Тема „втраченої генерації” у творчості Хемінгуея

Вступ

Глава 1. Поняття „втраченої генерації” у збірнику новел „В наш час”.

Глава 2. „Втрачене покоління” в романах „Фієста” та „Прощавай, зброя”.

Глава 3. Характеристика типів „втраченого покоління”.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

„Втрачене покоління”, що нерідко сполучало в собі обмеженість розчарування з безмежністю моральної настійливості ,- досить типове породження тієї історичної доби. І – як часто буває з перехідними явищами – „втраченому поколінню” (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість , суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції – вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом – романтичну причетність до буття.

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика втраченності покоління у творчості Е.Хемінгуея має неабияке значення при вивченні літературної спадщини цього письменника .

На мою думку, саме в цьому ракурсі слід розглядати не лише такі „класичні” для „втраченого покоління” твори Хемінгуея, як романи „І сонце сходить”, „Прощавай, зброє!” чи оповідання „Повернення солдата”, а й узагалі більшість його оповідань 20-х – першої половини 30-х років і навіть „Смерть пополудні” й „Зелені узгір’я Африки”.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. У розділах розкриваються передумови і причини поразки та краху сподівань молоді. Справді, „ідеали зазнали краху”, але лише в тому розумінні, що годі сподіватися на їх здійснення; що ж до їхньої етичної цінності, то вона й після війни сумнівів не викликала.

Глава І. Поняття „втраченої генерації” у збірнику новел „В наш час”.

У книзі «У наш час», на сторінках таких оповідань, як «Містер і місіс Елліот», «Кішка під дощем», «Не в сезон»,— з'являються характерні представники покоління, яке Гертруда Стайн кілька пізніше охрестила «втраченим».

Як народився цей термін? Гертруда Стайн підхопила десь на півдні Франції зауваження старого власника гаражу, спостерігавшого, як невміло копаються його молоді підручні: «Ех, ви! втрачене покоління!»

Хемінгуей поставив ці слова епіграфом до «Фієсти», й настільки сильною була дія його книги, що термін «втрачене» чи «загибле» покоління облетіло весь світ. Коріння цього явища тягнуться далеко в часі і в просторі: воно охоплює покоління молоді багатьох країн, якеповернулось з війни і приголомшене як фронтовими потрясіннями, так і крахом надій на корінні зміни. Але в американського інтелігентного юнацтва й свої, далекосяжні в минуле, причини соціального й культурного порядку для розчарування в американської дійсності.

Досить двузначнийвирок Стайн укладав в собі як осуд, так і жалість і допускав різне тлумачення. У формі — він говорив про повоєнне покоління, якезагинулодля життя, про поколінняскепсису, песимізму, безнадії, а потім, в більш специфічному сенсі, про покоління, які збилися з дороги американського образу життя американської цивілізації, яківтратиливіру в її меркантильно-святошенські«ідеали», в її досягнення, в її можливості.

У США це була прошарок молоді, здивованих дурманним конвеєром і тупою обивательською рутиною у себе вдома, приголомшених фронтовим досвідом в Європі, засліплених там зовнішнім блиском європейської культури, позбавлених коренів і спустошених відривом від рідного ґрунту.

Американська дійсність тиснула і на молодих, і на старих. За якесь десятиліття з власної волі пішли з життя поети Вечел Ліндзі, X. Крейн, Гаррі Кросбі, зійшов з розуму не один Роберт Вульф, спилисьне тільки Скотт Фіцджеральд, Роберт Мак-Елмон. Розгубленість охопила не тільки молодьповоєнних років. Поетеса Дженевьева Таггард справедливо говорила про «хворепокоління» періоду великих потрясінь, великих надій і несправджених очікувань.

