Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах

Відомо, що кожний тип економічної системи може включати кілька моделей економіки. Так, в епоху вільного ринку залежно від ступеня розвитку відносин власності та організаційно-економічних відносин виникають два види товарного виробництва. Першим історично було просте товарне господарство селян і ремісників, які виготовляли продукти власною працею і використовували порівняно прості знаряддя. В цьому випадку через досить низьку продуктивність працівників сфера товарного виробництва і обігу була розвинена недостатньо і нерідко межувала з натуральним господарством, якому належали основні позиції в економіці. При капіталізмі з'являється розвинене товарне господарство, коли майже всі продукти перетворюються на товари. Предметом купівлі і продажу стає і робоча сила людей. Розвинене товарне виробництво швидко розвивалося в умовах приватнокапіталістичного привласнення. В XXст. цьому сприяла також власність акціонерних товариств, кооперативів і спілок.

Отже, товарне господарство, в якому використовується наймана праця -це основна модель ринкової економіки. Поряд з нею завжди існувало товарне господарство, засноване на безпосередньому поєднанні факторів виробництва. Тут власник, підприємець і працівник виступають як одна особа. Слід пам'ятати, що в докапіталістичних суспільствах тією чи іншою мірою товарне виробництво базувалося на примусовому поєднанні факторів виробництва, тобто позаекономічному примусі до праці. Більш того, така модель існувала і в епоху розвиненого капіталізму (до громадянської війни в південних штатах США широко використовувалась праця рабів).

Чисте (класичне) товарне господарство, як зазначалося, на певному етапі суспільного розвитку виявилось не досить ефективним в економічному, і особливо в соціальному аспекті. Внаслідок дії об'єктивних (природна еволюція товарного господарства) і суб'єктивних (усвідомлена дія неринкових інститутів, передусім держави та інших суб'єктів економіки) факторів класичну ринкову систему господарства замінили сучасні моделі економіки. В науковій і навчальній літературі немає єдиної класифікації і визначення моделей економіки, які склались в розвинених країнах. У зв'язку із цим наведемо кілька визначень з економічної літератури. В. Варга (Австрія) вважає, що сьогодні на Заході фактично склалось кілька різновидів "ринкових економік", що відрізняються один від одного. Так, у США найбільш поширеним є принцип "laissezfaire" (це означає, що вплив держави на економіку є досить незначним). На противагу цьому у Франції існує досить сильна державна промисловість, і одним з поширених гасел там була "планіфікація".

У Німеччині, а також в Австрії отримала розвиток модель "соціального ринкового господарства" [3, с 134].

І. Лукінов вважає, що в кожній економічно розвиненій країні існує власна модель ринкової економіки, сформована під впливом історичних традицій, конкретних умов її функціонування і розвитку. Ніхто не нав'язує цим країнам якогось єдиного стандарту. Модель економіки США суттєво відрізняється від моделі економіки Японії, так само як економічна модель Франції — від моделей Німеччини або Швеції. Не повинно існувати якоїсь шаблонної моделі [6, с 6].

Дістав поширення поділ сучасних моделей економіки на дві групи: змішану економіку і соціальне ринкове господарство.

Зміст терміна "змішана економіка" в науковій літературі визначається по-різному. На думку деяких дослідників, "сучасна система змішаної економіки може розглядатися як сукупність ринків товарів та послуг, які, з одного боку, певним чином пов'язані між собою, з другого — мають специфічні ознаки, що виявляється в особливостях функціонування і відповідно, в тих відносинах, які формуються в рамках цих ринків [8, с 13]. Інші автори вважають, що змішана економіка — це західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, планової і ринкової економіки, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови більш прогресивного ладу. Вона виникла в перші десятиріччя XXст.

Спочатку розвинене товарне виробництво набуло загального характеру, оскільки всі створювані корисні блага набували форми товару. Але в другій половині XXст. під впливом науково-технічної революції та державного втручання у господарське життя в ньому виділився нетоварний сектор. До нього ввійшло виробництво продуктів та сфера послуг, які не реалізувалися через ринок (фундаментальні наукові дослідження, безкоштовні види освіти та інші послуги, основна продукція військово-промислового комплексу тощо). Причому неринкові форми господарювання відіграють все більшу роль у суспільному розвитку. В результаті сучасна економіка є змішаною стосовно того, що поєднує товарні — як провідні і визначальні — і нетоварні зв'язки [2, с 106].

