Суспільні блага: попит та пропозиція

Вступ.

Розділ 1. Суспільні та приватні блага: порівняльний аналіз.

1.1. Суспільні блага: зміст та ознаки.

1.2. Приватні блага, їх відмінність від суспільних благ.

Висновок до розділу І.

Розділ 2. Попит та пропозиція суспільних благ.

2.1. Особливості формування попиту на суспільні блага.

2.2. Пропозиція суспільних благ державою. Види суспільних благ.

Висновок до розділу ІІ.

Розділ 3. Аналіз суспільних благ в Україні.

3.1. Дослідження структури освіти в Україні.

3.2. Виробництво освітніх послуг в Україні.

Висновок до розділу ІІІ.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Суспільні блага – це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.). Вони поділяються на „чисті” і „недосконалі”.

Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю (неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом) і неконкурентністю – неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього.

Недосконалі блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси (родовища корисних копалин, дикі тварини і риби в океанах і морях), які також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво – використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей.

Ринок неспроможний забезпечити громадян суспільними благами, тому держава стає основним їх виробником чи замовником, визначає оптимальну їх кількість і мінімізує витрати їх виробництва.

Деякі суспільні блага можуть бути доступними представникам окремих суспільних груп населення, наприклад, мешканцям окремих міст, регіонів. Такі суспільні блага називають локальними.

Інколи суспільні товари можуть вироблятися й приватним сектором, але це не завжди ефективно. Неефективність надання суспільних благ приватними виробниками пов'язана з тим, що виробник для відшкодування виробничих витрат і одержання прибутку від продажу суспільних товарів повинен вимагати плату зі споживачів цих товарів. Але цьому заважають дві перешкоди. По-перше, «проблема зайця», тобто проблема, пов'язана з небажанням окремих людей добровільно оплачувати споживання суспільних благ. По-друге, регулювання взаємовідносин між виробником і споживачами суспільних благ потребує створення громіздкого адміністративного апарату.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси суспільних благ, їх попит та пропозицію.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити суспільні та приватні блага, зробити їх порівняльний аналіз;
• охарактеризувати попит та пропозиція суспільних благ;
• дослідитиособливості формування попиту на суспільні блага;
• проаналізувати пропозицію суспільних благ державою та види суспільних благ.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема попиту та пропозиції суспільних благ.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси суспільних благ.

Предметом дослідженнявиступають види суспільних благ, їх попит та пропозиція.

Розділ1. Суспільні та приватні блага: порівняльний аналіз

1.1. Суспільні блага: зміст та ознаки

Суспільні блага — це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.). Вони поділяються на „чисті” і „недосконалі”.

В умовах ринкової економіки, окрім ринкових (або приватних) благ, на які існує індивідуальне право власності, є так звані “суспільні”, або колективні блага.

Суспільні блага мають дві характерні ознаки:

1. Неможливість виключення будь якого об’єкта із споживання (невинятковість). Благо невиняткове, якщо не можуть бути виключені із сфери його споживання. Національна оборона є яскравим прикладом цього. Якщо нація забезпечила систему оборони, всі громадяни користуються її плодами. Маяк також є прикладом невиняткових товарів.

2. Відсутність суперництва у споживанні (неконкурентність). Блага неконкурентні, якщо при будь якому заданому рівні виробництва граничні витрати для додаткового споживання дорівнюють нулю. Наприклад, використання маяка. Коли він вже збудований і введений в дію, додаткове судно нічого не додає до його експлуатаційних витрат. Більшість благ конкурентні в споживанні.

Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю (неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом) і неконкурентністю — неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього.

Недосконалі блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси (родовища корисних копалин, дикі тварини і риби в океанах і морях), які також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво — використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей.

Ринок неспроможний забезпечити громадян суспільними благами, тому держава стає основним їх виробником чи замовником, визначає оптимальну їх кількість і мінімізує витрати їх виробництва.

Суспільні блага суттєво відрізняються від приватних благ. Можна виокремити, насамперед, такі їх відмінності, як відсутність конкуренції у споживанні та відсутність виключення зі споживання.

Перша риса полягає в тому, що споживаючи такі блага, корисність окремого індивіда зі збільшенням чисельності споживачів не зменшується. За певного обсягу суспільного блага зростання чисельності споживачів не веде, як це характерно для приватних благ, до збільшення ринкового забезпечення цим благом, що виступає результатом збільшення попиту. Це означає, що граничні витрати на надання блага додатковому індивіду дорівнюють нулю.

Така властивість суспільних благ зумовлена тим, що вони є неподільними, отже, неможливо диференціювати індивідів згідно з обсягами споживання такого блага; внаслідок цього постачальник також не в змозі встановити відносини з кожним окремим споживачем.

Якщо позначити обсяг виробництва суспільного блага як Qc, то обсяг, який отримуватиме кожен споживач, буде однаковим, незважаючи на те, що ступінь нагальності потреби у споживанні цього блага буде відрізнятися, оскільки індивіди мають неоднакові уподобання. Тобто

Qc,=QC2=…QCn.

Наприклад, незмінний обсяг суспільного блага "світло маяка" буде надаватися незалежно від того, скільки кораблів пропливатиме повз нього[5, c. 178-179].

Друга властивість суспільних благ пов'язана з тим, що немає технічної можливості позбавлення доступу до споживання окремих споживачів або це є економічно невигідним.

