Суб’єкти господарювання в Україні

Вступ.

1. Поняття суб'єкта господарювання.

2. Види суб'єктів господарювання. Групи суб’єктів господарювання.

3. Поняття та підстави припинення суб'єктів господарювання.

3. Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття суб'єкта господарювання обґрунтоване теорією господарювання, яка виходить з того, що суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами господарювання, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Серед організацій — суб'єктів господарювання можна виділити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації — споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти господарювання діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації — міністерства, відомства — визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону України "Про власність", ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні").

Суб'єкти господарювання мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

1. Поняття суб'єкта господарювання

Суб'єкти господарювання мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарювання. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарювання визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом України "Про підприємництво" та своїм статутом[3, c. 34-36].

Другою ознакою суб'єкта господарювання є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарювання є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарювання відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарювання є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарювання має основану на" законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Суб'єкти господарювання (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти господарювання — це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці[8, c. 54-57].

2. Види суб'єктів господарювання. Групи суб’єктів господарювання

Господарське законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.

Суб'єктів господарювання класифікують на види згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарювання, як: 1) підприємства та їхні структурні підрозділи; 2) об'єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) органи державної виконавчої влади в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів господарювання.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація зумовлена тим, що підприємство є господарською організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну "підприємство" в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття "компанія" або "корпорація".

Суб'єктами господарської діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону України "Про підприємства в Україні") та інших господарських організацій. Вони створюються самими організаціями для певної господарської діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів господарювання є об'єднання підприємств, що визначається як господарська організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами для спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Специфічним видом господарського об'єднання є промислово-фінансова група. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів господарювання є так звані фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, — обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів[1, c. 66-67].

Такі акціонерні та інші господарські товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії, товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарювання є громадяни-підприємці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприємницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних формах за їх вибором (ст. 6 Закону України "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

П'ятим видом суб'єктів господарювання є органи влади і органи адміністративно-господарського управління та контролю. Згідно з Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. органи влади — це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади; органи адміністративно-господарського управління та контролю — це суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів може Утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України та ін.). Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством[9, c. 74-76].

3. Поняття та підстави припинення суб'єктів господарювання

Припинення суб'єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення.

Припинення суб'єктів господарювання регулюється значною кількістю нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, закони України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців", від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства", від 14 травня 1992 р. № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) та інші нормативні акти, в тому числі відомчі.

Поняття припинення діяльності суб'єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

З прийняттям нових ГК та ЦК України законодавець насамперед розширив поняття суб'єкта господарювання. Так, відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнані: 1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; 3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Таким чином, під припиненням суб'єктів господарювання слід розуміти припинення не лише юридичних, але й фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 59 ГК України та ст. 104 ЦК України припинення суб'єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації.

Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, у другому — припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках "припинення суб'єкта господарювання" суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання.

Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва.

Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов'язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов'язки реорганізованої юридичної особи. Стаття 59 ГК України та ст. 104 ЦК України визначають чотири шляхи припинення суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення[5, c. 439-441].

Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.

ГК України (ст. 59) визначає, що скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб'єкта господарювання. Саме після внесення зазначеного запису суб'єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб'єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію. Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності визначається як автоматизована система збирання, накопичення та обробки даних про юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законодавством України порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, який ведеться відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців".

Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін "скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання", хоча Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців", яким встановлено порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як "державна реєстрація припинення юридичної особи" та "державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи".

Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України ведеться на основі нормативних, установчих (для включення до Державного реєстру) та ліквідаційних (для виключення з Державного реєстру) документів, а щодо суб'єктів підприємницької діяльності — на основі копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію в органах державної реєстрації за місцезнаходженням суб'єкта відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118[2, c. 141-144].

Новелою нового Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" є те, що він дає визначення поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців як засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Підстави, за яких відбувається припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визначені в ч. 15 ст. 58 та ч. 1 ст. 59 ГК України. В названих статтях законодавець виділяє дві підстави: перша — припинення у добровільному порядку та друга — припинення у примусовому порядку.

Детальніше та чіткіше визначення підстав для державної реєстрації припинення діяльності суб'єктів господарювання дає Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців". Ним чітко розділено підстави припинення юридичної особи та припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за:

— рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою;

— досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено;

— закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи (ч. 15 ст. 58, ч. 1 ст. 59 ГК України, ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців").

В примусовому порядку припинення юридичних осіб здійснюється за рішенням суду (господарського суду) у разі:

— визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

— провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

— невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону

— наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

— визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

— визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством);

— неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 58 ГК України, ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців").

Щодо фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності припинення підприємницької діяльності здійснюється у випадку:

— прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;

— смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підприємець;

— постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

— постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

— постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця з наступних підстав:

1) визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;

2) провадження фізичною особою підприємницької діяльності, що заборонена законом;

3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону (ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців")[6, c. 211-213].

Таким чином, можна зробити висновок, що припинення суб'єкта господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, — за рішенням суду.

Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств — міністерства, відомства; для казенних підприємств — Кабінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників). Для суб'єктів колективної форми власності це будуть загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства — фізична особа як власник майна і вона ж засновник.

Позов до господарського суду про припинення господарських товариств і державну реєстрацію припинення їх діяльності може бути подано органами, що здійснюють контроль за діяльністю товариств у разі систематичного або грубого порушення норм чинного законодавства відповідно до ст. 91 ГК України та ст. 19 Закону України "Про господарські товариства". Такими, що систематично порушують законодавство, визнаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, провадження без спеціального дозволу (ліцензії) господарської діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлено обмеження) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, заподіяної державі, юридичним чи фізичним особам.

