Вступ.

1. Основні протиріччя розвитку та виникнення глобальних проблем на сучасному етапі.

2. Особливості економічної кризи в Україні, її наслідки та фактори стабілізації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Для другої половини XX століття були характерні неймовірно швидкі темпи економічної глобалізації, яка на початку XXI століття набула якісно нового рівня. В сучасному вимірі світову економіку можна вважати вже не сукупністю національних економік, а єдиним економічним організмом глобального масштабу. Одночасно з процесом глобалізації господарської та інших сфер відбувається процес регіоналізації – поділ світу на окремі регіони, які є об'єднаннями країн за спільними господарськими й політичними інтересами. В таких умовах відбувається об'єднання національних економічних систем у так звану інтеграційну.

Проблеми економічної інтеграції досліджуються вітчизняними і закордонними вченими-економістами. Велика увага приділяється аспекту створення та функціонування конкретних регіональних економічних угруповань. Так, В. Є. Новицький визначає економічну інтеграцію як процес об’єднання та взаємного структурного зближення національних економік, що зумовлює появу спільного ринкового простору, створення інтернаціональних форм господарювання, збільшення взаємозалежності виробничих комплексів, дедалі ширшого узгодження економічної політики та спільного регулювання на основі міждержавних угод і за мікроекономічної підприємницької взаємодії [1, с 636]. І. П. Гурова розуміє під економічною інтеграцією процес господарсько-політичного міждержавного об'єднання країн на базі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами [2, с 122]. 3. Петренко тлумачить інтеграцію як процес зрощування національних економічних, соціальних, правових та інституціональних систем [3, с 79].

1. Основні протиріччя розвитку та виникнення глобальних проблем на сучасному етапі

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Причини формування глобалізаційних процесів:

— процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

— науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

— загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

— взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

— фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

— послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

— розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

— створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

— тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

· співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

· прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;

· потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології [3, c. 67-68].

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра, які виступають своєрідним локомотивом світового господарства. В межах цих циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов’язана з регіоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого — консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС і АТЕС приходиться приблизно 80% світового ВВП, 82% всіх державних бюджетів країн світу і 85% експорту [10, c. 26-28].

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.

Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.

Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.

Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.

Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Перший напрямок є найбільш очевидний. До 1990 р. країни “Великої сімки” контролювали 87% всіх зареєстрованих у світі патентів, а за таким показником як вкладення у розвиток наукоємких технологій, США в 36 разів випереджали Росію. Протягом 90-х років країни-члени ОЕСР витрачали на наукові дослідження і розробки в середньому близько 400 млрд. дол. США щорічно, з яких 44% припадало на США. Ці тенденції виражаються передусім у зростанні технологічної могутності постіндустріального світу. Вони проявляються і у їх все зростаючій інвестиційній привабливості, яка забезпечує притік іноземних капіталовкладень.

Другий напрямок пов’язаний з випереджаючими темпами зростання світової торгівлі порівняно з темпами зростання обсягів виробництва більшості розвинених країн. Так, з 1870 до 1913 р. обсяги експорту європейських країн збільшилися на 43% порівняно зі зростанням їх ВВП, а в 50-60-ті роки ХХ ст. – уже на 89%.

Третій напрямок пов’язаний з новою якістю інвестиційної активності в розвинених країнах. Зростання інвестиційних потоків і їх зосередження в межах постіндустріального світу на сьогодні помітні як ніколи раніше. Прикладом може бути розподіл інвестицій США і в США за окремими секторами і джерелами. Якщо у Європу у 1970р. спрямовувалося близько 1/3 всіх американських інвестицій, то на сьогодні – вже 50%, тоді як на долю Японії і нових індустріальних країн Азії припадає не більше 8, а Мексики – менше 3%. Характерно, що компанії, які представляють розвинені економіки (США і Європи), інвестують до 80% всіх коштів у галузі високотехнологічного виробництва, а також у банківський і страховий бізнес.

