Стратегія взаємодії України з фінансовими організаціями

Вступ.

1. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями.

2. Проблеми зовнішніх позик у контексті взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями.

3. Пріоритетні напрямки та стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Неухильний процес поглиблення інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами розширення і ускладнення взаємозв'язків та взаємозалежностей національних економік, усуспільнення характеру праці та виробництва в глобальному масштабі, зростаючу взаємодію та координацію держав щодо розробки і реалізації міжнародної стратегії розвитку, об'єктивно підвищує значення зовнішніх джерел фінансових ресурсів для будь-якої національної економіки. Особливе місце серед них належить кредитуванню з боку міжнародних фінансових організацій (МФО).

Що стосується країн з перехідною економікою, то саме співробітництво з провідними МФО на початковому етапі трансформаційних перетворень відіграло вагому роль у вирішенні таких стратегічно важливих завдань, як структурна перебудова народногосподарських комплексів, системи власності та матеріального виробництва, запровадження дієвих моделей промислової та технологічної політики тощо. Разом з тим, слід відмітити, що хоча кредитні ресурси МФО і є одним з найпоширеніших інструментів акумуляції грошових ресурсів до національних економік, сприяючи включенню країн-реципієнтів до міжнародних ринків фінансів та капіталів (що, безумовно, відповідає орієнтації держав на міжнародні аспекти розвитку), проте вимагає зваженого підходу до оцінки співробітництва з міжнародними фінансовими установами та визначення переваг і недоліків залучення до національних економік кредитного капіталу цих інституцій.

Актуальною дана проблематика є і для України, яка пов'язує свою інтеграцію у світову економіку та вихід на міжнародні фінансові ринки з поглибленням співробітництва із такими впливовими МФО, як Міжнародний валютний фонд та група Світового банку. В даному аспекті слід зауважити, що на сьогодні наша держава невповні використовує потенціал такої співпраці як щодо залучення іноземних капіталовкладень, так і розв'язання проблеми зовнішнього боргу та його обслуговування, а також побудови довгострокових і стабільних відносин із міжнародними фінансовими структурами. Це зумовлює потребу в розробці обґрунтованої стратегії поведінки України з МФО і тактики взаємодії з ними на майбутнє, спрямованих на підвищення ефективності зовнішніх фінансових запозичень у контексті макроекономічної стабілізації, структурної перебудови економіки, її фінансового сектора тощо.

Зважаючи на актуальність та існуючий ступінь наукової розробки теми, метою роботи є аналіз співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями, оцінка його позитивного та негативного аспектів та визначення конкретних важелів підвищення ефективності залучених кредитних ресурсів МФО в національну економіку. Для досягнення означеної мети в роботі було поставлено та послідовно вирішено наступні завдання:

— оцінити роль і значення кредитного капіталу міжнародних фінансових організацій у трансформаційних процесах країн з перехідною економікою;

— проаналізувати характер, масштаби та особливості співробітництва України з МФО на різних етапах розвитку;

— визначити фактори підвищення ефективності та пріоритетні напрямки співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями.

1. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями

Активізація проведення ринкових перетворень, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, інтеграція України в систему світового господарства — основні фактори, що зумовили об'єктивну необхідність членства нашої країни у міжнародних фінансових організаціях (МФО). Відомо, що членство будь-якої країни в цих організаціях сприяє привабливості її народного господарства як потенційного об'єкта для вкладення зовнішніх ресурсів, дає змогу отримати кваліфіковану інформаційну допомогу для інвестиційного процесу, сприяє налагодженню зв'язків із міжнародними страховими й фінансовими організаціями, забезпечує належні гарантії в обґрунтованих інвестиційних проектах тощо.

Воднораз взаємовідносини нашої країни з міжнародними фінансовими організаціями не слід розглядати лише з точки зору вигід для України. Для розуміння повної картини (плюсів і мінусів) взаємоефективного співробітництва нашої держави з МФО слід проаналізувати політику й принципи діяльності цих організацій у цілому.

До основних міжнародних установ, які надають технічну допомогу і з якими співробітничає Україна, можна віднести: Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк (СБ).

