Теорія грошей у сучасній економічній науці
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Місце теорії грошей в економічній теорії.
2. Розвиток основних теорій грошей.
2.1. Кількісна теорія грошей.
2.2. Кон’юнктурна теорія грошей М. Туган-Барановського.
2.3. Монетаризм і його позиції.
3. Сучасні теорії грошей і напрями їх розвитку.
3.1. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії.
3.2. Сучасний кейсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей.
4. Проблеми вдосконалення грошово-кредитної політики в Україні.
Висновки та пропозиції.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Гроші належать до низки дуже загадкових феноменів, виникнення яких цікавило людство вже в стародавні часи. За довгий час існування товарного виробництва і його дослідження вченими-економістами з питань походження грошей сформувались різні погляди, які умовно можна звести до двох основних загальних напрямків: раціоналістичного й еволюційного.
Раціоналістичний напрямок у теорії походження грошей охоплює тих учених, основні погляди яких щодо цього питання можна звести до тези: гроші — це продукт домовленості між людьми. Іншими словами, гроші за цією концепцією виникають тоді, коли люди уявляють собі необхідність їх існування як певного засобу, що забезпечує рух товарів і є неодмінним елементом раціональної організації товарообміну. Усвідомлення такої необхідності і приводить, на думку такої учених, до появи перших форм грошей.
Представником раціоналістичного напрямку був, перш за все, великий давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 рр. до н. є.), який вважав гроші продуктом угоди між людьми (див. Аристотель. Соч. — М., 1984. — С. 156). Цей погляд на походження грошей виявився дуже стійким і зберігся до нашого часу. Для підтвердження цієї тези наведемо слова видатного вченого економіста XX ст. П. Самуельсона, який у своєму підручнику «Економіка» писав: «Деньги — зто искусственная социальная услов-ность» (див. «Зкономика», 1964. — С. 69).
Досить поширеним є пояснення причини походження грошей тими незручностями, яких завдає прямий товарообмін. Така позиція теж зводить появу грошей до суто психологічного моменту, хоча цей підхід все ж таки ближче до дійсних причин появи грошей, оскільки пов'язує їх існування вже з самим актом обміну.
До представників раціоналістичного напрямку належить і видатний німецький економіст Г. Кнапп (1842—1926 рр.), який у своїй праці « Нариси державної теорії грошей» стверджує, що гроші — це продукт права, продукт держави.
Раціоналістичний напрямок у теорії походження грошей, безсумнівно, не є науковим, бо об'єктивні явища (а поява грошей належить саме до таких) обумовлюються об'єктивними процесами і не можуть залежати у своєму походженні від суб'єктивних і, по суті, вторинних процесів. Причину появи грошей слід шукати у більш глибокому і базовому відносно цього феномена явищі, а саме в товарному виробництві. Проте незважаючи на ненауковий характер цих теорій, повністю їх ігнорувати не можна. Це пов'язано з тим, що економічні явища, які є об'єктивними за своєю природою, здійснюються в той же час (і саме такою є природа їх реалізації) через суб'єктивну діяльність людини, тому людина, суспільство, держава, мають певне відношення, якщо не до суті самого грошового феномена, то до формування зовнішніх ознак і форм його організації і руху.
Еволюційний напрямок у питанні про походження грошей об'єднує велику кількість учених, які пов'язують появу грошей з виникненням товарного виробництва. Це, безсумнівно, науковий підхід, бо до тих пір, поки продукт праці не призначався для продажу — обмін не потребував появи якогось спеціального еквівалента, яким і є за своєю суттю гроші. Цей напрямок представлений багатьма відомими вченими, кожен з яких тією чи іншою мірою вносив свій доробок у дослідження процесу походження грошей. Розглядаючи такий феномен, як гроші, допитливий розум людини не міг обмежитись тільки питанням походження грошей. Людство завжди цікавила природа грошей, їх суть і функції. Ці питання тісно пов'язані з проблемою походження грошей, хоч є окремим аспектом теоретичного аналізу грошового феномена.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси теорії грошей.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
· визначити місце теорії грошей в економічній теорії;
· охарактеризуватирозвиток основних теорій грошей;
· дослідити кількісну теорію грошей;
· проаналізувати кон’юнктурну теорію грошей М. Туган-Барановського;
· охарактеризувати монетаризм і його позиції;
· дослідити особливості сучасні теорії грошей і напрями їх розвитку;
· виявити проблеми вдосконалення грошово-кредитної політики в Україні.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси теорії грошей.
Предметом дослідженнявиступає еволюція теорій грошей та їх сутність.
1. Місце теорії грошей в економічній теорії
Грошам належить визначальне місце в ринковій економіці. Вони виступають як її судинна система, що забезпечує обіг доходів і витрат суб'єктів ринку, життєдіяльність кожної з цих структур. Дієздатна грошова система сприяє ефективному використанню ресурсів, стійкому зростанню виробництва, його збалансованості. Водночас гроші виконують важливу інформативну функцію, їх називають «мовою ринку». І це справді так. Вся статистична, комерційна, а власне й виробнича інформація стосовно процесів, що відбуваються в ринковій економіці, подається через вартісні показники у їх грошовому вираженні.
Зазначимо й те, що гроші — досить нестійкий і чи не найвразливіший елемент ринкової економіки. Деформована грошова система може стати головною причиною розбалансованості виробничого процесу, різких коливань рівня цін і зайнятості, недовикористання основних фондів, інших негативних явищ. За висловом видатного англійського вченого, фахівця з питань грошових відносин Дж.М.Кейнса (1883—1946), не існує і не може існувати «надійнішого» засобу, здатного повністю розвалити не лише економіку, а й усю суспільну структуру держави, ніж розладнана грошова система. З іншого боку, можна послатися на слова людини, якій також належить вагомий внесок у теорію і практику грошових відносин,— російського міністра графа С.Ю.Вітте: він твердив, що сила будь-якої держави, її міжнародний авторитет визначаються не кількістю гармат і чисельністю солдатів, а насамперед стійкістю її грошової одиниці.
Всі ті, хто займається вивченням економічної теорії, добре знають і про те, що грошові відносини є найскладнішим елементом ринку. Вони мають широко розгалужену, багатоступінчасту структуру, реалізуються не на одному, а на кількох рівнях.
Відома унікальна особливість ринкової економіки, яка полягає в тому, що кожен із її структурних елементів одягнений в єдину, спільну для всіх, функціональну форму. Такою уніформою є грошова оболонка, яка огортає всі клітини системи виробничих відносин.
З урахуванням цієї обставини гроші постають як економічна ланка, яка має зовнішні (поверхневі) ознаки всього комплексу функціональних зв'язків, що розвиваються у процесі суспільного відтворення матеріальних і духовних благ, їх виробництва, обміну, розподілу та споживання.
