Стилістичні засоби сміхової культури

Вступ.

1. Комічне як соціокультурна реальність.

2.Комічне як суперечність.

3.Типи і відтінки комізму. Міра сміху.

4.Історизм комедійного аналізу.

5.Мовне вираження сміхової культури у творчості Остапа Вишні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Способи творення комічного та його об'єкти у кожній мові свої. Вони складають один із суттєвих аспектів характеристики стилістичної системи національної мови. Особливо важливою у створенні гумористичного ефекту є лінгвокраїнознавча інформація.

Феномен комічного у мові, як і в побуті чи різноманітних жанрах мистецтва, неоднозначний, сприймається комічне по-різному. Відмінності можуть бути індивідуального (одному смішно, а іншому — ні), соціально-групового (у людей певних поглядів, класових, ідейних, етичних, релігійних переконань) чи національного характеру. Національні відмінності можуть зумовлюватись як національно-психологічними, так і власне мовними факторами, зокрема текстотворчими.

Гегель з приводу комічного зазначав: «Люди можуть сміятися над вкрай протилежними речами. Найбільш вульгарне, позбавлене смаку може викликати у людей сміх, і часто вони також сміються над найбільш важливим і глибоким, якщо в ньому виявляється найнезначніша риса, що йде врозріз з їх звичками і повсякденними поглядами».

О. Потебня так пояснював природу смішного: «Подібно усім тропам і всякому розумінню, смішне є процес, тобто становить зміну мисленнєвих актів: подібно іронії, смішне є дія невиправданого чекання, певного зіткнення позитивного й негативного і навпаки… Швидкість зміни очікуваного більш або менш протилежним є неодмінною умовою сміху. Тому від повторення смішне перестає бути смішним. Від цієї короткочасності смішного залежить те, що при науковому його аналізі особливо очевидно, що ми аналізуємо лише мертвий препарат».

1.Комічне як соціокультурна реальність

Комізм є соціальним своєю об'єктивною (властивості предмета) і суб'єктивною (характер сприйняття) сторонами.

Комічне в мистецтві завжди включає в себе високорозвинене критичне начало. Сміх — емоційно насичена естетична форма критики. Він надає художнику безмежні можливості для серйозно-жартівливого і жартівливо-серйозного поводження із забобонами і упередженнями свого часу.

Сміх допомагає людині розпізнати усілякі невідповідності, алогізми, суперечливості. Визначний український педагог В. Сухомлинський називав сміх і здатність людини сміятись зворотною стороною мислення, закликав активно розвивати їх, духовно готувати колектив і окрему особистість сприймати виховний вплив гумору. На думку В. Сухомлинського, «невміння бачити світ з усмішкою, пройнятою співчуттям до людини, — одна з істотних причин егоїзму, безсердечності, байдужості».

У своїй книзі «Повага до смішного» Пассі Ізак пише, що гумор відкриває мале в речах великих і одночасно знаходить велике в печах малих. Завдяки гумору людина вільно підноситься над світом, переживає його як забаву, в його правдивій і неправдивій формах. У гуморі речі виходять за межі свого звичайного, нормального і повсякчас прийнятого стану. Гумор можна окреслити як спосіб мислення і почування, як відношення до світу і життя.

У давнину слово гумор означало рідину, вологу, а точніше — соки, від яких залежать здоров'я і хвороба. На думку Гіппократа, в тілі людини знаходиться чотири основи гумору — кров, флегма, жовч і чорна жовч, які у правильних пропорціях були запорукою здоров'я («доброго гумору»), а в неправильному співвідношенні і не вимішані ставали причиною хвороб («чорного, злого гумору»). Людський темперамент було визначено як духовний вираз тих чотирьох гуморів тіла: у сангвініка переважала кров, у флегматика — флегма, у холерика — жовч, у меланхоліка — чорна жовч. Для стародавньої медицини гумор був основою життя, здоров'я, темпераменту і хвороби. У період Ренесансу термін «гумор» переходить з медицини в мистецтво, пізніше — до ідеї німецької естетики гумору як вищої, абсолютної і найвільнішої форми комізму.

