Суспільно — політичний лад і право на українських землях на початку ХIX століття

Вступ.

1. Революція 1905-1907 років та її вплив на державно-правовий розвиток українських земель.

2. Зміни в державному устрої та праві.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія України XIX — початку XX століть характеризується відсутністю української національної державності. В адміністративно-політичному устрої Росії українські землі перебували у якості дев'яти адміністративних одиниць — губерній, окремі з них могли об'єднуватися в генерал-губернаторства. Система губернського правління являла собою напівколоніальну адміністрацію з широкими повноваженнями органів управління.

Реформи 60—70-х pp. XIX ст. найбільш суттєві зміни внесли в правове становище селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально колишні кріпаки набули особисті та соціально-економічні права.

Створення земських і міських органів місцевого самоуправління, запровадження нової судової системи і буржуазних принципів судочинства було здійснене не у всіх губерніях України, до того ж із певним зволіканням і в ряді випадків з суттєвими обмеженнями.

Майже до середини XIX ст. в Україні діяли норми місцевого права. Хоча була проведена значна робота по кодифікації місцевого права, жодна із кодифікацій чинною не стала.

У 1840—1842 pp. джерелом права в Україні став «Свод законов Российской империи». Цей звід містив в систематизованому вигляді в основному феодальне право, яке значно гальмувало капіталістичні відносини.

1. Революція 1905-1907 років та її вплив на державно-правовий розвиток українських земель

На початок XIX ст. українські землі у своїй більшості на Лівобережжі, Правобережжі і на Півдні знаходилися в складі Російської імперії. Західноукраїнські території — Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — були окраїнами Австрійської імперії.

Українські землі в Російській імперії офіційно називалися "Малоросія". За Південною Україною закріплюється назва "Новоросія". Підкреслимо, шо ці назви мали суто російське походження. Український народ продовжував називати Лівобережжя — Гетьманщиною.

Після правління Катерини II, яка знищила залишки автономії України, український народ покладав певні надії на імператора Павла І. Але все, що спромігся зробити останній, зводилося до відновлення в українських землях старої судової системи, дії магдебурзького права та старого адміністративного поділу на повіти. На краще українці сподівалися і тоді, коли імператором став Олександр І, який мав репутацію гуманного, ліберального правителя. Генерал-губернатором Малоросії було призначено князя Олексія Куракіна. Тактовний, освічений, він шанував традиції українського народу, користувався його повагою, але і йому не вдалося зробити хоч що-небудь для відновлення автономії України.

У першій половині XIX ст. Україна залишається сільськогосподарською країною. Але той факт, що поміщикам належало біля 70 відсотків усієї землі, значно гальмував перехід сільськогосподарського виробництва до ринкової економіки. На поміщицьких землях вирощувалось до 90 відсотків товарного хліба.

Незважаючи на те, що у першій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система була пануючою, в усіх сферах економічного життя йшов процес розвитку товарно-грошових відносин. Втягуючись в загальний економічний процес, поміщицькі та селянські господарства прагнуть розвивати товарне землеробство та тваринництво. Найуспішнішим перехід до товарного виробництва був у господарствах Південної та Правобережної України. Поряд із виробництвом товарного хліба тут розширювались посівні площі під технічні культури: цукрові буряки, тютюн, коноплю тощо.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 році в Україні налічувалося 649 промислових установ, то до 1861 року їхня кількість зросла в 3,6 рази. Головного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринної сировини на експорт і на потребу промисловості. Використання машин у промисловості приводить до зростання кількості вільнонайманих робітників. Цьому сприяла і ліквідація кріпосного права. Якщо в 1825 році вільнонаймані робітники складали 25 відсотків усіх робітників, то в 1861 році — вже 54 відсотки. Значну частину їх складали закріпачені селяни, що були на оброці.

Наслідком еволюції сільського господарства та промисловості став розвиток торгівлі. В Україні, особливо в лівобережній її частині, було багато ярмарків. У 1858 році в Російській імперії відбулося біля 5 тис. ярмарків, з яких 2 тис. — в Україні. Значне місце займала Україна і в зовнішній торгівлі Росії. Особливу роль відігравали чорноморсько-азовські порти. Так, в 1812— 1859 роках тільки через ці порти було вивезено за кордон біля 41 відсотка від загального експорту хліба. Зростанню зовнішньої торгівлі сприяло встановлення в 1817 році в одеському порту вільної безмитної торгівлі — так званого режиму порто-франко. Це приваблювало сюди іноземних купців та підприємців.

