Теорії насильства

Вступ.

1. Насильство як явище у вимірах філософського аналізу. Аналіз теорії насильства у К.Маркса та Ф.Енгельса.

2. Аналіз теорії насильства у Ф.Хайєка, К.Поппера, В.Соловйова.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія людства — це історія людської діяльності, в процесі якої люди, реалізуючи свої інтереси, вступають у численні зв'язки між собою. Зіткнення інтересів часто веде до конфліктних ситуацій, багато з яких вирішуються за допомогою сили. Насильство відігравало значну роль в історії розвитку людства. Вже на ранніх етапах первіснообщинного ладу "розподіл і перерозподіл життєвих благ" здійснювався "по силі". Тому і виживав, як правило, найсильніший. У широкому значенні насильство виникає вже при відособленні людини від інших собі подібних, не несучи ще в собі яскраво вираженого соціального характеру.

Проблема насильства і ненасильства посідає значне місце в суспільній теорії і практиці ХІХ-ХХ ст. Особливо актуальною вона є для суспільств, які проводять економічні, політичні, культурні реформи і намагаються піднятися на якісно новий рівень. На сьогодні такі процеси відбуваються і в українському суспільстві, яке здійснює рух в напрямку від планової до ринкової економіки, від тоталітарної до демократичної системи.

Виявлення ролі насильства в історії — проблема не нова. Ця тема протягом століть захоплювала кращі уми, їй були присвячені філософські трактати, численні висловлювання видатних вчених, політиків, істориків, діячів мистецтва. Насильство не обходив увагою у своїх працях жоден відомий мислитель минулого. Вже в античному світі існувало уявлення про "золотий вік", в основі якого лежить народне прагнення до вільного й безпечного життя, в якому немає насильства. Ці уявлення найбільш виразно викладені в працях Гесіода, Ямбула та інших філософів. Необхідно зазначити, що уявлення про "золотий вік" є не тільки в античних народів, а й у народів Стародавніх Єгипту, Індії, Китаю. Так, у давньокитайському трактаті "Дао де цзин" (кінець VI — початок V ст. до н.е.) від правителя потрібна відмова від насильства над людьми, втручання в їх життя і т.д.

1. Насильство як явище у вимірах філософського аналізу. Аналіз теорії насильства у К.Маркса та Ф.Енгельса,

Уявлення про загальну гармонію містяться, зокрема, в "Авесті" (від ІХ ст. до н.е. — до ІІІ ст. н.е.) — священній книзі давніх персів. Принцип "ахінси", тобто незаподіяння зла в діях, розмові й навіть у думках, набув великого значення в буддистській філософії.

Розділене ворожнечею людство ніколи не втрачало усвідомлення своєї внутрішньої єдності. Цим можна пояснити прагнення встановити мир і порядок на землі шляхом створення всесвітньої монархії. Історія знає цілий ряд таких монархій, серед яких до головних відносять: Ассиро-Вавилонську (VIII — VII ст. до н.е.), Мідо-Перську (VII-VI ст. до н.е.), Македоно-Еллінську (V-II ст. до н.е.) і Римську (I ст. до н.е. — IV ст. н.е.). Ідея всесвітньої монархії як порятунку людства від насильства й ворожнечі, нехай не завжди чітко усвідомлювана, рухала завойовниками. Це підтверджують розшифровані на початку ХХ ст. написи ассирійських і перських царів. Ця ж ідея знаходить своє яскраве вираження в "Енеїді" Вергилія.

Проблема можливості подолання насильства й побудови світу без нього зумовлює необхідність розуміння, що таке насильство. Єдиного тлумачення цього поняття в науковій сфері поки що немає. На побутовому рівні насильство зв'язують із фізичним насильством. У роботах філософів, політиків, суспільних діячів категорія "насильство" отримує різноманітне, часом суперечливе наповнення. У цьому немає нічого дивного, оскільки життя людини багатогранне і йому доводиться вступати в численні зв'язки з іншими людьми і соціальними інститутами. У ході цих відносин за своєю волею або під тиском ззовні людина змушує обмежувати свою свободу дій. Поняття "насильство" зазвичай ототожнюється із застосуванням фізичної сили для заподіяння шкоди людям або власності. Таке визначення насильства надане в Оксфордському словнику (1989 р.).