Комедія — плід розвиненої цивілізації. Сміх за своєю природою демократичний. Для нього не прийнятні ієрархічність, поклоніння перед чинами й авторитетами. Він виступає як сила, ворожа всім формам нерівноправ'я, насильства, деспотизму. О. Герцен писав: « Якщо нижчим чинам дозволити сміятися при вищих.., тоді прощавай чиношанування. Примусити посміхнутися над богом Аписом — означає розстригти його з священного сану в прості бики».

На думку Сергія Єфремова, в «Енеїді», «влучно орудуючи цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський справді таки порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок»2..

Комічність ворога — його ахіллесова п'ята. Побачити комічність противника — означає отримати першу перемогу, мобілізувати сили на боротьбу з ним, пересилити страх і розгубленість. Комічність — критика сучасності. Мішень сучасного сміху завжди конкретна і визначена.

Сміх — надзвичайно доступна і «заразна» форма емоційної критики, що передбачає свідомо-активне сприйняття з боку аудиторії (сміх загалом, так би мовити, «заразний» і тяжіє до колективності, на людях сміх інтенсивніший).

Критика, закладена в комізмі, не виявляється прямо; людина, що сприймає гумор, сама підноситься до самостійного критичного ставлення щодо осміюваного явища.

Л. Фейєрбах у «Лекціях про сутність релігії» відзначав, що дотепна манера письма передбачає розум відповідно і в читача. Вона (дотепна манера письма) висловлює не все, надає змогу читачеві самому сказати собі про стосунки, умови і обмеження, за яких певне положення тільки й має значення і може існувати. Недовіра до розуму аудиторії породжує сміх недоречний, грубий, а часом і брутальний. На відміну від трагедії комедія не висловлює ідеал «прямо і позитивно», а передбачає наявність його як дещо протилежне тому, що зображується. І людина, що сприймає, має вже самостійно протиставляти у своїй свідомості високі естетичні ідеали комічному явищу.

2.Комічне як суперечність

Сутність комічного — в суперечності. Комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: огидного — прекрасному (Арістотель); низького — піднесеному (Е. Кант); безглуздого — розсудливому (Ж. Поль, А. Шопенгауер); автоматичного — живому (А. Бергсон); брехливого, лжеґрунтовного — значному, дійсному, істинному (Г. Гегель); внутрішньої пустоти — зовнішності, що претендує на значимість (М. Чернишевський); нижчесереднього — вищесередньому (Н. Гартман) і т. ін. Кожне з цих визначень, вироблених в історії етичної думки, виявляє і абсолютизує один із типів комічної суперечності. Однак форми комедійної суперечності різноманітні. В ній завжди присутні два протилежних начала, перше з яких здається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативним. Е. Кант бачив сутність комічного в раптовому перетворенні напруженого очікування в ніщо. Французький філософ-просвітитель XVIII століття Ш. Монтеск'є писав: «Коли потворне для нас раптове, воно може викликати свого роду веселощі і навіть сміх».

Психологічний механізм комедійного сміху, на думку Ю. Бо-рєва1, схожий на механізм переляку, подиву. Такі різні вияви духовної діяльності об'єднує те, що ці переживання не підготовлені попередніми подіями. Людина готується до сприймання чогось значного, суттєвого, а перед ним раптом постає незначне, пусте. Сміх — завжди радісний «переляк», радісне «розчарування-подив».

Почуття гумору як різновид естетичного почуття завжди спирається на високі естетичні ідеали. В іншому випадку гумор перетворюється на скепсис, цинізм, брутальність, ницість. Гумор передбачає здатність хоча б емоційно, в найзагальнішій естетичній формі схоплювати суперечності дійсності. Гумор властивий естетично розвиненому розуму, здатному швидко, емоційно-критично оцінювати сутність явища, схильному до незвичайних, раптових зіставлень і асоціацій, він є найдосконалішою формою естетичної волі2.

