Стародавньосхідні деспотії

Категорія (предмет): Всесвітня історія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу.

2. Характеристика суспільного ладу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми: відомості, що стосуються походження і розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі.

Ще в далекій давнині в долинах таких великих азіатських та африканських рік, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті. Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї, а також у Закавказзі та Середній Азії з'являються перші паростки цивілізації. Родючі землі, хороші кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме в таких регіонах, найсприятливіших для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнення і успішного розвитку класового суспільства.

Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують уже в V-IV тисячоліттях до н. е. появу тут приватної власності, наявність полонених-рабів, початок соціального розшарування вільних общинників. У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець IV — початок III тисячоліття до н. е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства. В Індії це відбувалося дещо пізніше — в середині III тисячоліття до н. е. Наприкінці III — на початку ІІ тисячоліття до н. е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї. У Закавказзі подібні зрушення відбувалися в ХУІІ — IX століттях до н. е.

Першим ступенем у розвитку класового суспільства, початкового фазою в становленні держави і права був Стародавній світ.

Стародавні цивілізації існували протягом величезного проміжку часу, з IV-III тисячоліть до н. е. і до середини І тисячоліття н. е. За своєю суттю це були рабовласницькі суспільства, основою яких став поділ на вільних і рабів. І хоча види рабської залежності були досить різноманітними, і траплялися в ці часи різні форми власності на раба (державна, храмова, общинна, приватна), сутність рабства була єдиною — експропріація особи раба, зведення його до рівня засобів виробництва. Рабство, навіть у тих країнах, де кількість рабів була порівняно невеликою, мало значний вплив на статус різних груп вільного населення (підвладних членів сім'ї, різного роду боржників, представників нижчих каст тощо), і навіть на становище селян-общинників, робочою силою яких могла розпоряджатися держава. Рабство залишало глибокий слід в ідеології, політичній та правовій свідомості вільного населення. Дуже значним був вплив рабовласницьких відносин на форми держави і державний лад, на діючі системи права.

Не всі народи земної кулі пройшли стадію класового рабовласницького суспільства і держави. На більшій частині нашої планети в цю епоху продовжував ще зберігатися родоплемінний лад, але рабовласницькі держави протягом усієї своєї історії значно впливали на первіснообщинну периферію, яка їх оточувала, прискорюючи в ній процес класоутворення.

В історичному розвитку держав Стародавнього світу можна побачити як єдині, загальні для всіх них закономірності, так і значну своєрідність, особливості, притаманні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за своєю суттю були рабовласницькими, однак характер рабства був різним. Повсюди існував апарат державного примусу, але форми правління, структура органів влади і управління, принципи організації державного апарату були неоднаковими. Істотні розбіжності мали і діючі в цих країнах системи права. У зв'язку з цим в історико-правовій науці всі стародавні держави, світу поділяють на дві групи: держави Стародавнього Сходу і держави античного світу.

Під Стародавнім Сходом розуміють, як правило, країни Близького Сходу (Єгипет, Ассиро-Вавилонська держава, Хетське царство, Урарту, Фінікія, Палестина, Персія). Інколи до цього списку додають Давню Індію і Давній Китай. Саме тут виникли перші в історії людства держави та склалися найбільш ранні правові системи. Для порівняння: перші держави в Європі з`явилися на 1-1,5 тис. років пізніше, ніж на Близькому Сході чи в Індії.

Давньосхідна держава, будучи рабовласницькою, являла собою організацію панування над рабами і дрібними виробниками — селянами і ремісниками. Основне її завдання полягало в охороні рабовласницької власності і відповідної форми експлуатації величезної маси рабів і незаможної частини вільного населення, в придушенні, у разі необхідності, їх опору.

Мета нашого дослідження полягає в тому, щоброзкрити правовий статус деспотій в державах Стародавнього Сходу.

Завдання дослідження:

— охарактеризувати давньосхідні монархії;

— Єгипет і Китай – країни із деспотичною формою правління;

— Вавилон і Індія: обмеження влади царя.

Об`єктом дослідженняє деспотії в державах Стародавнього Сходу.

Предметом дослідженняє науково-теоретичне вивчення правового статусу правителя в державах Стародавнього Сходу.

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу

Відомості, що стосуються походження і розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі.

Процес соціальної стратифікації спостерігається в цих країнах усе виразніше. Швидко розповсюджується рабство, неухильно зростає приватна власність. Усе це вносить у життя людей значні зміни. Прагнення до збагачення стає визначальним моментом у їх діяльності. Гонитва за чужим добром веде до війн між сусідніми общинами і племенами, поступово утворюється соціальна верхівка, яка тепер протистоїть усій масі вільних общинників.

Важливим моментом у переході від родового суспільства до класового був розвиток на останньому етапі первіснообщинного ладу особливої організації управління, яка дістала назву військової демократії, її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку. Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колективу були кровні зв'язки. Військові вожді (раджан в Індії, лугаль в Месопотамії і т. д.) обиралися народними зборами.

Організація управління у вигляді військової демократії формується в умовах, коли з'являються приватна власність і зародки експлуатації. А це веде до розхитування підвалин родового ладу. Отже, тут уже помітні не тільки риси родової організації, а й початок її руйнування, перші зародки державної влади.

Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії публічної влади, відокремленої від народу, відбувалося на основі розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі військова демократія.