Четвертий напрямок пов’язаний з відчутним зменшенням міграційних потоків всередині постіндустріального світу з постійним зростанням кількості нелегальних іммігрантів з країн “третього світу” з одночасним зростанням. Якщо в 50-ті роки в США 68% легальних іммігрантів прибувало з Європи або Канади і належали вони в основному до середнього класу, то у 80-90-ті роки більше 83% їх чисельності були азійського або латиноамериканського походження і як правило не мали достатнього рівня освіченості [3, c. 71-73].

За умов глобалізації значно посилюється не лише економічна, але і політична та соціальна нерівність між країнами. Розрив у доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах і 1/5, що проживає в найбідніших країнах у 1997 р. виражався співвідношенням 74/1, порівняно з 60/1 в 1990 р. і 30/1 – в 1960 р. для порівняння – в 1900 р. цей розрив становив 3/1, у 1913 р. – 11/1.

У країнах, що відстали у своєму соціально-економічному розвитку, щорічні втрати від невигідних умов торгівлі, а також різниці в доступі до праці і фінансів становлять 500 млрд. дол.. США, що в 10 разів перевищує обсяг державної іноземної допомоги.

Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв’язки стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними [9, c. 80].

2. Особливості економічної кризи в Україні, її наслідки та фактори стабілізації

Кризові явища в економіках різних країн виникали неодноразово. Перша загальновідома криза у світі відбулася у 1825 році в Англії, найбільш розвинутій на той час країні. З тих пір кризи періодично виникають через певний проміжок часу в залежності від виду циклічних коливань (середні чи довгі). Глибина ж кризи та її руйнівні наслідки безпосередньо залежать від регулюючих дій держави.

Україна переживає кризу за свою коротку 18-річну новітню історію вже вдруге. Економіка незалежної України почала формуватися на зламі тисячоліть. Перед молодою державою було поставлено складне завдання: обрати правильний курс економічних реформ та сформувати нову правову систему, що змогла б адекватно відобразити всі відносини та процеси, які з’явилися після розпаду Радянського Союзу. Завдання вирішувалось через деформовану «шокову терапію». Країну охопила глибока криза, так звана «велика українська депресія», що продемонструвала жахливі побічні ефекти «вільного ринку» – корупцію, бандитизм, хабарництво на вищих ешелонах влади. З цієї кризи вдалося вийти, головним чином, за рахунок експортоорієнтованих галузей національної економіки – чорної металургії, хімічної та вугільної промисловості. Завдяки цим галузям протягом майже 9 років (з 2000 р.) в Україні спостерігалися позитивні темпи економічного зростання.

До 2008 р. український метал, добрива та вугілля мали попит на світових ринках, але внаслідок світової кризи попит упав, а економіка держави опинилася під загрозою.

Перш ніж прогнозувати можливі наслідки кризи для економіки України, необхідно проаналізувати причини та основні ознаки світової економічної кризи. Адже національна економічна система, що достатньо інтегрована у світове господарство, не могла залишитися осторонь світових процесів. Порушення макроекономічної стабільності на зовнішніх ринках знайшло відгук у внутрішніх процесах в Україні [4, c. 60-62].

Причинами виникнення сучасної світової економічної кризи є:

– загальна циклічність економічного розвитку;

– іпотечна криза;

– «перегрів» фондового та кредитного ринків; – зростання світових цін на сировину, в тому числі на нафту.

Світова економічна криза 2007–2008 років пройшла декілька етапів у своєму розвитку.

Перший етап розпочався у 2007 р. у США. Безпосереднім попередником світової економічної кризи 2008 р. була іпотечна криза у США, перші ознаки якої з’явились ще наприкінці 2006-го у формі скорочення продажів нерухомості. На початку 2007 р. вона переросла у кризу високоризикових іпотечних кредитів, тобто іпотечного кредитування осіб з низькими доходами. Згодом проблеми з кредитуванням відчули й надійні позичальники. Внаслідок 20%-го падіння цін на нерухомість американські власники житла збідніли майже на 5 трильйонів доларів.

Відомий американський фінансист Джордж Сорос визначив роль «іпотечної мильної бульбашки» як «лише спускового механізму, який призвів до того, що лопнула більша бульбашка».