Переломним етапом економіки України, як і Російської імперії в цілому, став кінець 50-х — початок 60-х років. Кримська війна, яку розв'язав Микола І, закінчилася ганебною поразкою російської армії. Олександр II розпочав кардинальні реформи. В 1856 році він заявив, що кріпацтво має бути скасовано, і що це треба зробити зверху, а не чекати, коли воно почне скасовуватися знизу. 19 лютого 1861 року проголошується Маніфест про скасування кріпацтва.

По реформі становище селян в Україні ставало дедалі гіршим, ніж у Росії, бо тут їхні земельні наділи до реформи були більшими. Селянська реформа була головною серед інших демократичних реформ. Реформи Олександра II можна сміливо назвати першою буржуазно-демократичною революцією в Росії, що була проведена зверху. Ще в 1860 році розпочалася фінансова реформа, в 1862 році — військова реформа. Було введено загальну військову повинність, а термін служби зменшено з 25 до 6 років[5, c. 191-192].

Але найбільш демократичними були судова, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи. І хоча ці реформи не порушили суті абсолютної монархії, вони відкрили шлюзи для демократичної думки, розвитку національного світогляду. Очевидною стала неможливість збереження феодальних відносин в тому вигляді, в якому вони сформувалися ще в середині XVII ст. Ліквідація кріпосного права привела до корінних змін в економіці України. Реформа 1861 року створила умови для подальшого розвитку промисловості. На якісно новій основі формуються металургійна, цукрова, паперова, вугільна галузі. Розвиток промисловості, сільськогосподарського виробництва, транспорту сприяв залученню визволеного від кріпосної неволі селянства в промислове виробництво. Падіння кріпацтва стало одним з найважливіших рубежів в історії Росії й України. Одержує перемогу основна умова розвитку капіталізму — вільний ринок найманої праці. У 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: зростає вага добувної промисловості, посилено розвивається металургія, машинобудування, залізнична справа, річкове і морське пароплавство. В цей же час Україна стає головним центром харчової промисловості Російської імперії. Особливо технічно розвинутими були цукрова, спиртогорілчана і млинарська галузі. На початку 90-х років в Україні зосереджувалося майже 32 відсотки машинобудівних заводів Російської імперії, котрі давали близько 16 відсотків загальноросійської продукції машинобудування. Україна стає головним районом сільськогосподарського машинобудування. У 90-роки тільки в обробній промисловості налічувалося понад 34 тис. підприємств. На середину 90-х років в Україні склалися такі промислові райони: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудування; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням та Донбас з розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще виділити Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, зокрема, суднобудування, харчова промисловість).

Україна перетворюється також у регіон запровадження іноземних інвестицій, що мало велике позитивне значення. Іноземцям в Україні належало близько 90 відсотків акціонерного капіталу. У 1900 році Україна давала 69,5 відсотка видобутку кам'яного вугілля, 57,2 відсотка залізної руди, 51,8 відсотка виробництва чавуну в Російській імперії.

Промислове піднесення 1910—1914 pp. рухає вперед економічний розвиток України, чому сприяв ряд факторів: високі врожаї, нагромадження вільних капіталів, зростання урядових замовлень на військове спорядження в зв'язку з підготовкою до війни, посилене будівництво стратегічних залізниць і військового флоту. Хоча промисловість і досягла високого розвитку, все ж її питома вага в економіці України становила тільки 48,2 відсотка. 1910—1914 pp. були періодами значних змін у сільському господарстві. Посівна площа в ці роки збільшилась на 900 тис. десятин і досягла 22,9 млн десятин. Врожайність зернових піднялась з 53 до 60 пудів з десятини. Значна частина сільськогосподарської продукції експортувалася за кордон. З України вивозилось щорічно понад 300 млн пудів зерна, що складало майже половину загальноросійського експорту зернових.

Позитивні зрушення в економіці мали і багато негативних наслідків. В Україні розвивались головним чином галузі промисловості, націлені на розробку її природних багатств.