Піднесення військового вождя в процесі становлення державності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. Поряд з військовими обов'язками такий вождь привласнює і господарські функції. Так, лугаль у Стародавній Месопотамії очолює роботу по будівництву храмів, міст, іригаційних споруд і т. д. Одержує лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства. Виділялися своїм багатством і раджапи Стародавньої Індії, які отримали право «карати тих, хто заслуговує кари, і підтримувати тих, хто заслуговує підтримки» [12, с. 23]. Посада такого вождя стає спадковою.

Навколо нього утворюється новий, тепер уже державний апарат управління, тоді як народні збори і рада родових старійшин відходять на другий план. У Єгипті, Індії, Месопотамії до такого державного апарату управління входили, з одного боку, найближчі родичі правителя, з другого — особисті його слуги.

Поступово оформлявся і другий елемент державності — розподіл населення за територіальною ознакою. У цих країнах з'являється поняття територіальних одиниць, усередині яких живуть люди, які не зв'язані родинними стосунками.

Таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу.

Ще на зламі ІУ — III тисячоліть до н. е. склалася давньоєгипетська державність, яка існувала до І століття до н. е. На початку III тисячоліття до н. е. виникають міста-держави в Месопотамії: Еріду, Ур, Лагаш та ін. Перша успішна спроба об'єднати країну була зроблена Саргоном — правителем Аккада (XXIV ст. до н. е.). Потім підноситься місто Ур, а в XVIII ст. до н. е. виникає одна з найвеличніших держав давнини — Вавилонське царство. У II тисячолітті до н. е. з'являється держава в Китаї. В епоху Чжоу (XI — III ст. до н. е.) давньокитайська держава розпадається на декілька ворогуючих між собою самостійних царств. Роздробленість була ліквідована в III столітті до н. е., коли утворилася могутня централізована імперія Дінь. В Індії у III — II тисячоліттях до н. е. в долині Інду виникає і розвивається культура Хараппи — самобутня цивілізація, яка вже знала державну владу [19, с. 31]. Однак у середині II тисячоліття до н. е. ця культура зникає, і в XIII — XII століттях до н. е. починається новий етап в історії Індії, який був пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. Процеси класового розшарування, що відбувалися в цей час у аріїв, обумовили виникнення в середині І тисячоліття до н. е. ряду невеликих держав у долині Гангу. З утворенням 332 року до н. е. імперії Маур'їв було досягнуте політичне об'єднання країни. У IX столітті до н. е. в Закавказзі на Вірменському нагір'ї в районі озера Ван виникає держава Урарту [19, с.32].

Своєрідною рисою давньосхідних суспільств була також наявність кастового ладу. Вільне населення тут не було однорідним за своїм правовим становищем. Воно поділялося на соціальні групи, які мали різні права та обов'язки і перетворювалися поступово на зв'язані однією професією замкнені касти.

Кастовий поділ був властивий усім давньосхідним суспільствам. У Стародавньому Єгипті, кастовими групами ставали жерці, воїни, переписувачі та ін. У середині І тисячоліття до н. е. станово — кастові групи оформлюються в Китаї. У Стародавньому Вавилоні вільне населення поділялося на дві категорії: авілум (людина, син людини) і мушкенум (дрібний люд).

За своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я авілума охоронялися більш суворо. Так, якщо авілум виб'є око авілуму або зламає йому кістку, то винний відповідав за принципом таліону — «рівне за рівне», тобто «око за око». Коли ж він так само скалічить мушкенума, то покарання мало обмежитися штрафом. Особливий правовий статус отримував не тільки сам авілум, але й члени його сім'ї. Наприклад, якщо авілум вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і ця жінка 'помре, то належить вбити його власну дочку. Але коли такий випадок траплявся з дочкою мушкенума, то досить було заплатити за її смерть 1/2 міни (приблизно 250 г) срібла. Різниця між цими групами полягала, як вважають деякі дослідники, в тому, що авілум — це повноправні общинники, а мушкенум — люди, які стояли поза общиною і були пов'язані з царським або храмовим господарством. Однак найвідчутнішим кастовий розподіл був у Стародавній Індії, де все вільне населення поділялося на чотири замкнені групи — варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Поділ на варни було оголошено споконвічне існуючим, він був освячений релігією. На підтвердження цього жерцями було створено легенду про те, що великий «прабатько всіх живих істот» Пуруша створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — із рук, вайшіїв — із стегон, шудр — із ступень. Для кожної варни жерцями була розроблена своя дхарма, тобто закон способу життя, визначені права і обов'язки.

Утворилася ієрархія варн. Кожна попередня за народженням варна розглядалася вищою за наступну. Три перші варни вважалися «двічі народженими» і різко протиставлялися варні шудр — «один раз народженим», людям низького походження [15, с. 14].

Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та 18 привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників. їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їхні бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.

Привілейованою варною були і кшатрії-воїни. Цій варні ставили в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною і військовою владою. З варни кшатріїв, як правило, походили правителі Індії — раджі.

За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога. «Кшатрії не благоденствують без брахманів, — сказано в Законах Ману, — брахмани не благоденствують без кшатріїв; брахмани і кшатрії, будучи міцно з'єднаними, благоденствують і в цьому (світі), і в майбутньому» [15, с.18].

Найчисленнішою була варна вайшіїв. Вона була вже непривілейованим станом. До неї входили селяни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.

Для варни шудр був визначений лише один обов'язок — вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні залишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Показово, що в законах було сказано: «Шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи можливість (зробити це). бо шудра, набуваючи багатство, утискує брахманів» [3, с. 29]. Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. «Здебільшого це були представники відсталих племен, їх вважали «нечистими» [3, с.29]. Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, тощо, їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями. Вони повинні були все своє життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.

Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим. Індійцю всіляко прищеплювали переконання в необхідності найсуворішого додержання всіх правил, що стосувалися його варни. «Тільки додержання (кожним) свого закону, — сказано в давньоіндійській пам'ятці, — веде на небо і у вічність, при його порушенні світ гине від змішання каст» [3, с.30].

Поділ на варни пронизував усе життя древнього індійця. Від варни залежали тяжкість покарання, розмір одержаної спадщини, відсоток за договором позики. Правове становище людини, її заняття або професія, ім'я, одяг, порядок прийняття їжі — все це визначалося варною.

Такі найхарактерніші риси суспільної структури в країнах Стародавнього Сходу.

Давньосхідні держави набули своїх остаточних форм не відразу, їх державно-політичний розвиток почався з етапу ножових держав — адміністративно-господарських об'єднань общин, що тільки починали втрачати свій родовий і первісно-суспільний характер. Це наклало відбиток на форму політичного режиму, що багато в чому зберіг риси демократизму і егалітаризму родоплемінного ладу, і на одну з перших державних форм правління — монархію.

Переважною і типовою для давньосхідних держав була монархічна форма правління, проте це була не єдина форма. Індії, наприклад, були відомі своєрідні республіки — гани і сангхи, а у вавилонських містах траплялися деякі елементи самоврядування.

Виникнення і тривале існування в країнах Стародавнього Сходу особливої давньосхідної форми правління, яка характеризується необмеженою владою божественного правителя, правителя-бога, визначалися специфікою їх соціальне-економічного розвитку. Річ у тім, що існуюча потреба сумісних зусиль для запобігання руйнівним наслідкам повеней або їх ліквідації, а пізніше і для економного і сумісного використання води владно вимагала втручання централізуючої сили уряду. Отже, турбота про величезні громадські роботи, про створення технічно продуманої, складної системи іригаційних споруд переходила до рук держави. Це спричиняло посилення державного апарату, виникнення сильної державної влади, яка мала змогу регулювати економічне життя давньосхідного суспільства.

Оскільки держава в країнах Стародавнього Сходу в цілому складалася з безлічі сільських общин, кожна з яких мала свою зовсім самостійну організацію і становила замкнений маленький світ, правитель виступав як об'єднуюче начало і підносився наче божество над усіма дрібними і роз'єднаними общинами. Ось чому система сільських общин завжди ставала міцною основою сильної центральної влади

Отже, існуюча в країнах Стародавнього Сходу форма правління зрештою була обумовлена економічним фактором, певними особливостями способу виробництва.

Можна знайти різні оцінки форми правління, яка існувала в країнах Стародавнього Сходу. Дуже поширеним було і залишається сьогодні визначення її як східної деспотії, тобто «монархічної форми правління з необмеженою владою обожнюваного правителя, жорсткою централізацією, всеосяжним контролем розгалуженого військове-адміністративного апарату» [5, с. 42]. Концепція східної деспотії була сприйнята історичною та історико-правовою наукою. І слід визнати, що вона зіграла позитивну роль у розкритті закономірностей функціонування соціальне — політичних і духовних структур Стародавнього Сходу.

Першими взяли під сумнів концепцію східної деспотії фахівці-сходознавці. Організація політичної влади в Стародавній Індії, Вавилоні та інших давньосхідних державах, зазначали вони, довгий час зберігала риси племінної демократії та деякі елементи самоврядування і тому, у строгому розумінні слова, не була деспотією. Отож уявлення про всеосяжне поширення деспотії на Сході є помилковим.

Більш рішучими були виступи проти концепції східної деспотії під час дискусії про азіатський спосіб виробництва, яка розгорнулася у другій половині 60-х років XX ст. Учасники дискусії, посилаючись на нові матеріали, аналіз першоджерел, вважали за необхідне дати більш точне визначення давньосхідної форми правління і відмовитись від поняття східної деспотії.

У зв'язку з цим доцільно згадати, що свого часу Гегель запропонував для визначення форми держави на Стародавньому Сході інше поняття — східну теократію [5, с. 44]. Воно значно точніше відображує форму правління, яка існувала в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, де правитель розглядався як бог або представник бога на землі, де існувало тісне переплетіння політичної і релігійної влади, де особлива роль належала жрецтву, та ін.

Саме тому у підручнику використовується визначення форми держави на Стародавньому Сході як східної теократії.

Щоб розкрити сутність східної теократії, слід передусім розглянути її механізм, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.

Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель — цар. У Єгипті це був фараон, в Індії — раджа, в Китаї — ван, у Вавилоні — лугаль або патесі-лугаль. У його руках була зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження. «Держава — це цар: така коротко суть усіх елементів держави» [7, с.18], — стверджував автор «Артха-шастри», давньоіндійського політико-економічного трактату IV — III століть до н. е.

Характерною і найважливішою рисою східної теократії було обоготворення особи правителя. Це властиво для всіх країн Стародавнього Сходу. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньцзи (син Неба). «Небесний владика» дав тяньцзи країну — Піднебесну, дав йому і народ. Отже, тяньцзи володіє Піднебесною тому, що її вручило йому велике божество, накази якого він і виконує. Обоготворявся також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств — охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця тощо. Тому, «подібно Сонцю, він пече очі, ніхто на землі не може навіть дивитись на нього» [7, с. 19]. Так само у вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі — «могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада, був покликаний великими богами, які дарували йому народ («чорноголових») і направили його, щоб керувати людьми» [7, с. 19].

