Трудове виховання молоді

ВСТУП

В Україні відбуваються докорінні зміни, пов'язані з процесами державотворення, демократизації, переходу до нових економічних відносин. національного відродження в усіх сферах життя суспільства. Вони вимагають нових підходів до вирішення проблем освіти і виховання підростаючих поколінь.

Сучасний період розвитку українського суспільства відкриває широкі можливості для оновлення змісту роботи закладів освіти на основі народних традицій виховання. Як писав видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський, "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу.

Народність є й досі єдиним джерелом життя народу в історії. Народ без народності тіло без душі, якому лишається тільки піддатися законові розкладу і знищитись в інших тілах, що, зберігають свою самостійність” [56; 36].

Історичнийдосвідщераз підтвердивтой факт, щовиховання,відірване від національних коренів, не має майбутнього. Саме тому Закон України "Про освіту" включає положення про необхідність плекати у свідомості молоді почуття поваги до національних, історичних, культурних цінностей українського народу та інших народів, що проживають на теренах нашої держави[7; 8].

Родина — це колиска нації. У ній молоде покоління зростає і мужніє, збагачується життєвим досвідом. У батьківській родині закладаються підвалини щастя і добробуту молодої сім'ї. В отчій оселі діти проходять школу трудового виховання, готуються до праці, до самостійного трудового життя.

Трудова активність, сформованість творчої, працелюбної особистості невід'ємна умова гармонійного її розвитку. УКонцепції національного виховання звертається увага на важливість використання надбань української народної педагогіки, необхідність перебудови на її основі навчально-виховного процесу, зокрема процесу трудового виховання. Це нерозривно пов'язане з глибоким дослідженням і відродженням культурно-історичних традицій та надбань української народної педагогіки, що стосуються завдань трудового виховання підростаючого покоління. Оскільки витоки української народної педагогіки знаходяться у сімейній педагогіці, надзвичайно цінною, актуальною для наукового аналізу є проблема трудової підготовки дітей у процесі родинного виховання.

Характеризуючи стан розробленості цієї проблеми, слід зазначити, що інтерес до питань, які стосуються трудового виховання молоді, її підготовки до самостійного життя, є таким же давнім, як і сама історія людського суспільства. Перші настанови щодо цього знаходимо у Демокрита [22].

Пізніше ці итання розглядали соціалісти-утопісти: Т. Кампанела, Р.Оуен, Ш.Фур'є. Розробляли їх видатні педагоги: П.Ф.Каптерєв [10], Я.А.Коменський [13-14], М.О.Корф [17], Й.Г.Песталоцці [30-31], С.Ф.Русова [38], К.Д.Ушинський [55-57], С.Т.Шацький [66-67]. Звертались до них класики літератури та громадські діячі: Л.М.Толстой, І.Я.Франко, Т.Г.Шевченко.

Ще з античних часів бере початок літературний жанр, представники якого у своїх творах викладають повчання стосовно виховання дітей, що ґрунтуються на власному досвіді, узагальненні педагогічних надбань попередніх поколінь. До цього жанру звертались київський князь Володимир Мономах [27], англійський філософ-мораліст, публіцист, дипломат, представник старовинного аристократичного роду лорд Честерфілд [65], український мандрівний філософ, поет Г.С. Сковорода [42-47], російський військовий, учасник оборони Севастополя, що знаходився в місті протягом усіх 349 днів облоги, граф Д.Остен-Сакен [29], а також M. Колоколова [12], В.В.Поворинська [33], І.О.Фесенко [59]. Батько великої родини, комерсант Д.Сігма узагальнив піввіковий досвід виховання власних дітей та свої педагогічні спостереження, осмисливши їх з точки зору християнської моралі [40].

Не обійшли увагою цю проблему і класики марксизму-ленінізму: К.Маркс, Ф.Енгельс та В.І.Ленін. Трудове виховання молоді розглядалось ними як важливий момент у процесі побудови суспільства комуністичного типу. Передбачалося залучення дітей обох статей до трудового навчання в умовах реального виробництва, до участі в продуктивній праці. Планувалося посилити політехнічну спрямованість шкільного курсу, поєднати вивчення основ наук і загальних принципів організації виробництва, найпоширеніших технологічних процесів.