Діяльність ЄБРР спрямована на сприяння здійсненню структурних і галузевих реформ, які надають імпульси конкуренції, підприємництву, приватизації з урахуванням індивідуальних особливостей країн, що перебувають на різних рівнях економічного розвитку. Окрім цього, Європейський банк здійснює інвестування у розвиток приватного сектору, в програми, спрямовані на зміцнення фінансової і правової систем.

Основними формами фінансування ЄБРР є кредити, вкладення в акціонерні капітали (тобто акції) і надання гарантій. За даними Міністерства економіки України, до кінця 2000 року загальний обсяг операцій бізнесу ЄБРР в усіх країнах досяг 16,6 млрд. евро, при цьому у вигляді фінансових зобов'язань третіх сторін було мобілізовано ще 42,5 млрд. евро. Тобто разом це становить майже 60 млрд. евро фінансових ресурсів. Протягом 1991—2000 років банк прямо чи опосередковано був пов'язаний із 9—10% (або 12 млрд. дол.) усіх прямих іноземних інвестицій у країни з перехідною економікою[7, c. 166-167].

На сьогодні банк поступово переорієнтовує свою діяльність із країн Центральної та Східної Європи на країни раннього або середнього етапу переходу, тобто переважно на держави колишнього СРСР. В Україні, приміром, обсяг щорічних зобов'язань ЄБРР збільшився зі 100 з лишком млн. дол. у 1996 році до більш як 250 млн. дол. у 2000 році (без урахування схваленого, але ще не підписаного проекту Рівне — Хмельницький)'.

У найближчій перспективі, зокрема до 2010 року, Європейський банк реконструкції та розвитку планує збільшити свій портфель до 17,4 млрд. евро, довівши щорічний обсяг бізнесу з 2,2 млрд. евро (у 1999 році) до 3,4 млрд. евро. При цьому розширення діяльності відбуватиметься переважно за рахунок розвитку бізнесу в Росії (тут щорічні обсяги фінансування проектів мають усталену тенденцію до зростання із 650 млн. евро у 2001 році до 1,1 млрд. евро у 2005-му), а також внаслідок збільшення операцій у країнах раннього й середнього етапу переходу (зростання з 1,0 млрд. евро у 2001 році до 1,3 млрд. евро у 2005-му). До останньої категорії поки що належить і Україна, на яку припадає близько третини щорічних обсягів операцій банку в цій групі країн. Якщо нічого не зміниться (принаймні не погіршиться) у плані реалізації програми приватизації, дерегулювання економіки, поліпшення інвестиційного клімату, то це означатиме, що до 2010 року щорічні обсяги операцій ЄБРР у нашій країні можуть досягти 400 млн. евро.

За період співробітництва України з ЄБРР діяльність банку сконцентрувалася в основному на таких стратегічних напрямах, як технічна допомога підприємствам державної форми власності у розробці інвестиційних проектів, фінансових планів систем закупівель на світових ринках й управління проектами; залучення приватних інвестицій в агропромисловий комплекс України; надання довгострокового кредитного капіталу приватним компаніям у банківському секторі й розвиток експортного комерційного кредиту та інших фінансових інструментів для підтримки експортерів; надання кредитних ліній приватному виробництву, пряме фінансування спільних, особливо українських підприємств; допомога у реформуванні найважливіших секторів інфраструктури — транспорту, телекомунікацій, муніципальних служб тощо; сприяння реструктуризації, головним чином, енергетичного комплексу шляхом запровадження енергозберігаючих технологій, фінансування нафтових і газових проектів, модернізації обладнання, гарантування безпеки на ядерних станціях[2, c. 130-131].

На відміну від ЄБРР, спектр діяльності Міжнародного валютного фонду дещо інший3. У першу чергу це нагляд як за розвитком макроекономічної політики країн-членів, так і за розвитком міжнародної економіки у цілому; надання можливості країнам отримувати тимчасову фінансову допомогу для погашення власних міжнародних боргів унаслідок незбалансованого платіжного балансу; окрім того, надання технічної допомоги країнам-членам у сфері банківського регулювання, державного фінансування й платіжного балансу.

