Сутність, основні напрямки і методи кредитно-грошової політики

Вступ.

1. Поняття грошово-кредитної політики.

2. Суб'єкти грошово-кредитної політики.

3. Інструменти грошово-кредитної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фінанси є важливою складовою економічної системи, засобом функціонування та розвитку останньої. Фінансові показники використовуються для дослідження, аналізу та характеристики економічних процесів на всіх рівнях управління, а також для прогнозування тенденцій і темпів економічного розвитку.

Теорія фінансів не має єдиного погляду на визначення їх ролі в економічній системі держави. Більшість економістів радянської доби трактувало фінанси звужено як засіб розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту у процесі відтворення. В умовах централізованого управління економікою та єдиної державної власності таке визначення відповідало дійсності. Зарубіжна наука розглядає фінанси досить широко, не обмежуючись конкретними чіткими рамками. Фінанси постають як категорія, що впливає з об’єктивних економічних процесів і є невід’ємною частиною ринкової економіки.

Фінанси та фінансові відносини в економічній системі виникають через створення і цілеспрямоване використання фондів грошових коштів — фінансових ресурсів. Умовою існування фінансів є гроші, які опосередковують товарний обмін і виконують функцію засобу збереження. Об’єктом фінансового управління є забезпечення процесу створення, розподілу та перерозподілу валового національного продукту. Суб’єктами управління фінансовими ресурсами виступають держава, юридичні та фізичні особи.

Актуальність даної роботи пов’язана насамперед з тою важливою роллю, яку відіграє фінансова та грошово-кредитна політика держави у перехідний період реформування економіки.

1. Поняття грошово-кредитної політики

Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою.

В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, котрі стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних видатків тощо. Проте такий підхід надто широкий і не дає можливості виявити специфіку грошово-кредитної політики та використати властиві їй механізми з найбільшим ефектом. У такому розумінні вона перетворюється лише в понятійне явище.

Трапляються і надто вузькі тлумачення грошово-кредитної політики, наприклад як сукупності заходів держави щодо забезпечення оптимального валютного курсу. За такого підходу суть грошово-кредитної політики зводиться до одного з можливих варіантів розвитку регулятивного процесу, коли за тактичну ціль політики вибирається стабілізація валютного курсу. Всі інші можливі варіанти його розвитку залишаються поза увагою, що істотно збіднює механізм та результативність грошово-кредитної політики.

Найбільш прийнятним є визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах, включаючи валютний. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі Саме у цьому розумінні ми використовуватимемо в подальшому поняття монетарної політики.

2. Суб'єкти грошово-кредитної політики

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики тики беруть участь шип органи державного регулювання економіки — Miнicтеpcтво фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика постає важливим чинником досягнення економічної стабільності. Основною метою грошово-кредитної політики є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Регулюючу функцію грошово-кредитна політика виконує шляхом зміни грошової пропозиції та використання різних монетарних інструментів.

3. Інструменти грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика Національного банку України ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:

— визначення норм обов'язкових резервів;

— процентну політику;

— рефінансування комерційних банків;

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— підтримання курсу національної валюти;

— регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.

Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі — продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж — вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти — це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

— реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

— установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

— установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністративного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

— селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

— встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

— регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

— обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

— залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, таким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

Отже, грошово-кредитне регулювання економіки — це багатобічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.

Висновки

Держава повинна мати у своєму розпорядженні певну частину створених її виробничим комплексом фінансових ресурсів. А її фінансова діяльність здійснюється шляхом визначення фінансової політики, прийняття поточних управлінських рішень, мобілізації доходів і витрачання залучених коштів на виконання законодавчо закріплених за державою функцій.

У роботі були розглянуті: грошово-кредитна політика центральних банків, валютна політика, фінансова політика (бюджетна та податкова), боргові проблеми та соціально-економічний аспект фінансової і грошово-кредитної політики.

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою економікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок звичайно відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Список використаної літератури

1. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 161 с.

2. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.

3. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 1992. – 330 с.

4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.

6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.

7. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. — 153 с.

8. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.

9. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 429 с.