Напередодні 1917 року в Україні налічувалося 4 млн 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких — 2 млн 431 тис. (57,1 відсотка), середняцьких— 1 млн 273 тис. (29,9 відсотка), заможних —517 тис. (12,2 відсотка).

Безземельні селяни поповнили лави робітників, що позначилося на промисловому піднесенні, яке почалося з 1910 року. Якщо у 1910 році в промисловості України було зайнято 475,2 тис, то в 1917 році — 893 тис. робітників. Щороку промислове виробництво на території України зростало на 10 відсотків[11, c. 154-156].

ПочатокХІХст. пройшов під знаком впливу Франції. До 1812року Наполеон підкорив майже всю Європу, і скрізь він ламав старий соціальний устрій, касував кріпацтво, встановлював правову систему, основою якої був цивільний кодекс Наполеона. Після поразки французів у "битві народів" під Лейпцигом, а також під Ватерлоо, в Європі запанувала жорстока реакція. У відповідь на неї в різних країнах виникають революційні організації, які обмірковують плани боротьби проти абсолютизму, кріпацтва, національного гніту. Масове невдоволення народів викликали деякі зміни в політиці Олександра І. Він надає широку автономію Царству Польському, Фінляндії і обмежену — Бессарабії. Українська інтелігенція сподівалась, що такі ж права дістане Україна. Але ці сподівання виявилися марними. Навпаки, посилюється боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу. На початку правління Миколи 1, в 1828—1829 роках Росія вела війну з Туреччиною. Під час війни російський уряд, побоюючись, що запоріжці, які жили за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, запропонували їм повернутися в Україну. Козаків було поселено біля Маріуполя. Тут було створено Азовське козацьке військо, яке вже в 1846 році було переселене з України на Північний Кавказ.

У листопаді 1830 року розпочалося польське повстання. Крім Царства Польського, воно охопило Волинь. Головним лозунгом повстання була національна незалежність Польщі. В 1831 році повстання потерпіло поразку. І хоча російський уряд змінив своє ліберальне ставлення до поляків, українському народу це не принесло полегшення. Українське селянство, як і раніше, залишалося в стані повної залежності від польських панів. Під час польського повстання російський уряд знову організував козацьке військо з українців, але після придушення повстання більшу частину козаків було переселено на Кавказ, де вони стали кістяком Терекського козацького війська.

Кінець XIX — початок XX ст. започаткував масовий національно-визвольний рух в Україні. В цей же час серед українських робітників поширюються ідеї марксизму. Революційні настрої незабаром охоплюють всі кола суспільства. Після поразки царизму в російсько-японській війні в 1905 році вибухнула друга буржуазно-демократична революція. На цей раз це була революція знизу.

17 жовтня 1905 року цар Микола II проголосив Маніфест, в якому проголошувалася свобода особистості, слова, зібрань та союзів. Була заснована Державна дума з законодавчими повноваженнями. Фактично Маніфест проголошував головні конституційні права, що ще більше розбурхало народні маси. Починається масове створення політичних партій. Особливо бурхливим був цей процес в Україні. Найбільш значними серед створених партій були: Революційна українська партія (РУП) (1899), яка в 1905 році розпалася на Народну українську партію і Українську соціал-демократичну робітничу партію, Українська радикально-демократична партія (1905) та ін.

Російський уряд вважав культурно-національний рух в Україні державним сепаратизмом. У 1911 році П. Столипін писав, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваному українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах".

У серпні 1914 року розпочалася перша світова війна. Спочатку українці мали бажання захищати імперську державність, але з часом цей запал пропав.

Війна затягувалася. Величезні людські втрати, голод, розруха, масове зубожіння народу привели до революційної ситуації в країні. В кінці 1917 року почалися заворушення в Петрограді. 25 лютого на кілька тижнів було проголошено перерву у роботі Державної думи. 27 лютого створюється Тимчасовий Комітет Державної думи. З березня 1917 року в Києві було створено суспільно-політичний центр українського національно-визвольного руху — Центральну раду.

Для України розпочинався ранок нової ери в її багатостраждальній історії[9, c. 86-87].

2. Зміни в державному устрої та праві

Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).

Дворянство. Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка приймала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла.

У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах.

У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становище дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів.

Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами[6, c. 305-307].

Підчас буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

Буржуазія. В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

Відразу ж після селянської реформи 1861 року починається швидке зро-стання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Реформа створила джерело дешевої робочої сили, що привело до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до України іноземні капітали, внаслідок чого розвиток капіталізму йшов тут більш прискореними темпами, а це, в свою чергу, сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово розвинених районів Російської імперії.

Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму — вшир і вглиб — за умов здійснення так званої внутрішньої колонізації, швидкого зростання населення степової смуги України, за рахунок імміграції з Росії, Сербії, Німеччини, Вірменії, Греції, Болгарії, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства.

В останній чверті XIX ст. відбулися зміни у структурі промисловості України — зростає вага добувної промисловості, посилено розвиваються металургія, машинобудування. На цей час випадає промисловий переворот, суть якого полягає у витісненні ручної праці машинною. Все це призвело до створення матеріально відмінних один від одного прошарків буржуазії. Весь клас буржуазії з цього часу умовно можна поділити на три прошарки: велика, середня та дрібна буржуазія.

Провідне становище в буржуазному стані належало великій буржуазії, яку складала перш за все промислова та банківська буржуазія.

Утворення промислової буржуазії в Україні відбувалося насамперед шляхом переходу українських, російських і польських поміщиків (Терещенків, Головинських, Тишківських) на шлях капіталізації своїх господарств. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українських купців та мішан (Яхненки, Панченки, Стороженки).

Характерною особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад: росіяни панували в суконній, машинобудівній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни), євреї — в харчовій промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Значну частину промислової буржуазії України становили представники іноземного походження — бельгійського, французького, німецького.

До середньої буржуазії умовно можна віднести буржуазну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, землемірів, інженерів.

Дрібна буржуазія (власники невеликих підприємств) відступала на задній план. Але на відміну від інших країн, в Україні був досить значний прошарок дрібної буржуазії.

Буржуазія, як і дворянство, займала привілейоване становище. Та якщо дворянство було політичним, то буржуазія — економічним фундаментом суспільства. Російський уряд підтримував промисловість і створював всі умови для капіталістичної еволюції Російської імперії.

Ліберально-монархічна буржуазія та буржуазна інтелігенція зосередилися в партії кадетів, велика промислова та банківська буржуазія — в партії октябристів. Роль буржуазії в політичному житті починає зростати. Із створенням Державної думи і перебудовою державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Згодом царизм визнає за буржуазією право на створення представницьких організацій — спілок, комітетів, з'їздів. Положення про з'їзди представників промисловості було затверджено в серпні 1906 року. В Україні було створено з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків.

На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії. Цими органами були Особливі наради та воєнно-промислові комітети.

Але в такий короткий термін майже неможливо було набути досвід політичної боротьби. Це, у свою чергу, стало передумовою неспроможності буржуазії України вміло розпорядитися політичною владою, яку вона отримала в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії.

Православне духовенство в Російській імперії було важливою політичною і економічною силою. Воно було звільнене від особистих податків, тілесних покарань тощо.

Разом с тим продовжувалась тенденція підпорядкування Церкви і духовенства державі. Так, держава заборонила духовенству займатися торгівлею та промислом, а також володіти землями, на яких проживали кріпаки[3, c. 187-189].

У першій половині XIX ст. було дозволено вихідцям з інших станів вступати в духовенство. Був дозволений також вихід із духовного стану. Дітям священнослужителів надавали звання потомствених громадян.

Після другого розподілу Польщі до Російської імперії відійшли Київщина, Поділля, Волинь та Західна Білорусія. Православна Церква перейшла під юрисдикцію російського Синоду. Після третього поділу Польщі в 1795 році стала збільшуватись загальна кількість церков та пастви, що поверталися з унії до православ'я.

За Олександра І боротьба православної і католицької та уніатської церков призупинилася. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католи-цизмом, на його прагнення об'єднати Церкви. За Миколи І знову починається гоніння на уніатську Церкву. Найбільший удар по ній було нанесено після польського повстання 1831 року. Від того дітей змішаних шлюбів записують як православних, закривають всі католицькі школи. Священиків віднині призначає губернатор. У 1839 році було проголошено "акт злуки" уніатів із православними. Уніатська Церква в межах Російської імперії була ліквідована.