Скажімо, якщо вулиця освітлюється ліхтарями, то усі, хто проходить чи проїжджає цією вулицею, отримує вигоду від освітлення незалежно від того, чи беруть вони участь в оплаті за спожиту електроенергію та за заміну згорілих лампочок. Звичайно, можна спробувати поставити на вулиці шлагбаум і збирати гроші з усіх, хто користується цим благом, але це очевидно створить настільки великі незручності для користувачів, що мало хто захоче проживати на такій вулиці.

Оскільки немає можливості відмовити комусь у споживанні визначеного наперед обсягу суспільного блага, то виникає проблема, яким чином це благо надавати.

Справа в тому, що за неможливості вилучення зі споживання окремих індивідів виникає проблема, яку назвали "проблемою безбілетника".

Вона полягає в тому, що раціональний індивід за умови, коли його не можна виключити зі споживання через те, що він не робить внесків у набуття суспільного блага, відмовиться робити будь-які внески, віддаючи перевагу безплатному споживанню.

Проте виробництво суспільних благ також потребує певних витрат, які мають фінансуватися певними джерелами. Приватна фірма не зможе отримати платню від окремого індивіда за суспільне благо, оскільки для цього необхідний суспільний примус. Тому надання суспільних благ найчастіше бере на себе держава або інший колективний орган, який стягує з користувачів грошову платню чи змушує робити натуральні внески у примусовому порядку. Найбільш загальною формою платежів, які стягуються з індивідів з метою фінансування суспільних благ, є податки.

Слід зазначити, що є досить значна кількість благ, які характеризуються спільним споживанням, проте не є суспільними благами. Наприклад, ми спільно користуємося автобусом, насолоджуємося виставою, отримуємо знання на лекціях.

Візьмімо, наприклад, користування міським автобусом. Незважаючи на те, що усі пасажири користуються його транспортною послугою як неподільним благом, воно, разом з тим, не має тих рис, які б дали змогу віднести його до суспільних благ.

По-перше, для тих, хто їде в автобусі, є конкуренція у споживанні, оскільки після певної межі зростання кількості пасажирів призводитиме до зменшення корисності від поїздки на цьому виді транспорту (порівняйте умови поїздки у години пік та у нормальний час).

По-друге, тут наявний механізм виключення: не сплативши за проїзд, ви не скористаєтесь транспортною послугою (звичайно, є категорії громадян, які мають право безплатного проїзду, проте це не поширюється на усіх споживачів)[12, c. 187-189].

Спільне споживання послуги у цьому випадку зумовлене економією на масштабах, адже чим більше пасажирів, тим вища економічна ефективність транспорту (саме тому водії приватних маршрутних таксі в години пік намагаються взяти якомога більше пасажирів, незважаючи на обмеження, які запроваджує місцева влада).

1.2. Приватні блага, їх відмінність від суспільних благ

Приватними благами називаються блага, які можна розділити серед людей так, щоб що іншим від цього буде ніякої вигоди і ніяких затрат. Ефективне забезпечення суспільних благ часто вимагає державних дій, у той час як приватні блага може ефективно розподілити ринок.

На відміну від суспільних благ, приватні блага приносять користь тільки тим· хто їх має. Користь з плитки шоколаду одержує лише та особа, яка її споживає. Якщо ще хтось хотів би з‘їсти шоколад, то наступну плитку шоколаду треба виробити і купити, не можуть її споживати одночасно дві особи. Оскільки тільки одна особа може їсти конкретну плитку шоколаду, виробник може затримати її видачу· поки не отримає заплати. Ця заплата покриває витрати виробництва плитки шоколаду і премію для її виробника за економічний ризик. Таким чином приватні фірми схильні і можуть виробляти та продавати приватні блага.

Прекрасним прикладом суспільного блага служить система національної оборони. Немає нічого більш важливого для суспільства, ніж безпека. Однак національна оборона як економічне благо значне відрізняється від приватних благ, наприклад, хліба.

Десять буханців хліба можна розділити між людьми по-різному, і той шматок, що їм я, не можуть з'їсти інші. Національна оборона стосується всіх і кожного в однаковій мірі. Не має значення, яструб ви чи голуб, пацифіст чи мілітарист, молоді чи старі, неосвічені чи освічені — система національного захисту буде охороняти вас так само, як і будь-якого іншого громадянина.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на очевидний контраст: рішення забезпечити визначений обсяг суспільного блага, наприклад, національної оборони, приведе до створення великої кількості підводних човнів, снарядів і танків для захисту кожного з нас. Навпроти, рішення придбати приватне благо, наприклад, хліб, є індивідуальною дією. Ви можете з'їсти чотири шматочки, чи два, чи весь буханець; ваше рішення стосується тільки вас і не зобов'язує кого-небудь ще споживати певну кількість хліба.

До недавнього часу освіта, в тому числі і професійна, практично повністю фінансувалася з державного бюджету. З одного боку це робило державу подвійним монополістом у сфері освіти: як у справі виробництва освітніх послуг, так і у справі їх споживання, отже саме чиновники державного апарату вирішували, кого, чому і як навчати, і скільки витрачати для цього коштів. З іншого боку, це зменшувало роль людини у вирішенні питань своєї професійної кар'єри і разом із зрівнялівкою в оплаті праці та гарантованою зайнятістю зменшувало зацікавленість працівників до підвищення кваліфікації як до джерела зростання особистих доходів. В умовах кардинальних змін в науці, техніці та виробництві, які вимагають постійного підвищення кваліфікації кожним працюючим, вирішення цих протиріч слід, на нашу думку, шукати на шляху безперервного накопичення людського капіталу, в чому вирішальна роль належить професійній школі.