У працях Е. Хансена (США) під змішаною економікою розуміють насамперед діяльність держави "загального благоденства", виконання нею функцій національного планування, перерозподілу національного доходу. Існують й інші тлумачення суті та критеріїв "змішаної економіки".

Змішану економіку вважають поєднанням в одній моделі елементів капіталізму і соціалізму, що відображено в теорії "конвергенції" двох систем.

Саме поняття "змішана економіка", на наш погляд, визначає лише один момент економічної системи — вона не моноелементна з погляду основних ознак, що характеризують економічну систему. Але і ринкова економіка епохи вільної конкуренції за формами власності і господарювання, механізмами її регулювання також була змішаною. І найбільш змішаною є перехідна економіка. З погляду статики вона включає навіть два типи економічних систем. "Чистих", моноелементних систем практично не існує, всі вони тією чи іншою мірою поліформічні. Ось чому поняття "змішана економіка" не характеризує пріоритетну або специфічну ознаку будь-якої сучасної моделі економіки.

Щодо цього більш визначеним є поняття "соціальне ринкове господарство". В ньому акцентується увага на двох важливих ознаках моделі економіки: 1) вона в основі залишається ринковою, а тому і зберігається термін "ринкове господарство", 2) поняття "соціальне" підкреслює суттєву ознаку -ринкова економіка так чи інакше соціалізується неринковими інститутами (насамперед державою). Саме їх дії і спрямовані на виправлення, пом'якшення одного з головних недоліків ринку і товарного господарства в цілому -значного соціального диспаритету суб'єктів ринкової економіки.

Безперечно, що деякою мірою будь-яка економічна система соціальна. Але коли йдеться про економічні системи, які сформувалися переважно в більшості країн Західної Європи, то мається на увазі їх спільна риса — винятково високий рівень соціального і економічного добробуту громадян.

У науковій та навчальній літературі існують різні підходи до визначення змісту та основних критеріїв соціального ринкового господарства.

Деякі дослідники, розглядаючи соціальне ринкове господарство, виділяють три конституційні принципи, на яких базується економічна система соціального ринкового господарства: конкурентного устрою ринкової економіки, соціальності конкурентної економіки, державного інтервенціонізму й активної економічної політики держави. Пріоритетний розвиток соціальної сфери як сфери виробництва людини і є умовою, і передумовою становлення соціально орієнтованої ринкової економіки [9, с 22; 12, с. 113].

Соціальна ринкова економіка як особливий тип господарської системи.

Характеризується не просто високим рівнем добробуту населення. їй властивий набір соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування всіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя [7, с 71].

Соціальне ринкове господарство залишає "вільному ринку" достатній простір для прояву його рушійних сил, але втручається в його розвиток тільки тоді, коли виникає загроза небажаних для суспільства наслідків такого розвитку [5, с 59].

Небезпідставна позиція українських учених-економістів, які вважають, що соціальне ринкове господарство займає проміжне становище між капіталізмом і соціалізмом, що веде однаковою мірою до свободи і соціальної справедливості; способом своєрідної "соціальної генної інженерії", поєднанням кращих рис систем, що конфліктують. Неолібералам вдалося створити одну з найкращих моделей суспільства другої половини XXст. Соціальне ринкове господарство не виникає стихійно, а існує як свідомо встановлений ринковий порядок. Його впровадження потребує продуманої, чіткої економічної політики, твердої політичної волі і послідовних дій [1, с 40-51].

Подібне визначення соціального ринкового господарства наводять і зарубіжні економісти. Концепція соціального ринкового господарства є, посуті, проміжною між концепціями суто ринкової і централізовано-регульова-ної системами економіки. Ринкове господарство тут виступає як несуча опора всього економічного порядку. Однак воно не з'являється само собою, а свідомо регулюється державою. Так виникає соціально керований ринковий механізм [З, с 134].

Деякі економісти вважають, що "соціальне ринкове господарство" досягається шляхом проведення соціальної політики, яка поєднує в собі принцип свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання. Слід якомога більше сприяти власній ініціативі приватних підприємців. Державне втручання має здійснюватись тільки в необхідних межах, залежно від самостійності конкретного народу. Економіку слід регулювати "по-ринковому". Метою держави є досягнення суспільної злагоди, миру і добробуту для всіх. У межах цієї установки кожна економічна політика має бути спрямована на досягнення суспільного і економічного добробуту як важливої часткової мети [11, с 9].

