Транснаціональні конфлікти в сучасному світі

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Поняття транснаціонального конфлікту.

2. Особливості проявів транснаціональних конфліктів у сучасних міжнародних відносинах.

3. Наслідки транснаціональних конфліктів.

4. Механізми запобігання та розв'язання транснаціональних конфліктів

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідженнявизначається потребою дати науково зважену оцінку тероризму як соціально-політичному явищу. Аналіз основних проблем тероризму зумовлюється необхідністю формування та реалізації концепції державної безпеки України, а також міжнародно-правової позиції України з питань боротьби з тероризмом на міжнародній арені.

Актуальність теми, також, зумовлюється тим, що дослідження проблеми тероризму активно ведеться на рівні державних, громадських організацій, наукових інститутів, спеціальних служб, воєнних відомств і органів охорони громадського порядку.

Особлива увага авторів в цих працях приділяється питанням практичної боротьби з тероризмом, розробці концепцій реагування органів влади на терористичну діяльність.

Серед найбільш ґрунтовних праць радянських вчених з проблем тероризму, можна виділити праці В.В.Вітюка, А.С.Грачова, С.А.Ефірова, Е.Ковальова, А.А.Моджоряна, В.В.Малишева.

В Україні серед досліджень з цієї проблеми слід відзначити роботи В.Антипенка, Т.Бояр-Созановича, В.Глушкова, В.Ємельянова, В.Тихого, що містять розробку кримінально-правового аспекту тероризму та аналіз норм про відповідальність за тероризм в українському законодавстві. Значним внеском у дослідження тероризму є праця В.Ємельянова “Злочини терористичної спрямованості”, присвячена визначенню правового поняття та ознак тероризму і терористичних актів. В науковому дослідженні наведена характеристика тероризму як злочинного діяння і як центральної ланки в ланцюзі злочинів терористичної спрямованості, проведено відмежування тероризму від терору.

Метою дослідженняє комплексний аналіз та визначення змісту сучасного тероризму як соціально-політичного явища, а також причини виникнення та тенденції розвитку тероризму. Реалізація цієї мети передбачає вирішення дослідницьких завдань:

– встановити співвідношення поняття “ транснаціональний тероризм” з іншими суміжними поняттями політології (війна, партизанська війна, національно-визвольна боротьба та інші), а також похідні – антитерористична акція, антитерористична організація;

– розкрити причини і соціальні передумови проявів транснаціонального тероризму у сучасних умовах;

– проаналізувати сучасну ідеологію сучасного транснаціонального тероризму;

– провести систематизацію практики ведення терористичної діяльності;

– проаналізувати практику боротьби з проявами тероризму і розробити рекомендації для практичної боротьби з тероризмом.

Об`єктом дослідженняє транснаціональний тероризм як суспільно-політичне явище.

Предметом дослідженняє феномен виникнення та розвитку проявів транснаціонального тероризму в сучасних умовах.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети використовувались філософські, загальнонаукові методи дослідження у їх політологічному зрізі. А саме: аналіз і синтез, критико-конструктивний метод, порівняльний метод, політичний аналіз. Базуючись на аналізі основних теоретичних розробок зарубіжних і вітчизняних дослідників тероризму, кожна з яких висвітлює лише окремі аспекти даного феномену, дисертантка реконструювала комплексне бачення проблеми тероризму. Це дозволило систематизувати різні напрямки дослідження тероризму (політологічний, правовий, соціологічний) та визначити зв`язки між окремими елементами.

Структура роботискладається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 30 стор., списку використаних джерел, — 2 стор. (18 найменувань).

1. Поняття транснаціонального конфлікту

Серед міжнародних факторів, які наприкінці ХХ – початку ХХІ століття становлять серйозну загрозу безпеці людства, відзначаються, зокрема, тероризм, поширення наркотиків, зброї, радіоактивних, отруйних речовин, СНІДу та інших небезпечних хвороб, неконтрольована міграція тощо. Транснаціональна злочинність в цьому контексті посідає особливе місце, оскільки так або інакше взаємозв’язана з різними факторами, посилює їхню небезпеку.

Внаслідок збільшення взаємозалежності держав, диверсифікації міжнародних зв'язків, утворення “прозорих” кордонів інтеграційних угруповань та формування світових комунікаційних і фінансових мереж з'явилися глобальні ринки для нелегальної продукції та послуг. Це дозволяє нагромаджувати значні обсяги капіталу, що обумовлює вплив злочинних організацій на учасників міжнародних відносин.

Тероризм сьогодні — це універсальне явище й за охопленням населення, і за географією його поширення. Сьогодні кризовий пояс тягнеться від Касабланки на заході через Джербу, Ер-Ріяд, Аден до острова Балі на сході, від Найробі і Дар-ес-Салама на півдні до Москви і китайської провінції Синьцзян на півночі. Центр вогнища — Палестина, Ірак, Афганістан та Чечня. Тероризм — це багатогранний феномен, що набуває форми транснаціонального. Не існує єдиного визначення тероризму як явища. Проте необхідно подивитись на нього як з погляду історичного, соціологічного та релігійного, з погляду правоохоронних органів та міжнародного права, з позиції науковців, політиків, фахівців з інформатики. Можна розглянути цю проблему під кутом зору Європи й Америки, Азії і Африки. Однак зрозуміло, що готових рецептів боротьби з тероризмом — швидких і універсальних — найближчим часом не передбачається, а державні структури повинні реагувати на небезпеку, пов’язану з тероризмом, виходячи з нових концепцій і використовуючи нові механізми. У зв’язку з можливістю зростання загрози держава має активізувати і розширити свою діяльність у внутрішньому і зовнішньому сенсі. Тому варто відмітити той факт, що іноді саме державою започатковуються заходи, які стають на перешкоді вільної публічної дискусії. Це можна було спостерігати в США після 11 вересня 2001 року: ризик, що критичні висловлення на адресу політики американського уряду будуть засуджені як недостатньо патріотичні, був надто високий. Подібна ситуація склалася й у Російській Федерації, де держава дуже прискіпливо контролює всі репортажі з Чечні, яка вважається найбільшим вогнищем тероризму в країні.

Міжнародний (транснаціональний) тероризм створив свої осередки в багатьох регіонах світу, та найглибше пустив своє коріння на дузі від Індонезії до Косова, яка проходить через Центральну Азію, субконтинент Індостан та Кавказ. Саме звідти завдаються удари по державах світу. Зміцнюється матеріальна база тероризму, збільшується кількість та чисельність терористичних організацій, рівень підготовки виконавців терористичних акцій, стає різноманітнішим арсенал засобів. Тероризм набуває нових рис та бере на озброєння не доступні раніше методи проведення насильницьких акцій[15, c. 166-168].

Конфліктологія має справу із різними типами міжнародних конфліктів, серед яких найбільш універсальним є політичний конфлікт. Єдиного та загальновизнаного визначення феномену політичного конфлікту не існує, що, однак, не означає відсутності деяких спільних елементів у розумінні цього явища. Спільним є визнання існуючого стійкого протистояння, ситуації напруги, зіткнення сторін, цілей і інтересів, а для політичного конфлікту характерним є винесення вказаних протиріч на політичний, владний рівень. Політичний конфлікт є соціальним явищем, структурованим процесом, своєрідним засобом розв'язання важливих для його учасників політичних питань, суб'єктивно оцінених ними в якості взаємовиключних інтересів, наслідком чого є конфронтаційний характер і спеціальні процедури вирішення…

Міжнародний конфлікт можна розглядати: 1) як філософську категорію, що позначає зіткнення однієї сили з іншою; 2) як наукову категорію, методологічною функцією якої є операціоналізація основних ознак конфліктних ситуацій в світовій політиці; 3) як категорію соціальної поведінки для позначення ситуації існування двох чи декількох сторін в боротьбі за щось, що не може належати їм всім одночасно; 4) як можливість або ситуацію; 4) як структуру; 5) як подію або процес. Навіть наведений перелік тлумачень конфлікту свідчить про комплексність та системність цього явища, адже для повного розуміння конфлікту необхідно його вивчити у всіх вищезазначених проявах.

Тероризм набуває своєрідних рис «терористичного інтернаціоналу», створює загрозу стабільності в окремих державах і міжнародній безпеці загалом. Сучасний тероризм характеризується такими рисами:

— кількісним зростанням терористичних актів, цинічністю і жорстокістю їх виконання;

— масштабністю наслідків акцій, великою кількістю жертв;

— збільшенням спроб оволодіння зброєю масового ураження з метою можливого використання;

— включенням до своїх арсеналів нових засобів впливу — інформаційних, екологічних та психічних;

— високим рівнем підготовки терористів внаслідок їх участі в різних конфліктах;

— сучасною технічною оснащеністю терористичних угруповань;

— високим рівнем фінансового забезпечення;

— використанням різними державами окремих терористичних угруповань для розширення сфер геополітичного впливу;

— поширенням впливу міжнародних терористичних організацій на інші регіони, активними спробами встановити контроль над територіями з багатими запасами енергоносіїв, корисних копалин;

— інтернаціональним характером терористичних угруповань;

— встановленням стійких зв’язків між терористичними організаціями та транснаціональною організованою злочинністю, в першу чергу наркобізнесом;

— зв’язком з найманцями [8, c. 134-136].

Останнім часом помітна трансформація цільових настанов терористів. Часто вони, здійснюючи терористичні акти, не висувають ніяких вимог і не беруть на себе відповідальність за скоєні злочини.

Значно ускладнює боротьбу з міжнародним тероризмом те, що керівництво ряду держав світу вважає підтримку терористичних організацій суттєвим чинником своєї політики. В міжнародному лексиконі є термін «держави — спонсори тероризму», до яких відносять не тільки держави, які безпосередньо підтримують терор як засіб політики, а й ті, що не беруть участі у вирішенні питань боротьби з тероризмом у тій формі, яку автори «чорних» списків держав вважають «єдино правильною». І справді, феномен державної підтримки тероризму має місце. До його характеристики можна віднести наступне: сплановані та здійснювані державними органами або терористичними організаціями акції терору переважно мають ретельно відібрані об’єкти і пропорційні за своїми масштабом та змістом тим практичним політичним цілям, які мають на меті держави — спонсори; масштабне насилля, що застосовується тероризмом, який державно спонсорується, аналогічне тому, яке застосовується у конфліктах між етнічними, націоналістичними організаціями або національними формуваннями, що виступають за соціальну революцію. Водночас використовується тактика цільових акцій, які повинні дискредитувати інститути політичної влади, продемонструвати їх безсилля, а також жорстокість правоохоронних органів і збройних сил, що повинно привернути увагу світової спільноти. Держави-спонсори розраховують на ефект від терористичних дій, а тому останні добре вивірені за цілями, об’єктами і масштабом.

