Танцювальна музика фольклорної традиції

Вступ.

1. Танцювальна музика слов’янських народів.

2. Танцювальна музика творчості Європи.

3. Танцювальна музика північної і південної Америки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Одна з головних гілок західної музики, що стоїть нарівні з музикою популярною, класичною і передаваною в усній традиції. Народна музика не записується (і тому не складається), їй навчаються по пам'яті, слухаючи гру або спів інших музикантів, і носіями її є не музиканти-професіонали, а самоучки. Переходячи від виконавця до виконавця в процесі колективної співтворчості, народна пісня піддається змінам, виникають її варіанти. Приведена дефініція відокремлює народну музику від інших видів музики, підкреслюючи неміський, сільський її характер і примітивні методи виконання. Народну музику можна також визначати через зв'язок з певною етнічною спільністю, в якій вона існує. Ця музика зазвичай розвивається поза інститутами школи і церкви.

Дослідження музичного фольклору у минулому майже цілком носили чисто теоретичний характер, але в другій половині 19 в. учені стали збирати пісні, використовуючи нотну, а пізніше фонографічний і магнітофонний запис. Особливістю цих штудій була наявність передвстановлених правил, яку музику слід вивчати. Наперед приймалося, що народна музика — світська (т.е. не духовна) і селянська (т.е. її потрібно шукати далеко від міських центрів освіти). Найбільше значення в осмисленні народної музики мали музично-етнографічні дослідження, проведені під керівництвом американського філолога Френсиса Джеймса Чайлда (1825-1896) у Великобританії і угорським композитором і фольклористом Білою Бартоком (1825-1945) в країнах Східної Європи.

1. Танцювальна музика слов’янських народів

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу[1], музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Цехові братчики обслуговували музичний побут міста: весілля, хрестини, похорони, а також — міські урочистості чи привітальні серенади з нагоди іменин високих сановників. Діяльність музикантів не обмежувалася містом — вони часто виступали з різних нагод і в околичних селах, дотримуючись вимог відповідного ритуалу. Так, М.Грінченко з цього приводу пише: "Ціла низка інструментальних мелодій супроводить народне весілля: тут і марші, які зустрічаються при прощанні молодої, вітальні мелодії гостям "на день добрий", чи інструментальне сповіщання перед хатою молодої, коли до неї приходить молодий зі своїм походом. Тут і спеціальні мелодії за вечерею в хаті молодої, коли в неї молодий з боярами, мелодії "при короваї" або "при вінку".

Інструментарій цехових музик включав скрипки, цимбали, бандури, труби, сопілки, дуди, флейти, басолі, бубни, тулумбаси та ін., отже — поряд із традиційними народними інструментами, також — характерні для професійних оркестрових "капелій", що згодом діяли при магістратах, дворах вельмож. Значне місце у репертуарі цехових інструменталістів належало танцювальній музиці — народним танцям (метелиця, хрещик, голуб, журавель, коломийка); окремі пісні-ігри виконувались під супровід інструментів.

Із української інструментально-танцювальної побутової музики особливої популярності в Європі ХУЇ-ХУП ст. набули козачки, їх записи знаходяться у багатьох лютневих і органних табулатурах, зокрема польських та італійських. Проте, "оскільки українська танцювальна музика побутувала у Польщі, а звідси поширювалась в інші країни Заходу, то сприймалась там як польська".

Як свідчать дослідження українського музикознавця Лідії Корній вплив українського фольклору, зокрема різних його танцювальних форм на польську музику дуже відчутний. Для прикладу наводяться танці з органних табулатур XVI ст. з виразними ознаками гопакового ритму. Підтверджуючи, що носіями української музики на Заході були переважно інструменталісти, Л. Корній називає ряд прізвищ українських музик, котрі працювали у Польщі на королівській службі, а також при дворах польських вельмож, починаючи з XIV ст. Це — бандуристи Тарашко, Чурило, лютнисти — Стечко, Подолян, Лук'ян, Андрейко, кобзар і лютнист Думський зі Львова та ін.147. Як видатний лютнист і композитор прославився у Польщі та Німеччині Альберт Длугорай (1550-1619), в юнацькому віці відомий під прізвищем бандуриста Войташка. Він залишив цінну пам'ятку лютневої музики — лейпцігську табулатуру 1619 р. Саме у ній вміщено "Гайдуцький танець", приналежність якого до українського фольклору безсумнівна.