Польський дослідник А.Гжегорчик вважає насильством "… примушення людей до прийняття певних умов або до якоїсь поведінки за допомогою (найчастіше уявного) руйнування їх біологічного або психічного життя чи то за допомогою загрози такого руйнування" [1, 54].

З найдавніших часів у філософії, історії, пізніше в політичній науці й соціології сформувалися дві позиції у визначенні природи насильства. Представники першої вважали насильство природженою властивістю людини. "Ми, — вважав філософ М.Бердяєв, — живемо в насильстві, оскільки живемо у фізичному тілі. Закони матеріального світу — закони насильства" [2, с. 171].

Прихильники другої позиції вважали насильство результатом соціального й культурного середовища, в якому живе людина. Створення умов у суспільстві для його духовного розвитку, для виховання людини — в цьому вбачали порятунок від насильства Г.Торо, Л.Толстой, М.Ганді, М. Л. Кінг та інші.

Людське суспільство, на думку ряду вчених, живе і розвивається за законами, корені яких лежать у природі людини. А природа людини містить у собі не тільки позитивний, а і негативний початок. З цього приводу Ф.В.Й. Шеллінг писав, що в людині "міститься вся потужність темного початку і в ній же міститься вся сила світла" [3, с. 112].

Дослідженням проблем насильства займалися й займаються великих дослідницьких центрів різних держав. Деякі західні дослідники насильство безпосередньо зв'язують із природною людською агресивністю. Так, у 60 х роках ХХ ст. А.Бандурою, Л.Берковітц, Р.Джіном, С.Фешбек та іншими були сформульовані основні принципи теоретичних уявлень про агресію, які набули в ті роки значного поширення. Вони лягли в основу теорій природженої людської агресивності. Це дало змогу зробити висновок про загальну природу насильства у тварин і людини (Р.Ардрі, Д.Морріс та інші), що виявилося в біологізаторських тлумаченнях феномену агресії. Щодо цього цікавою є думка російського вченого А.П. Назаретяна, який вважає, що "інтелект за своїм генезисом і за однією з початкових функцій є інструментом агресії" [4, с. 84].

Агресивні прагнення людини пов'язані з такими її якостями, як честолюбність, орієнтація на успіх і т.д., які можуть нести в собі позитивну або негативну соціальну спрямованість. Поява зброї інтенсифікувала, як зазначає К.Лоренц, людську агресивність. Агресія, стверджує К. Лоренц, є природним інстинктом, що слугує збереженню життя. А винахід зброї спричинив панування внутрішньовидового відбору і всі його жахливі вияви. Більше того, К.Лоренц пояснює насильство, що панує в сучасному суспільстві, тим, що "сьогоднішня цивілізована людина взагалі страждає від недостатньої розрядки інстинктивних агресивних спонук" [5, 19]. Думку про те, що людина в культурно-історичній і біолого-антропологічній суті містить у собі агресивні потенції, поділяють і російські вчені А.Гусейнов, В.Степін.

Щоправда, справедливо буде зазначити, що у світі завжди існували розробки нової аксіологічної орієнтації, яка віддавала пріоритет співробітництву, а не ворожнечі й насильству. Подібні погляди знаходили своє вираження у Ф.Аквінського, П.Абеляра, А.Шопенгауера, Р.Емерсона, Г.Торо, П.Тейяра де Шардена, П.Кропоткіна, М.Бахтіна, А.Мейєра та багатьох інших мислителів.

Насильство у зв'язку з характером соціальних відносин має не одне обличчя, але, як правило, пов'язане з поняттям "свобода". Хоча в науковій літературі дуже часто насильство зв'язують із такими соціальними явищами, як грабіж, убивство, терор, війна і т. п. Це можна пояснити лише наявністю факту явного насильства в названих раніше явищах. Водночас існує досить багато форм вияву насильства в політичній, соціальній, економічній та інших сферах людської спільноти.

Якщо розуміти насильство в прямому значенні — як заподіяння фізичної й матеріальної шкоди індивідам, то можна передбачити, що десь у віддаленому майбутньому людство позбудеться таких форм грубого насильства. Однак історична практика свідчить про появу нових (у т.ч. потаємних) форм насильства поряд з активним використанням у сучасній дійсності старих форм.