Розглядаючи зміст соціального ринкового господарства як однієї з моделей економіки ринкового типу, доцільно звернутися до економіки однієї з тих країн, яка її вперше розбудувала, зокрема до економічної системи сучасної Німеччини. Звичайно, це питання є предметом спеціального дослідження. Виділимо лише основні його положення.

"Соціальне ринкове господарство" — це не просто економічний термін. Він відображає важливий напрямок сучасної економічної теорії, ідеї якого втілені на практиці.

А. Мюллер-Армак неодноразово зазначав, що соціальне ринкове господарство — це тільки концепція, що конкретизується в соціально-економічних перетвореннях, яку слід сприймати як модель, відкриту для постійних змін, інновацій у суспільному розвитку. Відкритість концепції соціального ринкового господарства дає змогу враховувати зрушення в розвитку економічних ресурсів, своєчасно реагувати на виникнення нових суспільних потреб і задовольняти їх відповідно до цілей концепції.

Саме тому німецькі вчені уникають визначати суть соціального ринкового господарства, а вказують лише на конституційні елементи цієї системи, які забезпечують її відкритість, динамічність, стабільність і соціальну рівновагу [9, с 21-22].

Ідея соціального ринкового господарства живиться в основному з трьох джерел — неолібералізму, християнського соціального вчення і демократичного соціалізму.

Неоліберали вважають, що держава має втручатися в господарський процес, але лише для того, щоб забезпечити передумови для конкуренції.

З християнського соціального вчення запозичені два принципи: принцип особистості, який ставить людину в центр уваги і перетворює її на мірило всієї громадської і економічної діяльності; принцип субститарності, яким припускається якомога більша децентралізація процесу прийняття економічних рішень за правилом: те, чого може досягти менша громадська одиниця, не має права вилучати в неї вищестояща інстанція.

Нарешті, представники демократичного соціалізму, прихильниками якого виступають профспілки і соціалістичні партії, наполягають на тому, щоб економічні рішення приймалися під певним громадським контролем. Зокрема, йдеться про забезпечення державою мінімуму доходу, що гарантує фізичнеіснування працівника. Більш того, держава має вживати заходів щодо вирівнювання динаміки доходів, щоб запобігти значному розриву між високими та низькими доходами. Система соціального забезпечення сьогодні передбачає економічні гарантії кожному громадянинові з боку держави: пенсії, виплати в зв'язку з хворобою, безробіттям, нещасним випадком.

Таким чином, у цілому концепція соціального ринкового господарства базується на вторинному розподілі доходів.

Первинний розподіл національного доходу безпосередньо випливає з виробничого процесу. Він має сьогодні такий вигляд: близько 65-75% одержаного суспільного продукту припадає на заробітну плату та оклади, приблизно 25-30% — на прибутки та доходи від власності.

Але якщо визначені доходи, фактори або шанси деяких осіб виявляться нерівними (зумовленими, наприклад, хворобою тощо) та систематично спотворюються, то відповідно до ідеології соціального ринкового господарства виникає принципова потреба в коригуванні первинних доходів. Адже особи, які через хворобу, похилий вік, у випадку безробіття та з інших незалежних від них причин не беруть участі у виробничому процесі, при первинному розподілі доходів нічого не отримують.

Необхідність державного перерозподілу випливає із самої мети "соціального забезпечення". Вторинний розподіл доходів є інструментом і результатом цілеспрямованої державної політики [3, с 134-136].

Таким чином, вихідною в концепції соціального ринкового господарства є ЇЇ спрямованість на впровадження в життя загальнолюдських цінностей, заради яких і почалася перебудова суспільного устрою у ФРН [9, с 21].

У практичному аспекті застосування ідей ордолібералізму до економіки, що переходить на ринкові рейки, великою є заслуга Людвіга фон Ерхарда -творця "німецького економічного дива". Його підходи до побудови ліберальної ринкової економіки, яка замінила тоталітарну одержавлену в умовах фашизму, розглянуті в книзі "Добробут для всіх" (1956 рік). Виходячи з ідеї пристосування до реальної ситуації, що склалася в післявоєнній Європі, Л. Ерхард розвинув концепцію ліберального соціалізованого ринкового господарства і побудував модель поступового переходу до такого господарства, реалізація якої забезпечила успішне функціонування економіки Німеччини, її високу конкурентоспроможність.