Складний двірцевий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади. В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вона — тяньцзи. З метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми та ін.

Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджи, побоюючись двірцевих інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходилися знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.

Влада правителя в давньосхідних країнах досягала різного ступеня сили. Необмеженою була влада, наприклад, правителя в Єгипті, де перед лицем фараона навіть вища знать почувалася зовсім безправною. Ще грубіші форми правління існували в Китаї за царювання імператора Цінь Шихуона (ІІІ cт. до н. е.). У цей час з метою ослаблення внутрішніх ворогів та запобігання повстанням усю зброю в приватних осіб було відібрано, за наказом Цінь Шихуана було живцем поховано 460 конфуціанців, знищені стародавні книжки та ін. В Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.

У розпорядженні правителя був розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Як говорить «Архашастра», «управління царством здійснюється з помічниками, одне колесо не крутиться» [12, с. 55].

Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.

Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чаті, в Китаї — сян, у Вавилоні — нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина. В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя.

Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління поділялися на декілька розрядів: радник — мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник — аматья, наглядач — адх'якша. Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипарипіад. Він здійснював перевірку всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці та ін. Дуже впливовою особою в Індії був хатній жрець — пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.

У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі. Візир очолював також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл» [3, с. 39]. Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт» [3, с. 40].

У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Усі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.

У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян — дворецький. Згадуються, крім нього, три головні радники вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті. Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник — ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператора. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер» [12, с. 55]. За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великих складів» [12, с.55]. Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників — юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів — юйші.

Отже, в умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в пій були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, в цьому апараті можна знайти певну систему — наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.

Такими трьома провідними напрямами в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.

Це були системи органів державного апарату, які відали тією чи іншою сферою державного життя. До обов'язків фінансового відомства належали накладення і стягування податків, поборів та мит, стеження за наповненням царської казни тощо. Відомство військових справ займалося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держави системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матеріальним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які відали організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг та ін. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали розподілення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повеней, затоплень, пожеж, засух.

Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їх функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті самі державні органи виконували різні функції.

Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси — зв'язок між ланками державного механізму переважно за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чаті, ну бандою.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, у Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники общинної адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням різноманітних обов`язків і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.

Отже, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.

Таким чином, можна зробити висновок, що вищою судовою владою в кожній з перерахованих вище держав володів монарх, йому підпорядковувалися всі судові органи держави. Судова влада не була чітко відмежована від адміністрації, і в основному судові функції виконували органи адміністрації. У всіх державах існували і вищі, і нижчі суди. Причому в Єгипті існували ще храмові суди і номові суди; в Вавилоні — професійні судді. У Єгипті і Вавилоні судова влада досягла більш високого рівня розвитку, ніж в Індії або Китаї.

Опорою апарату державного управління і найважливішою складовою частиною державного механізму країн древнього Сходу служили поліція і військо.

2. Характеристика суспільного ладу

За родового ладу земля, вода, мисливські та рибні угіддя знаходилися у користуванні усіх членів общини. Перехід до металевих знарядь праці дозволив різко підвищити її продуктивність і тим самим заклав підмурок для виникнення класового суспільства. З появою надлишкового продукту з'являється майнова нерівність, а з розвитком поділу праці ремесло відокремлюється від землеробства і скотарства, налагоджується торгівля й обмін. Той клас, який володіє багатствами і заставляє працювати на себе інших людей (рабів, селян, ремісників), намагається тримати їх у покорі. Для цього створюється абсолютно нова інституція, якої родовий лад ніколи не знав і яку ми називаємо державою. Різні органи влади, суди, поліція, в'язниці, армія — це складові ланки державного апарату; характерною рисою держави є право, тобто система законів та юридичних норм. Починається нова ера в історії людства.

Ранню давньосхідну монархію не можна характеризувати як монархію в пізнішому значенні — настільки своєрідною вона була за своїми зв'язками з суспільством, що її породило. За характером ці зв'язки головним чином мали більш економічно розпорядливий, релігійний і військово-адміністративний характер, ніж політичний і правовий.

Давньосхідна монархія виникла шляхом переродження влади виборного релігійного і господарського вождя союзу общин, на базі якого утворилася протодержава, у владу правителя-монарха. Основні його функції — виконання обов'язків жерця і організація публічного господарства — визначали і зміст влади:

— по-перше, правитель наділявся повноваженнями відправляти релігійний культ, виконувати і тлумачити волю божества, організовувати святилища, релігійні церемонії, приносити жертви і вимагати жертовних підношень; у цих межах правитель діставав права контролювати діяльність общин і навіть окремих сімей, звідси ж виникали повноваження правителя втручатися у внутрішньо родові і сімейні справи;

— по-друге, правитель отримував повноваження регулювати збір продуктів, які виділялися на загальнодержавні потреби, встановлювати розміри податків або натурального відпрацювання, розподіляти земельний (або інший ресурсний) фонд країни, організовувати в разі необхідності видачу продуктів населенню або привілейованим верствам, визначати міру участі общин, родів і кожного підвладного в загальнодержавних роботах.

Спочатку монарх, як вождь над общинного виборного управління, зберігав прихильність до інститутів традиційного управління старшинства — рад жерців, старійшин, знаті [12, c. 84-86].

