Свобода преси та професійна етика журналіста
Категорія (предмет): Етика, естетикаВступ
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТИКИ ЖУРНАЛІСТИКИ
1.1. Походження та існування етики журналістики
1.2. Конституційні підвалини та правові визначення для захисту свободи преси в рамках українського законодавства
1.3. Основні принципи етики журналістики
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ СВОБОДИ ПРЕСИ
2.1. Свобода як умова існування інформації
2.2. Свобода преси як вияв політичного розвитку
2.3. Зміст та структура свободи преси
РОЗДІЛ 3. ДЕМОКРАТІЯ І СВОБОДА ПРЕСИ
3.1. Українське законодавство і захист преси
3.2. Концепції свободи преси для суспільства
3.3. Свобода преси та ЗМІ – основна цінність демократії та етики преси
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Сучасна українська журналістика функціонує в суспільстві, що переживає перехідний період, який мало чим відрізняється від аналогічних періодів у історії зарубіжних країн, що знаходяться на етапі розвиненої демократії. Перехід до демократичної форми політичного устрою передбачає посилення демократичних традицій в усіх сферах суспільного життя, плюралізм думок, наявність незалежних об'єктивних засобів масової інформації. Питання журналістської етики в Україні посідає не останнє місце, адже зараз, як ніколи, нам потрібні вільні й незаангажовані засоби масової інформації, зокрема преса. Адже саме від них залежить думка громадськості та її соціальна активність.
Актуальність теми дослідження. Українське суспільство, яке нещодавно стало на шлях демократичного розвитку, відчуває нагальну потребу в ствердженні демократичних принципів роботи засобів масової інформації. Ця потреба продиктована новою специфікою політичних процесів в Україні – виборністю законодавчої влади, багатопартійністю, відкритістю урядових структур до діалогу з громадянами тощо. Принципи демократичного устрою, що вже отримали загальне визнання, потенційно здатні реалізуватися в роботі усіх структур громадянського суспільства. Насамперед, їх втілення має значення для роботи засобів масової інформації, які покликані слугувати головною комунікативною ланкою між громадянами та урядовими структурами.
Проблема професійної етики журналіста на сучасному етапі демократичного розвитку України проявляється вочевидь при становленні нової, демократичної преси, що працюватиме як інформатор громадськості на принципових засадах демократії. Прикладом об'єкту уваги преси, актуального й важливого саме завдяки сучасному розвитку українського суспільства як демократичного, може слугувати, передусім, виборність – новий для України, але необхідний для становлення демократії принцип, що покликаний забезпечити право громадян обирати осіб, які представлятимуть їх інтереси в урядових структурах. Вибори в Україні сьогодні проходять в умовах жорсткої політичної конкуренції. Комунікативні стосунки, які відбуваються під час передвиборної компанії, переважно носять конфліктний характер, тим самим генеруючи нові етичні проблеми як для відносин у політичних колах, так і для журналістів, які висвітлюють політичні процеси. Отже, з одного боку, моральна неоднозначність політичної взаємодії, викликана новизною для України виборного начала, яке має втілитися у взаємодії інституту держави і громадянського суспільства, і, з другого боку, відсутність адекватних сьогоденній ситуації етичних узагальнень та моральних приписів обумовлюють актуальність обраної теми дослідження.
Також тема набуває актуальності завдяки появі значного інтересу до загальних проблем етики спеціалістів різних гуманітарних галузей, у тому числі й журналістики. Такий інтерес має місце тому, що у сучасному світі надзвичайного значення набула професійна комунікація; інформаційний обмін перетворився на нову продуктивну силу. Комунікація як взаємодія свідомих та вільних індивідів, ґрунтується на засадах демократії й потребує нормативності, вивести принципи якої допоможе дослідження засобів масової інформації, зокрема преси, у аспекті етики.
Рівень наукового опрацювання проблеми є недостатньо високим. Тема етики преси в демократичних країнах частково висвітлювалася у роботах Е. Багерстама; Л.Н. Байєра; Є.Л. Вартанової; В. Піховшека; А.З. Москаленка, В.А. Качкана й І.Г. Мащенко; В.С. Соколова й С.М. Виноградової; Ю.А. Шерковіна. Крім цього, дослідження близько до теми етики преси проводилися у дисертаційних роботах М.В. Євдокимової, Г.П. Любимової, Б.В. Потятиника, В.А. Сидорова, М.Н. Станевої, О.Б. Шатуновського.
Головна мета роботи – узагальнити досвід становлення етики преси у демократичних державах, що знаходяться на різних ступенях розвитку демократії, зокрема в Україні. За мету також ставиться потреба порівняти процес демократизації в іноземних країнах та в Україні.
Об'єктданої наукової роботи – професійна етика журналіста. Під цим поняттям розуміється теорія моральних стосунків, заснована на принципах, нормах та ідеалах діяльності журналіста.
Предметданого дослідження – етика та свобода преси в Україні, що знаходиться на етапі розвитку демократії. В межах предмета дослідження основну увагу звернено на кодекси й принципи етики журналіста, а також проблеми етики преси у нашій державі, яка перебуває на перехідному етапі розвитку демократії.
Основними завданнями щодо основної мети дослідження є:
- розгляд понять етики і моралі;
- виявлення особливостей професійної етики журналіста, зокрема, етики преси;
- аналіз демократичних принципів та цінностей, які впливають на формування та легітимацію етичних принципів преси;
- розгляд етики преси країн з розвинутою демократією та країн, які знаходяться на перехідному етапі демократичного розвитку, передусім – України;
- виявлення міри соціальної відповідальності журналіста.
У роботі використано наступні методи та прийоми дослідження:
прийоми відбору інформації, які дозволяють виокремити сукупність фактів, що стосуються проблем етики демократичної преси; порівняльно-описовий метод, який дозволяє всебічно охарактеризувати та порівняти наявну фактичну інформацію про етику преси в демократичних країнах;
вивчення документів, у яких закріплено принципи професійної етики журналістів;
прогностичні методи, які дозволяють зробити висновки щодо майбутнього розвитку етичних принципів преси в Україні, спираючись на досвід інших демократичних держав.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЕТИКИ ЖУРНАЛІСТИКИ
1.1. Походження та існування етики журналістики
Проблема свободи преси є однією з центральних у сфері наукових знань про журналістику і водночас торкається складного комплексу проблем журналістської практики. Отже, проблема свободи преси є однією з найважливіших як у теоретичному, так і в практичному плані. У наукових колах домінує точка зору, що проблема свободи преси є базовою, фундаментальною в будь-якій системі ЗМІ. Але ця проблема торкається не тільки інтересів журналістів і мас-медіа — всіх громадян.
Нині дискусії щодо свободи преси здебільшого точаться довкола риторичних питань і гіпотетичних моделювань стосовно того, якою має бути ця свобода — повною, абсолютною (і що це означає), або вона завжди обмежена, відносна (і наскільки), існує чи не існує свобода преси та політична цензура в Україні й т. ін. Але сьогодні постає необхідність перевести ці дискусії та відповідні наукові розвідки у площину структурування права на свободу преси, конкретизації змісту поняття “свобода преси” з метою чіткішого визначення останнього, розкриття його смислової сутності, уточнення й кращого розуміння його значення, бо зараз це поняття нерідко трактується практично з точністю до навпаки: мають місце його некоректне, помилкове тлумачення, свідоме й неусвідомлене (через брак відповідних знань) спотворення його змісту. Отже, розв’язання й ступінь гостроти проблеми свободи преси значною мірою залежать від того, який смисл – істинний чи викривлений — ми вкладаємо в само поняття “свобода преси”: будь-яка свобода існує тільки за умови наповнення її конкретним змістом.
Сьогодні поняттєвий апарат журналістики продовжує зазнавати істотних змін, збагачуючись різними неологізмами. Відбувається його ревізія, серйозний перегляд. Уточнення значення як новітніх, так і достатньо давніх понять, що є поширеними в галузі масової інформації, встановлення за необхідності їх альтернативних дефініцій потрібно для вирішення актуальних питань журналістської теорії та практики, уникнення всіляких помилок, непорозумінь, розбіжностей при вживанні тих чи інших термінів.
Виявлено чотири рівня визначень поняття свободи преси: 1) юридичний (законодавчий); 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) побутовий.
Сьогодні питання етики пронизують численні сфери людської діяльності. Серед них засоби інформації та журналістика, важливість яких у житті сучасного суспільства не треба доводити: медії для сучасної людини за частістю користування стоять на третьому місці після роботи та сну. І це не пасивне користування, бо хоч питання етики інформаційних засобів насамперед цікавлять її головних учасників — журналістів і керівників медійних структур, проте стосуються також і громадськості. Саме громадськість занепокоєна порушеннями, розходженнями, відхиленнями від норми, помилками, котрі їй здаються несумісними з розумінням ролі засобів масової інформації, яку ті можуть відігравати в суспільстві[38, c. 15-17].
Сфера діяльності інформаційних засобів надзвичайно різноманітна щодо їх змісту та соціальних функцій. Розглядати етику інформаційних засобів — це не лише враховувати аспекти журналістської діяльності.
Інформація сьогодні вимагає єдності форми та змісту при її передаванні та повідомленні.
Уже від самого початку виникнення преси в Західній Європі можна було вивчати поведінку журналістів і визначати цінності, якими вони керувалися. їхня практична діяльність іноді була пов'язаною з жорстокими вчинками, котрі Бальзак охарактеризував як одні з найжахливіших. Водночас виникають елементи нормативної етики, з яких прагнуть сформулювати принципи успішної журналістської роботи.
Теофраст Ренодот (Theophraste Renaudot), який заснував 1631 року "Gazette", в своїх щотижневих газетах і щорічних збірниках складав передмови, де намітив правильні напрями такої роботи. Публікування цих газет визначалось попитом на них, він пише, "що треба уникати численних брехливих чуток, які зазвичай, немов сірники, розпалюють заворушення та міжосібні суперечки". Ренодот навмисне виступав проти вимагань швидкої роботи: "… я дуже розчарований, що навіть найсуворіші критики вважають гідною уваги роботу, котра має виконуватись протягом дня за 4 години, хоча поява кур'єрів мені залишає вільними всі тижні для того, щоб компонувати, вивіряти та друкувати ці рядки". Такі підходи дозволяють йому висувати досить значні вимоги щодо істинності: "В єдиному я нікому не поступлюся: в пошуках істини, якої, однак, я не є гарантом". Новини, надавані "Gazette", не досягли статусу історичної правди, їх усіх було важко перевірити, вони мали пройти випробування часом. Досить уже було того, що "Gazette" "не допускає брехні".
Нормативна етика, як зведення етичних правил, почала формуватися в другій половині XIX століття внаслідок прийняття професійного статусу для журналістики. У Франції її розвиток стає відчутнішим після заснування перших професійних спілок, а також у ході дискусій у Палаті парламенту про закон 1881 року, який визнав свободу преси та встановив відмінності між діяльністю й відповідальністю видавців і журналістів. Цей розвиток також спостережено в США та Сполученому Королівстві. Він виражався двома вимогами: захист у пресі журналістської професії, що переходила зі стану ремесла до виробничої діяльності; формулювання правил, покликаних оберігати газети (і журналістів) від втручання держави, а також від нападів з боку правосуддя через дотримання внутрішньої добровільної дисципліни. У доповідях першого міжнародного конгресу журналістів, що відбувся в кінці XIX століття, також помітно інтерес до цих питань[31, c. 56-58].
М. Ломоносов у трактаті „Про професію журналіста” розглядав питання призначення і обов’язку журналіста ще в ХVІІІ столітті. Він засуджував тих журналістів, які ставилися до своєї професії як до ремісництва, такого собі вигідного заробітку замість того, щоб вбачати в ній не тільки матеріальне задоволення, а й передусім моральне. Вчений наголошував на тому, що журналіст повинен завжди об’єктивно і достовірно викладати факти, а також нести певну відповідальність за свої матеріали. Ломоносов окремо писав про моральні вимоги до журналіста. Сьогодні його думки видаються доволі актуальними з огляду на кризу моральності ЗМІ. Зміст їх такий:
1. Той, хто береться повідомляти нове, повинен наперед зважити свої сили, бо він береться за працю важку і надзвичайно складну. Журналіст повинен схопити в явищі нове і суттєве, говорити про яке треба із знанням справи.
2. Щоб бути в змозі винести присуд щирий і справедливий, треба звільнити свою думку від будь-якого упередження.
3. Прислухатися до колективної думки фахівців з даного питання, сукупні знання яких, звичайно, більші, ніж відомості, які має журналіст. Журналіст перед тим, як вказувати на недоліки і засуджувати, повинен неодноразово зважити, що він має сказати, щоб бути в змозі захищати свою точку зору в разі потреби. Поверхові, верхоглядні судження ганебні, вони стають ще більш ганебними, коли в них ясно проявляється необережність, невігластво, поспішність, несумлінність.
4. Журналіст не повинен поспішати засуджувати наукові гіпотези — це прагнення, що дають нам можливість досягти знань, до яких емпіричним шляхом дійти неможливо.
5. Журналіст повинен запам’ятати, що найбільш безчесним для нього є крадіжка у кого-небудь із своїх побратимів по професії висловлюваних ними думок і суджень, привласнення їх собі.
6. Журналісту дозволяється заперечувати те, що в його очах підлягає запереченню. Але якщо він вже береться за цю справу, то повинен доказам іншої людини протиставити справжні заперечення. Одні лише сумніви і довільні запитання не дають журналістові права, тому що немає дурня, який не міг би поставити набагато більше запитань, ніж одна досвідчена людина може відповісти. Журналіст не повинен вважати, що незрозуміле для нього, незрозумілим є і для фахівців.
7. Журналіст не повинен ніколи бути високої думки про самого себе, про свою зверхність над людьми, про свій авторитет і якість своїх суджень [3, с.180-181]. Подібні настанови з ХVІІІ століття не втратили своєї актуальності і в ХХІ ст.
Сучасний суспільний розвиток вимагає формування духовності журналіста і журналістики в цілому. Цей процес нелегкий і передбачає виховання і самовиховання в людині непримиренності до відхилень від моральних принципів і норм, особливо коли мова йде про журналіста, адже майже у всіх сферах суспільства зростає дедалі більше роль та значення моральних принципів. Це явище не оминуло і журналістику. Українські дослідники наголошують на тому, що моральні принципи, як одна із форм моральної свідомості, є узагальненим вираженням основних вимог певної системи моралі щодо моральної сутності людини, її призначення, сенсу життя, характеру взаємин між людьми. Вони є виразниками сутності моральних стосунків і основою моральних норм, забезпечують соціальну орієнтацію діяльності людини. Моральна норма — форма моральної вимоги, що дозволяє людині оцінювати будь-які вчинки, зіставляти їх з еталоном, спрямувати і регулювати стосунки з іншими особистостями. Моральні норми зобов’язують до того, які конкретні вчинки має здійснювати людина. Моральні принципи в загальній формі розкривають зміст тієї чи іншої моральної норми, виражають вироблені в свідомості суспільства вимоги, що стосуються духовності людини, її призначення, сенсу життя і характеру взаємин між людьми.
У формі моральних принципів, норм та ідеалів знаходять своє відтворення цінності — критерії та способи оцінки позитивного або негативного значення об’єктів навколишності для людини. Своєю чергою, професійна і загальна етика здійснює суттєвий вплив на журналістську професійну діяльність саме через систему цінностей.
Обґрунтування системи цінностей здавна будувалося на релігійних уявленнях про людину та її призначення. В добу Відродження і Нового часу мораль, зрештою, позбулася цієї вузької спрямованості і замінила її силою людського розуму. Кант зробив її цілком автономною, утвердженою тільки на її обов’язковості. ХІХ-ХХ століття характеризуються різними варіантами обґрунтування моралі — натуралістичними, соціологічними (марксизм). Нині — це так звані аксіологічні, онтологічні, трансцендентальні обґрунтування[4, c. 45-46].
Загалом, теоретичні і методологічні проблеми морально-етичного фактору, як стимулу і регулятора суспільно-політичного і духовного процесу, в тому числі процесу формування професійної особистості журналіста, досліджувались в багатьох наукових роботах — А. Москаленко, В. Шкляра, Т. Приступенко, В. Здоровега, Б. Потятиник, С. Криворучко, Т. Тимошенко.
Дискусії на тему моралі загострюються дедалі більше, адже постає нагальна потреба у пошуку нової системи моральних і духовних цінностей, які б відповідали сучасним запитам. А без теоретичного осмислення моралі, її основ ці дискусії приречені залишитися дискусіями без результату.
Що ж до журналістики як духовного явища, то в цій „професії професій” цінності моралі є головним орієнтиром професійної діяльності та мірилом моральної оцінки цієї діяльності. С. Криворучко у роботі „Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні” умовно поділяє цінності на:
– загальнолюдські (світ, мир, життя, злагода, справедливість, доброчинність);
– національні (нація, національна культура, національна політика, національна держава);
– етнічні (етнос, етнічна культура, історія етносу);
– професійні (зокрема журналістські — свобода слова, правдивість, відповідальність, солідарність, неупередженість, порядність);
– індивідуальні (самовдосконалення, самовираження, саморозвиток, лицарство, шляхетність, відвага, співчуття, доброта, совість, щирість) [1, с.39].
Сьогодні кодекси журналістської етики та ради преси відповідають трьом основним критеріям:
• забезпечення людей точною, достовірною й повною інформацією, на яку вони мають право очікувати; надання захисту від правопорушень і відхилень;
• захист зайнятих інформуванням від усіх форм тиску чи примушування, що заважатимуть їм оприлюднювати певну інформацію чи спонукатимуть їх діяти всупереч власній совісті;
• щонайкраще забезпечення поширення інформації в суспільстві, відповідно до основної місії преси в умовах ліберального правлення.
Третій критерій є комплексним. Він означає водночас вільний доступ журналістів до джерел інформації відповідно до права народу знати, а також вільний доступ людей до вираження через ЗМІ. Доступ людей можна втілити через представництво (журналісти відтворюють думку народу), можна використати пряміший спосіб, чутливіший і дієвіший, — почати із запровадження права на відповідь. Збереження цієї двобічності належить до основних обов'язків журналістів і ЗМІ.
Перші кодекси з'явилися на світ на початку XX ст.: протягом першого десятиліття — в США4, а починаючи з 10-х років — в Європі. Водночас були засновані перші ради преси, призначені для регулювання практичної професійної діяльності. В Європі найпередовішими виявились скандинавські країни. У Швеції вже 1916 року засновано трибунал честі й укладено кодекс етичних законів, ухвалений 1923 року. У Фінляндії прийнято рішення організувати аналогічний орган 1919 року, одразу після обнародування закону про свободу преси. Кодекс законів розроблено 1924 року, та тільки 1927 була заснована рада преси; 1968 року — цей орган перетворено на раду ЗМІ. У Норвегії раду створено 1928 року, тоді як журналісти розробили свій перший кодекс 1936 року; рада була перетворена 1972 року.''