Згодом на світових ринках цінних паперів відбулося перше падіння фондових індексів провідних інвестиційних банків та фінансових компаній. За таких обставин спекулятивний капітал, що шукає стабільні ринки з найвищими прибутками, перейшов із ринків розвинених країн до країн з економіками, що розвиваються, які продовжували демонструвати високі темпи зростання та прибутковості. За оцінками фінансових експертів, співвідношення ризику та прибутковості в таких країнах було досить привабливе. Як наслідок, у 2007 р. фондові ринки цих країн продемонстрували зростання – лідерами стали Китай і Україна.

Другий етап стартував на початку 2008 р., коли падіння фондових ринків світу зумовило переорієнтацію фінансових потоків із одних активів в інші, зокрема – на сировинні та енергетичні. Ці активи стали більш привабливими, що одразу стимулювало істотне зростання цін на сировинні ресурси. За підсумками січня–липня 2008 року, ціна на метал у середньому за вісьмома регіонами світу зросла майже на 81%, вартість нафти марки Brent – на 32%, ціни на пшеницю (США, FOB) зросли в середньому на 79% [2]. Якщо у січні 2008 р. середня ціна на нафту перевищила 100 дол. за барель, то в другій декаді липня того ж року ціна нафти марки WTI досягла рекордних за всю історію 147,27 дол. за барель, після чого розпочалося зниження ціни – до 61 дол. за барель у жовтні та 51 дол. за барель вже у листопаді.

Високі ціни на нафту та бензин цілком очевидно призвели до падіння попиту на автомобілі: у серпні 2008 р. продаж автомобілів у Європі скоротився на 16%, у США – на 26%, в Японії – на 5,3%. Це спричинило зменшення обсягів виробництва металу та скорочення робочих місць в автомобільній промисловості та суміжних галузях. Таким чином, зростання цін на сировинні ресурси почало приносити великі економічні втрати та наближувати світову економіку до стагфляції [8, .c 438-439].

На тлі другої хвилі світової фінансової кризи не залишився осторонь світових процесів й український фондовий ринок. Індекс Першої фондової торговельної системи (ПФТС) за сім місяців 2008 р. втратив 43,5% своїх позицій [2]. Зниження вартості цінних паперів демонстрували майже всі підприємства, які входять до котирувального списку ПФТС. Це пов’язано, головним чином, із виходом з українського ринку, як і зі світового, частини іноземних інвесторів, так званих спекулянтів, а також із нестабільною політичною ситуацією в Україні.

Тобто в економіці України при вільному перетоку капіталу спостерігалися цілком ринкові тенденції пошуку надприбутків, що в умовах посилення сировинної орієнтації на світових ринках відповідно посилило на етапі другої хвилі експортну та сировинну складові вітчизняної економіки.

Третій етап світової кризи спостерігається з початку 2009 р.

Першим наслідком цього етапу стала серія банкрутств провідних світових фінансових компаній. Іпотечна криза 2007 р. у США та всі наступні події спровокували у вересні 2008 р. кризу ліквідності світових банків: вони припинили видачу кредитів.

П’ять найбільших інвестиційних банків США припинили своє існування у попередній якості: Lehman Brothers подав 15 вересня 2008 р. у нью-йоркський суд заяву про власне банкрутство, Bear Stearns та Merrill Lynch були перепродані, Goldman Sachs та Morgan Stanley змінили свою вивіску, припинили бути інвестиційними банками у зв’язку з особливими ризиками та необхідністю отримати додаткову підтримку Федеральної резервної системи.

Індекси світових фондових ринків, які досягли свого піку 31 жовтня 2007 р., почали стрімко падати. І вже через рік, станом на 10 жовтня 2008 р., індекс MSCI World, впав на 32,3%, а індекс ринків, що розвиваються MSCI Emerging Markets – скоротився на 40,5%. Обвал фондових ринків торкнувся всіх країн і визначався подіями за межами фондового ринку – бумом, а потім крахом у кредитному та житловому секторах, а згодом – і на сировинних ринках. Першими стали падати акції західних банків, а з липня 2008 р., коли швидко стала здешевлюватися нафта, – акції сировинних компаній країн, що розвиваються. Падіння фондових ринків окремих країн показує наступна таблиця.