З іншого боку, гроші являють відносно самостійну структурно розгалужену систему, що розвивається за власною логікою. У даному разі предмет грошових відносин, його логічні межі звужуються. Вони набувають конкретної адресності. Мова йде про визначення суті грошей у специфічному розумінні цього поняття, їх аналіз як відносно самостійної економічної підсистеми макроекономіки, що регулюється іманентними законами, має власну структурну розчленованість та інституційне забезпечення[16, c. 89-91].
Зазначені положення характеризують найзагальніші ознаки грошей як предмета наукового аналізу й теоретичного пізнання, що їх слід враховувати впродовж усього процесу засвоєння пропонованого курсу. Розмаїття аспектів функціонального використання грошей спричинює методологічні складності у визначенні логічних меж теорії грошей, безпосереднього предмета її пізнання. Це питання протягом тривалого часу широко дискутується в економічній літературі. Однак при всій розбіжності поглядів щодо змісту цього питання серед економістів різних шкіл і напрямків наукової думки існує і певна єдність поглядів у тому, що теорія грошей є невід'ємною складовою ланкою макроекономічного аналізу загальних основ функціонування економічної системи суспільства. Теорія грошей — це науковий інструментарій вивчення всього комплексу економічних відносин, що формуються в процесі суспільного відтворення — виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних та духовних цінностей. Ідеться про одну з винятково важливих структурних ланок сукупного інструментарію такого вивчення.
Теорія грошей має науково аргументувати об'єктивні засади грошових відносин, що формуються в економічній системі суспільства. Вона покликана дати відповіді на питання: що таке гроші, чому вони виникли і як розвиваються, яке їхнє функціональне призначення та як вони впливають на перебіг загальноекономічних процесів. З огляду на це можна відзначити, що теорія грошей, або ж монетарна теорія, є складовою загальної економічної теорії, одним з її структурно відокремлених розділів. Вона вивчає суть і функції грошей, об'єктивні засади їхнього розвитку, вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому.
Гроші впливають на загальноекономічні процеси через функціональні (банківські) канали їх обігу. Однак система грошового обігу як така, розвиток кредиту та банківської справи виходять за межі предмета теорії грошей. Остання визначає загальнотеоретичні, підвалини грошового обігу банківської справи та кредиту, служить їх методологічною базою. Якщо теорія грошей є невід'ємною ланкою загальноекономічного вишколу фахівців різних галузей народного господарства всіх без винятку економічних спеціальностей, то теорія грошового обігу і кредиту є фундаментом спеціального фахового підготування економістів відповідного профілю. Водночас теорія грошей і теорія грошового обігу не можуть штучно розмежовуватися. Ідеться про дві взаємопов'язані ланки економічних знань, творче освоєння яких має вагоме значення у формуванні економічної свідомості, культури та економічного мислення людини.
Предмет має ще один аспект вивчення, органічно пов'язаний з розглянутими вище. Йдеться про зріз теорії грошей, на якому характеризуються суть, принципи й механізм здійснення грошової політики. Конче важливо знайти критерії та визначити принципи відмежування тих ланок монетарної теорії, в яких аналізуються об'єктивні засади функціонування системи грошових відносин, від названого аспекту, що характеризує інституційні ознаки їх реалізації. Складність такого розмежування пов'язана з тим, що функціонування грошей у будь-якій економіці має юридично визначений характер. Гроші формуються на інституційних засадах. Вони — елемент державності, визначальна ланка її економічного механізму. Держава здійснює емісію грошей, регулює їхні структуру та обіг. Зазначені дії регулюються відповідною грошово-кредитною політикою. Однак остання може бути дійовою лише за умов, якщо вона здійснюється в межах, що визначаються об'єктивними економічними чинниками розвитку системи грошових відносин як невід'ємної складової загальноекономічної ринкової структури.
Нарешті, система грошових відносин не обмежується використанням грошей лише на рівні національного ринку. Інтернаціоналізація економічних відносин зумовлює відповідну інтернаціоналізацію грошей. Тому поняття грошових і валютних відносин є невід'ємними складовими єдиного цілісного комплексу господарських зв'язків, що формуються в сучасній економічній системі будь-якої держави. Отже, цілком природним є й те, що в структуру предмета теорії грошей входить широкий комплекс питань, які характеризують об'єктивні засади розвитку валютних відносин і валютної політики держави[11, c. 56-58].
2. Розвиток основних теорій грошей
2.1. Кількісна теорія грошей
Перші спроби (з тих, що відомі історії економічної думки) теоретично осмислити суть грошей та їхнє місце в господарському житті суспільства були зроблені античними мислителями Ксенофонтом, Платоном, а надто Арістотелем. У наукових дослідженнях останнього знаходимо не лише кілька винятково важливих гіпотез щодо походження грошей, зміст їхніх основних функцій, але й досить успішні спроби аналізу грошових відносин у їх взаємодії з іншими явищами та процесами економічного життя. Ідеться про характеристику лінії взаємозв'язку економічних теорій товар — гроші — капітал, що дозволяє збагнути об'єктивну основу, на яку сперта вся система наукових знань із проблем товарно-грошових відносин.
Ідеї Арістотеля щодо визначення суті й функцій грошей, їхнього місця в системі економічних зв'язків, пройшовши довгий еволюційний шлях, набули подальшого розвитку в одній із найдавніших економічних теорій, що сформувалася ще в XVI—XVII ст.,— кількісній теорії грошей. Слід зазначити, що методологічні принципи вказаної теорії впродовж понад трьох століть домінують у системі наукових знань з питань грошових відносин. Вони багато в чому визначають зміст історичного розвитку теорії грошових відносин, у т.ч. і її сучасних напрямків.
Найбільш детально вихідні методологічні принципи кількісної теорії грошей були аргументовані відомим теоретиком XVIII ст. англійським ученим Д.Юмом у його трактаті «Про гроші», опублікованому 1752 р. Одна з причин довголіття теоретичних обґрунтувань Д.Юма — їхні гранична простота і приступність. Теорія, про яку йдеться, встановлює функціональну залежність і взаємозв'язок між двома економічними величинами — рівнем товарних цін і кількістю грошей в обігу. її основним постулатом є твердження про те, що будь-яка зміна кількості грошей веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг, а відтак — до зміни номінального вираження валового національного продукту.
Аргументуючи свої теоретичні погляди, Д.Юм спирався на широко відомий в економічній історії факт підвищення в XVI—XVII ст. загального рівня цін, або так званої революції цін, викликаної відкриттям багатих родовищ золота і срібла у Північній Америці. Приплив до Європи коштовних металів значно збільшив пропозицію грошового товару, що, за Д.Юмом, стало визначальною причиною різкого зростання цін. Від 1500 p., після періоду відносної стабільності, середній рівень цін виріс до кінця сторіччя приблизно у 3—5 разів. Далі ціни знову стабілізувалися, залишившись приблизно на тому ж рівні аж до середини XVIII ст. Виходячи з цих фактів, Д.Юм визначив досить просту залежність, яка дістала статус класичної: подвоєння кількості грошей призводить до відповідного подвоєння абсолютного рівня цін, вираженого в цих грошах[7, c. 121-123].
