Типологія усного медичного дискурсу

Вступ

Медичний дискурс конкретизується в різних формах спілкування: «лікар — пацієнт», «лікар — лікар», «лікар — медичний персонал», «лікар — родичі пацієнта» тощо, тому очевидно, що він має поєднувати в собі ознаки різних типів інституційного дискурсу. Відкритим залишається питання про способи такого поєднання з огляду на специфіку лінгвістичних (лексичних, граматичних, синтаксичних) та прагматичних (стратегії, тактики, ходи) ознак. У межах цієї статті пропонуємо розглянути один із способів лінгвістичної реалізації лікарем його прагматичних намірів під час діалогу з пацієнтом на прикладі такого явища, як автокомунікація, що засвідчує мовний вияв аналітичної діяльності лікаря-фахівця.

Особливість інституційного дискурсу полягає в тому, що він відображає процес комунікації в межах сформованих у суспільстві соціальних інститутів з дотриманням певних формальних та неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності та організують їх у систему соціальних ролей і статусів. Серед лінгвістично релевантних ознак інституційного дискурсу відзначають насамперед мету спілкування, представницьку комунікативну функцію його учасників та фіксовані типові обставини спілкування [7; 13]. Огляд досліджень, присвячених вивченню інституційного дискурсу, засвідчує, що він є неоднорідним [3; 4; 6; 9; 11; 13]. Відомі класичні типи дискурсу, де учасниками традиційних комунікативних діад «адресант — адресат»» у статусно-рольовій функції «агент — клієнт» виступають повноправний  представник інституту та особа, що опосередковано є об’єктом інституційного впливу (лікар — пацієнт, учитель — учень, політик — виборець тощо). Водночас наявні й такі типи дискурсу, для яких визначальним чинником є інституційна рівність (ділове спілкування професіоналів або науковий дискурс). Спілкування «агентів» інституційного дискурсу спостерігаємо в будь-якому його вияві, наявність «клієнтів» характерна лише для деяких із них, зокрема релігійного, педагогічного, медичного тощо.

 1. Дискурс як процес і найзагальніша категорія організації мовного коду в спілкуванні

У медичному дискурсі автокомунікація є виявом мисленнєвої діяльності лікаря, коли він, отримавши інформацію від пацієнта, не озвучує власні думки про почуте, а аналізує їх подумки на своїй «внутрішній мові». На думку Л.Виготського, «основною відмінністю внутрішньої мови від мови зовнішньої є відсутність вокалізації» [8: 232]. Тут, як відзначав М.Бахтін, досить важливим для кінцевого результату є вміння «перевести себе з внутрішньої мови на мову зовнішнього вираження» [2: 30]. У медичному дискурсі це стає очевидним саме в тому сенсі, що за всієї доцільності внутрішнього діалогу лікаря-аналітика він не може нехтувати зовнішній процес спілкування з пацієнтом: не можна сказати пацієнтові, щоб той почекав, доки він подумає. Успішне поєднання цих двох моментів можливе за умови вдало обраних форм комунікативної взаємодії. У контексті сучасного вивчення лінгвістики тексту в межах двох взаємозалежних ознак — персональності та адресованості — ця теза безпосередньо пов’язана із такими поняттями, як мовні стратегії і тактики та способи їхньої мовної реалізації.

Термін «дискурс» використовується у різних значеннях, що дає змогу вченим стверджувати про «розмитість» його поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, об’єктивний, суб’єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний).

Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження). Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, Різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, Радіодискурс, кінодискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний).

У лінгвістиці поняттєвий діапазон терміна «дискурс» теж широкий. У своїх лінгвістичних працях Т. ван Дейк подає дискурс як «розмиту» категорію. Інші вчені вказують на його полісемію, навіть вбачають омонімічні розходження окремих значень, оскільки ця категорія вживається в різних науках з різним значенням. А сучасна українська лінгвістка Н. Сукаленко вважає, що цей термін знаходиться між текстом, контекстом, функціональним стилем, підмовою тощо.