Свобода вірування була поновлена Маніфестом 17 жовтня 1905 року, який став значним кроком у розвитку всеросійської демократії.

Політика Синоду відносно Української православної Церкви в XIX ст. дала свої наслідки. Українська Церква стала частиною Російської православної Церкви. Київські митрополити були росіянами, і їх зовсім не цікавила доля України.

У другій половині XIX ст. помітно набула сили русифікація української Церкви. Синод заборонив проповіді українською мовою, українську вимову в богослужінні. Заборонялося будувати церкви в українському стилі і вживати його при малюванні ікон, дотримуватись звичаїв, які відрізняли українське богослужіння від московського.

Призначення священиків замість їхнього обрання селянами сіяло недовіру між духовенством і громадами. Це призвело до поширення в Україні різноманітних сект. Особливо поширеними були секти баптистів, мальованців, шалопутів. Однак треба підкреслити, що головна маса народу залишилася відданою своїй Церкві та своїй вірі.

Міське населення (міські обивателі). У першій половині XIX ст. міське населення України зросло у 2,5 раза. Міщани складали найбільш численну групу жителів міст — 71,5 відсотка. Окрім них, тут проживали купці, духовенство, поміщики і робітні люди.

Міщани сплачували більшу частину податків. У 1832 році їм було надано право переходити до купецтва. Купецтво, в свою чергу, поступово звільнялося від станових обмежень. Зберігався гільдійський устрій.

Робітні люди стояли поза міськими станами. Це були вільнонаймані робітники, ознаками яких були: відсутність власного житла і постійного місця проживання. Джерело існування робітників — праця по найму. Фактично ця частина міського населення була юридично безправною.

Реформи другої половини XIX ст. привели до якісних змін у складі міського населення. Значну його частину тепер складали буржуазія та робітники, правове становище яких ми розглядаємо окремо.

Процес становлення робітничого стану нерозривно пов'язаний з основними етапами переходу від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів було зубожіле селянство, яке, вливаючись у велику машинну промисловість, повністю поривало зв'язки з землею.

Процес утворення робітничого стану України здійснювався нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, у великих промислових районах (Донецькому регіоні, Криворіжжі), на залізничному транспорті.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли скупченню робітників на великих підприємствах, що являлось основою для формування постійних робітничих династій — тобто сім'ї самих робітників ставали джерелом поповнення робітничого стану.

Остаточний і повний відрив робітників від землі, їхня концентрація в промислових центрах сприяли формуванню робітників як окремого стану. Але царат вперто не признавав існування робітничого стану як соціально-правової категорії. Умови життя та праці робітників в країні були дуже важкими. Передусім не існувало законів, якими б регулювалася тривалість робочого часу, який продовжувався 12—13 годин, а на деяких підприємствах навіть 15—16. Заробітна плата була вкрай низькою.

Широко використовувалася жіноча і дитяча праця. Лише у 1882 році були видані "Правила про роботу малолітніх на фабриках, заводах і мануфактурах", за якими заборонялась праця на підприємствах дітей до 12 років, а підліткам дозволялося працювати не більше восьми годин на добу. З цього моменту почався повільний розвиток російського соціального законодавства.

Під тиском страйкової боротьби робітників царат видав закон від 3 червня 1886 року "Правила про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників", який зобов'язував власників регулярно сплачувати заробітну плату робітникам. Іншим важливим законом фабрично-заводського законодавства став закон від 2 червня 1897 року "Про скорочення робочого дня". Розвиток російського соціального законодавства був пов'язаний з його світовим розвитком, зокрема в Німеччині[4, c. 436-438].

Фактично, до початку XX ст. робітники, як і буржуазія, залишалися політично безправними. Вони зараховувалися до податного стану, були зобов'язані сплачувати різноманітні податки, викупні платежі, виконувати військову повинність. їм заборонялося влаштовувати збори, об'єднуватись у професійні організації, брати участь у страйках і демонстраціях. Створена законом від 2 червня 1882 року фабрична інспекція, мала здійснювати нагляд за виконанням фабричних законів, виконувати скоріше поліцейські, ніж контрольні функції.