Порівняно зі скандинавськими першопрохідцями Франція вигідно відрізняється. Вже в липні 1918 року Національна професійна спілка журналістів оприлюднила "Хартію французьких журналістів", котру переглянуто 15 січня 1938 року. Ця Хартія є найстарішим документом з журналістської етики, яким досі користуються. Вона була доповнена новішими положеннями, такими як Покажчик (Vade mecum) до Професійної спілки щоденної регіональної преси.
У Сполучених Штатах перший великий нормативний документ затвердила 1923 року Американська асоціяція головних редакторів (The American Society of Newspaper Editors). В Канонах журналістики (Canons of Journalism) визначені основні принципи достовірності інформації, справедливості та відповідальності. Головна американська асоціяція професійних журналістів (Society of Professionnal Journalists, Sigma Delta Chi) прийняла їх 1926 року; однак, врешті-решт, вона розробила 1973 року свій власний кодекс за прикладом інших професійних асоціацій у журналістиці чи в ЗМІ.
У Сполученому Королівстві перший кодекс під керівництвом Національної спілки журналістів {National Union of Journalists) було затверджено 1938 року. Він зазнав багатьох змін. У перших версіях було наголошено на захисті професії. За реформи, проведеної в 70-х роках, етичні принципи були поставлені вище від захисту професійного статусу. У цей час, 1953 року, затверджено Раду преси, яку згодом європейські журналісти взяли за модель. 1991 року її замінено новою структурою — Комісією зі скарг на пресу (la Press Complaints Commission), призначеною розглядати скарги на газети.
І, нарешті, в Італії 1928 року, за правління Мусоліні, створено раду Ордена журналістів. Ця назва пережила часи фашизму ціною нового заснування організації 1963 року[10, c. 14-16].
Сучасна українська журналістика функціонує в суспільстві, що переживає перехідний період, який мало чим відрізняється від аналогічних періодів в історії багатьох сучасних країн. Ця ситуація характеризується переходом з однієї політичної системи в іншу, яка передбачає демократичний розвиток, плюралізм думок, наявність суспільно-правових засобів інформації.
У демократичній державі люди мають право висловлювати свої погляди, переконання. Але відстоювати Ії можна, не створюючи словесних бійок, не вдаючись до мітингових мотивів, а інтелігентним способом спів розмови. І, безперечно, кожний виступ журналіста, хоч які б ідеї він сповідував, має бути спрямований не на роз’єднання, а на згуртування людей. Система глобального спілкування, незважаючи на різні платформи і напрями, має виражати засади загальнолюдських вартостей, політичного плюралізму, сприяти розкриттю творчого потенціалу громадянського суспільства.
Журналістика має формувати громадську думку конкретними фактами, об’єктивною й чесною інформацією, з яких читач, слухач чи глядач зможе краще побачити й оцінити дійсність. Журналістика, як професія, заснована і ґрунтується передусім на комунікації (спілкуванні) — тобто отриманні й передачі певної інформації про світ, суспільство, саме тому вона не може оминути питання суспільної моралі. Тож для працівника засобів масової інформації велике значення для формування його професійної особистості, ефективності реалізації творчої діяльності має теоретичне усвідомлення і практичне втілення в життя моральних принципів і настанов. Сучасні друковані засоби масової інформації (преса) перебувають у постійній динаміці, адже мають змінюватися разом із суспільством, отже також потребують перегляду моральних орієнтирів, на які мають покладатися журналісти в своїй діяльності[5, c. 19-20].
1.2. Конституційні підвалини та правові визначення для захисту свободи преси в рамках українського законодавства
Передовсім варто порівняти, як захищає свободу преси світове і вітчизняне законодавство.
У цьому зв'язку вкажемо на міжнародні закони про права людини і права вільної преси, адже хронологічно вони постали ще в ті часи, коли більшість радянських журналістів, твердо переконаних у "вірності шляху", міцно тримала в руках перо-"багнет" (тож, звісно, їм і на думку не могло спасти вимагати їх додержання). Це передовсім Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та Хартія вільної преси. Принагідно зауважимо, що тоді як багато країн, в тому числі європейських, давно ратифікували ці міжнародні документи і почали їх дієво застосовувати, то в Україні, парламент якої хоч і ратифікував Європейську конвенцію з прав людини (це відбулося 17 липня 1997 року), суди й досі не можуть спиратися на її норми у своїй діяльності. Цей документ у нас не діє вже більше чотирьох років з дуже простої причини: він невідомий широкому загалу. Отже, для введення в дію його потрібно всього лише… опублікувати. Адже згідно з Конституцією міжнародні договори стають частиною українського законодавства після оприлюднення в офіційних виданнях. В Україні ж закон про ратифікацію конвенції було опубліковано, а сам її текст — ні. І факт залишається фактом: ні в Міністерстві юстиції, ні в судових органах, ні серед депутатського корпусу, ні серед тих, хто має це робити за законом "Про міжнародні договори", не знаходиться "сміливця", який би наважився привернути до цього увагу… А може, публікації тексту конвенції перешкоджає брак місця в офіційних виданнях? Що ж, доведеться вибачити нашим урядовцям і цей недолік, як і багато інших.
Тож хоч для часткового виправлення цієї похибки процесу творення вітчизняного законодавства процитуємо деякі положення цього "надсекретного" документа.
Стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року, гласить:
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу додержуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і не зважаючи на кордони. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати певним формальним процедурам, умовам, обмеженням або санкціям, установленим законом в інтересах забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності та громадської безпеки, для охорони порядку і запобігання злочинам, охорони здоров'я та моралі, захисту репутації і прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації і підтримання авторитету та безсторонності суду, і є необхідними в демократичному суспільстві.
Разом із тим зазначимо, що згідно з цією конвенцією українці отримали право звертатися до Європейського суду[14, c. 142-144].
Положення Хартії вільної преси були узгоджені журналістами з тридцяти чотирьох країн світу на конференції "Голос свободи", що відбулась у столиці Великобританії у 1987 році. Як вважають ті, хто підписав хартію, її принципи попри необхідність розробляти додаткові норми є достатніми для гарантування функціонування ЗМІ в ранзі вільних. Отже, ще одна цитата.
1. Цензура — пряма або прихована — вважається неприйнятною; таким чином, усі закони та методи, що обмежують право засобів масової інформації на вільне збирання і розповсюдження інформації, мають бути визнані такими, що не мають сили. Державні органи влади — національні або місцеві — не повинні чинити перепони вільному викладенню інформації на шпальтах видань або в радіо- та телеефірі, та обмежувати доступ до будь-якого джерела новин.
2. Не можуть ставитися перепони на шляху виникнення нових засобів масової інформації, натомість мають створюватися умови для вільного функціонування ЗМІ в усіх країнах світу.
3. Органи влади не повинні вдаватися до економічної, політичної або будь-якої іншої дискримінації засобів масової інформації; для всіх ЗМІ мають бути створені однакові умови. У тих країнах, де поряд із незалежними існують державні засоби масової інформації, незалежні ЗМІ повинні мати такий самий вільний доступ до всіх матеріалів і технічних засобів, необхідних для видання або трансляції, що й державні ЗМІ.
4. Держава не повинна чинити перешкоди для вільного придбання газетного паперу, використання технічного обладнання для друку або трансляції, отримання інформації через державні або недержавні агенції новин, а також для доступу до найпопулярніших частот.
5. Підлягають засудженню будь-які юридичні, технічні або тарифні заходи урядових структур, що заважають розповсюдженню новин та обмежують вільний інформаційний простір.
6. Державні ЗМІ мають бути редакційно незалежними і відкритими для представлення різних поглядів. Це правило має вказуватись у законодавстві та виконуватися на практиці.
7. Друкованим та всім іншим засобам масової інформації будь-якої країни має бути наданий необмежений доступ до новин та інформаційного обслуговування за межами даної країни; широкі верстви населення будь-якої держави мають право без перешкод отримувати зарубіжні публікації або програми зарубіжних електронних ЗМІ.
8. Національні кордони мають бути відкритими для іноземних журналістів; на останніх не можуть поширюватися квоти щодо візових обмежень, а заявки на отримання візи, кореспондентських та інших документів, необхідних для роботи журналіста, мають швидко розглядатися і затверджуватися. Іноземним журналістам має бути надане право вільного пересування в межах країни та право на вільний доступ як до офіційних, так і до неофіційних джерел інформації, а також дозвіл на вільний ввіз та вивіз необхідних професійних матеріалів та обладнання.
9. Мають бути скасовані всі обмеження на вільний в'їзд у країну для здійснення журналістської діяльності, а також обмеження на отримання ліцензій або виконання інших сертифікаційних процедур.
10. Журналістам нарівні з усіма іншими громадянами мають бути надані гарантії безпеки табудь-які інші форми захисту, передбачені чинним законодавством. Журналісти, які працюють у зонах ведення воєнних дій, повинні розглядатися як цивільні особи та мати всі права і гарантії недоторканості нарівні з усіма іншими громадянами[19, c. 18].
Українське законодавство, спрямоване на регламентацію діяльності ЗМІ, досить розвинене і доволі ліберальне. Та основна проблема, віч-на-віч з якою стикнулися ЗМІ, — це невідповідність правових засад реаліям життя через нерозвиненість і нереформованість судової системи, покликаної регулювати конфліктні ситуації відповідно до принципу верховенства права.
Почнемо з Конституції, яка регламентує питання свободи слова статтею 34: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір".
Дана стаття повинна стати фундаментальним гарантом захисту вільних ЗМІ, вона є конституційною основою для судових рішень щодо питань свободи преси. Однак за цього варто зважати на те, що закони України (як і будь-якої іншої країни, що прагне жити згідно з демократичними принципами) не є головним механізмом захисту свободи преси. Свою діяльність з Конституцією та законами повинна звіряти, скоріше, судова влада, покликана регулювати питання захисту вільної преси.
Наступним законодавчим актом, що регламентує питання організації ЗМІ і "створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації", став закон від листопада 1992 року "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". У ньому встановлюються принципово важливі для діяльності журналіста процедури реєстрації та припинення діяльності друкованих ЗМІ, висвітлюються права й обов'язки журналістів.
Ми не будемо детально зупинятися на тексті закону, адже очевидно, що він відомий кожному фаховому журналісту, журналісту-практику. Звернемо увагу лише на декілька моментів, а саме на регламентацію прав та обов'язків журналістів, випадків обмеження свободи ЗМІ та етично-моральні вимоги до змісту друкованих мас-медіа.
Певні обмеження свободи ЗМІ можливі в разі порушення ними статті 3 закону про друковані ЗМІ "Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації". Такі обмеження не встановлюються даним законом, вони мають бути результатом судового розгляду, якщо ЗМІ використовуватимуться для "поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України "Про інформацію"; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення інших кримінально караних діянь; втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника". Останній пункт статті видається дуже важливим і необхідним з точки зору захисту прав дітей[26, c. 142-144].
Певні обмеження на поширення інформації накладаються законом "Про державну таємницю". Стаття 8 його визначає відомості, що можуть бути віднесені до категорії державних таємниць:
1) у сфері оборони:
— про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про інші найважливіші показники, які характеризують організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань;
— про напрями розвитку окремих видів озброєння, військової і спеціальної техніки, їх кількість, тактико-технічні характеристики, організацію і технологію виробництва, наукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, пов'язані з розробленням нових зразків озброєння, військової і спеціальної техніки або їх модернізацією, а також про інші роботи, що плануються або здійснюються в інтересах оборони країни;
— про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об'єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої діяльності об'єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій;
— про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни;
2) у сфері економіки, науки і техніки:
— про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення, про загальні обсяги поставок, відпуску, закладення, освіження, розміщення і фактичні запаси державного резерву;
— про використання транспорту, зв'язку, потужностей інших галузей та об'єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки;
— про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони та безпеки;
— про плани, обсяги та інші найважливіші характеристики добування, виробництва та реалізації окремих стратегічних видів сировини і продукції;
— про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов'язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу, а також про інші особливі заходи фінансової діяльності держави;
— про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України[34, c. 52-53];
3) у сфері зовнішніх відносин:
— про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки;
— про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України;
— про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції;
4) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку:
— про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;
— про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність;
— про організацію та порядок здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об'єктів, посадових та інших осіб, охорона яких здійснюється відповідно до Закону України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб";
— про систему урядового та спеціального зв'язку;
— про організацію, зміст, стан і плани розвитку криптографічного захисту секретної інформації, зміст і результати наукових досліджень у сфері криптографії;
— про системи та засоби криптографічного захисту секретної інформації, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання;
— про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання;
— про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого само-врядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці;
— про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації;
— про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань зазначених у цій статті сфер;
— про інші засоби, форми і методи охорони державної таємниці[33, c. 37-39].
Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за ступенями секретності "особливої важливості", "цілком таємно" та "таємно" лише за умови, що вони належать до категорій, зазначених у частині першій цієї статті, і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.
Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.
Не відноситься до державної таємниці інформація:
— про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;
— про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
— про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
— про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;
— про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
— інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена".
Як можна судити з останньої частини цієї статті, такі перераховані вище важливі дані посадові особи не мають права приховувати, тож журналісти можуть безперешкодно використовувати своє професійне право на отримання інформації і в такий спосіб відстоювати право населення бути поінформованим щодо проблем, які стосуються здоров'я і безпеки громадян. Проте і в цьому випадку прагнення розходяться з реальністю: адже навчені гірким досвідом непродуктивного спілкування з чиновниками працівники ЗМІ не надто охоче пробують виявляти суть і стан цих проблем — спрацьовує міцно вкорінений тоталітарною системою професійний механізм самозахисту — "самоцензура". Підґрунтям її є "вивернутий" спосіб спілкування влади і ЗМІ, держави і суспільства[39, c. 2-3].
1.3. Основні принципи етики журналістики
Один із найхарактерніших аспектів етики журналістики — це різноманітність кодексів, хартій та інших відповідних документів. Особливо примітна ситуація в Сполучених Штатах. Швидке зростання кількості цих документів свідчить про інтерес ЗМІ до питань нормативної етики. Воно проявляє передусім прагнення до утилітаризму, тобто, врешті-решт, до узгодження правил із практичною діяльністю, що відповідає ймовірним запитам громадськості, і отже, спрямоване на те, щоб максимізувати й мати вигоду від діяльності, пов'язаної з виробництвом новин. Це свідчить про стратегічне використання етики: через проголошення норм, які забезпечують добру репутацію професії чи ЗМІ, створюють клімат довіри з громадськістю, визнання й міцну надійність, переконують державні органи в непотрібності втручання в регулювання журналістики.
Журналістська етика не є ситуативною – треба неодмінно дотримуватися кількох незаперечних правил:
- Ніколи не можна навмисно публікувати фальшиву інформацію.
- Не можна брати хабара в обмін на те, щоб розголосити чи приховати інформацію.
- Неправильно писати про тих, у кому ваша персональна чи фінансова зацікавленість.
В журналістиці є також свої "темні" сторони поведінки, з питаннями про це краще звернутися до повного етичного кодексу. Одним прикладом може бути питання прийняття подарунків від людей, з якими контактуєш під час роботи. Деякі американські організації дозволяють приймати невеликі подарунки. Інші забороняють репортерам, редакторам і фотографам приймати будь-які подарунки, хай які вони будуть малі.
Точність
Перший обов’язок кожного репортера і редактора — бути точним.
Мати правильні деталі для вашої статті, в тому числі цифри й імена, так само важливо, як і вся стаття в цілому. Для будь-якого репортера найгірший гріх з усіх полягає в неправильному написанні прізвища. Неправильно надруковане прізвище спричинює непотрібне розчарування і недовіру: "Якщо журналіст не може навіть моє ім’я правильно писати, то як я можу довіряти йому у більшому?" Якщо подробиці неправильні, читачі запитають себе – і будуть праві – чи можуть вони повірити решті інформації у тій газеті.
Цитати, що беруться у лапки, повинні відображати саме те, що сказала людина і її чи його точні слова. Якщо ви щось змінюєте, треба забрати лапки. Якщо хтось висловився граматично неправильно або через неуважність сказав щось не те, що думав, перевірте сказане двічі. Немає нічого страшного в тому, що ви зателефонуєте людині ще раз і перепитаєте.
Якщо ви працюєте над складним матеріалом і не впевнені, що ви розумієте його, зателефонуйте експертові і упевніться, що всі факти правдиві[42, c. 69-70].
Неупередженість
Новостійна стаття не може бути точною, якщо їй бракує неупередженості. Якщо представлені не всі сторони справи, тоді ваша публікація не дасть вашим читачам дійсної картини події або суперечки. Навіть незначні думки — вони можуть бути екстремістськими, фанатичними або дурними — заслуговують на те, щоб їх освітили.
Цитати мають подаватися у лапках, щоб зауваження не звучали дурними або передавали неправильне значення. З іншого боку, якщо політик-ветеран або хтось дуже досвідчений у стосунках з пресою, робить дурні коментарі публічно, журналісти і редактори повинні використовувати свою власну думку про те, друкувати це чи ні. Від журналістів не вимагається бути цензорами усього світу.
Ті, в кого беруть інтерв’ю, мають зрозуміти, що вони говорять з журналістом. Ви повинні представитися, називаючи своє ім’я і організацію, інакше ви виступаєте на нечесних умовах.
Об’єктивність і справедливість повинні бути метою кожної статті, незалежно від раси, статі, релігійних переконань або освіти журналіста і людей, про яких він чи вона пишуть. Різноманітність штату журналістів часто допомагає гарантувати, щоб багато аспектів статті були неупереджено представлені у друці або ефірі. Різноманітний штат має включати чоловіків і жінок з різними культурним і етнічним досвідом, що відображало б інтереси громадськості і читачів.
Конфлікт інтересів
Журналістам слід уникати емоційних чи фінансових стосунків, які заважають або показують, що можуть заважати справедливому або неупередженому освітленню новин. Це означає, що статеві стосунки з джерелом інформації неможливі, оскільки у такому разі допускаються цінні подарунки і гроші від людей, про яких пишеться матеріал, або тісний зв’язок з такими людьми. Якщо не можна запобігти романтичним або надто дружнім відносинам, про них треба розповісти тому, хто керує вашим відділом. Потім газета має вирішити, чи продовжить журналіст працювати з цією темою, і якщо це так, чи розповідати публічно про ці відносини.
Ні за яких обставин журналісти або редактори не повинні приймати гроші від організацій чи окремих людей, про яких вони пишуть. Ви самі мусите платити за все, якщо знадобиться, щоб освітити тему. Сюди входить платня за їжу, поїздки і помешкання. Навіть, якщо ви самі вважаєте, що ніякі подарунки вам не завадять, явище конфлікту інтересів залишається і може зашкодити вашій репутації.
Читачів треба інформувати про можливі конфлікти репортерів. Потім вони самі вирішать чи ці конфлікти якось вплинули на матеріал. Наприклад, якщо ви пишете про інвестиційну банківську компанію, у якій ви колись працювали, довідка у кінці статті повинна розповісти про колишній зв’язок. В багатьох газетах, особливо тих, що спеціалізуються на новинах бізнесу, від журналістів і редакторів вимагається подавати звіти про джерела фінансування, компанії, чиї акції вони мають, і таку іншу інформацію.
