Теоретичні питання історії економіки та економічної думки

1. Економічна думка Стародавньої Греції як відображення проблем періоду Генезис, розквіту та кризи рабовласництва.

2. Праця Р.Коуза “проблема соціальних витрат”. Теорема Коуза.

Список використаної літератури.

1. Економічна думка Стародавньої Греції як відображення проблем періоду Генезис, розквіту та кризи рабовласництва

Економічну думку стародавньої Греції класичного періоду пов'язують з класичним рабством. Пам'яткою історії економічної думки того часу може служити "Афінська політика" ("Державний лад Афін"), написана 428 або 425 року до н. є. Автор цієї праці засуджував надмірний демократизм, мріяв про жорсткий режим для рабів.

Створення держави вважав великим досягненням філософ Демокрит (нар. 460 або 470 року до н. е.). Він захищав приватну власність, мирився з рабством, хоч і вважав, що "у всьому прекрасна рівність".

На V ст. до н. є. припадає діяльність Сократа (469—399), який відстоював поміркованість у збагаченні, надавав великого значення моральним добродійствам. Близькими до поглядів Сократа були економічні уявлення Еврипіда (480—406рр. дон. є.).

У класичний період економічна думка греків нуртувала в різних напрямах, знаходила відображення у писемності, щораз більше виявляючи професіоналізм у з'ясуванні економічних проблем. Об'єктом спеціального аналізу вони стають у працях Ксенофонта(444—355pp. дон. е.), Платона(427—347рр. дон. є.) й Арістотеля (384—322 pp. до н. е.).

Ксенофонт був учнем Сократа, він походив з аристократії афінського полісу. За військову звитягу він одержав у винагороду маєток, що спонукало його зайнятися організацією свого господарства. Це, очевидно, спонукало Ксенофонта написати посібник з управління господарством, який він назвав "Економікос", що українською означає "домобудівництво", "домознавство". Точна дата написання "Економікоса" невідома. Можливо, цей твір виник у період 401—399 pp. до н. є. "Економікос" — це викладення економічних поглядів Ксенофонта у формі розмови Сократа і Критобула.

Ксенофонт ідеалізував політичний деспотизм Персії, захоплювався законами Лікурга, спартанськими порядками. Головним, найвигіднішим заняттям, на думку автора "Економікоса", є землеробство. Землеробство — мати і годувальниця всього життя, основа людської діяльності. Якщо землеробство у розквіті, то всі інші галузі розвиваються успішно, і, навпаки, де земля пустує, там завмирає майже всяка діяльність на суші й морі. Звичайно, землеробство Ксенофонт уявляв заснованим на рабській праці.

Глорифікація землеробства сприяла популярності твору Ксе-нофонта. "Економікос" було перекладено латиною, він здобув популярність у стародавньому Римі. "Економікос" Ксенофонта привабив французьких фізіократів, зокрема, Франсуа Кене, теорія якого ґрунтувалася також на провідній ролі сільського господарства в економічному поступі.

Ксенофонт прагнув визначити завдання науки економії. На його думку, економія — це така наука, за допомогою якої можна збагачувати своє господарство. Предметом економії є домашнє і сільське господарство. Що стосується ремесла, то воно вважалося непридатним для вільних людей заняттям, а ремісники — поганими захисниками країни. Ремеслом могли займатися раби та іноземці. Торгівля також не вважалася гідним заняттям для вільного грека.

Ксенофонт висловив свої міркування з приводу грошей і грошового обігу. Він радив нагромаджувати гроші. Водночас негативно оцінював обіг грошей у вигляді торгового і лихварського капіталу, рекомендував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок неврожаїв чи війни. "…Гроші не цінність,— зазначав Ксенофонт, — якщо не вмієш ними користуватися".

Ксенофонт мав свій погляд на цінність. Він вважав, що цінним є те, від чого можна мати користь. Купці, казав він, щоб отримати гроші, не продають хліб будь-де, а везуть його туди, де ціна хліба найвища[1, c. 61-63].

Заслуговують на увагу погляди Ксенофонта щодо поділу праці. Землеробство — це найпочесніша галузь господарства, але вільний громадянин повинен займатися не фізичною працею, а лише управлінням, наглядом і контролем. Розподіл праці — це простір для розвитку таланту і здібностей працівника згідно з його нахилами. Ксенофонт зазначав, що в містах і селищах Греції одна й та ж людина виготовляє постіль, двері, плуги, столи, іноді зводить будинки, радіє, що має достатньо замовлень для прожиття. Однак одна людина не може все робити добре.

Ксенофонт запримітив зв'язок поділу праці з розвитком ринку. Чим більш розвинутий ринок, тим більше можливостей спеціалізуватися на виготовленні певних предметів. Зазвичай не треба знати ремесло в цілому, бо достатньо спеціалізуватися на окремих процесах. Виступивши прихильником глибокого поділу праці, Ксенофонт був ніби передвісником теорій Адама Сміта.