Та значення кількісної теорії грошей полягає не лише у визначенні співвідношення між наявною грошовою масою і номінальною величиною ринку товарів і послуг, що формують структуру валового національного продукту. Кількісна теорія Д.Юма створювала відповідну методологічну основу і для характеристики принципів формування вартості грошей. У його концепції поняття вартості грошей є суто умовним. Як інструмент обігу вони не мають власної вартісної основи. Гроші, за Д.Юмом, входять у структуру обігу без вартості, отримуючи останню лише в процесі обміну. Йдеться про представницький характер вартості грошей, або про фіктивну вартість, яка визначається через кількісне співвідношення товарів, що обертаються, і грошову масу, яка обслуговує цей обіг. Представницька вартість грошей, що обслуговує товарний обіг, залежить від їхньої кількості. Вона визначається за формулою:
сума цін товарів
число обертів грошової одиниці
У питанні визначення вартості грошей позиція кількісної теорії змикається з теорією грошового номіналізму, основні ідеї якої були сформульовані ще у XVIII ст. Мова йде про номіналістські концепції Дж.Берклі та Дж.Стюарта, які в методологічному плані можуть розглядатися як вихідна основа теоретичних визначень вартості грошей, зокрема сучасних теорій вартості паперових грошей.
Як зазначалося, теоретичні ідеї кількісної теорії грошей Д.Юма багато в чому визначили характер історичного розвитку теорії грошових відносин. Вони фактично отримали статус методологічної основи однієї з провідних структур цієї теорії — її класичного та неокласичного напрямків. Кількісна теорія грошей дістала підтримку представників класичної буржуазної політичної економії. Якщо Д.Юм розглядав її застосування відносно металевих грошей — золота і срібла, то Д.Рікардо переніс її основні постулати і на визначення способу функціонування паперових грошей.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеї кількісної теорії грошей отримали новий імпульс у своєму розвитку в зв'язку з методологічною перебудовою всієї системи економічної науки, пов'язаної з так званою маржиналістською революцією і швидким прогресом неокласичної політичної економії. У структурі останньої сформувалося два різновиди кількісної теорії: трансакційний варіант І.Фішера та кембриджський варіант. Авторами останнього стали відомі економісти А.Маршалл і А.Пігу. Новітній варіант кількісної теорії грошей — це сучасний монетаризм.
Американський економіст І.Фішер здобув визнання у західній економічній теорії завдяки своїй праці «Купівельна спроможність грошей», опублікованій 1921 р. У книзі дається математичне обґрунтування залежності рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здійсненні товарообігу (трансакційних операцій). Ідеться про рівняння обміну, виражене формулою
MV = PY, (1)
де: М — статистична кількість грошей (або грошова маса);
V — швидкість обігу (середньорічне число разів використання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг); Р — рівень цін (середньостатистичне значення (індекс) цін готових товарів і послуг, виражене стосовно базового річного показника, що дорівнює 1.0);
Y — реальний національний продукт (рівень фактичного обсягу виробництва).
Добуток рівня цін на реальний національний продукт — PY— визначає обсяг номінального національного продукту. Йдеться про грошове вираження сукупної вартості всіх кінцевих товарів і послуг, що їх вироблено економічною системою за визначений відтинок часу.
Коментуючи функціональну залежність складових елементів цього рівняння, І.Фішер писав: «…із того простого факту, що сума грошей, яку витрачено на блага, має дорівнювати загальній кількості цих благ, помноженій на їхні ціни, випливає, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від змін кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ».
Формула Фішера MV = PY отримала широке застосування в західній економічній літературі. її було включено в усі підручники з теорії грошей як наукове аргументування одного з фундаментальних законів ринкової економіки. Широке застосування має вказана формула 1 в сучасній економічній теорії, де вона вважається «видатною формулою Фішера»[5, c. 62-65].
Акцентуючи увагу на науковій вагомості останньої, не слід допускати її абсолютизації. Треба враховувати, що рівняння, яке розглядається, виражає лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей. Мова йде про те, що при розгляді низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, не охоплювані її змістом. З урахуванням цього формулу І.Фішера називають «простим», «послабленим», «інфантильним», навіть «грубим» вираженням кількісної теорії грошей.
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей — гнучкіший. Він відрізняється від трансакційного кількома новими методологічними підходами, що можуть розглядатися як доповнення останнього. Зміст цих доповнень зводиться ось до чого. По-перше, якщо в рівнянні Фішера розглядається динаміка грошових потоків на макроекономічному рівні функціонування економіки, то економісти кембриджської школи зосереджують увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними суб'єктами (юридичними та фізичними) ринкової економіки. Як наслідок — макроекономічний аналіз доповнюється мікроекономічним.
По-друге, рівняння Фішера сперте на методологічну передумову про те, що гроші за своєю суттю є засобом обігу. На противагу цьому в кембриджському варіанті сутність грошей розглядається не лише в названій функції, а й у ролі засобу збереження вартості та нагромадження.
По-третє, у кембриджському варіанті увага теорії акцентується не лише на об'єктивних аспектах обігу грошей, а й на визначенні його суб'єктивних підвалин, на характеристиці психологічної реакції господарських суб'єктів щодо використання грошової готівки.
По-четверте, представники англійської школи економістів докладніше розглядають і проблему забезпечення грошової рівноваги. Якщо в концепції Фішера йдеться лише про пропозицію грошей (Ms), то в новому варіанті кількісної теорії грошей центральною проблемою стає проблема попиту на гроші (Md), визначення мотивів їх нагромадження у касах та на рахунках окремих господарських суб'єктів ринку. Відповідно до цього кембриджський варіант отримав у західній літературі назву теорії касових залишків (nominal cash balance theory).
Зміст цієї теорії виражено широко відомою формулою А.Пігу, або кембриджським рівнянням
Md = KPY, (2)
де: Md — попит на наявні касові залишки, або реальна потреба у грошах; К — кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей; Р — ціна продукції (товарів і послуг), що реалізується; Y — обсяг виробництва у фізичному вираженні. У наступних темах при визначенні структури попиту на гроші питання практичного застосування кембриджського рівняння будуть розглянуті ширше[3, c. 52-54].
2.2. Кон’юнктурна теорія грошей М. Туган-Барановського
"Кон'юнктурний" варіант М. І. Туган-Барановського. Наприкінці XIX — на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.