За експертними оцінками, обвал фондового ринку у жовтні 2008 р. став рекордним для ринку США за останні 20 років, а для ринку Японії – за всю його історію. The Financial Times порівнювала обвал фондового ринку в п’ятницю 10 жовтня 2008 р. з 10 жовтням 1938 р.: «На торгах ранком у п’ятницю падіння індексу S&P 500 за десятиліття було майже ідентичним його падінню за десятиліття в ту ж дату в 1938 році».

Третя хвиля світової фінансової кризи примусила уряди провідних країн переглянути свою політику щодо фінансових ринків. Зокрема, уряди США, Великобританії, Німеччини, Росії, країн Бенілюксу тощо прийняли рішення про державну підтримку окремих фінансових установ, які переживають фінансові труднощі.

Іншими наслідками третього етапу світової кризи стало поширення фінансової кризи на реальний сектор світового господарства, падіння попиту на світових товарних ринках та, як результат, обвал цін на сировинних ринках, стагнація провідних економічних систем. Тобто руйнівні дії поточної кризи із фінансового сегмента економіки перекинулись на реальний сектор. Спочатку постраждала будівельна галузь. Вона вважається одним з основних індикаторів економічної динаміки. Пізніше криза охопила автомобілебудування. В результаті припинення видачі банками кредитів на купівлю автомобілів, обсяги продажу автогігантів почали скорочуватися. Три найбільших виробника автомобілів Opel, Daimler та Ford вже у жовтні 2008 р. повідомили про скорочення обсягів виробництва у Німеччині [2, c. 11-13].

У серпні–вересні 2008 р. ціна на метал у середньому за вісьмома регіонами світу впала на 18,3%, ціни на нафту знизилися на 26,5%. Наступними на черзі є базові галузі: виробництво будівельних матеріалів та металургія і, нарешті, весь ланцюг виробничого процесу. Він не може залишитися недоторканним. Фінансова система і реальна економіка – це єдине ціле. Таким чином, із сфер нерухомості та фінансів криза перекинулась на реальний сектор економіки, почався спад виробництва, рецесія.

Провідні світові інститути та рейтингові агенції прогнозують тенденції світового розвитку як невтішні. Так, вступ економік розвинутих країн світу в стадію рецесії було констатовано в економічному огляді Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), опублікованому 13 листопада 2008 р. А експерти Міжнародної рейтингової агенції Fitch Ratings вважають, що дана рецесія буде найсуворішою з часів Великої депресії 1929–1933 рр., її особливістю є те, що вперше розвинутий світ вступає в цю стадію синхронно, майже одночасно.

Нинішні фінансові потрясіння, за одностайним визначенням найавторитетніших фахівців, є на порядок глибшими, тож і їх наслідки, швидше за все, будуть ще радикальнішими ніж після Великої депресії 1929–1933 років. Ми зобов’язані вже сьогодні враховувати це.

МВФ вважає, що ВВП розвинених країн скоротиться в середньому на 2%: у Великобританії – на 2,8%, у Японії – на 2,6%, у єврозоні – на 2%, у США – на 1,6%. Темпи зростання країн, що розвиваються, скоротяться в середньому з 6,25% у 2008 р. до 3,25% у 2009, тобто на 3%.

Експерти Світового банку вважають, що глибоку глобальну рецесію неможливо попередити (знешкодити). Світові темпи економічного зростання складатимуть у 2009 р. всього 0,9%, тоді як у 2008 р. вони були на рівні 2,5%, а в 2006 р. – 4%. Це будуть найнижчі темпи зростання з 1982 р. (0,3%), коли закінчувалася попередня економічна криза розвинутих країн. Економіки країн, що розвиваються, будуть зростати в середньому на 4,5% у 2009 р., тоді як ще у 2007 р. темпи економічного зростання складали 7,9%. Для даної групи країн подібне скорочення означає рецесію, оскільки ці країни потребують швидкого створення нових робочих місць для свого постійно зростаючого населення. Цілком очевидним результатом стане те, що, втративши свої робочі місця, десятки мільйонів людей опиняться за межею бідності.