2. Танцювальна музика творчості Європи

Великобританія і кельтський пояс. Британські острови багаті типами музичного фольклору, які виконують функції танцювальної і розважальної музики, історичних оповідань і голосінь. Кельтська народна музика особливо цікава своєю відмінністю від англійської, з якою вона близько є сусідами, а також зв'язком із стародавніми і мовами, що майже вийшли з вживання. Зв'язки з ірландською музикою простежуються в таких незвіданих областях, як, наприклад, музика північноафриканських берберів.

Шотландська музика тривалий час взаємодіяла і з класичною професійною музикою і з народною музикою сусідніх народів. Для шотландського національного інструменту — волинки шотландських горців — крім народної, є своя класична музика, крім народної, завдяки якій вона і стала відома. Проте найбільшу популярність отримала виконувана шотландськими волинщиками музика руху, включаючи танцювальні жанри (хорнпайп, ріл, жіга, а також стретспей) і військові марші у виконанні різних духових оркестрів. Більшість волинщиків-кельтів — непрофесійні музиканти, проте серед кельтів намітилося зростання музичної спеціалізації і з'являється все більше професійних музикантів, що роблять записи і виступаючих з концертаміпомімо інструментальної музики, в Шотландії поширені і різні жанри вокальної народної музики, тісно пов'язаної з мовою північної і північно-західної областей країни. Живучи невеликими общинами, в яких часто не було музикантів, щоб грати на місцевих танцях, гельські співаки винайшли "інструментальний" спів для акомпанементу танцям. Поширені також трудові пісні. Гельські т.з. валяльні пісні виконуються в процесі обробки шерсти (її товчуть в довгих дерев'яних лотках), часто групами жінок по 12-16 чоловік. Ці пісні з чітким ритмом і незмінним мотивом зазвичай присвячені місцевим подіям, історіям з життя; заспівує пісню соліст, яким відповідає хор решти робітниць. Ірландська музика пов'язана з мовою і танцем так само, як і шотландська, але в ній менше відчувається відмінність між фольклором і популярною музикою. У Ірландії використовується безліч народних інструментів: місцеві види волинок, дерев'яних флейт, скрипок і свистків, а також ірландський бубон (бодран). Народні музиканти в Ірландії часто виступають на неформальних зборах (т.н. сешнс), які виконують функції суспільних центрів. Такі збори народних флейтистів, волинщиків, виконавців на свистках і банджо мають власний етикет і ієрархію, і кожен музикант виконує одночасно соціальна і музична ролі. Старовинна форма ірландської оповідної пісні — "сеан-ніс". Ці пісні співають на ірландській мові в традиційній манері, висхідній до початку 18 в. Публіка бере активну участь у виконання сеан-ніс, реагуючи стандартними жартами, репліками і криками. Співаки можуть підкреслити окремі слова пісні за допомогою мелодії або розіграти удвох музичну інтермедію. Мелодії пісень рясно прикрашаються мелізмамі або складними ритмічними фігурами. Ірландські волинщики, що прозвали "королями народної музики", грають на особливому, національному виді інструменту. Від західноєвропейських волинок вони відрізняються тим, що повітря в трубки нагнітається хутром, а не вдувається самим виконавцем, до того ж бурдонниє трубки (звані регуляторами) налаштовані на акордові звуки, що збільшує гармонійні можливості інструменту. На ірландських волинках, як і на волинках шотландських горців, часто грають під час народних гуляній, хоча виразні можливості цього інструменту набагато ширші, що виявляється при виконання повільних мелодій і голосінь. Чималу роль в ірландській музиці грає арфа, що є національним інструментом і геральдичною емблемою.

