Теорії грошей

1. Характеристика основних теорій грошей.

2. Процент за кредитом, його суть, фактори зміни та роль. Норма процента. Номінальна і реальна ставка проценту.

3. Грошова система та її елементи.

Список використаних джерел.

1. Характеристика основних теорій грошей

Гроші належать до низки дуже загадкових феноменів, виникнення яких цікавило людство вже в стародавні часи. За довгий час існування товарного виробництва і його дослідження вченими-економістами з питань походження грошей сформувались різні погляди, які умовно можна звести до двох основних загальних напрямків: раціоналістичного й еволюційного.

Раціоналістичний напрямок у теорії походження грошей охоплює тих учених, основні погляди яких щодо цього питання можна звести до тези: гроші — це продукт домовленості між людьми. Іншими словами, гроші за цією концепцією виникають тоді, коли люди уявляють собі необхідність їх існування як певного засобу, що забезпечує рух товарів і є неодмінним елементом раціональної організації товарообміну. Усвідомлення такої необхідності і приводить, на думку такої учених, до появи перших форм грошей.

Представником раціоналістичного напрямку був, перш за все, великий давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 рр. до н. є.), який вважав гроші продуктом угоди між людьми (див. Аристотель. Соч. — М., 1984. — С. 156). Цей погляд на походження грошей виявився дуже стійким і зберігся до нашого часу. Для підтвердження цієї тези наведемо слова видатного вченого економіста XX ст. П. Самуельсона, який у своєму підручнику «Економіка» писав: «Деньги — зто искусственная социальная услов-ность» (див. «Зкономика», 1964. — С. 69).

Досить поширеним є пояснення причини походження грошей тими незручностями, яких завдає прямий товарообмін. Така позиція теж зводить появу грошей до суто психологічного моменту, хоча цей підхід все ж таки ближче до дійсних причин появи грошей, оскільки пов'язує їх існування вже з самим актом обміну.

До представників раціоналістичного напрямку належить і видатний німецький економіст Г. Кнапп (1842—1926 рр.), який у своїй праці « Нариси державної теорії грошей» стверджує, що гроші — це продукт права, продукт держави.

Раціоналістичний напрямок у теорії походження грошей, безсумнівно, не є науковим, бо об'єктивні явища (а поява грошей належить саме до таких) обумовлюються об'єктивними процесами і не можуть залежати у своєму походженні від суб'єктивних і, по суті, вторинних процесів. Причину появи грошей слід шукати у більш глибокому і базовому відносно цього феномена явищі, а саме в товарному виробництві. Проте незважаючи на ненауковий характер цих теорій, повністю їх ігнорувати не можна. Це пов'язано з тим, що економічні явища, які є об'єктивними за своєю природою, здійснюються в той же час (і саме такою є природа їх реалізації) через суб'єктивну діяльність людини, тому людина, суспільство, держава, мають певне відношення, якщо не до суті самого грошового феномена, то до формування зовнішніх ознак і форм його організації і руху.

Еволюційний напрямок у питанні про походження грошей об'єднує велику кількість учених, які пов'язують появу грошей з виникненням товарного виробництва. Це, безсумнівно, науковий підхід, бо до тих пір, поки продукт праці не призначався для продажу — обмін не потребував появи якогось спеціального еквівалента, яким і є за своєю суттю гроші. Цей напрямок представлений багатьма відомими вченими, кожен з яких тією чи іншою мірою вносив свій доробок у дослідження процесу походження грошей. Розглядаючи такий феномен, як гроші, допитливий розум людини не міг обмежитись тільки питанням походження грошей. Людство завжди цікавила природа грошей, їх суть і функції. Ці питання тісно пов'язані з проблемою походження грошей, хоч є окремим аспектом теоретичного аналізу грошового феномена.

Багато мислителів стародавньої Греції вивчали природу грошей, їх функції і роль в організації виробництва. Серед них, насамперед, слід назвати відомого грецького історика і філософа Ксенофонта (430—355 рр. до н. є.). Він написав цілу низку наукових робіт, серед яких є і трактат «Економікос», де описано зразкове, на його думку, господарство. Ксенофонт, досліджуючи гроші, виділяє такі їх функції, як засіб обігу і засіб нагромадження.