У 1921 року почався великий відхідінтелігенції з землі обітованої американського проспериті. Їхали набиратися старої європейської культури і духовних цінностей, спокушала можливість відшліфувати зброю свого мистецтва. Ось як згадує про це добродушний дядько цієї молоді, письменник старшого покоління, англієць Форд Медокс Форд: «Дивовижне це було час Парижі. Молода американська література, всіма визнана і славнозвісна, тоді ще лише народжувалась. І що це були за пологи. Молода Америка, знявшись з простору прерій, кинулася до Парижа. Вони ввірвалися з несамовитістю лошат, яких випустили з витоптаного загону на зелене пасовище. Їх тупіт заглушаввсе звуки. Їх високорослі постаті затуляли дерева паризьких бульварів. Від їх безперервного руху рябіло в очах».

«Втраченагенерація» було, звісно, неоднорідназа своїм складом. Деякі люди цього покоління — справді, кінчені, загиблі люди, втрачені для життя, але інші були втрачені насамперед для того буржуазного- світу, від якого вони відірвалися, який вони відмовлялися визнавати своїм. Найкращі представники «втраченого покоління» зробили внесок не тільки в американську, а й у світову літературу. У США воно знайшло своїх виразників в особі Ернеста Хемингуея і Скотта Фіцджеральда, своїх історіографів — Дос Пассоса иМалькольма Каулі, свого критика Едмунда Уілсона, свого поета Арчибальда Мак-Ліша, своїх поетес — Едну Миллей і Дженевьеву Таггард. Життя дуже ламалоцих письменників. У кожного з них був свій період пустоти та жаху, але вони булив силах не тільки зобразити, а й творчо перевтілитисвій життєвий досвід. У творчості була для них основна точка опори. І врятувало їх непохитназавзятість, віра у свою справу і подолання туги і болю творчоюпрацею. Це далося їм нелегко, але дорогоюціною куплена правда мистецтва допомогла їм сміливо вдивлятися в спустошеність і смерть і сказати про це з граничноюпрямотою, правдивістю і мужністю.

Були серед них і ті, кому криза розкрила очі на дійсний стан справ, і деякі з тих, хто наприкінці 20-х років виступив у захист Тома Муні, Сакко і Ванцетті, на початку 30-х років входили пліч-о-пліч з Драйзером, Шервудом Андерсоном і Синклером Льюісом до складу письменницьких комітетів, а в грізні роки війни в Іспанії були вже остаточно втрачені для буржуазної демократії.

Деякі з творчо обдарованих людей, а і в їх числі і Хемінгуей, вважали, що по мірі сил виконують своє призначення вже тим, що точно фіксують і крах свого покоління, і максимально можливе наближення одинаків до доступних для них кордонів, в очікуванні, коли таке покоління в інших історичних умовах зробить наступний крок через цей рубіж.

Хемінгуей дає в своїх книгах екстракт, показує результати, не простежуючикоренів, і без широкого фону роль його, як «співака втраченого покоління», незрозуміла і часто помилково трактується західної критикою. Багато критиків і читачів, беззастережно зараховуючи Хемингуея до «втраченногопокоління», шукали особисто в ньому ті риси і пороки, з якими він боровся і в розповідях, й у своїй романі «І зійде сонце». Незабаром народилася «хемингуевщина» і сноби-«хемингуевці», які не розуміли чи не хотіли зрозуміти, що Хемінгуей тим ісильний, що він водночас і в «втраченому поколінні», і над ним. Пізніше Хемінгуей писав своєму біографу: «Так, по-моєму, це було розбите покоління, розбите в багатьох відносинах. Але, чорт забирай! ми зовсім не загинули, звісно, крім мертвих, покалічених і явно зійшлихз розуму. Втрачене покоління! — ні… Ми були дуже витривалимпоколінням, багатьом з насневистачало виховання, але це згодом приходить».

Хемінгуей як письменник не міг би так показати цьогосередовища, якби, виріс з неї, він не був їй внутрішньо чужий. Від розчинення в цьомусередовищі його врятувало, насамперед, те, що він зміг правдиво написати про нього, а за письмовим столом він не допускав нічого, «що могло б перешкодити його роботі».[1]

Глава ІІ. „Втрачене покоління” в романах „Фієста”та „Прощавай, зброя”.