Педагогічні проблеми трудового виховання молоді в нових соціально-економічних умовах широко досліджувались і ініціювались у практиці роботи загальноосвітніх шкіл у 20-ті та на початку 30-х років нинішнього століття (П.Блонський, А.Калашников, М.Пістряк, І.Розанов, Я.Чепіга, С.Шацький). Вагомий внесок у розробку проблеми трудового виховання молоді у педагогічній науці радянського періоду зробили А.С.Макаренко [23-24] та В.О.Сухомлинський [48-50]. Цій проблемі присвячено цілий ряд дисертацій останніх років (Т.В.Бєлєнької, Л.Я.Бондарєва, Л.Г.Вержиховської, Я.С.Кепші, М.І.Мельничук, В.І.Мареєва, В.М.Оржеховської, Н.М.Тена, В.М.Федорчука та ін.).

Актуальність теми- дослідження зумовлена тим, що сучасна педагогічна наука здійснює пошук ефективних шляхів та засобів розв’язання завдань формування гармонійної особистості, її підготовки до трудової діяльності у всіх її проявах. Українська народна педагогіка впродовж віків нагромадила величезний досвід у царині трудового виховання.

Об’єкт дослідження– процес трудового виховання учнів загальноосвітньої школи.

Предмет дослідження – педагогічні умови, що забезпечують ефективний характер трудового виховання на засадах народної педагогіки.

Мета роботи– проаналізувати стан і проблеми трудового виховання учнів сучасній українській родині та обґрунтувати доцільність застосування досвіду народної педагогіки у розв’язанні сучасних виховних проблем.

Реалізація вказаної мети дослідження з огляду на означений об’єкт та предмет зумовили необхідність розв’язання таких основних завдань:

• на основі аналізу психолого-педагогічної літератури визначити зміст трудового виховання у сфері родинного життя;
• узагальнити основні шляхи підготовки молодого покоління до трудової діяльності у процесі родинного виховання, вироблені українською народною педагогікою, та обґрунтувати доцільність їх застосування у сучасних сім’ях.

РОЗДІЛ І. Досвід і тенденції трудового виховання дітей у етнопедагогічних системах народів світу

Досліджуючи життєві шляхи, що їх обирають молоді люди. американський філософ Чарльз Морріс помітив певні відмінності. характерні для представників різних національних груп. Дослідник образно порівняв процес формування життєвого вибору із написанням музичного твору. За допомогою основних музичних тонів представники різних напій створюють різні мелодії.

Подібне порівняння можна застосувати і до етнопедагогічних традицій різних народів. Вони формуються протягом віків під впливом різних, відмінних для кожної нації умов Існування, стоять біля джерел самобутності культури кожного народу. Із покоління в покоління передається найцінніше, відкидається все тимчасове, не властиве ментальності нації. Виховний досвід кожного народу є дорогоцінною скарбницею для всієї людської спільноти.

При дослідженні етнопедагогічних традицій власного народу закономірно виникає інтерес до порівняння їх із надбанням інших. З огляду на предмет дослідження, нам видається доцільним аналіз народнопедагогічних традицій англійців, росіян та японців.

Вибір саме цих народів як об’єкта дослідження на предмет вивчення підходів до трудової підготовки дітей для участі у побутовій праці пояснюється тим, що для Японії та Англії характерні національна стабільність та колорит, ізольованість цих острівних держав від зовнішнього впливу, а також високий півень розвитку їх виробничої сфери. З Росією ж Україна має тісний історичний зв'язок, близьке географічне положення, а тому логічно передбачити близькість їх інтересів у майбутньому в сферах політики, економіки та культури.

Японія це країна, яка вийшла переможеною з останньої світової війни, перенесла атомну трагедію. Сьогодні ж вона стоїть у ряді найбільш розвинутих держав світу, займає одне з перших місць за рівнем та тривалістю життя населення. Дослідники пов’язують ''економічне диво" Японії не лише з раціональними умовами організації виробництва. але й із властивою її мешканцям ощадливістю та працелюбністю, наполегливістю. Якість продукції, яка там виробляється, є традиційно високою.