Активна, творча форма почуття гумору—дотепність. Якщо гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — здатність до його творення. Дотепність — це талант так концентрувати, загострювати й естетично оцінювати реальні суперечності дійсності, щоб наочним, відчутним став їх комізм.

Комедійний сміх не є суцільним запереченням, руйнуванням. Основа дотепності — не філософія суцільного нігілізму, а високі естетичні ідеали, в ім'я ствердження яких і ведеться критика. Тому сміх — критична сила, настільки заперечуюча, наскільки й стверджуюча. Сміх прагне зруйнувати існуючий несправедливий світ і створити новий, принципово відмінний від нього — ідеальний. Сміх передбачає не тільки скарги, а й творче мислення. Життєстверджуючий, життєдайний, радісний, веселий аспект комічного має історичну, світоглядну та естетичну значимість.

Творча, життєдайна сила сміху давно помічена людьми. В давньому мистецтві існували сміхові культури, ритуальний сміх, пародійні образи божеств. Ритуальний сміх первісної общини включав у себе і заперечуючі, і життєстверджуючі начала, він був спрямований і до засудження недосконалого світу, і до його відродження на новій основі. В давньоєгипетському папірусі божественному сміхові відводилася роль створення світу: «Коли бог сміявся, народились сім богів, що керують світом… Він розсміявся вдруге — з'явилися води…». Для давньогрецької культури сміх також був життєдайною, радісною, веселою народною стихією (історія європейської комедії походить саме з культу грецького бога Діоніса).

3.Типи і відтінки комізму. Міра сміху

Гумор і сатира — основні типи комізму. Гумор — сміх дружній, незлобливий, хоча, за висловом Ю. Борєва, «не беззубий»1. Він вдосконалює те чи інше явище, очищає від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому суспільно цінному в ньому. Гумор вбачає у своєму об'єкті якісь сторони, що відповідають ідеалу. Часто наші недоліки є продовженням наших чеснот. Такі недоліки — мішень для доброзичливого гумору. Об'єкт гумору, заслуговуючи на критику, все ж у цілому зберігає свою привабливість.

Інша справа, коли негативними є не окремі риси, а явище за своєю суттю, коли воно соціально небезпечне. У такому випадку народжується сміх засуджуючий, звинувачувальний, сатиричний. Сатира заперечує недосконалість світу в ім'я його докорінної зміни відповідно до ідеалу. Пародія спирається на схильність людини до зниження, перетворення великих речей в малі, поважних — у неповажні, піднесених — у звичайні. Людина ніби бачить світ із зворотного боку.

Між гумором і сатирою ціла гама відтінків сміху. Насмішка Езопа, карнавальний регіт Рабле, їдкий сарказм Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, вишукана, раціоналістично строга сатира Мольєра, мудра і зла посмішка Вольтера, пломенистий гумор Беранже, карикатура Дом'є, гнівний гротеск Гойї,

колюча романтична іронія Гейне, скептична іронія Франса веселий гумор Марка Твена, інтелектуальна іронія Б. Шоу, сміх крізь сльози Гоголя, вбивча сатира і сарказм Салтикова-Щедріна, душевний, сумний, ліричний гумор Чехова, сумний і сердечний гумор Шолом-Алейхема, пустотливий, веселий гумор Гашека, оптимістична сатира Брехта, чесний, здоровий і благородний сміх Котляревського, теплий, м'який, народний гумор Остапа Вишні… Величезне, неповторне розмаїття індивідуально-авторського гумору…

Різноманіття відтінків гумору (карнавальний сміх, сатира, іронія, сарказм, жарт, насмішка, каламбур) відображає естетичне багатство дійсності. Форми і міра сміху визначаються і об’єктивними естетичними властивостями предмета, і світобаченням художника, його естетичним ставленням до світу, і національними традиціями художньої культури народу.