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. Проте й ця тема у Хемінгуея – певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни – одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XXстоліття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею — письменнику заняття солдата, мисливця чи яхтсмена, не так уже й багато залишається. Це переважно такі оповідання, як "Містер і місіс Елліоти", "Кіт на дощі", "Не в сезон", "Гори як білі слони", "Канарка для дочки”, "Гонка з переслідуванням", "Чиста, ясно освітлена місцинка". В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування 20-30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості і внутрішньої порожнечі сповнює роман "І сонце сходить", герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною. У "Прощавай, зброє!" автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію: від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість смерті отруює і боротьбу Роберта Джордана в "По кому подзвін", і пізню, останню любов полковника Кантвелла в "За річкою, в затінку дерев

Цей хемінгуеєвський песимізм нерідко ставав каменем спотикання для його дослідників. Максуелл Гайсмар намалював таку картину. Все, написане Хемінгуеєм до іспанського періоду, являло собою "тотальне неприйняття всіх соціальних інститутів, уникання будь-якої громадської діяльності свого часу, переконання, що творчість можлива лише в повній ізоляції".

Цікава своєю безкомпромісною критикою американського способу життя. І слідом за нею настає "довге десятиліття хемінгуеєвського бунту, самотності, пошуків сенсу смерті". Вони зумовлені тим зіяючим"ніщо", яке запанувало в душі "емігранта" Хемінгуея. Адже він в ті роки покинув Сполучені Штати не лише фізично, а й духовно: перєстав про них писати. І як наслідок — "тільки одне насправді важливе в романі "І сонце сходить": у ньому немає реального життя. Неприкаяність його героїв випливає не з їхнього історичного , а з уявлення про одвічну людську приреченість.

Хемінгуей і справді більшу частину життя (до речі, не тільки до, а й після того як брав участь у громадянській війні в Іспанії) прожив за межами Сполучених Штатів. Але це не означає, ніби він — блудний син цієї країни, щось на зразок емігранта. Адже де б він не був — в Італії, Франції, Іспанії чи на Кубі — він скрізь писав про американців, що, як і він, жили в цих країнах. Взагалі, якщо не брати до уваги Фолкнера, Хемінгуей — можливо, найбільш американський серед американських письменників XXстоліття. У такій Америці в Хемінгуея не було "дому". Тож йому довелося покинути Америку, як колись Стендалю — Францію.

Ці вирішення — суто романтичні. Хемінгуей взагалі досить тісно зв'язаний з романтичними традиціями, причому в їх американському (мелвілліеському й бретгартівському) варіанті. А з ближчих попередників він так чи інакше споріднений з Марком Твеном та Джеком Лондоном. Тільки для них "американська мрія" — це ще щось живе по-своєму можливе, а Хемінгуей розпрощався з наївними ілюзіями.

"Усі ви — втрачене покоління", — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману "І сонце сходить". І дав тим самим ім'я цілому літературному напрямові.

"З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною", — так ще 1920 року романі "По цей бік раю" писав Френсіс Скотт Фіццжеральд. У ряд аналогічних книжок Річарда Олдінгтона, Жоржа Дюамеля, Ролан; Доржелеса, Еріха Марії Ремарка, Йозефа Рота, Георга фон дер Врінга, Ернеста Хемінгуея та інших — "По цей бік раю" чи не перша. І для всіх подальших став звичним образ світу, що в ньому всіх колишніх ідолів скинуто з п'єдесталів. Минулого не повернути, а попереду -порожнеча. "

Одне з оповідань Хемініуея так і називається — "На чужині", а в епіграфі до "Прощавай, зброє!", в тексті романів "І сонце сходить" "За річкою, в затінку дерев" мотив цей варіюється на різні лади. І будь яке людське зусилля починає здаватися немовби трагічно недоречним "…досить тобі хоч раз схибити, і тебе уб'ють, — читаємо у "Прощавай зброє!". — Або уб'ють просто так, нізащо, як ото Аймо. Або ж нашлють на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вб'ють. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе вб'ють".

