Світогляд та його суспільно-історичний характер

Вступ

Світогляд — це складна система знань, цінностей та переконань, що визначають концептуальне ставлення людини до навколишньої дійсності, до себе самої в процесі реалізації взаємозалежних зв'язків. Світогляд реалізується через певні форми світорозуміння, світовідчуття та світосприймання. Світогляд визначає поведінку в конкретній реальній ситуації і, водночас, є певною характеристикою особи, суб'єкта світогляду.

Визначальним фактором розвитку людської особистості є становлення її самосвідомості, усвідомлення нею своєї окремості, свого «Я» і, водночас, своєї причетності до людського загалу, до світу взагалі. Вищою, розвиненою формою особистої самосвідомості постає світогляд.

Світогляд найчастіше визначають як органічно-цілісну систему уявлень людини про світ і своє місце в ньому. Однак, як вища форма самоусвідомлення, світогляд є не стільки загальнозовнішньою картиною світу, скільки способом визначення людиною себе як суб'єкта власної творчої життєдіяльності в світі духовно-культурних координат.

Отже, світогляд — це не просто «погляд на світ», а «погляд» людини на себе і на світ крізь призму ціннісно-культурних визначень.

1. Структура та основні компоненти світогляду. Співвідношення побутового та наукового рівнів світогляду

Історія людської культури переконливо довела,що коли філософія і наука жили у мирі та злагоді,від цього вигравали всі. Саме у такі часи можна спостерігати розквіт науки і філософії. Правда, в людській історії був такий період,коли філософія була вивищена і начебто перебувала не поза науками, а над науками. Хоча, все-таки, її місце було саме у науках. Адже важко собі уявити науку поза філософією, як і філософію поза науками. Отже, коли філософія є над науками, вона не може тісно взаємодіяти з ними. На сьогоднішній день такий погляд на філософію не може бути сприйнятий. Говорити про філософію як «царицю наук», «науку наук» неправомірно. Адже філософія і наука — це різні форми суспільної свідомості,вони виконують різні функції у житті людства. Однак їх розрив не можна сприйняти чи навіть допустити. Справжня наука не може навіть існувати без філософії, так само справжня філософія не може існувати без науки. Гуманітарні і точні науки, як правило, орієнтуються на філософію, як і філософія орієнтується на них.

Історія науки подає дуже багато прикладів, коли найталановитіші дослідники дуже багато програвали, оскільки легковажили філософією, тобто не ставилися до неї з належною пошаною. Видатний англійський вчений Ісаак Ньютон першим зробив відкриття диференційного та інтегрального числення. Але його емпірична позиція, яка була висловлена у знаменитій тезі «Гіпотез я не вигадую», завадила, очевидно, надати своєму відкриттю необхідної форми. Цю більш досконалу форму зумів винайти німецький філософ і вчений Лейбніц, котрий прийшов до цього математичного відкриття незалежно від Ньютона.

На початку XX ст. ідея спеціальної теорії відносності, як кажуть, носилась у повітрі. Знаменитий французький математик Анрі Пуанкаре був дуже близьким до цієї теорії. Але, на думку великого фізика сучасності Луї де Бройля, зробити відкриття йому завадила хибна філософська позиція: упередження проти теоретичних конструкцій, які, як він вважав, вчений вибирає лише з міркування «зручності», а не з метою знайти адекватне вираження дійсних процесів.

Більше тридцяти років тому у фізиці були виявлені деякі незрозумілі тоді явища, що стосувалися сумарної енергії ядра у результаті радіоактивного розпаду. Вчені, що схилялись до філософського нігілізму,відразу ж заявили про позірне зникнення енергії, про заперечення закону збереження енергії. Такий «емпіричний» висновок закривав шлях для наукового вирішення проблем. Інші ж фізики, не будучи «свідомими» діалектиками, але по суті використовуючи стихійно цей метод мислення, шукали інших шляхів. Паулі, наприклад, висунув для вирішення цієї проблеми сміливу і плідну гіпотезу про існування раніше невідомих мікрочастинок, які забирають зі собою цю частку енергії ядра, котра, на перший погляд, видається зниклою. Так було розпочато відкриття однієї з найменших фізичних частинок — нейтрино.