Для Німеччини характерні два типи народної музики: вокальна і танцювальна. Великі, добре організовані чоловічі хори співають при великому збігу народу, на різних суспільних святкуваннях по всій Німеччині. Чоловічі хори беруть участь в колективному музиченні в селах (а іноді і в містах), в регіональних і національних хорових конкурсах. Об'єднання меншого масштабу — хори в складі від 8 до 10 чоловік — літом співали на вулицях городків, а взимку в приміщенні. Обширний репертуар таких ансамблів включав духовні співи, популярні пісні, традиційні народні пісні, вокальну танцювальну музику і романси. Подібні хори все рідше зустрічаються в Германії, але як і раніше поширений сумісний спів в пивних, ресторанчиках і церквах. Танцювальні жанри — серцевина народної музики Німеччини. Крім різноманітних танців зарубіжного походження, популярних у німецьких народних музикантів і їх аудиторії, існує і багато національних танців. У Південній Німеччині популярна коротка пісня, звана шнадерхюпферль (Schnaderh pferl). Такі пісні спонукають публіку почати танці, надихають музикантів і танцюристів. Їх завзяті, глузливі тексти, що складаються з чотирьох рядків, є імпровізацією на яку-небудь актуальну тему, від любові до політики. Стислість форми дає співакові можливість виражати думки в загостреній манері, імпровізувати і складати нові пісні на основі існуючих мелодійних і ритмічних моделей. Часто ці пісні виконуються на діалекті даної місцевості. Вплив їх, зокрема, випробував лендлер — куплетний народний танець, що широко розповсюдився по Європі. Лендлер — попередник вальсу — повільний, величавий танець у розмірі 3/4, заснована на кружлянні пара. Його танцювали не тільки селяни і робочі в сільській місцевості, але також представники буржуазії і дворянства в містах. Східна Європа. Зберігаючи традиції епічного співу, народні музиканти південно-східної Європи до цих пір виконують оповідні пісні. Англійський учений Мілман Паррі досліджував епіку цього регіону, пов'язавши сьогоднішню практику народного музичення з передбачуваною манерою виконання епічних текстів в Стародавній Греції — Іліади і Одіссеї Гомера. У епічних піснях поєднується оповідання про героїчні діяння минулого з розповіддю про недавні битви і війни, про повсякденні місцеві події (вибори, весілля, похорони). На Балканах і на території колишньої Югославії епічні пісні можуть містити від 12 до 15 тисяч рядків, іноді для їх виконання потрібний декілька днів. Зазвичай вони співаються під акомпанемент гусле — музичного інструменту південних слов'ян, спорідненого старовинній скрипці. Крім епічних пісень, південно-східна Європа є батьківщиною багатих інструментальних традицій. Хоча Барток і Кодай, досліджуючи музичний фольклор цього регіону, не займалися інструментальною музикою, подальші дослідження виявили тісний зв'язок між структурою вокальних і інструментальних творів. Цей зв'язок свідчить про те, що і інструментальна музика певним чином залежить від мови. Вона виконує в цьому регіоні безліч функцій, включаючи чисто танцювальну, церемоніальну, військову і святкову музику. Популярний у південних слов'ян різновид волинки — айда — використовується і в ансамблях з барабаном, скрипками, кларнетами і різними ударними інструментами. Для танцювальної музики цього регіону характерний надзвичайний достаток метрів (ритмічних форм, що визначають розчленовування мелодії і акомпанементу). На відміну від західноєвропейської народної музики, яка ґрунтується на невеликому числі симетричних метрів (2/4, 3/4, 4/4), східноєвропейський фольклор часто використовує швидке чергування двох основних метрів, головним чином 3/4 і 4/4, а також безліч асиметричних метрів і тактових розмірів.

3. Танцювальна музика північної і південної Америки

Джаз з’явився на півдні Сполучених Штатів у вигляді напівімпровізаційного міського фольклору, що його культивували афроамериканці. Він швидко перетворився на одну з важливих складових американського культурного життя. Його ритмічна активність і захоплююча свобода тембрового мислення поступово проникли в побутову музику країни, зробивши його визначальною ознакою американської культури ХХ століття. Його народження в Америці від самого початку відбувалося як конгломерат фольклорів різних етносів. Відтак він мав риси загальнолюдського мистецтва.

“Формування джазу тісно пов’язане з розвитком фольклору американських негрів, що склався в процесі взаємодії художніх традицій нащадків, вивезених з Африки, з культурою білого населення США” [1, 34]. Справедливо, що в 50-60 роки основою джазової музики вважали афроамериканський фольклор, який поступово сполучився з європейською класичною музикою. Довгий час Європа сприймала його як екзотичне мистецтво, однак, нарешті, визнала й прийняла.