Концепція соціального ринкового господарства виходить передусім з того, що приватне господарство в чистому вигляді, так само, як і всеохопне централізоване планування, пов'язане із соціальною несправедливістю. Основна ідея соціального ринкового господарства полягає в тому, що "принцип ринкової свободи має бути взаємопов'язаний з підтримуванням соціальної гармонії".

Економічне регулювання і координація діяльності мають здійснюватися передусім через ринки. Однак держава має вживати тих чи інших коригуючих заходів, коли виникає небезпека, що розвиток ринкових процесів призведе до соціально небажаних та несправедливих наслідків.

Отже, на відміну від вільної ринкової економіки в умовах соціальної ринкової економіки в економічний процес частково втручається держава. Вона має так організовувати конкуренцію, щоб вона була дієвою. Так, держава має змогу забороняти монополії, які захоплюють ринок, або, користуючись своєювладою, втручатися в економічний процес (наприклад, сприяючи розвиткові кон'юнктури). Приймаючи численні закони та вживаючи всіляких заходів, держава виявляє активність у соціальній сфері, щоб запобігти соціальній несправедливості. Зміст соціальної ринкової економіки полягає в тому, щоб поєднати принципи вільної конкуренції та соціальної справедливості.

Основною метою соціальної ринкової економіки є досягнення якомога більшої свободи кожної людини в економічній сфері, якнайповнішого задоволення її потреб і добробуту. Але підвищення добробуту має бути спрямоване на загальну користь. Товари мають розподілятися справедливо. Людям, які не в змозі забезпечити себе самі, мають бути гарантовані соціальний захист, гідні умови життя, зокрема і з економічного погляду.

Завдання держави — застосовуючи управлінські методи, втручатися в господарське життя з тим, щоб забезпечити функціонування соціальної ринкової економіки. Загалом держава має чотири можливості втручатися в економічний процес. За допомогою законів та інших нормативних актів вона забезпечує загальні умови для здійснення економічного процесу. Ці нормативні акти мають створювати гарантію для функціонування ринкової економіки. Вона дбає про такі трудові відносини і соціальний лад, за яких би враховувалися насамперед інтереси найманих працівників і були б гарантовані рівні можливості для всіх груп населення. У рамках кон'юнктурної політики вона турбується про те, щоб розвиткові економіки не загрожували кризові явища [4, с 170].

Таким чином, соціальне ринкове господарство є різновидом сучасної економіки низки високорозвинених країн. Зрозуміло, в усіх і особливо в західноєвропейських країнах економічна система включає елементи соціалізації. Особливість соціального ринкового господарства полягає в тому, що в ньому зберігаються найголовніші елементи ринкової економіки: приватна власність на засоби виробництва; економічна самостійність та децентралізоване прийняття рішень суб'єктами економіки; ринковий механізм як основний регулятор економіки; конкуренція як рушійна сила соціально-економічного прогресу, ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Інакше кажучи, соціальне ринкове господарство, як і товарне епохи вільної конкуренції — це саморегульована господарська система (переважно стихійна), при якій суб'єкти економіки узгоджують свої дії з інформацією і стимулами, що надходять з найближчого оточення. В цьому розумінні соціальне ринкове господарство суттєво не відрізняється від класичного товарного виробництва та від інших сучасних ліберальних моделей економіки ринкового типу.

Соціальне ринкове господарство як ідея й економічна політика держави характеризується тим, що відбувається постійна соціалізація ринкових відносин шляхом утворення спеціальних інститутів, які здійснюють соціальне і матеріальне вирівнювання і соціальне забезпечення всіх прошарків населення. При цьому виявляється матеріальна підтримка передусім тих, хто об'єктивно неспроможний забезпечити собі умови для повноцінного життя. Тому найбільш важливою є ідея про державну політику перерозподілу, яка (як припускається) може коригувати ринковий результат відповідно до визначених стандартів "соціальної справедливості".

З матеріального погляду джерела соціалізації економіки держава проводить політику щодо усуспільнення об'єктів приватних форм власності. Але засоби виробництва усуспільнюються не самі по собі (вони залишаються увласності приватних осіб), а тільки результати їх господарського використання, тобто значної частини додаткового продукту (вартості).