Починаючи з 1994 року Україна активно співпрацює з Міжнародним валютним фондом. Основні види кредитів надаються МВФ Україні за системною трансформаційною позикою (STF), за резервним кредитуванням (Standby) і в межах програми розширеного фінансування (EFF). За період із 1994 до 1998 року Україна реалізувала чотири кредитні угоди з МВФ. Фактично наша держава отримала за позикою STF (1994 рік) близько 720 млн. дол. США за річною ставкою 5,75% на термін 10 років із відстрочкою сплати основної суми боргу на 4,5 роки; за позиками Stand-by у 1995 році — близько 780 млн. дол., у 1996 році — близько 860 млн. дол., у 1997—1998 роках — близько 247 млн. дол. Позики Stand-by надавалися за річною ставкою 6,29% на термін 5 років із відстрочкою сплати основної суми боргу на 3,25 року4.

Перевагою кредитування у рамках програми EFF є надання коштів на триваліший термін (термін погашення — 10 років із відстрочкою сплати основної суми боргу на 5 років) та у більшому обсязі (загальний обсяг позики становить 2,226 млрд. дол. США) під невеликі проценти (до 7% річних).

Практика реалізації Україною програм Фонду системних трансформацій та Stand-by дали змогу уряду України розпочати обговорення можливостей започаткування нової середньострокової програми, спрямованої на забезпечення економічного зростання реального сектору економіки. У вересні 1998 року Радою директорів МВФ було затверджено програму "Механізм розширеного фінансування" для України загальним обсягом близько 2 млрд. 266 млн. дол. США. За даними Міністерства економіки України, загальна сума отриманих від МВФ траншів за програмою EFF становить близько 990 млн. дол., із них у 1998 році отримано близько 342 млн. дол., у 1999 році — близько 648 млн. дол.

Нинішнє відновлення фінансування для України з боку МВФ відкриває можливості розблокування фінансування проектів Світового банку, створення передумов для надходження фінансових ресурсів від інших міжнародних організацій, сприяння вирішенню питання стосовно завершення реструктуризації офіційних боргів перед кредиторами Паризького клубу. Окрім цього, затвердження кредитів МВФ означає для приватних інвесторів досить невисокий ризик капіталовкладень в Україну.

Важливою позитивною тенденцією розвитку Міжнародного валютного фонду стало розширення координаційної діяльності зі Світовим банком, взаємодії між ними, а також з іншими міжнародними інститутами, урядами й приватним сектором.

Щодо співробітництва України із СБ, то наша країна співробітничає як член банку з усіма його складовими — Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР), що є головною частиною групи СБ, Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Багатостороннім агентством гарантій інвестицій (БАГІ), Міжнародним судом (МС). Кожна із цих установ банку виконує свої певні функції у процесі співробітництва з країнами-членами.

Банк підтримує інвестиційні проекти у державному секторі України. Реалізуються 24 проекти Світового банку, які перебувають на різних стадіях підготовки і впровадження. Два проекти були схвалені урядом, але, на жаль, не ратифіковані Верховною Радою. Успішність кожного з проектів неоднакова. Втім, немає жодного, який би на 100% був оцінений як задовільний7. Власне, так сталося через те, що в Україні досягнуто значно менших, ніж очікувалося, успіхів у реформуванні ділового середовища й зміцненні ринкових інституцій. Водночас переважна більшість проектів сприяла внесенню важливих позитивних змін у законодавство, розширенню можливостей формування та реалізації економічної політики, впровадженню нових структур власності й установ, формуванню менталітету населення [8, c. 97-99].

Отже, залучення зовнішніх ресурсів із джерел міжнародних фінансових організацій, з одного боку, дає можливість країні, яка бере кредити, сприяти втіленню у життя численних інвестиційних проектів, отримувати кваліфіковану інформаційну допомогу, позитивно впливати на мобілізацію вітчизняного капіталу й залучення іноземного у відповідних галузях тощо. З другого боку, існує і зворотний бік, тобто зростання позик на міжнародному ринку капіталів має і свої хиби. Кредити підлягають поверненню з відсотками, що негативно позначається на стані платіжного балансу. Зрозуміло, фінансова допомога зарубіжних країн далеко не безоплатна. Нерідко кошти, які надходять із Заходу, мають чітко обумовлений характер, тобто кредити надаються під певні зобов'язання української сторони.

Окрім того, держава не завжди ефективно розпоряджається наданими їй коштами, часто спрямовуючи їх на розв'язання нагальних економічних проблем, а не на інвестування у виробничі об'єкти. Водночас відомо, що інтенсивне залучення іноземних кредитів під гарантії уряду країни на різних умовах і в будь-яких формах закономірно призводить до нагромадження зовнішнього державного боргу.