У своїх працях Ксенофонт охопив широкий спектр тогочасної господарської дійсності, намагався відповідно її витлумачити. Ці тлумачення посідають помітне місце в історії економічних вчень, позначившись на їхньому розвитку в новітню добу.

Чільне місце в історії економічної думки стародавньої Греції посідає філософ й учений, творець системи об'єктивного ідеалізму Платон. Він походив з афінської землеробської знаті, здобув добру освіту, багато мандрував. З-поміж чисельних творів Платона слід назвати такі, як "Держава" і "Закони", присвячені економічним проблемам.

Платон був учнем Сократа, заснував свою школу "Академія", яка проіснувала близько 900 років після смерті мислителя. Як і Ксенофонт, Платон пояснював поділ праці різноманітністю потреб і однобічністю людських обдарувань. Можливості людей обмежені, а потреби — різні. Отже, поділ праці об'єктивно необхідний.

"Жодне знаряддя, — твердив Платон, — лише від того, що воно опинилось у чиїхось руках, не зробить його відразу майстром чи атлетом і не принесе ніякої користі, якщо людина не вміє ним володіти, і недостатньо вправлялась". Отже, швець не повинен намагатися стати рільником, ткачем чи будівничим, щоб не занепала швецька справа. Це стосується й інших занять, бо тільки той може досягнути успіху в тому чи іншому ремеслі, якщо займатиметься ним упродовж життя. До речі, майстерність виробників Платон пов'язував з добробутом, багатством і бідністю, які можуть негативно позначитися на мотивації та ефективності праці.

Спираючись на поділ праці відповідно до людських талантів і постійних тренувань в обраній галузі діяльності, Платон підходив до тлумачення суті й соціальної структури держави.

У вченні про державу Платон виходив із того, що вона повинна складатися з трьох частин: 1) правителі (філософи); 2) воїни (охоронці держави); 3) ремісники, землероби, дрібні торговці з вільних людей. Невільні — це раби. За Платоном, раби — це знаряддя, що розмовляє. Незважаючи на це, він вважав, що держава має ґрунтуватись на засадах справедливості.

До фізичної праці Платон ставився з погордою. Приватну власність вважав джерелом незгод і збурень у суспільстві. Саме тому Платон запропонував позбавити воїнів власності й сім'ї, щоб вони пильнували державні справи. У цьому зв'язку виникли погляди щодо спільності жінок, дітей і власності в ідеальній державі.

Наприкінці життя Платон написав новий твір "Закони", в якому відмовився від ідей, висловлених у "Політейя". "Закони" складені з позицій рабоволодіння. Усю фізичну працю виконують раби, а власність на землю належить державі та передається у спадкове користування рабовласникам. Вільні громадяни не повинні займатися торгівлею і ремеслом, забороняються кредитові операції.

Основою платонівської держави була аграрна економіка, в якій заборонялось захоплювати чужі угіддя, водні джерела тощо. У державі Платона не дозволялось використовувати позики під відсотки, купувати товари в кредит. Не допускався ввіз товарів, у яких не було необхідності, вивіз тих, котрі потрібні державі. Закон регулював ціни. Платон надавав перевагу натуральному господарству[4, c. 58-60].

Найвидатнішим мислителем стародавньої Греції був Аристотель — учень Платона. Протягом 20 років (367—347 pp. до н. є.)

Арістотель був учасником платонівської Академії. У 343 р. до н. є. він став вихователем македонського царевича, видатного полководця Олександра Македонського. Повернувшись до Афін 335 р. до н. е., Арістотель заснував свою школу (Лікей), написав праці з різних галузей знання: філософії, логіки, етики, фізики, біології та ін. Його основні соціально-економічні твори — це "Політика" й "Афінська політика".

Написана в 30-ті роки IV ст. до н. е., "Політика" складається з восьми книг: 1) Держава та її основи; 2) Критичний огляд запропонованих проектів ідеальної держави; 3) Громадянство, форми державного ладу (продовження); 4) Державні перевороти; 5) Організація демократичних олігархічних держав; 6) Проект ідеальної держави; 7) Суспільне виховання.

З'ясовуючи суть держави та її економічні засади, Аристотель поставив у її епіцентрі людину з усім необхідним для її життя, зокрема, із власністю. "Власність, — твердив він, — є частиною дому, і придбання є частиною сімейної організації, без предметів першої необхідності не можна не тільки добре жити, але й жити взагалі".

Захищаючи власність, Аристотель був прихильником активної діяльності. Мотивація діяльності — не тільки власність, майно, багатство, а передусім, доброчинність, моральна досконалість, дух, який панує над тілом. Люди створені з різними навичками до праці. Найвище Аристотель ставив людей, які живуть "завдяки землеробству і вирощуванню культурних рослин".