Інформаційні компанії поновлюють ці відомості щороку і зберігають їх, щоб спостерігати за журналістами і редакторами, які пишуть статті, які можуть давати їм власну вигоду.
До "темної частини", за умови, що така політика дуже відрізняється у різних американських інформаційних організаціях, належить питання чи можуть журналісти і редактори приймати гроші за виступи. Багато американських інформаційних компаній, особливо телемереж, дозволяють відомим репортерам і ведучим виступати за платню, яка часто піднімається до тисяч доларів. Інша "темна частина" стосується питання про те, як довго і у яких публікаціях штатні журналісти можуть працювати позаштатними кореспондентами[24, c. 105-107].
Плата за інформацію
У Сполучених Штатах легітимні інформаційні організації не платять за інформацію. У Західній Європі і Японії, однак, це зустрічається часто і вважається припустимим.
Основна причина того, щоб не платити, зрозуміла: виплата грошей за інформацію дає стимул фабрикуванню історій або, як мінімум, можливість прикрашати їх. Менш шановані публікації у Сполучених Штатах як правило платять за ексклюзивні інтерв’ю. Але навіть дуже шановані програми теленовин часто платять за поїздки, авто, помешкання і харчі тим, хто приходить до них на інтерв’ю.
Американські правоохоронні органи часто платять за інформацію від і про злочинців, інформацію, яку потім регулярно повідомляють через основні друковані ЗМІ. Але така практика поліції платити за інформацію є суперечливою і її корисність у суді обмежена, тому що точність такої інформації сумнівна. У деяких азіатських країнах журналістам платять за відвідання прес-конференцій, таку практику засуджують на Заході і все частіше на Далекому Сході.
Змішування функцій працівника рекламного відділу і редактора
Новостійні організації повинні суворо дотримуватися різниці між діловою стороною (що відповідає за пошук прибутків від реклами) і редакторською роботою. Справді незалежні газети також не дозволяють рекламодавцям впливати на матеріали, що друкуються. Дуже часто практикується у Центральній і Східній Європі "прихована реклама", коли журналістам таємно платять ті, про кого вони пишуть. Певна річ, така практика неправильна; якщо це не так, то чому платять таємно.
Один із шляхів уникнути таких проблем — не дозволяти журналістам, редакторам або фотографам продавати рекламний простір. На жаль, деякі новостійні організації у Центральній і Східній Європі і Росії продовжують дозволяти журналістам продаж реклами, яка тільки може зруйнувати репутацію ЗМІ.
Новостійні організації повинні також бути обережними стосовно прийняття урядових субсидій. Ті, що роблять це, наприклад, ВВС, мусять суворо дотримуватися об’єктивності, освітлюючи роботу уряду.
За безлічі кодексів, однак, не завадить відзначити певні загальні риси професії, що мають міжнародний характер і викладені в нормативних документах.
А) Дві конкурентні організації
Переділ світу між Сходом і Заходом, що відбувся внаслідок Другої світової війни, вплинув на хід дискусії про місію журналістів та регулювання їхньої практичної діяльності.
1946 року виникла Міжнародна організація журналістів (OIJ, далі — МОЖ). Згодом вона об'єднала професіоналів Сходу та заснувала свій осідок у Празі. Міжнародна федерація журналістів (FIJ, далі — МФЖ) була заснована у відповідь 1956 року, вона стала спадкоємницею організації з такою ж назвою і створеною ще в 20-ті роки. МФЖ об'єднала всіх професіоналів Заходу та заснувала свій осідок у Брюсселі, де він знаходиться й дотепер.
Завдяки широкому впливу "Декларації обов'язків і прав журналістів", ухваленої в Мюнхені 1971 року, її текст в етиці журналістики приймається за першооснову та спільний знаменник. Однак при порівнянні чинних європейських національних кодексів виявляються різні уточнення. Наприклад, відповідальність журналістів перед громадськістю в багатьох національних кодексах трактується детальніше. І навпаки, в Декларації більше уваги приділяється правам журналістів, захисту їх професійної недоторканності. Нарешті, вона не містить жодного окремого положення, що стосується дискримінації, основаній на расових відмінностях, сексуальних, релігійних, етичних, класових, соціальних та інших особистого характеру, тоді як ці аспекти розглядаються в багатьох національних кодексах[22, c. 126-129].
Професійні норми журналістів можна звести до шести основних розділів(Рис. 1.1):
• свобода висловлювань і критики, а також захист цих прав;
• захист незалежності та професійної недоторканності журналістів, відкидання матеріального або морального зиску, будь-якого зовнішнього впливу на їхню роботу, а також визнання положення про свободу совісті;
• дотримання достовірності інформації при її пошуку й опрацюванні;
• чесність засобів, використовуваних при пошуку інформації;
• належна повага до джерел та осіб, що є об'єктами інформації, а також дотримання авторського права та правил щодо використання цитат;
•неупереджене ставлення до людей, недопущення будь-якої форми дискримінації.
У цих розділах відбито основні риси обов'язків, що випливають із Мюнхенської декларації: захист свободи засобів інформації та незалежності журналістів, пошук істини, повага до людської особистості.
Права окреслюють моральні й матеріальні умови, які дають змогу журналістам виконувати свої обов'язки (Рис. 1.2).
1. Право громадськості на інформацію та журналістська відповідальність
Вступ до Мюнхенської декларації починається з головного твердження: "Право на інформацію, свободу висловлювань і критику є одним з основних прав людини". Із цього принципу випливає право громадськості "бути поінформованим про події та погляди", яке надало законної сили журналістській діяльності в суспільстві та визначає права й обов'язки, притаманні професії. Ось чому у вступі стверджується, що відповідальність журналістів перед суспільством — "первинна порівняно з будь-якою іншою", зокрема стосовно своїх роботодавців та органів державної влади[17, c. 12-14].
У вступі до Мюнхенської декларації від самого початку визнається, що "місія засобів інформації неодмінно передбачає обмеження", а також додається, що їх "добровільно покладають на себе самі журналісти". Цей добровільний характер є особливістю журналістської етики, при цьому обов'язки розуміються як моральні зобов'язання, а не як законні настанови адміністративного органу. У важливих документах, присвячених правам людини, свобода слова, що є основою діяльності журналістів, і свобода преси не протиставляються одна одній. Так, у Загальній декларації (статті 10 і 29), а також у Європейській конвенції (стаття 10, абзац 2) вводяться обмеження: визнання прав та інших свобод, зокрема права честі, повага до права на особисте життя, а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. В Європейській конвенції до цього ще додаються національна безпека, територіальна цілісність і неупередженість судової влади.(Рис. 1.3)
А) Право друкування та критики
Втілення в життя свободи засобів інформації передусім передбачає право друкування, що є предметом давнішньої боротьби преси з цензурою. Щоб друкувати й поширювати публікації, в наш час уже не треба дозволу. Друкована преса цілком вільна і може підлягати цензурним обмеженням тільки за виняткових обставин. Зовсім інший режим свободи для аудіовізуальних засобів інформації. Європейська конвенція залишає у межах компетенції держави ліцензувати установи радіомовлення, кіна, телебачення. Отож радіо й телебачення мають лише свободу обмеженого мовлення. їм необхідно завчасно оформлювати клопотання про дозвіл на мовлення, навіть у досить ліберальних країнах, таких як Сполучені Штати. Це пояснюється двома давніми причинами. Одна — це нестача каналів поширення, що призводить до необхідності арбітражу при наданні частот. Сьогодні ця причина все більше й більше відносна внаслідок технологічного розвитку (кабель, супутники, цифрове телебачення). Друга — це належність цих же каналів (частот) народові, а не приватним особам.
З іншого боку, свобода засобів інформації пов'язана з правом на критику. Це право матеріалізує свободу слова і дає їй продовження. Історично воно пов'язане з проектом Люм'єрів (Lumieres) у проведенні публічних дискусій з питань, які цікавлять усе суспільство. Його визнала юриспруденція Європейського суду з прав людини у формі, що не містить жодної двозначності: свобода слова є цінною не тільки для інформації чи ідей, сприйнятих поблажливо або розцінених як безпечні чи індиферентні, "але також і для тих, які зачіпають, шокують або турбують державу чи яку-небудь групу населення".
Б) Право пошуку інформації.
Третє право розуміється як свобода інформації — це право її повідомляти. Воно є найновішим і не має поки що досить чіткого обгрунтування. Навіщо ж право на друкування (чи дозвіл на поширення), на критику, якщо не буде жодної новини для повідомлення? Отже, щоб структура мала право на існування, необхідно забезпечити доступ до відомостей.
У цьому питанні між Загальною декларацією та Європейською конвенцією наявна значна розбіжність. У першій сказано (ст. 19) про право, не зважаючи на кордони, "шукати, отримувати та поширювати" відомості та ідеї. У другій (ст. 10, абзац 1) право пошуку не згадане, а лише "свобода отримання й повідомлення" відомостей та ідей. Відповідно, дуже важко передбачити активну політику та позитивні дії з боку держави щодо забезпечення права громадян на інформацію, якщо спиратися на Європейську конвенцію, а не на принципи Загальної декларації прав людини[12, c. 148-150].
Мюнхенська декларація тяжіє до останньої, в ній є згадка про право на інформацію. Там уточнено (пункт 1 прав), що журналісти "обстоюють своє право на вільний доступ до всіх інформаційних джерел та право вільного розслідування всіх фактів, які стосуються суспільного життя". В Декларації переінакшено практику, яку найчастіше застосовує державна влада, про те, що таємниця — це правило, інформація ж надається як виняток, який треба обґрунтувати. Навпаки, в ній стверджується, що коли події цікавлять людей, то "таємниця державних або приватних справ, у цьому разі, може бути "протиставлена" журналістам тільки як виняток та на основі чітко виражених мотивів".
Отже, "право громадськості знати про події, що відбува-ються", також застосовується до приватних справ. Лишається проблематичною практична реалізація цього права. Це суттєво з боку нормативної етики. Інформація належить народові. Саме йому передусім повинні звітувати журналісти. Деколи критерій громадських інтересів може суперечити інтересам роботодавців.
2. Відповідальність журналістів
Перед ким повинні звітувати журналісти? Відповідальність перед своїми ЗМІ є персональною чи колективною? Чи є така особиста відповідальність головним чинником у їхній повсякденній роботі? Чи узгоджується вона з їхньою професійною етикою, чи, навпаки, є перешкодою для дотримання певних норм? Ці повноваження можна визначити, класифікуючи їх за двома категоріями.
У стінах своєї медійної організації журналіст особисто відповідає:
• перед своєю авдиторією та, загалом, перед громадською думкою;
• перед своїми джерелами інформації та особами, про яких він говорить;
• за дотримання своїх професійних правил поведінки і перед органами, які стежать за їх виконанням(У Мюнхенській декларації наприкінці викладу обов'язків зазначено, що коли йдеться про професійну честь, журналісти визнають "лише юрисдикцію собі рівних, без жодного державного чи іншого втручання". Сам склад рад преси, де частіше засідають представники видавців або власників, а в деяких випадках можна помітити і представників держави, показує, однак, до якої міри важко обстоювати цю беззаперечну позицію);
• перед своїми, залежними від індивідуальної свідомості, особистими переконаннями;
• перед редакційною ієрархією, котра, в свою чергу, сама звітує про роботу кожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, а також рекламодавцями.
З іншого боку, журналіст поділяє відповідальність своєї медійної організації:
• перед авдиторією та громадською думкою;
• перед джерелами й особами, що є об'єктом інформації;
• перед Групами інтересів, впливовими або ні, які створюють економічне й соціальне оточення організації;
• перед державою та її органами, які визначають основну місію ЗМІ та ставлять у рамки певної кількості законів їхню діяльність;
• перед суспільством загалом.
Ці взаємини зачіпаються в етичних кодексах, як правило, розпливчасто. Вивчення положень описової етики приводить до висновку, що перелік професійних норм не є по-справжньому основоположним для практичної діяльності журналістів. Переважає і передусім береться до уваги відповідальність журналістів перед своєю авдиторією та вищим керівництвом редакції і своєї організації[13, c. 66-67].
Інформація є сукупністю "основних знань, які будь-який громадянин повинен мати про світ, про інших людей, про покладену на нього відповідальність у суспільстві, до якого він належить".'9 У цьому аспекті постає одна з основних відповідальностей журналістів і ЗМІ, яка рідко згадується в етичних кодексах та інших нормативних документах. Вона полягає в активному (а не реактивному) критичному ставленні до реалій: обговорення проблемних або спірних ситуацій до того, як вони стануть вибуховими. Це обов'язок випереджального інформування, яке завжди менш сенсаційне, ніж буденна інформація — і, без сумніву, цього найбільше не вистачає в сучасних ЗМІ.
Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним з найважливіших інститутів демократії. Керуючись Загальною декларацією прав людини, Всесвітньою Хартією свободи преси ООН, Декларацією принципів поведінки журналіста МФЖ, Конституцією та чинним законодавством України, Кодекс професійної етики українського журналіста визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей в ім'я утвердження добра і справедливості.
1. Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації. Це зобов'язує його у своїй діяльності завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу. Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. Він уникає неповноти або неточностей чи викривлень інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини, неприпустимі з його боку недостовірні повідомлення. Журналіст відповідальний перед читачем, слухачем та глядачем.
2. При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин мають сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабаря) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації. Журналіст поважає осіб, які надають йому інформацію, не розголошує її джерел.
3. Журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики. В усіх інших випадках, коли журналіст оприлюднює неправдиву інформацію, в якій перекручено факти або ж зведено наклеп чи завдано моральної образи людині, він зобов'язаний у тому ж самому засобі масової інформації визнати свою провину через вибачення і виправлення помилок.
4. Журналіст повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики. Особливу чуйність і тактовність журналіст має виявляти щодо дітей та неповнолітніх. Водночас журналіст зобов’язаний сприяти зміцненню моральних та етичних засад суспільства, збереженню національних, культурних традицій, протистояти впливу культу насильства, жорстокості, порнографії.
5. Журналіст у своїх повідомленнях не втручається у судові справи, поки ведеться слідство, уникає характеристик людей, запідозрених у злочині, але вина яких не встановлена вироком суду, що набрав законної сили. Не виключається його право на журналістське розслідування, пов'язане з тими або іншими подіями і фактами, що мають громадське звучання і покликані захищати інтереси суспільства та особи.
6. Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно, але з його відома та згоди.
7. Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення, – неприпустимі. Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок.
8. Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів. Він вважає непристойним використовувати свою репутацію і службове становище для поширення матеріалів з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам.
9. Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю – слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства.
10. Журналіст поважає і відстоює професійні права колег, дотримується норм і правил поведінки у редакційному колективі. Він повинен бути уособленням скромності, наполегливості і працелюбності. Його моральний обов'язок – допомога у фаховому становленні молодих журналістів на шляху до творчого визнання, виявляти професійну солідарність з колегами по інформаційній діяльності як в Україні, так і за її межами.
11. Порушення журналістом положень цього Кодексу піддається громадському осудові, розглядається на зборах редакційних колективів, у первинних організаціях Національної спілки журналістів та радами професійної етики, що створюються при правліннях регіональних організацій НСЖУ[3, c. 36-39].
Бути відповідальним — це відповідати за що-небудь і перед ким-небудь. Журналісти відповідальні за те, що стосується змісту, правильного чи повного зображення суспільних справ, висвітлення з цього приводу критичного бачення, забезпечення інформацією, сповненою поваги до фактів і людей. Ця відповідальність індивідуальна і водночас колективна, вона охоплює систему журналістських повноважень, відповідно до різних формулювань його професійної етики.
Журналіст також відповідає за свою інформацію. В широкому розумінні він відповідальний за неї перед своєю авдиторією, яка надає законної сили його діяльності в політичному суспільстві. Він також відповідає за неї перед своїм керівництвом, головним редактором, видавцем, власником медійної установи. Журналіст може бути вимушений звітувати перед різноманітними соціальними силами, що очікують від нього поведінки, відповідної їхнім сподіванням та, власне, концепції ЗІ.
Ця подвійна відповідальність призводить до численних внутрішніх конфліктів: між різними покладеними на нього обов'язками стосовно змісту інформації, між різними зобов'язаннями перед третіми особами, між обов'язками і зобов'язаннями. Щодо індивідуальної етики, то тут може йтися тільки про відповідальність журналіста перед собою, що тільки враховує умови та безпосередні наслідки й обмежує його дії. Тим самим опосередкування (через засоби масової інформації) прийнятих рішень примножує й посилює дії журналіста, він повинен враховувати віддаленіші перспективи одночасно в часі й просторі. За характером своїх дій, які є складником колективної практики, журналіст ніяк не зміг би здійснювати етичний аналіз на самоті.
Ось чому треба підвищувати рівень єдиної професійної етики, що закликає журналістів до індивідуальної моралі, рівень, який залишається фундаментальним, але здається, що на ньому застигла суспільна дискусія про етику інформаційних засобів. Підвищення цього рівня має відбуватися в напрямку ЗМІ як організації. Воно мало б відбуватися в напрямку суспільства, приводячи так до питання про очікування людей (громадськості) у тому, що стосується журналістської етики та власної етичної відповідальності.
Найбільшою, дуже розгалуженою представницькою журналістською організацією у світі є Тhе Society оf Ргоfеssiопа1 Journalists— Спілка професійних журналістів. Її було засновано у 1909 році. На сьогодні ця неприбуткова добровільна організація нараховує 13500 членів — професійних журналістів і студентів, що навчаються журналістиці. Своїми цілями Спілка має такі: формування середовища, в якому журналістська діяльність може здійснюватися найбільш вільно й повноцінно, стимулювання діяльності журналістів відповідно до високих професійних стандартів і дотримання етичних норм поведінки, розвиток свободи преси. До лав Спілки може вступити будь-який журналіст, який прагне сприяти втіленню прийнятих у Спілці принципів у діяльність редакційних колегій та вузівських факультетів у своїй країні[11, c. 9].
Кодекс професійної етики обов'язковий для всіх журналістів, які є членами організації Тhе Society оf Ргоfеssiоnal Journalists, незалежно від того, у якій країні вони працюють, покликаний реалізовувати принципи етики на міжнародному рівні. Цей Кодекс було прийнято 19 вересня 1998 року.
У преамбулі Кодексу визначається, що мета діяльності преси — освіта спільноти. І саме вона є передумовою справедливості й основою демократії. Такий погляд властивий традиційній концепції демократії, яка бере початок від доби Просвітництва. Отже, обов'язок журналіста — сприяти реалізації цієї мети, сумлінно й чесно слугувати суспільству, відшуковуючи істину й забезпечуючи об'єктивне та всебічне висвітлення подій і проблем. Наріжним каменем довіри до журналіста вважається професійна чесність, яка виявляється у відданості етичним принципам професійної поведінки, описаним у Кодексі.