Витрати на освіту та професійну підготовку складають основну частку капіталовкладень у розвиток робочої сили на всіх рівнях. Ці капіталовкладення включають початкові витрати і супроводжуються надією на окупність та прибутковість в майбутньому. Професійна підготовка перетворює просту робочу силу в кваліфіковану, яка за одиницю часу створює більшу вартість порівняно з простою, некваліфікованою робочою силою. Враховуючи це і підкреслюючи суттєву схожість витрат на професійну підготовку з капіталовкладеннями інших видів, ми називаємо їх інвестиціями в людський капітал. Де дозволяє нам розглядати витрати на освіту та професійну підготовку на всіх рівнях, включаючи бюджетне фінансування галузі освіти, не як безповоротні, але необхідні витрати на виховання підростаючого покоління, а як інвестиції в людський капітал, що приносять економічний і соціальний ефект. Зазначимо, що теорія людського капіталу використовується розвиненими країнами на практиці шляхом, зокрема, значних державних інвестицій у сферу освіти.

З точки зору теорії людського капіталу в ринкових умовах професійну школу не можна повною мірою відносити до суспільного блага, яке характеризується спільним характером і неподільністю споживання, коли споживання одними людьми не виключає споживання іншими, зовнішній ефект впливу суспільного блага не має чітких меж і його ефективність визначити практично неможливо, а єдиним прийнятним джерелом його існування можуть бути лише кошти платників податку, що розподіляються через державний бюджет (як, наприклад, безпека життя людей, що забезпечується армією та міліцією). У сфері освіти якостям суспільного блага відповідають лише загальноосвітні програми, оскільки середня освіта в Україні, як і у більшості країн світу, є доступною та безплатною для споживачів.

На відміну від загальноосвітньої професійна підготовка дуже тісно пов'язана з ринком праці, з потребами народного господарства у кадрах відповідних спеціальностей та рівнів кваліфікації. Отже, чим досконалішим стає ринок праці в країні, тим більше професійна школа втрачає колись їй притаманні якості суспільного блага і набирає якостей приватного блага з таких причин: по-перше, високий рівень професійної освіти є передумовою професійного та підприємницького успіху людини і засобом її соціального захисту від стихійного коливання попиту на ринку праці. По-друге, існує особистий аспект потреби у професійній освіті, оскільки навчання є однією з найважливіших сфер самореалізації особи, її творчого потенціалу, способом задоволення духовних потреб людини. По-третє, в зв'язку з цим обсяг і структура приватного попиту па професійну освіту не збігається з обсягом і структурою попиту на професійну освіту з позицій розвитку суспільства в цілому і економіки зокрема. І, по-четверте, кваліфікацію і знання ми розглядаємо як особливу форму інтелектуальної власності людини, її приватний людський капітал, що приносить доход. Це підтверджується, зокрема, такими фактами нашої дійсності, як збереження високих конкурсів до авторитетних вищих навчальних закладів навіть за умови платності навчання; розширенням сфери дії і збільшенням обсягів приватних навчальних послуг; популярністю літератури, що сприяє професійному самовдосконаленню тощо. Якщо ми визнаємо професійну освіту приватним благом, то ситуація, за якої приватне благо надається безплатно для споживача за рахунок державного бюджету, але не всім бажаючим, не тільки є соціально несправедливою, але і створює умови для різноманітних зловживань на цьому ґрунті.

Проте у реальному житті ми часто маємо справу з благами, які неповністю виявляють риси суспільних благ. Такі блага називають змішаними, оскільки вони поєднують в собі риси і суспільних, і приватних благ[18, c. 208-209].

Висновок до розділу І

Таким чином, суспільні блага завжди виробляються для задоволення потреб певної групи людей, а не лише окремих індивідів. Ці групи можуть мати просторову локалізацію — у цьому випадку мають місце міжнародні, національні, регіональні, локальні суспільні блага — а можуть і не мати — тоді ми говоримо просто про групові (колективні) блага. В останньому випадку неконкурентність та невиключеність поширюються лише на членів групи — територіальної (територіальна громада) або за інтересами (профспілка).

Проаналізовані вище характеристики суспільних благ роблять неможливим застосування ринкового механізму розміщення цих благ; натомість застосовуються інші механізми, які будуть проаналізовані в наступних параграфах.

Для суспільних благ характерне не просто спільне споживання, а й те, що потреба не може бути задоволена індивідуально кожним споживачем (у наведеному вище прикладі з пасажирськими перевезеннями завжди є альтернатива використання не громадського, а приватного транспорту, тоді як для суспільного блага такої альтернативи немає), і те, що збільшення чисельності споживачів не передбачає зменшення корисності та відсутність виключення.

Розділ2. Попит та пропозиція суспільних благ

2.1. Особливості формування попиту на суспільні блага

Істотність системи благ у тім, що людина чи суспільство в цілому має набір потреб, кожна з який вимагає свого задоволення. Ця, здавалося б проста теза, здобуває серйозне забарвлення якщо проаналізувати сучасний час і історію. Те чого ми досягли в будь-якій області, нехай ціною світових війн, світових криз у кінцевому рахунку є наслідком із простого бажання чи почуття недостачі, чи зрушеннями внутрішнього хімізму. Паралельно лежить закон зростаючих потреб. В основі даного закону лежать потреби в благах конкретної людини, а вони характеризують потреби всього суспільства. І в той же час цей закон є рушійною силою економічного росту, у силу того, що людині потрібно завжди більше, ніж віна досягла.