У зв'язку із цим А. Хелл вважає, що скрізь спостерігається таке становище, при якому привласнення додаткової вартості все більше замінюється на її соціалізацію. Сучасне суспільство не стало вилучати у власників належні їм засоби виробництва. Воно залишило їм психологічне задоволення фактом "володіння", але натомість стало викачувати на свою користь більшу частину доходу, яку в епоху раннього капіталізму присвоювали приватні власники [10, с 21-22].

Таке усуспільнення і соціалізація економіки виявилися більш ефективними порівняно з повним усуспільненням коштів і результатів виробництва в державно-плановій системі господарства. І це природно, адже в соціальному ринковому господарстві на мікрорівні зберігається власник — господар виробництва, який діє при цьому в конкурентному оточенні і безпосередньо зацікавлений у високій ефективності виробництва.

Але головним, очевидно, є те, що соціальне ринкове господарство не є ще однією утопією, подібною до "комунізму". Це реальна система, що успішно діє (про це свідчить передусім розвиток ФРН). Там вирішені два головних завдання: досягнуті економічний прогрес і стабільна соціальна забезпеченість.

Отже, головною ідеєю соціального ринкового господарства є розгляд його як економічного, соціального і політичного ладу. Особливо при цьому виділяється соціальна політика (в будь-якому її напрямі) як довгостроковий політичний гарант свободи. Прибічники соціального ринкового господарства вважають, що висока економічна ефективність ринкового ладу недостатня для гарантування її довгострокової стабільності, якщо тільки він не включений в соціальний порядок, забезпечення якого для багатьох людей є наболілим питанням (мається на увазі економічна безпека, вирішення проблеми розподілу і т. ін.).

Припускаючи можливості коригування ринкових процесів, неолібера-ли в ФРН неодноразово зазначали, що подібну політику слід проводити не шляхом жорсткого втручання, а тільки вживаючи ринкових заходів і не перешкоджаючи функціонуванню цінового механізму.

Усе це відображає спрямованість концепції соціального ринкового господарства на розробку таких програм, пов'язаних із соціальною справедливістю та рівністю, економічною та соціальною децентралізацією. Програми передбачають такі заходи, як перерозподіл доходів, соціальна безпека і справедлива соціальна політика, сприяння дрібним і середнім підприємцям, реформа інсти-туційної структури фірм (з погляду врахування інтересів працівників) і т. ін.

Водночас сьогодні у високорозвинених країнах держава проводить активну соціальну політику. Щодо цього їх національні моделі є соціально орієнтованими. Лише масштаби цієї політики, форми і методи її здійснення можуть бути більшими чи меншими.

Таким чином, хоча Німеччина є хрестоматійним прикладом держави із соціальним ринковим господарством, історія економічної системи цього типу не обмежується німецьким досвідом. Соціально-економічним моделям у різних країнах притаманна яскраво виражена специфіка залежно від досягнутого рівня розвитку, історичного шляху і національних традицій. Поряд із цим існує кілька моделей соціально орієнтованої економіки, які можна класифікувати за такими критеріями:

— місцем соціальної політики серед національних пріоритетів (як правило, йдеться про альтернативу між соціальним добробутом і економічним зростанням);

— розподілом соціальних функцій між державою, громадянським суспільством і підприємницьким сектором;

— масштабами державного сектора, які визначаються як обсягом ВВП, що перерозподіляється, так і часткою працівників, зайнятих в держсекторі;

— особливостями соціальної політики.

Останній критерій припускає різницю в цілях та інструментах соціальної політики. Це, наприклад, ставлення до проблеми повної зайнятості (вибір між підтриманням повної зайнятості і стимулювання ефективності і конкурентоспроможності виробництва), характер розвитку соціального сектора (соціальні послуги можуть надаватися як через державні, так і через приватні заклади і організації), частка соціального страхування в загальних бюджетних витратах на соціальні цілі, адресність соціальної політики і т. ін.

Згідно з класифікацією за вказаними критеріями, цілями та інструментами можна виділити чотири основні моделі соціальної політики.

Перша модель традиційно називається континентальною, або німецькою. Крім Німеччини, континентальна модель застосовується в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, частково у Франції. Для цієї моделі характерні високі обсяги перерозподілу ВВП через бюджет (приблизно 50%), формування страхових фондів в основному за рахунок роботодавців, розвинена система соціального партнерства, прагнення до досягнення повної або максимально високої зайнятості.