Принципи Кодексу умовно можна поділити на чотири групи вимог, які коротко формулюються так: істинність, мінімум шкоди, незалежність, підзвітність. Проаналізуємо ці принципи(Рис. 1.4).
По-перше, Кодекс закликає журналіста шукати й повідомляти істину, що спричиняє ряд окремих вимог. Журналіст повинен перевіряти достовірність інформації, уникати випадкових помилок. Свідоме викривлення фактів не допустиме ні за яких обставин. Журналіст повинен докладати максимальних зусиль для того, щоб почути особисту думку осіб, які в репортажах визнаються винними за певний проступок. По можливості потрібно вказувати джерела інформації, щоб підтвердити її достовірність. Перед тим як пообіцяти джерелам анонімність, слід з’ясувати мотиви, які спонукають джерело приховувати ім'я; обговорити всі умови та обіцянки, що пропонуються в обмін на інформацію, і виконувати їх. Журналіст повинен прагнути, щоб матеріали публікації, починаючи від заголовків і закінчуючи цитатами, не були викривленими, відповідали дійсності, не спрощували події й не висвітлювали їх зовні контексту. При цьому допускається посилення образу як технічний засіб, що слугує його більш повному розкриттю. Журналіст повинен уникати інсценувань подій, які відбулися раніше, без текстового повідомлення про це. Журналіст має уникати таємних та прихованих методів збору інформації, за винятком тих випадків, коли традиційні відкриті методи не дають можливість отримати інформацію, життєво важливу для суспільства. Плагіат засуджується у Кодексі.
До журналіста ставиться вимога сміливо говорити про всі позитивні й негативні сторони людської природи, навіть коли це не всім подобається. Така вимога — специфічний принцип журналістської професії. Адже у повсякденному житті етичним вважається, навпаки, такт і витриманість в оцінках іншого. Крім того, тут криється небезпека конфлікту між свободою слова і свободою особистості, отже, слід чітко бачити межу дозволеного, щоб уникнути такого конфлікту[15, c. 213-215].
Кодекс вважає, що журналіст, маючи власні культурні цінності, не повинен нав'язувати їх іншим. Також він повинен уникати упередженого ставлення до людей через їх расову, статеву, етнічну, релігійну або географічну належність, сексуальну орієнтацію, фізичні вади, зовнішність або соціальний статус.
За Кодексом, завдання журналіста — підтримувати вільний обмін думками, навіть у випадках, коли ці думки, на його погляд, є неприйнятними. Журналіст повинен надавати можливість виступити тим, хто зазвичай не має нагоди публічно висловитися.
Неоднозначною є вимога не розрізняти офіційні та неофіційні джерела інформації. На наш погляд, офіційні джерела несуть більшу відповідальність за свої висловлювання, окрім моральної, ще й офіційно усталену. Крім того, інформацію з неофіційних джерел слід додатково перевіряти. Отже, журналіст повинен дотримуватися рівності до джерел інформації в аспекті надання їм права голосу, серйозного ставлення до повідомлюваного. Але аналіз інформації, наданої офіційним або неофіційним джерелом, має свої відмінності, які журналіст повинен враховувати при підготовці матеріалу до публікації.
Вимога Кодексу професійної етики преси — розмежовувати у публікаціях і репортажах захист певних поглядів і повідомлення новин. Аналіз і коментарі мають бути чітко визначеними й не повинні викривлювати факти або контекст. Інформація повинна бути чітко відділена від реклами; слід уникати гібридних публікацій. Ці вимоги, як і попередні, слугують для того, щоб матеріали не вводили в оману аудиторію, прозоро повідомляли істинну інформацію, яку адресат міг би легко відрізнити від особистої думки автора публікації.
Важлива вимога, яка теж стосується проблеми істинності та правдивості публікації, — забезпечувати гласність при обговоренні й вирішенні питань, що безпосередньо торкаються інтересів суспільства і доступу до офіційних документів. Виходячи з цього, ЗМІ виступають у ролі народного рупору, через який члени суспільства впливають на політичні, економічні та соціальні події, відштовхуючись від правдивої інформації, яка повинна бути доступною для всіх (знову ж таки через ЗМІ).
Другий принцип закликає журналіста зводити шкідливий вплив публікацій до мінімуму, вбачаючи в джерелах інформації, героях своїх репортажів та колегах людей, що заслуговують на повагу. Пошук новин не є підставою для вседозволеності. Отже, журналіст повинен пам'ятати, що збір інформації та її оприлюднення можуть зашкодити цим людям, завдати їм неприємності. Особливу тактовність слід виявляти до дітей та неповнолітніх осіб, які є джерелами інформації або героями репортажів. Під час збору інформації, публікації інтерв'ю або фотографій стосовно якихось трагічних випадків потрібно бути чуйним до тих, кого спіткало горе[11, c. 9].
До речі, Кодекс надає більше прав на контроль інформації, що стосується особистого життя, простим громадянам, аніж посадовим особам або тим, хто прагне до влади, впливу та уваги до своєї персони від суспільства. Якщо вести мову про останню категорію громадян, то проникнення в їхнє приватне життя може бути продиктоване суспільними інтересами. Але загалом усі члени суспільства мають право на таємницю особистого життя, втручання в яке можливе лише у крайньому разі.
Якщо журналіст займається кримінальною тематикою, він не повинен відкривати імена неповнолітніх підозрюваних та жертв сексуальних злочинів, бо це вважається не етичним. Перш ніж публічно назвати імена підозрюваних у злочині до офіційного їх обвинувачення, журналіст повинен зважити, чи є це доцільним. Потрібно балансувати між правом обвинувачених у скоєнні злочинів на справедливий суд і правом спільноти бути інформованою, що не є легкою справою. Адже до цього долучається вимога не підсилювати цікавість до сенсацій, виявляючи почуття міри та смаку. Остання вимога неоднозначна. Адже кожний журналіст прагне, щоб його матеріал дістав якнайширший відгук у аудиторії, чого тяжко досягнути без певної сенсаційності публікації, без повідомлення подробиць та гарячих фактів.
Третій принцип — незалежність журналіста від будь-яких інтересів, за єдиним винятком — право спільноти бути інформованою. Журналісти повинні уникати особистої зацікавленості, не вступати в організації та відмовлятися від діяльності, яка може скомпрометувати їх професійну чесність і зашкодити репутації, відмовлятися від подарунків та послуг, грошових винагород, безкоштовних поїздок, особливого ставлення, уникати роботи за сумісництвом, політичної діяльності, урядових посад, роботи в органах місцевого самоврядування, якщо це може заперечити їх непідкупність. Також Кодекс закликає відмовлятися від надання особливих переваг рекламодавцям і групам, що переслідують специфічні інтереси, протидіяти тиску, що може здійснюватися ними з метою вплинути на висвітлення подій. Дуже обережним повинен бути журналіст при спілкуванні з джерелами, які пропонують інформацію за послуги або гроші. Торгівля за ціну інформації ставить журналіста у певну залежність від джерела[3, c. 84-85].
Незалежність журналіста надає йому можливість відверто розкривати конфлікти, що загрожують суспільству, сміливо притягати до відповідальності посадових осіб та представників влади. Тому незалежність дуже важливий чинник для демократичної преси, бо без нього неможлива ні свобода слова, ані гласність.
Останній принцип — підзвітність аудиторії та колегам. Цей принцип етики збігається з демократичним принципом підзвітності державних інституцій громадянському суспільству. Стосовно преси, це означає, що, по-перше, ЗМІ повинні слугувати комунікативним каналом між державою та громадянами, надаючи можливість звітності державних установ і відгуку суспільства на рішення уряду або репрезентативних органів. По-друге, журналісти повинні пояснювати і коментувати інформацію, заохочувати спільноту до висловлювань критичних зауважень на адресу ЗМІ, визнавати свої помилки і бути готовими до їх виправлення. Питання професійної етики журналіста також мають обговорюватися широкою аудиторією. Журналісти повинні бути готовими до діалогу зі спільнотою з приводу журналістської етики, публічно розкривати порушення етики у пресі та інших ЗМІ, дотримуватися тих високих етичних стандартів, яких вимагають від інших.
Усі проаналізовані принципи, прийняті на міжнародному рівні, покликані забезпечити розвиток демократичної преси, її легітимність у суспільстві, відкритість інформації. Водночас основна мета Кодексу — визначити, що у роботі журналіста з етичної точки зору є допустимим, а що ні.
Таким чином, професійна етика журналіста має особливі риси порівняно з суспільно прийнятими принципами моралі. Наприклад, тут потрібно поєднувати, з одного боку, свободу слова і відкритість інформації, і з другого — повагу до особистості та її приватного життя.
Не можна назвати Кодекс професійної етики, прийнятий Тhе Society оf Ргоfеssiоnal Journalists, однозначно довершеним, але його дух та ідеї своєрідним чином перегукуються з кодексами етики преси у різних демократичних країнах, що доводить доцільність етичних вимог та їх універсальність для демократичної преси в цілому[8, c. 22-24].
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ СВОБОДИ ПРЕСИ
2.1. Свобода як умова існування інформації
Задля того щоб право людей знати факти й думки було реальним, мають бути забезпечені незалежність журналістів і повага до їхньої професії. Різноманітні етичні положення, що стосуються журналістів, випливають з двох позицій: зважаючи на їх обов'язки, а також — на їх права. У Мюнхенській декларації більше, ніж в інших документах, виділяється прагнення визначити умови незалежності журналістів від державної влади, економічних кіл і своїх роботодавців(Рис. 2.1).
1. Безкорисливість
Одним із найочевидніших і найреальніших аспектів незалежності журналіста є його безкорисливість, яка насамперед стосується відносин з інформаційними джерелами. Згідно з Мюнхенською декларацією, журналістові забороняється "отримування будь-якого зиску від публікації або приховування інформації" (пункт 8 обов'язків, див. додаток).
Зиск може бути матеріальним, а також і моральним. Журналіст не продає ні свого слова, ані мовчання. Ця настанова є досить зрозумілою. Якщо йдеться про одержання грошей або якого-небудь зиску через товар, він мусить просто категорично відмовитись. На практиці все не так однозначно, "маленькі подарунки" — це лихо професії. Установи, компанії, організації передбачають такі кошти в своїх бюджетах на зв'язки з громадськістю. Тому професіонали інформаційних засобів ніколи не будуть достатньо пильними щодо цих матеріальних аспектів своєї діяльності.
До підкупу зазвичай вдаються для отримання прихильної статті, публікації потрібної інформації. Його організовують спеціальні агенції зв'язку коштом установи, іноді — адміністрації, їхньою метою є перетворення преси в "простого поширювача" інформації, сфабрикованої іншими. Діяльність агенцій зв'язку може мати стратегічні цілі, для того щоб спричинити кризу в супротивника або мати зиск із кризи, спровокованої конкурентами. Інколи підкуп здійснюють, аби забезпечити мовчання. В Мюнхенській декларації уточнено його причини. В журналістській етиці улесливе слово та мовчання за домовленістю вважаються одноплановими поняттями. В обох випадках свобода інформації є знівеченою або викривленою. В обох випадках потерпає істина та право людей знати. Економічні журналісти, мабуть, більше ніж інші, наражаються на спокусу порушувати зобов'язання безкорисливості. В "Етичних нормах і правилах" від "Washington Post", а також в інших, новіших, кодексах або хартіях особливу увагу приділено всьому, що може стосуватися злочинного використання знання секретної інформації.
Журналіст оточений прохачами, які шукають можливості його використовувати. Звичайний спосіб — це запрошення в професійне відрядження, яке часто супроводжується надмірними витратами. Мета цього — представити продукцію чи послуги, а часом країни, режими з кращих боків. В такому разі щонайменший із журналістських запобіжних заходів — сказати цілком відверто читачеві, слухачеві, глядачеві, що репортаж зроблено на замовлення. Це застереження виконує функцію попередження. Воно може супроводжуватись кількома уточненнями про умови готування репортажу, про надану свободу дій та наявні перешкоди.
Є інший вид захисту, що вочевидь краще узгоджується з інтересами людей. Він знаходиться в руках керівників ЗМІ. І полягає в тому, що замість прийняття запрошень у професійні відрядження, відправляти туди журналістів слід незалежно, коштом газети, каналу радіо чи телебачення. Однак цей захист є розкішшю, а її можуть дозволити собі тільки великі медійні організації[1, c. 46-47].
До вимоги безкорисливості належить також відповідна пильність щодо практики "підзаробітків": те, що журналісти постачають інформацію за винагородження, часто несумірне з виплатами за рахунок установ, політичних партій або адміністративних служб (організація навчального дня, проведення круглих столів, конференцій тощо). Якою буде незалежність цих журналістів стосовно установ чи інституцій, коли останні стануть темою новин? Чи журналісти не вестимуть себе як боржники або як вдячні слуги?22
2. Опір тискові
Наслідуючи ту ж логіку, в Мюнхенській декларації сформульовано вимогу до журналіста "протистояти будь-якому тискові та приймати редакційні директиви тільки відповідальних працівників редакції" (пункт 10 обов'язків, див. додаток). Тиск може здійснюватися заради виходу в світ статті, за можливості, прихильного характеру, або щоб здобути відмову від сюжету на делікатну тему. Він часто викриває дружні, ділові або позапрофесійні стосунки, котрими пов'язані керівники ЗМІ. Так впливи на журналіста замінені внутрішніми розпорядженнями, дієвішими, по суті, свідомо замаскованими. Для журналіста такий тиск особливо важкий, бо йде відджерел, що є обов'язковими в засобах інформації.
Журналісти не захищені від погроз і шантажування. Історія преси засвідчує багато епізодів прояву опору газет і журналів політичній владі. В країнах західної демократії ця боротьба, безумовно, ніколи не припинялася. Але вона стала менш інтенсивною. Водночас тиск на журналістів, здійснюваний з боку економічної влади, здається, як ніколи, особливо сильним. Він починається залякуванням і закінчується процесами. Судові справи руйнівні для газет з їх незначними фінансовими можливостями. Вони виснажують енергію головних редакторів і їхніх звинувачуваних журналістів. Є дві головні причини, що сприяють збільшенню цих справ. Перша — це розвиток журналістських розслідувань. Друга — це розвиток законодавства, що надає найліпші способи захисту від зазіхань преси і яким іноді так спокусливо зловживати. Однак дуже велике значення для журналістської професії мають свобода інформації та позиції судів, які постійно мусять зважати на варті захисту інтереси людини, що заслуговують захисту. Інколи трапляються й приводи для стурбованості.
3. Розпливчасті кордони між рекламою та зв'язками з громадськістю
Незалежність журналістів також визначається їхніми стосунками з клієнтами-рекламодавцями. В Мюнхенській декларації сформульована вимога "ніколи не поєднувати професію журналіста зі справою рекламіста чи пропагандиста" і "не приймати жодних прямих чи непрямих вказівок від рекламодавців" (пункт 9 обов'язків, див. додаток).
Згідно з правилами, які приймають ЗМІ або до яких їх зобов'язує закон, має існувати чіткий розподіл, належно позначений між редакційними матерія лами та програмою, з одного боку, та сторінками для реклами або рекламним часом — з іншого. Щодо друкованої преси, а саме "рекламних статтей", то це гібридний жанр, який займає проміжне місце між журналістикою та рекламою, що призводить до плутанини понять. "Рекламні статті" як такі в жодному разі не стосуються етики журналістики. Це лише спосіб розміщення реклами в газеті. Рекламодавець купує місце (в газеті) для своєї інформації та на якому, замість картинок і кількох добре зрозумілих, що привертають до себе увагу, фраз, друкує текст, схожий на газетну статтю, призначений для розхвалювання тих або інших товарів чи послуг.
Як правило, і це справа керівників ЗМІ, таку рекламну статтю слід розміщувати в тій частині, що призначена безпосередньо для реклами. Вона має бути чітко позначеною, її поліграфія та представлення мають бути такими, щоб читач зміг розпізнати цей матеріал і виділити його з редакційної частини. Рекламну статтю не повинні підписувати головний редактор, ні навіть інший професійний журналіст редакції. На практиці не все завжди відбувається досить прозоро. Від самого початку рекламодавець вдається до всіляких хитрощів, щоб його текст якнайбільше нагадував редакційну статтю. Або газета вже містить певну кількість рубрик двозначного характеру (наприклад, мода, автомобілі, туризм). Під виглядом послуги читачеві, а саме задоволення його незаперечної цікавості до новинок, зазвичай маскується реальна чи потенційна послуга рекламодавцеві. Діяльність спеціалістів комунікації та інших агентів зі зв'язків з громадськістю примножує згубні ефекти, оскільки вони прагнуть зіграти на плутанні понять, захопити собі через використання сприятливих статей частину редакційного матеріалу. Деякі видання, зокрема жіночі журнали, активно з ними в цьому співпрацюють.
Що стосується телебачення, то там створює проблему так звана "непряма" реклама: в передачах або репортажах камера з готовністю затримується на рекламній продукції чи марках, котрі з'являються на екрані. Наприклад, у Франції це час від часу відзначає Вища рада з питань телебачення і радіомовлення (lе Conseil superieur de audiovisuel — CSA). Проблематичні взаємозв'язки між редакторською роботою та рекламною діяльністю стають ще складнішими з розвитком у ЗМІ шефства (спонсорства), що веде до розмивання меж, прокладених між цими двома галузями[20, c. 34-37].
4. Права журналістів
Крім вимоги вільного доступу до всіх інформаційних джерел, права також основують діяльність журналіста на якомога міцнішому фундаменті. Передбачається інформування всередині ЗМІ про рішення, що впливають на життя організації, консультування з ліцензування, наймання на роботу, переведення та підвищення по службі. В правилах передбачені вимоги створення для журналіста умов, що забезпечують його моральну та матеріальну захищеність у роботі, винагороду, яка відповідає його соціальній ролі й достатня для гарантування його економічної незалежності.
Найважливіше, з позиції журналістської етики, право журналіста надає значення ставленню до генеральної лінії інформаційного органу й дотриманню моральних зобов'язань. Журналіст обстоює своє право відкидати будь-яке підпорядкування, що "суперечить генеральній лінії інформаційного органу, з яким він співпрацює", або "не чітко випливає з цієї генеральної лінії". Моральна угода передбачає те, що "журналіст не може бути примушений виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, коли це суперечить його переконанням чи сумлінню" (пункт 3 прав, див. додаток).
Цей подвійний захист дуже важливий. Кожна медійна установа обирає певну лінію з позиції своїх цілей — політичних або комерційних. Генеральна лінія, уточнена або ні у внутрішніх документах, визначає напрямки роботи редакції. Згідно з Декларацією, вона має бути визначена в контракті про найм на роботу. Журналіст, обравши співпрацю зі ЗМІ, її знає. Ця лінія визначає йому орієнтири в роботі й передбачає його особисту згоду. Будь-яке явне відхилення є приводом для звільнення від моральних обов'язків, що зв'язують журналіста з його ЗМІ. Значна й дострокова зміна генеральної лінії виправдовує це звільнення, яке в деяких країнах, таких як, наприклад, Франція, може супроводжуватись компенсаційними виплатами.