По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.
По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.
У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.
Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.
Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".
Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:
— її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора — кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, — хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;
— ігнорування "некількісних" факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично[15, c. 87-89].
Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дона підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток.
По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.
По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:
1) через зміну суспільного попиту на товари;
2) через зміну дисконтного процента;
3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).
У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності.
По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.
По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.
Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям[18, c. 64-66].
Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її стосовно до нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав не кількісною, а кон'юнктурною теорією грошей, мабуть щоб відмежуватися від надто спрощеного її варіанта.
Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він пов'язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А в фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартості грошей в економічному циклі здійснюються, на думку Туган-Барановського, незалежно від кількості грошей, тобто під впливом негрошових чинників.
Свою "кон'юнктурну теорію" грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, "кон'юнктурна теорія" започаткувала новий — неокласичний — етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського — не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули "рівняння обміну" в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту — це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції — це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.
Отже, кількісний фактор у кон'юнктурній теорії грошей Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги виробництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли була усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості. І цього не міг не розуміти М. І. Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії взагалі було досить терпимим: "Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива", — пише він в одному місці. В іншому місці уточнює своє розуміння дії кількісного фактора: "Товарні ціни визначаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношенням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті". Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах "кон'юнктурної теорії" грошей.
Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв'язку "гроші-ціни" вона повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово став її ключовим об'єктом.
Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі "кон'юнктурної теорії" Туган-Барановського можна подати у такому вигляді
де М- кількість грошей, К — кон'юнктура ринку, Р —ціни, В – виробництво[13, c. 116-119].
"Кембриджська версія". Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву "теорії касових залишків", або "кембриджської версії".
Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в окремих економічних суб'єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки та ін.
Важливою відмінністю "кембриджської версії" було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися господарюючим суб'єктам із "залізною необхідністю" згори, з боку тих структур і чинників, які "вливали" гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:
1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);
2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). У цьому полягав важливий внесок кембриджської школи в монетаристську теорію взагалі:
— у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гроші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засіб нагромадження вартості;
— у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші — як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що нагромаджуються;
— для кожної частини наявної маси грошей запропонована об'єктивна основа формування — відповідні мотиви економічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;
— об'єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу і стала включати потребу в грошах для цілей нагромадження;
— було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю.
Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник — коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як "коефіцієнт Маршалла", що характеризує рівень монетизації ВВП[20, c. 46-48].
2.3. Монетаризм і його позиції
Монетаризм — економічна теорія, згідно якої кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між змінної маси грошей обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму І.Фішер.
Монетаристи вважають, що держава має обмежити своє втручання в господарське життя лише підтримуючи стабільний темп росту грошової маси. На їхню думку, в довгостроковому плані фінансова експансія веде до росту відсоткових ставок та витісненню приватних інвестицій, а кредитно-грошова експансія стимулює інфляцію.
Монетарна політика опирається на здатність грошово-кредитної системи істотним чином впливати на функціонування і розвиток економіки.
В економічній науці виділяються два підходи щодо аналізу теоретичних проблем грошей. Один підхід пов’язаний з дослідженням внутрішньої природи грошей, який виявляє суть грошей, причини їх появи та функціонування, розвиток грошей та їх історичні форми, формування вартості грошей тощо. Цей напрям включає номіналістичну, металістичну, державницьку, функціональну, марксистську та інші теорії.
Представники другого напряму сприймають гроші за їх проявом і тією роллю, яку вони відіграють у відтворювальному процесі. За цим напрямом гроші визнаються як активний фактор впливу на розвиток і структурні зміни в економіці. Тому для них головним є визначення сфери механізму застосування грошей в економічній політиці. У науковому аналізі грошей до цього підходу належить монетарна теорія.
Монетарній теорії належить провідне місце в науковій думці про гроші та грошові відносини. Вона має значний вплив на розвиток економічної теорії. Всі наукові видання минулого століття з економічної теорії пов’язані з аналізом впливу грошових факторів (попиту і пропозиції грошей, відсотка, фінансового ринку тощо) на розвиток економіки. Вона служить науковою і методологічною базою грошово-кредитної політики країн з розвинутою економікою. Зараз кожен уряд західних держав розпочинає реалізацію своєї економічної політики після визначення основного напряму монетарних рекомендацій, на яких він буде її будувати[6, c. 49-52].
Основний напрям монетарної теорії — кількісна теорія грошей залежно від етапів розвитку. Вона поділяється на класичну кількісну теорію грошей, неокласичну кількісну теорію і сучасний монетаризм.
Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу — від грошей до ділової активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.
Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотною залежністю з рівнем цін (Р).
Одною із переваг свого підходу М.Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономіїї під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього — “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.
Монетаристский варіант кількісної теорії можна звести до наступних положень:
1. кількісна теорія є насамперед теорія попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін;
2. для економічних агентів і власників власності гроші є одним з видів активів, формою володіння багатством;
3. аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги.
Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не проводять розходжень між грошима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як сукупність грошових активів.
У монетариському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце приділяється очікуваним змінам рівня цін як фактора, що діє на розміри касових грошових резервів і інших фінансових активів, що перебувають у розпорядженні економічних агентів[2, c. 84-87].
3. Сучасні теорії грошей і напрями їх розвитку
3.1. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії
Сучасний монетаризм — один із найвпливовіших напрямків західної економічної думки, який від кінця 1970-х — початку 1980-х pp. багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу — СІЛА, Англії та інших. Якщо кейнсіанство в середині 1930-х pp. домінувало в системі теоретичних поглядів відносно характеру форм і методів державного регулювання економічних процесів завдяки своїм рецептам, спрямованим на подолання зростаючого безробіття, яке на той час уважалося найгострішою проблемою, то такою проблемою для монетаризму стала хронічна інфляція, маховик якої дедалі більше прискорював оберти. Характерним є приклад Великобританії. В 1921 р. там не мали роботи 12,9 % дієздатного населення, в 1938 — 13,5 %. За цей період індекс роздрібних цін скоротився на 12 пунктів.
Інша ситуація склалася по війні. За 30 років (з 1950 по 1981) рівень цін зріс майже в 9 разів. При цьому, якщо для першого подвоєння цін потрібно було 18 років (з 1950 по 1968), для другого — 7 років (з 1968 по 1975), то для третього — всього 5 років (з 1976 по 1981). Всупереч цій тенденції в розгляданий період рівень безробіття скорочувався. Схожу картину можна було спостерігати і в інших країнах.
