Суспільно-політичний рух в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття
Категорія (предмет): Історія УкраїниВступ.
1. Розвиток національно-визвольного руху в Україні. Громади.
2. Виникнення й діяльність перших політичних партій в Україні.
3. Російська революція 1905-1907 рр. в Україні. Утворення нових українських політичних партій.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об´єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв´язання важливих Державних проблем, національний гніт, відсутність Демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. багатьох Політичних партій, розширенню сфери їх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв´язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp.
Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму Розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів-виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.
1. Розвиток національно-визвольного руху в Україні. Громади
Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.
У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.
Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири:
1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;
2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;
3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — …ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;
4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;
5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «…українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв´язків».
Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.
На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.
Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.
У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).
Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).
Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об´єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
2. Виникнення й діяльність перших політичних партій в Україні
Наприкінці 80-х років під ідейним впливом М. Драгоманова у Галичині формується перша політична партія — Радикальна, яка поставила за мету захищати інтереси селян. На кошти, які здобували прихильники Драгоманова в Східній Україні, були засновані дві партійні газети — «Народ» і «Хлібороб» та видавництво. Молода партія вміло провела виборчу агітацію і незабаром мала власних депутатів у галицькому сеймі та імперському парламенті. Під впливом практичної діяльності радикалів активізували свою діяльність і москвофіли та народовці. Велася гостра боротьба з поляками, що забирала багато сил українських політиків.
За цих умов народовці при підтримці українських діячів Сходу В. Антоновича, О. Кониського у 1890 р. пішли на компромісну угоду з урядом та польськими політичними колами і підписали з намісником імператора в Галичині графом Бадені, який відображав інтереси польських магнатів, угоду. Згідно з її умовами українські депутати відмежовувалися від москвофілів, що були зв´язані з Росією, переходили до підтримки австрійського уряду, не йшли на зв´язки з польськими революціонерами. За це австрійський уряд дав згоду на фінансово-матеріальну підтримку українських культурно-національних установ, відкриття ще однієї (третьої) державної гімназії для українців, кафедри української історії у Львівському університеті. Народовці назвали цю угоду «новою ерою» у взаємовідносинах з урядом. Однак угода була незначною поступкою і викликала гостру критику з боку радикалів та москвофілів і була підтримана в суспільстві. І все ж її результати дещо зміцнили український національно-культурний процес. Через деякий час (у 1894 р.) народовці, не задовольняючись угодою, перейшли до опозиції уряду. Зрив «нової ери» польський табір сприйняв як заклик до боротьби. Бадені заявив, що проводитиме свою політику без українських парламентаріїв і організував вибори у 1895 та у 1897 роках, коли уже став прем´єром Австро-Угорщини, в умовах політичного терору та жорстокої боротьби з українцями. Однак драконівські методи не зламали українського руху, який все більше набирав всенародного характеру. Друга половина 90-х років характеризувалася зростанням активності як культурного, так і політичного життя українців Галичини. У 1899 р. помірковане крило радикалів і народовці об´єдналися, створивши Національно-демократичну партію, що посідала провідне місце в громадсько-політичному житті краю. Вона заявила, що її кінцевою метою є об´єднання всього українського народу в «одноцільний національний організм». В керівну групу партії входили Михайло Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Юліан Романчук, Іван Франко та інші. Ця когорта відзначалася широкою політичною освітою, фаховими знаннями в різних сферах життя, практичним досвідом, відвагою і рішучістю.
У тому ж році від Радикальної партії відмежувалася група прихильників марксизму — М. Ганкевич, С Вітик, Ю. Бачинський та інші, заснувавши Українську соціал-демократичну партію, яка мала діяти в дусі європейського соціалізму. Вона увійшла до австрійської соціал-демократичної партії як автономна одиниця. Представник УСДП заявив на з´їзді в Брно у 1899 p., що метою його партії є «вільна держава українського люду, українська республіка».
Ще в 1895 р. Радикальна партія проголосила, що її ідеалом є політична самостійність українського народу, тобто його державність. Таким чином, основні українські політичні партії стали настільки зрілими, що вже в кінці XIX ст. поставили своїм завданням об´єднати всіх українців в єдиній соборній державі, хоча соціально-економічні і суспільно-політичні умови боротьби за цей ідеал в Галичині були дуже складними. В той же час сприятливим її чинником була одностайність і політична зрілість галицького суспільства.
На початку XX ст. політична боротьба в Галичині наростає, українські політичні партії вимагають поділу Галичини та її національної автономії. У 1907 р. під тиском демократичних рухів і партій австрійський уряд ввів загальне і рівне виборче право. Таким чином, в імперський парламент українські партії провели 30 депутатів. Це була фракція, з якою треба було рахуватися. Однак у галицькому сеймі продовжувалась боротьба між українцями і поляками. Австрійський намісник, представник польського шляхетства А.Потоцький намагався внести розкол в ряди українців, протиставляючи у сеймі депутатів-москвофілів представникам інших політичних сил. У відповідь на його терор студент М. Сочинський здійснив у 1908 р. терористичний акт, внаслідок якого намісник поплатився життям. У 1910 р. польський шовініст убив лідера українського студентства А.Коцка, який боровся за створення українського університету у Львові. Між українськими і польськими студентами часто прямо в аудиторіях справа доходила до гострих сутичок та бійок.
Таким чином, за рівнем політичного, національно-культурного розвитку, організованості народу, зрілості політичного керівництва Галичина випередила інші райони України, хоча мала значно гірші соціально-економічні умови.
Весною 1906 р. в Петербурзі зібралася перша Дума, вибори до якої бойкотували більшість українських партій, що уклали угоду з соціалістичними російськими партіями. У виборах взяла участь лише радикально-демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів, у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.
У другій Думі також створилася Громада, яка заснувала свій друкарський орган «Рідна справа». Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно переміг, і в Російській імперії настав період реакції. Конституційні свободи зводилися майже нанівець. Попри все українське суспільство вийшло з революції більш організованим, політично зрілішим, маючи певний досвід національно-визвольної боротьби. Важливим результатом першої Російської революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх до розвитку літератури та преси. З´явилася перша щоденна українська газета «Громадська думка» (пізніше «Рада») та окремі місцеві друковані органи.
3. Російська революція 1905-1907 рр. в Україні. Утворення нових українських політичних партій
Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!». Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.
У своєму розвитку перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні особливості.
I фаза — «піднесення» (січень — жовтень 1905 p.):
— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;
— політизація народних мас;
— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);
— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;
— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.
II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.):
— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;
— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;
— активне формування багатопартійної системи;
— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;
— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).
НІ фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907p.):
— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);
— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;
— перехід більшості політичних партій у підпілля;
— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);
— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;
— перехід реакції у наступ.
Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад ПО тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.
Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917р.
Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту. У якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), Декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.
По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ресінській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об´єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.
По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об´єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).
Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого, зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня — грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.
Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці-У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об´єднань.
Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість були характерними для селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об´єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.
За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.
Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).
З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.
Висновки
Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.
Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.
Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об’єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.
Список використаної літератури
1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.
13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.