Багато питань товарного виробництва досліджував у своїй роботі «Політика» геніальний грецький мислитель Аристотель. Він розглядав процес розвитку товарного обміну від простої міни (Т—Т) до обміну за допомогою грошей як посередника (Т—Г— Т). Аристотель довів, що обмін спочатку зароджується між общинами, а вже потім з'являється всередині їх. Аналізуючи це явище, він підкреслював, що обмін двох товарів є можливим тільки через їх внутрішню рівність. Іншими словами, він стверджував, що в кожному товарі міститься щось однакової величини, що й дає можливість порівнювати між собою зовсім різні за своїми ознаками і призначенням товари. Ця здогадка великого грецького мислителя — геніальна. Проте Аристотелю не вдалось виявити цю спільну субстанцію, якою, як тепер відомо, є вартість кожного товару. Він уважав, що товари одержують можливість бути порівняними між собою саме завдяки грошам.

Досліджуючи природу грошей, Аристотель виявив дві їхні функції: засобу обігу і міри вартості. При цьому, розділивши все багатство на багатство, представлене споживчими вартостями, і багатство у вигляді накопичених грошей, він, власне кажучи, констатує і функцію грошей як засіб нагромадження.

Багато цікавих думок про гроші висловили й такі видатні представники англійської економічної науки кінця XVIII— початку XIX ст., як А. Сміт (1723-1790 рр.) і Д. Рікардо (1772-1823 рр.). Так, А. Сміт вважав помилковим уявлення меркантелістів про те, що справжнє багатство суспільства — це золото і срібло. Він порівнював золоті й срібні монети з бруківкою, яка сприяє переміщенню товарів, але сама по собі нічого не створює. Він визначав гроші як особливий товар, який стихійно виділився з усієї маси товарів. Але сутність грошей він не зрозумів, бо зводив її до ролі посередника в обміні товарів.

Д. Рікардо багато в чому підтримував позиції свого великого попередника А. Сміта. Він визначав вартість грошей витратами праці, але на відміну від А. Сміта, дуже багато уваги приділяв проблемі сталості грошового обігу і зменшенню витрат, пов'язаних з обігом золотих монет. Д. Рікардо вважав базою грошового обігу золото й виступав за створення системи паперово-грошового обігу з вільним розміном паперових грошей на золото в злитках. Це, на його думку, мало забезпечити сталість грошового обігу і знизити витрати, пов'язані з обігом золотих монет. Однак сутність грошей він трактував неправильно. Як і А. Сміт, він пов'язував її з їх роллю технічного засобу обміну товарів. Отже, функції грошей він зводив до однієї— до їх функції як засобу обігу товарів.

Природу грошей та їх походження намагалися з'ясувати й інші вчені. Але в найбільш повному варіанті це вдалось тільки великому німецькому економісту К, Марксу (1818—1883 рр.) Маючи на озброєнні метод діалектичного матеріалізму і вперше в історії науки застосувавши його до аналізу економічних процесів і явищ, К. Маркс блискуче справився з завданням і, спираючись на творчий доробок своїх попередників, науково розкрив походження грошей і їх сутність.

В основу своєї теорії походження грошей К. Маркс поклав тезу про те, що гроші — це продукт товарного виробництва. Отже, появу грошей він пов'язує з об'єктивним процесом розвитку товарного виробництва товарного обміну, що супроводжує його, оскільки товарне виробництво неможливе без обміну.

Як великий Аристотель розпочинав аналіз грошей з простої міни, так і К. Маркс приступаючи до аналізу проблеми походження і суті грошей, досліджував найпростіші форми обміну, що мали місце в умовах появи перших ознак товарного виробництва. Спочатку цей обмін, як і саме товарне виробництво, мав епізодичний характер. У цьому ще випадковому за своїм характером процесі обміну брало участь два товари, дві різні споживчі вартості. Наприклад, виловлена понад потреби племені риба могла обмінюватися на добуті іншим плем'ям шкіри звірів. Такий обмін даних товарів завжди здійснювався у певній кількісній пропорції. В абстрактній формі він може бути виражений у вигляді формули:

X товару А = 7 товару Б.