Важливо враховувати й інші обставини, що зумовили вихід на провідні позиції монетаристського напрямку економічної теорії. Це, насамперед, інтернаціоналізація виробничого відтворення і системи ринкових відносин. Кейнсіанські рецепти, що використовувалися раніше, торкалися головно внутрішньої економіки і мало зважали на зовнішньоекономічні процеси. Необхідність перебудови господарського механізму диктувалась і умовами нового етапу НТР, що набув інтенсивного розвитку від 2-ї половини 1970-х pp., а також іншими — не лише економічними, в й соціально-політичними, в т.ч. й ідеологічними, чинниками.
Слід зазначити, що ідеї монетаризму, як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки, зародилися ще в 1920-х pp. Однак як цілісна система економічних поглядів монетаризм сформувався в 1960-і pp. Поза сумнівом, найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М.Фрідман — професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 p., автор більш як 270 праць, у т.ч. майже 30 монографій.
Вважається, що своїм відродженням монетаризм, як і в цілому неокласичний напрямок економічної думки, зобов’язаний опублікованій 1956 р. книжці «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», яка вийшла під редакцією М.Фрідмана. Важливе значення у становленні монетаризму мала також книжка «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868 — 1960», написана М.Фрідманом і А.Шварц та видана 1963 р. Публікацією цих книг фактично завершилось формування монетаризму в самостійну течію західної економічної теорії. Слід назвати також опубліковану 1982 р. книгу М.Фрідмана і А.Шварц «Монетарні тенденції в Сполучених Штатах і Великобританії», в якій ідеї монетаризму, викладені у двох названих книгах, набули подальшого розвою.
У 1990-х pp. вплив ідей монетаризму дещо послабшав. Окремі рецепти грошової політики, закорінені в ньому, було піддано жорсткій критиці. Завдяки цьому в деякі з його позицій внесено певні корективи. Одначе загалом вплив монетаризму як одного з провідних напрямків сучасної економічної думки лишається досить суттєвим[20, c. 126-129].
Варто зважити й на те, що монетаризм як економічна теорія має розгалуження. Він об'єднує групи економістів, що по-різному тлумачать ті чи ті аспекти економічної теорії та політики.
Різнобічність монетаризму породжує неоднозначність, що існує в економічній літературі з приводу визначення основного змісту цього напрямку економічної теорії. Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому. Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів». У підручнику Е.Дж.Долана, К.Д.Кемпбелл і Р.Дж.Кемпбелл подибуємо: монетаризм — школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості.
Відповідно до цього визначення монетаризм ототожнюється з кількісною теорією грошей. «…Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей,— відзначає М.Фрідман,— тепер називається монетаризмом». Однак у цій констатації є особливість, котру вельми важливо враховувати. Як наголошується в одному з підручників із теорії грошей та банківської справи, «визнання обмеженості методу класичної кількісної теорії є наріжним каменем школи монетаризму»1. У зв'язку з цим вважається, що монетаризм являє собою не просто кількісну теорію, а сучасний варіант кількісної теорії грошей. Ідеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії. За твердженням М.Фрідмана, поняття «кількісна теорія» використовується як термін, що «характеризує радше загальний підхід, аніж безпосереднє визначення самої сутності теорії монетаризму».
Нарівні з цим у західній літературі широко представлена думка про те, що поняття «монетаризм» не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Мова йде про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може спиратися навіть на протилежні одна одній теоретичні бази. Керівник англійської школи монетаризму Д.Лейдлер з приводу цього пише: «Я трактую це поняття як певну політику, відповідно до якої робляться спроби встановити контроль над динамікою загального рівня цін через регулювання росту відповідних грошових агрегатів. Якщо ж казати про специфічні різновиди цього поняття,— продовжує англійський вчений,— то необхідно зазначити, що монетаризм репрезентує політику, спрямовану, з одного боку, на зменшення темпів інфляції способом відповідного скорочення обсягів грошових агрегатів, а з іншого — на підтримку стабільності цін через забезпечення постійних темпів пропозиції грошової маси»3^
Конкретизуючи це визначення, представник чиказької школи монетаризму, один із авторів книги «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», про яку йшлося вище, професор Р.Т.Селден пише, що «монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: 1) гроші мають значення (money matters), іншими словами, зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки спроможні контролювати кількість грошей в обігу».
Визначення монетаризму як різновиду державної політики дає змогу зрозуміти зміст одного з вельми важливих аспектів функціонування ринкової економіки, що нині широко дискутується. Як видно з визначень, що даються безпосередньо представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є не демонтаж системи державного регулювання господарських процесів, а структурна перебудова його форм і методів. У цій перебудові, що важливо підкреслити, не змінюється кінцева мета економічної політики держави — забезпечити найсприятливіші умови для дії ринкових механізмів і на цій основі — для ефективного застосування капіталу. Змінюється лише інструментарій цієї політики. Чоловим об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин, де кейнсіанську концепцію «керованих грошей» трансформовано в положення «money matters» (гроші мають значення), за яким гроші трактуються не лише як вагомий чинник економіки, а головна, визначальна, центральна ланка ринкової системи.
Це свідчить про наступність між монетаризмом і кейнсіанством. За своїми поглядами на місце і роль грошового чинника в економічній структурі суспільства вказані напрямки західної економічної думки не є антиподами[8, c. 79-83].
Воднораз наявність спільних позицій, що характеризують роль і місце грошового чинника в економічній структурі суспільства, не виключає, а, навпаки, передбачає глибокі відмінності між монетаризмом і кейнсіанством у методології аналізу грошових відносин. Усупереч твердженню Дж.М.Кейнса про внутрішню нестабільність господарської системи, вся споруда монетаризму як неокласичного напрямку теорії методологічно базується на протилежнім засновку — з одного боку, на внутрішній структурній збалансованості і здатності до саморегуляції ринкової економіки, а з іншого — на відносній автономності грошової системи, котра виступає як зовнішній генератор дестабілізаційних процесів розвитку. Йдеться про штучне розчленування господарської системи на дві окремішні структури: власне економічну систему, що репрезентує внутрішньо збалансований ринковий сектор економіки, і систему грошових відносин,її екзогенний сектор — джерело дестабілізації.
Щоб довести автономність вказаних секторів економіки, монетаристи використовують добре відому в економічній теорії модель загальної рівноваги Л.Вальраса, у якій теоретичною абстракцією ринкового господарства виступає сільський ярмарок із його простим продуктообміном, що здійснюється безпосередньо на основі взаємного врівноваження попиту і пропозиції. Вказана теоретична абстракція використовується монетаристами для того, аби аргументувати чолову ідею неокласичної школи про те, що ринок, спертий на принцип «штучного економічного відбору» (economic natural selectia), без втручання ззовні здатен самотужки забезпечити стабільний пропорційний розвиток. «Основні методи, за допомогою яких ринок забезпечує координацію в рамках всієї господарської системи,— пише з цього приводу М.Фрідман,— повністю виявляють себе в економіці, де панує натуральний обмін і в якій відсутні … гроші».
