Традиційні ідеї східної філософії. Їх значення для розвитку медичного пізнання

Вступ.

1. Давній Схід: особливості духовного розвитку.

2. Філософія країн Сходу.

2.1. Філософія Стародавньої Індії.

2.2. Філософія Стародавнього Китаю.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначуються спеції кою розвитку суспільних відносин цих держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих "дашанах". Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. "Веда" (в перекладі з індійського "знання") — це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана", що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

1. Давній Схід: особливості духовного розвитку

Сюди відносяться філософські вчення Стародавніх Індії та Китаю, які істотно відрізняються від аналогічних учень античної Греції чи Риму, вибудовуючись на основі якісно інших парадигм, ніж засади європейського типу світорозуміння, зокрема й принципів античної філософії.

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало "ці" і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття "інь" і "ян", "дао" і "де", "буття" і "небуття", "Велика межа". Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Буддизм як вчення складався кілька століть і започаткувався від однієї з шаманських шкіл другої хвилі. Чинниками, що сприяли його розповсюдженню, є:

1) виникнення чернецької общини, що відіграло вирішальну роль;

2) включення в своє вчення ведичної спадщини;

3) рівність людей у духовній сфері — всі живуть у стражданні і всі мають рівні можливості для спасіння.

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

1) життя повне страждань, під .якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться — багатії також плачуть;

2) є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює ії нещастя;

3) від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину[5, c. 21-23].

2. Філософія країн Сходу

2.1. Філософія Стародавньої Індії

Вся історія індійської філософії — це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки — невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця — завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція — не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед — усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. є.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період — Епічний (600-200 роки до н. є.) — створення філософських систем, названих «даршан». Третій період — створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї — форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період — реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До не ортодоксальних — переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта — спекулятивний. Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення? В Упанішадах питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали надбанням індійської філософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Cam (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто брахмана. У «Тайтар'я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати того, з кого народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого входять при загибелі, до -брахман». У «Пуруші-сукті», відомому гімні Рігвед, така всепроникаюча реальність світу називається Пурушею, а в «Айтарейя упанішади» — Атманом[7, c. 42-44].

Брахман і все, що з ним зв'язане, оголошується Упанішадами незбагненним в рамках буденного досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємниці свого Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому — головна умова припинення ланцюга перероджень — сансари, з якою людину зв'язує карма — закон її індивідуального буття. Це звільнення — мукті — не означає смерть або порожнечу, а лише злиття з брахманом і розчинення в ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею — Свободою, Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки[9, c. 25-26].

2.2. Філософія Стародавнього Китаю

Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.

Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру — вень, носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень — носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури[12, c. 31-32].

Даосизм — поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючисьдо традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут[7, c. 86-88].

У III ст. н. є. йде занепад влади династії Хань, посилюється вплив родовитих землеробів. Конфуціанство — офіційна ідеологія — знову втрачає позиції. Його потіснили ідеї даосизму, що знайшли широкий відгук у середовищі інтелектуального прошарку — аристократії та чиновництва. Тоді ж у народі поширюється буддизм, що прийшов до Китаю з Індії на початку І тисячоліття н. є. Буддизм стає третьою ідеологічною силою в китайському суспільстві поряд з конфуціанством і даосизмом.

У періоди панування династій Сун і Мін ідеї школи Чань справили глибокий вплив на розвиток неоконфуціанства, що проголосило вустами Лу Цзююаня і Ван Шоуженя: «Всесвіт — це моє серце, а моє серце — це Всесвіт». Письменник Лу Сінь в період панування династій Сун відмічав, що конфуціанство і даосизм мали гордий вигляд, але запозичили його з цитат наставників секти Чань. На кінець XVI ст. особливого розвитку набула так звана «школа трьох релігій», що спиралися на доктрину єдності трьох вчень: конфуціанства, даосизму і буддизму. Імператори маньчжурської династії Цин (1644-1911 pp.) перетворили доктрину на щось офіційно визнане, що є сурогатом єдиної національної релігії. Різні версії вчення прижилися в народних релігійних сектах — «Се цзяо», що створили народно-локальний рівень культури Китаю і окремо паралельні і дуже впливові соціальні структури, що проіснували в Китаї аж до середини XX ст.