На наступному етапі свого розвитку давньосхідна монархія характеризувалася посиленням влади монарха як військового вождя союзу племен або помів. Правитель наділявся повноваженнями по керівництву об'єднаним військом, бойовим командуванням, організації державної військової сили. Тут рішучіше оформлялися його поліцейські і репресивні повноваження, опорою яких були постійні військові загони, що створювалися при ньому як раніше при військовому вожді. На основі цього ступінь його примусових владних повноважень стає значно вищою: зрештою монарх здобував право визначати долю підданого, аж до питання про життя і смерть. Це свідчило про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані жили у постійному страху, не захищені законом. Оскільки цей режим дістав назву з древньогрецької — необмежена влада, давньосхідну монархію стали іменувати східною деспотією. Однак це не зовсім правильно тому, що східна деспотія — це своєрідна форма держави, яка характеризувалася:

— монархічною формою правління з необмеженою владою спадкового монарха (деспота), який обожнювався і виступав одноосібним законодавцем і вищим суддею;

— централізованою державою, значно збільшеною в розмірах до рівня імперії, як наслідок завоювання, з повноцінною і самостійною системою адміністрації, суду, фінансів, підпорядкованою єдиним державним потребам;

— деспотичним режимом, із всеохоплюючим наглядом за безправними підданими з боку розгалуженого адміністративного апарату, підпорядкованому деспоту.

Про суспільство Єгипту доби раннього Царства мало що відомо. Того часу в країні існувало велике багатогалузеве царське господарство й, можливо, господарства вельмож, але хто працював у них і на яких умовах — про це джерела мовчать.

Досить туманну уяву мають єгиптологи й щодо соціальної структури Єгипту в епоху Стародавнього Царства. Ясно лише одне: вона відзначалася разючою своєрідністю і, як вважають єгиптологи, не була ані рабовласницькою, ані кріпосницькою.

Тогочасне єгипетське суспільство було соціально стратифікованим. Соціальна еліта складалася з фараона, царедворців, які майже поголовно вербувалися з царських родичів, номової знаті, жрецької верхівки, яка займала особливе місце в соціальній ієрархії. Купецтва в Єгипті не існувало. Фараону належали обширні маєтності, набагато більші, аніж ті, що їх мали месопотамські володарі. Він роздавав значну частину їх своїм вельможам у службове користування, причому разом із селянами цих маєтків, зобов'язаними працювати на вельмож. Нерідко вельможі додатково обзаводилися власним господарством, яким вони могли розпоряджатися вільніше, ніж службовою нерухомістю [20, c. 94-96].

Трудовий люд у господарствах фараона, храмів та вельмож офіційно називався терміном мерет. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об'єднувались у робочі загони і працювали під наглядом чиновників. їм задавали уроки — норми виробітку, за невиконання яких частували бамбуковими киями. Власних господарств мерет не мали, а жили на повному утриманні своїх власників.

Якийсь відсоток єгипетських селян був звільнений від примусових робіт на вельмож. Однак повністю вільними і вони не були, оскільки сплачували податок за користування землею та водою для її зрошення, а також виконували загальнодержавні роботи: будували царські гробниці, храми, іригаційні споруди тощо.

У єгиптологічній літературі тих селян і ремісників, що працювали на царя та вельмож, часом називають кріпаками. Однак подібне визначення необґрунтоване, адже в єгипетському суспільстві трудову повинність виконували також воїни, дрібні чиновники (крім писців) та жерці. Така організація виробничого процесу була викликана тим, що за умов користування тодішніми примітивними знаряддями праці трудомісткі польові роботи можна було виконувати лише колективними зусиллями, всім миром. Примусові роботи на царя та вельмож доречніше кваліфікувати як загальнодержавну повинність, виконання громадського обов'язку, а не форму соціального визиску.

Вже в епоху Стародавнього Царства в Єгипті були робітники, яких називали баку. їхня праця використовувалась, очевидно, виключно в домашньому господарстві. Окремі єгиптологи вважають баку рабами, інші ж — залежним нерабським населенням. Баку не був абсолютно безправним, «живим інвентарем». Він міг одружитися на вільній єгиптянці, свідчити в суді проти свого пана, користуватися й вільно розпоряджатися майном, у тому числі землею. Кількість баку не могла бути значною, адже впродовж III тис. до н. є. єгиптяни військовополонених ще вбивали.

Активізація воєнної політики фараонів в епоху Середнього Царства сприяла майновому та соціальному розшаруванню суспільства. Воєнна здобич розподілялася нерівномірно, левова пайка її діставалася знаті, простим єгиптянам майже нічого не перепадало. До того ж участь у воєнних походах, воєнні тягарі призводили до зубожіння багатьох трудівників. Тодішні тексти називали зубожілих єгиптян неджесами, тобто «маленькими людьми», протиставляли їм уру, тобто «сильних людей» — представників розбагатілої верхівки, з якої рекрутувалися дрібні чиновники, писці, жерці.

Матеріальний достаток у Єгипті доби Середнього Царства створювався працею переважно «царських хемуу» (в сучасній соціально-економічній термінології відповідника для терміна хему немає). До складу «царських хемуу» входило майже все трудове населення країни, представники всіх існуючих у ній професій. Працювали вони на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, руками жінок велося домашнє господарство. «Царський хему» не міг обрати собі професію за власним уподобанням, це робили за нього спеціальні чиновники. Умови праці для «царських хемуу» були однакові практично в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. «Царські хемуу», як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном і закріплювалися за тією чи іншою посадою в державному апараті. Успадкування батьківської посади та закріпленого за нею майна, включаючи «царських хемуу», могло відбуватися лише з дозволу фараона [12, c. 104-105].