Комічне завжди національно забарвлене, має національно-не-повторну форму, його національна своєрідність історично змінна, що відображається в стилістичній системі національної мови.

Особливості національної своєрідності культури кожного народу полягають не стільки в його одязі або кухні, скільки в манері розуміти значні речі. Ця манера розуміти їх виразно і рельєфно виявляється в національно забарвлених формах комізму і в мовних засобах створення комічного ефекту.

Комічне національно своєрідне, і водночас у ньому проступають інтернаціональні і загальнолюдські риси. З огляду на спільність законів соціального розвитку часто одні й ті самі явища з однаковою непримиренністю осміюють всі народи. Сучасну сміхову українську культуру ще належить дослідити.

4.Історизм комедійного аналізу

Суттєві особливості комічного змінювалися від епохи до епохи; змінювалась і сама дійсність, і вихідна позиція комедійного аналізу життя.

В давньому комедійному дійстві критика йде з точки зору «я». Вихідна позиція — особисте ставлення людини, яка насміхається.

Розвинена державність Риму обов'язково викликала нормативність мислення й оцінок, що виражалося в чіткому розподілі добра і зла, позитивного і негативного (наприклад, у римського сатирика Ювенала). Вихідною точкою сатиричного аналізу життя стають нормативні уявлення про доцільність світопорядку.

В епоху Відродження комедіографія за відправне начало бере людську природу, уявлення про людину як міру стану світу. Так, у «Похвалі глупоті» Еразма Роттердамського дурість виступає не тільки як об'єкт, а й як суб'єкт висміювання. «Нормальна», «помірна» людська дурість, дурість «в міру» судить, страчує і висміює дурість безмірну, нерозумну, нелюдську.

М. Сервантес розкриває реальну суперечність розвитку цивілізації — Обидва його герої (Дон Кіхот і Санчо Панса) тому і «не від світу цього», що вони кращі за цей захоплений пошуком наживи світ. Дон Кіхот виявляється більш нормальним, ніж «нормальні» люди, переповнені жадобою і властолюбством. Сервантес розкрив художню можливість комічного — здатність досліджувати стан світу, зображуючи його в певному розрізі, здатність дати художню концепцію світу і гігантську панораму життя.

В епоху класицизму сатира виходила з абстрактних моральних та естетичних норм і об'єктом сатиричного осміювання був персонаж, який концентрував у собі абстрактно-негативні риси. Так виникає сатира на святенництво, невігластво, мізантропію (Мольєр).

Романтизм розкрив неблагополучний стан світу через неблагополучний стан духу, підпорядкувавши художньому дослідженню внутрішній світ людини. Іронія, «сміх-айсберг» з підводним змістом, перетворюється на головну художню форму. Комедійний аналіз виходить з уявлень про нездійсненну досконалість світу, за допомогою яких оцінюється особистість, а також з уявлень про нездійсненну досконалість особистості, якими вивіряється світ. Вихідна точка критики весь час переміщується від світу до особистості і від особистості до світу. Іронія змінюється самоіронією (наприклад, у Г. Гейне), самоіронія переростає у світовий скепсис; світовий скепсис романтичної іронії — у світову скорботу романтичної трагедії.

У XIX ст. зв'язок людини зі світом поглиблюється і розширюється. Особистість стає зосередженням широких соціальних відносин. її духовний світ ускладнюється. Сатира критичного реалізму проникає в серцевину психологічного процесу. Вихідною точкою критики стає розгорнутий естетичний ідеал, який вбирає в себе народні уявлення про життя, людину, цілі і кращі форми суспільного розвитку. Народний погляд на світ перетворюється на вихідну точку зору сатири.