Такої масової, такої страхітливої, такої кривавої війни, як у 1914 — 1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише в цьому адже й Тридцятилітня війна свого часу викосила пів-Німеччини. Чимало важить те, що Перша світова війна напочатку уявлялася багатьом "священною битвою" — чи то за "германську культуру", чи то за "європейську демократію". А потім виявилося, що це цинічна гризня за переділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім це стосувалося образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися краще бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої "втраченого покоління" не пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого.

Справді, "ідеали зазнали краху", але лише в тому розумінні, що годі сподіватися на їх здійснення; що ж до їхньої етичної цінності, то вона й після війни сумнівів не викликала.

Хемінгуей, як уже сказано, дав "утраченому поколінню" ім'я. Але не цим зумовлена його провідна роль у лавах напряму, а мірою непримиренності, силою неприйняття суспільних умов, за яких потоптано добро, вірність, честь.

"Втрачена генерація", що нерідко сполучало в собі обмеженість розчарування з безмежністю моральної настійливості, — досить типове породження тієї історичної доби. І — як часто буває з перехідними явищами — "втраченому поколінню" (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції — вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом — романтичну причетність до буття.

На нашу думку, саме в цьому ракурсі слід розглядати не лише такі "класичні" для "втраченого покоління" твори Хемінгуея, як роман "І сонце сходить" чи оповідання "Повернення солдата", а й узагалі більшість його оповідань 20-х — першої половини 30-х років і навіть "Смерть пополудні" й "Зелені узгір'я Африки".

Безперечно, дві останні книги не позбавлені похмурого екзистенціального безвихіддя, що закликає кожен голос змовкнути перед обличчям величі й таїнства смерті. Водночас бридкий образ гієни, яка пожирає саму себе, із "Зелених узгір'їв Африки" — та ще й в обрамленні нестримного сміху старого тубільця М'Коли — немовби провіщає новітній "чорний гумор". Усім цим аж ніяк не можна нехтувати. Проте у Гайсмара воно заслонило собою все інше, й передусім — ту моральну й естетичну функцію, що її виконують у системі хемінгуеєвських цінностей матадор чи білий африканський мисливець.

Часто героїв Хемінгуея воліли вбачати у безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, у боксері, що ладен у разі потреби завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, які не спиняються й перед убивством, — аби тільки його було вчинено згідно з "правилами гри". Це — данина легенді. Намагаючись її спростувати, Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника, яких можна було б назвати "позитивними", на власне героїв і "героїв кодексу". Цими другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні "кодексу".

Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим, навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям: краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично у страшному, кривавому, беззаконному світі, в якому тобі випало нещастя жити, — тільки якщо кожну мить будеш готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візьмеш із собою ніякого зайвого вантажу любові й віри. Але будь і мужній, чесний, справедливий. Не нападай — обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості, з підлості навколишнього світу. Врешті-решт відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся шляхетним навіть щодо нього, не задля нього — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо, та й немає сенсу жити. Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тобто в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпекою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеєвський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він — інший. Він може мати різні імена (Нік Адамс, Джейк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але його суть завжди залишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові — Ернесту Хемінгуею. Письменник немовби узагальнював і об'єктивував себе в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчості — образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки представники покоління, а й певного типу людей усередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідуваності — принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.

Хемінгуей, як справедливо зазначав М.Каулі, "завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів здаватися". Це стосується і його героїв. Як боксери, солдати, шкіпери, вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око, як впало в око художнику Гроту "неправдоподібність" обвішаного гранатами "тата Хемінгуея". "Кодекс" для них не став сутністю, навіть міцною видимістю, а так і лишився роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, захистити зранену, скривавлену, зболілу душу.

"Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей… Мене анітрохи не турбувало, в яку я історію встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів… Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. І ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло", розмірковує у "Прощавай, зброє!" лейтенант Генрі, людина,опалена подихом війни. Війна жорстоко обдурила його: він добровільно став під італійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто картою в чиїйсь корисливій і нечистій грі. І він більш не хоче нічому вірити — ні чужим обіцянкам, ні поклику власного серця. Він сховався за щитом цинізму. Але щит цей малий, а невитрачені душевні сили героя великі, і вони виказують себе на кожному кроці. "Я— побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє щених очей". Скільки трагічної ніжності стоїть за цією простою констатацією факту… І починаєш розуміти, що Фредерікові Генрі зовсім не байдуже до Кетрін Барклі й що саме тому він намагається образити принизити кохану в думках своїх. Щоб звільнитися від "наслання" щоб урятувати її і себе від майбутніх розчарувань.

Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи "кодексу". Або ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея: "…Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе — від цього і йде художнє напруження кращих його книжок".

Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, а й його поведінку на соціальній арені. Остаточно переконавшись, що війна, в якій він брав участь, — війна злочинна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думки й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.

Дещо подібне спостерігаємо і в інших Хемінгуеєвих книжках того періоду. "… я не хочу знати, навіщо існує світ, — каже в "І сонце сходить" Джейк Барнс. — Я хочу знати лише, як у ньому жити. Може, навчившись у ньому жити, ти водночас довідаєшся, навіщо він існує". В цих словах не без підстав добачали символ віри егоцентрика. Та все-таки вирішальним, треба думати, було інше. Поранення Джейка, травма — не так навіть фізична, як душевна, — відкинула його за межі будь-якого світопорядку. Він – „втрачене покоління”, а може, ще точніше – „голий серед вовків.” І передусім шукає собі „одяг”, чи іншими словами, форму поведінки, укриття, броню. В цьому і тільки в цьому розумінні все зводиться до формули „як жити”. І він хоче жити, як матадор Ромео, що, навіть побитий Робертом Коном, зумів здобути над моральну перемогу, не як Кон – слинявий , тонкосльозий здоровань, що нездатен ховати свої болі в собі, а виставляє їх напоказ . І форма ця істотна: вона, як уже відзначалось, — саме спроба жити поза навколишнім буттям, у постійній свідомій ворожнечі з ним. Навіть більше – вона є своєрідним способом цього буття.[2]

ІІІ. Характеристика типів „втраченого покоління”.

Люди, минулі крізь м'ясорубку війни, ті, кому вдалося пережити Верден і Марну, повернулися додому, залишивши на полях боїв не тільки хто руку, хто ногу— фізичне здоров'я, — а й щось більше. Втрачені були ідеали, віра в життя, в майбутнє. Нестерпноюфальшю стали звучати (як згодом напише Хемінгуей в романі «Прощай, зброє!») слова «священний», «славний», «жертва», а також вислів «здійснилося». «Ми чули їх іноді, стоячи під дощем, на такому відстані, що лише окремі вигуки долинали до нас, і читали їх на плакатах, які розклеювачі, бувало, наліплювалиповерх інших плакатів; але нічого священного я не бачив, й те, що здавалося славетним, не заслуговувало слави, і жертви дуже нагадували чикагські бійні, лише м'ясо тут просто закопували в землю». На такому тлі розмови про демократії правій справі звучать цілком фальшиво і непристойно.

Те, що здавалося міцним і непорушним — культура, гуманізм, розум, індивідуальна свобода особистості, — розвалилося, як картковий будиночок, обернулося порожнечею. У Новому світі, хоч постраждаввін від війни всього менше, втрата відчувалася, можливо, з особливої силою. Мабуть, вперше за свою трьовіковуісторію (якщо вважати з — з перших поселень) Америка так гостро відчула ілюзорність свого острівного положення, захищеності від світових буртабід. Виявилося, що хвороби століття — це й її хвороби.