Необхідно додати, що до феномену насилля, яке заохочується державою, приєднався новий, небезпечніший тип тероризму — релігійно мотивований. Про те, що він з’явився, свідчить вихід релігії на перше місце серед ідей та цільових настанов терористичних дій, а також зростання кількості актів терористів-самогубців релігійної мотивації. У новому вигляді (релігійні фанатики-терористи були й раніше) його характеризує підвищення технологічної і оперативної компетентності цієї групи терористів та намагання заволодіти зброєю масового ураження, необхідною, на їх переконання, для досягнення масштабних цілей «священної боротьби» [9, с. 293-297].

Транснаціональний (міжнародний тероризм) визначається державним департаментом США як „тероризм, що зачіпає громадян і території більше, ніж однієї країни”. Тероризм стає міжнародним, підкреслює Л. Моджорян, коли:

· як терорист, так і його жертви є громадянами однієї держави чи різних держав, але злочин вчинений за межами цих держав;

· терористичний акт спрямований проти осіб, захищених міжнародним правом;

· підготовка до терористичного акту провадиться в одній державі, а здійснюється в іншій;

· вчинивши терористичний акт в одній державі, терорист переховується в іншій, відтак постає питання про його екстрадицію.

Міжнародному конфлікту властиві наступні особливості:

— учасниками конфлікту можуть бути як держави, так і інші міжнародні актори, здатні переслідувати політичні цілі;

— міжнародний конфлікт може розпочинатися як внутрішній, але його ескалація здатна виводити об’єкт конфлікту за межі юрисдикції його учасників, внаслідок чого конфлікт призводить до міжнародних наслідків;

— розвиток міжнародного конфлікту відбувається в специфічних умовах анархії міжнародної системи, яка зменшує ефективність міжнародно-правових інструментів його вирішення;

— міжнародний конфлікт може приймати різні форми, і часто поняття, що асоціюються із конфліктом, позначають лише один із можливих шляхів його вирішення (наприклад, ультиматум).

З погляду належності суб’єктів терористичної діяльності до державної влади, тероризм поділяється на державний і недержавний. Різниця між ними полягає в тому, що державний терор є відкритим насильством з боку панівної еліти, що спирається на силу державних інститутів. Він є санкціонованим і має монополію на легітимність. Недержавний тероризм – це насильство і залякування, що використовуються терористичним угрупованнями, які або не беруть участі в діяльності державних органів, або протиставляють себе суб’єктам державної влади. Основною зброєю державного тероризму є репресії, тероризму недержавного – терористичні акти[11, c. 79-81].

2. Особливості проявів транснаціональних конфліктів у сучасних міжнародних відносинах

Новітні форми транснаціонального тероризму в організаційному та оперативному плані і за логістикою настільки відрізняються від моделі первісного тероризму націонал- і соціал-революціонерів, що загальне визначення «тероризм» скоріше вводить в оману, ніж проясняє ситуацію. Воно враховує лише безпосередню функцію нападів, а саме: поширення страху. Якщо в первісному варіанті тероризму цей страх був націлений переважно на державний апарат і панівні класи, які необхідно було залякати чи підштовхнути до ірраціональних дій, тоді як зацікавлена третя сторона спочатку залишалася в комфортній позиції незадіяного глядача, то страх, поширюваний новими формами тероризму, — це атака на психічну інфраструктуру всього суспільства. Хто при цьому фігурував як зацікавлена третя сторона, залежало від постановки цілей і ідеології терористичних груп: могло йтися про відповідні соціальні верстви й класи, соціально залежне селянство, пролетаріат індустріальних суспільств чи пригноблені народи третього світу, а також про нації всередині багатонаціональної держави чи етнічні меншості національної держави, про конфесіональні групи, що дискримінуються за расистськими мотивами, тобто завжди існував власне адресат поширюваного за допомогою насильства «послання». Саме йому, цьому адресатові, необхідно було показати можливість опору, більш того, його закликали до активної участі в насильницьких діях, щоб боротьба, яка спочатку розгорталася між маленькою групою і могутнім державним апаратом, могла б вестися інтенсивніше і з кращими шансами на успіх. Зацікавленої третьої сторони у тому розумінні, якою вона була присутня в споконвічному варіанті тероризму, нині в основному не існує. Тепер терористична кампанія не є перехідним етапом у рамках загальної стратегії, а являє собою самостійний рівень боротьби, де відсутні вимоги переходу до іншої форми насильства, наприклад, до партизанської війни.

Якщо первісний тероризм виконував функцію збирання й організації необхідних сил для того, щоб з достатніми шансами на успіх вступити в серйозне протистояння з державним репресивним апаратом, то за новітніх форм тероризму не приділяють особливої уваги армії і поліції, а шукають і прагнуть до основного зіткнення там, де супротивник слабкіший чи відносно легко уразливий. А це, звісно, ніяк не військовий апарат, це, швидше, складні економічні структури сучасних суспільств, а усередині них — насамперед рухливий психічний стан людей.