У загальному вигляді насильство з функціонального погляду може бути визначено як навмисно здійснюване в просторі свободи волі обмеження фізичних і моральних інтенцій людини. Розкриваючи суть поняття насильства, необхідно мати на увазі його етимологічне значення, яке дослівно означає "на силу", тобто використання сили. Сила в механіці й фізиці застосовується для позначення міри механічної дії на дане матеріальне тіло з боку інших тіл. Ця дія спричиняє зміну швидкостей точок тіла, або його деформацію і може мати місце як за безпосереднього контакту (тиск притиснутих один до одного тіл), так і шляхом створюваних тілами полів (поле тяжіння, електромагнітне поле). Сила — величина векторна і в кожний момент часу характеризується чисельним значенням, напрямом у просторі й точкою прикладання.

Таким чином, з погляду структурно-системного підходу насильство в широкому сенсі можна подати як процес. У природі діють різні сили і, по суті, боротьба протилежностей матеріалізується на рівні боротьби різноспрямованих сил. Соціальне насильство можна визначити, як процес нав'язування силою своєї волі суб'єкту з метою примусити його чинити всупереч його власній волі. Українським філософом В.Зуєвим та іншими соціальне насильство визначається "як застосування будь-якою соціальною групою (класом) засобів примусу щодо інших соціальних груп (класів), щоб зберегти або завоювати політичне чи економічне панування, ті чи інші права або привілеї" [6, с. 257].

Специфікою соціального насильства є його антропоморфний характер, який передбачає, що об'єкти, на які спрямована сила, і суб'єкти, які її використовують, це як окремі люди, так і визначені соціальні групи. Крім того, в соціальній сфері сила поряд із матеріальним компонентом включає в себе і духовний. У цьому виявляється специфіка соціальної форми руху матерії як органічної єдності матеріального й духовного. Потрібно також мати на увазі, що насильство не можна зводити до суперечності. Суперечність завжди передбачає наявність альтернативи власного вирішення, насильство ж обмежує цю альтернативу рамками конфлікту. Насильство здатне відображати специфіку сфер суспільного життя. У цьому плані можна розрізняти матеріальне і духовне насильство, насильство на індивідуальному й груповому рівнях; насильство економічне, політичне і т.п. [7, с. 6].

Майже класичним у західній політичній науці стало тлумачення сили, запропоноване Г.Моргентау. Його значення полягає в тому, що сила розглядається як сукупність усіх можливостей, які має у своєму розпорядженні політичний суб'єкт для задоволення своїх інтересів [8, с. 106-144].

В філософії К.Маркса і Ф.Енгельса насильство розглядається в контексті теорії класової боротьби, соціальної революції, диктатури пролетаріату. Соціальна революція, на думку К.Маркса і Ф.Енгельса, повинна базуватися на насильстві, війні бідних проти багатих. Насильницька революція є необхідним моментом у розвитку капіталістичного суспільства і способом переходу до іншого типу суспільного розвитку. Насильство необхідне для знищення буржуазії як класу і зламу старих соціальних порядків. Насильство — найбільш ефективний спосіб вирішення тих завдань, які сформульовано К.Марксом та Ф.Енгельсом у “Маніфесті Комуністичної партії”. Ф.Енгельс рекомендував робітничому класу не відмовлятися від насильства, не дивлячись на ті перемоги, які він отримав ненасильницьким шляхом під кінець ХІХ століття.

Насильство є тільки засобом, метою ж є економічна вигода — в цих кількох словах можна стисло виразити позицію Ф.Енгельса з цього питання. Однак із його міркувань зовсім не ясно: в чому причина насильства, яка його роль в історії і чому рабовласницький і феодальний способи виробництва не можуть функціонувати без зовнішньоекономічного примусу, а до політичного насильства досі вдаються в конфліктних ситуаціях.

Наскільки політика являє собою відносини між великими групами людей з приводу захоплення влади, настільки політичне насильство за допомогою владних структур забезпечує пріоритет одних соціальних груп над іншими. Політичне насильство може виступати у вигляді позбавлення певних соціальних груп права на цивільні свободи, участь у виборах, обмеження їх соціального становища в суспільстві, відмову у праві створювати власні політичні об'єднання, міжнародні політичні союзи і т.д. Крайньою формою політичного насильства є війна.

Проте не можна розривати закони розвитку природи й закони розвитку суспільства. Суспільство володіє лише специфікою вияву природних закономірностей. У цьому розумінні насильство являє собою соціалізовану форму "агресивності" клітини й боротьби різних видів тварин за існування. А оскільки об'єктування цілей неможливе без певних засобів (у тому числі насильницьких), то доцільно з'ясувати специфіку вияву соціального насильства, його форм, визначити роль насильства та його співвідношення з ненасильницькими формами розв'язання суперечностей на кожному конкретному історичному етапі.

Так, розглядаючи зовнішньоекономічний примус, можна передбачити, що без прямого грубого фізичного насильства над людиною неможливе було саме існування рабовласницького й феодального способів виробництва. Головною причиною цього, напевне, було співвідношення раніше накопиченої уречевленої праці, праці безпосередньої. З одного боку, раніше накопичені (або матеріалізовані) результати людської праці були зовсім незначні, з іншого — безпосередньою працею створювалися основні засоби до існування суспільства, а сама вона залишалося при цьому малопродуктивною. У цьому суть того, що економічні взаємозв'язки між людьми не могли відтворюватися на основі панування економічних відносин і мали бути доповнені зовнішньоекономічним примусом, тобто насильством, — тією формою відносин, яка була відома суспільству задовго до появи приватної власності. Рабами й кріпаками люди ставали не тому, що вони не володіли засобами виробництва, а тому, що їх насильно залучали до процесу матеріального виробництва. Таким чином, можна зробити висновок, що приватна власність у рабовласницькій і феодальній формах без насильства функціонувати не може. Як і на початковому етапі зародження буржуазних відносин, для того, щоб створити клас виробників (робітників), їх треба було позбавити засобів існування, зробити їх здатність до праці головним і єдиним товаром. Вирішити це завдання без застосування насильства — у принципі неможливо. Надалі товарне виробництво замінює пряме фізичне насильство економічним примусом. І хоч економічні зв'язки стають у цей період визначальними, вони регулюють відносини між різними соціальними групами, верствами, класами, націями, державами — насильство в його конкретній формі (політичній, ідеологічній, економічній) — ніколи не може піти повністю з життя суспільства.

Розглядаючи насильство, не можна не зупинитися на тих засобах, які воно використовує. Економічне насильство не може існувати без усеосяжного інституту приватної власності (держави, юридичних норм і т.д.). Однак ступінь цього насильства прямо залежить від економічних можливостей даного рівня розвитку продуктивних сил задовольнити зростаючі потреби суспільства. Із зростанням продуктивних сил основні суперечності процесу виробництва між живою і уречевленою працею, між виробництвом і споживанням у міру витіснення живої праці і заміни її уречевленою, підвищення продуктивності праці замінюються суперечностями, як-то природа — суспільство, але вже не на рівні соціальних груп (класів), зайнятих у процесі виробництва, а на рівні суспільства як цілого.

Матеріальне насильство пов'язане з важливими виявами життєдіяльності людського суспільства. Воно може виступати як позаекономічне, так і економічне примушення, нерівність у розподілі вироблених продуктів, примушення до важкої фізичної праці, війна, грабіж, позбавлення коштів існування і т.д.

Поряд із матеріальним у суспільстві має місце і духовне насильство. Воно передбачає підкорення волі й свідомості людей пануючим поглядам (філософським, правовим, етичним, релігійним, естетичним, політичним, науковим). Це підкорення засновується на "грубій ломці" вже сталих уявлень, як правило, йде всупереч бажанню людей і підсилюється відповідним набором аж ніяк не духовних заходів покарання за інакомислення.

Слід одразу ж зауважити, що розділення матеріальної й духовної сторін насильства має досить умовний характер, пов'язаний лише з виявленням пріоритетів — матеріальне насильство визначає духовне або навпаки. Насправді, будь-яке економічне примушення потребує ідеологічного обґрунтування раціональності існуючих відносин власності, так само як і будь-яка форма духовного насильства для своєї реалізації вимагає конкретних матеріальних коштів.

Насильство являє собою досить складне соціальне явище, яке відображає специфіку взаємозв'язків між людьми в основних сферах діяльності — економічній, політичній і духовній. Ця точка зору дещо відрізняється від поширеної, де насильство розглядається переважно як політичний акт. Так, у роботі "Анти-Дюрінг" Ф.Енгельс критикує думку Є.Дюрінга, який розглядав приклад поневолення Робінзоном П'ятниці. "Це був акт насильства, — пише Є.Дюрінг — отже, акт політичний". Обстоюючи ідею природно-історичного характеру виникнення приватної власності, він далі зазначав: "Приватна власність утворюється всюди внаслідок відносин виробництва, що змінилися, і обміну в інтересах підвищення виробництва й розвитку стосунків, отже, з економічних причин. Насильство не відіграє при цьому ніякої ролі. Адже зрозуміло, що інститут приватної власності повинен уже існувати, перш ніж грабіжник зможе привласнити собі чуже добро, що, насильство, хоч і може змінити власника майна, але не може створити приватну власність як таку" [9, 166]. Цю думку ще раніше висловив відомий французький гуманіст XVI ст. Мішель де Монтень, який вважав, що політичне насильство з'явилося в результаті майнового розшарування.

У сучасну епоху за допомогою насильства продовжують вирішуватися багато конфліктних ситуацій. Дійсність породжує нові форми насильства, ефективно протидіяти яким не змогли соціальні інститути держави. Ейфорія початку 90 х років, що проявилась зі зникненням політико-силового протистояння двох світових соціальних систем, змінилася розумінням, що насильство, на жаль, поки що залишається засобом досягнення мети, і продовжує широко застосовуватися.

2. Аналіз теорії насильства у Ф.Хайєка, К.Поппера, В.Соловйова

Питання насильства і ненасильства перебуває в центрі уваги різноманітних наук – соціології, етології, етики, психоаналізу, політології та ін. Проте майже відсутні роботи, в яких проводився б філософський аналіз вказаної проблеми. Насильство і ненасильство ще не стали предметом дослідження вітчизняної філософії.

Деякі філософи вбачають насильство вже в прагненні людини або якоїсь соціальної групи нав'язати свою думку, свій спосіб життя і т.д. іншим членам суспільства. Ряд дослідників вважають гнів, лайку, прагнення що-небудь змінити і т.п. формами насильства. Інші переконані, що насильство пов'язане з прямим фізичним і матеріальним збитком і виявляється в таких формах, як убивство, грабіж і т.п. Поряд з ними існує насильство, яке пронизує психологічну й інтелектуальну сфери і виявляється непомітно у вигляді спотворень інформації, нав'язування власних переконань опоненту і т.д.

Насильство – це вольова діяльність суб’єкта, — держави, партії, індивіда, — по відношенню до об’єкта, — нації, соціальної групи, індивідів, — яка здійснюється з метою досягнення своїх інтересів. Ненасильство — це діяльність суб’єкта, здійснювана з метою реалізації його інтересів, які в основному відповідають об’єктивній необхідності суспільного розвитку і збігаються з інтересами об’єкта.

Історичний досвід виявляє такі форми діяльності, які відповідають становленню людини і суспільства в цілому з точок зору гуманізму та цінності людського життя. Такою формою діяльності є ненасильство. Ненасильство орієнтоване на захист життя і заперечує використання людини як знаряддя насильства.

Значний досвід у вивченні насильства і ненасильства мають західні вчені. Вивченням насильства і ненасильства на Заході займається інститут ненасильства ім. М.Л.Кінга (Нью-Йорк), інститут А.Ейнштейна (Кембрідж), Дослідницький центр з ненасильства (Санта-Круз).

Порівняльний аналіз насильства у тваринному світі і людському суспільстві, біологічні і соціальні аспекти насильства, умови переходу від насильства до ненасильства знайшли висвітлення у роботах К.Лоренца. З’ясування генетичних причин насильства проводиться А.Мотульські і Ф.Фогелем.

Дослідження причин насильства, виділення форм насильства з точки зору психоаналізу зроблено З.Фрейдом і Е.Фроммом.

Аналіз насильства з позицій економічної теорії проводився Г.Беккером. Методи ненасильницьких дій в економічній, політичній галузях розроблені Дж. Шарпом. Особливості проявів насильства в різних суспільствах досліджувалися К.Поппером та Ф.Хайєком. Етичні сторони ненасильства розглядаються в роботах І.Лазарі-Павловської, Ж.Ваньє.

На думку австрійського філософа, економіста Ф.Хайєка, люди є заручниками ідей, які вони самі і породили. Ідеї соціалізму, націонал-соціалізму ведуть до обмеження свободи і ствердження насильства. Ф.Хайєк пише, що свідоме керівництво суспільством постає при соціалізмі як плановість. Планування приводить до диктатури, оскільки диктатура — ідеальний інструмент насильства і примусової ідеологізації. В плановому суспільстві людина виступає лише як засіб для досягнення цілі. Встановлення тоталітарного режиму залежить від морального та інтелектуального рівня людей того чи іншого суспільства. Подолання соціалізму, націоналізму можливе в тих випадках, коли люди орієнтуються на ліберальні цінності: свободу, незалежність, інтелектуальну чесність, повагу до людини, конкуренцію.

К.Попперпідкреслював в своїх роботах, що соціальне насильство перешкоджає розвитку демократії, а це в свою чергу веде до встановлення тоталітарних соціальних систем. Тоталітарні суспільства розглядаються також як результати інтелектуальної традиції, започаткованої ще Платоном. Тоталітарні системи є “закритими” типами суспільства. Альтернативою “закритого суспільства” є “відкрите суспільство”, де реалізуються принципи свободи, гуманізму.

Одним із об’єктів глибинного критицизму Поппера – критицизму, покріпленого численними свідченнями, – був феномен, що він назвав голістичною соціальною інженерією. Він ужив цей термін для опису спроб змінити світ на краще, спроб ретельних і глобальних, здійснюваних на підставі апріорно взятих ідеологій, покликаних позірно зрозуміти усі закони історичного розвитку, та на засадах винятковості, обширно та голістично, описати ту реальність, яка може бути осягнена внаслідок втілення цих законів. Поппер чітко показав, що цей зразок людського мислення й поведінки веде лише до тоталітаризму.

«Відкрите суспільство» в К.Поппера є суспільством демократичним. Його ж ворогами є ті мислителі, які торують шлях до тоталітаризму. Провідне місце в когорті останніх, на думку К.Поппера, посідає К.Маркс. Саме під цим кутом зору «британський Лев» і накидається на марксизм, шматує його засади, спростовує їх як утопічні, а тому – такі, що не можуть бути реалізовані. «Гуманістичні імпульси», під прапорами яких сходив марксизм на філософський Олімп своєї доби, залишилися не реалізованими, бо на думку Поппера, не могли бути реалізованими ніде, ніколи й ні за яких обставин.

Тоталітаризм, вважає К.Поппер, укорінюється там, де свобода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню – класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного підґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме –заміщення особистості «класом». Як механізм та засоби цього постають сформульовані марксизмом «об'єктивні закони суспільного розвитку». Моделюючи історію за відкритими (й пізнаними) об'єктивними законами, марксисти, підкреслює К.Поппер, нав'язують особистості зумовлену ними (законами) певну соціальну поведінку. Втрачаючи автономію, особистість втрачає власну індивідуальність. Вона стає «подібною до всіх». Останнє означає ніщо інше, як крах демократії, поворот до «племінного (общинного) існування», до чергового тину тоталітаризму.

К.Поппер не відмовляє марксизмові в щирості пошуків істини і прагненні до досягнення дійсного звільнення людей від експлуатації та насильства. Навпаки, він підкреслює значення К.Маркса як теоретика, який «відкрив нам очі й загострив наш зір» так, що повернення до домарксистської суспільної науки є справою неможливою. Не може бути сумніву і в гуманістичному імпульсі, на якому грунтований марксизм, підкреслює К.Поппер. Проте загалом ця концепція є хибною. К.Маркс в оцінці К.Поппера залишається псевдопророком, геніальним, але трагічним теоретиком, вчення якого позбавлене майбутнього.

“Відкрите суспільство”, за К.Поппером, базується, насамперед, на інструментальній раціональності, десакралізації соціальних і політичних норм і процедур, можливості зміни соціального статусу його членів. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості. Найбільш відмінною характеристикою “відкритого суспільства” від “закритого”, вважає філософ, є можливість раціональної рефлексії з боку індивіда з приводу проблем, що виникають.