Так від епохи до епохи змінюється емоційна критика в комізмі: особисте ставлення (Арістофан); уявлення про доцільність світопорядку (Ювенал); людська природа як міра (Сервантес, Еразм Роттердамський, Рабле); норма (Мольєр); здоровий глузд (Свіфт); нездійсненна досконалість (Гейне); ідеал, Що відображає народні уявлення про дійсність (Квітка-Основ’яненко, Котляревський, Гоголь, Салтиков-Щедрін).

У цьому процесі відбувається поступове розширення і піднесення ідеалу, з позицій якого комізм аналізує дійсність. Спираючись на все більш широке осягнення дійсності, на все більш розвинене духовне багатство індивіда, цей ідеал демократизується, вбирає в себе народні уявлення про життя.

При всьому різноманітті типів, форм, відтінків комічного при всій його національній та історичній своєрідності сутність його завжди одна: воно виражає суспільно відчутну, суспільно значиму суперечність, невідповідність явища чи однієї з його сторін високим естетичним ідеалам.

5.Мовне вираження сміхової культури у творчості Остапа Вишні

Українська сміхова культура має дуже давню і потужну традицію у побуті, звичаях, обрядах, фольклорі. Вона знайшла відчутний розвиток у класичній українській художній літературі, її вершиною можна вважати «Енеїду» Івана Котляревського, що вважається енциклопедією культури сміху українського народу, настільки сміх у ній всеохопний, чесний, здоровий і благородний. За умов суцільних заборон української мови в XIX ст. нею можна було хіба що тільки сміятися.

У XX ст. українська сміхова культура збагатилася гумористичним талантом Остапа Вишні. Під його пером розквітнув жанр сатиричної й гумористичної мініатюри, якій сам письменник дав вдалу назву «усмішка». Усмішки Вишні композиційно прості, в них зазвичай немає чіткого розгорнутого сюжету. Це гумористично забарвлені побутові замальовки, жанрові сценки, діалоги, в які нерідко вводяться авторські міркування, ліричні відступи. Остап Вишня — не тільки гуморист, а й лірик. В усіх його усмішках звучить (коли гучно, коли приглушено) доброзичливий авторський голос. Максим Рильський писав про Остапа Вишню: «Це український письменник, передовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому і добродушному гуморі, у своїй ласкавій і сором'язливо-ніжній ліриці».

Характерною рисою «вишневих усмішок» є колоритна мова. Письменник звертається до різноманітних і часто дуже оригінальних мовностилістичних засобів комічного, досягаючи великої виразності в змалюванні характерів і ситуацій.

Остап Вишня майстерно використовує багатство мови української художньої літератури, а також невичерпне джерело народної мови. Мова його творів характеризується простотою, образністю, яскравим комічним колоритом, експресивністю та емоційністю. У ній переважає народнорозмовна стихія з майстерними пісенними мотивами, афоризмами, приказками, прислів'ями і каламбурами, з нанизуванням одночленних порівнянь та містких метафоричних виразів.

В основі гумору Остапа Вишні лежить комічний контраст. На дослідженні контрастів і мають пізнаватися прийоми: «Ловіть, спостерігайте контрасти, — говорив Остап Вишня, — і буде сміх».

Контрасти Остапа Вишні виникали, по-перше, з уміння бачити їх готовими в об'єктивній дійсності, а по-друге, з уміння створювати ці контрасти з життєвого (навіть несмішного) матеріалу.

Для комічного зображення певних життєвих явищ письменник майстерно добирав відповідні гумористичні засоби. Як неперевершений майстер контрастів Остап Вишня мав чудову здібність «відкривати» їх комічні секрети.

Володіючи величезним багатством гумористичних засобів української народної мови, письменник користувався як її усталеними зразками, так і одночасно створював нові варіанти, свої комічні моделі.

Гумористичні риси українського слова під пером Остапа Вишні ставали виразнішими, збагачувалися новими відтінками. Можна сказати, що Остап Вишня розширив комічні властивості рідного слова. Багато комічних виразів письменника стали крилатими: епікіровка мисливця, солов'яча пісня, дідів прогноз, доісторичний інструмент, зачухувати аварію, п 'ятдесятилітня юність та багато інших.