Ця рівність характеризує найпростішу форму вартості, що одержала назву простої, випадкової або одиничної форми вартості. Два товари, що беруть участь у даному обміні, одночасно є його крайніми полюсами. Один товар (А) знаходиться у відносній формі вартості. Він виражає свою вартість, його купують. Цей товар грає пасивну роль. Він завжди має свою кількісну визначеність. Інший товар Б виступає як вимірювач вартості першого товару. Він своєю споживною вартістю визначає, вимірює вартість товару А, У цьому відношенні товар Б грає активну роль, виступає як еквівалент, вимірювач вартості іншого товару. Свою роль він виконує випадково, епізодично і сам по собі зовні він ніяк не відрізняється від інших споживних вартостей, але в межах відношення цих двох товарів він значить більше, ніж просто споживна вартість. Він є еквівалентом, і в цій ще випадковій формі обміну вже функціонує як гроші, хоча самі гроші тут виступають у своїй зародковій, ембріональній формі.

Товар, що знаходиться в еквівалентній формі, має свої певні особливості. Згідно з теорією походження грошей К. Маркса, а вона є блискучим зразком наукового аналізу, ці особливості зводяться до такого: споживна вартість стає формою прояву своєї протилежності — вартості; конкретна праця стає формою прояву абстрактної праці; приватна праця виступає формою прояву своєї протилежності — безпосередньо суспільної праці.

Проста, випадкова, або одинична форма вартості є найпростішою формою визначення вартості й обміну і відповідає початковому стану розвитку товарного виробництва, яке ще було випадковим, епізодичним. Недосконалість товарного виробництва знаходить своє вираження в недоліках першої форми вартості. Найбільш істотне з них, за визначенням К. Маркса, зводиться до того, що в рівнянні X товару А = У товару Б, товар А, який знаходиться у відносній формі вартості, не виявляє своєї якісної тотожності і кількісної визначеності стосовно до всіх інших товарів.

Практична незручність даної форми вартості й обміну (а вона, власне кажучи, — це відомий нам бартер) пов'язана з тим, що в розвиток товарного виробництва супроводжувався таким чином певною еволюцією в розвитку форм вартості і становленні загального еквівалента. З розвитком останнього змінювався і постійно удосконалювався й сам обмін. Якщо він спочатку мав форму безпосереднього обміну (бартеру), то нині він здійснюється за допомогою посередника. Це, у свою чергу, привело до вдосконалення обміну.

По-перше, обмін став менш витратним і більш багатоплановим.

По-друге, зменшився комерційний ризик, пов'язаний з можливістю нереалізації товару внаслідок відсутності в тому самому місці і в той самий час товару, призначеного для обміну на перший.

По-третє, з'явилась можливість пов'язати між собою сучасні й майбутні обмінні операції.

Таким чином, гроші у процесі своєї еволюції пройшли складний шлях розвитку від простої випадкової форми еквівалента до блискучої і загальної форми еквівалента у вигляді дорогоцінних металів, тобто гроші за своєю природою є товаром і цей висновок — один із великих наукових внесків, що зробив К. Маркс, досліджуючи походження і суть грошей.

Розвиток товарного виробництва не припиняється, а це, у свою чергу, зумовлює зміни як самого обміну, так і посередника цього обміну— грошей. Суть цих змін, а історично вони припадають на другу половину минулого століття, полягає в поступовій втраті ними товарної природи і набутті грошима нетоварного характеру.

Втрачаючи свою товарну природу, гроші набувають кредитного характеру. Цей процес трансформації їх природи є об'єктивним і закономірним. У його основі лежить об'єктивний процес розвитку товарного виробництва, який приводить до перетворення товарного виробництва в товарно-кредитне. Останнє являє собою якісно повний і більш високий рівень усуспільнення виробництва, що реалізується в посиленні єдності, взаємозв'язків і, як би це не було нонсенсом щодо товарного виробництва, плановості суспільного виробництва. База цього посилення така: якщо в умовах товарно-грошового виробництва вирішальним елементом суспільних зв'язків виробників є ринок і його товарно-грошові відносини, то товарно-кредитна форма організації виробництва за допомогою кредитних відносин забезпечує зв'язок виробників задовго до продажу товару на ринку. Кредит, що отримує товаровиробник, наприклад від банку, вже в момент самого виробництва до появи товару на ринку, обумовлює його кількість і якість, а певною мірою і його ціну. Кредит, а в сучасному виробництві він відіграє вирішальну роль, і пов'язані з тим кредитні відносини суттєво змінюють саму форму організації суспільного виробництва, а разом з цим і його найважливіший елемент— гроші. Останні, не втрачаючи своєї ролі загального еквівалента, змінюють свою товарну природу на кредитку.

2. Процент за кредитом, його суть, фактори зміни та роль. Норма процента. Номінальна і реальна ставка проценту

Позичковий процент або процент за кредит — це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Суть процента як економічної категорії полягає в тім, що він становить частину прибутку, котру позичальник сплачує за взятий у кредит грошовий капітал, тобто процент — це ірраціональна ціна позичкового капіталу. Джерелом процента є додаткова вартість, що створюється у процесі продуктивного використання цього капіталу.

Економічна природа позичкового процента зумовлена існуванням товарного виробництва та пов'язаних із ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку,, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого — він має забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. За умов ринкової економіки суть його розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, узятого в кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець виступає як покупець капіталу-товару, то й процент, що його покупець сплачує кредиторові, є ціною цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному разі сплата процента характеризує передачу певної частини вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора.

В економічній теорії мають місце й інші підходи до визначення природи позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як «плату за розставання з ліквідністю». У теорії Дж. Кейнса формування процента регулюється дією засадного психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників. Вона:

1) прямо пропорційна «перевагам ліквідності»;

2) обернено пропорційна кількості грошей, що перебувають в обігу.

Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного використання позиченого капіталу. Прибуток розподіляється між суб'єктами кредитних відносин:

— кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;

— позичальник отримує підприємницький дохід у вигляді прибутку на позичений капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

Величина позичкового процента характеризується його нормою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається як помножене на сто відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми кредиту.

Норма процента повною мірою залежить від норми прибутку. Уважається, що норма процента може коливатись (теоретично) від нуля (мінімальна межа) до середньої норми прибутку (максимальна межа). Ясна річ, що на практиці мінімальна межа норми процента не може дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає будь-який сенс для кредитора.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується на монетарному ринку, і середню норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента передусім залежить від кон'юнктури ринку, тобто від співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Максимального рівня вона досягає в період найбільшого загострення економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку спадає до мінімуму. Адже в такій ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення депозитів. Разом з тим під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал для погашення боргових зобов'язань.

У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої сфери грошового капіталу та його нагромадження у формі позичкового капіталу, знижується як середня норма прибутку, так і норма процента. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що значно зростає попит на кредит за недостатніх обсягів позичкового капіталу, а тому підвищується норма процента. Така динаміка доводить, що взаємозалежність змін норми процента та норми прибутку треба розглядати в межах відповідних фаз промислового циклу.

Крім норми прибутку на рівень позичкового процента впливають інфляційні процеси, прискорення яких спричиняє підвищення процентних ставок, що захищає позичковий капітал від знецінення. Особливо актуальною проблема збереження позичкового капіталу стає за гіперінфляції, коли на момент повернення кредиту реальна вартість позиченого капіталу є значно нижчою за ту, що була на момент кредитування. Відтак розрізняють номінальну й реальну (з урахуванням індексу інфляції) процентні ставки. Темпи зростання процентних ставок мають випереджати темпи інфляції. Узагалі інфляція породжує процентний ризик, тобто небезпеку втрат: у кредиторів — внаслідок відставання реальних ставок за кредити від темпів інфляції, у боржників — навпаки. Процентні ставки бувають:

— постійні (фіксовані), які не змінюються протягом усього періоду кредитування;

— змінні (плаваючі), які змінюються в процесі кредитування. Щоб запобігти втратам (зменшити ризик), банки, особливо в період інфляції, користуються змінними процентними ставками за кредит, періодично їх переглядаючи.

Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кредити, логічно розподілити на макро- та мікроекономічні. Розмір процентної ставки на макрорівні залежить від:

а) попиту та пропозиції, які склалися на кредитному ринку.

Зрозуміло, що підвищений попит на кредити має наслідком підвищення процентної ставки. Проте за умов конкурентної боротьби кредитних установ за розширення ринків банківських послуг це правило не завжди спрацьовує. Банки не можуть необмежено підвищувати розмір процентної ставки, бо втратять клієнтів. Помірні процентні ставки залучатимуть більшу кількість клієнтів та збільшуватимуть конкурентні можливості. Через міжбанківську конкуренцію процентні ставки усереднюються;

б) стабільності грошового ринку в країні. Чим вищий темп інфляції, тим дорожчою має бути плата за кредит, оскільки збільшується ризик банку. «Дешеві» гроші стимулюють ажіотажний попит на кредити, створюють умови для зловживань у банківському середовищі та для розбалансування економіки;

в) рівня облікової ставки центрального банку. Комерційні банки самі встановлюють розміри процентних ставок і визначають їх у кредитному договорі, укладеному з позичальником. Як правило, за основу беруть облікову ставку центрального банку з додачею «маржі».

Маржа — різниця між процентною ставкою за наданий банком кредит, і ставкою, яку банк сам сплачує за залучені (куплені) ресурси. Розмір маржі для банків, як правило, не регламентується, хоч у певних випадках центральний банк може це зробити (наприклад, на кредити, що надаються комерційними банками за рахунок ресурсів центрального банку). Крім того, нині комерційні банки України зобов'язані в обов'язковому порядку коригувати розмір процентних ставок за надані кредити за кожної зміни облікової ставки НБУ кратно такій зміні. Головним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

Серед мікроекономічних чинників впливу на розмір процентної ставки виокремлюють такі:

— мета кредиту.

Процентні ставки за кредити, які надаються на поточне фінансування виробничих потреб, як правило, найнижчі, що зумовлено короткостроковим характером їх використання. Кредити, які надаються торгово-посередницьким фірмам, що будують свій бізнес за принципом купівлі-продажу, є найдорожчими, оскільки прибуток від цього виду діяльності має спекулятивний характер, а операції — підвищений рівень ризику;

— розмір кредиту.

Як правило, розмір процентної ставки за великі кредити буває нижчим, ніж за користування дрібними кредитами, оскільки витрати, пов'язані з кредитною послугою, не залежать від розміру кредиту, а тому, надаючи великі кредити, банки несуть відносно менші витрати Крім того, великі кредити надаються надійним позичальникам, імовірність банкрутства котрих, як правило, є нижчою. Проте з цього можуть бути й винятки. Банк може не знижувати процентної ставки за великі кредити, якщо, на його думку, це призведе до збільшення ризику у зв'язку з погіршанням структури кредитного портфеля через порушення правила диверсифікації активів;

— термін користування кредитом.

Чим триваліший термін, тим вища процентна ставка за кредит, оскільки існує більший ризик втрат від неповернення кредиту чи знецінення позичених коштів унаслідок інфляції, завжди притаманної ринковій економіці. Має значення й те, що довгострокові вкладення коштів, як правило, дають відносно вищу віддачу;

— рівень ризику.

Надаючи позики, комерційні банки мають справу з двома основними видами ризику — кредитним і процентним. Кредитний ризик пов'язаний із втратами від неповернення основної суми боргу у зв'язку з можливим банкрутством позичальника, а процентний — із втратами від несплати процентів за користування позикою. Рівень цих ризиків залежить від видів наданих позик та від порядку стягнення процентів. Позики з вищим рівнем ризику надаються під вищий процент, щоб компенсувати кредитору можливі збитки від ризикованого розміщення коштів.

Отже, динаміка норми позичкового процента визначається як стихійним ринковим механізмом, так і державним грошово-кредитним регулюванням економіки.

3. Грошова система та її елементи

Грошова система — форма організації грошового обороту в країні, встановлена загальнодержавними законами. Ці закони визначають основні принципи, правила, нормативи та інші вимоги, що регламентують відносини між суб'єктами грошового обороту. Враховуючи надзвичайно важливу роль грошових відносин в економічному житті суспільства, всі держави, незалежно від їхнього устрою, доручають формування грошових систем центральним органам влади. Місцеві органи влади, навіть у країнах із федеративним устроєм, усунені не лише від формування грошових систем, а й від контролю за функціонуванням їхніх окремих елементів.

Грошова система формується і функціонує на базі банківської системи і може розглядатися як її складова. Тому в багатьох країнах правові норми, що стосуються грошової системи, визначені безпосередньо в банківському законодавстві, насамперед у законах, які регламентують діяльність центральних банків. Цими законами центральним банкам надаються широкі повноваження щодо регулювання грошового обороту. Центральний банк — це інституційний центр грошової системи. Йому належить вирішальна роль у забезпеченні ефективного функціонування грошової системи країни.

За сферою охоплення економічних відносин грошова система — явище надзвичайно містке, адекватне всьому грошовому обороту. Всі грошові потоки, незалежно від сфери економіки, яку обслуговують, та форми, в якій вони здійснюються, є об'єктами регулятивного впливу грошової системи.

У складі грошової системи можна виокремити такі підсистеми:

— систему безготівкових розрахунків;

— валютну систему;

— систему готівкового обігу.

Кожна із вказаних підсистем має свій особливий об'єкт регулятивного впливу, який обмежується певною формою чи сферою грошового обороту.

Грошова система кожної країни визначається її внутрішнім законодавством, тобто є явищем суто національним. Кожна держава формує свою власну грошову систему, прагнучи надати їй повну незалежність та здатність протистояти зовнішнім впливам, коли вони загрожують інтересам національної економіки. Наявність такої суверенної грошової системи є однією з ключових ознак політичної та економічної самостійності держави.

Особливо переконливо національно-державна обумовленість грошових систем виявилася в період становлення незалежних країн, що виникли на терені колишнього СРСР. Кожна з них, проголосивши свою політичну незалежність, по суті одночасно заявила про вихід з єдиного рублевого простору, який регулювався іншою державою — Російською Федерацією, та про створення власних грошей і грошової системи. Однією з перших серед цих країн стала на шлях побудови власної грошової системи Україна.

Національно-державна обумовленість та призначення грошової системи повинні враховуватися урядами країн, коли вони ухвалюють рішення про реконструкцію своїх грошових систем у напрямку їх об'єднання. Таке об'єднання неминуче означатиме втрату важливого захисного механізму для національної економіки, яким є грошова система. Відмова від такого механізму економічно можлива лише за умови, що ці країни мають однакові за рівнем розвитку і структурою економіки та високодемократичні політичні устрої. Інакше виникне загроза втрат як для економічно слабких, так і економічно сильних країн, що об'єднуються. Про це красномовно свідчать великі труднощі, з якими зіткнулися країни-члени ЄС під час об'єднання своїх грошових систем в одну з єдиною валютою — євро. Усвідомивши значні загрози від об'єднання грошових систем країн з різним рівнем економічного розвитку та неможливість у визначені строки (1999 р.) ліквідувати ці відмінності, керівництво ЄС прийшло до думки про допуск до об'єднаної грошової системи тільки деяких країн-членів, які мають найменші відмінності в економічному та фінансовому становищі.

Загальнонаціональне призначення та особлива місія грошової системи у функціонуванні держави зумовлюють важливу роль історичного чинника, традицій, національних особливостей, рівня економічного розвитку країни в її формуванні. Це виявляється не тільки в зовнішньому вигляді грошових знаків та монет, що відбивають історію країни, а й у більш складних і відповідальних елементах грошової системи, таких як масштаб цін, купюрність грошових знаків, організація розрахунків тощо. Завдяки цьому грошова система кожної країни має свої специфічні ознаки, які відрізняють її від грошових систем інших країн, забезпечують їй імунітет проти зовнішнього втручання.

Водночас у грошових системах різних країн є багато спільного. Це виявляється передусім з однотипності методів регулювання грошових потоків та маси грошей в обігу, ідентичності інструментів регулювання грошового ринку тощо. Ця спільність деяких рис грошових систем різних країн зумовлена однотипністю їхніх економічних систем, побудованих на ринкових засадах. Коли економічний розвиток створив достатні умови для демонетизації золота, країни з ринковою економікою майже одностайно відмовилися від системи золотого монометалізму і запровадили грошові системи, що базуються на кредитних грошах. Нині ці країни так само дружно запроваджують у своїх грошових системах обіг електронних грошей у вигляді платежів на основі сучасних електронних технологій.