Окремі джазові композиції, в яких передбачено використання фольклорних джерел, позначено різними прийомами їх утілення. У музичній практиці дуже часто можна зустріти пряме використання оригінального фольклорного матеріалу, який представлено в джазовій інтерпретації. До таких належать джазові обробки конкретних народно-пісенних або танцювальних мелодій. Виконуючи свої етноджазові композиції, виконавці часто звертаються не лише до інтонаційно-ритмічного народного джерела, а й до імітації народної манери виконання. Наприклад, на Вінницькому джазовому фестивалі фольк-джазовий напрямок було представлено двома групами: вокальним секстетом з Молдавії “ Uni Vox” і грузинским тріо “The Shin”.

Мексиканські індіанці мали досить розвинену музичну культуру. У своїй книзі Індіанська монархія (Monarquia Indiana) іспанський хроніст і місіонер Хуан де Торкемада дає живий опис пронизливої і ритмічної музики ацтеків. Вокальна й інструментальна музика ацтеків будувалася на пентатонних звукорядах (приблизно відповідають чорним клавішам фортепіано) і не знала півтонів. Музичний інструментарій ацтеків включав різного типу барабани, брязкальця з висушених плодів, скребки, дзвоники, флейти і морські раковини з просвердленими у них отворами, які видавали звуки на зразок тромбона. Струнних інструментів індіанці не знали. Іспанці навчили індіанців діатонічному звукоряд, контрапункту і грі на струнних.

Народна креольська музика Мексики відрізняється багатством і різноманітністю. З жанрів мексиканського пісенного фольклору найбільшу популярність придбав корридо, різновид народної балади. Цей пісенний жанр розвинувся на основі іспанського романсу 15-16 стст., але знайшов глибоко своєрідну тематику і стилістику. Він будується з чотиривіршів з точною римою (на відміну від асонансних рим іспанського романсу), виконується під акомпанемент гітари з повторенням мелодичних фраз кожного куплета. Класикою жанру став значний підрозділ корридо мексиканської революції, що склався у 1910-1920-ті роки.

Національний одяг.

У кожній мексиканській провінції існують власні характерні пісенно-хореографічні жанри. Такі, наприклад, жива сандунга з Теуантепека, жвава і весела чьяпанекас штату Чьяпас, за духом іспанська ла льорона Оахаки, харана Юкатана, уапанго і бамба штату Веракрус, мічоаканский танець вьєхітос (букв. "старики"), при виконанні якого хлопчики виряджаються стариками, канакуас Урупана, сон Халісько, фольклорне дійство під назвою "маври і християни", що існує у долині Мехіко. Крім того, повсюди поширені у різних варіантах алабадос (величальні пісні) і маньянітас (ранкові серенади), різдвяні посадас і пісні, народжені революцією, типу знаменитих Кукарача, Аделіта і Валентина; а також пісенно-танцювальний жанр харабе, один з варіантів якого, харабе тапатіо, виниклий у штаті Халісько, став національною емблемою Мексики. Найбільш живописний момент цього танця — танець жінки на полях чоловічого сомбреро.

У Мексиці популярні самобутні народні інструменти. Широке поширення в усій країні, особливо у центральній зоні, отримали інструментальні ансамблі марьячі. Основу ансамбля звичайно становлять дві скрипки, шестиструна гітара, маленька п`ятиструнна лютня, велика п`ятиструнна гітара (т.зв. гітаррон), до яких останнім часом іноді додають арфу, трубу і кларнет. У південній Мексиці популярний дерев'яний ксилофон марімба.

В окремих місцевостях зберігаються індіанські пісні, танці й обрядові дійства. З останніх найбільший інтерес становить незвичайна фольклорна вистава під назвою "воладор": четверо чоловіків, прив'язані вірьовками за ступні до верхівки 30-метрового стовпа, починають розкручуватися у повітрі, поступово опускаючись по спіралі на землю. Все це відбувається під гуркіт барабанів і пронизливі звуки флейти чірімія. Дуже живописні церемонії індіанців, наприклад, "оленячий танець" і "лас пасколас".