5. Збереження редакційної таємниці
Серед обов'язків, покладених на журналіста, є й такий, як відмова від розголошення конфіденційних джерел інформації, особливо у випадках, коли він виступає свідком на суді. Захист журналістських джерел інформації знаходиться на межі захисту свободи й пошуку істини. Існують відомості, що належать до суспільних інтересів, на розголошення яких їхнє джерело погоджується лише в тому разі, якщо його не буде названо. Журналіст, з огляду на взяті на себе зобов'язання стосовно неписаної домовленості, яку він уклав зі своїм джерелом, мусить мовчати про походження цієї інформації. Або трапляється таке, що справами, котрі знаходяться у віданні преси, займаються суди. В ході розслідування судці можуть побажати знати, звідки журналіст володіє тією чи іншою інформацією, як він її здобув, за яких обставин, в якій матеріальній формі. Відповідно до своєї професійної етики журналіст повинен відмовитися від свідчення в суді для того, щоб "зберігати професійну таємницю та не розголошувати джерело відомостей, одержаних конфіденційно" (пункт 7 обов'язків, див. додаток).
Вислів "професійна таємниця" є двояким тією мірою, якою він застосовний і до інших професій (лікарі, адвокати, духовенство тощо), де за законом вони теж зобов'язані зберігати свою таємницю. На відміну від журналістів, представники цих професій повинні зберігати в таємниці те, що їм довірили. Вони підлягають санкціям в разі порушення цієї угоди. І навпаки, сама місія журналіста передбачає, що він скористається інформацією, яку йому повідомили, і оприлюднить її. Отож якраз у деяких випадках не зміст інформації, а її джерело має залишатися конфіденційним. Обов'язок журналіста — зберігати мовчання про своє джерело, і не лише через дотримання угоди, укладеної зі своїм інформатором, але також через необхідність захисту всієї роботи з пошуку інформації. Хто ще погоджуватиметься говорити з журналістом, якщо він ризикує стати відомим і виявленим, і може статися так, що йому самому доведеться бути втягненим у судовий процес?[25, c. 192-194]
У багатьох країнах професійне етичне право прямо суперечить основним правовим положенням. У Сполучених Штатах 1972 року Верховний суд постановив п'ятьма голосами проти чотирьох, що журналісти не мають права користуватися ніякими спеціальними привілеями, що звільняють від свідчення в суді. Він, однак, визнав, що дотримання права свободи преси може певною мірою поширюватись на збирання інформації. З іншого боку, воно залишає відчиненими двері для ухвалення положень в окремих штатах стосовно дозволу журналістам мовчати про свої конфіденційні джерела. В деяких штатах використана ця можливість і ратифіковані закони, котрі кваліфікуються як "закон-щит". Проте осуди американських журналістів залишаються численними.
У дев'яностих роках Рада Європи та Європейський Союз у своїх резолюціях рекомендували запровадити в своє законодавство тим європейським країнам, які досі цього не зробили, визнання конфіденційності журналістських джерел інформації. Ці резолюції, безумовно, були позбавлені обов'язкової юридичної сили, але вони засвідчили сприятливий клімат для зближення професійної етики та чинного права.
Вперше конфіденційність джерел інформації здобула захист у Німеччині, Австрії, Скандинавії. У Німеччині цей принцип підтвердив і підсилив закон, який набрав чинності 1 серпня 1975 року. У Франції такий захист впроваджено пізніше, його підтверджує закон від 4 січня 1993 року з реформи кримінального судочинства. В Іспанії збереження редакційної таємниці журналістами гарантує Конституція. Визнання цього теж обумовлено в Сполученому Королівстві, Данії, Італії, Португалії24, а також у Швайцарії з 1 квітня 1998 року. Можливість дотримання цього принципу залежить від об'єктивного оцінювання, що визначається тяжкістю правопорушення, або суб'єктивного, залежного від коректності судді й необхідного в інтересах слідства.
Велике значення руху для забезпечення найліпшого захисту конфіденційних джерел інформації підтверджується скрізь. Він сприяє посиленню свободи інформації. Цей рух здобув велику підтримку Європейського суду з прав людини (вирок у "справі Гудвіна" (Goodwin) проти Сполученого Королівства від 27 березня 1996), який розглядає захист журналістських джерел інформації як "один із наріжних каменів свободи преси". Постанова про розголошення судом конфіденційних джерел суперечить 10-й статті Конвенції, за рішенням Європейського Суду, це може бути здійснене тільки в разі, "коли виправдане безумовною потребою, котра переважає громадські інтереси".
Етика інформаційних засобів, за своїм визначенням, припускає невживання терміна моралі та може ефективно використовуватися в окремому контексті. Це прийнятно тільки за двох умов. Перша — зберегти те, що охоплює мораль, знати первинні основи добрих вчинків у їх класичному значенні та сукупність правил, відомих як норми в їх сучасному сенсі. Друга — це застосування етики на таких різних рівнях: характеристика навичок, стратегічне застосування норм поведінки в особливих ситуаціях, формулювання норм, обґрунтування й надання їм законної сили, регулювання практичної діяльності.
Згідно з англосаксонською традицією, сприйняття етики можна представити трьома рівнями аналізу. Перший рівень — описовий, він дає соціографічний та історичний аналіз правил моралі в їх сукупності та прояві від одного суспільства до іншого, від однієї епохи до іншої. Другий рівень — нормативний, належний до філософії моралі, він прагне дати визначення тому, що стосується Добра і Зла, Справедливості та Несправедливості, спрямований на те, щоб сформулювати обов'язки та права. Третій рівень — метаетичний, він постає з рефлексивної етики, яка, з одного боку, вивчає гносеологічні, логічні або семантичні питання, що стосуються двох перших рівнів і, з іншого боку, виходячи за межі формальної критики системи морального дискурсу, розглядає легітимність практикованих у суспільстві норм.
До цих трьох рівнів слід додати стратегічне значення етики. Щоб визначити йому місце, треба стисло згадати про відмінність двох класичних підходів до етики. Згідно з підходом, основаним на морально-етичному обов'язкові в стилі кантівських міркувань, етика встановлює правила поведінки, за своєю суттю добрі та справедливі. Згідно з теологічним підходом, орієнтованим на кінцеві цілі, моральність поведінки людини оцінюється залежно від наслідків. В останньому разі це означає, що маломоральні за своєю суттю вчинки можуть привести до бажаних результатів і сприяти, наприклад, згідно з утилітаризмом Бентама (Bentham) та Міля (Mill), цілі, добре зрозумілій у суспільстві. Що стосується засобів інформації, стратегічна етика спирається на цей другий підхід: вона прагне заспокоїти людей та втримати політичну владу від втручання, заявляючи про внутрішню саморегуляцію професійної діяльності. При цьому вона посилається на поширену, добре зрозумілу ідею ліберальної перспективи як найбільшої свободи, наданої інформаційним засобам у суспільстві. Стратегічна етика допускає неминучі відхилення від норми ЗМІ задля забезпечення цієї основної свободи. Алексіс де Токевіль (Alexis de Tocqueville) підтвердив: "Щоб отримати безцінні блага, забезпечувані свободою преси, треба вміти змирятися з неминучими мінусами, які вона породжує"[29, c. 389-393].
Отже, ми можемо дозволити собі говорити про етику ЗМІ, не посилаючись уже на мораль, у тому разі, коли уточнимо означення різних її рівнів (Рис. 2.2):
• описова етика полягає в дослідженні й описанні практичної діяльності інформаційних засобів у майже етимологічному сенсі: звичок, моральності журналістів і ЗМІ, а також цінностей, які явно чи ні пов'язані з професійною діяльністю; цей опис містить перелік обмежень, яким підпорядковується журналіст;
• стратегічна етика виникла в ході дискусій про регулювання медіями; як на етику, вона часто набуває надмірних форм, коли спрямована протистояти намірам зовнішнього втручання, повідомляючи про добру репутацію; це професійна етика, яка саморекламується, двозначно натякаючи, що "етика виправдовує себе";
• нормативна етика формулює обов'язки та права; зокрема, стосовно журналістики вона відповідає етичним кодексам та контролю за їх дотриманням такими органами, як рада преси, медіатор чи омбудсмен; нормативна етика забезпечує регулювання практичної діяльності;
•рефлексивна етика, або метаетика, вирізняється серед інших форм етики, вона узаконює практичну діяльність, норми поведінки, а також піддає випробуванню імідж.
Без сумніву, є багато прикладів порушень у роботі інформаційних засобів. Теоретично їх можна пояснити плутанням різних рівнів етики. Практично вони відбуваються тому, що нині в сучасних інформаційних засобах існують власні сили, які прагнуть протистояти етичним вчинкам індивідуумів. Саме тому етика інформаційних засобів описує діяльність не лише її найочевидніших агентів: журналістів, фоторепортерів, телережисерів та операторів. Вона також стосується висвітлення роботи їхніх керівників і ЗМІ як організації.
Ці дві чисельні категорії дійових осіб об'єднуються в процесі діяльності інформаційних засобів. Робота журналістів є складником діяльності ЗМІ, а вони, в свою чергу, неминуче звертаються до журналістів, бо саме ті займаються інформацією. Це поєднання, яке добре засвідчує системний підхід, проявляється в розгляді двозначності терміна "преса". Не говоритимемо навіть про друкарську машину, праматір слова, а розглянемо пресу з іншого боку: професійний корпус журналістів, журнали й періодичні видання, медійні організації загалом і навіть сукупність обраної в суспільстві системи інформування та думок. Щодо терміна "журналістика", то він характеризує практичну діяльність, навички журналістів, а також функціонування й ефективні методи роботи ЗМІ.У міркуваннях про етику прагнуть до загальності. Водночас у своєму розвитку вона переростає в окрему культуру, яка, в цьому разі, впливатиме на практичну діяльність ЗМІ в певному суспільстві, зокрема ліберального типу. В книзі етика ЗМІ переважно стосуватиметься роботи журналістів, ролі ЗМІ та їх взаємовідносин із громадськістю за умов демократії Західної Европи та Північної Америки. Сфера її застосування досить широка, ми спробуємо скласти попередній перелік уразливих місць:
• крихка незалежність журналістів у їхніх стосунках з органами влади;
• порушення при перевірці достовірності інформації, пов'язані з впливом ринкових законів, швидкістю опрацювання інформації, ефективністю роботи професійних авторів повідомлень;
• плутання понять "свобода слова", що належить усім, і "свобода преси", контрольована обмеженим колом осіб;
• подання пріоритетної інформації, що характеризує певні аспекти дійсності, щоб тримати в курсі подій слухачів або читачів;
• кривди, завдані людям через застосування насильницьких дій, втручання в особисте життя, нехтування презумпцією невинності[32, c. 142-145].
2.2. Свобода преси як вияв політичного розвитку
Свобода преси вважається однією з основних конституційних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси та інших політичних свобод є саме конституціоналізм, бо "регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми". Конституційні гарантії свободи преси є невід'ємною ознакою демократичної системи ЗМІ.
Ще у Конституції України гетьмана Пилипа Орлика (1710), яка була однією з перших у Європі, свобода розглядається як найвища цінність. Акцент у цьому документі зроблено саме на захисті прав та вольностей народу (війська Запорізького), демократичних традицій українського козацтва, хоча окремо про свободу слова чи друку тут ще не йдеться.
М.Драгоманов розглядав свободу слова як одну з обов'язкових конституційних норм, причому зробив вагомий особистий внесок у реалізацію цього принципу "як діяльний учасник і борець за ті форми життя, які вважав за єдино розумні й справедливі". Прагнучи, за словами професора Р.Іванченко, допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства, Драгоманов розробив у 80-х роках ХІХ сторіччя федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії.
Параграф 17 Конституції Української Народної Республіки (1918) проголошував, що "громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку…". Однак розділ VIII цього документа передбачав: "У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені… Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означати спеціальний закон, виданий звичайним порядком".
У Конституціях європейських країн свобода слова і преси знайшла своє відображення під впливом Великої Французької революції [8], яка створила абсолютно нову духовну атмосферу у світі. Стаття ХІ Декларації прав і громадянина, прийнятої за часів Французької революції, проголошувала, що вільний обмін думками є одним із найцінніших прав людини, і будь-який громадянин може вільно говорити, писати, друкувати, окрім випадків зловживання цією свободою, передбачених законом. Тоді це було насправді "вражаючим завоюванням: сміливий вияв цього нового духу порушував усталений порядок речей у всій Європі".
Нині Французька Конституційна Рада (Conceil constitutionel) визнає свободу преси однією з основних гарантій усіх прав та свобод, розглядаючи цю свободу як право не лише тих, хто пише, редагує та видає, але й тих, хто читає[30, c. 56-58].
У США свободу преси захищає Перша поправка до Конституції цієї країни: "Цей коротенький припис протягом двох століть залишався для американської преси маяком та щитом, хоч його й не було викарбовано на віки. Мало не щодня він проходить випробування в судах, на вулицях, в коридорах влади". Перша поправка, яка фактично відокремила пресу від держави, передбачає, що "Конгрес не повинен ухвалювати законів, які… обмежували б свободу слова чи преси". Першу поправку називають поправкою тисячоліття, чи не найвищим досягненням людства (символічно й те, що вона перша): "У поправку вкладено розуміння величезної цінності свободи слова… Перша поправка до Конституції США стала для організованої преси ліцензією на самовизначення як своєрідний інститут. Вона дарувала пресі гігантську владу. Ні духівництво, ні адвокати, ні медицина, ні університети не можуть навіть претендувати на таку свободу дій і вчинків". Унікальне право на вільний вияв охороняється в США "мабуть, більше за будь-яке інше право" і закріплює привілейоване становище преси у цій країні. Обмеження свободи преси розглядається тут як порушення збалансованості конституційного механізму. Але Перша поправка до Конституції має суттєву ваду: вона не містить визначення свободи слова і преси.
Формулювання щодо свободи слова в Конституції України також є далеко не досконалими й не бездоганними. Конституція України визначає політико-правовий зміст свободи слова. У Статті 34 Основного Закону записано, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.
Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне логічне продовження. Зафіксовані в Конституції України принципи, норми і положення щодо прав на свободу слова загалом відповідають загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, міжнародним конвенціям з прав і свобод людини.
Однак експерти зауважують, що другою частиною статті 34 Конституції України встановлені обмеження на здійснення цих прав на підставі окремого закону. Ці обмеження викладені у загальному вигляді, не мають конкретного змісту. А отже, можуть бути використані з метою порушення конституційних прав громадян. Так, здійснення права на свободу думки, слова та інформації, згідно з Конституцією України, може бути обмежене в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню одержаної конфіденційно інформації, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.
Така невизначеність у законодавстві може призводити, і як свідчить практика, нерідко призводить до того, що публікація у ЗМІ (навіть достатньо обґрунтована) щодо корумпованості окремих представників державної влади може розглядатися як загроза національній безпеці, або як така, що підриває авторитет правосуддя.
Нова Конституція України зафіксувала право кожного на свободу думки, слова, переконань. Однак поняття "свобода преси" залишилося поза межами Основного Закону, "що є ущемленням свободи масової інформації". Цей факт, по суті, означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується, особливо, якщо враховувати вищеназвані обмеження свободи слова, встановлені другою частиною статті 34. Окремі представники лівої опозиції розглядають чинну Конституцію України навіть як найбільш реакційну у Європі[35, c. 12-14].
На відміну від Основного Закону України, у таких державах, як, наприклад, США, Німеччина, термін "свобода преси" запроваджений у Конституції цих країн. Навіть у Конституції Тринідад і то гарантія свободи преси відокремлена від гарантії свободи вираження поглядів, і, хоча таке відокремлення не виявлене у конституціях більшості країн, воно є надзвичайно важливим з точки зору охорони прав преси і всіх громадян, що користуються свободою преси.
У статті 5 Основного Закону ФРН записано:
"1) Кожна людина має право на висловлення і поширення власної думки в усній, письмовій і наглядній формі, а також на необмежене одержання інформації з усіх загальнодоступних джерел. Гарантується свобода преси, а також радіо- і телевізійних повідомлень. Цензура відсутня.
2) Ці права обмежуються загальними законоположеннями, законоположеннями про захист молоді і особистої гідності громадян".
Такою є конституційна основа свободи німецької преси: "На відміну від свободи думок чи інформації, свобода преси у ФРН — це більше, ніж індивідуальне право (право на самозахист) окремого громадянина від держави. На думку федерального конституційного суду, стаття 5 Основного Закону захищає пресу в цілому як інститут, що є невід'ємною частиною демократичної держави. Свобода преси у державі відповідає інтересам не тільки преси, але й усіх громадян цієї держави".
За постановою Конституційного суду Німеччини (ФКС) навіть оприлюднення мас-медіа інформації, одержаної внаслідок порушення обов'язку зберігати таємницю або за допомогою інших незаконних засобів теж має бути захищено Основним Законом як право на свободу преси. Тобто оприлюднення інформації, отриманої незаконними способами заради інтересів суспільства, також не може бути виключено із свободи преси.
У журналістиці проблема свободи преси виникає з появою газет. Західноєвропейська демократична концепція свободи преси втілювалася у роки Французької революції і ґрунтувалася на трьох основних постулатах: відокремленні новин від коментарів; доступі до урядової інформації; відсутності цензури. Зазначимо, що вони вже відображені в українському законодавстві. З появою нових аудіо й аудіовізуальних ЗМІ принцип свободи преси трансформувався у свободу ЗМІ. Тому термін свобода преси застарів. Свобода ЗМІ є цінністю, обов’язковим елементом демократії й необхідною умовою забезпечення свободи слова, свободи інформації, політичного, ідеологічного, економічного й інформаційного плюралізму. Якщо в перехідний період (свідомо чи несвідомо) безвідповідально ставитися до свободи ЗМІ, вона може стати важелем для руйнування паростків громадянського суспільства. Проаналізовано правові гарантії свободи ЗМІ в Україні, осмислено Закони України, котрі містять правові норми, що гарантують свободу ЗМІ в Україні, виявлено упущення в українському законодавстві. У Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» є термінологічні помилки. Варто внести виправлення у визначення масової інформації, доповнити його аудіоінформацією, інакше сформулювати поняття друковані ЗМІ, а саме як періодичні газетні та журнальні видання. Терміни газетні та журнальні видання ширші, ніж газети і журнали. До газетних видань належать газети, газети-тижневики, газети-дайджести, додатки до газет, а серед журнальних видань є альманахи, журнали-дайджести, журнали-тижневики і власне журнали[41, c. 215-217].