Глобальна рецесія торкнеться як багатих, так і бідних країн, але найбільші руйнівні наслідки будуть саме для країн, що розвиваються. Економічна криза, що розгортається, є справді наднаціональною (глобальною). Жодна з країн, зокрема й Україна, не мають будь-яких шансів уберегтися від її руйнівних наслідків. Україна також відчула на собі вплив світової кризи, оскільки інтегрована у світову банківську систему та має експортоорієнтовану економіку [9, c. 80-82].

За оцінками міжнародних експертів (компанія Fitch), Україна посіла 2-ге місце серед найуразливіших країн (з 73 країн), потрапила в десятку країн із найвищим ступенем саме фінансового ризику у світі. Український банківський сектор має високий ступінь ризику та йому присвоєно 10-ту категорію, до якої належать найслабкіші та найуразливіші банківські сектори у світі, разом з Болівією та Венесуелою.

Невблаганна статистика свідчить, що вперше з серпня 2005 р. у жовтні 2008 р. в Україні було зафіксовано падіння ВВП на 2,1%, а обсягів промислового виробництва – на 19,8%. Вже через місяць, у листопаді 2008 падіння ВВП до аналогічного періоду попереднього року склало 14%, а падіння обсягів промислового виробництва наведені у таблиці 1.

Незважаючи на світові масштаби кризи, економіка України має певні особливостіїї перебігу, відмінності у причинах появи кризи та шляхах виходу з неї.

Головними причинами економічної кризи в Україні, на наш погляд, є:

– загальна циклічність економічного розвитку;

– світова фінансова криза, що позначилася і на вітчизняному фінансовому секторі;

– слабкість банківського сектора;

– невиправдане зростання боргових зобов’язань;

– зменшення світового попиту на продукцію українського експорту – металургії, добрив;

– популістська економічна політика українського уряду.

Для вироблення рішень, які справді дозволять пом’якшити вплив світової кризи на економіку Україні, спочатку необхідно проаналізувати, через які канали здійснюватиметься негативний вплив.

Загальна циклічність економічного розвитку – це єдина закономірна і спільна з іншими країнами світу ознака. Решта ознак специфічна саме для України.

Про події на українському фондовому ринку під впливом кризи світових фондових ринків було сказано вище. Особливістю вітчизняного ринку цінних паперів є те, що він постраждав найбільше (падіння індексу ПФТС на 65,7% станом на жовтень 2008 р.) не тільки серед країн розвинутої економічної системи, а й серед постсоціалістичних країн, які майже одночасно з Україною перейшли на ринкові принципи господарювання. Проте фондовий канал впливу світової фінансової кризи на Україну не є найболючішим. Сьогодні він лише створює певний тиск на валютний ринок, оскільки відбувається відплив спекулятивного капіталу. Значного впливу цього каналу на розвиток реального сектора в Україні, вважаємо, не буде. По-перше, на організованому фондовому ринку здійснюється незначна частка угод – у 2008 р. лише 4,66% від усіх угод на ринку цінних паперів нашої країни. А по-друге, на частку іноземних інвесторів та інших джерел фінансування, до яких належать і кошти фондового ринку, припадає лише 5–7% усіх інвестицій [5, c. 3-4].

Чи не найвагомішою, на нашу думку, причиною кризового стану економіки України є невиправдана, популістська економічна політика уряду, яка була спрямована на розширення соціальної бази при відсутності адекватних ресурсів. У той час, коли відповідальні державні урядовці заявляли про зростання всіх основних макроекономічних показників, про позитивні тенденції української економіки, ми мали зростання від’ємного сальдо торгівельного балансу, збільшення інфляції. При цьому не відбувалось ніяких істотних зрушень у функціонуванні економіки. Нинішні українські політики більше переймаються питаннями перерозподілу влади, чергових перевиборів тощо. А розробка справді дієвих антикризових заходів, які б допомогли нашій державі вийти з кризи найшвидше та з найменшими втратами, розглядається ними як другорядне, менш привабливе завдання. В результаті у 2009 р. маємо економіку із зменшеними обсягами промислового виробництва, з високими цінами, девальвованою гривнею, величезною і все зростаючою кількістю безробітних, незбалансованим бюджетом, який можна назвати бюджетом «проїдання», величезним державним боргом.

