Вступ.

1. Сутність та функції економічного районування та господарського комплексу.

2. Особливості економічного районування України.

3. Проблеми й перспективи економічного районування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Україна, розбудовуючи власну державу, поряд із здійсненням політики виходу з кризового становища, визначає нову, науково обґрунтовану регіональну структурну політику. Мається на увазі державне втручання щодо регулювання економічними процесами в кожному регіоні на базі взаємовигідного територіального поділу праці і спеціалізації як основи нагромадження суспільного багатства, скорочення затрат ресурсів в народному господарстві, підвищення ефективності виробництва. Економічні і правові відносини та регулятори між центральними і регіональними органами влади будуються на конституційних засадах за умови верховенства загальнодержавного права й чинного законодавства.

Суспільно-економічні перетворення, що здійснюються в регіонах України, змушують критично підійти до існуючих концептуальних підходів економічної теорії як науки про використання людьми рідкісних або обмежених виробничих ресурсів (земля, капітал, праця), макро- і мікроекономіки і на їх підставі по новому розглядати напрямки суспільного регіонального відтворення, які відбивають зв'язки і залежності між різними компонентами територіальних соціально-економічних систем. Виявлення закономірностей соціально-економічних процесів відкриває шляхи щодо створення ефективної ринково-орієнтованої системи управління регіонами.

Система управління регіонами, як відомо, за часів колишнього Радянського Союзу здійснювалася без врахування в новому обсязі відтворювальної регіональної компоненти з притаманними їй особливостями. Напрямки розвитку регіонів визначалися, як правило, на галузевому рівні, чим не забезпечувалася збалансованість між різними галузями регіональної економіки. Комплексні плани соціально-економічного розвитку, що спрямовувалися на узгодження галузевих і територіальних інтересів, по суті представляли собою механізми зведення галузевих розробок, які на функціональному рівні не відображали територіальні соціально-економічні системи регіону. При цьому регіональні плани соціально-економічного розвитку, що розроблялися, по суті, не мали механізмів їх реалізації, контролю, стимулювання і особистої відповідальності. Економічні важелі регулювання виробництва знаходилися в руках галузевих міністерств і відомств переважно союзних органів влади, а регіональні управлінські структури відігравали пасивну роль у виконані планових розробок.

1. Сутність та функції економічного районування та господарського комплексу

У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об'єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайонних зв'язків. Об'єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у даному регіоні:

• природні ресурси

• особливості економіко-географічного положення території

• система розселення

• чисельність населення

• територіальна організація виробництва

• виробничий потенціал

• спеціалізація господарства

• рівень господарського освоєння території.

На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об'єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв'язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:

1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв'язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

6. форми територіальної організації виробництва — промислові, інфраструктури (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій[5, c. 64-65].

Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них відносяться наступні:

• економічна цілісність;

• територіальна єдність;

• чітко визначене економіко-географічне положення;

• одномасштабність в межах одного рівня ієрархії;

• наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;

• економічне тяжіння до районоформуючого центру;

• непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Враховуючи масштабний ранг України, як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об'єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності.

Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони.

Крупні (інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малі райони (мікрорайони) пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків)

Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст[9, c. 52-54].

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є :

• створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

• вдосконаленні територіальної структури господарства;

• формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

• обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

• обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

• підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

• сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;

• створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення[6, c. 102].

2. Особливості економічного районування Українита галузей господарського комплексу

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.

В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримськотатарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 p., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Поповкіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-географічною наукою[8, c. 48-49].

Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:

• Донецького (Донецька, Луганська області);

• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);

• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Південного (в оригінальному тексті — Причорноморського) (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України (рисунок 1)[3, c. 82-84].

3. Проблеми й перспективи економічного районування

В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обґрунтування, є наступні.

1. Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону.

Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на системному рангу обласної ТСЕС.

2. Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. Існуюча мережа районування України явно є недосконалою. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіально відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри — м. Житомир та м. Чернігів. У

Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром — м. Сімферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини. Зокрема, половина Кіровоградської області знаходиться в зоні впливу розташованого поряд із нею крупного промислового центру — Кривого Рогу, який і за чисельністю населення більше ніж у двічі перевищує Кіровоград. На території Кіровоградської області продовжується рудоносна територія Кривбасу. Сільськогогосподарські райони цієї області використовують Кривбас як крупний ринок збуту своєї продукції. Енергетична база Кіровоградської області спирається на потужну енергетичну базу Придніпров'я. Проте, Кіровоградщина за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками[7, c. 71-73].

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні закономірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціально й екологічно ефективного використання сукупного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій перспективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії — й неможливим завданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею кільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укрупнення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8—10 макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в майбутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорінне підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил. Одним з найактуальніших питань економічного районування є окреслення схеми нового адміністративно-територіального устрою України в світлі адміністративно-територіальної реформи.

Тут першочерговим завданням є забезпечення відповідності нового адміністративно-територіального устрою територіальній організації продуктивних сил в країні, яка є значним чином регіонально-диференційованою. В результаті пропонованих змін території різних областей, близькі за географічною площею, й далі відрізнятимуться територіальною концентрацією населення, виробництв й соціально-економічним потенціалом, а отже — і можливостями розвитку. За відомої схеми АТУ (адміністративно-територіального устрою), запропонованої у 2005 році Урядом, як основи для проведення реформи, ранг регіону отримують великі міста (такі, як Одеса, Харків, Донецьк, Львів тощо), їм присвоюється ранг міста-регіону. Передбачається укрупнення адміністративних районів в межах областей, надання рангу районів середнім і великим містам (ранг міста-району). Дана схема АТУ виглядає проблематичною як з точки зору принципів районування, так і з боку підходів до окреслення меж територій[2, c. 115-117].