На думку філософа, у “закритому суспільстві” люди змушені діяти за наперед сформованими соціальними моделями, за санкціонованими (ідеологією, релігією) нормами. Закрите суспільство характеризується, далі, вірою в існування магічних табу. У відкритому ж суспільстві люди навчились критично ставитись до подібних “табу”. Вони мають можливість мислити, висловлювати щодо них власні критичні судження. Наявність раціонально-критичної установки дає можливість членам відкритого суспільства творчо і свідомо спрямовувати його розвиток і, “керуючись технологіями поступових соціальних змін”, формувати державні інститути у відповідності з реальними потребами громадян.

Людство, на думку філософа, очікує серйозна загроза – повернення в первісний лад, тобто до тваринного існування. Разом з тим, розмірковує Поппер, якщо ми хочемо залишитися людьми, то ми маємо рухатись у «відкрите суспільство».

Гуманізм, який ставить своєю метою самоствердження людини без визнання Бога, веде до втрати людини. А саме такий гуманізм, говорив М.Бердяєв, характерний для філософії Ф.Ніцше і К.Маркса.

У філософії В.Соловйова насильство ототожнюється із злою волею. Носіями злої волі є як окремі особистості, так і народи в цілому. Ставлення В.Соловйова до насильства знаходить вираження в “доктрині помсти” і в “доктрині словесного переконання”. Для обмеження насильства, на думку В.Соловйова, недостатньо постулювати моральні принципи, а необхідно впроваджувати закони. Закони повинні гарантувати кожному свободу і створювати умови безпеки для особистої свободи, хоча тут вже не обходиться без використання сили, примусу. Однак сила, насильство не може змусити людину бути доброю.

У психоаналізі Е.Фромма виділяється насильство, яке служить життю та орієнтації, що стоять на заваді життя. За Е.Фроммом, людина поєднує в собі ангела і звіра, душу і тіло. Людина — це суперечність, суперечність між двома конфліктними світами. Розв`язання конфлікту супроводжується прогресивним чи регресивним розвитком.

Висновки

Такий стан справ вимагає від наукового світу подальшого всебічного дослідження феномену насильства у всьому різноманітті його вияву. У сучасній науці визначені основні напрями теоретичного дослідження насильства, на яких мають зосередити свою увагу вчені. До них належать: суть і основні форми насильства в сучасну епоху; соціальні наслідки застосування насильства; альтернативи насильству; перспективи побудови ненасильницького світу та інші.

Як видно зі сказаного, соціальне насильство являє собою досить складне багатопланове явище. Для більш глибокого дослідження його потрібно розглядати, виходячи зі сфер застосування. За такого підходу можна виділити такі види соціального насильства: політичне, економічне, духовне. Кожний з цих видів насильства реалізується в досить великій кількості різноманітних форм. Наприклад, економічному насильству властиві такі форми: економічна блокада, економічний тиск, економічний шантаж, обмеження економічних прав і т.д.

Основним інститутом соціального насильства і його різновиду — насильства політичного виступала й виступає держава. Власне, нею створюються різноманітні соціальні інститути, що застосовують насильство в різній формі. Це може бути насильство стосовно окремих громадян, соціальних груп, народів і цілих держав. З розвитком людського суспільства удосконалюються соціальні інститути держави, видозмінюються і форми насильства.

Список використаної літератури

1. Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия // Вопросы философии. — 1992. — № 3.

2. Бердяев Н. Судьба России. — М., 1990.

3. Шеллинг Ф.В.Й. Сочинения. — М., 1989. — Т. 2.

4. Назаретян А.П. Историческая эволюция морали: прогресс или регресс? // Вопросы философии. — 1992. — № 3.

5. Лоренц К. Агрессия (так называемое зло) // Вопросы философии. — 1992. — № 3.

6. Соціальна філософія: Короткий енциклопедичній словник. — К. — Х., 1997.

7. Ананьїн В.О. Безпека сучасного політичного суспільства. — К., 2000.

8. Morgentau Н. Potitics among Nations: The Struggls for Power and Peace. — N.-Y., 1972.

9. Энгельс Ф. Анти-Дюринг // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2 е изд. — Т. 20.