Молоді американці відправлялися в Європу рятувати культуру і цивілізацію, від навали варварів, а виявилося, що їх втягли в жорстокий і безглуздий фарс. І відразу ж померкло світло мрії, зігрівавший багато поколінь американців, — мрії про моральну чистоту, свободу, незалежность, мрії про новий будинок людства, який потім особи свого закладали перші поселенці, яківисадились на початку XVIIстоліття на дикому і невідомому материку.

Зрозуміло, сумніви виникали раніше — вже XIX століття показав американцям, що ідеали рівності та свободи, про які так яскраво говорилося в Декларації незалежності, часто й густо змінюютьсяідеалами всемогутнього долара. Абстрактний образ мрії раз у раз затмівавцілком конкретними проявами реальногожиття, і все-таки надія на майбутнє завжди залишалася сильніше сьогоднішніх бід.

Ось ційвірі війна завдала нищівного, насамперед психологічний удар. Рідко у кого діставало тоді душевних сил і соціальної зрілості, щоб на згарищі мрії відразу ж розпочати пошук інших, надійніших, ідеалів. Рішучість активної участіу житті прийшла пізніше, в наступному десятилітті, коли соціальні бурі, котрі прокотилися над Америкою, струснули багатьох інтелігентів. що — переважали розпач, «розгубленість»: безповоротний розрив з минулим і невміння побачити не ілюзорне, як колись, але справжнесвітло майбутнього.

Проте тут і між людьми, які малиодин і той самий життєвий досвід, пролягла різка межа. Зовні всі виглядали однаково: демонстративний цинізм, обличчя, покривлені в іронічнійпосмішці, розчаровані, втомлені інтонації. Але те, що одних було справжньої трагедією, для інших стало маскою, грою, поширеним стилем поведінки.

Багато хто з американських інтелігентів відправлялися на той час в Європу, але приваблювалиїх знову ж різні причини. Одні слідували покликумоди: жити у Парижі або на курортах Середземномор'я вважалося престижним і аристократичним. Інші — тому, що бракувало грошей підтримувати відповідний образ життя на батьківщині, а в охопленій інфляцією Європі долар котирувався дуже високо. Такого типу люди особливо охоче надівали на себе маску розчарованості; не маючи нічого за душею і не уміючи нічого робити, вони з несправжнімвтомленим видом сідали за столиками кафе, найчастіше паризькій «Ротонди», на лівому березі Сени, і починали багатозначно тлумачити про літературуі живопис, про авангард й консерватизмв мистецтві, про ненаписаних, але неодмінно геніальних віршах і романах. Таких Хемінгуей у Парижі набачився чимало. «Майже всі вони ледарі, — писав він у нарисі «Американська богема у Парижі», — і ту енергію, яку художники вкладають свій творчу працю, вони витрачають на розмови про те, що збираються робити, і на обговорення того, що створили художники, які вже отримали якесь визнання. У розмовах про мистецтві вони знаходять таке саме задоволення, яке справжній художник від самоїтворчості».

Проте були треті. Неприйнятнийсуто практичний, матеріальний ідеал, який культивувавсяв повоєнній Америці, не хотіли розтринькувати життя в пиятиках, на примарному балу втраченого покоління («століттям джазу» назвав ці роки той Скотт Фіцджеральд), вони рушали за океан у пошуках збереженої, можливо, культурної традиції, у пошуках духовних цінностей.

Вони були справді травмовані, по-справжньому переживали втрату ідеалів, у колись свято вірили, як особисту, нестихаючубіль, відчували невпорядкованість, розлад сучасного світу. Але бережно плекати це своє душевного стану не збиралися: вони хотіли працювати, а не бездіяльнотлумачити про утратиі нереалізовані замисли.

