Структуралізм і постструктуралізм в соціології (К.Леві-Строс. М.Фуко, Ж.Бодрійяр)

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Сгрос, Ж. Лакан, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв’язками, але їх місцем в соціальній системі.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр ), представник структуралізму як Інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей.

Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб’єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.

Основними положеннями постструктуралізму є:

• теоретичне знання — це дискурсивна форма, що породжує тексти;
• емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);
• зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;
• вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;
• світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;
• завдання соціологи полягає не в пошуку єдиних принципів та законів Існування цього світу, а у вивченні його відмінностей,
• соціологи мають зосередитися на аналізі об’єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;
• головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс).