“Теорія політичної системи” Д. Істона і Г. Алмонда

Вступ

Актуальність теми. Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження трансформацій від авторитарних і тоталітарних режимів до демократичних. Під час аналізу режиму перехідного типу та оцінювання ефективності його діяльності головні складнощі криються у тонкій межі між демократичним і авторитарним політичними режимами, оскільки аналізувати слід змінні характеристики.

Д. Істон зазначав, що підтримка політичного режиму відбувається через такі компоненти, як соціальні цінності, норми та принципи [5, 118].

Що стосується визначення основної функції політичної системи, яка повинна підлягати декомпозиції, у представників політичної науки немає однозначної точки зору про її зміст. Д. Істон виділяв дві основні функції політичної системи: розподіл ресурсів і цінностей у межах суспільства та переконання населення прийняти цей розподіл як обов’язковий. Г. Алмонд виділяв три категорії функцій політичної системи: функції входу (артикуляція інтересів, агрегування інтересів, визначення політичного курсу, здійснення політичного курсу і винесення судових рішень), функції виходу (регулювання поведінки, витяг ресурсів у формі податків, розподіл благ і послуг між різними групами населення) і системні функції (політична соціалізація, політичне рекрутування, політична комунікація).

Тема добре висвітлена у літературних джерелах, але так як політологія є відносно молодою наукою, існує небагато праць, в які включена ця тема. В основному, дану тему можна знайти у підручниках з політології, хоча не у всіх. Найкращими для сприйняття і тими, які вміщували найбільше інформації про політологів, були підручники Шляхтуна П.П., підручник за редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. і «Базові засади політології» Бебика В.М. Основними працями, що містять відомості про політичну систему і політологів, є «Политические системы и политическая организация общества» Андреева С.С., «Політична система суспільства» Гавриленка І.

Тому мета нашого дослідження – це аналіз “теорії політичної системи” Д. Істона і Г. Алмонда.

1. Характеристика «політичної системи» Д. Істона

Д. Істон увів у науковий обіг поняття „політична система” та заданий напрям розуміння політичної системи суспільства в дусі кібернетики як „мережі (set) взаємодій, через які блага (valued things) владно розподіляються у суспільстві”. Системний аналіз політичного життя вчений запропонував базувати на понятті „системи, зануреної в середовище”, функціональна активність якої здійснюється за принципом „входу – виходу” (input – output) та спрямовується на неперервне підтримання внутрісистемної рівноваги (intra:systems equilibrium). Цю методологічну лінію підтримали Г. Алмонд, М. Каплан, Г. Пауелл, К. Дойч та їх послідовники. Спільною особливістю системних моделей як американських біхевіористів, так і представників компаративного напрямку політичної науки є розгляд політичної системи крізь призму її функцій („what the system does”), а не внутрішньої структури („what the system is”), оскільки Д. Істон свого часу охарактеризував

політичну систему суспільства як „чорну скриню” й задекларував: „Системний аналіз політичного життя має охоплювати в основному відносини системи із середовищем”. Ця дослідницька позиція, ставши вже „класичною”, традиційною в теорії політичної системи, зберігає свою вагомість і нині. Її, зокрема, дотримуються й автори останнього видання фундаментальної колективної монографії „Порівняльна політична наука сьогодні. Світовий огляд” (керівник проекту – Г. Алмонд).

Поза тим, сукупність теоретичних і прикладних проблем, пов’язаних з дослідженням цього кола політичних явищ, складає лише один з аспектів  теорії політичної системи, причому аж ніяк не провідний. Його дослідженню, як уявляється, має передувати аналіз політичної системи суспільства не якоїсь „чорної скрині”, а як об’єктивного феномена, системно:структурної цілісності, що має певну конфігурацію та володіє низкою сутнісних характеристик і властивостей. Як справедливо зауважує К. Гаджієв, „головне завдання дослідника полягає в тому, щоб виявити й проаналізувати вміст цієї „чорної скрині” і те, що відбувається всередині неї” [10, c. 102]. Показово, що подібного висновку дійшов, зрештою, й сам Д. Істон, усвідомивши, що аналіз функціональної динаміки політичної системи без з’ясування її структурних особливостей методологічно безплідний, оскільки зображує політичну систему суспільства як абстрактний феномен, ігнорує об’єктивну природу політичного процесу, не дозволяє розкрити його варіативний зміст.

Спробою переосмислення попереднього розуміння політичної системи стала видана 1990 року монографія Д. Істона „Аналіз політичної структури” [36], присвячена розглядові основних інститутів, які здійснюють „владний розподіл благ у суспільстві” шляхом винесення загальнообов’язкових політичних рішень. Однак розгляд Д. Істоном „політичної структури” носить переважно описово:констатуючий характер: автор аналізує не структуру політичної системи суспільства як інваріант взаємозв’язку її компонентів, що зумовлює виникнення в кожному з них системно:інтегративних якостей, а, швидше, досліджує набір елементів, кожен з яких постає як самодостатнє та значною мірою статичне інституційне утворення.