Розмитість терміна «дискурс» зумовлена двома причинами: історією становлення, коли в семантичній «пам’яті» лексеми утримуються ознаки попередніх її вживань, і певною невизначеністю місця поняття «дискурс» у системі існуючих категорій та модусів вияву мови.

З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс» можна визначити так:

Дискурс (з франц. — мовлення) — тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Іншими словами, дискурс — це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов’язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Роль дискурсів в організації засобів мовного коду є значною. Російський мовознавець М. Макаров порівняв значення поняття «дискурс» у сучасній комунікативній і когнітивній лінгвістиці зі значенням грошової одиниці «євро» в об’єднаній Європі.

Отже, дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції.

Вияви автокомунікації в мові лікаря з’являються також на етапі об’єктивного обстеження, зокрема під час аналізу інформації, зібраної з об’єктивних джерел як номінація ознаки. Джерелом об’єктивної інформації може бути: огляд (візуальний, прослуховування, тактильний, пальпація, перкусія, нюхання); читання результатів аналізів (крові, сечі, калу, мокротиння); розгляд рентгенівських знімків; вимірювання температури, тиску тощо; розшифрування ЕКГ, ехограм, сонограм; ультразвукове дослідження, гастроскопія, бронхоскопія і под.

2. Науково-теоретична парадигма медичного дискурсу

медичний дискурс з огляду на тлумачення цього поняття в сучасній лінгвістиці: як когнітивного процесу, пов’язаного із творенням мовленнєвої поведінки, як послідовності взаємозв’язаних висловлень, об’єднаних спільністю цільового завдання, як форми мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як складної комунікативної діяльності, як структури, що твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

Дискурс традиційно протиставляють тексту за ознаками динаміки й статики, наявності або відсутності ситуативної зумовленості: текст трактують як статично завершений твір, здебільшого поза ситуацією спілкування, а дискурс – як динамічну, не завжди завершену, але обов’язково ситуативно зумовлену мовленнєву подію.

Зважаючи на те, що дискурс об’єднує параметри, притаманні як мові, так і мовленню, дотримуємося думки, що він є своєрідною динамічною моделлю тексту, яка ґрунтується на комунікації, є вербальним відображенням процесу мислення і зумовлена семантичною багатогранністю атрибутивних ознак різної природи: граматичної (слово, речення як аналог висловлення); прагматичної (стратегії, тактики); соціально інтерактивної (статус, роль, ситуація).

Залежно від характеру та суб’єктів спілкування дискурс поділяють на персональний (особистісно-орієнтований) та інституційний (статусно-орієнтований), який передбачає спілкування в рамках створених у суспільстві інститутів та зумовлених ними формальних і неформальних правил, що регулюють різні сфери людської діяльності.

Класифікація дискурсу за сферою функціонування була започаткована наприкінці 60-х років ХХ ст. у працях французького філософа й культуролога М. Фуко (1926 – 1984 рр.), який звернув увагу на взаємодію між різними видами мовленнєвих форм, як мовними, так і позамовними «структурами повсякденності» − соціальними, політичними, професійними тощо. Досліджуючи психіатричний дискурс ХIХ ст. та дискурс тогочасної медицини, учений використав поняття «дискурсивне знання», «дискурсивна формація» та висловив думку про необхідність опису інституціалізованої галузі, коли медик розвиває свій дискурс у межах таких сфер, як госпіталь, приватна практика, лабораторія, бібліотека. М. Фуко одним із перших відзначив потребу дослідження дискурсу лікаря, зважаючи на доцільність вивчення професійного дискурсу не загалом, а в зумовленості певними фаховими рамками, які він номінував як інституційні.