Давня історія країни, однорідний склад населення, ізольованість японської національно спільноти дозволяють розглянути виховні традиції , так би мовити, „чистому вигляді”. Знайомство з літературою, яка характеризує життя, побут і традиції японського народу [20, 28, 34, 35, 64], дозволяє зробити висновок, що його представникам притаманні такі риси, як глибоке почуття прекрасного, надзвичайна працьовитість, вміння володіти собою, вірність давнім традиціям, замкнутість у межах своєї національної спільноти, своєї общини. Ці риси характеру властиві не лише "середньому японцеві". Вони є своєрідним взірцем для виховання, культивуються з покоління у покоління. Перелічені якості між собою взаємопов'язані, взаємозумовлені. Почуття прекрасного властиве для всіх народів, але у японців це невід'ємна частка національної традиції. Воно виявляється не лише у спогляданні краси природи та творів мистецтва, айв умінні вносити її елементи у побут. Європейці ж кажуть, що у японців почуття прекрасного реалізується у процесі праці.

Упереджений погляд іноземців помічає, що працьовитість японців відрізняється від працьовитості німців чи американців. Німецькому порядкові та попередньому розрахунку японці протиставляють єною самовідданість у праці.

Природа японських островів характеризується обмеженістю території, придатної для господарської діяльності, ізольованістю країни від зовнішнього оточення, а також постійною загрозою стихії: землетрусів, цунамі, вивержень вулканів. Такі природні умови навчили місцевих жителів будувати оселі "дах до даху", трудитись колективно, общиною.

Почуття колективізму виховується у дітей змалку як укладом життя, так і цілеспрямованим впливом. У сільських общинах до цього часу зберігся звичай сідати обідати після закінчення колективної роботи разом, усім навколо одного казана. Страва не подається кожному в окремому посуді. Подібний звичай не так давно побутував і в Україні. Традиційна ж чайна церемонія має починатись із однієї чашки чаю для всіх гостей. Обходячи всіх, вона замикає їх у коло. "Не будеш слухатись — сидітимеш вдома, гуляти не підеш", — кажемо ми своїм дітям. "Погано себе поводитимеш не пущу тебе в дім," говорить японська мама своєму синові. Це погроза залишити дитину наодинці, без допомоги.

Народна мудрість вчить жити інтересами сім'ї, общини, не вносити дисонансу в гармонійне ціле. "Радій і ти, якщо радіють інші." „Де люди сумують — сумуй і ти". "Танцюй, коли танцюють усі." Першою і найближчою такою общиною для кожного японця є його власна сім'я. Людські стосунки всередині цієї групи важать більше, ніж кровні узи. Невістка чи зять, якого всиновляють, у випадку, коли родина не має власного спадкоємця, стають ближчими людьми, ніж заміжня дочка, яка живе окремо. К.Преображенський у своїй книзі "Як стати японцем" наводить висловлювання японських жінок-домогосподарок з приводу наших проблем нестабільності сім'ї. великої кількості розлучень: „Люди не можуть не розуміти, що майбутнє сім'ї це не особиста справа подружжя, а щось якісно більш високе, ніж вони самі" [34, 9] В ім'я спільних інтересів сім'ї кожен має поступитись власними. Дитина відчуває, що всередині сім'ї існує суворо встановлена субординація серед її членів. Відповідно до неї, кожен несе свою частку відповідальності за процвітання сім'ї, її міцність, невмирущість роду. Глава, опора сім'ї — батько. За законом подружжя, він матеріально забезпечує сім'ю, думає про заощадження на майбутнє. Йому віддаються знаки поваги і покірності. Участь батька у вихованні дітей мінімальна. Його навіть не використовують у ролі жупела. На плечі жінки покладені всі турботи про домашнє господарство. Старший син традиційно користується найбільшими привілеями у японській сім'ї. Його пестять більше, ніж дівчаток. Батьки ставляться до нього дуже вимогливо пізніше, коли він починає вчитися. Це тому, що на плечі старшого сина ляже турбота про добробут та спокійну старість батьків. Існує також закон братів та сестер. За ним, молодші повинні у всьому слухатись старших, поважати їх. Старші зобов'язані піклуватись про молодших, захищати, оберігати їх [64, 46]. Турбота старших про молодших братів і сестер є одним із засобів трудового виховання у японців. Дитина звикає до того, що певні привілеї накладають на людину і відповідні обов'язки.