Проте інституційний підхід до аналізу політичної системи суспільства, сутність якого полягає „передусім у спостереженні, описі й аналізі політичних структур, властивостей і взаємозв’язків як феноменів” [4, c. 81], страждає на однобічність та знеособленість, що не дозволяє виявити системний зміст політики як специфічної сфери життєдіяльності суспільства. Застосування поняття „система” в дослідженні політичного життя передбачає погляд на всі його складові як на „сукупність елементів, взаємопов’язаність і впорядкованість яких дозволяє розглядати її як цілісність” [3, c. 142], а будь:яка система як цілісність жодним чином не може знайти повноти свого вияву в інституційній статиці, ніяк не може бути лінійно констативно описана, оскільки цілісність завжди постає як „абсолютний рух становлення” [3, c. 61].

Справді, політична система суспільства не є чимось статично: замкненим, сталим, знеособленим цілим – це жива, динамічна, відкрита системно:структурна цілісність, якісна специфіка якої є багатовимірною, розвиток якої має нелінійний характер і неоднозначно детермінується її попередньою історією, і яка має властивість резонансно реагувати на впливи зовнішнього і внутрішнього середовища, виявляючи неможливу, з точки зору лінійних законів, здатність до структурної самоорганізації.

Сутність цього процесу полягає у становленні різних форм суспільно-політичної дійсності в ході ціннісно насиченої діяльної комунікації індивідуальних і колективних персоніфікованих та інституційних суб’єктів політики щодо різних альтернатив політичного ладу. Отже, процес структурної самоорганізації політичної системи суспільства є неодмінною характеристикою політичного життя, „дійсністю політичного”.

Його дослідження має ключове значення для наукового висвітлення мікрофізики політичного життя. Як справедливо зауважують російські науковці Г. Малинецький і А. Потапов, „якщо структури, системи, „чорні скрині” не послані нам Богом, потрібно розбиратись, як же вони виникли, як же відбувається спонтанне, самовільне народження впорядкованості, самоорганізація” [2, c. 139].

2. Особливості «теорії політичної системи» Г.Алмонда

Сучасний етап розбудови типології політичних систем пов’язаний з біхевіористською революцією в політичній науці 1950 – 1960 років у США. Біхевіористський (поведінковий) підхід швидко еволюціонував як вияв незадоволеності досягненнями традиційної політичної науки і, насамперед, формально<інституціональними підходами, що в ній застосовувалися. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

У 1950-ті – 60-ті рр. традицію дослідження політичної культури започаткували американські вчені Г. Алмонд та С. Верба, які спирались на вже детально на той час опрацьовані біхевіористські концепції та сконцентрували увагу на моделях політичних орієнтацій.

Кілька широко відомих типологій політичних систем належать Г. Алмонду. Розробивши концепцію політичної системи, він одержав можливість проводити порівняльний аналіз різного типу політичних організмів за певним параметром. Таким параметром була реалізація структурами політичних функцій, універсальних і необхідних для всіх суспільств, яка дозволяє порівнювати їх функціонування на прикладі різних суспільств – розвинених і нерозвинених, модерних і примітивних, західних і східних. „Замість поняття „держави”, обмеженого правовими й інституціональними значеннями, ми воліємо говорити „політична система”, – відзначає Г. Алмонд. – Замість „повноважень”, які знову ж таки мають переважно правову конотацію, ми починаємо віддавати перевагу слову „функція”, замість „установ” говоримо про „ролі”, замість „інститутів”, що знову відсилають нас до формальних норм, про „структури”, а замість „громадської думки” і „громадянського виховання”, дуже формально<раціональних за змістом, воліємо говорити про „політичну культуру” і „політичну соціалізацію” [1, с. 4].

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” [2]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [3, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

— англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній  наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

— європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

— доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

— тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції.

Кульмінацією структурно<функціонального підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід”. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш  подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи: 1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури; 2) традиційні системи з диференційованими політикоуправлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і 3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [4, с. 215 – 216].

Для подальшої деталізації типології автори розчленували політичні системи на групи вже всередині кожного з цих трьох типів, використовуючи ще одну перемінну, а саме рівень внутрішньо системної автономії. Концептуально внутрішньосистемна автономія означає міру, якою структури політичної участі і контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації) розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). Виходячи з критерію внутрішньосистемної автономії, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремили у всіх трьох основних класах політичних систем 16 дрібніших підтипів.

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста<держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно-незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню „ідеологічних сімей” консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (ІІІ і ІV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньо системної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.

Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

Висновки

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дати поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв’язків і взаємодій, що виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв’язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм — органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

Список використаної літератури

1. Almond G. and Coleman J. (eds.) The Politics of the Developing Areas. Princeton: Princeton University Press, 1960.
2. Андреев С.С. Политические системы и политическая организация общества. // Социально-политические науки. – 1992. — № 1.- c. 14-16.
3. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К.: МАУП, 2000.
4. Гавриленко І. Політична система суспільства. // Політологічні читання. – 1993. — № 1. – c. 6-9.
5. Політологія // За заг. редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків, 2001.
6. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політичний менеджмент. – 2005. — №5.. – с. 39-52
7. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політологічної науки). – К.: Либідь, 2002.