Попит – це ідеальна потреба і реальна можливість покупця придбати в певній кількості даного товару.

Платоспроможний попит – потреба в товарах, яка забезпечена грошовими коштами покупця.

У деяких літературних джерелах попит на блага визначають як кількість товарів, яку може придбати споживач, що володіє відповідною сумою грошей. Іншими словами, сутність попиту зводиться до наявності певної величини грошової маси. Зрозуміло, що коли немає грошей, то немає і реальної можливості купити товар. Однак, реальною є й інша ситуація: можна мати гроші, але не купити той чи інший товар, не побачивши в ньому тієї чи іншої для себе корисності. В зв’язку з цим в понятті попиту можна виділити два аспекти:

— ідеальне бажання споживача придбати даний товар в зв’язку з тим, що він має суб’єктивну корисність для даного покупця;

— реальну можливість купити даний товар, тобто наявність грошей.

На величину попиту впливають:

— кількість покупців;

— грошові доходи;

— оцінка перспектив майбутніх доходів;

— мода;

— реклама та ін.

Визначальне значення мають ціна і доход.

Вартість будь-якого товару на ринку залежить від нашої потреби в цьому товарі. Тому, що пропозиція залежить від попиту благ, а попит на блага — це одна з граней потреб населення.

Існують безліч методів і факторів формування благ. Діловим людям, які починають діяльність, спрямовану на роботу із суспільством, необхідно докладно вивчити об'єктивні фактори формування благ цього суспільства, інакше вони можуть стати жертвами своїх же недоліків[14, c. 259-260].

Людина відрізняється від тварини тим, що вона обдумано робить, а не збирає. У процесі соціалізації людини суспільством у неї закладаються способи виробництва, і формуються її вищі блага.

Потреби суспільства в благах генетично й історично – першопричина людської діяльності, але разом з тим вони є і результатом цієї діяльності.

Внаслідок охарактеризованих вище властивостей чистих суспільних благ виникає питання про оптимальний обсяг надання суспільного блага. Скільки саме його потребують члени суспільства?

Очевидно, що відповідь на це запитання буде випливати з принципу ефективності. Як і для приватних благ, оптимальним є такий обсяг надання суспільного блага, який відповідає умові досягнення оптимуму Парето, тобто коли завдяки споживанню суспільного блага досягається такий рівень добробуту членів суспільства, за якого вже неможливо покращити будь-чий добробут, не погіршуючи становище інших членів суспільства.

Яким чином можна визначити обсяг суспільного блага, який є оптимальним за Парето? Досліджуючи приватні блага, ми встановили, що їх оптимальне розміщення буде тоді, коли граничні витрати дорівнюють граничній вигоді від споживання, інакше кажучи, обсяг попиту дорівнює обсягу пропозиції. У цілому, такий самий підхід можна застосувати до суспільних благ, врахувавши при цьому таку їх особливість як неподільність.

За цих умов сукупний попит на суспільне благо визначатиметься тим, скільки індивіди згодні сплатити за одну й ту саму кількість блага, а не за різні кількості блага. Це означає, що сукупний попит на суспільне благо визначається шляхом вертикального додавання попитів індивідів, а не горизонтального, як це має місце у випадку приватних благ.

Вірогідно припустити, що, як і стосовно приватних благ, збільшення обсягу суспільного блага призводитиме до зниження його цінності для окремого індивіда. У результаті ми отримаємо криву попиту на суспільне благо, яка буде значно крутішою за криві індивідуального попиту. Як відомо, крива індивідуального попиту відображає граничну схильність індивідів до платежу за благо, отже крива сукупного попиту є сумою граничних готовностей до платежу індивідів (р;), які бажають споживати суспільне благо[21, c. 139-140].

Прийнято вважати, що граничні витрати надання суспільного блага є постійними, таким чином, крива пропозиції буде кривою з нульовим нахилом, тобто буде горизонтальною.

Розглянемо ситуацію, представлену на рис. 1.

Крива сукупного попиту на суспільне благо (pt), як звичайно, має від'ємний нахил, тоді як крива пропозиції (МС) є горизонтальною.

Оптимальний обсяг суспільного блага досягається у точці рівності суми індивідуальних граничних готовностей до платежу ( ) та граничних витрат (МС).

Якщо обсяг надання суспільного блага становитиме QC1, то сукупна гранична готовність до платежу буде більшою, ніж граничні витрати. Це означає, що збільшення обсягу надання суспільного блага приведе до збільшення добробуту деяких членів суспільства; простір між кривою сукупного попиту та граничних витрат якраз показує можливості збільшення суспільного добробуту. Доки залишається різниця між готовністю до платежу та граничним витратами, є сенс збільшувати обсяг надання суспільного блага — тобто аж до точки . У цій точці досягається оптимальний за Парето стан розміщення, оскільки подальше збільшення обсягу надання суспільного блага призведе до перевищення граничних витрат виробництва суспільного блага над сукупною готовністю до платежу, що означатиме погіршання становища деяких індивідів.

Таким чином, ми прийшли до формулювання умови оптимального забезпечення суспільного блага.

Сума граничних готовностей до платежу за суспільне благо має дорівнювати граничним витратам його надання:

Цю умову іноді називають правилом Самуельсона на честь вченого, який вперше його сформулював.