Через нерозв'язаність проблеми ефективного співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями (саме за цією категорією — майже 45% від загальної суми зовнішньої заборгованості) накопичився борговий тягар.

Таким чином, надалі необґрунтоване залучення величезних обсягів фінансових ресурсів із джерел міжнародних фінансових організацій небезпечне, проте відмова від них призведе до ускладнення економічної ситуації в нашій країні. Розв'язання цієї проблеми лежить у площині удосконалення законодавчих засад щодо ефективного використання отриманих коштів міжнародних фінансових установ.

Успішна співпраця України з МФО потребує кращого розуміння на всіх рівнях законодавчої і виконавчої влади стратегічних намірів тієї чи іншої міжнародної організації. Зокрема, для ефективнішої співпраці України з ЄБРР нашій країні потрібно детальніше вивчити принципи й стратегію діяльності цієї міжнародної організації: її пріоритети, фінансову політику надання кредитів, домінуючі напрями фінансування тощо. Пріоритети стратегій країн і галузей (малий бізнес, енергетика, муніципальна інфраструктура та ін.) покладено в основу щорічних бізнес-планів, які готуються кожним підрозділом банку наприкінці року перед затвердженням бюджету. Таким чином, через підготовку бізнес-планів і щорічного бюджету ресурси ЄБРР розподіляються як між країнами, так і між окремими галузями.

Вибір проектів ґрунтується передусім на відповідній стратегії (країни чи сектору) і має відповідати трьом основним операційним принципам — "святій трійці" ЄБРР. Проект повинен позитивно впливати на процес переходу (мати певний "системний" ефект), бути самоокупним і прибутковим й, нарешті, відповідати принципу додатковості, тобто ЄБРР не повинен витісняти своїм фінансуванням інші можливі джерела, приміром, інвесторів чи приватні банки[11, c. 135].

Останніми роками найважливішим став перший із наведених вище принципів — внесок проекту в системне перетворення економіки. Тут при доборі ретельно аналізуються такі напрями потенційного впливу проекту, як створення ефективних ринків, зміцнення інституцій ринку (зокрема приватної власності), набуття навичок у поведінці та освоєння стандартів бізнесу, необхідних в умовах нормальної ринкової економіки.

Що ж до самоокупності проекту, то банк розробив дуже жорсткі критерії оцінки кредитних ризиків. Кожен проект і кожна країна мають своє місце в рейтингу, схожому на систему рейтингів провідних кредитних агентств. Після схвалення потенційного проекту кредитним комітетом і радою директорів безперервно здійснюється моніторинг зміни ризик-рейтингу проекту. Принцип додатковості реалізується за двома напрямами: або банк надає клієнту фінансування, якого той не може знайти за аналогічних умов деінде, або участь банку в проекті істотно впливає на дизайн і реалізацію проекту.

Щодо фінансування проектів у приватному секторі, то банк, як правило, не вимагає держгарантій. Але тоді ціни на такі інструменти відбивають як комерційні ризики проекту, так і ризик конкретної країни. Тож ціна кредиту за приватним проектом може бути на 100—700 базисних пунктів вища за ставку ЛІБОР. При цьому банк прагне будувати свій ціновий механізм так, щоб не лише не витісняти можливих приватних кредиторів, а й усіляко залучати їх до співфінансування.

Стосовно проектів у держсекторі під суверенну гарантію, то тут банк незалежно від ризику країни використовує єдину ціну ЛІБОР+1%. Фактично з огляду на те, що більшість країн, які мають надзвичайно низький кредитний рейтинг або загалом його не мають, можуть одержати кредитування на приватному ринку капіталів лише під набагато вищі ставки. Така ціна ресурсів для суверенних проектів є де-факто прихованим субсидуванням процесів розвитку в країнах операцій із боку провідного акціонера-донора ЄБРР.

Для цього, по-перше, необхідно було б розглянути питання посилення з боку виконавчої влади контролю виконання міністерствами та іншими органами своїх зобов'язань щодо відносин із Європейським банком реконструкції та розвитку. По-друге, слід частіше проводити спільні з керівництвом банку робочі зустрічі для аналізу ходу реалізації проектів. І насамкінець потрібно вдосконалити механізм координації, підготовки, реалізації й моніторингу великих інвестиційних проектів [11, c. 139-140].