Для послаблення негативних наслідків сучасної кризи найбільш доцільними кроками, на наш погляд, мали б бути:

– досягнення єдності усіх гілок влади (виконавчої, законодавчої і судової);

– зміна експортної орієнтації України;

– обмеження зовнішнього боргу приватного сектора (банківського і корпоративного);

– укладання протоколів про наміри з центральними банками інших країн щодо питань координації, обміну інформацією і можливого фінансування;

– внесення змін в існуючу систему гарантування банківських вкладів для підвищення довіри до банків;

– припинення розпродажу великих підприємств;

– впровадження нових енергозберігаючих технологій [7, c. 41-42].

Висновки

Економічну єдність світу зумовлює лібералізація світової торгівлі, інтернаціоналізація виробництва, міжнародне виробниче кооперування, науково-технічне співробітництво, глобальні проблеми людства, розвиток транспортних комунікацій та інфраструктури зв'язку, діяльність впливових міжнародних організацій тощо.

Виокремлюють такі тенденції і процеси глобалізації:

— прискорення руху міжнародних факторів виробництва зумовило нові напрямки інтернаціоналізації виробництва та фінансів;

— синхронізація розвитку економіки різних держав, що призвела і до виникнення феномену світової фінансово-економічної кризи, в окремих сферах світової фінансово-економічної системи;

— формування потужних автономних та інерційних сил, що блокують усі зусилля національних міжнародних організацій щодо подолання кризового розвитку;

— створення організацій (наприклад, СОТ, МВФ, Світовий банк), що діють в умовах слабкого контролю світового ринку.

Світова економічна криза – це криза, що вийшла за межі національних економік і розповсюдилась по всьому світу. Глобальна рецесія торкнеться як багатих, так і бідних країн. Але найбільші руйнівні наслідки очікуються для постсоціалістичних країн та країн, що розвиваються.

Однією з найбільш постраждалих від світової кризи є економіка України. Найбільш руйнівний вплив на перебіг кризових явищ в Україні мають недосконалий банківський сектор, велика частка невиправданих з економічної точки зору боргових зобов’язань та неефективна й популістська політика уряду. Для скорішого подолання кризи в Україні необхідно використовувати комплекс заходів економічного та організаційного характеру.

Список використаної літератури

1. Бурлачков В. Теоретичні основи грошово-кредитної політики та світова фінансова криза //Економіка України. — 2009. — № 2. — C. 49-59

2. Ватаманюк О. Україна у час світової криза: виклик і можливості/ //Географія та основи економіки в школі. — 2008. — № 11-12. — C. 11-14

3. Головнін М. Вплив фінансової глобалізації на грошово-кредитну політику: теоретичні аспекти і реакція на фінансові кризи //Економіка України. — 2009. — № 2. — C. 67-78.

4. Довбенко М. Сучасна економічна теорія: криза чи розвиток? //Вісник Національної академії наук України. — 2008. — № 12. — C. 60-71.

5. Економічна теорія [Текст] : підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

6. Зазимко А. Політична економія : структурно-логічний навчальний посібник / Анатолій Зазимко ; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К. : КНЕУ, 2006. — 358 с.

7. Міщенко В. Шляхи подолання фінансово-економічної кризи в Україні //Вісник Національного банку України. — 2009. — № 2. — C. 3-7

8. Михайлов Ю. Економічна криза в Україні: ВСЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ //Пропозиція. — 2009. — № 1. — C. 6-11

9. Проблеми української економіки: внутрішні суперечності чи результат світової фінансової кризи? : матеріали експертної дискусії 17 жовтня 2008 року / Нац. ін-т стратегічних досліджень ; ред. : Валерія Воротіна, Ярослава Жаліла. — К. : НІСД, 2008. — 48 с.

10. Степанеко Т. Наслідки світової фінансово-економічної кризи для економіки України //Економіка в школах України. — 2009. — № 6. — C. 38-42

11. Череп А. Грошово-кредитна політика України в умовах фінансової кризи //Журнал європейської економіки. — 2008. — № 4. — C. 438-445.

12. Шевцов А. Актуальні проблеми економіки України в контексті світової фінансової кризи //Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — C. 80-85

13. Шнипко О. Конкурентоспроможність України до світової економічної кризи, під час …Після? //Політичний менеджмент. — 2009. — № 1. — C. 26-33.