До таких людей належав і Ернест Хемінгуей. Тільки він був наділений більш міцним характером, більшоюдушевноюстійкістю, ніж багато хто, чиє життя склалася так само, як у нього. І, може бути, більшоюпроникливістю. Як кореспондента канадської газети «Торонто дейли старий» він був свідком найбільших подій європейської політичного життя 20-х років — висвітлював хід роботи Генуезькій конференції глав держав — учасників, недавньої війни, був під час підписання мирного договору між Туреччиною і Грецією, інтерв'ював тодішнього прем'єр-міністра Франції Клемансо. В ці роки Хемінгуей вперше зіштовхнувся з фашизмом, який набирав силу в Італії, і зберіг ненависть до нього на все життя. Опублікованів газеті нариси молодого журналіста свідчили про здоровута тверезу оцінку подій, що відбуваються. Тож приїхав він у Париж — це було в 1922 року — хоч і молодим, але вже духовно які склалися людиною.

Так, однорідна, на поверховий погляд, життєва середовище — середовище «втрачених» — розпадалася, виявляючи внутрішню суперечливість. У літературі цюсуперечливість видно досить ясно. Що до ж письменника Хемингуея, то він її відчував з особливої гостротою.

Спробуємо — поки побіжно — показатице; адже з'ясувати ставлення Хемингуея з «втраченими» виключно важливо, це не теоретична проблема — інакше неможливо буде зрозуміти сенс його творчості. У інших випадках відповіді очевидні. Скажімо, подружжя із розповіді «Кішка під дощем». Цим просто нудно, нічим заповнити життя, неробство, європейські круїзи для них — просто модний стиль поведінки. З такими людьми автору явно не шляхом. Ставлення до них прямо не виражається, але глибоко, захований скепсис, навіть глузування, вловити можна.

Цією своєю духовною незалежністю Хемінгуей ні за що не хотів поступатися, з яким би розумінням і співчуттям не відносився він до своїх героїв. Ось чому з повним правом вже в кінці життя писав він про себе і собіподібних : „Втрачене покоління!… Ні… Ми були дуже витривалим поколінням, багатьом з нас не вистачало виховання, але це з часом приходитьз часом”.

Мабуть, в найбільш завершенній формі складні відносини Хемінгеуя з „втраченим поколінням” відобразилось в не раз вже згадуваному тут романі „Фієста”.

Отже, виходить письменництво з самого початку було для Хемінгуея не лише єдиним способом реалізації себе як особистості , але й засобом боротьби проти всього, що загрожує життю людині на землі. [3]

Висновки

У "Фієсті" є архетипно-карнавальне походження. Але в залежності від часу, місця та складу учасників карнавали і відрізняються один від одного. В нашому випадку стисло можна сформулювати таким чином: у Хемінгуея представники "втраченого покоління" потрапляють на чужий карнавал. [4]

"Втраченість" покоління Хемінгуея традиційно пояснюється війною, котра зруйнувала в молодих людях віру в позитивні ідеали тощо. Сказати щось проти такого пояснення важко, але його можна доповнити. Вже література XIXст., принаймні починаючи з Бальзака, чітко усвідомила життя як процес втрачання ілюзій. То могли бути які завгодно ілюзії: від вдалого заміжжя до розумно влаштованого Всесвіту, але їхньою спільною ознакою залишалося те, що всі вони рано чи пізно втрачалися. Згодом геній перехідного періоду від XIXдо XXстоліття — М. Пруст — назвав життя втрачанням часу. Нарешті, з легкої руки Гертруди Стайн, світ заговорив про "втрачене покоління". Якщо згадати ще й проголошену Ф. Ніцше "смерть Бога", то ціле століття західної культури, що передувало появі "Фієсти", постане у вигляді неперервної низки втрат.[5]