Унаслідок цього терористична мережа організації «Аль-Каїда» за планування і здійснення терактів атакувала безпосередньо психічну інфраструктуру західних суспільств, особливо Сполучених Штатів. Стратегічна мета цього нападу — зупинити чи, як мінімум, повернути, іншими каналами спрямувати потоки капіталів, інформації, а також людські і туристичні потоки, що є найважливішими складовими сучасних суспільств. При цьому професіональний військовий апарат, у який сучасні суспільства з метою забезпечення своєї безпеки робили чималі інвестиції, просто ігнорується, а цілями для атак обираються найуразливіші місця цих суспільств. Так, наприклад, коли на туніському курорті в містечку Джерба після вчиненого недалеко від синагоги теракту, внаслідок якого загинуло 19 осіб, скорочуються туристичні потоки з Західної Європи, і внаслідок цього слабшає туніський туристичний бізнес, коли справа доходить до важкої економічної кризи в країні, значною мірою залежної від туризму, стає можливою і катастрофа політичного режиму. Якщо це відбудеться, Захід не тільки втратить важливого партнера і союзника, а зміниться й конфігурація влади у всьому регіоні Магрибу (Арабський Захід). Або внаслідок заходів безпеки, введених після 11 вересня 2001 року, що призвели до уповільнення пасажирських потоків на певних напрямах і великих витрат часу поряд з безпосередніми витратами на заходи безпеки, значно зросли втрати західної економіки. Оскільки в капіталістичній економіці час — це гроші, то терористи надають руху відповідних важелів. І очевидно, що ці важелі діють також незалежно від реальних терактів у вигляді попереджень, що лунають знову і знову, та постійних превентивних заходів безпеки[4, c. 167-169].

Аналогії між класичною спустошливою війною і новими формами транснаціонального тероризму приголомшують і спантеличують, причому як у тім, що стосується форм терористичних атак, так і в тім, що стосується можливостей оборони. Якщо у класичній спустошливій війні значну роль відігравали швидкість і рухливість нападаючих, то у випадку з терористичними гравцями головним стає таємність. Терористи діють таємно, підпільно і виявляються тільки в момент нападу, так що не залишається часу для прийняття власне оборонних заходів. Терористи діють, ніби прикриваючись шапкою-невидимкою, і це дає їм можливість нападати на супротивника, який перевершує їх практично у всіх галузях.

Цей супротивник не має переваги тільки в двох аспектах: він не має у своєму розпорядженні ресурсу часу і можливостей до високої готовності населення пожертвувати собою. Саме на це робить ставку новітня терористична стратегія: використовуючи можливості, надані конспіративністю і засекреченістю гравців, спочатку досягається контроль над тимчасовими ритмами потенційного об’єкта, обраного для атаки, а потім за допомогою нападу на мирні цілі відбувається посилення тиску на уряди тієї чи іншої країни з метою примусу їх до усунення загрози за допомогою політичних концесій, досягнення якнайшвидших успіхів у боротьбі проти тероризму [15, с. 170].

Найскладніше за зіткнення з терористами доводиться демократичним урядам, оскільки терористи використовують високу медійну щільність сучасних суспільств для посилення психологічного ефекту своїх атак, у той час як демократичний устрій цих суспільств не дає змоги урядам здійснити відповідний контроль за засобами масової інформації як захід захисту. Усе це дозволяє слабким у силовому плані гравцям перетворитися в загрозливий виклик для сильних і багатих держав. Отже, терористична загроза характеризується переважно асиметричним розміщенням сил. Первісний тероризм і, звичайно, стратегія партизанської війни були формами асиметричної війни, але майже завжди з тим обмеженням, що асиметрія — вираження споконвічної слабкості авторів терактів, і в міру нарощування ними сил під час воєнних дій асиметрія поступово, крок за кроком перетворювалася в симетрію. Вирішальний бій як симетрична конфронтація був метою майже всіх концепцій партизанської війни, насамперед маоїстської партизанської доктрини. Саме цього немає в новітніх формах транснаціонального тероризму: асиметричні конфронтації більше не розглядаються як ступені до досягнення бажаної симетрії, перспектива досягнення симетрії з ворогом взагалі не розглядається. Це — політико-стратегічна інновація, яка має далекосяжні результати і водночас показує реалістичну оцінку сил тими, хто здійснює стратегічне планування новітніх терористичних кампаній.

Новітні форми тероризму ґрунтуються, таким чином, на тому, що в них асиметрія розглядається не як тимчасовий екстрений захід, а як певний ключ до успіху. Тому зіткнення з військовим апаратом західної держави не ставиться за мету навіть і у віддаленому майбутньому. Навпаки: необхідно вислизнути від нього, щоб знову і знову мати можливість нападати на інфраструктуру західних суспільств. Цій меті оптимально відповідає організаційна структура у формі не прив’язаних до певної території мереж.

Природа транснаціонального тероризму потребує глобального об'єднання держав, радикально відмінних форм структур безпеки та переважного використання мирних засобів[18, c. 264-265].

3. Наслідки транснаціональних конфліктів

У усвідомленні можливостей вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами велику роль зіграли публікації періодичного видання — Journal of Peace Researche, що виходить в Осло. Одним із важливих висновків, зроблених у рамках формованої ним ідейно-теоретичної течії, став висновок про те, що мир — це не просто відсутність війни, але насамперед — законність і справедливість у відношеннях між державами. І. Галтунг йде ще далі, рахуючи, що мир — це не просто відсутність прямого насильства, але і відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, що виникають із структурних примусів. Однієї з характерних рис даної течії західної конфліктології є властивий йому значний ступінь нормативизму. Мир розглядається його представниками не тільки як цінність, але і як ціль, досягнення якої припускає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними — деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, поглиблюючи тим самим внутрішню суперечливість течії.

Розходження між аналізованими школами носять значною мірою умовний характер. Підтвердженням може служити тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і засобів врегулювання конфліктів. Так, Д. Сінгер, один із відомих представників американської школи біхевіоризму в науці про міжнародні відносини, у 1972-73 р. обирається президентом Міжнародного товариства дослідників миру (Peace Research International Society), а з 1974 р. очолює Комітет з вивчення конфліктів і миру Міжнародної Асоціації політичних наук. Не менш важливою є і та обставина, що обидві течії одним із найважливіших засобів врегулювання конфліктів вважають переговори.

Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку — ідеї "силового підходу". Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів. У цілому, ці тенденції зводяться до наступного:

По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зменшення ролі військового чинника.

По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об'єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.).

По-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій.

По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами.

Нарешті, по-п'яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п.[16, c. 39-41]

В сучасних міжнародних конфліктах, звичайно, об’єктами можуть бути всі зазначені групи ресурсів. Особливого значення все ж таки набувають територіальні конфлікти, тобто конфлікти, в яких основним об’єктом виступає територія. Значення й цінність території обумовлені функціями, які вона виконує в розвитку силових можливостей сучасної держави. Територія одночасно є місцем розміщення армій та озброєння, важливим економічним та геополітичним ресурсом. Це збільшує її політичну цінність і робить найбільш «популярним» об’єктом конфліктів, особливо між новими або т.зв. «слабкими» державами. Окрім території об’єктами конфлікту можуть виступати й інші матеріальні цінності…

Відносини між суб’єктами конфлікту являють собою практичну взаємодію їхніх стратегій. Вона охоплює різні сфери дво- та багатосторонніх відносин, але нерівномірно. В залежності від фази конфлікту та його об’єкту, відносини між сторонами концентруються переважно в одній або декількох суміжних сферах. Лише масштабні конфлікти («тотальні») зачіпають всі сфери відносин між сторонами. Відносини між суб’єктами визначають тип конфлікту. За переважаючим значенням окремої сфери відносин можна виокремити економічні, політичні, військові, інформаційні конфлікти… …Система відносин будується не лише між сторонами, але також і між учасниками конфлікту. Під учасниками маються на увазі не безпосередні суб’єкти конфлікту, а різного роду треті сторони: посередники, третейські судді, миротворці, арбітри тощо. Ключовою відмінністю учасників від суб’єктів конфлікту є відсутність прямої зацікавленості перших в розподілі об’єкту конфлікту. Вони, тим не менш, є зацікавленими в його результатах або в його врегулюванні з різних причин.

Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення "переговорної стратегії", що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (действующих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти[12, c. 148-149].

У аналізі міжнародних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення — на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов'язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якайсь загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення.

Сказане багато в чому відноситься і до досліджень конфліктів. Незважаючи на численні спроби створення загальної теорії конфліктів, жодна з них не увінчалася успіхом. Не існує і загальної теорії міжнародних конфліктів. На цю роль не можуть претендувати ні полемологія, ні конфліктологія, ні соціологія конфліктів. По-перше, численні дослідження не виявили якоїсь стійкої кореляції між тими або іншими атрибутами міжнародних акторів і їхньою конфліктною поведінкою. По-друге, ті або інші чинники, які могли б розглядатися як детермінуючі конфліктний процес, як правило, варіюються на різноманітних фазах цього процесу і тому не можуть бути операціональними в аналізі конфлікту на всьому його протязі. Нарешті, по-третє, характер мотивів і природа конфліктів рідко збігаються між собою, що також утрудняє можливості створення єдиної теорії конфліктів, придатної на усі випадки.

Вирішення міжнародного конфлікту – тривалий процес, який часто вимагає одночасного задоволення сформульованих вище вимог. На практиці лише обмежене коло конфліктів піддається такому врегулюванню, часто в тих випадках, коли попереднє протікання конфлікту вже змінило структуру відносин, значно послабивши його сторони. Але таке, «природне», вирішення часто стає неприйнятним, оскільки в його ході яскраво проявляються дисфункції конфлікту, його негативні, руйнівні особливості. Тому світове співтовариство, окремі держави та міжнародні організації шукають засобів ефективніше втручатися в протікання конфліктів, сприяючи їх врегулюванню. Часто таке втручання стає предметом дискусій, оскільки вирішуючи один конфлікт, здатне створити новий. Вирішення міжнародних конфліктів багато в чому залишається справою «спроб та помилок».

Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва[13, c. 219-221].

4. Механізми запобігання та розв'язання транснаціональних конфліктів

Сучасні міжнародні конфлікти мають певну особливість – вони інколи ведуться за допомогою не лише традиційних (збройних), але й нових (інформаційних) засобів. Виникає нове поняття – “інформаційна війна”.

Так, наприклад, велике значення приділялося інф. операціям під час підготовки НАТО агресії проти Югославії, оскільки саме інф. – психологічний вплив визначав рівень міжнародної підтримки силових операцій. Останні приклади – конфлікти в Афганістані, Ірані. В конфліктах в різний спосіб приймали участь десятки країн, особливе місце займали інф. операції (з вищезазначених причин).