В Україні свобода ЗМІ вперше знайшла законодавче закріплення у Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У ст. 2 цього закону сформульоване розгорнуте поняття свободи діяльності ЗМІ, що означає свободу слова, свободу виявлення поглядів і переконань, свободу інформації та заборону цензури. Але у цьому законі не знайшли відтворення положення ст. 19 Загальної декларації прав людини – право приватної власності на ЗМІ та свобода їх економічної діяльності. Проголошена в законі свобода економічної самостійності не тотожна свободі економічної діяльності. Саме свобода економічної діяльності – запорука економічної самостійності, а не державна підтримка ЗМІ.
Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р., закріпила у ст. 34 свободу слова, поглядів, переконань, інформації та свободу думки як суб’єктне право. Однак у Конституції України немає статті про свободу преси чи свободу ЗМІ, хоча ці свободи були закріплені у Законі «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» ще 1992 р., що є ущемленням свободи масової інформації. Конституція України у ст. 22 не допускає звуження змісту та обсягу прав у законах, але сама це робить. Конституція України як нормативно-правовий акт вищої сили повинна хоча б у лапідарній формі закріплювати свободу ЗМІ, а вже закони України – конкретизувати її. Розділ ХІІІ Конституції України передбачає внесення змін до Основного Закону. Зважаючи на те, що права і свободи ЗМІ, закріплені Конституцією у ст. 34, не є вичерпними, доцільно на сесії Верховної Ради обговорити це питання.
Свобода ЗМІ передбачає відповідальність журналістів за матеріали, вплив на аудиторію. Її регламентують міжнародні, національні правові норми, котрі диференційовано як зобов’язувальні, обмежувальні й заборонні.
Правове регулювання свободи ЗМІ могли б здійснювати Закон про мораль, Закон про свободу масової комунікації, де були б відображені статті про свободу політичних дискусій, свободу оцінки в ЗМІ.
Стан свободи слова в країні демонструє рівень розвитку відносин між мас-медіа та владою. Що більше кожна зі сторін усвідомлює важливість для успішного існування співпраці з іншою, то рівень вищий. Коли влада намагається взяти мас-медіа під свій контроль, автоматично падає рівень довіри і до ЗМІ, і до влади. Щорічні рейтинги стану свободи слова у світі оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів» [9]. Як засвідчує звіт 2006 року, добре почуваються мас-медіа лише в державах Євросоюзу. До п'ятірки країн, де преса існує вільно, входять Фінляндія, Ісландія, Ірландія, Нідерланди та Чехія. Скандинави стабільно відзначаються високим рівнем свободи преси.
Сучасний розвиток суспільства потребує постійних корективів у відносинах між владою та засобами масової інформації. Запровадження інформаційних технологій дає змогу мас-медіа почуватися вільніше, що дратує політичні сили. Водночас уміння керувати інформаційними потоками та впливати на громадськість за допомогою ЗМІ виводить політичну діяльність на якісно новий рівень.
Професор Фордемського університету у США Робін Андерсен вважає найнебезпечнішими для преси власників мас-медіа, які, обстоюючи власні інтереси, забороняють друкувати журналістські розслідування. Доки обидві сторони – мас-медіа та влада – не усвідомлюватимуть життєвої важливості співпраці, доти існуватимуть утиски свободи преси. Утім, з огляду на постійне суперництво інтересів, ідеальну свободу преси важко уявити. Можна лише вести мову про якісно ліберальне співробітництво в одній інформаційно-політичній площині.
Інформаційна політика держави має ґрунтуватися не на «перетягуванні каната» й претензіях на володарювання, а на чіткому усвідомленні потреби вільного збалансованого потоку інформації в усіх напрямах для поліпшення стану справ у державі та здійснення загальнонаціональної політики.
Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою демократичної системи ЗМІ, підкреслюють особливу цінність цієї свободи як одного з визначальних факторів особистісного й суспільного розвитку, виокремлюючи її від решти свобод. Важливе значення мають при цьому національні історичні традиції конституціоналізму[28, c. 436-438].
2.3. Зміст та структура свободи преси
Свобода преси — це право громадян та їх організацій вільно викладати свої погляди через газет, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова.
У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише комуністична партійність є тою обов’язковою умовою, за якої можлива свобода преси. У довіднику Д.С. Григораша “Журналістика у термінах і виразах” читаємо: “Саме комуністична партійність забезпечує що коболу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Лозунг свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий. Справжня свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної революції”.
Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника, це було загальновизнане положення марксистської ідеологічної доктрини. У ній ретельно приховувалося, що запровадження найпередовішого суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх громадян, перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі залежність капіталістичної преси “від грошового мішка буржуазії”, залежність, яка насправді об’єктивно існує, виглядала значно меншим лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого наповнена історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії журналістики гасло комуністичної партійності служило способом легалізувати й виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.
Свобода преси найчастіше визначається як право поширювати ідеї, думки, інформацію через друковане слово без обмежень з боку влади; право, що гарантує захист і "лежить в основі усіх інших політичних свобод" та прав людини. Свобода преси є не просто гарантом, а "головним гарантом конституційності демократичного ладу". Свобода преси визначає той ступінь свободи, у котрому друкарські засоби масової інформації можуть освітлювати державні і суспільні проблеми, особливо ті, що містять критику чинних органів влади. Свобода преси ґрунтується на праві на вільне вираження думки. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію й ідеї будь-якого роду, незалежно від меж, в усній, писемній або друкарській формі, у формі творів мистецтва, або за допомогою інших засобів на вибір. Див. також Свобода вираження думки
Основна мета свободи преси — це створення передумов для формування освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан громадських справ. Свобода преси означає, що мас-медіа можуть зайняти будь-яку позицію щодо влади — лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи контролювати дії влади, критикувати її політику, вади та зловживання. Свобода преси — це, по суті, і є свобода ставлення громадян до влади, свобода робити надбанням гласності всі владні дії, свобода їх критики або підтримки[37, c. 20-21].
У такому розумінні свобода преси є однією із форм безпосередньої участі громадян у політиці, а поняття "займатися політикою" Іван Франко, наприклад, розумів саме як "свобідний обсуд діянь і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя". Свобода означає для індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна зробити тільки тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної оперативної й об'єктивної інформації.
Свобода преси та шляхи її досягнення — це давня, якщо не сказати, вічна тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу преси є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ: "Свобода — це політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, у теорії журналістики проблема повної свободи преси ще й досі є одним з найбільш дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюються за повну свободу преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні, ніж найбільша воля вислову."
Свобода преси як одна з політичних свобод здійснюється в площині громадянин — держава через інститут вільних ЗМІ і насамперед включає в себе: 1) свободу доступу до інформації; 2) свободу поширення інформації; 3) "свободу дотримування своєї опінії, не зазнаючи зовнішнього втручання". Федеральний суддя Ірвінг Кауфман (США) констатував, що свобода преси залежить від захисту трьох аспектів комунікаційного процесу: 1) збору інформації; 2) обробки інформації; 3) поширення інформації.
Питання про структуру свободи преси є надзвичайно важливим, бо, за словами видатного філософа Олексія Лосєва, структура — це найголовніше, адже без структури немає ніякої роздільності. А якщо в предметі немає ніякої роздільності, то це означає тільки те, що ми не можемо приписати йому ніяких властивостей, бо кожна властивість предмета вже вносить у нього якусь роздільність. Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи структуру поняття "свобода преси", один із теоретиків вітчизняної преси В. Владимиров виділяє такі основні компоненти цієї свободи (Рис. 2.4): 1) економічна самостійність ЗМІ; 2) правовий захист свободи журналістської діяльності; 3) політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські цінності; 4) творча свобода журналістів.
Структуруючи поняття "свобода преси", дослідники журналістики зазначають, що воно включає такі основні положення (питання): 1) ЗМІ та юридичні рамочні умови їх існування; 2) ЗМІ та економічні рамочні умови їх існування; 3) ЗМІ та становище журналіста; 4) відносини між ЗМІ та політикою, напруженість цих відносин; 5) ЗМІ та підготовка і підвищення кваліфікації журналістів[6, c. 31-32].
Доктор історичних наук Спартак Бєглов стверджує, що, наприклад, у Великобританії існує реальний вимір свободи преси, незважаючи на те, що у цій країні немає ні конституції, де була б зафіксована свобода преси, ні законів про пресу, а судова влада функціонує на засадах наявності прецедентів (аналогій у минулому). Але там уже протягом кількох десятиліть, точніше, “з п'ятдесятих років існує Кодекс журналістської практики. В основі цього Кодексу не заборонені заходи, а принципи високої відповідальності журналіста перед суспільством і читачами.”
Аналізуючи британський досвід С. Бєглов дійшов таких висновків:
1) Теоретично свобода преси утвердилась у Великобританії як норма, що є невід'ємною частиною всіх інших прав і свобод людини.
2) Юридично — це свобода в межах загального законодавства та окремих обмежень щодо преси для запобігання зловживанням цією свободою на шкоду суспільству чи окремим людям.
3) У матеріальному плані переважну можливість у використанні цієї свободи мають великі підприємства газетної індустрії та утворені ними монополістичні об'єднання.”
Під час семінару "Перешкоди свободи слова в Україні та шляхи їх подолання", який відбувся у Київі в 1996 році, зазначалося, що взагалі є дві свободи слова: 1) свобода слова як абсолютна цiннiсть; 2) свобода слова як полiтичний аргумент, а під час парламентських слухань з проблем свободи слова у 1997 році екс — спікер Верховної Ради України О. Мороз виділив два аспекти свободи слова: 1) свобода слова як правова категорія; 2) свобода слова як моральна категорія.
Загалом проблема свободи преси має, принаймні, вісім аспектів: 1) правовий (юридичний); 2) економічний; 3) історичний; 4) філософський; 5) політичний; 6) моральний; 7) психологічний; 8) технічний. Проте стверджувати однозначно, який з них є найважливішим досить важко (рис. 2.5). Тому їх розташування у цьому списку досить умовне.
У статті 4 закону про пресу вказано, що "стиль і лексика друкованих засобів масової інформації мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам. Вживання лайливих і брутальних слів не допускається". Слід визнати доцільним таке обмеження, хоча багато фахівців скептично ставляться до цього положення, висуваючи той аргумент, що, мовляв, "чітко не визначені, а в деяких випадках просто відсутні "загальновизнані" етичні і моральні норми, єдині для всіх вікових і соціальних верств. Як наслідок — не можна достовірно та однозначно судити про відповідність таким нормам тих чи інших текстів, опублікованих у ЗМІ. По-друге, існує досить широка практика вживання нецензурної лексики в художніх цілях, у тому числі в літературних творах, визнаних світовою класикою. І по-третє, регулювання стилістичних питань та пристойності лексики публікацій ЗМІ можливе на рівні етичних і "цехових" норм, шляхом саморегуляції в професійній спільноті журналістів. Виходячи з цього, запровадження таких норм у законі України про друк здається зайвим і в зв'язку з відсутністю чітких правових критеріїв для їх застосування потенційно небезпечним, особливо якщо врахувати, що на їх основі та відповідно до статті 15 закону України про друк можлива, наприклад, відмова в державній реєстрації друкованого ЗМІ". Така точка зору, на наш погляд, досить вразлива, адже випадки вживання нецензурної лексики в художніх цілях є доволі рідкісними, і, як правило, така література позначена відповідною міткою і призначена для обмеженої аудиторії (в будь-якому разі до неї не належать діти). А мас-медіа є засобами масової інформації. І попри те, що ніхто з нас не захоче брати на себе функції цензора в царині суспільної моралі, доводиться визнати, що ми всі відчуваємо ту межу, ту міру, перевищення якої перетворює моральність на аморальність, вільне обговорення складних тем — на обсмоктування непристойностей, просвітницько-популяризаторську діяльність — на пропаганду розпусти. І всі прекрасно знають, від споглядання яких телепередач і від ознайомлення з якого штибу пресою ми хотіли б максимально уберегти підростаюче покоління. Хай навіть "шляхом саморегуляції в професійній спільноті журналістів"[5, c. 20-21].
Найбільшими прихильниками ідеї максимального "приборкання" ЗМІ, що не додержуються положення про відповідність етично-моральним нормам, є депутати українського парламенту, які мають на меті прийняти закон про захист суспільної моралі. Судячи з того, що ідея такого законопроекту мусується в стінах парламенту вже більше трьох років, це може свідчити тільки про одне: основна проблема полягає не в тім, потрібен чи ні такого роду закон, а в тім, що його винесення на обговорення парламенту відтягується через побоювання, що він обмежуватиме свободу слова, а відтак його автори викличуть на свою адресу зливу критики. Слід зауважити, що введення в закон про друковані ЗМІ норми, яка забороняє пропаганду насильства і жахів, ні в кого не викликає заперечень, хоча поняття "жаху" і "насильства" так само не мають жодних "правових критеріїв" і так само складно не допустити їх у ЗМІ, як і відрізнити одне від іншого. Отже, мова повинна вестися не про заборону, скажімо, нецензурної лексики, а про умови, в яких зможуть поширюватися ЗМІ, дописувачі і штат яких не можуть висловити своєї думки без допомоги таких "аморальних" стилістичних засобів; про виділення таких ЗМІ в окрему категорію, про їх "маркування" і т. ін. Захист суспільної моралі, якщо вже про це йдеться, повинен полягати не в забороні функціонування ЗМІ, а в наданні читачам можливості зробити власний вибір, віддати перевагу одному виданню перед іншим на основі розрізнення моралі і аморальності. Однак варто пам'ятати, що таке розрізнення здатні робити тільки зрілі особи, які на основі власних духовних пошуків спромоглися осягнути загальнолюдські цінності. Тож, безумовно, варто унеможливити доступ до інформації, яка несе в собі загрозу духовному здоров'ю, підростаючому поколінню. В цьому напрямку ще є над чим думати, але те, що в цьому напрямку слід думати, ні в кого не викликає заперечень.
Крім того, далі автори "Порівняльного аналізу…" самі визнають: "…судячи з усього, така норма не суперечить частині 2 статті 10 Європейської конвенції про права людини, яка встановлює, що здійснення свободи висловлювати свою думку і поширювати інформацію "може підлягати таким… обмеженням…, що встановлені законом… для охорони… моралі". На наш погляд, етично-моральні питання є дуже вагомими в роботі журналістів, невипадково нині ми спостерігаємо бурю навколо них у США, пов'язану з вимогами покінчити з "вольницею" мас-медіа в пропаганді жахів, насильства і т. ін. Вимоги ці постали, зрозуміло, після терористичних актів 11 вересня 2001 року, тож небезпідставним є твердження щодо взаємної залежності суспільного здоров'я і стану ЗМІ[23, c. 5-8].
Завершуючи огляд українського законодавства, покликаного унормувати питання свободи слова і преси, варто зазначити, що його недогляди і похибки є продовженням — ні, не переваг державної системи, як можна було б подумати, — його загальної недосконалості, наступним витком тієї системи, що складається у взаєминах держави і суспільства, відбиваючи ставлення суспільства до всіх гілок влади, і, крім того, свідченням поглиблення застою в питаннях реформування організації державної влади на рейках дійсної демократії.
До того ж поки що українські журналісти можуть хіба що мріяти про організаційні форми, в яких могли б відлитися їх наміри сприяти свободі преси. І дійсно, самим тільки журналістам це не під силу — тож не будемо брати до уваги об'єднання, утворені за професійною ознакою (як, наприклад, Асоціація засобів масової інформації чи Спілка журналістів України), через те, що вони покликані виконувати інші функції. Досягнутий на сьогодні максимум — це спроба об'єднання журналістів "Хартія—4" протиставити відвертій ідеологізації та прихованій "партизації" за допомогою ЗМІ свій професійний кодекс честі, до заповідей якого входять:
— поважання права громадськості на отримання повної та об'єктивної інформації про факти і події;
— поважання права журналіста на власні переконання і принципи, у зв'язку з чим його не можна зобов'язувати в службовому порядку виконувати завдання (в тому числі писати), які суперечать його поглядам;
— виконання автором свого обов'язку робити все можливе для уникнення необґрунтованих звинувачень та тверджень, які принижують людську гідність, тобто суперечать етиці журналіста, а в разі поширення інформації, яка виявиться невідповідною дійсності, — для спростування її.
Цілком вірогідно, що шлях до професіоналізації діяльності журналістів в Україні проляже крізь етичне самовизначення і відповідну самодіяльність та самоорганізацію журналістського цеху[29, c. 396].
РОЗДІЛ 3. Демократія і свобода преси
3.1. Українське законодавство і захист преси
Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною. Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Основного Закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Основного Закону).
Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Крім того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач забороняється і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю[18, c. 75-76].
Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Зокрема стаття 45 Закону України "Про інформацію" відповідно до цього документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті наголошено, що цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права та/або суміжних прав на неї), та/або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, заборонена.
Крім цього, в законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.
Забороняється, відповідно до змісту цієї статті, створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.
Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (стаття 171).
Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України[27, c. 3-5].
Прагнучи утвердити себе як громадянське суспільство, ми повинні перейматися проблемою свободи преси, адже саме преса утворює поле, на якому "вирощується" вільне слово, вона сприяє вираженню вільної думки, вона дозволяє різноплановим ідеям пройти випробовування обговоренням, вона відкриває інформацію та доносить її до своїх читачів, збагачуючи їх відомостями, що стосуються нагальних проблем сьогодення, і представляючи їх в усьому їх розмаїтті.
Недаремно в цьому зв'язку американський учений Джон Стюарт Міллс у своїй праці "Про свободу" писав, що "найбільше зло придушення вільного висловлення думок полягає в тому, що воно врешті-решт грабує людську расу, бо якщо думка правильна, люди позбавляються можливості змінити хибну точку зору на справедливу; якщо ж думка неправильна, люди так само програють, бо втрачають можливість ясніше зрозуміти істину та отримати більш сильне враження від боротьби істини з викривленнями, яке саме по собі слід визнати не менш корисним. Вільна преса виступає в ролі вікна, крізь яке люди можуть краще роздивитися істину в вигляді конкретних ідей та думок".
Проте не варто зупинятися на обґрунтуванні добре відомих істин, виражених у формулюванні "Преса — це четверта влада", натомість належить зрозуміти, що українська преса ще не стала такою. Наша преса не є вільною, так само як не є вільними й розвиненими інші суспільні інституції, котрі мали б відігравати роль соціальних механізмів контролю над політичною владою.
Права та обов'язки журналіста регламентує стаття 26: "Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов'язки, передбачені Законом України "Про інформацію" та цим Законом.
Журналіст має право:
1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації;
2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;
3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;
5) переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;
6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;
7) по пред'явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;
8) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;
9) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);
10) відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;
11) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.
Журналіст зобов'язаний:
1) дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;
2) подавати для публікації об'єктивну і достовірну інформацію;
3) задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства;
4) відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону;
5) представлятися та пред'являти редакційне посвідчення чи інший документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації;
6) виконувати обов'язки учасника інформаційних відносин;
7) утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо[16, c. 35-37].
Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків".
Рамки діяльності друкованих засобів масової інформації регламентуються статтею : "Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.
Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю. Держава гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції. Заходи, спрямовані на забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, та органи державної виконавчої влади, які здійснюють цю підтримку, визначаються Кабінетом Міністрів України".