Нині легко помітити, що то був загальний процес втрачання соціо-культурної парадигми Нового часу. Але ця сумна істина, котра в часи Ніцше відкривалася одиницям, в часи Хемінгуея — якраз за "допомогою" війни — вперше була пережита цілим поколінням. Тут важливо наголосити: це була втрата в повному розумінні іманентних цінностей Заходу, тож не дивно, що покоління Хемінгуея, потрапивши до "міжкультурної" ситуації, відчуло себе втраченим. Звичайно, на заперечення цієї тези можна б сказати, що не всі представники покоління були такими і що той самий Хемінгуей старанно відмежовував себе від "втрачених", але з погляду масової психології визначення Гертруди Стайн видається цілком прийнятним. Просто кажучи: якщо покоління вважає себе втраченим, то воно таким і є.

Зрозуміло, що такі різні покоління бачать карнавал по-різному, тим більше, що вони й по-різному беруть у ньому участь. Для героїв Хемінгуея іспанська фієста — це випробування на справжність; як би "по-флоберівськи" не ховався Хемінгуей від читача, його ставлення до своїх персонажів (і свого покоління) повністю залежить від їхньої здатності чи нездатності залучитися до "справжнього життя", символом якого і виступає фієста. Хемінгуей розуміє, що на світі живуть і такі істоти, як Роберт Кон, котрому може бути нудно на кориді, і "розтрикляті англійці", для яких фієста — це "кумедні іспанські гульки", але зрозуміти, навіщо вони живуть, Хемінгуей, здається, не може і не хоче. Загалом не позбавлений іронічності (згадати хоч би такий твір як "Весняні води") Хемінгуей не дозволяє своєму ліричному героєві іронізувати з приводу фієсти: для Джейка Барнса, котрий втратив і віру батьків, і можливість повноцінного кохання, фієста, поряд з простою і вічною природою, залишається єдиним способом подолати "втраченість". Можна сказати, що переживання Джейком фієсти (особливо — кориди) має релігійний характер: брати в ній участь — значить відчути містичний зв'язок з Іншим, котре таким чином стає своїм. Іронія в цьому випадку зруйнувала б ілюзію порятунку, і Джейк поповнив би ряди остаточно "втрачених". Немає сумніву, що тут погляди "ліричного героя" та автора збігаються: змальовуючи карнавал, Хемінгуей іронізує з приводу свого покоління, але залишається серйозним у ставленні до самої фієсти.

Хоч"Фієста" й засвідчила перехід літератури до післямодерного у світоглядному відношенні існування, але сама її ("Фієсти") поетика залишається значною мірою традиційною. Це — роман, за художніми

засобами якого перед читачем повинен відкритися емпіричний світ: кожен бажаючий може знайти – принаймні на мапі – реальну Памплону, де відбувається реальна фієста.[6]

Суміш веселого й серйозного, комічного й трагічного присутня в творі, але неважко помітити, що у Хемінгуея все — таки переважає трагічне. Невипадково роман виходить за межі карнавалу : „Машина була сіра від куряви. Чохлом вудки я черкнув по запорошених дверцятах. Тільки цей порох і зв’язував мене ще з Іспанією й фієстою”. Свято скінчилось і „втрачена генерація” мусить повертатися до своєї щоденної боротьби за існування.[7]

Список використаної літератури

1. Анастасьев Н.А. Творчество Э. Хемингуэя.- М.,- 1971
2. Грибанов Б.Т. Хемингуэй.- М., 1971
3. Затонський Д.Ернест Хемінгуей — письменник і людина // Вікно в світ. -1999. -№ 6.
4. Бойченко О."І сонце сходить" ("Фієста") Е.Хемінгуея та "Рекреації" Ю.Андруховича: дві реалізації одного архетипу/// Вікно в світ. -1999. -№ 6.
5. Денисова Т. Эрнест Хемингуэй.- М., 1972
6. Кашкин И. Эрнест Хемингуэй.- М., 1966