Або візьмемо одну сторінку із історії пошуків нашого природодослідника і самобутнього філософа Володимира Вернадського. Вернадський не був емпіриком, хоча і проповідував у деяких своїх роботах емпіричний метод досліджень. Цей метод він намагався на початку 20-х років нашого століття застосувати до вирішення питання про походження життя. Його підхід полягає в тому, що наука до цього часу не має підтвердження того факту, що життя на Землі мало початок. Уявлення про зародження життя з неорганічної матерії йде від філософських (починаючи з античності),а не строго наукових пошуків. Тому воно повинно бути відкинуте. Адже насправді ми завжди спостерігали і спостерігаємо як факт тільки походження «живого від живого». Отже, цей неспростовний факт і повинен послужити основою для певних гіпотез: або визнати акт творіння,або мовити про «занесення» життя з космосу. Таким чином, тут емпіризм буде служити одній із гіпотез або доведеться визнавати той факт, що життя може зародитися з неорганічної матерії. Останнє, в принципі, малоймовірне, а в даному випадку навіть емпіризм може виступати союзником релігії.

Де Бройль висловив, можливо, продуктивну думку, що позитивістська позиція має інколи свої переваги,які полягають в розсудливості і в тому, що вона зобов'язує вченого залишатися на ґрунті надійно встановлених фактів,але ця позиція має і свої великі недоліки: вона ризикує підрізати крила науковій уяві, котра завжди відіграє фундаментальну роль у прогресивному розвитку науки, і вона може також загальмувати цей розвиток,апріорно заявляючи про те,що заборонено вступати на той чи інший шлях розвитку. Тут, власне, емпіризм змикається з догматизмом[3, c. 42-44].

Неможливо уявити собі сучасне наукове мислення без витонченої розробки поняття структури. Наприклад, згідно із вченням про ізомери, різні речовини отримуються з одних і тих же елементів, але тільки при різному порядку їх поєднання. Структурний аналіз об'єктів будь-якої природи, без сумніву, необхідний,якщо тільки при цьому формальний бік не відривається від змістовного, якщо лише кількісний підхід не починає заслоняти якісні характеристики. Брак філософської культури у низки лінгвістів привів до невиправданої математизації предмета. Але цей шлях виявився для філософії малопродуктивним.

Методологія даного формального структуралізму досить живуча в умах багатьох вчених. Це пов'язано з впливом неопозитивізму, який намагається усунутися від всіх традиційних проблем філософії і звести все до логічного конструювання безпредметності в абсолютному позалюдському просторі, жонглювати формулами, котрі інколи є ворожими для поезії науки, для філософської уяви чи фантазії, котрі не можна виразити формально. Трагедія неопозитивізму полягає не у визнанні логічного формалізму. Вона полягає в тому, що, крім логістики, взагалі нічого не визнається, коли мова йде про наукове мислення. Тут відкидають взагалі суб'єкти і об'єкти,а сама проблема суб'єктно-об'єктних відносин видається позірною і хибною. Навіть талановиті уми починають почувати себе взагалі поза усяким часом і простором. А це,по суті,філософське самогубство. Звичайно,не варто заперечувати намагання позитивістів вільно,незалежно і цілком щиро шукати істину, однак не можна протиставляти себе усьому позитивному досвіду філософії.

Не випадково Папа Іван Павло II у книзі «Переступити поріг надії» писав, що: «Позитивізм був не тільки філософією, методологією, він був однією із шкіл підозри, що розквітли в новітній епосі. Чи справді людина здатна пізнати щось більше, ніж те, що бачать її очі або чують вуха? Чи існує яке-небудь інше знання поза знанням точно емпіричним? Межі людської раціональності цілковито підпорядковані почуттям, внутрішньо керовані законами математики, які виявилися особливо придатними на раціональне впорядкування явищ, а також на управління процесами технічного прогресу. Стаючи на бік позитивізму, такі поняття, як, наприклад, Бог чи душа, просто не мають сенсу. Бо у сфері чуттєвого досвіду їм не відповідає нічого».