Інституційний фаховий дискурс є достатньо структурованим, оскільки сфера діяльності – це обмеження, яке спричинене наявністю тематичних репертуарів, що моделюють процес спілкування. І хоч дослідники радять обережно підходити до вживання категорії «структура» стосовно поняття «дискурс», оскільки йдеться про живе мовлення, зауважимо, що, попри відсутність структурного детермінізму, притаманного системі мовних одиниць і рівнів, інституційний фаховий дискурс, до яких належить і медичний, має свої стандарти, які регулюють його функціонування.

Сучасний український медичний дискурс − це дискурс, що сформувався завдяки структурній організації інституту вітчизняної медицини і ґрунтується на стереотипах поведінки його учасників з огляду на соціально-рольові ознаки, комунікативні та структурно-семантичні особливості. Таке витлумачення посприяло виокремленню двох його типів: дискретного (суцільного) та недискретного (несуцільного) медичного дискурсу.

Дискретний медичний дискурс (лат. discretus – роздільний, перервний) – це такий тип інституційного дискурсу, який передбачає перервність у процесі свого вербального вираження, зумовлену специфікою обставин комунікації. Такими обставинами у професійній діяльності лікаря є спілкування з пацієнтом. Тому дискурс діалогів «лікар − пацієнт» може бути лише дискретним, зважаючи на його інтерпрофесійний характер та асиметрію комунікативної взаємодії. Ці риси зумовлені комунікативними преференціями лікаря, його статусом, фаховою компетентністю, особистими рисами та практичними навичками і вміннями.

Недискретний медичний дискурс – це діалоги лікарів на професійні теми, безпосередньо пов’язані із щоденними проблемами лікувального процесу. Визначальними рисами недискретного дискурсу є однорідність, колегіальність, стереотипи комунікативної поведінки учасників, інтрапрофесійність.

Реалізація дискретного дискурсу зумовлена етапами комунікативної взаємодії лікаря й пацієнта, які акумулюють ключові моменти лікувального процесу. Ми виокремлюємо чотири етапи, характерними ознаками яких є типовість, повторюваність та обов’язковість. Це – етапи знайомства, системного опитування, об’єктивного обстеження та рекомендацій.

Функціонування недискретного дискурсу залежить від комунікативних ситуацій, спричинених об’єктивними та суб’єктивними чинниками фахової взаємодії лікарів у межах медичної установи.

У дискретному дискурсі лікар виступає комунікативним лідером, бо вибудовує методику спілкування, у недискретному дискурсі своєрідність комунікації визначають статусно-рольові функції його учасників: лікар-керівник – лікар-підлеглий, лікар-ініціатор – лікар-консультант.

Основною формою реалізації обох типів медичного дискурсу є діалог, який регулює процес спілкування.

Синтаксис діалогів медичного дискурсу – це мовне вираження комунікативних настанов лікаря у процесі виконання ним професійних завдань, що виявляє себе в репліках-висловленнях, різних за характером, будовою та інтонацією.

Найбільш поширеним є погляд на висловлення як на речення, реалізоване в контексті, у конкретній мовленнєвій ситуації, зважаючи на його конкретну комунікативну настанову. Традиційно речення та висловлення є поняттями, які зазвичай протиставляють як одиниці різних сфер: мови та мовлення. Водночас, як слушно зауважує І.Р. Вихованець, «вирізнення висловлення як аналога речення в мовленні і специфічної синтаксичної одиниці… уможливлює пов’язання з цією одиницею комунікативного аспекту речення» . Комунікативна організація речення відзначається налаштованістю на процес мовлення, а отже, залежить від таких чинників, як мовленнєва ситуація, мовленнєвий контекст, взаємозв’язок учасників спілкування (адресанта й адресата) та розподіл між ними соціально-психологічних ролей, комунікативне завдання, яке реалізує кожен із партнерів спілкування. Названі чинники формують комунікативно-функціональну перспективу висловлення, яка визначає механізм задоволення комунікативних потреб мовця за допомогою обраних ним мовних засобів, зберігає граматичну природу, граматичні межі, граматичну завершеність та єдність. Речення, стаючи висловленням, і в контексті комунікативної взаємодії, що передбачає наявність таких чинників, як мовець, слухач, комунікативне поле, власне інформація, набуває здатності визначати безпосередньо й активно позицію-відповідь того, хто говорить. Ці ж чинники формують семантику висловлень, їхню комунікативну організацію, композиційну структуру й комунікативно-функціональну перспективу.

Ураховуючи те, що в граматичній структурі дискурсу, його мовному вираженні імпліцитно зосереджені інтенції людини-мовця, для вивчення сучасного українського медичного дискурсу особливого значення набувають такі категорії прагматики, як стратегії й тактики, що коригують мовні дії особистості  у процесі комунікації.

Ці категорії в сучасному мовознавстві вживають досить активно, однак  розуміють їх залежно від мети та лінгвістичної парадигми дослідження. Ми пропонуємо таке витлумачення аналізованих понять: комунікативна стратегія − це різновид комунікативної поведінки або комунікативної взаємодії, під час якої мовець використовує різні вербальні та невербальні засоби для розв’язання професійно зумовлених комунікативних завдань, а комунікативна тактика зазвичай представлена практичними мовленнєвими діями, які експлікують комунікативну семантику дискурсу.

Оскільки сучасний український медичний дискурс не має загальноприйнятої наукової моделі опису, ми пропонуємо також методику концептуального аналізу динаміки комунікативних одиниць, що функціонують у мовленні лікаря, реалізуючи його стратегічну мету в типових ситуаціях професійного спілкування. Ідеться про дослідження реплік-висловлень, які формують структуру речень різних комунікативних типів, що передають інтенції лікаря-мовця. Такий підхід корелює з теорією комунікативного синтаксису, яка розглядає проблеми диференціації речень за характером їхнього змісту: адресованість, цілеспрямованість, модальність, ситуативність.

Отже, дискурс — найзагальніша категорія організації мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах.

3. Типологія медичного дискурсу та його особливості

Медичний дискурс вже вивчався в низці мовознавчих праць та отримав різні визначення. Його уважають типом інституційного дискурсу, (вид інституційного спілкування, що виділяється на підставі двох системотворчих ознак: мети (надання кваліфікованої допомоги хворому) й учасників спілкування (лікар, медична сестра, пацієнт, родичі пацієнта тощо). [5: 7-8] Інші автори також наголошують на важливості такої ознаки медичного дискурсу як склад учасників: «Медичний дискурс являє собою спілкування в заданих рамках статусно-рольових відносин» [6]. Ці відносини зумовлюють різні адресантно-адресатні конфігурації (лікар-пацієнт/рідні пацієнта [7], лікар-медсестра [8], медпрацівники, які діють як єдина команда під час операції: хірурги, медсестри, анестезіологи [9]). До характеристик медичного дискурсу відносять також хронотоп (типовий час і місце спілкування), цінності, стратегії, жанри, прецедентні тексти, комунікативні кліше й відповідні формули спілкування [5: 7-8].

Узагальнюючи усі ознаки медичного дискурсу, Л. С. Бейлінсон надає йому таку характеристику:

1) учасниками медичного дискурсу є медики і пацієнти, при цьому  існує розгалужена спеціалізація медиків як по горизонталі (спеціалізації лікарів), так і по вертикалі (лікарі, медсестри, санітари);

2) обставини медичного спілкування характеризуються високим ступенем символічності (наявність клятви Гіппократа, білі халати, медичні інструменти, особиста печатка лікарів, кабінет лікаря);

3) цінності медичного дискурсу зводяться до розкриття основного концепту цього дискурсу – ЗДОРОВ’Я; що відбивається в специфічних нормах медичної етики;