Керуючись буквою закону, уряд не оминув нагоди скористатися правом визначати такого роду заходи. Зокрема це стосується таких його актів, як постанов "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації"", "Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів".
Документом, який відіграв важливу роль у піднятті соціального статусу журналіста, як відомо, став закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Цей документ, спрямований на "посилення системи правового регулювання в інформаційній сфері", був прийнятий у 1997 році, однак уже в вересні 2001 року в нього було внесено зміни і доповнення. Питання організації соціального захисту журналістів у ньому визначені з урахуванням специфіки журналістської діяльності, та головним його досягненням стало підвищення статусу працівників ЗМІ до рівня державних службовців. Ще одним "приємним" моментом у забезпеченні професійних прав можна вважати положення про те, що "з метою створення сприятливих умов для плідної творчої діяльності членам всеукраїнських професійних творчих об'єднань журналістів надається право на додаткову жилу площу у вигляді окремої кімнати або в розмірі десяти квадратних метрів понад норму жилої площі в державному та комунальному житловому фонді. Засновники (співзасновники) державних та комунальних засобів масової інформації для виконання журналістами службових обов'язків забезпечують за свій рахунок їх безплатний проїзд міським та приміським транспортом (крім таксі). Журналісти, які живуть і працюють у сільській місцевості, селищах міського типу, безплатно користуються житлом, опаленням і освітленням відповідно до законодавства — через систему державних субсидій на утримання цього житла та оплату зазначених комунальних послуг"[7, c. 140-141].
Проте напрями і форми державної підтримки ЗМІ, окреслені даним законом, викликали неоднозначні оцінки в середовищі професіоналів. Дехто критикував його, зазначаючи, що не слід надавати додаткову державну економічну підтримку районним, міським і міськрайонним газетам за рахунок коштів та протекціоністських заходів органів місцевого самоврядування: мовляв, що це за газета, яку потрібно утримувати. Тим паче, що завдяки цьому органи місцевого самоврядування та місцеві адміністрації отримують змогу справляти тиск на редакційні колективи. Інші вказували на приховані вади закону, який імпліцитно змушував громадян (читай: платників податків) двічі платити за окремі видання — один раз у ролі їх передплатників, другий — у ролі спонсорів (надавачів дотації). Треті нагадували, що "державних" ЗМІ взагалі не повинно бути, бо ж немає їх у багатьох країнах "перехідної демократії".
Крім того, права журналістів у сфері охорони праці виявилися достеменно "кульгавими". Згідно із статтею 13 працівникам друкованих ЗМІ гарантуються "права на охорону праці, пільги та компенсації за роботу із важкими та шкідливими умовами праці, на медичні огляди, соціальне страхування, на всебічне розслідування нещасних випадків, смерті і шкоди, завданої здоров'ю при виконанні службових обов'язків, та права на відповідні відшкодування на підставі і за нормами Закону України "Про охорону праці" при обов'язковому врахуванні в колективних договорах особливих і специфічних рис журналістської діяльності та запровадженні відповідних заходів.
Журналісти мають право на щорічну відпустку тривалістю 36 календарних днів та санаторно-курортне лікування за рахунок власників (засновників, співзасновників) засобів масової інформації"[36, c. 54-55].
3.2. Концепції свободи преси для суспільства
В Україні існує фактична безкарність чиновників за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод діяльності журналістів. Це дозволяє говорити про санкціоноване створення перешкод щодо функціонування окремих ЗМІ з боку владних структур. Так, в Україні були зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалися безпідставні скасування угод щодо оренди приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення останніх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як численні випадки необґрунтованої відмови в акредитації журналістам видань, опозиційних до влади, ненадання ЗМІ відкритої інформації, у тому числі такої, що є суспільно значущою. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ – це тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.
Як вже зазначалося, одним із найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів, ЗМІ змушені були припинити свою діяльність через фінансову неспроможність. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необґрунтовано величезну суму. Слідо зазначити, що такі методи боротьби із журналістами та медіа найчастіше застосовуються під час виборчої кампанії та відразу після неї.
Крім цього, у межах українського інформаційного простору створюються нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки з боку органів влади окремих засобів масової інформації. Це стосується пільгового оподаткування, державного фінансування тощо. Все це створює для окремих ЗМІ кращі умови в конкурентній боротьбі, краще становище політичних та фінансових груп і окремих осіб, що лобіюють інтереси цих видань. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначаються на нормальному цивілізованому розвитку ринкової економіки в Україні, інформаційного простору тощо[40, c. 61-62].
Унеможливлює демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ владний контроль у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 року в Україні було зареєстровано та перереєстровано 20903 періодичних видання. Від цієї кількості 8859 становлять видання загальнодержавної, регіональної та/або закордонної сфери розповсюдження, 12044 – місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої преси перебуває у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави посідають державні та комунальні медіа. Зокрема, за згаданий період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних видань, 878 комунальних. Із них: на загальнодержавну, регіональну (дві та більше областей) та закордонну сферу розповсюдження – 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження – 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.
Основними рисами системи цих ЗМІ є такі:
1) цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;
2) відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;
3) слабка матеріально-технічна база;
4) низька конкурентоспроможність на інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.
Проте найголовніша риса діяльності цих ЗМІ полягає в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежать від органів влади, які здійснюють необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.
Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії. Зокрема, держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення. А це – 9,6 млн радіоточок, у тому числі 2,7 млн (28%) – у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) має показник аудиторії, наближений до 100 %.
Місцеві органи влади, орієнтуючись на владу центральну, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони виступають засновниками комунальних ЗМІ, які фактично виконують роль прес-служб місцевих органів влади.
За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками. Також їхня діяльність регламентується й спеціальними Законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка встановлює певні пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ. Зокрема, йдеться про пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на таке пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги[21, c. 63-65].
Застосування політичної цензури в Україні стало можливим завдяки: низькому рівню політичної культури влади та суспільства; використанню владою легальних та напівлегальних методів впливу та контролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; низький рівень діяльності правоохоронних органів України щодо захисту свободи слова, охорони роботи представників ЗМІ, їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа, намагання влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати мас-медійний простір; юридично нечітко визначений характер відносин у системі "власник – ЗМІ", що призводить до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку в нашій державі.
Наявність у суспільних відносинах такого явища, як політична цензура, унеможливлює в Україні подальший розвиток демократичних перетворень, розбудову цивілізованого ринку. В цьому контексті неабияку роль повинна відігравати робота Верховної Ради України щодо подальшого удосконалення законодавчої бази інформаційного простору нашої держави. З цією метою необхідно переглянути існуючий механізм кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані з перешкоджанням професійній діяльності журналістів, зокрема шляхом деталізації відповідних положень. Розміщення переліку можливих дій або бездіяльності, які переслідуються кримінальним законом у цій сфері. Відповідно до цього Кримінальний кодекс України варто доповнити статтями, що стосуються незаконного перешкоджання діяльності ЗМІ (політична цензура, перешкоди в тиражуванні ЗМІ або поширенню теле- і радіосигналу; безпідставне знищення або затримка тиражу, безпідставна відмова в продовженні оренди приміщення тощо).
З метою розвитку свободи слова, недопущення політичної цензури необхідно встановити: законодавчі передумови щодо роздержавлення ЗМІ шляхом заборони органам влади (усіх рівнів) виступати їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі національної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну та творчу незалежність; доповнити існуючі нормативні акти щодо цієї структури додатковими документами, які б стосувалися механізмів відповідальності й журналістів, і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської етики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади у частині висвітлення діяльності останніх шляхом переходу на винятково договірні відносини з використанням державного замовлення; унормувати механізм відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації; забезпечити прозорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлаштування журналістів винятково трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.
Реалізація цих та інших демократичних принципів розвитку держави, її ринку, мас-медійного простору, аудиторії дасть можливість уникнути в суспільстві політичної цензури, повною мірою забезпечити розвиток свободи слова, плюралізму думок, права на інформацію[41, c. 216-218].
3.3. Свобода преси та ЗМІ – основна цінність демократії та етики преси
Демократія може бути визначена як система влади і як форма відносин між суспільством і державою, тобто, як політичний режим. Демократія охоплює не лише процеси здійснення суспільної політики, а й результати цього процесу. Демократичні уряди мають проводити політику, що сприяє зміцненню певних фундаментальних демократичних цінностей – таких, як свобода, рівність, справедливість, плюралізм. Іншими словами, йдеться про свідомо керовану політику зміцнення соціального і культурного клімату, який робить можливою демократичну політичну практику (насамперед, виборність, підзвітність та періодичну змінюваність уряду), будівництво й розвиток демократичних інститутів, культивування плюралістичної культури.
Демократична преса слугує справжнім інструментом діяльності громадянського суспільства, рушійною силою механізмів демократичної форми правління. У цьому аспекті етика преси повинна зосередити увагу на принципах демократії та її цінностях, щоб на їхній основі визначити норми професійної діяльності журналістів у демократичних країнах.
У професійній етиці є кілька своїх уразливих місць. Норми мають численні формулювання, через квазіспільність органи регулювання позбавлені прав на здійснення санкцій; формулювання цінностей трактувалося по-різному і не було позбавлене ризику формалізму.
1. Різноманітність практичної діяльності
Журналістська етика вражає безліччю формулювань, що разом відбивають багатоманітність місць, часових проміжків, професійних дій і знань у галузі журналістики.
Вивчення практичної діяльності, навіть всередині однієї країни, виявляє такі відмінності за обмеженнями, що взагалі постає питання про можливість спільних норм. Говорячи, наприклад, тільки про друковану пресу, чи можна застосовувати ті ж самі правила для бульварної газети, регіональної гдоденки, газети, призначеної для еліти, жіночого журналу? Як виробити приписи, поза кількома дуже загальними принципами, які б не були звичайним складанням правил? Як відбити загальні принципи для різних практичних дій?
2. Коли нема санкцій
За кількома винятками, регулювальні органи не передбачають здійснення санкцій. Журналістська етика грунтується на добровільному застосуванні її правил і належить до компетенції моралі. Однак будь-яке порушення моралі не карається санкціями. Тут помітна відмінність між правом і професійною етикою, взаємозв'язки між ними є водночас роздутими, доповняльними, а деколи — суперечливими. Примушення відіграє визначальну соціяльну роль, оскільки воно сприяє переконуванню індивідуумів у помилковості ухилятися від дотримання правил та використанню правового захисту в разі невиконання покладених зобов'язань. Що стосується етики, то спокуса ухилитися від дотримання правил також є, але примусу нема.
Це робить роль рад преси, посередників або інших органів регулювання часто двозначною. Зазвичай на їхню думку не надто зважають. І навіть коли вона є громадською, це майже не давало результатів. Ось чому періодично лунають нарікання на неефективність рад преси і безкарність журналістів та ЗМІ.
3. Двозначність і формалізм правил
Під прикриттям тотожних формулювань, посилань на загальні цінності на практиці етичні документи можуть давати дуже різні орієнтири. Не за їх найтехнічнішими аспектами (перевіряння джерел, обов'язок виправлення неточної інформації), не за правовими сферами (повага права на особисте життя, незазіхання на честь), а в пропонованому тлумаченні поняття правди[30, c. 59-60].
Вимоги правди, об'єктивності, точності, безумовно, підтверджуються в кодексах. Ці вимоги є центральними. Істина — головна цінність інформації. Однак вона перебуває у взаємозв'язках, явних або неявних, із сукупністю інших цінностей, постійних чи змінних: повагою людської гідності, забезпеченням демократії, емансипацією народу, поступом нації, визнанням режиму… В етичних кодексах на істині відбиваються ідеологія, політика, історія. Трактування, що є наслідком сукупності обставин, змінюють її смисл. Це свідчить про те, що етичним правилам також притаманна спільна уразливість всіх декларацій морального характеру: вони уразливі через відхилення, які залежно від обставин, потреб та обмежень можуть викривити розуміння істини.
До всього цього додається небезпека формалізму. Зазвичай найлегше дотримуватися букви положення, ніж роздумувати над суттю й дотримуватись нормативної етики, тоді як рефлексивна етика надавала б законної сили практичній діяльності та нормам. Основний недолік кодексу професійної етики — це презентація його як каталогу формальних правил, стверджуючи при цьому віру в його вичерпність. В кодексі перелічуються дії, які дозволяються чи забороняються, тоді як етика містить сюжети, що вимагають прийняття рішень, вибору, аналізу правил та обов'язків поза тим формулюванням, що було запропоноване.
Незалежні ЗМІ – найліпший засіб проти зловживання владою й розвитку демократії, обов'язкова умова забезпечення свободи слова, свободи інформації, політичного, ідеологічного, економічного й інформаційного плюралізму. Свобода слова є етичним ідеалом роботи журналіста так само, як свобода особистості є ідеалом загальної етики. Але тут виникає проблема: і свободі ЗМІ, і свободі слова, виявляється, необхідні певні межі, щоб вони сприяли демократичним процесам.
Давно відомо, що загрозою для демократії й громадянського суспільства є недостатня поінформованість, і що використання преси для критики і відкриття широкій громадськості справ влади збудить суспільний відгук: громадяни здобудуть можливість гласно керувати самі собою зі знанням реального стану справ. На сьогодні у світі спостерігається така тенденція: інформації так багато, що в дефіциті виявилася здатність громадян розібратися в ній. Цілком плюралістична система ЗМІ лише поглибила б цю тенденцію, ще більше посиливши інформаційну переповненість. У цьому аспекті, свобода ЗМІ обмежується вимогами професійної етики, яка спонукає журналістів враховувати необхідність збереження суспільної рівноваги. З іншого боку, свобода слова в демократичному суспільстві обмежується як нормами професійної етики журналіста, так і принципами суспільної моралі, що спирається на звичайний здоровий глузд[21, c. 82-83].
Свобода преси – це сукупність багатьох складових, часто взаємосуперечливих. Цінність свободи преси пов'язана з ідеєю відкритої комунікації – можливості формувати відкрите суспільство, коментувати всі дії владних структур, виконувати роль посередника між суспільством і владою. Існування незалежної преси передбачає перш за все контроль за побудовою демократичної держави, всебічне висвітлення діяльності всіх гілок влади, партій і громадських рухів, без чого немає гарантії створення й існування демократичного цивілізованого суспільства.
Преса у демократичних державах, безперечно, покликана втілювати у собі найширшу свободу думок та поглядів, розповсюджуючи цю свободу на своїх читачів. Але така свобода не може обійтися без значної відповідальності за висловлене, тому журналіст завжди повинен віднаходити етичні аргументи на захист своїх публікацій. Крім того, можлива ситуація, коли свобода слова вступає у конфлікт зі свободою особистості. Це зіткнення головних цінностей демократії становить собою один з численних прикладів, що втілює проблему демократичної преси, яку можна розв'язати лише засобами етики. Тому стає зрозумілим, чому журналісти у демократичних державах часто звертаються до етики преси, у сфері якої постійно виникають актуальні питання та нагальні завдання. Принципи етики преси – це не моральні пута, а засіб захисту як приватної особи, так і журналіста, який про неї пише. Тому журналістами демократичних країн було усвідомлено як першочергове завдання розробку етичних кодексів, що дає можливість зміцнити свободу слова, водночас захищаючи свободу особистості.
Соціальний ефект журналістики в Україні, яка встала на шлях демократії, безпосередньо пов'язаний із ініціативою преси, яка проявляється в постановочних дискусіях, полеміці з приводу ситуацій всередині держави та на міжнародному рівні, орієнтованій насамперед на гласність, активізацію громадської думки. Підтримка і розвиток справжньої демократії потребує наявності і зміцнення вільної, незалежної, плюралістичної і відповідальної журналістики всередині країни. Така журналістика має відповідати загальному розвитку демократичних тенденцій у світі. З багатьох причин проблеми масових інформаційних процесів, комунікаційної політики і практики неможливо розглядати ізольовано від проблем становлення і розвитку нової державності, міждержавних і міжнаціональних відносин. Тому журналістика в Україні може розвиватися тільки в межах загального процесу демократизації, сучасний етап якого несе більше проблем, аніж готових рішень.
Зважуючи на приклади країн з високим рівнем розвитку демократії й, з іншого боку, на приклад Росії, Україні потрібно знайти свій шлях регулювання роботи мас-медіа, який би забезпечив втілення та виконання принципів етики преси.
В Україні, на відміну від країн з розвинутою демократією, нема недержавного органу саморегулювання преси. Тому преса у своїй діяльності спирається тільки на норми права. На сьогодні законодавство України дає пресі певні гарантії свободи і покладає на неї певні правові обов'язки. Отже, втілення принципів журналістської етики багато в чому залежить від загального розвитку правничої бази, від легітимності законів та рівня стабілізації всередині країни.
Демократичний розвиток сучасного суспільства, взятого у глобальному вимірі, тісно пов'язаний з макроетикою, яка досліджує норми та правила міжлюдського спілкування, акцентуючи увагу на відповідальності людства за своє майбутнє існування. Демократична преса, роль якої – уможливити громадську комунікацію, виявляється комунікативним засобом, від якого значною мірою залежить, наскільки сучасне людство усвідомить ті ризики та зміни, які загрожують його існуванню, і наскільки воно зможе консолідуватися задля їх усунення. Це стає можливим завдяки демократизації преси та суспільства в цілому, бо свобода як демократичний ідеал передбачає відповідальність за вибір та вчинок. Отже, етика преси у сучасних демократичних країнах тісно пов'язана з макроетикою, поняттєвий апарат і принципи якої можуть застосовуватися зокрема до професійної етики журналіста[26, c. 144-145].
Висновки
Сучасні засоби масової інформації змінюються та розвиваються разом зі змінами та розвитком суспільства, тому потребують перегляду моральних орієнтирів, на які спиратимуться журналісти у своїй фаховій діяльності. Отже, набуває актуального значення проблема формування професійної етики журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні. В дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення вказаної проблеми шляхом аналізу досвіду становлення етики преси у демократичних державах, що знаходяться на різних ступенях розвитку демократії. Результати дослідження дають можливість з'ясувати, яким чином можна вирішити проблеми етики преси у нашій державі, яка перебуває на перехідному етапі розвитку демократії, а також використати одержані результати у процесі розробки та укладення етичного кодексу української преси. У процесі дослідження зроблено наступні висновки, які вказують на теоретичне і практичне значення роботи:
1. Етичні принципи професійної журналістики базуються на принципах загальної етики, але у своїй конкретиці не збігаються із загальною етикою. Їх відмінність виявляється не лише у прямій відповідності професійним ситуаціям, а й у тому, що професійна етика втілює ідеали та цінності певної суспільної інституції, до якої належить конкретний друкований орган. Зокрема, діяльність демократичної преси базується на дотриманні ідеалів та цінностей демократії, що повинно знайти відображення у спеціальних етичних приписах.