Концепції першого покоління філософів XIX ст. зв'язані з аналізом історичного уроку, який подала поразка Китаю в опіумних війнах. Так, Вей Юань говорив, що не навчатися старанно у чужоземців-варварів — означає потрапити під їх управління. Вень Юань протестував проти пустих принципів, відірваних від дійсності, підкреслюючи, що покладатися на незбагненну пустоту і не знати, що прогнивше конфуціанство некорисне, — це те ж саме, що дотримуватися єретичного вчення Шк'ямуні (Будди) і Лао цзи, як і роздуми про серце, не можуть управляти Піднебесною. А той, хто не шукає причин страждання народу, не займається діяльністю чиновників, не цікавиться питаннями народного господарства та обороною кордонів, не може називати себе вченим. Справжня наука, до якої закликає Вей Юань, має стати корисною і шанобливою до дійсності. Адже ще в «Ши цзин» говориться, що «кожен народ щоденно вживає пиво і їжу».

Що ж стосується проблем пізнання світу і абсолютної суті речей, вічних принципів, то, за Вей Юанем, про предмети можна сказати тільки «щось певне і тільки в певний момент». Адже й «взуття не обов'язкове, а ш'ють по нозі». Тому і управління має змінюватися з часом і визначатися «вигодами народу», і «чим ґрунтовніше змінюється давнина, тим вигідніше для народу». Така тенденція історичних змін пробиває шлях, як «сотні рік, що течуть в одне море», і хіба можна їх води повернути назад до гір?». Повага до давнини у Вей Юаня залишається обов'язковою умовою пізнання науки: «триматися давнини, щоб зв'язувати сучасність — це недооцінка сучасності»; «триматися за сучасність — це обмежити давнину — це недооцінка давнини». Недооцінюючи, зневажаючи сучасність, не можна управляти; недооцінюючи, зневажаючи давнину — не можна говорити про науку. Наука для Вей Юаня — вирішальний фактор. А тому, якщо вчений хоче нести перед «Піднебесною важку відповідальність, неодмінно має починати з ретельного знайомства з нею», «ретельне знайомство повинно починатися з дня, коли ще нічого не сталося». Звідси ж формулювалась теза про «необхідність учитися з натхненням, забуваючи про їжу».

Осмислюючи конфуціанську ідею «культурність-вень», Сун Ятсен підкреслює статус знання-культури в історії. Сунь Ятсен один з перших для обґрунтування концепцій бере ідеї філософської традиції, зокрема платонізму, а також еволюційну теорію Чарльза Дарвіна і соціальні ідеї Генрі Джорджа. Всю історію Сунь-Ятсен уявляв як три послідовних етапи: 1) люди не знали і діяли; 2) діяли, а потім уже знали; 3) знають і потім діють. Учення, пошук, спроба і ризик — це «рушійна пружина цивілізації». Але через те, що дія — необхідна попередня умова для «існування і розвитку людства», можлива і за відсутності знань. Істинне ж знання, що ґрунтується на дії, «не заміняє її, а втілюється у дії». Історична перспектива знання і дії, на думку Сунь Ятсена, така, що чим більше розвивається наука, тим більше віддаляються одне від одного знання і дії. Виникає «поділ знань і поділ дій», тобто розподіл розумової і фізичної праці, що розглядалися ним як досягнення історичного прогресу.