У протистоянні з новою терористичною загрозою можна виділити ряд напрямів боротьби. Перший — це психологічна настанова населення, яку можна було б позначити як «героїчний спокій і незворушність». Оскільки терористичні атаки націлені насамперед на лабільну психічну інфраструктуру сучасних суспільств і мають на меті досягти глибокого впливу відносно малими засобами, значну частину цього ефекту буде знято, якщо реакцією на теракти буде не істерична збудженість, а холоднокровна стриманість, чого досягти в цьому разі надзвичайно складно. Тоді не можна буде ні зупинити туристичні потоки, ні економічно підірвати авіакомпанії, і амплітуда коливання курсів акцій не буде настільки значною.

На відміну від першого, другий напрям має більш яскраво виражений наступальний характер і являє собою комбінацію правоохоронних заходів, заходів спецслужб та воєнних операцій. Їх мета — за допомогою переслідування натискати на терористичні групи, обмежуючи їхню здатність до нападу, і насамперед відняти в них первісну необмежену здатність контролю над тимчасовими ритмами конфлікту. Так само, як і всі інші організації, терористичні мережі мають у своєму розпорядженні лише обмежені ресурси. І тому йдеться про те, щоб створити для них таку ситуацію, в якій вони змушені значну частину своїх ресурсів (насамперед найбільш дефіцитну) використовувати для самозбереження, відповідно у них залишиться значно менше сил для проведення наступальних операцій. У цьому разі завдання воєнних дій — ввести терористів у стан стресу, щоб у такий спосіб змусити їх до здійснення помилок та різкого збільшення витрат ресурсів. Звичайно, використання збройних сил не націлене в даному разі на швидке військове рішення, як це може бути у разі симетричних конфліктів. Військові акції в рамках боротьби з тероризмом можна порівняти скоріше з тими превентивними наступальними операціями, що покликані зменшити ймовірність здійснення спустошливих походів потенційним агресором. За допомогою таких засобів тероризм не може бути остаточно переможений, але його здатність до нападу буде знижено.

Третій напрям — відокремлення терористичних груп (у вузькому розумінні) від оточення, що їх підтримує, тобто від можливості поповнення нових бійців, коштів і політичної легітимації. Цей рівень оборони може виявитися дієвим лише в середньо- і довгостроковій перспективі та, до того ж, ступінь цього впливу не можна пророчити з впевненістю. Він може бути дуже глибоким і призвести до знекровлення структур терористичних груп, а може виявитися поверхневим, маргінальним і залишитися незначним. Хоча цей рівень найчастіше є предметом активних суспільних дискусій, але й дотепер не розроблені дієві концепції, які можна було б операціоналізувати. Цей рівень важливий, але поки що він є тільки як заклик і не має під собою концептуального обґрунтування, від нього мало що можна чекати [18, с. 266].

Четвертий напрям — консолідація всієї світової спільноти та приведення законодавства всіх зацікавлених країн у сфері боротьби з тероризмом до єдиних міжнародних вимог (стандартів).

Доцільно було б, на думку автора, об’єднати оперативно-пошуковий потенціал спецслужб світового співтовариства під егідою Ради Безпеки ООН, роль якої останнім часом виявилася приниженою, і створити спеціальне відомство — транснаціональний центр, якому буде доручено організацію антитерору. Звичайно, створення такого центру поки що виглядає малоймовірним. Він має забезпечити розробку стратегії і тактики боротьби, а також керувати зусиллями світової спільноти щодо протидії загрозі сучасного тероризму на регіональному і глобальному рівнях за допомогою комплексного планування на всіх напрямах протидії. Центр повинен координувати персонал, матеріальні і фінансові ресурси всіх найбільших іноземних спецслужб. Тільки така організація зможе забезпечити ефективне маневрування людськими, фінансовими й оперативно-технічними ресурсами з об’єднаного джерела, включаючи авіаційне забезпечення і використання засобів космічного базування. Провідним підрозділом центру, його мозком, безперечно, повинна стати група з кращих і найавторитетніших представників інтелектуальної еліти розвідки, зовнішньої і внутрішньої контррозвідки (розроблювачі проблем). Головним завданням Центру стане знищення всіх терористичних баз, хоч би на якій території вони знаходилися, виявлення місць дислокації керівних структур терористів і перекриття можливих шляхів їхнього відходу, виявлення джерел фінансування та їх закриття. Окрім цього, центру доцільно доручити контроль за дотриманням режиму непоширення ядерної, хімічної, біологічної зброї і засобів її доставки. Він повинен мати у своєму розпорядженні можливості для припинення спроб створення ЗМУ терористичними організаціями [9, с. 298].

З огляду на те, що матеріали про терористів, терористичні організації, теракти значною мірою розрізнені, а адреси їхнього зберігання не завжди бувають відомі, виникає природна потреба в створенні спеціалізованої бази даних, у якій були б зосереджені відповідні відомості за конкретними регіонами. Це дасть змогу звільнитися від дублювання і прогалин у роботі спецслужб, розв’язати проблему інформаційного забезпечення оперативно-службової діяльності. Тобто необхідний об’єднаний банк даних, у якому накопичуватимуться відомості про осіб, організації, сили, засоби, методи, канали зв’язку, фінансові операції, що мають відношення до тероризму. Особливу увагу при цьому необхідно приділити заходам, які забезпечують швидкий обмін інформацією, що дозволить запобігти злочинам, забезпечить затримку, арешт і залучення до судової відповідальності конкретних осіб, що вчинили теракти. Транснаціональний центр повинен мати цілковитий доступ до інформації, що добувається всіма суб’єктами боротьби з терористами. Для цього буде потрібно розробити спеціальний правовий акт.

