Світова культура та цивілізація

Вступ.

1. Поняття світової та національної культури.

2. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури.

3. Культура і сучасна цивілізація.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Світова культура складається з найкращих витворів національних культур. Наприклад, Моцарт, Бах, Шекспір сприймаються не як представники своїх національних культур, а як найкращі представники людства в цілому. Вважається, що вони вийшли силою свого обдарування за межі національних культур, зробили те, що лишається актуальним поза територіальними й часовими рамками.

Хоча світова культура й сприймається як позитивне явище, але вона почасти руйнує національні культури. Це спричинено неспроможністю національних культур конкурувати з світовими аналогами. Позитивним у світовій культурі є покращення загального культурного рівня та відпадання необхідності «наново вигадувати велосипед» для національних культур.

Основою національної культури є мова. Найкраще національна культура розвивається в межах національної держави. Наприклад, українська культура в межах СРСР значно утискалася. Проте,існують народи, що мають власну культуру й не мають держави (наприклад, цигани, тривалий час євреї). Є й держави, де поняття національної доволі умовно – класичним прикладом є культура США.

1. Поняття світової та національної культури

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Надлюдства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає для Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

2. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль, і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не бралось до уваги або недооцінювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у феномені ментальності (близькі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпераментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до єдиного світового історико-культурного процесу, вони об'єднуються поняттям "світова культура".

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "самобутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого — новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі — їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, що в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями культури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та багатоманітності світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід — це Західна Європа в її історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

3. Культура і сучасна цивілізація

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI ст. Наприклад, у сучасній "технічній цивілізації" вбачали загрозу для духовної культури такі знані у світі мислителі, як О.Шпенглер і М.Бердяев.

При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже буквально "відродити" у наші дні, скажімо, давньослов'янську й античну культуру, адже в історії усе буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання попередніх епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути "колесо історії" назад, а виявлення культурного змісту нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, мов душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, — річ неможлива. Як засвідчує досвід, у найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу (наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури, підтримувати народні традиції, звичаї. Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні країнам, які не засвоїли навичок цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами цивілізованого суспільства.

"Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні", — так колись оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", — заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. "Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її", — так можна охарактеризувати те, що відбувається зараз з нами. Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити культурну спадкоємність, залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості. Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей, до вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим цивілізованим напрямом розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить ту головну проблему, яка сьогодні постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного відродження та розбудови суверенної демократичної держави.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і виконує культура українського народу, то основне завдання історії світової культури як науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія, мовознавство і мистецтвознавство тощо. Культурологічна теорія виконує, водночас із пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного морального, естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

Висновки

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури.

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латинського походження і означає "обробіток", "догляд".

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що їх структура представляє собою цілий макросвіт. Культурні знання охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культурних знань відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури — українську, російську, французьку та ін.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.