2. Проблеми зовнішніх позик у контексті взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями

Успіхи країн з перехідними економіками у побудові ринкової економіки, що ефективно функціонує, не в останню чергу визначаються величиною та природою зовнішніх позик, а також роллю міжнародних фінансових організацій, співробітництво з якими суттєво впливає на поведінку приватних кредиторів та інвесторів як головних джерел капіталу для забезпечення економічного зростання. Безсумнівно, що тільки політика самих країн визначає конкретні результати реформування економік, а відповідальність за них несуть окремі політичні діячі країн.

Ці питання вимагають нового осмислення з метою відшукання оптимальних рецептів фінансування економічного розвитку держав, шляхом створення відповідних умов для цього, а не безпосереднього фінансування державних потреб. Останнє призводить до стагнації та встановлення напівринкової-напівадміністративної системи, яка через об'єктивні причини, є значно гіршою від суто ринкової чи адміністративної. Однак це є наслідком не тільки конкретних помилок уряду через неефективне адміністрування в рамках існуючої законодавчої бази чи парламенту через неприйняття відповідних реформаторських законопроектів, а й помилок міжнародних фінансових організацій.

Фінансова стабілізація та стабільність обмінного курсу як первинні цілі та результати перетворень в країнах з перехідними економіками скоріш властиві економіці, що ефективно функціонує. Для слабкої економіки, зокрема української (опосередковано про це свідчить низький рівень іноземних інвестицій в економіку), така стабільність не може бути тривалою, оскільки це неодмінно спричиняє поділ економіки на різні сектори. Через неможливість отримання прийнятних кредитних ресурсів, було винайдено оригінальний для ринкової економіки різновид торгівлі через бартер. З урахуванням характерного для такого виду торгівлі зниження доданої вартості, на перший погляд, це не забезпечує безпосередніх вигод для учасників бартерних операцій, однак з огляду на викривлену структуру цін на дані товари та їх не конкурентоспроможність порівняно з імпортними такі вигоди стають очевидними, однак не для економіки держави, а для окремих товаровиробників за рахунок споживачів.

Така ситуація виникла не сьогодні. В результаті базовий принцип успішного функціонування економіки — орієнтації підприємств на отримання сталого прибутку в довгостроковій перспективі — був порушений. Макроекономічні прогнози, підготовлені Міністерством економіки та НБУ за методологією МВФ, базувалися на пасивній екстраполяції (з деякою оптимістичною компонентою) попередніх економічних тенденцій, що мало б сенс у разі стабільної ринкової бази економіки, однак через її відсутність та нестабільність умов діяльності підприємств застосовані економічні моделі не могли відобразити коротко- та середньострокові відхилення основних економічних показників. Проблема боргу 2000 є безпосереднім наслідком таких відхилень[10, c. 138-139].

В Україні подібна ситуація за умови недосягнення згоди з кредиторами про реструктуризацію заборгованості може різко погіршити платіжний баланс країни, зумовити посилення доларизації економіки та втрати іноземних приватних інвестицій, що ще більше поглиблюватиме фінансовий розрив. Незначні резерви Національного банку не дадуть змоги втримати стабільний обмінний курс, що спричинить різке зростання інфляції. Тому продовження політики фінансової стабілізації передбачає не тільки успішні переговори щодо реструктуризації заборгованості, а й розробку цільової та чіткої довгострокової стратегії щодо управління державним боргом з метою підвищення ефективності зовнішніх позик та недопущення загрозливого для економіки країни відпливу капіталу.

Здатність ефективно виконувати зовнішні боргові зобов'язання є важливим показником можливостей держави отримувати безперечні вигоди, пов'язані з глобалізацією, якій властивий щораз більший обсяг потоку капіталу. В епоху глобалізації світової економіки вільний рух капіталу є основою процвітання держав. Ще в 1944 p., намагаючись уникнути допущених раніше помилок, що призвели до численних девальвацій, запровадження торговельних обмежень, зменшення обсягу торгівлі та, зрештою, до світової кризи 30 років та навіть до Другої світової війни, лідери провідних держав світу в Бреттон-Вудсі визнали, що успішна глобальна інтеграція неможлива без фінансової стабілізації в самих країнах і такої, що добре функціонує, системи переміщення капіталу між ними.

