Технопарки Франції

Вступ.

1. Основні компоненти технопарків та їх функції.

2. Становлення та розвиток технопарків у Франції.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Парадоксально, але факт, що саме кризові ситуації викликають бурхливий ріст технопарків. Коли на початку 80-х років райони Великобританії потерпали від кризи в текстильній та вугільній промисловості, Маргарет Тетчер прийняла рішення про створення в цих регіонах поблизу університетів технопарків. Зараз їх понад 40. Ставка на технопарки у Великобританії повністю себе виправдала.

Перші європейські парки були створені у 1971 році в Шотландії при Единбурзькому університеті і в Карпусі Кембриджського університету. Незважаючи на те, що в Європі науково-технологічні парки почали з'являтися пізніше американських, вони також виступили в ролі генераторів створення у промисловості нових робочих місць, спрямованих на впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Сьогодні європейська інноваційна структура нараховує понад 1,5 тисячі різноманітних інноваційних центрів, у тому числі понад 260 науково-технологічних парків, яким властивий коротший термін становлення (був досвід, пророблені програми і бізнес-плани).

Однією із високотехнологічних країн Європи, що розвивається найбільш ефективно, є Фінляндія. Раціонально побудована система наукових організацій, активне сприяння держави (на науку витрачається 4,5 % ВВП) дозволили цій країні за короткий термін здійснити прорив у число високо розвинутих індустріальних держав, економіка яких спрямована у XXI століття. У 1990 році у Фінляндії нараховувалося 6 парків, що об'єднували 440 компаній із 4000 співробітників. Сьогодні — 17 парків (1200 компаній, дослідних закладів та інших організацій, де працює 12000 фахівців різних напрямків).

1. Основні компоненти технопарків та їх функції

Світовий досвід доводить: забезпечення економічного росту вимагає створення відповідних умов і механізмів, що стимулюють інноваційну діяльність і впровадження її результатів у господарську практику. В останні десятиліття найпопулярнішими кроками в цьому напрямку стали центри сприяння трансферу та комерціалізації технологій у формі технологічних парків (ТП) та бізнес-інкубаторів (БІ).

Одним з елементів державної підтримки науково-технічного прогресу є створення особливих технологічних зон — технопарків, орієнтованих на випуск високотехнологічної продукції. Компанії, які одержують право працювати в технопарку, зобов'язані здійснювати дослідження й впроваджувати нові розробки в області високотехнологічних виробництв. При цьому вони одержують земельні ділянки й офісні приміщення за пільговими цінами, а також різної податкової, фінансові й адміністративні пільги й іншу різноманітну допомогу.

Слід зазначити, що така схема регіонального розвитку дуже часто застосовується за рубежем. На Лазурному березі Франції прикладом такого центра є Софія-Антиполіс: орієнтація на якісний склад промисловості регіону, спеціалізація в області інформаційних технологій і зв'язку, дає можливість уникнути негативних коливань світової кон'юнктури.

Як і Силіконова долина, Софія-Антиполіс притягає кращих фахівців із Франції й інших країн. Цілі компанії залишають Париж і інші великі міста, щоб перевести свої виробництва в цей спеціалізований кластер. Це не дивно — інвестори одержують технічну підтримку й кваліфікований, мотивований персонал. Це дозволяє здійснити значну економію засобів у порівнянні з розміщенням у мегаполісах.

Високий рівень безробіття й переміщення населення в південні регіони Франції робить ключовим фактор персоналу. У свою чергу, коли достатня кількість компаній розміщає в регіоні свої виробництва, спостерігається ефект "сніжної грудки". Великі й невеликі компанії відзначають серед факторів, які сприяли ухваленню рішення про переїзд, наявність підприємств-партнерів по виробничому ланцюжку. Вони називають це "прилеглою синергією".

Влади регіону й окремих муніципальних утворень визначають ключові напрямки інноваційного розвитку території й роблять їм інфраструктурну підтримку.

Однак розвиток утворення й науки в регіонах є окремим напрямком регіональної інноваційної політики[4, c. 56-57].

Основна ідея технопарків — комерціалізація наукових досліджень університетських, академічних та інших дослідних центрів, наукова продукція яких з допомогою інноваційних процедур доводиться до промислових та комерційних структур. "Сьогодні у світі нараховується декілька сотень технопарків різних видів, більшість з яких зосереджено в США, Європі, Японії та Китаї, тобто в регіонах, що економічно найбільш вагомі та найбільш динамічно розвиваються.

Основними компонентами парку є: територія та будівлі; науково-дослідний центр із його кадровим та науковим потенціалом; промислові підприємства та фірми, то перетворюють науковий потенціал дослідного центру в ринкову продукцію; адміністративно-управлінська структура, то забезпечує функціонування всього комплексу як єдиного цілого; заклади інфраструктури підтримки — виробничої та побутової.

При створенні наукового (технологічного) парку в ролі дослідного центру можуть бути: вищий навчальний заклад (університет), державна лабораторія чи інститут, науково-дослідний підрозділ організацій державного чи приватною сектора. Найпоширеніший на Заході варіант пов'язаний з університетами, де крупні вищі школи традиційно є не лише навчальними закладами, але й провідними центрами фундаментальної та прикладної науки.