Народні танці і театр Бразилії являють собою прекрасні форми вираження художньої творчості народу. Текст, ритм, костюми і хореографія відображають три головні складові частини бразильської культури в їх складній взаємодії. Існує безліч типів бразильських фольклорних танців — від драматичних постановок на тему про війну португальців з індіанцями (Caboclinhos і Caiapos, що виконуються у штатах Пернамбуку і Алагоас) до Cavalhada de Pirenopolis в штаті Гойас, театральної постановки тривалістю три дні, яка описує боротьбу християн з маврами на Перінейському півострові. В основі Cavalhada лежать середньовічні рицарські турніри.

Капоейра — це стилізований танець ритуалізованої боротьби, що виконується під власну музику. Цей типово бразильський танець зародився у місті Салвадорі, столиці штат Байя, і є синтезом танцювального і військового мистецтв бразильців. В його основі лежить один з борцівських стилів Анголи. На початкових етапах рабовласництва між неграми постійно спалахували сварки, і, коли за цим заняттям їх заставали господарі, звичайно наказували обох забіяк. Раби вважали це несправедливими і вигадали маскування — стали використати музику і танець, щоб приховати істинний характер бійки. Через деякий час боротьба ускладнилася, перетворившись в атлетичний вид спорту. Борці можуть завдавати один одному ударів, використовуючи тільки ноги, ступні, п'яти і голови (користуватися руками заборонено). Противники пересуваються, швидко перекидаючись, крутячись і опираючись руками об підлогу. Музична група, що акомпанує капоейрі, грає на berimbau (шматок дерева у формі дуги, до обох кінців якої прикріплена металева струна, а у нижній частині прив'язана фарбована посудина з гарбуза для посилення звуку. Музикант трусить дугу і стукотить монеткою по добре натягнутій металевій струні, внаслідок чого виходить неповторний звук, схожий на стогін. У музичний супровід капоейри також входять atabaques (барабани) і бубенці.

Висновки

Фольклор за всіх часів відбивав сутність, загальні принципи організації, характер становлення й сукупність ціннісних ідеалів самобутності національної культури. В умовах росту національної самосвідомості в сучасній антропогенній цивілізації, орієнтованої на людину, його унікальність, неповторність і індивідуальність, стає цілком закономірно й пояснено прагнення відтворити, відродити чистоту стилю, той шар народного мистецтва, що був первородним, первісним. Досить навести як приклад творчі досвіди, арт-проекти й презентації художників- примітивістів, для яких мир дитячих відчуттів і одкровень є культовим. "Примітивізм" у цьому контексті позначає дійсність, автентичність, безпосередність висловлення, зображення, а не наївність, неповноцінність або недорозвиненість самовираження.

Сучасна наука з більшим інтересом вивчає "Етнічні стереотипи поводження", "Шаманізм", "Знак. Символ. Міф", систему ритуалів, етнічну музику й багато інших форм фольклорної традиції.

Список використаної літератури

1. Анікіна Т. Музична педагогіка: історія та теорія: навч. посіб. для студ. та магістрантів мистецько-пед. спец. / Державний заклад "Луганський національний ун- т ім. Тараса Шевченка". Кафедра теорії, історії музики та інструментальної підготовки. — Луганськ : ДЗ "ЛНУ ім. Т.Шевченка", 2008. — 116 с.

2. Дідич Галина С. Історія західноєвропейської музики: навч. посіб. для студ. вищ. навч. муз.- пед. та мистецьких закл. освіти / МОН України. — Кіровоград, 2006. — 236с.

3. Історія музики: програма курсу для студ. зі спец. 6.020202 "Хореографія" / ПВНЗ "Міжнародний Слов'янський ун-т. Харків". Факультет хореографії. Кафедра теорії та практики художньої творчості / Наталя Сергіївна Торба (уклад.). — Х., 2008. — 50с.

4. Кіндер К. Семантика пластичних символів народної танцювальної культури українців: дис… канд. мистецтвознавства: 17.00.01 / Київський національний ун-т культури і мистецтв. — К., 2007. — 179арк.

5. Корній Лідія Пилипівна. Історія української музики: Підручник для вищих муз. навч. закл. / Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського. — К.; Х. : Вид-во М.П.Коць. — Ч. 2 : Друга половина XVIII ст.. — К.; Х. : Вид-во М.П.Коць , 1998 — 387с.

6. Опанасюк О. Історія зарубіжної музики: Програма навч. дисципліни для підгот. фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" спец. "ПМСО. Музика" — Л., 2006. — 92с.