Найвищою доброчинністю народна мудрість японців називає почуття обов'язку перед батьками, перед сім'єю, перед колективом, общиною, високу міру відповідальності за свої вчинки. Порівняємо Це з педагогічними поглядами видатного українського філософа і просвітителя Г.С.Сковороди, який розглядав як „главизну воспитания” завдання "научить благодарности" [43, 45-46].

Японська сім'я, побудована на основах непохитної ієрархії залежностей, культивує атмосферу поваги до чоловіка, як до годувальника. Це проявляється і в оформленні житла, і в щоденному дотриманні ритуалів у спілкуванні членів сім’ї. У цій атмосфері виховуються діти. Вони змалку проникаються думкою, що головною міркою в оцінці людини є її трудовий внесок.

Ділові якості людини, виховані наполегливою працею, високо цінуються у суспільстві, їх не можуть замінити ні вельможне походження, ні «телефонне право». Для дітей, починаючи від садочка, і до університетської лави, найважливішим трудовим обов'язком є навчання.

У японській сім'ї діти центр усіх турбот. Виховання ведеться не засобами покарань чи заборон, а на основі опіки. Батьки та вчителі прагнуть не повчати дітей, а підказувати їм. яка поведінка є правильною. Дням прищеплюють звичку у всіх вчинках орієнтуватись на те, яку реакцію вони викличуть в оточуючих. Острахом є не покарання, а те, що з тебе сміятимуться друзі, рідні. знайомі.

Практичні навички сімейно-побутової праці насуваються у процесі повсякденного трудового життя сім'ї, виконання своїх обов'язків по догляду за молодшими братами та сестрами. Різниця у підходах до виховання хлопчиків та дівчаток починається з 7 років. Цей вік, за народним повір'ям, є критичним у житті дитини. Починаючи з 7 років. Боги дарують дитині право на життя.

Вірність традиціям, давнім звичаям одна з найхарактерніших ознак ментальності японської .нації. Виховна функція звичаїв, ритуалів проявляється в тому, що діти включаються в характерну для певних життєвих обставин діяльність І в ній засвоюють норми поведінки та залучаються до праці у побуті. Чайна церемонія (тяною), на думку самих японців, не лише культивує національні почуття, а й виховує у дітей простоту, природність, охайність.

Праця японських робітників, селян неодноразово ставала предметом спостережень і досліджень іноземців. Наприклад, Рідьярд Кіплінг у своїх нотатках згадує власне враження від праці японського селянина: "Коли японський землероб переробив на власному полі все. до чого можна лише додуматись, він почав прополювати ячмінь стеблина за стеблиною, користуючись великим і вказівним пальцем. Це правда. Я бачив селянина за таким заняттям"[35;9]. Якщо врахувати, що площа родючих ґрунтів на островах обмежена, така працелюбність не є дивною. Японський селянин не може виснажити одну ділянку, а потім братись за Іншу, як це робилось у давнину в Європі. Щоб вижити, потрібно не лише ретельно обробляти, а й постійно вдосконалювати свою частку землі. Таке ставлення до землі та до всього, що оточує людину, батьки прищеплюють дітям.

Традиційне привітання японців „Охайо годзінас”, еквівалентом якого в українській мові є „Доброго ранку!”, перекладається так: „Ми обоє встали вдосвіта і збираємось зайнятись працею”. Праця – основа людського життя. Цьому вчить своїх дітей японська мама, оскільки бажає їм достатку, а собі спокійної старості. "Уникай улюблених задоволень, частіше звертайся до неприємних обов'язків". Ці слова колись завершували сто законів Іеясу. засновника однієї з династій військових правителів Японії. До сьогоднішнього дня вони звучать як народна мудрість, настанова молодим.