Еволюційна теорія Чарльза Дарвіна стала фундаментом для розробленого Сунь Ятсеном учення про три етапи еволюції Всесвіту: нежива матерія, живі організми і людина. Основу еволюції Сунь Ятсен вбачав у створюючому хаосі, що породжує матерію і космос. Цей хаос ототожнюється з давньокитайською категорією тай цзи — Велика межа — і західним поняттям ефір. Так, велика межа прийшла в рух і породила електрони, електрони згустилися і утворили основні елементи, елементи з'єдналися, утворили матерію, матерія зібралася і створила земну кулю. Це перший період еволюції. Тепер більшість небесних тіл у великій пустоті все ще перебувають в періоді еволюції, зазначав Сунь Ятсен. Другий період — це народження і розвиток біоелементів — живих клітин. Це перехід від крихітного до помітного, від простого до складного. Принцип боротьби за існування і природний відбір складають основну закономірність. Третій період включає всі процеси, починаючи від поділу клітин, появи видів, включаючи еволюцію видів аж до появи людини, а також підкоряються законам боротьби за існування і природному відбору. Принцип еволюції видів не поширюється у Сунь Ятсена на людську історію, в якій діють інші закони — закони «знання і дії». Запоруку успіхів своїх проектів Сунь Ятсен бачив у переважанні китайської цивілізації, її культурних традицій над світом Заходу навіть в умовах тимчасового природничо-наукового і технічного відставання[1, c. 56-59].

Висновки

Давньокитайська філософія виникає у період Жаньго – “золоте сторіччя китайської філософії”. У її історії розрізняють доханський та післяханський розділи, між ними – періоди Цинь та Хань. Для доханського розділу характерні плюралізм шкіл, боротьба думок. Невтручання влади у філософію. Існувало шість головних шкіл філософії: конфуціанська, моістська, легістська, даосська, школа інь-янь (натурфілософи) та школа імен (“софісти”). З цих шкіл більшість – етико-політичні, меншість – метафізичні. У післяханський період перша група рішуче переважає, даоси та буддисти розглядаються як неортодоксальні містики. У Китаї переважала практична філософія, проблеми керування людьми, народом, країною. Світоглядницька сторона філософії виражена слабше. Слаба і логічна системність, яку, правда, доповнювала класифікаційна. Логічний апарат у китайській філософії був розроблений слабо, сама мова без суфіксів і флексій недостатньо абстрактна. Зв’язок з наукою був тісним, але сама наука – малотеоретичною. Давньокитайська математика позбавлена доказів, вона не дедуктивна. І це не могло не отримати свого відображення у філософії. Конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм не тільки були революційними вченнями свого часу, але й зараз мають велике поширення серед не тільки китайців, а інших народів (особливо перші три). Навіть у Західній Європі існують організації сучасних конфуціанців та даосів. Їх вчення доповнюються, перерозглядаються. Велике значення має конфуціанство серед народів Східної Азії. Навіть в країнах екс-СРСР кожна людина не може собі уявити життя без Нового Року за китайським календарем. Багато захоплюються китайськими гороскопами, у тому числі ворожінням на книзі “І-цзин”. І це добре, але усе має мати свої межи, бо так можна забути і про філософію та культуру своєї країни. Індійська і китайська філософії – це істинно «живі плоди», що продовжують харчувати своїми соками світову людську думку.

Жодна філософія більше не зробила такого сильного впливу на Захід, як індійська і китайська. Пошук «світла, що йде зі Сходу», «істини про походження роду людського», яким були зайняті багато філософів, теософи, і, нарешті, хіппі в 60-70 роках ХХ століття – очевидне свідчення того живого зв'язку, що з'єднує західну культуру зі східною. Філософія Індії і Китаю – це не тільки екзотика, а саме та привабливість цілющих рецептів, що допомагають людині вижити. Людина може не знати тонкостей теорії, але займатися дихальною гімнастикою йога чисто з медико-фізіологічною метою. Головна цінність древньоіндійськой і древньокитайськой філософії складається в її звертанні до внутрішнього світу людини, вона відкриває світ можливостей моральної особистості, у цьому, імовірно, і криється таємниця її привабливості і живучості.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.