Сьогодні ми можемо констатувати, що вік позитивізму в історії філософії сам став уже історією,але його рецидиви дають ще про себе знати. Святіший Отець зазначає,що: «Позитивістичний склад розуму, який дістав найпотужнішого розвитку на зламі XIX і XX століть, сьогодні перебуває до певної міри у відступі. Сучасна людина знову відкриває 5асгшп,хоча не завжди вміє назвати його на ім'я».

Умовою підвищення якості філософської підготовки є активне звернення до першоджерел філософської класики,постійне обмеження школярського методу, насиченого повторенням тривіальних міркувань з ходових і,на жаль, не завжди добротних навчальних посібників.

Історія філософії — це та школа думки, без котрої не може бути повноцінної філософської культури,яка служить в кінцевому рахунку базою духовної культури взагалі[6, c. 21-23].

2. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський

Вивчення філософії доцільно почати зі знайомства з таким духовним утворенням як світогляд. Справа в тому, що філософія — одна з форм існування світогляду.

Світогляд — невід'ємна складова життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі :"Що таке людина?", "Що таке світ?", "Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?", "Наскільки вільною є людина в виборі способу ставлення до світу?". Коротко світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в світі. Предметом світогляду є відношення "людина — світ". Іншими словами, світогляд — своєрідний спосіб відтворення відношення "людина — світ".

Світогляд людини — форма регуляції її життєдіяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: "мати світогляд" та "бути особистістю".

Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих в суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.

Для більш повного та глибокого розуміння світогляду доцільно зосередити увагу на змістовній та рівневій структурах.

В змістовному плані основними компонентами світогляду є такі основні компоненти: знання, цінності та переконання В ході розгляду місця та ролі кожного з компонентів варто зосередити увагу на пошуку відповіді на питання: "Чому головним серед них є переконання?".

Коли ж мова йде про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту. Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. На своєрідності кожної з них варто зосередити увагу в ході осмислення світогляду[7, c. 45-47].

Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це — міф, релігія та філософія. Всі вони е формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф — найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду — світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

— забезпечення духовного зв'язку поколінь;

— фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

— спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія — другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина — частина природи; як світ надприродній — світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія — найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона — теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

За способом свого існування філософія є перш за все засобом фіксації і формою існування глибинних життєвих смислів і поривань. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи інший спосіб служити справі визволення людини чи з під влади забобонів та невігластва, чи від страху смерті, чи з рабства власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне в своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра — ось що вічно відшукувала, звеличувала й ствер-джувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії. Один з поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання є зближення та ототожнення його з наукою. Для того, щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту — спрямованості на пізнання загального. Науку воно цікавить як загальне в чистому вигляді, само по собі, безвідносно до людських оцінок та інтересів. Що ж стосується філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, тобто пізнає загальне виходячи з надій, вірувань і цілей людини. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням "зацікавленим", "небайдужим", тобто — світоглядним. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.

Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.

Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії йде не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності в світі, який відповідно влаштований[2, c. 53-55].

Висновки

Оскільки ми визначили світогляд як той об'єкт, що досліджується філософією, нас цікавило, насамперед, що таке світогляд.

Зазначимо, що світогляд — це частина людської психіки. Психіка людини являє собою складний, великий і дуже цікавий світ ідей, ставлень, психічних станів. Детальний розгляд ідеального світу — справа наступних тем. Зараз ми обмежимось лише поверховими характеристиками цього феноменального витвору Людини. Людина здатна орієнтуватися в навколишньому середовищі, ефективно діяти в ньому лише тому, що вона постійно за допомогою органів чуття отримує інформацію про світ, в якому живе. Завдяки цій інформації та здатності розуму до її оброблення й аналізу, сформувалась людська свідомість, це ідеальне утворення, що виникло в результаті відображення людиною навколишнього середовища на основі постійної всебічної взаємодії з ним. Як складна система ідеальний світ має свою структуру, одним із провідних компонентів якої є світогляд. Світогляд — це та частина психіки , від якої певною мірою залежать інші її компоненти, вони постійно зазнають визначального впливу світогляду. Значення світогляду настільки важливе в людському житті, що саме він і став головним об'єктом вивчення філософської науки. Звідси виникає потреба розібратись зі світоглядом ґрунтовніше.

Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.