4) стратегії медичного дискурсу випливають з його мети – надати допомогу хворій людині – і зводяться до діагностики, лікування й рекомендації; спостерігається варіювання цих стратегій залежно від типу захворювання й необхідної медичної допомоги; діагностувальна і рекомендаційна стратегії медичного дискурсу неодмінно вербалізуються; лікувальна стратегія вербалізується факультативно (неодмінно у випадках психіатричного і логопедичного лікування);

5) медичний дискурс характеризується високим ступенем сугестії, лікар повинен вселяти пацієнтові довіру й формувати настанови, що сприяють успішному лікуванню;

6) особливу значущість у медичному дискурсі має мовленнєва дія «директив», що реалізується як порада, рекомендація, інструкція, заборона, наказ [5].

Медичний дискурс характеризується менш чіткими та офіційними фразами і репліками для реалізації каузативних зв’язків тому, що розмова найчастіше відбувається між лікарем та пацієнтом. Мова медичного дискурсу носить частіше неформальний характер завдяки особистісному фактору.

Природа сучасного українського медичного дискурсу є неоднорідною, що зумовило його типізацію на дискретний та недискретний.

Дискретний медичний дискурс – це дискурс комунікантів, що реалізується у спілкуванні «лікар – пацієнт». Основними рисами цього типу дискурсу, регламентованого традиційними схемами діагностичного процесу, є перервність  процесу вербалізації, інтерпрофесійний характер спілкування та асиметрія комунікативної взаємодії. Ці риси зумовлені  комунікативними преференціями лікаря, його статусом, фаховою компетентністю, практичними навичками та вміннями.

Недискретний медичний дискурс – це дискурс партнерів, який діє в комунікації «лікар – лікар», що є представниками однієї  мовленнєвої категорії, об’єднаної за ознакою професійної належності. Тому для цього типу дискурсу характерні такі риси, як однорідність, колегіальність, стереотипи комунікативної поведінки учасників, інтрапрофесійність.

Дискретний дискурс зумовлений етапами комунікативної взаємодії лікаря з пацієнтом: знайомство, системне опитування, об’єктивне обстеження, рекомендації.

У недискретному медичному дискурсі визначальними є такі чинники, як підпорядкованість (лікар-керівник − лікар-підлеглий) та рівноправність партнерів (лікар − лікар), а також своєрідність комунікативних ситуацій, у яких відбувається фахове спілкування лікарів (спільне обстеження, «п’ятихвилинка», операція, чергування тощо).

Для кожного типу дискурсу характерні свої стратегії і тактики, доцільність використання яких визначають фахові завдання лікаря-мовця та основні інтенції його спілкування з пацієнтом.

Репліки-висловлення формують структуру діалогів медичного дискурсу і зумовлюють динаміку синтаксичних одиниць, уживаних у типових ситуаціях фахового медичного спілкування.

Синтаксис діалогів медичного дискурсу – це мовне вираження комунікативних настанов лікаря у процесі виконання ним професійних завдань.

Основним мовним засобом дискретного дискурсу на етапі знайомства є різні типи фатичного спілкування, зумовлені моделями  предметно-референтних ситуацій.

У дискурсі лікаря на етапі системного опитування центральне місце належить різним за функціонально-семантичними характеристиками питальним реченням. Це  загальнопитальні речення (як з частками, так і без них) і частковопитальні, для побудови яких використовують питальні займенникові слова, що мають неоднакову активність уживання. Частковопитальні речення значно переважають над загальнопитальними.

Для дискурсу лікаря актуальним є прийом автокомунікації − внутрішнє мовлення, яке є особливим самостійним процесом мовленнєвого мислення, мовленням для себе. Автокомунікація виявляє себе в реченнях-перепитуваннях, утілених у синтаксичних моделях контекстуально неповних речень та повторах, мета яких − уповільнити темп діалогу та виграти час для обмірковування репліки співрозмовника і підготовки відповіді на неї.

На етапі системного опитування найуживанішими є питальні речення тестового характеру, що містять відповіді альтернативного змісту, з-поміж яких адресат вибирає відповідь, адекватну своєму станові здоров’я. Відповіді представлені здебільшого простими реченнями із закритим рядом однорідних членів, які можуть поєднуватися безсполучниковим, сполучниковим (зі сполучником чи) та мішаним зв’язком, а також складносурядними розділовими реченнями, частини яких пов’язані відношеннями взаємоусунення. Найбільш поширеним є мішаний зв’язок, зокрема той його різновид, коли сполучник уживають перед останнім членом ряду. Запитання тестового характеру в аналізованому дискурсі можуть мати структуру не лише простого речення з рядами однорідних членів, а й складного, зокрема складносурядного розділового речення. Уживаючи ці речення, лікар має ширші можливості для опитування, оскільки він тестує стан пацієнта за кількома параметрами або з’ясовує наявність зв’язків між симптомами.

На етапі об’єктивного обстеження в дискретному дискурсі лікар використовує стратегію діагностувальної ідентифікації, основним завданням якої є виявлення симптомів захворювання за допомогою об’єктивних методів дослідження, що забезпечують адекватне діагностування. Ця стратегія реалізується в трьох тактиках: співробітництва, обережного спонукання та констатаційно-пояснювальній.

Домінанту граматичних засобів вираження стратегії діагностувальної ідентифікації становлять множинні форми особових займенників, ужитих зі значенням однини. Це створює ефект спільної дії, долає психологічні бар’єри між лікарем та пацієнтом.

Активно вживаними в дискурсі лікаря на етапі об’єктивного обстеження є речення із семантикою буття й характеризації та речення, що містять повторне номінування ознаки, явища, поняття за допомогою перифрази.

Засобом пом’якшення спонукання слугують інтенсифікатори та деінтенсифікатори в специфічних модальних характеристиках у напрямку посилення або послаблення ознаки.

На етапі рекомендацій провідною в дискретному медичному дискурсі є директивна стратегія, спрямована на реалізацію волевиявлення лікаря, яке має різні ступені категоричності. Варіювання ступенів категоричності досягається використанням трьох тактик: категоричної рекомендації, пом’якшеної рекомендації та співробітництва лікаря з пацієнтом. Речення, що виражають кожну з названих тактик, утворюють функціонально-співвідносні ряди з інваріантним значенням спонукання в тому його різновиді, який відображає комунікативну мету лікаря. Реалізуючи тактики директивної стратегії, спонукальні речення передають спонукання різного ступеня категоричності. Вибір моделі речення з альтернативного ряду для вираження спонукання певного ступеня категоричності визначає лікар відповідно до ситуації мовлення та комунікативної настанови згідно з обраною тактикою спілкування.

Недискретний медичний дискурс відбиває ту частину фахової діяльності лікаря, що пов’язана з його взаємодією з колегами, керівниками чи підлеглими. Обрання стратегій і тактик, а отже, й власне мовні особливості недискретного дискурсу значною мірою зумовлені статусно-рольовим чинником. Для дискурсу рівноправних партнерів характерним є корпоративне спрямування, колегіальність та комунікативна однотипність, яка виявляє себе в можливості використання всіх функціональних типів речень обома комунікантами. Дискурсу нерівноправних партнерів властиві ознаки дотримання субординації та комунікативна різнотипність, яка спричиняє обмеження у використанні певних комунікативних типів речень кожним із комунікантів.

У комунікації лікарів, що перебувають у стосунках підпорядкованості, визначальним є статусно-рольовий чинник, унаслідок чого потрібно розмежовувати дискурс лікаря керівника та дискурс лікаря-підлеглого. Провідна роль керівника в діалозі зумовлює використання координаційно-керівної стратегії, основним засобом вираження якої є складнопідрядні з’ясувальні питальні речення. Зміст таких речень є монопропозитивним, що не відповідає їхній формальній будові і  дає підстави вважати ці конструкції асиметричними.  Семантично спустошена в таких реченнях головна частина вживається для пом’якшення категоричності, вимогливості, притаманної функціональній ролі лікаря-керівника. У дискурсі лікаря-підлеглого переважають неповні речення, уживання яких пов’язане з його прагненням до економії мовних засобів, а також  має на меті актуалізувати саме ту частину інформації, яка цікавить керівника.

В однофахових партнерів є спільна аперцепційна база. Вони спілкуються під час огляду пацієнта, на консиліумі, під час оперативних втручань, пологів, маніпуляцій та під час професійної бесіди. У різнофахових партнерів − часткова спільна аперцепційна база. Вони обмінюються думками під час обстеження пацієнта (поліклініка, перед операцією) та в професійній бесіді.

Суцільний медичний дискурс нерівноправних партнерів має свої особливості, пов’язані з наявністю субординації в стосунках між учасниками цього типу дискурсу. Попри те, що його учасники є також спеціалістами, вони все-таки неоднакові, що зумовлено їхніми посадами або вченими званнями. Такі стосунки логічно кваліфікувати як ієрархічно організовані та комунікативно різнотипні. Комунікативні настанови обох співрозмовників абсолютно різні і ні за яких умов не збігаються. Лікар-керівник виконує функції контролю за діями своїх підлеглих, що зумовлює його провідну роль у діалозі, а також обирає для досягнення комунікативної настанови відповідні стратегії і тактики, які забезпечують виконання його розпоряджень, координацію дій медперсоналу щодо процесу діагностики та лікування.

У комунікації рівноправних партнерів визначальним є ситуативний та ініціативний чинники. Рівноправні комуніканти спілкуються в екстремальних ситуаціях, спільного обстеження та обговорення фахової проблеми.

У ситуації спільного обстеження дискурс лікарів-колег диференційований відповідно до використовуваних ними стратегій і тактик та засобів їхнього мовного вираження. Дискурс лікаря, що ініціює розмову реалізується в контекстах стратегії запиту інформації. Для дискурсу лікаря-консультанта характерною є консультативна стратегія. Засобами вираження цих тактик є різні типи речень за модальністю, структура яких та лексичне наповнення пристосовані до адекватного втілення комунікативної настанови. У дискурсі лікаря-консультанта  під час  спільного огляду наявні односкладні безособові речення із семантикою повинності, головний член яких має предикативи треба, потрібно, необхідно, а в ситуації апаратного обстеження − моделі речень, пристосовані для вираження змісту ідентифікації.

В екстремальних ситуаціях продуктивною є модель неповного речення, у якому вербалізована лише позиція підмета, що забезпечує максимальну економію мовних засобів.

У ситуаціях обговорення фахової проблеми, як пов’язаної, так і не пов’язаної з конкретним випадком, лікарі-колеги не вдаються до імперативних форм і конструкцій, а використовують імпліцитні способи спонукання.

Висновки

Отже, медичний дискурс — це такий різновид мовленнєвої діяльності лікаря, у якому реалізується його внутрішня робота, пов’язана з декодуванням інформації, наданої пацієнтом. Автокомунікація реалізується на етапах опитування та об’єктивного обстеження у стратегії оптимізації діалогу, що виявляє себе в тактиках перепитування, повторювання та позитивного оцінювання. Основними мовними засобами, що сприяють вербалізації прагматичних намірів лікаря, є власне повторення, перепитування, номінація ознаки, лексеми позитивно-оцінної семантики.