Друга модель — англосаксонська — використовується у Великобританії, Ірландії, а також у Канаді. Вона передбачає дуже низький рівень перерозподілу ВВП (не більше як 40%), переважно пасивний характер державної політики зайнятості, велику питому вагу приватних і суспільних компаній та організацій в наданні соціальних послуг. При цьому зазначимо, що за різними зведеними індексами "комфортності" і якості життя Канада в останні роки вийшла на перше місце в світі.

У країнах Південної Європи (Греція, Іспанія і Італія) реалізується середземноморська модель. Обсяг ВВП, перерозподіленого через бюджет, тут значно варіює (від майже 60% в Греції та Італії до 40% в Іспанії). Соціальна політика переважно адресована соціально уразливим категоріям громадян і не є всеохопною.

Нарешті, четверта — скандинавська — модель використовується в Швеції, Данії, Норвегії і Фінляндії. Як зазначалося, ця модель належить до соціал-демократичних, а не соціальних ринкових економік. Для скандинавської моделі характерна активна запобіжна соціальна політика, розуміння соціального добробуту як мети економічної діяльності країни, високі обсяги перерозподілу національного ВВП (50-60%) через бюджет, реалізація ідей соціальної справедливості. Основну роль у фінансуванні соціальних витрат через бюджет центрального уряду і субнаціональні бюджети відіграє держава.

Фінансові проблеми, які виникли у більшості економічно розвинених країн в 90-х pp., зумовили зміни в методах реалізації соціальних функцій. Так, країни зі значними обсягами фінансування соціальних витрат за рахунок бюджетної системи стали більш активно використовувати принципи соціального страхування і вводити елементи платності державних соціальних послуг.

Розглянемо докладно деякі аспекти розвитку соціальної сфери в індустріальних країнах.

Політика на ринку праці. В такій політиці можна виділити макроекономіч-ний компонент і власне політику зайнятості. Макроекономічний компонент передбачає регулювання ринку праці як частини антициклічного і структурного регулювання в цілому. Політика зайнятості вимагає вжиття активних, пасивних, економічних, правових і адміністративних заходів, спрямованих на створення нових робочих місць і працевлаштування окремих категорій працівників, наприклад перенавчання, квотування робочих місць для молоді, трудова реабілітація інвалідів тощо. У більшості західних країн на активні заходи, передусім на створення робочих місць і перекваліфікацію, передбачається 25-30% усіх витрат, здійснених у межах політики на ринку праці (в Швеції на початку 90-х pp. ця цифра наблизилась до 70%). Решта коштів витрачається на виплату допомоги з безробіття. Межа між допомогами з безробіття і бідності в західних країнах дуже нечітка, оскільки через один-два роки одержання допомоги з безробіття багато робітників, переходячи в категорію малозабезпечених, починають отримувати нову допомогу, не обмежену за строками.

Пенсійне забезпечення.

В західноєвропейських країнах існує три рівні пенсійного забезпечення.

У межах першого рівня державного пенсійного забезпечення виокремлюється основна і додаткова пенсії. Право на основну пенсію в розмірі близько 20% від колишнього заробітку або у вигляді фіксованої суми надається всім громадянам незалежно від стажу роботи. Для отримання додаткової пенсії необхідний тривалий трудовий стаж (30-40 років), який би забезпечував так званий "пенсійний доход" за рахунок внесків роботодавців. Основна і додаткова пенсії в сукупності досягають приблизно 70% доходів робітника до виходу на пенсію.

Другим рівнем пенсійного забезпечення вважаються недержавні і приватні пенсійні фонди. В основному вони створюються в межах профспілок або великих компаній та організацій і формуються переважно за рахунок внесків роботодавців. Державна підтримка цих фондів зводиться, як правило, до пільгового оподаткування внесків. За умови широкого розвитку державного пенсійного забезпечення як, наприклад, у скандинавських країнах, роль недержавних і приватних фондів незначна.

Третій рівень — це індивідуальне пенсійне страхування як один із видів особистого страхування. Застосовуються дві системи фінансування витрат за пенсійним забезпеченням.