Країни, що успішно здійснили перехід до ринкової економіки, досягай суттєвого припливу приватного капіталу, що сприяло фінансовій стабілізації та ефективному впровадженню структурних реформ. Разом з тим країни, для яких характерний помірний та часто прихований прогрес (в тому числі Україна), не змогли мобілізувати потоки приватного світового капіталу у вигляді прямих та портфельних інвестицій, а тому продовжують здебільшого покладатись на офіційні позики і технічну допомогу міжнародних організацій та окремих країн світу. Більш того, численні економічні та перманентна проблеми в роки незалежності України, бюджетна незбалансованість зумовили спекулятивний характер позик з грошового ринку та ринку капіталу.

Колишні кризи з усією переконливістю також довели неможливість досягнення як фіксованого валютного курсу, так і суттєвої свободи внутрішньої монетарної політики. Невдале монетарне управління в Бразилії, яке підтримувалося МВФ, призвело до краху фіксованого валютного курсу та глибокої рецесії. Намагання забезпечити фінансову стабільність в Україні шляхом поповнення резервів Національного банку кредитами МВФ через інші причини, зрештою, не позбавило залежності від позик МВФ та не стимулювало розвиток економіки. Структурні незбалансованості залишаються значними, рахунок поточних операцій має негативне сальдо, економічного зростання не досягнуто, заборгованість із соціальних виплат є загрозливою, довіра до національної валюти підірвана. Це є наслідками та помилками в реформуванні економіки, намагання забезпечувати стабільність грошової одиниці як інструменту зниження інфляції на фоні слабкої економіки та відсутності основних ринкових інституцій, що ефективно функціонують, — основи ринкової інфраструктури[4, c. 56-57].

Вирішення зазначених проблем вимагає безпосереднього зосередження реформаторських заходів, умов надання кредитів та позик передусім міжнародними фінансовими організаціями (не тільки МВФ, а й Світового банку), на відновленні стабільності та досягненні сталого економічного зростання. Останнє є найкращим свідченням ефективності зовнішніх позик та їх доцільності для економіки країни. Тільки в цьому випадку співробітництво з МФО сприятиме залученню позик приватного сектора, а не буде їх довгостроковим замінником. Втручання в сфери, що безпосередньо не стосуються відновлення стабільності та забезпечення економічного зростання, зумовлюють додаткові витрати, які перевищують вигоди від позик, та втрату довіри до цілей, на які такі позики спрямовуються. Колишні фінансові кризи покращили розуміння того, що стабільність банківської системи та питання соціального партнерства є основними в досягненні стабільності та сталого економічного зростання країн, що розвиваються.

3. Пріоритетні напрямки та стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями

На відміну від перехідних економік Центральної та Східної Європи, Україна з причини відсутності значних зрушень у реформуванні національної економіки, що сповільнює процес залучення приватного іноземного капіталу в формі інвестицій, і сьогодні значною мірою потребує фінансування з боку міжнародних фінансових організацій. Співробітництво нашої держави з даними установами розпочалося лише з кінця 1994 р. За цей період Україною залучено 27 кредитів, 4 гранти Глобального економічного розвитку (на загальну суму 3,5 млрд. дол. США) та реалізовано Програму системної позики (на суму 250 млн. дол. США) від Світового банку; державі вдалося реструктуризувати значну частину своїх зовнішніх боргів.

Визначаючи доцільність залучення кредитних ресурсів, слід відмітити, що найрезультативнішими для України були перші кредити МВФ, призначені для фінансування системних перетворень і перший кредит підтримки та інституційний і реабілітаційний кредити Міжнародного банку розвитку та реформування (МБРР). Саме завдяки надходженню цих коштів стало можливим прискорення формування власної фінансово-кредитної системи та золотовалютних резервів України. Крім того, ці ресурси забезпечили реалізацію ефективної монетарної політики (наслідком чого стало скорочення темпів інфляції), надходження валютних ресурсів в країну сприяли проведенню грошової реформи і введенню в обіг національної грошової одиниці, динамізували формування інфраструктури ринкового середовища та розбудову фінансових інструментів тощо.