Правило Самуельсона визначає умову оптимальності у вартісному вираженні, воно може бути також подане через відому нам концепцію оптимальної структури економіки:

Проте яким чином можна досягти цього оптимального суспільного рішення? Як змусити індивідів прийняти рішення, що відповідає оптимальному обсягу суспільного блага за врахування описаної "проблеми безбілетника", коли ніхто (за винятком альтруїстів) не хоче сплачувати за споживання?

Отже, для забезпечення оптимального результату необхідно розробити відповідний механізм суспільного вибору[24, c. 257-259].

Попит на блага відображає ряд альтернативних можливостей, які можна відобразити в формі таблиці. Він показує ту кількість продуктів, на яку (при інших рівних умовах) буде пред’явлений попит при різних цінах. Попит переважно розглядається з позиції відносності ціни, іншими словами, ми вважали, що попит показує кількість продукту, яку споживачі будуть купувати за різними можливими цінами. В такій же мірі вірно, а іноді і корисніше розглядати попит із кількісної точки зору.

Замість того, щоб питати яку кількість може бути продано за різними цінами, можна спитати, за якими цінами споживачі готові купити різну кількість товару.

Між ринковою ціною товару і тією його кількістю, на яку виникне попит, існує зворотна залежність, характер якої відображає закон попиту.

В основі даного закону лежить наступна аргументація:

1) Здоровий глузд і елементарне спостереження дійсності погоджується з тим, що нам показує крива попиту. Звичайно люди дійсно купують даного продукту більше по низькій ціні, ніж по високій. Для споживачів ціна – високий бар’єр, який не кожен може переступити.

2) Покупець отримує менше задоволення від другої спожитої одиниці продукції.

3) Ефект доходу та ефект заміни.

Величина попиту не завжди залежить від ціни на продукцію. Величина попиту часто залежить від навколишніх споживачів. Кожен споживач відчуває на собі вплив смаків і переваг інших споживачів. Сучасна економічна наука особливо виділяє три найбільш типові форми впливу навколишніх людей на споживача, які породжують в поведінці покупця три ефекти:

— ефект приєднання до більшості (“юрби”);

— ефект сноба (покупець-сноб в жодному разі не придбає те, що купують всі).;

— ефект Веблена (престижного, або демонстративного, споживання).

У першому випадку споживач намагається купувати те, що купують всі.

У другому випадку у споживача реакція на моду має зворотну спрямованість.

У третьому випадку, споживач купує товари з метою справити враження на оточуючих. Це престижне або демонстративне споживання в літературі називається “ефектом Веблена”. Торатейн Веблен у своїх працях розтлумачив механізм престижного споживання, яке користується не реальною ціною, а престижною, не реальною корисністю блага, а показною, розрахованою на те, щоб створити враження про високий клас споживача.

Зміни в попиті: якщо споживач виявить бажання і можливість купувати більшу кількість продукції по кожній із можливих цін, очевидно, що пройшло збільшення попиту. І навпаки, зменшення попиту виникає тоді, коли через зміну в одній його детермінанті (чи більше) споживачі купують меншу кількість продукції по кожній із можливих цін.

В свою чергу необхідно розрізняти поняття “зміна в попиті” і “зміна в величині попиту”, так як зміна в попиті виражається в зміщенні кривої попиту або вправо, або вліво. Наміри споживачів стосовно купівлі покупки продукту змінились. Причина: зміна однієї чи більше детермінант попиту. На мові економістів поняття попит виражається у вигляді шкали чи кривої, а тому “зміна в попиті” повинна означати, що вся шкала змінилась, і що крива змінила своє положення.

На противагу цьому, “зміна в величині попиту” означає пересування з однієї точки на іншу на постійній кривій попиту, тобто перехід від однієї комбінації “ціна – кількість продукту” до другої їх комбінації. Причиною зміни величини попиту служить зміна ціни даного продукту[20, c. 513-515].

2.2. Пропозиція суспільних благ державою. Види суспільних благ

Суспільні блага – потреби, що виникають у процесі розвитку суспільства в цілому, окремих його членів, соціально-економічних груп населення. Вони випробують на собі вплив виробничих відносин соціально-економічної формації, в умовах якої складаються і розвиваються.

Вищим суспільним благом колективного користування та засобом задоволення загальних потреб є сама держава. За словами видатного британського економіста Альфреда Маршалла (1842–1924), впорядковану державу “треба вважати важливим елементом національного багатства”·. Суспільне благо – давнє поняття західної суспільно-гуманістичної думки, розроблене в його сучасному фінансово-економічному аспекті лауреатом Нобелівської премії Полем Самуельсоном. Всі блага мають свою ціну. Проте, через унікальні властивості неконкурентності та невиключеності в сфері виробництва і споживання суспільних благ не діє звичайний ринковий механізм ціноутворення. Тому пропорції виробництва та умови пропозиції суспільних благ визначаються в процесі суспільного (колективного) вибору.

З економічною діяльністю суспільства найбільш зв'язані виробничі потреби.

Виробничі потреби випливають з вимог максимально ефективного функціонування суспільного виробництва. Вони включають потреби окремих підприємств і галузей народного господарства в робочій силі, сировині, устаткуванні, матеріалах для випуску продукції, потреби в управлінні виробництвом на різних рівнях – цеху, дільниці, підприємства, галузі народного господарства в цілому.

Ці потреби задовольняються в процесі господарської діяльності підприємств і галузей, що зв'язані між собою як виробники і споживачі.