Суспільний статус «царських хемуу» дискутується в єгиптології. Дехто вважає їх рабами, інші з цим не погоджуються, стверджуючи, що терміном хему називали в Єгипті всіх, хто перебував у реальній соціально-економічній залежності.

Існували в Єгипті доби Середнього Царства й баку, однак їхня праця, як і раніше, відігравала скромну роль у суспільному виробництві. Баку не підлягав^ державній практиці обліку й розподілу робочої сили. Його можна було придбати на ринку, одержати в подарунок від фараона, що, на думку деяких єгиптологів, створювало умови для зародження в Єгипті работоргівлі.

Фараони пригонили до Єгипту чимало військовополонених, які за своїм соціальним статусом займали проміжне місце між баку та «царськими хемуу». Так, для них також складали наряд на роботу, проте використовували їхню працю не в полі, а в домашньому господарстві.

Трудова повинність на державу в епоху Середнього Царства-збереглася. Це були будівельні та земляні роботи, включаючи іригаційні, каторжна праця в каменоломнях, веслування на суднах тощо. «Царські хемуу» відбували цю повинність незалежно від того, в якому господарстві вони працювали. Якщо виникала нагальна потреба (здебільшого під час сівби чи жнив), то частину робітників, залучених до виконання «царських робіт», тимчасово перекидали в господарства вельмож. Єгиптяни сахалися «царських робіт», бо умови життя в трудових таборах, вочевидь, були нестерпні.

Отже, система суспільного виробництва в епоху Середнього Царства залишилася традиційною. Проте в ній мали місце й певні зміни. Так, якщо в добу Будівників пірамід селяни колективно відповідали за сплату державі зернового податку, то тепер кожен хлібороб ніс за це індивідуальну відповідальність. Весь хліб, зібраний з селянських наділів, йшов у державні засіки, селянину ж потім виділялася певна пайка сільськогосподарської продукції.

В епоху Нового Царства штатних робітників царсько-храмового господарства чомусь називали вже іншим терміном — іхуті (іхутіу). Реальне становище їх не змінилося: той же примусовий характер праці, та ж урочна система, та сама порція київ за невиконання норми виробітку. Як і раніше, якась частина селян — їх називали «великими людьми поселення» — не належала до іхутіу. Очевидно, це були приватні земельні власники, хоча прямих доказів існування в Стародавньому Єгипті приватного та общинного землеволодіння немає [20, c. 75-77].

Гостро дискутується на матеріалах Нового Царства проблема єгипетського рабовласництва. Спираючись на мемфіський надпис фараона Аменхотепа II, в якому згадується прибуття до Єгипту великої кількості військовополонених, деякі єгиптологи стверджують, що нібито «рабовласництво досягло в Новому Царстві поширення, раніше нечуваного», і що «рабовласницькі відносини проникли мало не в усі прошарки єгипетського суспільства…». Інші ж єгиптологи переконані, що масовий пригін військовополонених ще не означав, що єгиптяни обертали їх на рабів, до того ж достовірність фактів, наведених у мемфіському надпису Аменхотепа И, на думку цих дослідників, вельми сумнівна. Французький єгиптолог К. Жак, його іспанський колега X. А. Ліврага та інші дослідники переконані в тому, що варто говорити не про специфіку рабовласництва у староєгипетському суспільстві, а про його цілковиту відсутність там.

Численним і строкатим був у Новому Царстві ремісничий люд: каменярі, штукатури, маляри, ткачі, металурги тощо. В царсько-храмовому господарстві ремісники об'єднувались у робочі загони, працювали під наглядом майстрів, несли колективну відповідальність за виконання кожним декадної, місячної чи річної норми виробітку. Начальники царських майстерень мали щодекади вихідний, жили в достатку, деякі з них навіть будували для себе гробниці. Прості ремісники працювали без вихідних і терпіли матеріальну скруту, деякі з них навіть скаржились фараону на свою долю. Втім, офіційно вони відпочивали у святкові дні (таких у Стародавньому Єгипті налічувалося понад півтори сотні на рік). Траплялося, що ремісники прогулювали й у робочі дні, підшуковуючи для цього десятки різних приводів.

Наприклад, один із ремісників пояснював свій невихід на роботу тим, що «варив удома пиво», в іншого знайшлася ше поважніша причина: «бився з жінкою». А якось упродовж чотирьох днів не вийшла на роботу ціла бригада у складі 120 майстрів, їхніх жінок та дітей, тобто десь півтисячі осіб. Всі вони були в запої, причому клялися й божилися, що пили за здоров'я фараона.

Окремим соціальним прошарком у Новому Царстві були воїни, на той час — уже професіонали. Основна маса їх озброювалася з царського арсеналу, проте найзаможніші з них купували собі бойові колісниці. Командири та власники колісниць жили безбідно, одержуючи за службу пристойну платню та свою пайку з військової здобичі. Рядовим воїнам жилося значно гірше вже тому, що в мирний час їх використовували на каторжних роботах у каменоломнях. В єгипетському війську панувала жорстока палична дисципліна. В епоху Нового Царства воно значною мірою поповнювалось іноземними найманцями (переважно лівійцями та шерденами), яким надавалося єгипетське громадянство.

Французький єгиптолог П. Монте так описує життя єгипетського воїна: «Майбутнього піхотного командира призначали з колиски. Коли він досягав росту двох ліктів, його направляли в казарму. Там його навчали, та так, що на голові й тілі залишалися шрами на все життя… А коли він ставав нарешті придатним для походів, життя його перетворювалось на суцільний кошмар… Писці вважали воїнів нижчими за себе, все ж їхні юні учні, заворожені блиском військової" кар'єри, часом міняли щіточку й папірус на меч і лук, а радше на колісницю з баскими кіньми» [11, c. 53-54].