Мислитель з належною ретельністю розглянув господарські форми й економічні відносини на різних етапах розвитку. Наприклад, первісне виникнення торгівлі Аристотель пояснював природними причинами, оскільки люди володіли необхідними для життя предметами — одними в більшій, іншими — в меншій кількості. Дрібна торгівля, наголошував він, не суперечить природі; вона не може перетворитись на мистецтво накопичення багатства.

Гроші виникли з потреби здійснювати обмін у великих кількостях. Унаслідок того, твердив Аристотель, дійшли згоди "давати і одержувати при взаємному обміні щось таке, що, становлячи само собою цінність, було би разом вигідне в життєвому побуті, наприклад, залізо, срібло чи щось інше; спочатку простим виміром і зважуванням визначали цінність таких предметів, а потім, щоби звільнитися від їх виміру, почали відзначати їх карбуванням, що служило показником їхньої вартості"[7, c. 47-49].

Отже, такими були погляди Аристотеля на походження і суть грошей. Він уважав, що немає межі в прагненні до багатства і володіння грішми. Всі, хто займається грошовими обігами, прагнуть збільшити кількість грошей до безмежності. Аристотель схвалював ведення господарства, бо воно зумовлене необхідністю. Обмінна діяльність не зумовлена природними причинами, атому заслуговувала на осуд, які лихварство. Лихварство суперечить природі, — вважав Аристотель.

Мінову торгівлю (Т-Т) і товарну торгівлю за посередництвом грошей (Т-Г-Т) Арістотель відносив до економії, а купецьку торгівлю з метою одержання прибутку (Г-Т-Г) він оголосив хрематистикою. Аристотель розглядав форми руху обігу Т-Г-Т і Г-Т-Г у їх протилежності під назвою "економії" та "хрематистики". Аристотель у своєму аналізі виходив з економії, вважаючи її природною основою господарства. Хрематистика побудована на грошах, вона безмежна і неприродна. Розмежування між простим товарним обігом і обігом капіталу, тобто між економією і хрематистикою, вважається видатним науковим відкриттям Аристотеля.

"Політика" Аристотеля, як і інші його твори, насичена різними роздумами, які не втратили своєї актуальності досі. Наприклад, він твердив, що до предмета, який є у володінні "дуже великої кількості людей, докладається найменша турбота. Люди піклуються найбільше про те, що належить особисто їм; менше вони турбуються про те, що є спільним або дбають у тій мірі, в якій це стосується кожного". Отже, краще оберігається індивідуальна, ніж колективна, власність. "Власність повинна бути спільною тільки у відносному розумінні, — твердив Арісто-тель, — а взагалі — приватною. Адже коли турбота про неї буде розподілена між різними людьми, серед них зникнуть взаємні нарікання, навпаки, буде велика вигода, оскільки кожен буде дбайливо ставитись до того, що йому належить…".

Цінними слід вважати економічні міркування Арістотеля, пов'язані з нормами етики. "Якщо спочатку є пропорційна рівномірність (робота), а потім сталася розплата, — казав мислитель, — вийде те, що називається справедливим у значенні рівності. А якщо ні, то не буде ні рівності, ні взаємин: ніщо ж бо не заважає роботі одного бути кращою, ніж робота іншого, а тим часом ці роботи мають бути зрівняні".

Все, що бере участь в обміні, має бути якимось чином порівняним. Для того має бути якась одиниця виміру. Людські потреби роблять речі сумірними в процесі обміну, а засобом обміну служить монета. Вона робить речі сумірними. Отже, як "без обміну не було б суспільних взаємин, так без прирівнювання — обміну, а без сумірності — прирівнювання".

Розгляд економічних поглядів і наукових ідей Аристотеля можна би продовжити. За обсягом охоплення економічної проблематики і глибиною її з'ясування Арістотель належить до найвидатніших мислителів античності. Його творчість — це підсумок усього попереднього розвитку економічної думки. У ній цілком закономірно шукали аргументів наступні покоління мислителів і фахових економістів новітньої доби[3, c. 27-29].

2. Праця Р.Коуза “проблема соціальних витрат”. Теорема Коуза

До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою — соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах — соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це "провали ринку", оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на "провали ринку" служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза. З його точки зору, в умовах нульових трансакційних витрат (а саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія ринок сам зуміє справитись із зовнішними ефектами.Теорема Коуза говорить: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності".

Таким чином, висувалося парадоксальне положення — при відсутності витрат після укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто якими ресурсами володіє. Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяє фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішується само собою[8, c. 246-248].