У японській школі визначають успішність учня не лише сумою набраних позитивних оцінок, а й відсутністю пропущених занять. Отже, японці оцінюють не лише результати, праці, а й ставлення дитини до неї, заохочують її до старанності.

Народна мудрість вчить: "Раннє вставання варте трьох доброчинностей", "Що зароблено нечесно, те не піде на користь". Працелюбність у Японії піднесена до ступеня доброчинності.

Японці, як ніхто інший, уміють працювати колективом, групою. Один американський бізнесмен, вивчаючи умови організації виробництва на японських підприємствах, дійшов висновку: "Я глибоко переконаний, що кожен із десяти американців на голову вищий за кожного з десяти японців, але десять японців на голову вищі за десять американців” [35]. Це, так би мовити, прояв японського колективізму на виробництві.

Своєрідність умов життя японського народу, специфічність явищ, що супроводжують існування держави впродовж двадцяти шести століть, виробили не лише певний спосіб світосприймання, а й сформували своєрідний національний ідеал виховання, певні прийоми та підходи до його реалізації. Пріоритети відбились у народних прислів’ях: „Із людських вад найбільша – блуд, із доброчинностей найвища – синівський обов’язок”, „Хто відчуває сором, той відчуває і обов’язок”, „Хто любить людей, той довго живе”, „Вибачай іншим, але не вибачай собі”, „Народжують тіло, а не характер”. Тим самим підкреслюється провідне значення виховання у формуванні людини.

Щодо можливості перенесення досвіду японського народу на ґрунт інших культур дуже вдало висловився директор Стерлінського університету по вивченню Японії професор Жан-П’єр Леман: „Японію не слід сприймати як модель, яку можна копіювати. Її потрібно використовувати як дзеркало, у якому видно власні сильні й слабкі сторони”.

На нашу думку, аналіз досвіду Японії дозволяє зробити висновок, що провідним фактором утвердження цієї нації у світовому співтоваристві є опора на національні традиції, використання у вихованні, включаючи і трудову підготовку підростаючого покоління, надбань етнопедагогіки. Найсуттєвішим, на наш погляд, є уважне ставлення японців до систематичності праці дітей, до виховання у них відповідальності, охайності, акуратності, ретельності у роботі, а також піднесення трудового ентузіазму до рівня естетичних почуттів, формування відчуття краси праці як трудового процесу, так і результату.

Україна за своїми етнопедагогічними традиціями значно відрізняється від Японії. Однак знаходимо і певні точки дотику. Це, приміром, стосується організації виховання дітей у сім'ї на основі опіки, значного впливу на їх поведінку громадської думки. Аналогічним є підхід до трудового виховання. Він тісно пов'язаний із формуванням у дитини відчуття задоволення, насолоди від добре виконаної роботи, досягненням позитивного емоційного відгуку на трудовий процес. В обох народів людина оцінюється за її трудовим внеском і наполегливістю у праці.

Серед відмінностей у етнопедагогічних традиціях українського та японського народів, на наш погляд, можна відзначити більшу увагу українців до формування у дівчат незалежності, самостійності, в тому числі і в економічному плані. В українських сім’ях, на нашу думку, більш вагомою є практична участь батька у виховному процесі. Українська етнопедагогтка у плані трудового виховання дає приклад уважного ставлення до формування різноманітних трудових умінь та навичок. В ідеалі дитина повинна вміти справитись із будь-якою домашньою роботою. У японській народній педагогіці процес трудового виховання побудований не у напрямку підготовки «майстра на всі руки», а шляхом формування позитивного естетичного ставлення до праці, почуття гармонії, вміння створювати затишок, красу. Особливо це стосується виховання дівчаток. Стосовно підготовки до сімейно-побутової праці значно більше уваги японці приділяють, на відміну від українців, вихованню дівчаток. Це, на нашу думку, можна віднести до одного з негативних моментів. У наш час він проявляється, зокрема, у тому, що японські нерідко висловлюються так: "Мій чоловік квартирує у мене вже п’ять років”, коли в дійсності чоловік і жінка одружені вже двадцять п'ять років. Або ж: "Купа сміття" стосовно чоловіка-пенсіонера, який знаходиться в домі і не має ні звички, ні навичок до домашньої праці. Для таких чоловіків сімейне життя часто закінчується розлученням по-японськи: жінка "губить" свого чоловіка v приміщенні аеропорту.