Елітний прошарок у Новому Царстві ще вище піднявся над простим людом, завдяки напливу військової здобичі він буквально купався в розкошах. Матеріальний добробут знаті залежав також від царських щедрот. Найбільше збагачувалась жрецька верхівка (настоятелі храмів та їхні замісники), особливо жерці фіванського храму Амона та мемфіського храму Птаха.

У Новому Царстві досягла апогею бюрократизація єгипетського суспільства. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювалися царською адміністрацією й були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів, причому робила це, як і раніше, за допомогою системи нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час цих переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства та визначали професію кожного єгиптянина (одних записували в «державні землероби», інших — воїнами, пастухами, рибалками тощо). Інститут громадянства, таким чином, у Єгипті був відсутній. Переписи населення й майна відігравали в житті єгипетського суспільства таку важливу роль, що служили точкою відліку років для єгиптян.

За дванадцять століть, які відділяли Нововавилонське царство від Стародавнього Вавилона, господарський розвиток країни зробив значний крок уперед. Вавилонці побудували складну гід ротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, почасти навіть трипільну, системи рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли також розвитку тваринництва і птахівництва. Розвивалося й вавилонське ремесло, хоча воно ще не відокремилося остаточно від сільського господарства. Вавилонці, зокрема, вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, розвинули металургію, виготовляли добротний текстиль, який славився в усьому стародавньому світі, особливо в Римській державі.

Процвітала вавилонська торгівля, яка вже перестала бути державною монополією. Удосконалилася лихварська практика, в країні з'явилися перші банки, які належали торговим домам Мурашу та Егібі (до речі, ці банкіри в гонитві за наживою не соромилися постачати в публічні доми повій). Банкірство, однак, іще не стало в Нововавилонському царстві окремою професією, а було придатком лихварства. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним, хоча його суспільство було більш гендлярським, аніж суспільство Старовавилонського царства.

Населення халдейського Вавилону складалося з чотирьох основних суспільних станів, а саме: повноправних громадян, людей вільних, однак позбавлених громадянства, залежного люду та рабів. Повноправними громадянами були земельні власники, до числа яких належали жерці, чиновники, банкіри, основна маса селян і ремісників. Усі вони — й багаті, й ті, хто міг побачити себе багатим хіба що уві сні,— входили до громадянсько-храмових общин, брали участь у народних зборах і вважалися рівноправними, хоч багаті, звісно, були «рівноправніші»… Не користувалися громадянськими правами у Вавилоні ті, хто не мав земельної власності, а отож не брав участі в народних зборах, тобто іноземці, воїни-колоністи, державні робітники тощо. Сходинкою нижче в соціальній ієрархії стояли ті, хто перебував в особистій залежності від приватних осіб чи колективів (храмів, наприклад), хоча, на відміну від раба, не був цілковитою власністю свого господаря.

Рабовласництво в халдейському Вавилоні зросло. Ос-новним джерелом рабства були війни та работоргівля, самопродаж у рабство вже не практикувався. В країні з'явилися нові форми рабовласництва, можливі лише за досить високого рівня товарно-грошових відносин: очиншування рабів та звільнення їх за викуп. Раб, переведений на чинш, вів власне господарство, використовуючи в ньому найману та рабську працю, користувався певними громадянськими правами. Втім, хоча такий раб міг вільно розпоряджатися своїм майном, він не був його власником, воно вважалося власністю його володаря. Незначну частину рабів відпускали на волю, оскільки викупна сума з верхом покривала всі витрати на їх придбання. Працювали вавилонські раби переважно в приватних та храмових господарствах, дані про використання їхньої праці в царських маєтках відсутні. В суспільному виробництві рабська праця продовжувала відігравати незначну роль, основним же суспільним виробником, як і раніше, були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовувалася наймана праця [22, c. 69-70].

Суспільство Нововавилонського царства відрізнялося дуже строкатим етнічним складом населення. У Вавилоні лунали десятки різних мов, існували цілі квартали, населені іноземцями — єгиптянами, персами, еламцями, кілікійцями, іудеями, мідійцями, вихідцями з Малої Азії тощо. Дивовижну етнічну неоднорідність вавилонського суспільства відобразила старозаповітна легенда про вавилонське стовпотворіння. В ній розповідається про те, як Бог, розгнівавшись на вавилонців за їхній зухвалий намір побудувати вежу до самого неба, змішав їхні мови, через що вони перестали розуміти одне одного.

Разючих майнових контрастів нововавилонське суспільство, здається, не знало, бо життєвий рівень основної маси громадян був досить високий, адже той, хто не мав власної землі, міг безбідно жити з найму чи оренди.

Патріархальність сімейних традицій у халдейському Вавилоні ослабла. Якщо старовавилонський жених, даючи за наречену калим, був над нею паном і богом, то ново-вавилонський, навпаки, брав за нею посаг і вже не міг вважати її своєю власністю. Принаймні за подружню зраду жінок у Халдейському царстві вже не топили.

Важливі зміни відбулися в політичній системі Вавилону від Хаммурапі до Навуходоносора II. Царська влада в державі відчутно послабла, цар став жрецьким ставлеником. Його цілковита залежність від жерців підкреслювалася щорічним обрядом коронації, під час якого верховний жрець бив царя по обличчю й смикав його за вуха, причому так сильно, що в того на очах з'являлися сльози — добра ознака для країни. Лише після цього принизливого обряду цар отримував атрибути царської влади від верховного жерця храму бога Мардука.

