Теоретичні питання історії економічних вчень

Категорія (предмет): Економічна історія

Arial

-A A A+

1. Математична школа в економічній теорії та її особливості.

2. Економічні погляди революційних народників у 70-ті роки ХІХ ст.

Список використаної літератури.

1. Математична школа в економічній теорії та її особливості

Розпочати вивчення цього питання доцільно з формування загального уявлення про передумови виникнення, сутнісну характеристику і значення математичного напряму в економічній теорії. Для цього передовсім треба згадати історичні умови розвитку країн Західної Європи, які спричинили виникнення (перша половина XIX ст.) і формування в цілісну концепцію (друга половина XIX ст.) окремих розроблень економістів-математиків.

Значення математичної концепції в економічній науці визначається тим специфічним впливом, який справило на розвиток економічної теорії застосування математичних методів дослідження. Основними передумовами все активнішого впровадження математичних методів у економічні дослідження були: перетворення капіталізму на розвинену господарську систему з високим рівнем взаємопов'язання та однорідності всіх її частин і елементів; 2) значні досягнення в галузі математики і можливість їх застосування до аналізу економічних процесів.

Самостійність математичного методу полягає в тому, що він є не тільки описовим, а й дослідницьким методом, причому дослідження не лише кількісного, а і якісного. Математичний аналіз має спиратися на відповідну теорію причинно-наслідкових економічних залежностей.

Досягнення економістів-математиків щодо описування, систематизації та дослідження ринкового механізму є значними. Уперше дослідження вищої математики було застосовано у сфері суспільних наук. У працях економістів-математиків було зроблено першу спробу описати ринок конкуренції товаровласників, як замкнену систему суворих, чітких взаємозалежностей. Тим самим був зроблений крок наперед у розумінні того, що існує тісний зв'язок кількісних та соціальних характеристик функціонування господарської системи як цілого.

Отже, важливо засвоїти, що вчені-математики досліджують дію ринкового механізму за умов вільної конкуренції і центральною тут є проблема економічної рівноваги. В еволюції математичної концепції рівноваги в XIX ст. слід виділити два етапи. Перший — праці А. Курно і Г. Госсена. Цей етап є передісторією математичної концепції економічної рівноваги, оскільки в наукових працях цього періоду (перша половина XIX ст.) наявні лише окремі елементи, підходи до цієї концепції. Другий етап — праці Л. Вальраса і В. Парето, в яких математичну теорію подано в цілісному вигляді. Виходячи з цього, головну увагу слід зосередити на працях саме цих учених.

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і спираються, переважно, на теорії суб'єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв'язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в економіці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці великого французького економіста-математика, основоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макро-економічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв'язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 p. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної економії», в якій намагався описати замкнену математичну модель загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на те, щоб об'єднати всі категорії економіки на грунті принципу суб'єктивної корисності. Вальрас не визнавав трудової теорії вартості й поділяв усіх агентів виробництва на дві групи: власників виробничих послуг (землі, праці й капіталу) та підприємців. Щодо держави, то він визначив їй функції гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих послуг і одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Виробництво й споживання виявляються зв'язаними за допомогою ринків виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринковий підхід до економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринковий механізм, через обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі — ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку взаємоприйнятних цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товарів і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором пропорцій обміну. Вона забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням прибутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівноваги. Його система, на відміну від систем, опрацьованих його попередниками, включає всю сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного ринку. Він, використовуючи математичні методи, показав, що досягнення загальної рівноваги за даних умов ринку потребує виконання певних правил. По-перше, для будь-якого індивідуума існує крива корисності кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум максимізує корисність товару або послуги шляхом обміну. По-третє, він має отримати максимальне задоволення, якщо ціна, сплачена за обміну, пропорційна маржинальній корисності купленого товару. По-четверте, пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а відтак ціна кожного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам, які зроблено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану;

3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу. Їх можна застосувати до товару або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і соціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теорії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обґрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальра-сом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні перешкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівноваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб'єктів господарювання.

Парето обґрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна виміряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритетності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Корисність для окремої особи чи фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання результатів і витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше поліпшення будь-яких важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно забезпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою створення багатства.

2. Економічні погляди революційних народників у 70-ті роки ХІХ ст.