Особливий статус надано податковим органам, які відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) мають повноваження звертатися у передбачених законом випадках до суду або господарського суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; в усіх інших випадках відповідний позов подається органом реєстрації.

Президія Вищого арбітражного суду в роз'ясненні від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" визначає, що, приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів (рішення про створення підприємства), а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, господарський суд зобов'язує власника або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством[11, c. 216-218].

4. Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права

Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк — кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади — управлінську діяльність в економіці і т. ін. Правовою формою, в якій врегульовано завдання суб'єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти — установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно із законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток — основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства (статті 1 і 18 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону України "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому із своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантуєдержава. Права суб'єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту.

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності" (ст. 4 Закону України "Про власність"). Ця норма деталізована статтями 5 і 6 Закону України "Про підприємництво" та ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власникові (власникам)[10, c. 46-48].

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органові управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

— самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

— приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

— затверджувати положення про структурні підрозділи;

— формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначають статутні акти. Наприклад, підприємства — суб'єкти права колективної власності — мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший — це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерів товариства) або конференція. Виконавчі функції у таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно зі статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2-3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, господарських об'єднань врегульовано на підставі статей 20-30 і 37 Закону України "Про власність". До них можна віднести права:

— мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

— вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

— розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу;

— набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати заставні та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства;

одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом, зокрема акціонерні товариства — акції, облігації, інші підприємства – облігації[7, c. 134-137].

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджувати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства:

— виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

— забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

— вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;

— подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства;

— своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

— не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб.Суб'єкти господарювання мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону України "Про підприємництво" та ст. 31 Закону України "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:

• раціонально використовувати природні ресурси;
• охороняти довкілля від забруднення, іншого шкідливого впливу;
• своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами[7, c. 158-159].

Висновки

Таким чином, проведений аналіз суб’єктів господарювання, їх співвідношення із такими поняттями як господарська діяльність, та суб’єкти господарського права можна зробити такі висновки:

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючі господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єктами господарювання є – господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність зареєстровані у установленому законом порядку.

Для участі в господарській діяльності будь-який суб'єкт господарювання повинен бути наділений необхідними для цього правами і обов'язками. Без цього він не може виконати завдань, що стоять перед ним, реалізувати покладені функції і досягти поставлених цілей; і головне – суб'єктом господарського права є майново-відособлена організація або окремий громадянин (фізична особа), що легітимують в організаційно-правовій формі, що допускається законом для здійснення господарської діяльності і керівництва нею, наділені необхідними для цього правами і обов'язками і що несуть відповідальність за результати господарювання.

До законодавчого регулювання у створенні, припиненні діяльності та ліквідації суб’єктів господарської діяльності. Чинне законодавство надає власникові право використовувати майно, що належить йому, включаючи і засоби виробництва, для здійснення самостійної підприємницької діяльності або для підстави суб'єкта господарювання, зокрема із статусом юридичної особи. Закріплення в законодавстві подібного права власника особливо важливе в умовах ринкової економіки. Це дозволяє, обмежити ризик власника на випадок невдалого вкладення капіталу та диверсифікувати ризик засновника, оскільки закон, як правило, не забороняє йому брати участь в створенні декількох суб'єктів господарювання; по-третє, реалізувати принцип роздільної відповідальності засновника і установленого їм господарюючого суб'єкта.

Припинення діяльності суб'єктів господарювання — юридичних осіб може здійснюватися двома способами — шляхом реорганізації або ліквідації в добровільному або примусовому порядку. Унаслідок реорганізації суб'єкт господарювання припиняє своє існування, проте його майно (сукупність майнових прав і обов'язків) не розподіляється між його учасниками (як при ліквідації), а переходить до створеного в результаті реорганізації іншому суб'єктові. Таким чином, на відміну від ліквідації, реорганізації властиве правонаступництво.

Список використаної літератури

1. Булгакова І. Господарське законодавство України: Посібник/ Ірина Булгакова,; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 141 с.

2. Вінник О. Господарське право : Курс лекцій/ Оксана Вінник,. — К.: Атіка, 2005. — 622 с.

3. Голяк Л. Господарське право: Навчально-методичний посібник/ Людмила Голяк,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 194 с.

4. Господарське законодавство України: Станом на 1 червня 2005 року: Збірник нормативно-правових актів. — К.: Істина, 2005. — 352 с.

5. Господарське законодавство України: правове регулювання господарських відносин: Збірник нормативних актів: Станом на 1 січня 2002 р./ Укл. Микола Камлик,. — К.: Атіка, 2002. — 815 с.

6. Господарське право: Навчальний посібник у схемах і таблицях/ М. Л. Шелухін та ін.; За заг. ред. М. Л. Шелухіна; М-во освіти і науки України, Донецький юридичний ін-т при Луганському держ. університеті внутрішніх справ. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 611 с.

7. Жук Л. Господарське право: Навчальний посібник/ Леонід Жук, Інеса Жук, Олена Неживець,. — К.: Кондор, 2003. — 398с.

8. Крупка Ю. Господарське право України: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Юрій Крупка,; Ред. Н. Р. Малишева; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 341 с.

9. Пилипенко А. Господарське право: Курс лекцій: Для студ. вуз./ А.Я.Пилипенко, В.С.Щербина,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1996. — 288 с.

10. Сіненко В. Господарське право:Навчальний посібник/ Василь Сіненко,; Кіровоград. держ. тех. ун-т. — Кіровоград, 1999. — 105 с.

11. Щербина В. Господарське право : Підручник/ Валентин Щербина,; Шеф-ред. В. С. Ковальський; М-во освіти і науки України. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 591 с.