У Вавилонії сформувалася система автономії, самоврядування міст у формі громадянсько-храмових общин — органічного союзу вільного населення того чи іншого міста чи регіону з місцевим храмом. У зв'язку з цією особливістю політичного життя в Халдейському царстві історики зазначають, що «стародавні міста… були не стільки опорою царської влади, скільки своєрідною противагою їй». Увесь адміністративний апарат у державі був виборним, причому кожен вавилонський громадянин, який брав участь у народних зборах, міг обирати й бути обраним на будь-яку посаду — звичайно, лише в теорії. Спроби окремих істориків віднайти «демократичні засади» в нововавилонському суспільстві не витримують критики, адже виконання адміністративних функцій у державі не оплачувалося, тому було доступне лише заможним громадянам, до того ж значна частина населення взагалі не мала громадянських прав.

Такою виглядала «вавилонська блудниця», як назвали нововавилонське суспільство старозаповітні пророки [27, c. 85-87].

Висновки

Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще від «батька історії» Геродота (V ст. до н.е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства монархія, де государ владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих [12. с.11]. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії середньовічного Сходу (Туреччини, Персії) або історії давнини. Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII-XX ст.ст., аж до останнього часу. Дійсно, в тому або іншому вигляді вказані вище риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і Європи і навіть у більш пізній час. Але своєрідність східної деспотії полягала в причинах, які обумовили її появу й існування.

Основною з них є збереження протягом досить тривалого часу поземельної общини і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади — царственості, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, елементів соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади) сільська община сприяла перетворенню центральної влади в деспотію.

Поряд з загальними рисами східні деспотії окремих країн мали свої особливості. Більш ґрунтовний аналіз державно-правових інститутів країн Стародавнього Сходу показує, що до «класичних» східних деспотій можна віднести лише Єгипетську і Китайську. У Вавилоні і Індії влада верховних правителів, як уже зазначалося, не була необмеженою. Влада царя Стародавньої Індії обмежувалася тантрипарішадом, а давньовавилонського — сильним духовенством і верхівкою багатих міст.

Список використаної літератури

1. Авдиев В. И. История древнего Востока: Учебник для студ. вуз. -М.: Госполитиздат, 1953. -758 с.

2. Антология мировой философии: Древний Восток. — Минск: Харвест; М.: АСТ, 2001. -990, с.

3. Бенгтсон, Герман. Правители эпохи эллинизма. — М.: Наука, 1982. -391 с.

4. Варга Домокош. Древний Восток: У начал истории письменности. -Будапешт: Корвина, 1979. -159 с.

5. Всеобщая история государства и права /Под ред. К. Й. Батыра. — М.: Былина, 1996

6. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран. — Ч. 1. — X.: Одиссей, 2000; Ч. 1. — X.: Одиссей, 2003

7. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. — М.: Изд-во НОРМА, 2000

8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для юрид. фак. и инст. / Под общ. ред. проф. П. Н. Галанзы. — Т.1 — М.: Юрид. лит-ра, 1963.; Т. 2. — М.: Юрид. лит-ра, 1969

9. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов по спец. «Правоведение»/ Под ред. О. А. Жидкова й Н. А. Крашенинниковой. — Ч. 1 — 2. — М.: НОРМА — ИНФРА, 1998

10. История Древнего Востока /Под ред. В. Й. Кузищина. — М., 1988

11. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник /За ред. О. М. Джужі. — К.,2000

12. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів,. -К.: Либідь, 2000. -589, с.

13. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2001

14. Макарчук В. С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000

15. Мелларт Джеймс. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока. — М.: Наука, 1982. -149 с.

16. Омельченко О. А. Всеобщая государства и права: Учебник: В 2 т. Т. 1-2. — М.: Остожье, 1998

17. Перетерский Й. О. Всеобщая история государства и права. — Ч. І. — М., 1954

18. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник. -К.: Знання, 2006. -359 с.

19. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии й Африки / Под ред. А. Й. Рогожина и Н. Н. Страхова. — Харьков, 1981

20. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права. — Учбовий посібник: Вип. 1.Держава і право Стародавнього світу: Харьків.: УВС, 1994

21. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти. — Харків: Право,1999, 2001; 2-е вид. переробл. і доп. — К.: Ін Юре, 2003

22. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т.1: Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Львів: СПОЛОМ, 1999

23. Тураєв Б.А. Історія Стародавнього Сходу: Посібн. для істор. фак. ун-тів і пед. ін-тів УРСР: Пер. з рос. -К.: Рад. школа, 1938 — Т. 2. -1938. -330, с.

24. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К., 1994

25. Хачатурян В. М. История мировых цивилизаций с древнейших времен до конца XXвека: Пособие для общеобразоват. учебных заведений. — 4-е изд. — М.: Дрофа, 2000

26. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Каравела, Львів; Новий світ — 2000, Магнолія плюс, 2003

27. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Част. 1 — Історія держави та права країн Стародавнього Сходу. — Львів, 2002

28. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: (Ист. гос-ва и права заруб. стран): Учебник для вузов по спец. «Правоведение». 2-е изд. перераб. и доп. — М.: Высшая школа, 1983; 3-е изд. — М., 1996; М.: Юриста, 2000

29. Черниловский З. М. История феодального государства и права. Учеб. пособие. — М., 1959

30. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995; 2-е вид. переробл. і доп. — К.: Олан, 2003