Відтак зрозумілою стає подальша логіка теоретичного аналізу: виснується, що циклічність у розвитку економіки, кризи й депресії, інфляція та безробіття, незбалансованість платіжного балансу та інші відхилення від економічної рівноваги виникають внаслідок помилок у грошовій політиці, що за своєю природою ці процеси є явищами суто грошового порядку. Відповідно до цього вся система державного регулювання ринкової економіки мусить бути зосередженою на регулюванні сфери грошового обігу. Мова йде про здійснення активної політики «стабільних грошей» (stable money), про жорстке регулювання кредитно-грошової емісії та, відповідно, — грошової маси в обігу, про визнання контролю над інфляцією як провідної ланки економічної політики Центрального банку і системи державного регулювання в цілому.
Теоретичне положення про те, що стан грошового обігу виступає в якості своєрідного лакмусу в розвитку процесів економічного відтворення, в т.ч. економічного циклу, не може викликати сумніву. В ньому проявляється специфіка сфери грошових відносин, що є, особливо відчутною і надзвичайно сприйнятливою навіть відносно незначних порушень системних зв'язків економічного відтворення. І те, що монетаризм концентрує свою увагу передовсім саме на цих аспектах господарської практики, є одним із джерел його потенційної сили. Будь-яка хвороба економічного організму має, поза сумнівом, зовнішні прояви, а вони знаходять свій вираз через елементи грошових відносин. Це незаперечна істина. Авторитет монетаризму як відповідної школи економічної думки ґрунтується багато в чому саме на цих визначеннях.
Водночас маємо враховувати і слабкі сторони монетаризму. У своїх теоретичних побудовах монетаризм повністю ігнорує сферу виробничого відтворення — основну й визначальну структуру, де безпосередньо утворюються вартість і додаткова вартість. У теоретичних моделях монетаризму ця сфера уподібнюється «чорному ящикові», внутрішні процеси якого регулюються автоматично на базі ринкових сил і тому не мають істотного значення для економічної теорії. Дослідника економіки, вважають представники цієї школи наукової думки, мають цікавити лише елементи «входу» і «виходу» із власне економічної структури, тобто лише ресурси, що виступають у грошовій формі та вводяться у виробничий процес, і результати, отримувані на його виході.
Показово, що саме цей бік економічної теорії монетаризму піддається значній критиці з боку його наукових опонентів. Зокрема, західний економіст Л.Туроу в опублікованій 1983 р. в Оксфорді книзі «Загрозлива течія: структура економічної теорії» пише, що найвразливішою позицією монетаризму є тлумачення економіки як «чорного ящика». «Монетаристи,— підкреслює далі американський економіст,— точно не уявляють, що міститься в цьому ящику; їх цікавить лише те, що має бути отримано із нього». Представник неокейнсіанського напрямку політичної економії Н.Калдор у спеціальному дослідженні «Біди монетаризму» (Оксфорд, 1982 р.) критикує монетаристів за те, що вони не лише не можуть пояснити змісту «чорного ящика», але й навіть не намагаються зробити це. Зрозуміла річ, що йдеться про досить вагомі аспекти структури макроекономічного аналізу, якими не можна легковажити[4, c. 73-76].
3.2. Сучасний кейсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей
Як зазначалось, розвиток господарської кон'юнктури в 1970-х — на початку 80-х pp. сприяв популярності ідей монетаризму. Однак у подальший період привабливість монетаризму почала різко знижуватись. Стало очевидним, що монетаристська теорія в чистому вигляді не дає пояснень кількох суттєвих явищ і процесів, від яких залежить ефективне використання об'єктивних чинників економічного розвитку. Досить вразливими виявились і практичні рекомендації монетаризму. Свідченням того стали монетаристські експерименти, що проводились на початку 1980-х pp. у США і Англії, не давши очікуваних результатів.
У зв'язку з цим у самому таборі монетаризму настав період критичного перегляду деяких досить принципових методологічних постулатів, що знайшло вияв у теоретичній диференціації зазначеного напрямку наукової думки та виокремленні кількох економічних течій. Англійський економіст П.Баунінг розмежовує три групи монетаристів: неокласиків, градуалістів і прагматиків. Вказані напрямки монетаризму об'єднуються спільністю поглядів щодо можливостей саморегуляції ринкової економіки і визнання контролю над інфляцією як визначального напрямку економічної політики.
Монетаристи-неокласики об'єднують у своїх рядах найрадикальнішу групу прихильників цього вчення. Ідеться найперше про чиказьку школу монетаризму на чолі з М.Фрідманом, які стоять на позиції абсолютної гнучкості цінового механізму й відповідній ефективності грошової (монетарної) політики.
Монетаристи-градуалісти представляють своєрідний центр у позиціях монетаризму. До цієї групи належить відома в економічній теорії англійська школа монетаризму на чолі з Д.Лейдером. Представники цієї течії вважають, що еластичність цінової структури є недостатньою. Це уповільнює реакцію ринкового механізму на зміни у пропозиції грошей, породжуючи відповідний часовий лаг між здійсненням грошової політики і реакцією економічного організму. Виходячи з цього, ставиться завдання «ступінчастого» зниження темпів інфляції. Ідеться про здійснення політики грошового градуалізму (monetary gradualism), яка передбачає не різке (як у концепції монетаристів-неокласиків), а поступове і стабільне зниження темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів.
Монетаристи-прагматики найбільш стримано ставляться до ідеї повного підпорядкування всієї економічної політики контролеві над кількістю грошей в обігу. Вони вважають, що в боротьбі проти інфляції слід використовувати і фінансові важелі стримання доходів. Ідеться про органічне поєднання жорсткої грошової політики з політикою в галузі доходів. Як наслідок, їхня позиція не лише помітно наближається до кейнсіанської теоретичної моделі макроекономічного розвитку, а й у багатьох випадках методологічно зливається з нею[12, c. 216-219].
У структурі сучасної економічної думки вирізняються ще дві течії наукової теорії, що належать до нового консерватизму. Ядром останнього виступає монетаризм. Це «сеплай-сайд економікс» — економіка пропозиції, а також нова класична школа раціональних сподівань.
У чому полягає важливість розвитку цих досить впливових течій сучасної економічної думки для теорії грошей і грошової політики? У подальших темах посібника буде дано докладну відповідь на це питання. А зараз обмежимося тим, що, хоча представники і «сеплай-сайд економікс», і нової класичної школи-висновують свої теоретичні погляди з ідей сучасної кількісної теорії грошей, при визначенні практичних рекомендацій економічної і, зокрема, грошової політики їхні позиції, як і позиції монетаристів-практиків, багато в чому збігаються з рецептами нових кейнсіанців. Ця досить вагома констатація є свідченням вельми важливої тенденції, що визначає специфіку сучасного розвитку теоретичної думки. Йдеться про процес формування нового синтезу кейнсіанських і неокласичних теорій грошей. Новітній зміст цього синтезу пояснюється тим, що і кейнсіанський, і неокласичний підходи репрезентовані в ньому в оновлених, багато в чому збагачених сучасною практикою формах. Вказаний синтез по суті є тією методологічною основою, на якій формується нова система теоретичних поглядів стосовно місця і функцій грошей у нових умовах економічного розвитку.