Національний характер у літературі, в тому числі і в гумористичній, виявляється у двох різновидах відображення життя:

1) письменник як представник певної національності відтворює об'єктивну дійсність очима свого національного сприймання;

2) письменник створює національні типи, які представляють народ, описує життя своєї нації.

Дуже часто Остап Вишня звертається до невичерпного джерела фольклору. Письменник використовував для створення гумористичних ефектів стиль української думи, казки, заклинання, замовляння, голосіння, бурлеску, простонародної оповіді.

До словесних засобів творення гумору належать: комічні неологізми, конотативні власні назви, комічні метонімії і синекдохи, комічні словесні евфемізми, комічне спотворення звукового комплексу слова, невідповідність граматичної форми слова, старослов'янізми, слова галузевої лексики.

До словесно-ситуативних засобів належать фразеологізми, повторення слів і фраз, комічні словесно-ситуативні евфемізми, римування.

Комічні неологізми. До словесних прийомів створення гумору, широко використовуваних Остапом Вишнею, слід віднести утворення контрастних слів, не властивих літературній мові. Вони викликають сміх тим, що називають поняття незвично, дещо «вивернуто», так, як не прийнято говорити. Письменник шукає економну і змістовну форму створення образу, намагається знайти у слові нові відтінки значення, створюючи індивідуальні комічні неологізми, в основу яких покладено принцип контрасту.

Висновки

Сміх як реакція організму на комічний контраст несе в собі два заряди. Один — насолоди, радісного почуття, другий — засудження, осуду певного факту. Відповідно до цього, хоч сатира і гумор мають спільний засіб — комічне, вони принципово відмінні. У сатирі сміх без компромісів, сміх, який за природою, своєю не припускає й тіні примирення з тим, що висміюється. «У мистецтві комічне розвивається за тими самими законами, що і в житті суспільства. Щоправда, у мистецтві комічне більш цілеспрямоване, підкреслене, тому що сила сміху використовується залежно від поставленої мети, а найчастіше — як засіб боротьби з негативними явищами».

Людське суспільство — істинне царство комедії (власне, як і трагедії). Людина — єдина істота, яка може і сміятись, і свідомо викликати сміх або, точніше, людський, суспільний зміст є У всіх об'єктах комедійного сміху.

Комічне завжди є об'єктивною суспільною цінністю явища. Природні властивості поведінки тварин (рухливість і кривляння мавпи, розвинуті інстинкти лисиці, що допомагають їй обманювати ворогів, незграбність ведмедя та ін.) асоціативно зближуються з людськими звичками, вчинками, манерами і стають об'єктами естетичної оцінки на основі суспільної практики. Вони набувають комізму лише тоді, коли через їх природну форму вбачається соціальний зміст — людські характери, стосунки людей.

Через природні явища здійснюється осміювання людських недоліків: лінощів, хитрощів, незграбності тощо. Сміх можуть викликати різні явища: лоскотання, алкогольні напої, наркотичні препарати і т. ін. Однак не все смішне є комічним, хоча все комічне є смішним.

Список використаної літератури

1. Дудик П. Стилістика української мови : Навчальний посібник/ Петро Дудик,. -К.: Вид. центр "Академія", 2005. -367 с.

2. Кравець Л. Стилістика української мови. Практикум : Навчаль-ний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Лариса Кравець,; Ред. Л. І. Мацько. -К.: Вища школа, 2004. -197 с.

3. Мацько Л. Стилістика української мови : Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Любов Мацько, Олеся Сидо-ренко, Оксана Мацько; Ред. Л. І. Мацько,. -К.: Вища школа, 2003. -461 с.

4. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови : Підруч. для студ. вуз./ Олександр Данилович Пономарів,. -3-тє вид., перероб. та доп.. -Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2000. -246 с.