На початку XX ст. політичний розвиток і організація робітничого руху піднялися на новий рівень. За Маніфестом від 17 жовтня 1905 року робітники могли створювати профспілки, а Тимчасові правила про товариства та спілки від 14 березня 1906 року передбачали створення профспілок без дозволу урядової влади. Але цей загальний принцип мав деякі обмеження: статут товариства треба було подавати на затвердження, заборонялося створення товариств, діяльність яких "порушувала громадський спокій і безпеку".

Селянство (сільські обивателі). Найбільші зміни в розглядуваний період відбулися у правовому становищі селянства.

До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту. Указами 1800, 1804,1808,1828 років завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності селян. Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни.

Кріпосні селяни. Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.

Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3—4 дні на тиждень, а на Правобережній доходили до 6 днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень.

Щоб ще більше закабалити селян, поміщики переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами: селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.

Царський уряд розумів, що селянам тяжко нести такий тягар кріпосницького гніту, і щоб якось покращити їхнє становище в 1847— 1848 роках він проводить інвентарну реформу. Тут, у Правобережній Україні, кріпосницький гніт був найтяжчим. Згідно з "Інвентарними правилами" в Київській, Волинській та Подільській губерніях було введено "інвентарі" — описи поміщицьких маєтків. На основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка і одного дня для жінки. Всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на тяжкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки в Сибір.

"Інвентарні правила" внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади. Та вже у грудні 1848 року були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець все, проголошене реформою.

Державні селяни складали другу значну частину українського селянства. На Лівобережжі державними селянами були близько 50 відсотків, на Правобережжі — 13 відсотків, на Півдні України — 37 відсотків.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав. Незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим, ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними, користувалися казенною землею.

Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. У 1817 році одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 році на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.

Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства. Кожен крок поселенця був регламентований. Навіть одруження відбувалося за наказом начальства. Хлопчиків з 7 років забирали до шкіл "кантоністів". За найменшу провину поселенців жорстоко карали[8, c. 246-248].

У1837—1841 роках міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами. За реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.

Правове становище селян України після реформи 1861 року. Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року та в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися "губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися і з дворянства.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами, — вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства тощо. Крім цього, селяни отримали право сходитись на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін. Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у власність селян навіть проти бажання громади.

Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав, права відмовитись від його купівлі.

Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, які сплачувалися селянами.

Вийти з громади селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.

Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про устрій цієї верстви суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або сплачувати оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їхньому бажанню. По закінченні дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди.

Фабричні селяни, що відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Основні положення реформи розповсюджувалися також на удільних та державних селян. По Положенню від 26 червня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників.

Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24 листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикції Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закріплялися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — у багатоземельних районах.

У Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 року. Після викупу вони ставали селянами-власниками[7, c. 179-181].

Реформа 1861 року дала поштовх соціальній диференціації селянства, створенню сільської буржуазії. Цей процес посилився після проведення столипінської аграрної реформи. її юридичною основою став указ від 9 листопада 1906 року (підтверджений законом 14 червня 1910 року) "Про доповнення деяких постанов діючого закону відносно селянського землеволодіння та землекористування". Змістом реформи було прискорення руйнації сільської громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних земель.

У результаті аграрної реформи у Правобережній Україні, на її Півдні та на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власність.

Складовою частиною аграрної реформи була політика переселення селян. За період з 1906 по 1912 рік тільки в Сибір з України виїхало майже 1 млн селян.

Столипінська аграрна реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. В результаті її проведення більшу частину селянства України стали складати заможні селяни (фермери), які застосовували в своїх господарствах найману працю.

Козацтво. В XIX ст. завершилось розшарування українського козацтва. В 1835 році за бунчуковими та військовими товаришами були визнані дворянські права.

Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце міждворянством і селянством. Козаки зберегли ряд привілеїв, які були закріплені в Зводі законів Російської імперії. Головним завоюванням козаків було те, що вони залишалися особисто вільними.

Майнове зубожіння змусило частину козаків найматися на роботу до поміщиків, виконувати на них різні повинності, відбувати панщину, але оскільки вони не були кріпаками, то могли в будь-яку мить покинути пана. Протягом першої половини XIX ст. поміщики добивалися від уряду прийняття акта, який би зрівняв рядове козацтво з кріпаками. Але козакам вдалося відстояти свої права та привілеї.