Особисті блага виникають і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. Вони виступають як усвідомлене прагнення людини до досягнення об'єктивно необхідних умов життя, що забезпечують повний добробут і всебічний розвиток особистості.

Особисті потреби носять активний характер, служать спонукальним мотивом діяльності людини. Остання в кінцевому рахунку завжди спрямована на задоволення потреб: здійснюючи свою діяльність, людина прагне повніше задовольнити їх.

З іншого боку, сама ця діяльність виступає найважливішим фактором формування особистих потреб. Чим вона ширше і багатогранніше, тим різноманітніше, більші потреби людини і тим у кінцевому рахунку повніше вони задовольняються.

Задоволення потреб шляхом так називаного пасивного споживання, не зв'язаного з активною діяльністю індивіда як члена суспільства, економічного суб'єкта, неминуче веде до їх знецінення. Тому саме сама активна діяльність людини є чинником росту потреб, їхнього якісного удосконалювання, стимулює прояв закону зростаючих потреб.

У ринковій економіці виробництво і розподіл благ відбуваються з використанням механізму цін. Для виробників і споживачів діє принцип виключення, який означає, що певне благо отримує лише той, хто в змозі та згоден заплатити ціну, яка встановлюється на нього. Інші економічні суб’єкти із процесу усуваються. До того ж виробляються лише ті товари, ціни яких перевищують витрати, тобто виробники намагаються уникнути неефективних виробництв. На ринку окремі економічні суб’єкти приймають самостійні рішення (у відповідності із власними уподобаннями та фінансовими можливостями) про те, якими мають бути обсяг та структура їхньої пропозиції та їхнього попиту на різні блага. Кількість товару, яку економічний суб’єкт може мати у своєму розпорядженні, залежить від його купівельної спроможності[16, c. 342-343].

Невиняткові товари не обов’язково загальнонаціональні за характером. Якщо облдержадміністрація проводить програму боротьби із с/г шкідниками, виграють всі фермери і споживачі. А якщо агент продає новий автомобіль одному споживачеві, то він виключає можливість для інших осіб купити саме цей автомобіль – отже, автомобіль є винятковим благом (як і конкурентним).

Деякі блага є винятковими, але неконкурентними. Наприклад, в період незначного руху переїзд через міст неконкурентний, оскільки поява додаткової машини не вплине на швидкість інших автомобілів. Але проїзд на мосту винятковий, оскільки власники моста можуть заборонити ним користуватись[8, c. 559-560].

Висновок до розділу ІІ

Отже, суспільні блага поділяються на дві великі групи потреб суспільства і населення (особисті потреби).

Блага суспільства визначаються необхідністю забезпечення умов його функціонування і розвитку. До них відносяться потреби виробничі, у державному управлінні, забезпеченні конституційних гарантій членам суспільства, охорони навколишнього середовища, обороні і т.п.

Суть закону попиту полягає в тому, що підвищення ринкової ціни при інших рівних умовах зменшує обсяг попиту, і навпаки, зниження ринкової ціни збільшує величину попиту.

Будучи категорією суспільної свідомості, особисті потреби виступають і як специфічна економічна категорія, що виражає суспільні відносини межу людьми з приводу виробництва, обміну і використання матеріальних і духовних благ і послуг.

Розділ3. Аналіз суспільних благ в Україні

3.1. Дослідження структури освіти в Україні

Структура освіти в Україні відповідно до Закону України «Про освіту» (далі Закон про освіту) включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.

Освіта в Україні має складну структуру європейського типу і включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Крім того, встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта, а освітньо-кваліфікаційні рівні мають градацію: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Прийняття такої розгалуженої схеми має принципове значення, оскільки це гарантує людині вільність вибору і дає можливість отримати освіту у відповідності до розумових і професійних здатностей. Згідно до Закону України "Про освіту" громадяни України мають право на отримання освіти за різними формами: очною, вечірньою, заочною або екстернату. З розвитком інформаційних технологій успішно розвивається й удосконалюється дистанційна освіта.

Обов'язковою первинною складовою системи безперечно є дошкільна освіта. Нині в Україні функціонує 1,5 тис. дошкільних закладів, у яких навчається и виховується 1,81 млн. дітей. В Україні працює 1824 навчально-виховних комплексів „школа-дитячий садок” із контингентом 84 тис. 636 дітей. Триває процес створення нових типів дошкільних навчальних закладів: художньо-естетичного, фізкультурно-оздоровчого, гуманітарного та інших напрямків.

В Україні проводиться різнопланова робота щодо повного охоплення "навчанням усіх дітей шкільного віку. В країні діє 20268 загальноосвітніх навчальних закладів різних типів, в яких здобувають загальну середню освіту 4 млн. 672 тис. учнів.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Вона здійснюється у вищих закладах освіти відповідних рівнів акредитації: першого і другого (училище, технікуми, коледж та інші прирівняні до них заклади освіти) та третього і четвертого (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них заклади освіти).

Вищі навчальні заклади певного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації[3, c. 154-155].

В системі вищої освіти функціонують вищі навчальні заклади державної та інших форм власності. До мережі входить 979 вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети)(Табл. 1).

Мережа вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації налічує 664 вищих навчальних заклади, у тому числі 593 державної форми власності та 71 інших форм власності, із загальною чисельністю 528 тисяч студентів.

Мережа вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації налічує 315 закладів, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національного мають 48 університетів та академій. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів, серед них здобувають вищу професійну освіту 1086 тис. студентів віком від 17 до 24 років включно, що складає 90 відсотків до загальної чисельності студентів.