В цьому ж контексті виникає ще одне цілком природне питання: чи мають сучасні кейнсіанство і неокласика у їхніх оновлених формах достатній методологічний потенціал для вмотивованого вирішення теоретичного завдання, про яке йдеться? Чи можливо на базі нового кейнсіансько-неокласичного, чи навіть кейнсіансько-монетаристського синтезу побудувати таку теорію грошей, яка не лише давала б відповіді на запитання, що ставляться сучасною економічною практикою, а й використовувалася інструментом відповідного спрямування цієї практики?
Така можливість може стати реальністю, якщо максимально використати не лише все те позитивне, що напрацьовано впродовж тривалого часу (багатьох десятиліть) цими двома провідними напрямками світової економічної думки, а й чітко окреслити логічні межі їх ефективного застосування. Важливо визначити простір, що потребує додаткового методологічного матеріалу. Маємо реально розуміти те, що таким простором і для неокласиків, і для кейнсіанців є сфера виробничого процесу. Звісна річ, що ступінь абстрагування цих шкіл від названої сфери різний. Кейнсіанська теорія своїм корінням «входить» у відтворювальний процес. Вона, як уже зазначалося, пов'язана з ним значніше, ніж неокласики й монетаристи. Але все ж таки економічні процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері виробництва, ніколи не були і не є нині предметом дослідження як кейнсіанства, так і неокейнсіанства. Добре відомо, що цими проблемами найбільше переймався марксизм. Це була водночас і найсильніша, і найслабша його риса. Сильна — тому, що йшлося про фундаментальні основи суспільного буття, слабка — тому, що цією теорією допускалася протилежна крайність — фактичне ігнорування сфери обігу в її сучасному сприйнятті.
Йдеться, звісно, про класичну теорію марксизму, яка є важливою складовою світової економічної думки; її вихідні методологічні позиції базуються на поглядах всесвітньо відомих попередників А.Сміта[19] і Д.Рікардо, зокрема на їхньому найвидатнішому внескові в економічну науку — теорії трудової вартості. Дж.М.Кейнс[17] також стояв надзвичайно близько що цієї теорії, вважаючи, що «одиниця праці», матеріалізацією якої є «одиниця заробітної платні», має розглядатись як база грошового виміру товарів і послуг. «Я переконаний,— писав він,— що багатьох непотрібних складностей вдасться уникнути, якщо при аналізі функціонування економічної системи в цілому чітко обмежитися двома одиницями виміру — грошовою одиницею та одиницею праці».
Представники ортодоксального (гіксіанського) кейнсіанства не тільки не надали цій важливій методологічній позиції Дж.М.Кейнса відповідної вагомості, а навпаки — зробили все, аби знецінити її. Не випадково представники сучасного кейнсіанства, вдаючись до спроб аргументувати «нову теорію грошей», звертаються спершу до названих фундаментальних положень свого вчителя[4, c. 96-98].
З огляду на можливість інтеграції в структуру сучасного кейнсіансько-неокласичного синтезу, що нині формується, окремих положень теорії трудової вартості, то вона може розглядатися як така, що має реальне підґрунтя. Мається на увазі формування ширшої методологічної конструкції подальшого розвитку теорії грошей, яка поєднувала б у собі позитивний матеріал не лише неокласичного і пост-кейнсіанського напрямків економічної науки, а й класичного марксизму. Саме так ставить питання один із західних економістів, представник посткейнсіанського напрямку політичної економії П.Девідсон. Вказуючи на необхідність розроблення нової «фундаментальної теорії грошей», він підкреслює, що «справжнього прогресу в науці можна досягти лише тоді, коли спиратися на плечі геніїв, що проклали шлях», в числі яких поряд із А.Смітом і Д.Рікардо, М.Маршаллом, Дж.М.Кейнсом західний економіст називає ім'я К.Маркса. У подальших темах посібника автор прагнутиме викладати відповідний теоретичний матеріал, спираючись на вказаний методологічний підхід[17].
4. Проблеми вдосконалення грошово-кредитної політики в Україні
Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх спрямування на досягнення взаємопов'язаних завдань грошової стабілізації. Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і стримувати ріст норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного регулювання, застосування яких дає взаємовиключний ефект. Нараз необхідно взяти до уваги кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих багаторічною практикою, їхній зміст такий:
1. Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід узгоджувати її з загальними механізмами макроекономічного регулювання, відображати розвиток економічного циклу ринкової кон'юнктури.
2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні ринкової інфраструктури, дієвості економічних саморегуляторів. Коли в управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними й торговельними операціями), коли існує монополізм і відсутня конструктивна конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому випадку виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.
3. Щоб монетарна політика була результативною, її треба тісно узгоджувати як із фіскальною, так і з зовнішньоекономічною, в т.ч. валютною, політикою. Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні оптимально припустимого (більше 3 — 4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.
4. При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну реакцію. Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості обігу грошей. Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити на цю обставину. Вона повинна бути скоригованою на швидкість обігу грошової одиниці. Схожа ситуація може скластись і при застосуванні інших інструментів грошової політики.
5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх звичайно не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Ба більше — перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою дестабілізацією грошового обігу.
6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення — наявність розриву в часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в цілому. Існують дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3—12 місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з відповідним упередженням[1, c. 4-7].
Грошово-кредитна політика, починаючи з 2004 року, була спрямована на створення умов для фінансової стабілізації в Україні, впровадження і укріплення національної грошової одиниці та підтримку макроекономічної стабілізації через зниження інфляції до керованого рівня. її реалізація створила певні умови стабілізації виробництва, інвестиційної діяльності, життєвого рівня населення.
Позитивними зрушеннями у забезпеченні стабільності національної валюти стало:
· проведення цілеспрямованої монетарної політики, яка була зорієнтована на макроекономічну стабілізацію економіки, що сприяло подальшому зниженню темпів інфляції;
· досягнення стабілізації офіційного курсу національної валюти до іноземних валют;
· збільшення обсягів та удосконалення структури офіційних валютних резервів для підтримання курсу гривні до іноземних валют;
· починаючи з 1994 року, призупинено емісію платіжних засобів комерційними банками.
У регулюванні грошового обігу:
· зростання платіжних засобів та підвищення рівня монетизації економіки;
· повне і безперебійне забезпечення економіки грошовою готівкою;
· впровадження автоматизованих систем обробки готівки.