Дійсно, для збалансування економічних потенціалів областей можна укрупнити малопотужні, відносно малонаселені області до рівня великої області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області), або ж до території рангу економічного макрорайону (кілька областей). Поставлено питання про укрупнення областей, зокрема — про об'єднання Волинської і Рівненської областей, розподіл території Кіровоградської області, можним є й подрібнення областей (поділ Донецької області на суто Донецьку і Приазовську з обласним центром Маріуполь) з метою збалансування соціально-економічних потенціалів територій, що, однак, може негативно сказатися на роботі крупних міжгалузевих територіальних комплексів, які об'єктивно склалися на території таких областей.

При розгляді питання про адміністративно-територіальну реформу на рівні регіонів дискутується питання про збереження унітарного устрою, або ж про федералізацію країни. У останньому випадку, можливість котрого не виключається розстановкою суспільно-політичних сил в країні, ймовірним є введення в систему АТУ в ранзі регіону поряд з областю, або замість неї автономної республіки. Не виключеною й поява "краю", або ж "землі" — крупнішої за площею, але близької за кількістю населення й економічним потенціалом до крупної області територіальної одиниці. Назва "автономна рес-публіка", скоріше за все, не відповідає реаліям і традиціям України, навіть за умови федералізації її адміністративно-територіального устрою. Випадок Криму в цьому контексті є скоріше показовим виключенням. Теоретично можливим є існування в межах краю або області, й автономних округів (в ранзі регіонів), існування яких виправдано соціально-економічними та етноісторичними причинами, свідомою регіональною самоідентифікацією населення (Буковина, Гуцульщина, Лемківщина, Сіверянщина, місця територіального компактного зосередження угорців на Закарпатті, поляків на Житомирщині, татар у Криму тощо) при збереженні територіальної цілісності української держави. Проте, практика державотворення в Україні показує ефективність функціонування саме унітарної моделі АТУ країни, ідея федералізації поки що не отримує підтримки в більшості регіонів країни, отож, нове районування України, скоріше за все, спиратиметься на унітарну модель розвитку української держави[4, c. 69-71].

Висновки

Формування ринкових умов господарювання, зміна надходження обмежених для розвитку регіонів ресурсів, поставили перед регіонами проблему самовизначення в загальній економічній системі. Насамперед змінюються підходи до формування регіональних цілей розвитку. Замість забезпечення додаткового економічного ефекту за рахунок організації виробництва на перше місце виходить проблема створення сприятливих умов для соціального забезпечення населення. Конкретизація цілей виступає у формі інтересів на місцях, доступних для регіонального управління, якими є:

• дотримання збалансованості економічного, соціального і екологічного розвитку регіонів;

• досягнення відповідності рівня життя населення, його окремих прошарків, світових стандартів;

• вдосконалення структури і форм територіальної організації з урахуванням подальшого розвитку суспільного і територіального поділу та інтеграції праці, а також найбільш доцільної територіальної організації суспільства в цілому;

• розвиток господарських комплексів як самовідтворюючих соціально-економічних та екологічних систем; розвиток бюджетно-фінансових та інших економічних засобів регулювання регіональної економіки;

• забезпечення стабільності соціально-політичної та національно-етнічної системи на місцях.

Замість жорсткої орієнтації на задоволення державних інтересів для різних регіонів основними критеріальними факторами виступають:

• поліпшення рівня життя населення регіонів та їх соціальної захищеності;

• величина соціально-економічного ефекту для даної території, який виступає у вигляді приросту економічного потенціалу та поліпшення соціально-культурної сфери;

• рівень еколого-економічної безпеки та соціально-економічної збалансованості регіону.

Перехід регіонів України до економічного зростання вимагає формування науково обґрунтованих напрямків, які дозволяли б закріпленню позитивних тенденцій попередніх періодів і перетворенню їх на стабільні процеси суспільного прогресу. Основою забезпечення таких напрямків виступає визначення і врахування в процесі прийняття управлінських рішень дії чинників, які сприяли б соціально-економічному розвитку регіонів.

Для стабільного розвитку суспільства та ефективного функціонування держави необхідно забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з інтересами населення регіонів і територіальних громад, ґрунтуючись на засадах унітарності держави та цілісності її території. Має бути досягнуто оптимальне співвідношення децентралізації і централізації влади, забезпечено збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, враховано їх історичні, економічні, екологічні й демографічні особливості та культурні традиції. Повільність темпів ринкових перетворень та незадовільний стан вирішення соціально-економічних проблем свідчать про відсутність виваженої державної політики щодо регіонів та місцевого самоврядування, що породжує численні конфлікти між різними рівнями влади, негативно позначається на економічному розвиткові регіонів, призводить до поглиблення диспропорцій в територіальній структурі. Усе це значною мірою є наслідком структурної кризи, що знаходить свій прояв у надмірній централізації державної влади, відсутності належної матеріальної і фінансової основи та державної підтримки регіонального й місцевого самоврядування. Крім того, ще не створено належної нормативно-правової бази для забезпечення взаємного представництва інтересів центру і регіонів.

Список використаної літератури

1. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

2. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

3. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

4. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

7. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

8. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

9. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.