Тому одним з різновидів дискурсу, який заслуговує на увагу при розгляді реалізації каузації, є медичний дискурс, який потребує певної чутливості та такту до високої мовної культури учасників комунікативного акту. Особлива увага до популяризації медичної інформації пов’язана зі зміною базової концепції медицини і, відповідно, зі зміною моделі взаємодії лікаря та пацієнта. Сучасна медицина характеризується новою концепцією, парадигмою. Для неї є актуальним упровадження гуманістичних, тобто «пацієнтоцентричних», принципів, які передбачають співпрацю лікаря і пацієнта в ході лікування і контролю періоду протікання процесу захворювання [1]. «Лікар» є лінгвоактивною професією. Найкращі лікарі в усі часи розуміли величезне значення спілкування між лікарем та пацієнтом і свідомо впливали на нього з метою лікування. Мовні стратегії медичного дискурсу пов’язані із загальним задумом кінцевої мети спілкування.

Основна мета медичного дискурсу полягає, безперечно, у наданні кваліфікованої допомоги хворій людині, тобто у визначенні захворювання, призначенні необхідного курсу лікування і його проведенні, а також у рекомендації певної лінії поведінки.

Найпоширенішою тактикою діагностуючої стратегії медичного огляду є тактика запиту конкретної інформації. Мета даної тактики – виявити можливі «проблемні ділянки». У змальованій ситуації дана тактика реалізується за допомогою питальних висловів, які характеризуються певною типізацією. Ставлячи стандартні питання, що є кліше, лікар прагне одержати конкретну інформацію для встановлення діагнозу.

Ланцюжок питань з боку лікаря припускає послідовно побудовану розповідь пацієнта з акцентом на вказані моменти [2, 3].

Медичний дискурс – вид інституційного спілкування, у якому беруть участь лікар (медична сестра), пацієнт, родичі пацієнта і т.п., призначений для медичної комунікації: для діагностики захворювання, уточнення діагнозу, позитивної емотивної дії на пацієнта, ухвалення та обґрунтування обраної методики лікування і вироблення колегіальної згоди. Ми розглядаємо медичний дискурс як текст мови лікаря в реальній ситуації спілкування.

Мета медичного дискурсу – надати допомогу хворій людині, тобто визначити захворювання, провести лікування і пояснити пацієнту, як він повинен поводитися, щоб зберегти здоров’я. Мета здійснюється за допомогою стратегій, які визначаються основними інтенціями. М.І. Барсукова виділяє три основні стратегії медичного дискурсу: діагностуючу, лікувальну і рекомендуючу. Стратегії використовуються в мовних актах, що належать до сфери мовних дій.

Список використаної літератури

1. Барсукова М.И. Медицинский дискурс: к постановке проблемы // Античный мир и мы: Материалы докл. и сообщ. науч. конф. — Саратов, 2002. — С. 127 — 132.
2. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики : Підручник/ Флорій Бацевич,. -К.: Академія, 2004. -342 с.
3. Бейлис Л.С. Медицинский дискурс // Языковая личность: институциональный и персональный дискурс. — Волгоград, 2000. — С. 103 — 107.
4. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. — К., 1993. — 368 с.
5. Ковалик І. Методика лінгвістичного аналізу тексту: Навч. посібник для педінститутів спец. № 2102 «Укр. мова і літ.»/ Іван Ковалик, Любов Мацько, Марія Плющ,. -К.: Вища шк. Голов. вид-во, 1984. -119 с.
6. Литвиненко Н. Український медичний дискурс : Монографія / Ніна Литвиненко. – Х. : Харківське історико-філологічне товариство, 2009. − 304 с.
7. Литвиненко Н.П. Дискретний і недискретний типи усного медичного дискурсу / Н.П. Литвиненко // Мова і культура. − К., 2008. − №5. − С. 200−206.
8. Литвиненко Н.П. Реалізація фахового медичного дискурсу в контексті діалогів «лікар − пацієнт» / Н.П. Литвиненко // Українська мова. − 2004. − № 4. − С. 42−51.
9. Мельничайко В. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови : Посібник для вчителів/ Володимир Мельничайко,. -К.: Рад. шк., 1986. -168 с.