У такому вигляді козацтво як окремий стан проіснувало до 1917 року.

Імперська політика визначала систему державного управління та зміни, які відбувалися в ній протягом XIX — початку XX ст. Так, тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної системи привела до ліквідації навіть згадки про автономію України. Здійснюючи по відношенню до неї дискримінаційну політику, самодержавство насаджувало в органах управління та самоврядування на території України чиновників великоруського походження. В той же час, в апарат місцевого управління, поліції, суд входили і представники українського дворянства. Досить часто вони займали провідні посади в апараті вищих органів влади, тим самим продовжуючи традиції, започатковані ще Петром І. Представники торговельної та підприємницької верхівки допускалися лише до участі в органах управління містами.

Введений в Україні механізм політичного управління було побудовано таким чином, щоб максимально забезпечити впровадження в життя імперської політики відносно інших народів.

У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництв у губернії та створення місцевого апарату управління на зразок губерній центральної Росії. Намісництва були ліквідовані відповідно до указу Павла І "Про новий поділ держави на губернії" від 12 грудня 1796 року. В 1803 році кількість українських губерній виросла до дев'яти. Це були такі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 року — Харківська), Таврійська, Херсонська та Чернігівська. Територія кожної губернії, за винятком Криму, поділялася на повіти. Частина губерній об'єднувалася в генерал-губернаторства. їхнє утворення характеризувалося частими змінами адміністративно-територіального складу. В 1801 році Київська губернія входила в одне генерал-губернаторство з Мінською губернією; Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії складали Малоросійське генерал-губернаторство. В 1832 році з Волинської, Київської, Подільської губерній було створене єдине Київське генерал-губернаторство. В 1803 році в одне генерал-губернаторство ввійшли Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. В 1812 році ці губернії разом з Бессарабською областю склали Новоросійське генерал-губернаторство. В 1835 році були створені Полтавське, Харківське і Чернігівське генерал-губернаторства.

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжувало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслювалась обов'язковість для губерній України загальнодержавного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища[2, c. 246-248].

Центральне управління Україною здійснювали безпосередньо імператор і створені в 1802—1811 роках міністерство внутрішніх справ і ті галузі міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адміністративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Генерал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губернатора, губернського правління та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений у першій половині XIX ст. по всій Україні, за винятком Криму. Система повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні установи, повітове правління державних маєтностей та ін. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку і здійснював правосуддя. Система повітових установ вінчалась повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які вибирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Треба підкреслити, що в XIX — на початку XX ст. самодержавство репрезентувало собою диктатуру дворянства всіх національностей. П проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію головних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським у селянських справах присутствієм, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.

Відповідно до реформи в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу. Члени повітових земських зборів вибиралися на трьох виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. У результаті перших виборів у повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство — 6,5, купці — 10,4, селяни — 38,4 відсотка. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.

Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.[1, c. 58-60]

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. Відповідно до реформи в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.

Початок новим змінам в державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905—1907 років. Реформи, проведені царатом за період з 17 жовтня 1905 року до кінця квітня 1906 року, мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно погасити соціальний вибух. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест: "Про затвердження Державної думи" і приймається Положення про вибори в Державну думу. Закон від 6 серпня 1905 року по виборах у першу думу реалізовано не було, оскільки він був бойкотований більшовицькими організаціями.

Маніфест декларував створення Державної думи в якості законодавчого органу на основі загального виборчого права, а також введення громадянських свобод. З часом, в умовах спаду революції, приймається ряд актів, які обмежують положення маніфесту. Серед них Закон про вибори Державної думи від 11 грудня 1905 року, Положення про Державну думу від 23 лютого 1906 року, Положення про Державну раду від 24 лютого 1906 року, Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року.

Вибори до першої Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Ліві партії знову бойкотували вибори. Від України до думи було обрано 102 депутати з 448.

У першій Думі була створена Українська парламентська громада, в яку ввійшли 45 депутатів. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". її політичною платформою була автономія України.

У другій Державній думі також була українська громада, що мала 47 членів і видавала часопис — " Рідна справа — вісті з думи". Громада домагалась автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді та Церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах.