Інші виховні традиції, дещо інші підходи до підготовки підростаючих поколінь до трудової діяльності у сфері сімейно-побутової праці має Британія. Сполучене Королівство, на відміну від Країни Вранішнього Сонця, є неоднорідним утворенням. Воно об'єднує Англію, Шотландію, Уельс та Північну Ірландію, що відрізняються складом населення. його етнопсихологічними особливостями та національними традиціями. У подальшому мова йтиме лише про Англію. Населення її формувалось у результаті змішування корінних жителів, кельтів. Із представниками древніх практичність, кельтська мрійливість, піратська хоробрість вікінгів. дисциплінованість норманів. Цей сплав призвів до формування таких рис характеру, як консерватизм, замкнутість і вірність традиціям, недовіра до всього незвичного, особливо іноземного, до всіх тих, хто не є англійцями, а поряд з цим тактовність, витримка і почуття гумору, що проявляється частіше у скрутних ситуаціях. Англійці, на відміну від японців, — індивідуалісти. "Бог та моє право" — проголошує девіз, викарбуваний на британському державному гербі.

«В гостях добре, а вдома краще". Це прислів'я розкриває пристрасть англійців до домашнього вогнища як символу особистої незалежності. Статистика твердить, що британці, у порівнянні з жителями Інших європейських країн, ведуть більш домашній спосіб життя. Вони із задоволенням займаються господарством, переважно садівництвом. Як відзначає В.Овчинніков у своїй книзі "Коріння дуба”, запитання сусідів, які зустрілися у вихідний день, традиційні: "Як справи? Що зробив за цей тиждень?" Вони стосуються не професійної діяльності. Кожен розуміє, що мова йде не про роботу чи гру на біржі, чи участь у, виборах. Мається на увазі домашнє господарство: ремонт даху чи заміна шпалер, вирощування розсади квітів чи обрізування дерев у саду. "Дім для англійця воістину центр існування"[28]. Щоб мати власний будинок, сім'я Іде на найретельнішу економію у витратах на харчування, одяг, розваги.

Шкала соціальних цінностей дає перевагу тому, хто може не працювати. залишатись вдома. В оточуючих має складатись враження, що дім займає більше місця у житті, ніж робота, незалежно від того, чи так це насправді, звичайно, така традиція відбиває ставлення до праці аристократичної верхівки, яка віками мала за любителям, що працюють для власного задоволення. над професіоналами, які заробляють собі на життя працею, наклав свій відбиток на життя народу в цілому.

Англійці, на відміну віл японців, не демонстративні у прояві трудового ентузіазму. "Майстерня світу" створює враження, що її робітники ставляться до праці прохолодно. "Але поступово починаєш розуміти, що їх неквапливість відображає загальний ритм життя. Поєднання розкутості з чіткістю характерна риса англійського побуту. У цьому англієць схожий на досвідченого гравця на тенісному корті: він відбиває м'ячі легко, немов недбало. Англійці працюють, здається, саме так".

Якщо у приватних розмовах англійці намагаються обходити питання кар'єри та своїх професійних успіхів і проблем, то побутової праці це зовсім не стосується. Вони із задоволенням демонструють гостям власну теплицю, ретельно доглянуту розсаду, ідеально підстрижений газон. У такій атмосфері виховується молодь.

Слід зупинитись також на засобах виховання в англійських сім'ях. Незалежно від статків, прийнято скромно одягати дітей. Менші носять те, що колись належало старшим. Дієвим засобом виховання є харчування. Реклама солодощів стосується не дітей, а дорослих. Зайва вага — свідчення зіпсованості дитини. Худорлявість — ознака не лише доброго здоров'я, але й гарного виховання. Діти повинні вживати просту їжу: каші, боби, тощо. Голод вважається ефективним засобом виховання волі, міцного характеру, здатності протистояти життєвим труднощам. Трапляється так, що дорожчі та більш калорійні продукти дістаються домашнім тваринам, а не дітям.