За нормативно-правового підходу до грошової системи в її складі можна виокремити кілька елементів, кожний з яких законодавче зафіксований. У грошовій системі України можна виділити такі елементи:

— назва грошової одиниці;

— масштаб цін;

— види та купюрність грошових знаків, які мають статус законного платіжного засобу;

— сегментація безготівкових грошових розрахунків;

— регламентація готівкового грошового обороту;

— регламентація режиму валютного курсу та операцій із валютними цінностями;

— регламентація режиму банківського процесу;

— державні органи, які здійснюють регулювання грошового обороту та контроль за дотриманням чинного законодавства.

Назва грошової одиниці виникає, як правило, історично. Навіть коли молоді держави створюють нові грошові системи, назви для своїх грошових одиниць (національних валют) вони шукають у своїй історії чи в історії корінної нації. Так, зокрема, вчинила й Україна. Нову національну валюту рішенням Верховної Ради України названо гривня. Таку назву мала грошова одиниця Київської Русі — високорозвиненої держави, яка існувала на терені сучасної України в Х-ХІ ст. Відтак здійснена своєрідна місія зв'язку між сучасною й колишньою українськими державами, що підтверджує закономірний характер відновлення держави Україна.

Масштаб цін являє собою величину грошової одиниці даної країни. В епоху, коли гроші мали натурально-речову форму, зокрема золота та срібла, масштаб цін установлювався державою через визначення вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Визначена у такий спосіб величина грошової одиниці була важливим елементом системи ціноутворення. Адже купівельна спроможність грошей не могла істотно відхилятися від вартості їхнього офіційного металевого вмісту. Тому, змінюючи величину останнього, держава могла змінювати загальний рівень цін.

Нині, коли в обігу перебувають нерозмінні на золото кредитні гроші, фіксація державного металевого вмісту грошової одиниці втратила сенс і скасована в усіх країнах, а масштаб цін утратив форму вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Але чи зберігся взагалі масштаб цін як елемент грошової системи? І якщо зберігся, то в якій формі і як держава формує і використовує

Про існування масштабу цін і в сучасних умовах свідчать істотні відмінності в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різних країн. Це є прямим свідченням того, що ціни визначені в різних масштабах, тобто в грошових одиницях різної величини. Більше того, ціни в одній і тій самій грошовій одиниці можуть істотно змінюватися, якщо остання знецінюється, тобто зменшується її величина як масштабу цін.

Масштаб цін у сучасних умовах, як правило, змінюється стихійно, незалежно від волі держави, під впливом інфляційних процесів в економіці. Тобто місце і роль масштабу цін у ціноутворенні істотно змінилися. Уже не держава свідомо змінює масштаб цін з метою впливу на їх рівень, а стихійні процеси в ціноутворенні змінюють масштаб цін, новий рівень якого в подальшому впливає на ціноутворення.

Оскільки інфляційні процеси стали хронічним явищем, виникла загроза постійного зменшення масштабу цін, що негативно впливає на функціонування грошей як міри вартості та дієвість системи цін. Тому в довгостроковому плані підтримування масштабу цін на певному, відносно сталому рівні є важливим завданням кожної держави.

Розв'язанню цього завдання сприяють насамперед державні заходи антиінфляційної політики. Проте ці заходи, пригнічуючи інфляцію, здатні лише зупинити подальше скорочення масштабу цін, але не можуть відновити його попереднього доінфляційного рівня. Ціни втрачають порівнянність у часі, здатність правильно відображати динаміку економічних процесів. Послабити ці недоліки можна через відновлення попереднього масштабу цін, здійснивши деномінацію, що є елементом грошової реформи. Отже, проблема масштабу цін нині стала складовою більш загальної проблеми — забезпечення сталості грошей.

Список використаних джерел

1. Артус М. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. -161 с.

2. Гриньова, Валентина Миколаївна Гроші і кредит : Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Олена Проскура,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. економічний ун-ет. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -207 с.

3. Гроші та кредит : Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2000. -510 с.

4. Гроші та кредит : Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. -К.: КНЕУ, 2001. -602 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. -К.: Дакор: ВИРА-Р, 2003. -527 с.

6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федорен-ко. -К.: Алерта, 2004. -477 с.

7. Колодізєв О. Гроші та кредит : Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -153 с.

8. Щетинін А. І. Гроші та кредит : Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -429 с.