Новий виборчий закон від 3 червня 1907 року називали державним переворотом. Він надав пільги великим землевласникам і зменшив число депутатів від селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 вибраних великих землевласників селян було тільки 38. Незважаючи на це, українське питання досить гостро стояло в третій Державній думі. У 1908 році 37 депутатів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. В 1909 році було поставлене питання про українську мову в судах України. У 1913 році ряд депутатів звертав увагу на свавілля адміністрації в Україні. Але по жодному з цих питань третя дума не прийняла рішення. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників у четверту Державну думу. Не було вже й української громади, а тому для запровадження української мови в школах України в думі не було більшості, в той час коли навіть малі народи Кавказу отримали рідну мову навчання в школах.

Отже, "українське питання" в думах ще раз показало реакційний шовіністичний характер політичного строю Росії. Про яку автономію на початку XX ст. можна було говорити, якщо навіть назви "Україна" та "український народ" були офіційно заборонені.

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то ІII Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював тоді М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський. Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в 1810 році на російській мові покажчика до нього під назвою "Ручной словарь, или Краткое содержание польских и литовских законов, служащих руководством в судебных тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и для пользы частных обывателей коронных и литовских провинций". У 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів Російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві[5, c. 279-281].

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії ("Комиссии составления законов") передбачала кодифікацію загальноімперського і місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права Російської імперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих місцевостей; третя — редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодифікацією права України в складі другої експедиції з 1804 по 1808 рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), друга, під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній). Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством, а також складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в яких зберігались би тільки ті відмінності, необхідність яких визначалась місцевими особливостями.

Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою "Свод местных законов губерний и областей, присоединенных от Польши". Група Ф.Давидовича підготувала "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав").

Ці проекти були результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили діючі в Україні норми. Майже все "Собрание малороссийских прав" споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457 — на Саксонське зерцало, 224 — нахелмське, 58 — на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично "Собрание малороссийских прав" — це перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому (шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній. З початком російсько-французької війни кодифікаційні роботи були призупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділ царської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено. Керівництво кодифікаційними роботами було знову покладено на М. Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830 році "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російської імперії" (1833 року).

В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії). У 1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності, зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувався до введення в дію у Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів. У 1840—1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперії в 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з "Зводу місцевих законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини[11, c. 113-115].

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння, та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомствено.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали спільний з нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм особисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажу ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінило правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити з громади, була розширена їхня цивільна правоздатність. В цей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприяння утворенню монополістичних об'єднань, розвитку акціонерної, промислової і банківської справи.

Кримінальне законодавство. Джерелами кримінального права в Україні на початку ХІХ ст. були III Статут та норми магдебурзького права, аз 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання. Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за державні та карантинні злочини.

В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — "Кримінальне уложення" 1903 року, яке було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті "Кримінального уложення". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного кримінального права.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.

"Тимчасові правила про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26 квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпеці держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення занять в учбових закладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно з "Тимчасовими правилами про товариства та спілки" від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала громадському спокою та безпеці[6, c. 249-252].

Висновки

Визначальними для розвитку права в другій половині XIX ст. були закони, що складали селянську та інші буржуазні реформи і контрреформи.

Розвиток робітничого руху зумовив появу у 80—90-х pp. низки актів фабричного законодавства.

Незважаючи на те, що в нових нормативних актах закріплювалися буржуазні принципи регулювання суспільних відносин, в більшості галузей права переважали старі феодальні норми.

На початку XX ст. суспільно-політичний лад на українських землях еволюціонував разом із державно-правовим розвитком Росії. Суттєвий вплив на політичний лад справили революція 1905—1907 pp. і перша світова війна. Дещо змінилася форма правління Російської імперії, царизм змушений був проголосити демократичні права і свободи. Разом з тим у цей період зникло національне українське право. Українські джерела права були відсутні, оскільки не існувало національної держави.

Але ідеї української державності жили у свідомості народу, знаходили розробку у працях діячів національного руху України, в програмах українських політичних партій. Все це й багато іншого стало основою відродження української національної державності (хоча і тимчасово) після Лютневої (1917 р.) революції в Росії.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X — XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. — 175 с.