Мережа вищих навчальних закладів забезпечує навчання 392 студентів на 10 тис. населення(Рис. 3).

Сучасний стан фінансування освіти характеризується наступними тенденціями.

По-перше, Державним бюджетом на 2007 рік було збільшено видатки на розвиток соціальної сфери. Так, на фінансування освіти державою було виділено 8,73 % загальних видатків державного бюджету та 27,2 % видатків місцевих бюджетів. Планується підвищення у двічі стипендій студентам та учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів. Збільшено видатки на подальшу реалізацію Програми інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютеризації сільських шкіл.

По-друге, змінено структуру видатків Зведеного бюджету України. Збільшується питома вага місцевих бюджетів, виходячи з показника – 40 % всього бюджету. Видатки місцевих бюджетів на освіту у 2007 році у 3 рази перевищують видатки на цю галузь державного бюджету. Законом “Про державний бюджет України на 2007 рік” змінено пропорції фінансування дитячих дошкільних закладів, частково загальноосвітніх шкіл-інтернатів, позашкільних закладів освіти, вищих закладів I та II рівній акредитації, інших закладів післядипломної освіти на користь бюджетів АР Крим, областей, м. Києва і Севастополя.

Окрім цього, на фінансування загальної середньої освіти державним бюджетом виділяється всього 0,04 % видатків, тому що 80 % видатків державного бюджету на освіту спрямовано на фінансування вищої освіти.

По-третє, спостерігається зміна ролі джерел фінансування на різних рівнях освіти. Насамперед, така тенденція стосується вищої освіти. Так, у 2007 році до вузів I та II рівнів акредитації було прийнято 49 % студентів за рахунок власних коштів, що майже у 3,5 рази перевищує цей показник у 1995 році. До вузів III-IV рівнів акредитації за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб було прийнято 60 % студентів.

Отже, у фінансуванні загальної освіти визначальну роль відіграють місцеві бюджеті. А головним джерелом фінансування вищої освіти стають кошти фізичних і юридичних осіб та державний бюджет[1, c. 428-429].

3.2. Виробництво освітніх послуг в Україні

Визначальну роль при розрахунку витрат на освіту мають обсяги місцевих бюджетів. Вони залежать від бюджетних доходів. Основні доходи цих бюджетів формуються за рахунок прибуткового податку з громадян, плати за землю, місцевих податків і зборів та єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

При розрахунку обсягів видатків на освіту враховується кількість учнів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, кількість вихованців спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку, кількість вихованців дитячих будинків, шкіл-інтернатів для дітей сиріт. Розраховуються коефіцієнти приведення учнів одних типів шкіл до інших. Враховуються видатки на підвищення кваліфікації та підготовку кадрів та інші заходи на загальну середню та вищу освіту.

Тобто, на формування цих видатків впливають економічна та демографічна ситуація регіонів. Правомірність вирішальної ролі економічної складової не викликає сумнівів. Але інші фактори враховуються не в повній мірі.

По-перше, при регіональних розрахунках обсягів фінансування не враховують такий показник як кількість дітей, що відвідує дошкільні заклади. Це частково можна пояснити тим, що вагомим джерелом фінансування дошкільної освіти залишається державний бюджет. Обсяг державних коштів на дошкільну освіту поступається лише обсягам коштів на вищу освіту.

Проте, сучасна тенденція до децентралізації фінансування освіти вимагає уточнення і обов’язкового врахування показників по дошкільній освіті.

По-друге, не дивлячись на те, що з 1 січня 2007 року витрати на вищу освіту відносять до загальних витрат на освіту, при розрахунку обласних обсягів витрат використовують лише один показник – показник видатків на підготовку кадрів та утримання вищих навчальних закладів, що визначається в обсягах планових призначень. При розрахунку обсягів видатків на освіту у бюджетах міст республіканського і обласного значення та районів показники, що дають можливість аналізувати витрати на вищу освіту, взагалі відсутні.

Отже, при розрахунках обсягів видатків на освіту незначна увага приділяється чисельності дітей, що відвідують дошкільні та вищі навчальні заклади. Тобто, демографічний фактор враховується не достатньо.

Враховуючи специфічність та своєрідність освітнього ринку, з позицій маркетингу можна дати таке тлумачення терміна "освітня послуга": "Освітня послуга — це комплекс цілеспрямованих дій юридичної або фізичної особи, результати яких виражаються у корисному ефекті (вигоді), що задовольняє освітні, наукові й виховні потреби іншої юридичної або фізичної особи".

Згідно з теорією маркетингу в невиробничій сфері, всім послугам властиві специфічні характеристики, що відрізняють їх від товару і які необхідно враховувати, створюючи маркетингову програму. До цих характеристик відносять:

— невідчутність послуг означає, що послуги неможливо продемонструвати, побачити, спробувати на смак, почути, понюхати, транспортувати, зберігати або ж вивчати до моменту їх отримання, тобто купівлю послуг неможливо побачити;

— невіддільність послуг означає, що послуги не можна відокремити від їх джерела, незалежно від того, надається послуга людиною чи машиною, тобто процес виробництва послуг та процес їх споживання є нерозривними;

— мінливість (неоднорідність або несталість) якості послуг означає, що якість послуг значною мірою залежить від того, хто її надає, а також від того, де й коли вона надається;

— недовговічність (нездатність до зберігання) послуг означає, що їх неможливо зберігати з метою подальшого продажу чи використання;

— відсутність власності на послугу означає, що споживачі, купуючи послуги, не отримують особистого доступу до їх використання на необмежений відрізок часу, тобто вони не можуть володіти послугою та продати її за своїм бажанням.