Разом з тим, не відкидаючи позитивного ефекту взаємодії України (та інших перехідних економік) з міжнародними фінансовими організаціями, слід зазначити, що діяльність останніх не позбавлена ряду недоліків. Йдеться, насамперед, про занадто активне втручання цих установ у внутрішні справи країн-позичальників. Так, діючі в МФО механізми акумуляції та розподілу фінансових ресурсів, дозволяють державам, що мають найбільші квоти в організаціях прямо або опосередковано впливати на прийняття урядами країн-позичальників сприятливих для себе рішень як щодо, нерідко, невиправданої лібералізації торговельних відносин, так і відкриття ще вразливішого фінансового ринку. Іншими словами, за більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає «заручником» необхідності відмови від частини національного суверенітету країни.

Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив'язки кредитування міжнародними фінансовими організаціями національних економік з нав'язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень. Наприклад, стабілізаційні програми, розроблені експертами Міжнародного валютного фонду для перехідних економік, базувалися на неоліберальній моделі, яка була традиційно орієнтованою лише на ринкові економіки, що передбачало не створення ринкового середовища, а лише його вдосконалення на жорстко монетарній основі, звільнення економіки від слабких, неконкурентоспроможних господарюючих суб'єктів, створення передумов для надходження потужного іноземного капіталу на національні ринки [5, c. 37-38].

Зосередившись, таким чином, на вирішенні поточних фінансових проблем, завдань зростаючої заборгованості та високої інфляції, ця модель виявилася неефективною, і навіть згубною для держав з функціонуючими потужними народногосподарськими комплексами, такими високо диверсифікованими галузевими структурами економіки як ВПК, паливно-енергетичний сектор, машинобудування тощо, а також з передовими навіть за світовими вимірами фундаментальною і прикладною наукою та освітою, — тобто тими галузями, які не піддаються «спонтанному» ринковому регулюванню. Резюмуючи вищевказане, можна констатувати, що перевагами від співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями можуть скористатися лише країни з функціонуючою ринковою економікою та ефективними ринковими і поза-ринковими інститутами, інші ж держави повинні ретельно зважувати доцільність виконання висунутих з боку МФО вимог, коригувати «нав'язаний» ззовні курс реформ з врахуванням конкретних умов кожної країни, доповнюючи його інституціональними, кейнсіанськими, соціал-демократичними та соціально-ринковими заходами з метою побудови змішаної економіки західноєвропейського зразка.

Наочним підтвердженням цієї думки є ряд сумнівних (з точки зору національних економічних інтересів України) вимог міжнародних фінансових організацій, виконання яких було необхідним для отримання ресурсів цих установ. Насамперед, слід відмітити процеси обвальної, необмеженої відкритості внутрішнього ринку, які створили зовнішній конкурентний тиск на українських товаровиробників. За таких умов процес адаптації національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнився, насамперед у галузях, які випускали технологічно складну, капіталоємну на наукоємну продукцію. Наслідком цього стало масове витіснення з внутрішнього ринку вітчизняного товаровиробника, який, не маючи достатнього часу для реструктуризації та пристосування до нових умов господарювання, неминуче банкрутував.

Непродуманими, неадекватними умовам трансформаційної економіки, заходами супроводжувалася і лібералізація зовнішньої торгівлі, зокрема вимога МВФ щодо скасування мита на експорт деяких видів сировини для легкої та харчової промисловості. Логічним завершенням стало перенесення з України більш прибуткової переробної промисловості до розвинених країн на фоні і без того низького рівня використання ресурсного потенціалу нашої країни.

Нарешті, інструменти лібералізації валютної сфери «вінчували» результати «реформаторських зусиль», створивши цілком легальні можливості експорту і без того «знекровленого» вітчизняного капіталу, які, зважаючи на корумпованість української влади, були успішно реалізовані.

Крім того, неоднозначно можна оцінити і роль Міжнародного валютного фонду в розбудові та краху ринку внутрішніх та зовнішніх боргових запозичень в Україні; критичних зауважень заслуговує доцільність залучення в нашу країну кредитів МБРР для вирішення енергетичної проблеми, використання кредитних ресурсів для реформування вугільної галузі тощо. Перелік таких прикладів можна було б продовжувати [3, c. 112-114].