Держава — одна із найбільш впливових дійових осіб у всіх аспектах створення та розвитку наукових парків, хоча в більшості країн вона не є безпосереднім ініціатором і учасником того чи іншого конкретного паркового комплексу (виняток — уряд Японії з його програмою технополісів). Скажімо, у Великобританії більше половини наукових парків побудовані так званими агентствами розвитку (Development agencies) — державними організаціями, створеними для надання допомоги сільськогосподарським районам та районам із високим рівнем безробіття в організації сучасної промислової бази (такі агентства є у Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії). А перші інкубатори в Сполучених Штатах Америки взагалі фінансувалися Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги і субсидії їх клієнтам на індивідуальній основі як малим наукоємним фірмам[8, c. 74-76].

Основний контингент клієнтів для створення фірм складають співробітники центру, професори, аспіранти, випускники (якщо йдеться про університет). До речі, за оцінкою деяких фахівців, серед університетських учених не менше 10-15%- потенційні підприємці, а наукова робота виробляє у спеціалістів низку якостей, досить корисних у сфері бізнесу.

По-перше, вчений-підприємець володіє глибокими технічними знаннями у своїй вузькій галузі та в деяких суміжних, надбаних за роки наукової роботи.

По-друге, вчений здебільшого добре знайомий з методиками аналізу числових даних та комп'ютерною технікою.

Потрете, сучасні дослідження, як правило, виконуються не однією людиною, а групою фахівців, керівництво якою вимагає певнихздібностей і навичок. Тому вченому потрібно лише перебудуватися психологічно, аби бути впевненим у своїх здібностях на новому поприщі.

По-четверте, вчений-підприємець (навіть якщо формально йде з університету) зберігає зв'язки і можливості, яких немає у звичайного бізнесмена.

Типовий показник для всіх країн — 60-70% від загального числа клієнтів — фірми, орієнтовані на передові технології. Близько третини підприємств на території парків засновані людьми віком до 35 років (поза парками — 19%), 52% о працюючих мають ступінь бакалавра і 40% —вищі ступені (поза парками — 41 і 16% відповідно), а зростання числа працюючих — 100% в рік (поза парками — 50%), у них значно вищі затрати на дослідження і більше фірм, що отримують патенти. Та, напевно, головний показник — низький рівень невдач та припинення діяльності у перші роки існування серед клієнтів парків порівняно з підприємствами малого бізнесу в цілому.

У Франції існує ряд механізмів підтримки інновацій шляхом об'єднання ресурсів науки, утворення й бізнесу. На базі багатьох університетських центрів створені технопарки; здійснюється цілеспрямована підтримка молодих фахівців і носіїв проектів, а також підприємств, які надають робочі місця кваліфікованим випускникам.

Так, міністерство науки пропонує підприємствам і учнем, а також їхньої альма-матер, ряд варіантів партнерства:

— залучення молодого технічного фахівця до розробки проекту строком до року, що передбачає субвенцію підприємству — організаторові проекту;

— тривалі стажування студентів, у ході яких старшокурсники одержують коштовний досвід, а підприємство й освітня установа — фінансову підтримку;

— працевлаштування молодих інженерів для розробки дипломної роботи, при цьому учень виконує роботу з теми, важливої для підприємства, під керівництвом досвідченого фахівця, і т.д.[3, c. 7-9]

Такі схеми співробітництва роблять інноваційну сферу особливо привабливої для молодих людей при виборі професії. Підприємства зміцнюють зв'язки з науковими центрами. Дослідники можуть реалізовувати свої розробки на практиці, а держава виграє за рахунок більшої ефективності економіки й створення нових робочих місць.

У цьому зв'язку варто пам'ятати, що першочергове завдання взаємодії науково-освітньої й економічної сфери полягає в тому, щоб відкриття й досягнення науки не залишилися її "внутрішньою історією".

Уряд Франції бачить основне завдання державної політики в області науково-технічного прогресу в стимулюванні більше ефективних способів використання ресурсів і підтримці поширення інновацій у реальному секторі економіки. Це дозволяє досягти стійкого економічного росту на основі впровадження й дифузії (масового використання) інновацій. Політика держави є цільові, визначальні пріоритети розвитку й наступного цього пріоритетів. Особливу роль відіграє регіональна політика: регіони Франції мають значну автономію у визначенні пріоритетів розвитку й способів залучення інвесторів і кваліфікованих кадрів[6, c. 105].

2. Становлення та розвиток технопарків у Франції

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Уживання слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі для праці умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських центрів.

Основна мета технопарків у Франції — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

В основу створення технопарків покладені такі принципи:

• координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних міських органів управління;

• прискорення процесів передавання науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;

• розвиток інноваційного підприємництва;

• залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

• концентрація та використання ризикового капіталу.

З метою розвитку технопаркових структур у перші роки їх існування на цих територіях державою створюється пільговий режим (преференційний).

Як правило, фірми, що діють у межах технопарку, є самостійними юридичними особами.