Перша система передбачає виплату пенсій за рахунок поточних внесків за пенсійним страхуванням (солідарна система). Така система найбільш поширена: з 58 членів Міжнародної організації праці (МОП) її підтримують 44 країни. Однак фінансувати пенсійні витрати за рахунок поточних пенсійних внесків в розвинених країнах стає все важче внаслідок старіння населення і збільшення питомої ваги пенсіонерів. Щоб зберегти високий рівень надходжень коштів у пенсійні фонди, доводиться збільшувати внески з боку роботодавців {друга система). Тому в багатьох західних країнах частка робітників у фінансуванні пенсійних фондів значно знизилась, наприклад у Франції — до 13%, в Австрії — до 14%. У зв'язку із цим все частіше в державній пенсійній системі застосовується друга система фінансування витрат, типова для приватних пенсійних фондів, коли державний пенсійний фонд перетворюється на фінансовий інститут, який здійснює інвестиційні та інші фінансові операції і використовує прибуток для виплати пенсій. Таким чином, спостерігається комерціалізація державної пенсійної системи. Наприклад, у Швейцарії за рахунок доходів від інвестицій формується приблизно 25% поточних надходжень до пенсійних фондів. Подібні фонди поступово перетворюються на активних "учасників" фінансового ринку. Так, на Національний пенсійний фонд Швеції досі припадає близько 40% пропозиції кредитних ресурсів на фінансовому ринку цієї країни.

Проблеми, пов'язані з розвитком соціальної сфери. Масштабна соціальна політика може негативно вплинути на /економічний розвиток країни, якщо вона супроводжується низькою нормою нагромадження і зниженням трудової активності населення. Високий ступінь соціального захисту населення з боку держави потребує збільшення оподаткування, що пов'язане з високим рівнем інфляції, зниженням конкурентоспроможності національної продукції, відпливом капіталу і, зрештою, гальмуванням або припиненням економічного зростання.

На це вчені та політики звернули увагу ще у 70-ті pp. У першій половині 90-х pp. в західноєвропейських державах спостерігається чергове зниження соціальної активності держави, пов'язане з тим, що сформована в основному у 50-і pp. соціальна сфера вже не відповідала новим реаліям. Зокрема, творці сучасної системи соціального захисту не змогли передбачити значне збільшення чисельності осіб пенсійного віку, а також масову еміграцію з країн, що розвиваються.

Західноєвропейські країни не мають намірів відмовлятися від своїх досягнень у соціальній сфері. Соціальна система реформується в напрямку приватизації деяких об'єктів соціальної сфери, наприклад лікарень, встановлення більш гнучких критеріїв надання допомоги, введення платності деяких державних соціальних послуг і посилення адресності соціальної допомоги. Досвід показав, що на практиці не можна скоротити безпосередні виплати населенню, але можливо зекономити державні витрати на будівництві нових соціальних об'єктів [7, с 77-80].

Список використаної літератури

1. Бодров В.Г., Кредісов А.І., Леоненко П.М. Соціальне ринкове господарство. — К.: Либідь, 1995. — 128 с

2. Борисов Е.Ф. Экономическая теория: Учеб. — М.: Юрист, 1997. — 568 с.

3. Варга В. Роль государства в рыночном хозяйстве // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1992. — № 11. — С. 131-140.

4. Енгстлер Петра. Ринкова економіка для бізнесменів-початківців / Пер. з нім. О. Логвиненка. — К.: Вік, 1992. — 223 с.

5. Єременко В. Про науку і курс соціальної економіки // Економіка України. — 1996.-№ 5.-С.55-61.

6. Лукинов И. Рыночные реформы в преодолении кризиса // Экономика Украины. — 1996. — № 1. — С.4-19.

7. Нестеренко А. Социальная рыночная экономика: уроки для России, концептуальные основы, исторический опыт // Вопр. экономики. — 1998. — № 8. — С. 71-84.

8. Петруня Ю.Є. Непрофесійні суб'єкти ринку акцій України. — К.: Т-во "Знання" України, КОО, 1999. — 262 с.

9. Рокоча В.В. Економічна активність держави в соціальному ринковому господарстві (на матеріалах Німеччини): Автореф. дис. … д-ра екон. наук. — К., 1995. — 50 с

10. Романова Л.В. Формування підприємництва в аграрному секторі в умовах реформування відносин власності // Економіка АПК. — 1996. — № 1. — С. 18-23.

11.Социальное рыночное хозяйство и его применение // Культурный центр"Світовид". — 1992. — 58 с.

12. Тарасевич В.М. Економічні парадигми та парадигмальні теорії. — Д.:Січ, 1995. — 159 с.