Центру по боротьбі з тероризмом необхідно буде очолити і скоординувати роботу з удосконалювання національних, регіональних і міжнародних законодавств. Вона покликана послабити й нейтралізувати інтернаціональні терористичні організації за допомогою використання комплексу заходів, включаючи карне переслідування їх всім світовим співтовариством і жорсткість кримінальної відповідальності за участь у діяльності міжнародних терористичних структур, і сприяти їх ліквідації[5, c. 45-48].

В сучасних умовах боротьба проти тероризму ускладнюється подвійною і непослідовною поведінкою правлячих класів і властей, які наживають політичний капітал на терористичних акціях, відтісняють з політичної арени і дискредитують справді демократичні і ліві сили. Тому заходи, що вживаються проти тероризму, половинчаті: репресій зазнають лише справді ліві, прогресивні сили, а злочинні праві екстремісти так і залишались непокараними. Урядова преса і служба привчають обивателя до повсякденності тероризму. Звертаючи увагу на тероризм, засоби масової інформації сприяють його поширенню. Рішуча радикальна боротьба проти тероризму невіддільна від боротьби проти причин, що його породжують: проти соціальної несправедливості, насилля, авантюризму, агресії тощо.

Тероризм посягає на суспільну безпеку, нормальне функціонування органів влади, інших органів управління, підприємств і організацій, а також життя, здоров'я громадян, права власників майна та ін. Тероризм, тобто здійснення або загроза здійснення загально небезпечних дій, спрямованих на залякування населення або соціальних груп з метою примусу держави, міжнародної організації, фізичної або юридичної особи або соціальної спільності для прийняття якогось рішення та ін.

Окрім транснаціонального, потрібно створити регіональні центри по боротьбі з тероризмом для керівництва тими підрозділами, діяльність яких поширюється на певний регіон чи країну.

Можливо, доцільно створити при Раді Безпеки ООН спеціальний розвідувальний департамент, що складається переважно зі співробітників відповідних спецслужб. На це відомство покласти завдання з координації діяльності різних органів безпеки; централізований збір інформації про терористів та осіб і організації, що підтримують їх; виявлення фінансових джерел терористів, а також постачальників зброї і вибухівки.

Повноцінне постконфліктне будівництво передбачає структурні зміни. Для їхнього здійснення необхідні:

— визнання сторонами взаємної відповідальності в конфлікті, включаючи відповідальність за його початок та форми;

— відповідальність передбачає готовність до подолання негативних наслідків конфлікту та виправлення здійснених в його ході помилок. Для їх встановлення часто необхідні спеціальні процедури, як-то суди, трибунали, допомога посередників та ін.;

— зміни в сферах, що породили конфлікт – знаходження нових форм взаємодії та розподілу цінностей, що стосуються інтересів всіх сторін конфлікту;

— перебудова старих та, якщо необхідно, запровадження нових інститутів підтримки відносин між сторонами.

Так що досягнення компромісу і знаття гострих протиріч стосовно деяких аспектів конфлікту не гарантує того, що відносини між сторонами не повернуться до латентної конфліктної фази[1, c. 29-32].

Надати такі гарантії може вирішення конфлікту – комплексне й повне усунення його причин, до якого можна висунути наступні вимоги:

— Завершеність протиріччя стосовно об’єкту конфлікту. Ця вимога передбачає «зникнення» причини конфлікту або втрату нею власної значимості. Як правило, це відбувається внаслідок розподілу об’єкту конфлікту, причому такого розподілу, який хоча б мінімально задовольняє уявленням про справедливість всіх його суб’єктів. В іншому випадку причина конфлікту може зникнути лише разом із одним або декількома його сторонами. Таким чином, завершеність включає в себе погодження сторін із результатом конфлікту та пристосування його до власних систем цінностей.

— Здатність підтримки та самостійного відтворення нового стану відносин. Лише таке вирішення конфлікту можна вважати ефективним, яке не потребує постійного або тривалого зовнішнього втручання для попередження нової ескалації.

— Інноваційність вирішення конфлікту. Знайдений компроміс має встановлювати нові відносини між сторонами, вносити структурні зміни, внаслідок яких зникають підстави для рецидиву конфлікту. Часто рішення, що не виконують ці функції, є лише тимчасовими заходами, здатними повернути конфлікт до латентної фази, але не здатними попередити загострення старих протиріч. Ефективне управління конфліктами має пропонувати інноваційні рішення.

Процес примирення між сторонами конфлікту є невід’ємним атрибутом його розв’язання. Якщо постконфліктне будівництво здебільшого передбачає відновлення політичних, економічних та соціальних інститутів, функцій та процесів; примирення стосується вдосконалення, а часто й встановлення заходів зміцнення довіри між сторонами конфлікту, мінімізації історичної ворожнечі чи руйнації ворожих стереотипів. Примирення часто вимагає апелювання до історичного досвіду, зміну його трактування сторонами; відмови від давніх претензій; визнання нових реалій або обставин. Актуальність вислову про те, що конфлікт існує насамперед в свідомості його суб’єктів підтверджується безпосереднім чином в процесі примирення.