2. Наявність у професійній етиці журналіста особливих норм, що не зводяться до загальних моральних принципів, і серйозні відмінності у розстановці моральних цінностей свідчать про унікальність професійної моралі журналіста як предмета наукового вивчення, слугуючи достатньою підставою для формування самостійної дисципліни – етики журналіста. Виявити особливості етики преси можна лише шляхом конкретного аналізу змісту самої професійної діяльності журналіста, докладного розбору властивих лише цій професії чеснот і спокус. Тому етика преси розглядається дослідниками як специфічна дисципліна, яка має свої відмінності у порівнянні з загальною етикою.
3. Журналістська етика, що діє та розвивається у демократичних державах, так само, як і загальна етика, спирається на гуманістичні ідеї. Це пояснюється першорядним значенням людини, з одного боку, як основної етичної цінності, і з другого – як суб'єкта, об'єкта і адресата професійної діяльності журналіста. Тому головні категорії моралі у сучасній етиці несуть гуманістичний зміст.
4. Професійна етика впливає на діяльність та поведінку журналіста через систему цінностей, на самостійне затвердження яких його орієнтує. Значення етики преси полягає у запровадженні в суспільне життя критично вивіреної сукупності цінностей і норм – певного стандарту людської моральності. Ситуація в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену роль етики актуальною особливо для журналістики, яка впливає на масове сприйняття суспільством демократичних ідей та їхнє вкорінення в політичному й соціальному житті. Приписи професійної журналістської етики базуються на прийнятих у суспільстві моральних цінностях і, водночас, являють собою механізм легітимації у суспільстві цінностей (зокрема демократичних).
5. Для демократичного суспільства головна етична цінність – свобода, яка є джерелом більш конкретних цінностей – таких, наприклад, як рівність і справедливість. Свобода – це можливість здійснити вчинок, який можна охарактеризувати з позицій моралі. Вчинок визначається як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де особа може здійснити певний вибір на користь моральної цінності або проти неї. При цьому особа повинна бути готовою нести цілковиту відповідальність за свої дії; у іншому разі свобода, втрачаючи ціннісні позиції, перетвориться на анархію.
6. У професії журналіста, як і в інших сферах людської діяльності, вагомим фактором є особистість суб'єкта діяльності – суб'єкта вільного вибору і відповідальності. При цьому мова ведеться як про автора публікації, так і про джерело інформації. Це ж стосується і адресата інформації, який при її сприйнятті та використанні також опиняється в умовах вільного і відповідального вибору. Тому свобода особистості, яка виражається у вільній діяльності, творчості і самореалізації, є наріжним каменем професійної етики журналіста.
7. Важлива проблема сучасної преси, яка розв'язується засобами етики – співвідношення цілей та засобів у роботі журналіста. Представник демократичної преси, ставлячи перед собою мету, яка загалом спрямована на закріплення демократичних принципів, повинен враховувати, що неетичні засоби досягнення обраної мети спотворюють найкращу ціль і надають їй неприйнятного для демократії характеру. Отже, якщо заради певної мети працівникові незалежної преси доводиться поступатися моральними принципами, то слід проаналізувати, чи не конфліктує ця мета з головними цінностями демократії і чи варта вона таких поступок.
8. Відмінність етичних принципів преси, що базуються на принципах загальної етики, але у своїй конкретиці не співпадають із загальною етикою, виявляється не лише у прямій відповідності професійним ситуаціям, але й у тому, що професійна етика втілює ідеали та цінності певної суспільної інституції, до якої належить конкретний друкований орган. Таким чином, діяльність демократичної преси повинна базуватися на дотриманні ідеалів та цінностей демократії. Такими ідеалами є свобода, рівність, справедливість.
9. На сьогодні поняття "демократія" означає певний політичний концепт, а також особливий тип влади, систему правління, різновид політичного режиму та певну політичну культуру. Сфера реалізації демократії – громадянське суспільство, головною характеристикою якого є автономія від держави. Демократія не є чимось сталим на всі часи, а знаходиться в постійному розвитку. У демократичних країнах принципи журналістської етики відповідають цінностям демократії, які затверджуються й діють завдяки обов'язковій підтримці преси. Взаємозалежність демократії та ЗМІ виправдовується тим, що разом вони забезпечують максимальну свободу в сенсі індивідуальної чи групової автономії без зазіхання на свободу іншого або інших.
10. Усталені цінності розвинутої демократії мають велике значення для вітчизняної демократичної преси, так само як і зарубіжний досвід. Але не менш важливе значення має спроможність вітчизняної журналістики до етичної самостійності, здатність не втрачати культурної своєрідності, водночас інтегруючись у демократичний світ, сприймати нові цінності лише "переживши" їх, усвідомивши їхню необхідність та справжність.
11. Можлива ситуація, коли свобода слова вступає у конфлікт зі свободою особистості. Це зіткнення головних цінностей демократії – один із численних прикладів, що втілює проблему демократичної преси, яку можна вирішити тільки засобами етики. Тому зрозуміло, чому журналісти в демократичних державах часто звертаються до етики преси, у сфері якої постійно виникають актуальні питання та нагальні завдання.
12. Свобода преси є основною суттєвою цінністю демократії й обов'язковою умовою забезпечення свободи слова, свободи інформації, політичного, ідеологічного, економічного й інформаційного плюралізму. Преса як підсистема суспільної політичної системи може слугувати засобом реалізації влади, але й може стати запорукою свободи. Гарантії свободи ЗМІ повинні знайти відображення в конституціях та юридичних законах демократичних держав, інакше всі інші свободи перебуватимуть під загрозою, як сама демократія і суспільство в цілому. Громадянське суспільство повинно саме контролювати й обирати інформаційні потоки. При цьому преса, що прагне бути демократичною і незалежною, відстоює своє право на саморегулювання, створюючи відповідні органи, які зважують на думки громадян – адресатів публікацій, і координують діяльність преси, спираючись на етичні принципи та норми.
13. Етика преси знаходить своє матеріальне вираження у сукупності професійних етичних кодексів, які охоплюють діяльність преси у загальному вигляді, але залишають авторові свободу вибору поведінки у конкретних ситуаціях. Міжнародні етичні кодекси подібні у представленні ієрархії цінностей, відповідно до яких набувають значення конкретні етичні принципи. Такі цінності виявляються загальноприйнятими для професії журналіста. Крім того, принципи етики преси значною мірою відображають цінності та ідеали, які панують у світі завдяки поширенню та розвитку демократичних тенденцій в усіх сферах суспільного життя. Сучасні кодекси етики преси окремих країн у аспекті наявності прямих приписів щодо дотримання демократичних ідеалів та цінностей, або ж принципів, які прямо втілюють демократичні тенденції у етиці, загалом відповідають етичним принципам, прийнятим на міжнародному рівні.
14. Спираючись на аналіз існуючих кодексів та хартій журналістської етики, можна стверджувати, що всі вони продукувалися незалежними спілками, громадянськими організаціями, вільними об'єднаннями. Принципи, зазначені в цих документах, мають обов'язковий характер лише для членів об'єднань, які є суб'єктами їхнього творення. Для інших працівників преси ці етичні правила не обов'язкові до виконання.
15. Діяльність демократичних видань залежить від багатьох факторів, що в правовій державі повинні бути законодавчо підтримані. Слово уособлює початок і результат політичної діяльності. Остання на сучасному етапі розвитку України відбувається досить непередбачувано й часто нерегламентовано, хоча й діє в демократичному руслі. Крім того, зростає вірогідність того, що у практиці преси виникатимуть такі ситуації, яким не знайдеться аналогій ані в кодексах інших демократичних країн, ані у власному етичному досвіді професійних журналістів України. Тому необхідно створити кодекс етики преси, який відповідав би сучасним вимогам саме нашої країни і був би визнаний більшістю професійних журналістів. На сьогодні законодавство України дає пресі певні гарантії свободи й покладає на неї певні етичні обов'язки. Отже, за цих умов розширення правових норм преси буде запорукою її об'єктивності, незалежності, підтвердженням розвитку нашої країни як демократичної.
16. Демократичні процедури, підкріплені незалежними різноманітними ЗМІ, здатні відкрито і чесно відкривати громадській увазі серйозні небезпеки, мінімізуючи таким чином можливість фатальних помилок. Демократична преса, володіючи свободою слова та думки, здатна реалізувати такі умови розв'язання глобальних проблем, які уможливлять знаходження оптимального для всіх рішення — щоб результат відповідав принципу найменшої шкоди та найбільшої вигоди, забезпечував виживання та подальший позитивний розвиток людства.
Список використаної літератури
- Закони України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналісті" ; "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні": За станом на 1 грудня 2006 року / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парламентське вид-во, 2006. — 40с.
- Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної України. – К.: Либідь, 1996. – 124 с.
- Владимиров В. Вступ до спеціальності "Журналістика": навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2007. — 166с.
- Владимиров В. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2003. — 220с.
- Гвоздєв В. Свобода преси і свобода інформації: проблеми співвідношення // Публіцистика і політика: Зб. наук. пр. / За заг. ред. проф. В.І. Шкляра. – К., 2000. – С. 45-47.
- Гвоздєв В.М. Конституціоналізм і свобода преси // Українське журналістикознавство / Гол. ред. В. Різун. – К.: Ін-т жур-ки, 2000. — Вип. 1. – С. 19-21.
- Гвоздєв В.М. Поняття “свобода преси”: визначення, зміст, структура // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Журналістика. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2001. — Вип. 9. – С. 31-32
- Гвоздєв В.М. Поняття “свобода преси”: генезис, зміст, структура // Наукові записки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка / Гол. ред. В. Різун. – К., 2000. — Т. 1. — С. 140-141.
- Городенко Л. Засоби масової інформації у контексті громадської думки: формування, функціонування, жанрові прийоми: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут журналістики. — К., 2003. — 19с.
- До проекту Кодексу етики журналіста України // Укр. журналістика: історія і сучасність: Вісн. Львів. ун-ту. – Сер. журналістика. – 1997. – Вип. 20. – С.21-25.
- Етика: Малахов В. А. Курс лекцій: Навч. посібник — 3-те вид.— К.: Либідь, 2001. — 384 с
- Етична журналістика: короткий посіб. за матеріалами тренінгів "Вивчення стандартів журналістської етики" / Міжнародний фонд "Відродження"; Агентство з міжнародного розвитку США / Сергій Томіленко (упоряд.), Тетяна Бондаренко (упоряд.). — Черкаси : Медіапрофесіонал, 2007. — 56с.
- Етичний кодекс українського журналіста // Медіа — навігатор. — 2002. — № 9. — С. 9
- Журналістська етика та етикет: основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень: Монографія. – Львів: Світ, 1998. – 412 с.
- Кагановська О. Засоби масової інформації: Навч. посібник для студ. II-V курсів (фр. мова) / Київський держ. лінгвістичний ун-т. — К., 1997. — 124с.
- Карась М. Чесність, неупередженість і журналістика // Віче. — 2005. — № 11. — С. 66-67
- Карпенко В. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998рр.: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл., які навч. за спец. "Журналістика" і "Видавнича справа та редагування". — К. : Інститут журналістики КНУ ім. Т.Шевченка; Нора-Друк, 2003. — 350с.
- Карпенко В. Основи професіональної комунікації. – К.: Нора-прінт, 2002. – 348 с.
- Кодекс професійної етики українського журналіста // Журналіст України. – 1997. – №5-6.
- Конончук С. Конституційні підвалини та правові визначення для захисту свободи преси в рамках українського законодавства //Медіа — навігатор. — 2001. — № 1 . — C. 6-15
- Кравченко В. Скільки коштує свобода преси?//Вітчизна. — 2002. — № 3-4. — C. 75-83
- Криворучко С. Етичні засади діяльності медіа в Україні та світі // Актуальні питання масової комунікації / За ред. д-ра філол. наук, проф. В. Різуна. – К.: Інститут журналістики. – 2002. Вип. 2.– С. 18.
- Криворучко С. Загальні принципи етики у їх застосуванні до журналістики // Актуальні питання масової комунікації / За ред. д-ра філол. наук, проф. В. Різуна. – К.: Інститут журналістики. – 2002. Вип. 3. Ч. 1.– С. 34-40.
- Криворучко С.В. Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні: Дис.канд. філ. н. — К., 2003. — 181 c.
- Криворучко С. Порівняльна характеристика етичних принципів засобів масової інформації України та Швеції // Роль ЗМІ в процесах державотворення / За заг. ред. А.З. Москаленка. – К.: Центр вільної преси. – 1998. – С. 126-132.
- Криворучко С. Сучасна міжнародна етика преси // Актуальні питання масової комунікації / За ред. д-ра філол. наук, проф. В.Різуна. – К.: Інститут журналістики. – 2002. Вип. 3. Ч. 2. – С. 5-8.
- Кривошея Г. Журналістика: поняття, терміни: Навч. посіб. / Київський міжнародний ун-т. — К. : КиМУ, 2005. — 2005 —204 с.
- Кузнецова О.Д. Журналістська етика та етикет: основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень. – Львів: Світ, 1998. – 412 с.
- Кузнецова О.Д. Правові гарантії незалежної преси // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. і повідомл. четвертої Всеукр. наук.-теор. конф. 19-20 грудня 1997. – Львів: 1997. – С. 142-145.
- Місьо М. Українське законодавство і захист преси: аналіз і рекомендації // Свобода висловлювань і приватність. — 2000. — № 1-2. — С. 3-36
- Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф. Основи масово-інформаційної діяльності. — К., 1999. — 634 c.
- Незалежна преса й суспільно-економічна трансформація // Зб. праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької / Ред. кол.: М.М. Романюк та ін. – Львів, 1998. – С. 389-396.
- Незалежна преса у контексті суспільно-економічних трансформацій // Студії політологічного центру «Генеза». – 1998. – № 1. – С. 56-60.
- Основи масової комунікації: Навч. посібн. – Львів: Ред.-видавн. відділ Львів. ун-ту, 1996. – 170 с.
- Правові гарантії незалежної преси // Українська періодика: історія і сучасність: Четверта Всеукр. наук.-теорет. конф., 19-20 груд. 1997 р. – Львів, 1997. – С. 142-145.
- Правові й етичні норми журналістики: Тексти лекцій. – Львів: Ред.-видавн. відділ Львів. ун-ту, 1993. – 96 с.
- Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики: Учеб. пособ. — М.: РИП-холдинг, 2002. — 322 с.
- Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні: Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / С.В. Криворучко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 20 с.
- Прудник М. Свобода преси як вияв політичного розвитку //Віче. — 2008. — № 1. — C. 54-55.
- Раз Д. Моральні засади свободи / Пер. з англ. В. Василюка та О. Тереха. – К.: Веселка, 2001. – 431 с.
- Різун В.В. Загальна характеристика масово інформаційної діяльності // Наукові записки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. / Гол. ред. В. Різун. – К.: Ін-т жур-ки, 2000. — Т. 1. — С. 15-30.
- Свобода ЗМІ та її правовігарантії //Площа ринок. – 1998. – 17 лип. — 31 лип.
- Тичина А. Преса: робота під пресом //Національна безпека і оборона. — 2002. — № 11. — C. 61-63
- Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку: зб. наук. пр. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького / С.М. Квіт (відп.ред.кол.). — Черкаси, 2007. — 528c.
- Шкляр Володимир Іванович, Мукомела Олександр Гнатович, Петрів Тарас Іванович, Слісаренко Ігор Юрійович. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра. — К., 1999. — 180с.
Додатки
Додаток 1. Декларація обов'язків і прав журналістів
Декларацію обов'язків і прав журналістів прийняли 24 та 25 листопада 1971 року в Мюнхені представники профспілок і федерацій журналістів шести країн, що входили на той час до складу Європейського економічного співтовариства.
Вступ
Право на інформацію, свободу висловлювань і критику є одним з основних прав людини.
З цього права суспільства бути поінформованим про події та погляди походить сукупність прав та обов'язків журналістів.
Відповідальність журналістів перед суспільством первинна порівняно з будь-якою іншою, зокрема, стосовно своїх роботодавців та органів державної влади.
Місія засобів інформації неодмінно передбачає обмеження, що добровільно покладають на себе самі журналісти. Такі є об'єктом сформульованої тут декларації обов'язків.
Однак ці обов'язки, здійснюючи професію журналіста, можна ефективно виконувати лише в тому разі, якщо існують конкретні умови незалежності та професійної гідності. Такі є об'єктом подальшої декларації прав.
Декларація обов'язків
Основні обов'язки журналіста стосовно пошуку, редагування та коментування подій:
1. Шанувати істину, з огляду на право суспільства ЇЇ знати, попри будь-які можливі наслідки для нього самого.
2. Захищати свободу інформації, коментаря та критики.
3. Публікувати лише ту інформацію, походження якої відоме, чи, в протилежному випадку, супроводжувати її необхідними примітками; не приховувати важливої інформації та не спотворювати тексти й документи.
4. Не вдаватися до нечесних методів задля отримання інформації, фотографій або документів.
5. Поважати приватне життя людей.
6. Виправляти будь-яку опубліковану інформацію, якщо вона виявиться неточною.
7. Зберігати професійну таємницю та не розголошувати джерело відомостей, одержаних конфіденційно.
8. Забороняється плагіат, наклеп, дифамація та необґрунтовані звинувачення, отримування будь-якого зиску від публікації або приховування інформації.
9. Ніколи не поєднувати професію журналіста зі справою рекламіста чи пропагандиста; не приймати жодних прямих чи непрямих вказівок від рекламодавців.
10. Протистояти будь-якому тискові та приймати редакційні директиви тільки відповідальних працівників редакції.
Кожен журналіст, гідний цього імені, бере собі за обов'язок суворо дотримуватися викладених вище принципів: визнаючи чинне право кожної країни, стосовно ж професійної честі журналіст визнає лише юрисдикцію собі рівних, без жодного державного чи іншого втручання.
Декларація прав
1. Журналісти обстоюють своє право на вільний доступ до всіх інформаційних джерел та право вільного розслідування всіх фактів, які стосуються суспільного життя. Таємниця державних або приватних справ, у цьому разі, може бути протиставлена журналістам тільки як виняток і на підставі чітко виражених мотивів.
2. Журналіст має право відкидати будь-яке підпорядкування, що суперечить генеральній лінії інформаційного органу, з яким він співпрацює, — такій, яка письмово зазначена в його контракті про найм на роботу, а також будь-яке підпорядкування, що не чітко випливає з цієї генеральної лінії.
3. Журналіст не може бути примушений виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, коли це суперечить його переконанням чи сумлінню.
4. Редакційна команда має бути обов'язково поінформованою про кожне важливе за своєю суттю рішення, здатне вплинути на життя організації. Вона має бути принаймні проконсультована перед прийняттям остаточного рішення щодо будь-якого заходу, який стосується редакційного складу: найму, звільнення, переведення та просування по службі журналістів.
5. Враховуючи свої функції та відповідальність, журналіст має право на вигоди, передбачені не лише колективними угодами, але й особистим контрактом, що забезпечує матеріальну й моральну безпеку його роботи, і винагороду, яка відповідає його соціальній ролі і гарантує його економічну незалежність.