В економічній думці Росії другої половини XIX ст. провідним напрямом було народництво, тобто певний різновид утопічного соціалізму, властивий країнам із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво — складне й багатогранне явище. У народництві виділяються дві тенденції — революційна і ліберальна, а відповідно — і два етапи розвитку. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., пов'язано із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — характеризується переважанням у народництві ліберальних ідей.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси: визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, а також визнання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема.

Народники вірили в можливість запобігти розвитку капіталізму в Росії, ідеалізували вигаданий ними «народний лад», проголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму. Революційні народники сподівались здійснити соціалістичні перетворення через селянську революцію.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

П. Л. Лавров (1823—1900) — один із провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала попередню тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють усі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Це і становище селянства, і оцінка реформи, і роль общини. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталізму, Лавров характеризує його як початок підготовки соціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде «робочий соціалізм». Він, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам.

М. О. Бакунін (1814—1876) — анархіст за світоглядом. Він був непримиренним противником кріпацтва і вважав, що російський селянин — «бунтар від природи». Бакунін сподівався на можливість негайної соціальної революції.

Він виступив з критикою реформи 1861 p., яку назвав обманом. Критикував він і капіталізм як нову форму експлуатації. Бакунін і його послідовники виступали проти існування держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і селянських общин з абсолютною свободою особистості. Економічну основу такого устрою бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам, а всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

П. М. Ткачов (1844—1885) — прихильник «селянського соціалізму». Розв'язати проблему побудови «селянського соціалізму» мали революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на його думку, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Після захоплення влади буде проведено реформи. Одна з програмних вимог Ткачова полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступив з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі».

Ліберальне народництво. З середини 80-х pp. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяли розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте фактично вони були виразниками інтересів сільської буржуазії.

Ідеологами ліберального народництва в Росії були: В. П. Во-ронцов (1847—1918), М. Ф. Данієльсон (1844—1918), М. К. Михай-ловський (1842—1904), С.М.Кривенко (1847—1906), С. М. Южа-ков (1849—1910) та інші. На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробленні програми так званих «дрібних діл». Свою економічну програму вони пов'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С. Сісмонді.

Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту обмежували лише сумою доходів. З цього випливав висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, постійні кризи надвиробництва. Це було підставою для доказів безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства ліберальні народники вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперацій, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Однак фактично ці вимоги забезпечували створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства.

B. Воронцов наголошував, що Росія не має ґрунту для розвитку капіталізму у зв'язку зі скороченням внутрішнього ринку. Він не міг не бачити явних ознак капіталістичного розвитку в країні, але називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж виявом його дійсних відносин». Розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні) Воронцов пояснював протегуванням уряду. Він закликав ужити заходів для затримки розвитку капіталізму і пропонував (як перехідні) форми «іншого шляху промислового прогресу» у вигляді артільної організації дрібного кустарного виробництва з допомогою інтелігенції. Дальший розвиток він пов'язував з так званим «народним виробництвом», тобто із сімейними та артільними майстернями, які витискуватимуть капітал. У промисловості передбачалось створити такі форми організації виробництва, де «робітники будуть одночасно і господарями підприємства».

C. Южаков дотримувався аналогічних поглядів, звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається із Заходу. На його думку, її ще не пізно було зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

М. Данієльсон — не лише сподвижник, а й близький друг В. Воронцова повністю поділяв його погляди. Визнаючи, що капіталізм поступово перемагає і в Росії, він звертався до «розуму і совісті» співвітчизників, закликаючи їх урятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва. Данієльсон відомий ще й тим, що переклав І том «Капіталу» К. Маркса російською мовою.

Підбиваючи підсумок аналізу ідеології народництва, слід звернути увагу на оцінку російського народництва В. І. Леніним. У праці «До характеристики економічного романтизму», що мала підзаголовок — «Сісмонді і наші вітчизняні сісмондісти» (1897) він підкреслює абсолютну тотожність поглядів народників з доктриною Сісмонді і наголошує на їх реакційному характері. Насправді економічна програма ліберальних народників мала буржуазно-демократичний характер і фактично мала створити умови, необхідні саме для капіталістичного розвитку сільського господарства.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.