Припустімо, оптимальні умови виробництва, в яких обидва учасники досягають максимуму сукупного добробуту, полягають у наступному: фермер збирає зі своєї ділянки врожай 10 ц зерна, а господар ранчо відгодовує 10 корів. Але ось ранчер вирішує завести ще одну одинадцяту корову. Чистий прибуток він неї становитиме 50 доларів. Водночас це призведе до збільшення навантаження на пасовище і неминуче виникне загроза спашу для фермера. Через цю додаткову корову буде втрачено врожай у розмірі 1 ц зерна, який би дав фермеру 60 доларів чистого прибутку.

Розглянемо перший випадок — правом не допускати потрави володіє фермер. Тоді він вимагатиме від власника тварин компенсацію, не меншу, ніж 60 доларів. А прибуток від одинадцятої корови — лише 50 дол. Висновок: ранчер відмовиться від збільшення стада і структура виробництва залишиться незмінною (а отже ефективною) — 10 ц зерна і 10 голів тварин.

У другому випадку права розподілені так, що господар ранчо не несе відповідальності за потраву, проте у фермера залишається право запропонувати ранчеру компенсацію за відмову від вирощування додаткової корови. Розмір "викупу", за Коузом, буде у межах від 50 дол. (прибуток фермера від десятого центнера зерна). При такій компенсації обидва учасники будуть у виграші, а ранчер знову ж таки відмовиться від вирощування "неоптимальної" одиниці тварин. Структура виробництва не зміниться.

Остаточний висновок Коуза такий: і в тому випадку, коли фермер має право на стягнення штрафу з ранчера, і в тому випадку, коли право потрави залишається за ранчером (тобто при будь-якій розкладці прав власності), результат виявиться однаковим — права все одно переходять до тієї сторони, яка цінить їх вище (у даному випадку — до фермера), а структура виробництва залишається незмінною й оптимальною. Сам Коуз з цього приводу пише так: "Якщо б усі права були ясно визначені і запропоновані, якби трансакційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувались суворо дотримуватись результатів добровільного обміну, то ніяких екстерналій не було б". "Провалів ринку" у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

Із цієї теорії випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами і вигодами) з'являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основним полем для конфліктів, пов'язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ті ресурси, які із категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності зовсім не існувало.

По-друге, теорема Коуза відводить звинувачення ринку в "провалах". Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це — держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висуваються проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок — до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти — недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих — далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від самої "хвороби"[2, c. 79-81].

3. Що обумовило пасивні сальдо західноєвропейського балансу у легантійській торгівлі:

а) феодальні примуси і цехова регламентація;

б) недостатній рівень розвитку продуктивних сил в Європі;

в) низька товарність господарства;

г) заборона Ватикану на вивіз зерна і зброї до мусульманських країн

4. Згідно теорії Є.Хансена нерівномірність відтворення основного капіталу обумовлює:

А) малі цикли;

Б) великі цикли;

В) будівельні цикли;

Г) сторічні циклічні хвилі.

У першій частині А. Хансен, грунтуючих на даних економічної історії США, викладає концепцію множини циклів. На його думку, дані щодо розвитку народного господарства США дозволяють виділити принаймні чотири моделі циклічних коливань:

1) "малі цикли" — від 2 до 3 років, породжуються нерівномірністю відтворення обігового капіталу (на базі коливань капіталовкладень в товарно-матеріальні запаси);

2) "великі цикли" — 6 — 13 років, причиною яких є нерівномірність вкладень в основний капітал;

3) "будівельні цикли" — тривають у середньому від 17 до 18 років з амплітудою коливань від 16 до 20 років. (Ця модель циклу стосується лише будівництва житлових будинків.) Механізм коливань, за Хансеном, тут такий: припустімо, що в якийсь момент на ринку виявилася нестача житла. Ринок реагує зростанням цін на житлову площу і підвищенням квартплати. Різко зростає інвестування в житлове будівництво. Закладених будинків

у принципі досить для покриття попиту, але оскільки вони ще недобудовані, ціна на житлоплощу і квартплата продовжують рости. Так розкручується маховик будівельного буму, закладаються все нові і нові фундаменти. Нарешті настає день, коли перша партія будівель, яка достатня для задоволення попиту, вводиться в дію, квартплата і ціни на житло падають, але будівництво на об'єктах, де закладені фундаменти, все одно триває — так виникає перевиробництво і спад у будівельній індустрії. Будівельні цикли породжують наявність тимчасового незівпадіння між виникненням потреби у нових будинках і часом задоволення цієї потреби;

4) "вікові циклічні хвилі" — тривалістю до півстоліття і більше — викликані фундаментальними переворотами у техніці, значними зрушеннями у виробництві (щось на зразок "довгих хвиль кон'юнктури" М. Д. Кондратьева, на чию статтю посилається А. Хансен)[6, c. 65-66].

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.