У XXI столітті міжнародна безпека не може бути забезпечена тільки наддержавами чи регіональними державами-лідерами. Мир і спокій на Землі залежать від зусиль всього цивілізованого людства[7, c. 85-86].

Висновки

Сучасний тероризм успадкував у своїх історичних попередників усі риси політичного насильства. Разом з цим він володіє специфічними особливостями і становить новий ступінь розвитку цього явища. Він відрізняється наявністю визначеної політичної мети, яка пов`язана з його ідеологічним забезпеченням.

Тероризм — це багатогранний феномен, що набуває форми транснаціонального. Не існує єдиного визначення тероризму як явища. Проте необхідно подивитись на нього як з погляду історичного, соціологічного та релігійного, з погляду правоохоронних органів та міжнародного права, з позиції науковців, політиків, фахівців з інформатики. Можна розглянути цю проблему під кутом зору Європи й Америки, Азії і Африки. Однак зрозуміло, що готових рецептів боротьби з тероризмом — швидких і універсальних — найближчим часом не передбачається, а державні структури повинні реагувати на небезпеку, пов’язану з тероризмом, виходячи з нових концепцій і використовуючи нові механізми. У зв’язку з можливістю зростання загрози держава має активізувати і розширити свою діяльність у внутрішньому і зовнішньому сенсі. Тому варто відмітити той факт, що іноді саме державою започатковуються заходи, які стають на перешкоді вільної публічної дискусії. Це можна було спостерігати в США після 11 вересня 2001 року: ризик, що критичні висловлення на адресу політики американського уряду будуть засуджені як недостатньо патріотичні, був надто високий. Подібна ситуація склалася й у Російській Федерації, де держава дуже прискіпливо контролює всі репортажі з Чечні, яка вважається найбільшим вогнищем тероризму в країні.

Основний метод тероризму — погроза застосування насильства, що переходить в збройну конфронтацію, яка не є воєнним конфліктом.

Сучасний тероризм має соціальну базу, значною частиною якої є молодь, жінки та інші соціально незахищені прошарки населення. Під впливом соціально-економічних труднощів розвивається жіночий тероризм. З урахуванням соціальної бази тероризм не може бути знищений тільки воєнно-політичними методами. Реальний шлях для цього — здійснення глибоких і всесторонніх соціально-політичних перетворень.

Основними тенденціями розвитку сучасного тероризму є: транснаціональний характер; ідеологічне забезпечення; установка на світову війну; прагнення отримати доступ до зброї масової поразки та здійснювати загрозу ядерного шантажу; оволодівання сучасними технічними засобами та “професіоналізація”; співробітництво із засобами масової інформації; розпорядження значними фінансовими ресурсами; нівелювання, конвергенція основних течій.

Список використаної літератури

Беблер А. НАТО і транснаціональний тероризм // Україна-НАТО. — 2006. — № 1. — С. 28-38
Голубева Г.А., Дмитриев А.В. Азбука социологии и конфликтологии: Терминол. словарь. — Москва: МАЭП, ИИК "Калита", 2001
Козер Л. Функции социального конфликта / Пер. с англ. О.Назаровой; Под общ ред. Л. Ионина. — Москва: Идея-Пресс, 2000
Конфліктологія. За ред.Герасіна Л.М. Панова М.І.-Харків.:”Право”,2002.
Кременюк В.А. Об исследовании международных конфликтов // США — Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — N 2(374). — С.45-59
Молодежь как социальная база современного терроризма //Молодежь третього тысячилетия: гуманитарные проблемы и пути их решения. Сб. научных ст. – Одесса. – 2000. – Т. 1 – С. 195–200.
Орлянський В. С. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ В. С. Орлянський; Мін-во освіти і науки України, Запорізький нац. техн. ун-т. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 159 с.
Политическая конфликтология: Работы российских и зарубежных авторов: Хрестоматия / Под ред. М. Лебедевой и С. Устинкина. – Москва, 2002
Понятие и сущность терроризма //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 2000. – Вип. 9 – С.293-298.
Правый терроризм: влияние на социально-политические процессы современности //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр.. – Одеса: Астропринт. – 1999. – Вип. 6 – С.279–282.
Примуш М. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ Микола Примуш,; Мін-во освіти і науки України. — Київ: Видавничий дім "Професіонал", 2006. — 282 с.
Русинка І. Конфліктологія. Психологія запобігання і управління конфліктами: Навчальний посібник/ Іван Русинка,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Професіонал, 2007. — 334с.
Скібіцька Л. Конфліктологія: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ліана Скібіцька. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 383 с.
Социально-биологические факторы терроризма //Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса:Астропринт. – 1998. – Вип. 3. – С.160–163.
Тероризм як тип політичної поведінки //Тероризм і боротьба з ним Міжвідомчий науковий збірник НДІ “Проблеми людини”.-Київ. – 2000. – Т. 19. – С.166–170.
Терроризм как компонент кризисных ситуаций в современном мире //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 2000. – Вип. 8. – С.39-42.
Типологизация исполнителей террористических актов //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт. – 1998. – Вип.. 5. – С.141–144.
Типологизация терроризма //Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. – Одеса: Астропринт, 2001. Вип. 10 – С.263–266.