Разом з тим, було б невірно в основних прорахунках звинувачувати лише міжнародні кредитні установи, оскільки залучення зовнішніх фінансових ресурсів не є базовим, а лише допоміжно-стимулюючим фактором економічного зростання будь-якої національної економіки. Крім того, лише ефективне та цільове використання кредитів МФО у поєднанні з внутрішніми джерелами фінансування, і, що найголовніше, посиленням ролі держави в частині підтримки проривних і експортних виробництв, у галузі інституційних перетворень та розв'язання соціальних завдань, спроможне повною мірою виявити свій позитивний вплив на реформування народного господарства країни [9, c. 74].

Висновки

Узагальнення умов та досвіду співробітництва різних держав з міжнародними фінансовими організаціями дозволяє сформулювати наступні актуальні для України пропозиції щодо підвищення ефективності співпраці нашої держави з цими установами:

— необґрунтованими є питання щодо виходу України зі складу міжнародних фінансових організацій у зв'язку з погіршенням співробітництва протягом 2001—2002 років. Це означало б фактичну ізоляцію держави від світогосподарських процесів. Натомість питання співпраці нашої держави з провідними МФО повинні розглядатися в контексті найефективнішого його використання в інтересах України;

— консультативна допомога міжнародних фінансових організацій не повинна суперечити стратегічним інтересам реформування української економіки та її інтеграції у світове господарство. Йдеться, насамперед, про те, що параметри макроекономічної стабілізації (стримування інфляції, утримання валютного курсу, подолання диспропорцій платіжного та торговельного балансів, досягнення бездефіцитності державного бюджету, обмеження грошової маси та ін.), задані МФО, не повинні бути самодостатніми та відриватися від найголовнішого завдання — досягнення ринкової рівноваги, реструктуризації та економічного зростання. Крім того, реалізація в Україні запропонованих міжнародними фінансовими організаціями моделей повинна враховувати і наявні загрози національним економічним інтересам держави. В даному контексті, зусилля повинні спрямовуватися і на захист вітчизняних виробників, передусім у стратегічно важливих для України, проривних галузях економіки, які не піддаються виключно ринковому регулюванню;

— співробітництво України з міжнародними фінансовими установами вимагає перегляду умов надання кредитів у частині розмежування економічних та політичних критеріїв;

— винятково важливим для України є заручення підтримкою країн-лідерів світового господарства, які відіграють ключову роль у міжнародних фінансових організаціях (США, країни Європейського Союзу, Японія) через активізацію консультативного і переговорного процесу з ними. В даному контексті особливої ваги набуває відхід нашої держави від політики багатовекторності в побудові взаємовідносин зі світовим господарством, який демонструє непослідовність реформ українського суспільства, визначеність України щодо зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних пріоритетів, значно знижуючи ефективність реалізації стратегічної мети інтеграції в Європейський Союз;

— з метою пом'якшення зовнішнього боргового тиску та підвищення ефективності іноземних кредитних ресурсів необхідно поступово диверсифіковувати їхні джерела на користь тих, які не супроводжуються жорсткими інституціональними умовами. Це може бути подальше розширення співробітництва з такими регіональними структурами кредитного сприяння як Європейський банк реконструкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Банк ЧЕС та інші.

Список використаної літератури

1. Бодров В. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 56-67.

2. Дунас О. Особливості інституту членства у сучасних міжнародних фінансових організацій //Право України. — 2007 . — № 8 . — С. 129 — 132

3. Дунас О. Особливості та основні напрями співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями системи ООН //Право України. — 2008. — № 2. — С.112-115.

4. Іваніненко-Свинцицька І. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями //Фінанси України. — 2002. — № 8. — C. 54-59

5. Калач Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами: проблеми та перспективи //Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 8. — C. 37-39

6. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації: хронологія становлення і розвитку //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 150-155

7. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідною економікою //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 166-171

8. Поважна Н. Політика міжнародних фінансових організацій у країнах із перехідною економікою //Фінанси України. — 2002. — № 9. — C. 97-101

9. Столярчук Я. М. Пріоритетні напрямки співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 7. — C. 68 — 75.

10. Трифонов С. В., Столяров В. Ф. Формування стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 6. — C. 137 — 143.

11. Шатковська А.О. Членство України в міжнародних фінансових організаціях: основні форми співробітництва //Економіка АПК. — 2006. — № 1. — С.134-140.