Висновок до розділу ІІІ

У сучасних умовах глобалізації на всіх рівнях функціонування національних економік світу основною тенденцією розвитку світового ринку освітніх послуг як елементу соціально-економічної системи є інтеграція. Україна визначає своє місце у цьому процесі задля того, щоб освіта, здобута в державі, була конкурентоспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а людина — захищеною і мобільною на ринку праці.

Участь в інтеграційному процесі на ринку освітніх послуг полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці й техніці України, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків в ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на зростання в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науково-технічного простору.

Висновки

Чисті суспільні блага є такими благами, для яких характерні відсутність конкуренції у споживанні та неможливість усунення споживачів від споживання.

Необхідною та достатньою умовою оптимального забезпечення суспільного блага є рівність суми граничних готовностей до платежу окремих індивідів та граничних витрат надання суспільного блага.

"Проблема безбілетника" пов'язана з наявністю в індивідів спокуси не платити за споживання суспільних благ, оскільки індивідів неможливо виключити з процесу споживання. Ця проблема призводить до того, що ринковий механізм неспроможний забезпечити оптимальний обсяг суспільного блага.

Для визначення обсягу пропозиції суспільного блага пропонуються різноманітні методи прийняття колективних рішень. Головним інструментом прийняття рішення у демократичному суспільстві є голосування: одностайне чи за принципом більшості.

Функціонування інститутів демократичного суспільства характеризується недосконалістю, тому обсяг надання суспільного блага зазвичай не є оптимальним.

У зв'язку з цим удосконалення ринку освітніх послуг має бути спрямоване на:

♦ розвиток освіти протягом усього життя для забезпечення можливості працевлаштування й достойних умов зайнятості;

♦ розширення доступу й рівних можливостей отримання освіти всіма працюючими;

♦ розвиток національних, регіональних і міжнародних систем кваліфікації, які забезпечують визнання раніше отриманих знань;

♦ посилення участі соціальних партнерів в організації та реалізації освіти і навчання;

♦ визнання відповідальності різних заінтересованих сторін у фінансуванні освіти.

Усе це сприятиме формуванню цивілізованого ринку освітніх послуг, підвищенню інтелектуального потенціалу суспільства, економічному зростанню країни й добробуту населення.

Список використаної літератури

Законодавча база:

1. Закон України “Про державний бюджет України на 2007 рік”

2. Закон України «Про освіту»

Основна література:

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Загальна економічна теорія. Підручник для студентів економ. спеціальностей вищих навч. закладів. – К.: Ніка – Центр Ельга, 2003. – 527 с.

2. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки: Підручник. — К.: Либідь, 2002. — 320 с.

3. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової економіки.- К., 2002.

4. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища шк., 2004. — 471с.

5. Григорук А.А., Палюх М.С., Литвин Л.М., Літвінова Т.Д. Основи економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А., Палюха М.С. — Тернопіль, 2002. — 304 с.

6. Економічна теорія: (Політекономія): Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 581 с.

7. Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка: Навч. посібник / За ред. З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. — Львів: Інтереко, 2004. — 708с.

8. Економічна теорія: політекономія: Підручник/ За ред. В.Д.Базилевич. — К.: Знання-Прес, 2004. — 581 с.

9. Занг В.-Б. Синергетическая экономика. Время и перемены в нелинейной экономической теории. . М: Мир, 2004. . 335 с.

10. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег./ Пер. с англ. — М., 2001.

11. Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка). — Тернопіль: Астон, 2005. — 368 с.

12. Козаков А.Н., Мінаєва Н.В. Економіка / мікро,-макро- і прикладна економіка/: Учбовий курс.- М., 2004.

13. Котлер Ф. Основы маркетинга / Пер. с англ. — М.,1992. — 736 с.

14. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Атіка, 2001. – 344 с.

15. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пер. с англ. Т.1. — М.: Республика, 2002. — 399 с. T. 2. — М.: Республика, 2002. — 400с.

16. Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т. — М., 2003.

17. Мескон М., Альберт М., Хедуори Ф. Основы менеджмента / Пер. с англ. — М., 2002. — 702с.

18. Микро-, макроекономика. Практикум. Под общ. ред. Ю.А. Огибина.- С.- Пб. 2004.

19. Мікроекономіка макроекономіка: Підручник. У 2 ч./ за ред. С. Будаговської.- К.: Основи, 2002.

20. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 656.

21. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн./ За ред. Ю.В.Ніколенка. — К.: Либідь, 2002. — 272 с.

22. Основы экономической теории: политэкономический аспект: Учебник / Отв. ред. Г.Н. Климко. – 3-е изд., перераб. и доп. – К.: Знання, 2001. – 646с.

23. Рикардо Д. Основы политической экономии и налогового обложения. — М.,1955.

24. Самуельсон П. Економіка: Підручник. — Львів: Світ. — 2003. — 496 с.

25. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. В 2-х т. — М.:Єконом., 1993.

26. Управление — это наука и искусство. А.Файоль, Г.Эмерсон, Ф.Тейлор, Г.Форд. — М.: Республика, 2002. — 352 с.

27. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика.- М., 2000.

28. Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. . М: Прогресс, 2001. . 454 с.