У кредитній діяльності:
· відмова від прямого кредитування дефіциту бюджету за рахунок кредитної емісії;
· удосконалення структури кредитної емісії;
· зростання обсягів кредитних вкладень в економіку України зі збільшенням фізичного обсягу довгострокового кредитування суб'єктів господарювання і населення України.
У процентній політиці:
· зниження рівня облікової ставки НБУ, зміна її в залежності від економічної ситуації при дотриманні позитивного рівня;
· зниження процентних ставок за кредитами комерційних банків.
У сфері валютного регулювання:
· подальша лібералізація та збільшення обсягів валютного ринку;
· зміцнення зовнішньої та внутрішньої стабільності національної валюти;
· вдосконалення системи валютних операцій із впровадженням системи валютних деривативів;
· поширення впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем.
При здійсненні банківського нагляду:
· подальше нарощування статутного капіталу комерційних банків;
· вдосконалення регулювання та контролю за діяльністю банківських структур;
· реформування банківського нагляду;
· створення сприятливих умов для ефективної роботи, стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників, підвищення рівня конкуренції, підвищення ліквідності банківської системи.
В обслуговуванні державного бюджету:
· удосконалення механізму касового виконання держбюджету;
· удосконалення механізму обслуговування дефіциту державного бюджету через подальший розвиток фондового ринку державних цінних паперів[4, c. 219-221].
Висновки та пропозиції
Теоретичні проблеми розвитку грошових відносин завжди посідали чільне місце в системі наукових досліджень практично всіх шкіл і течій економічної думки. Можна без перебільшень засвідчити, що економічна наука і виникла як результат аналізу грошових відносин. «Гроші,— писав з приводу цього англійський економіст А.Маршалл,— завжди визначали головний стрижень, навколо якого концентрувала свою увагу економічна наука».
Слід враховувати й те, що в економічній науці не склалося певної, цілісно визначеної теорії грошових відносин. Від зародження в теорії грошей сформувалися окремі течії та напрямки, що розвиваються на власних методологічних засадах чи конкурують одне з одним.
За якою схемою класифікуються ці теорії, що слід покласти в основу їх градації?
Протягом тривалого часу в спеціальній навчальній літературі виділяли три визначальні напрямки західних теорій грошей — металічний, номіналістичний і кількісний. Воднораз їм протиставлялась марксистська теорія. В принциповому плані така класифікація може бути. Але вона має істотні хиби, що їх слід враховувати. Йдеться про те, що аналіз грошових відносин у даному разі не лише відривається від структури та загальних напрямків розвитку світової економічної думки, а й протиставляється ним, що, з будь-якого погляду, є методологічно неприпустимим.
Розвиток численних теорій грошей розмежовується на два напрямки, які відповідають головним лініям розвою світової економічної думки. Йдеться про виділення, з одного боку, класичних, неокласичних і сучасних монетаристських теорій грошей, а з іншого,— кейнсіанських, неокейнсіанських й посткейнсіанських теорій. Таке розмежування враховує вихідну методологічну базу, на яку спирався процес розвитку вказаних напрямків теорій грошей, — трактування ними питання, що визначає найзагальнішу специфіку відтворювального процесу в умовах ринкової економіки: чи володіє вона внутрішніми саморегуляторами, які здатні автоматично забезпечити її збалансованість і рівновагу, чи така рівновага може бути забезпечена лише використанням державних важелів управління.
Слід враховувати й те, що при аналізі специфіки та найзагальнішої логіки розвитку провідних шкіл і напрямків теорії грошей, представленому в даній темі посібника, головна увага зосереджується на визначенні позитивного матеріалу, їхнього реального внеску в наявний процес нарощування наукових знань про закономірності функціонування й розвиток грошових відносин. У цьому ж контексті розглядається науковий внесок К.Маркса у розвиток зазначених теорій.
Список використаної літератури
1. Адам Сміт.Дослідження про природу і причини надбання народів – М., 1992.
2. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 161 с.
3. Базилевич В. Ринкова економіка: Основні поняття і категорії. Навчальний посібник./ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич. — К.: Знання , 2006. — 263 с.
4. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.
5. Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономічної стабілізації в Україні – Економіка України, 2006, с.4-13
6. Борисов Е.Ф. Хрестоматія по економічній теорії, — М., 2003.
7. Бровкова Є.Г., Прудивус І.П. Фінансово-кредитна система держави – К., 2004.
8. Гальчинський А.С. Теорія грошей – К., 2003.
9. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкій Ю.І. Основи економічної теорії – К., 1999.
10. Гриценко А. Гроші: виникнення, сутність, функції та агрегати // Економіка України., 1999, № 2, С. 62-66.
11. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 2002. – 330 с.
12. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.
13. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.
14. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
15. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.
16. Дратавер Б. Макроекономіка: М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
17. Єрмишин П.Г. Основи економічної теорії: Курс лекцій. – М., 2000.
18. Івасів Б.С. Гроші та кредит – К., 2001.
19. Камаєв В.Д. Підручник по основах економічної теорії – М., 2003.
20. Кейнс Д.М. Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей – М., 1998.
21. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. — 153 с.
22. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. — Харків: Факт, 2003. — 199 с.
23. Лаврушина О.І. Гроші, кредит, банки – М., 2000.
24. Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. — Кіровоград, 2004. — 39 с.
25. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. — К.: Основи, 2000. — 588 с.
26. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. — 2-е вид., доп.. — К.: Професіонал, 2004. – 394 с.
27. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.
28. Мороз А.Н., Пуховкіна М.Ф. Національний банк і грошово-кредитна політика – К., 2002.
29. Мороз А.Н., Савлук М.І. Банківські операції – К., 2000.
30. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2002. — 614 с.
31. Розмарина А. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Одеський держ. екологічний ун-т. — О. : ТЭС, 2004. — 109с.
32. Савлук М. Гроші та кредит: Підручник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана / Михайло Іванович Савлук (заг.ред.). — 4 вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. — 744с.
33. Савлук М.І. Гроші та кредит – К., 2006.
34. Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 441 с.
35. Самуэльсон Пауль А.. Економіка. Ввідний курс Т.1. – М.,1993.
36. Сучасна економіка. Загальнодоступний курс // Під ред. Мамедовова О.Ю. – Ростов н/Д.: вид-во «Фенікс», 2005.
37. Фінансово-кредитний словник/ Гол. ред. Гарбузов В.Ф. — М., 1986
38. Харкянен Л. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. — К.: Каравела, 2006. — 174 с.
39. Хромушин Г.Б. Буржуазні теорії політичної економії – М., 2001.
40. Чепурін М.Н. Кісєльова Е.А. Курс економічної теорії – Кіров, 1995.
41. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 429 с.