Технопарки показали свою ефективність щодо скорочення циклу наука — виробництво — споживання. В умовах науково-технічного парку потрібно 3—5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще близько 2—3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій.

Франція була піонером серед західноєвропейських країн у створенні технопарків. Наприкінці 80-х років у країні нараховувалось близько 10 парків, серед яких найбільшим був «Софія-Антиполіс», розміщений на площі 560 га. До його складу входило 26 промислових підприємств, 14 дослідних лабораторій, інноваційних центрів, у яких було зайнято близько 4 тис. чол.

На початку 1985 р. в технопарку «Софія-Антиполіс» були сконцентровані підприємства багатьох великих міжнародних фірм. Серед клієнтів парку такі компанії, як «Доу кемікал», «Л'Ореаль», «Нестле» та ін.[1, c. 69-70]

Технопарки, які створюються у Франції, мають тенденцію до певної спеціалізації. Так, створений поблизу м. Ліона «Жерлан біополь» має напрям розвитку — біотехнології. Інша особливість французьких технопарків— відносно великі розміри території.

Ініціатива створення науково-технічних парків у Франції виникла на місцевому рівні, вона підтримувалась урядом країни. У ФРН та Голландії створено 50 та 45 технопарків відповідно, в Італії найбільш відомим науково-технічним парком є «Технополіс новус ортус» на півдні країни поблизу м. Барі.

Відмітна риса європейської моделі технопарку майже цілком ставиться до Франції, де розроблена концепція "технопола", метою якої є розселення науки в слаборозвинені райони країни. "Технопол" звичайно асоціюється з містом і має на увазі наукове й технічне співробітництво між всіма освітніми й науковими організаціями, з одного боку, і фірмами наукового парку — з іншої. Прикладом змішаної європейської моделі технопарків, орієнтованої й на японську, і на американську, може служити найбільший технопарк Франції "Софія Антиполіс". Він розташований на Рив'єрі, на площі понад 2000 га; до середини 80- х років земля була продана компаніям і дослідницьким організаціям; максимальне передбачене число зайнятих — близько 6 тисяч чоловік. Технопарк у цьому випадку, хоча й може мати кілька площадок у різних районах міста, виступає як ядро формування наукомістких фірм.

У Франції технопарки одержали назву "полюси конкурентоспроможності", з 67 таких "полюсів" 15 мають міжнародний статус.

Французька регіональна мережа інноваційних центрів також займається трансфертом і поширенням технологій, хоча ця діяльність зосереджена на найбільш розвинутої частині ринку МСП (компаніях, зайнятих розробкою технологій.) Інноваційні центри у Франції мають галузеву орієнтацію[5, c. 25-27].

Висновки

Головна проблема державної науково-технічної та інноваційно-промислової політики — реалізація власних конкурентних переваг, зміцнення позицій вітчизняних виробників на глобальному ринку.

Стратегічне завдання держави — у концентрації фінансового та інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямках, створенні великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій — національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку.

Основне завдання парку — перетворити наукові розробки в товар, у корисну продукцію та вивести її на ринок зусиллями нових чи вже існуючих фірм, у тому числі дрібних та середніх. Життєздатність останніх повністю залежить від розвинутої ринкової інфраструктури — повної та різносторонньої комерційної інформації, можливості найняти чи побудувати приміщення, отримати кредит, купити устаткування, сировину, комплектуючі вироби, налагодити рекламу та збут.

Технопарк — це організація, основним завданням якої є формування й обслуговування максимальне сприятливого середовища для розвитку наукомістких інноваційних підприємств-клієнтів.

Технопарк, як просторове середовище, являє собою територіальний комплекс, що динамічно розвивається науково-виробничий, що поділений на модулі, здавані в оренду й адаптовані під вимоги конкретних інноваційних підприємств, і має систему обслуговування, що надає складний і простий сервіс.

Список використаної літератури

1. Будкін В. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України/ В. Будкін, З. Петренко, Нгуєн Тхі Хань //Економіка України. — 2005. — № 10. — С.68-74

2. Иванова А. Технопожиратели/ Александра Иванова //Бизнес. — 2006. — № 8. — C. 34-39

3. Кодацкий В. Зарубежный опыт деятельности налоговых органов/ Владимир Кодацкий //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 5. — C. 7-10.

4. Леонтьев В.Ф. Роль инновационных технологий в обеспечении качестве и конкурентоспособности продукции // Проблемы прогнозирования, № 1, 2001 г.

5. Мінаков О. Облік інноваційної діяльності на підприємствах — учасниках технопарку //Бухгалтерський облік і аудит. — 2005. — № 5. — C. 24-27

6. Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки — высший этап реформирования экономики государства и регионов //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 11. — C. 105-108

7. Рожен А. Бизнес-инкубаторы, технопарки или что-то еще ?: (Инновационная политика в Украине) //Зеркало недели. — 2002. — 14 декабря. — C. 14

8. Симсон О. Створення та діяльність технологічних парків в Україні та за її межами: порівняльно-правовий аналіз //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 12. — C. 74-78.