Ще одним дієвим засобом виховання народна мудрість англійців вважає тілесні покарання. "Пошкодувати різку — зіпсувати дитину". Можливо, в наш час цей вислів не варто розуміти буквально, але і сьогодні англійці менше, ніж інші народи, соромляться випадків жорстокого поводження з дітьми.

Характерною рисою англійського способу життя є традиція віддавати дітей на виховання подалі від дому. "Пташенят треба виштовхувати з гнізда, щоб вони скоріше навчились літати". На відміну від давньої української традиції відділяти дітей від сім'ї після їх одруження, в Англії діти часто залишають батьківську домівку ще До того, як оженяться чи вийдуть заміж. Отже, формуючи у свідомості підростаючого покоління культ домівки, сімейного вогнища, любовне ставлення до побутової праці, англійці застосовують засоби виховного впливу спартанського зразка.

Стосовно трудового виховання дітей, їх підготовки до сімейно-побутової праці, в Англії, на відміну від Японії, передбачається участь у ній як хлопчиків, так і дівчаток. Кожен має своє коло обов’язків. Садівництво, догляд за домашніми тваринами означають для британців набагато більше, ніж просто захоплення. У ці заняття вони вкладають багато душі, терпіння, часу. Тут знаходять вихід нерозтрачені емоції. Останнім часом все більше батьків намагається залучити до цих занять і дітей. Для того, щоб зацікавити їх. налагоджено випуск численних інструкцій, буклетів для маленьких домашніх господарів та садівників-початківців. Література, пакетики із насінням та засобами догляду за рослинами мають красиве поліграфічне оформлення, їх прикрашають зображення улюблених героїв коміксів та мультфільмів. Зусилля спрямовані на те. щоб зацікавити дітей, розвивати їх допитливість. На думку батьків, успіх забезпечений, якщо діти самі збагнуть серйозність і важливість своєї роботи, відчують неповторну красу вирощених власними руками квітів, особливий смак в „власних” овочів та фруктів, опора на синтезі творчості та користі типова для англійського національного характеру

Риси національної психології, уявлення англійців про приватне життя, працю та відпочинок, виховання дітей складались упродовж віків під впливом певних соціальних та історичних чинників. Хоч для представників різних класів і верств населення зони мають певну відмінність, однак типовим, на наш погляд, є підхід до виховання підростаючого покоління, який передбачає фізичне і моральне загартування, виховання поваги до традицій і правил поведінки. формування навичок самоконтролю. Чільне місце посідає формування готовності до сімейно-побутової праці як заняття. гідного представників різних класів. Якщо у Японії не ставиться за мету виховання „майстра на всі руки" (жінки-домогосподарки звикли звертатись до майстрів-професіоналів навіть з дріб’язкових причин), то в Англії більше уваги приділяється формуванню різноманітних трудових навичок як у дівчаток, так і у хлопчиків.

Таким чином, досвід виховання англійських дітей в руслі національних традицій вчить уважному ставленню до ведення домашнього господарства, яке може стати суттєвою часткою життєвих інтересів людини, її захопленням, засобом самовираження. Через садівництво, городництво, квітникарство, догляд за домашніми тваринами англійці намагаються вирішувати проблеми трудового виховання дітей.

Підходи до трудового виховання підростаючих поколінь, педагогічні традиції, моральні заповіді, властиві для слов’янських народів, російського народу зокрема, виросли з батьківського досвіду землеробської цивілізації, сформувались на ґрунті переплетіння багатьох давніх культур. Відомий дослідник минулого століття І.А.Сікорський серед факторів, що вплинули на формування етнопсихологічних рис росіян, особливостей "слов'янського генія". відзначав як найголовніший суворість природних умов існування нації, необхідність добувати щоденний хліб важкою працею. Відзначаючись різкими переходами від тепла до холоду і більш низькою середньою температурою, східна половина Європи накладає на своїх мешканців необхідність напруженої праці для добування хліба щоденного, а також для добування теплого одягу і обладнання теплого житла, якого набагато менше потребують жителі більш благодатних куточків Західної Європи" [41].

Щоденна нелегка хліборобська праця це одвічне заняття російського народу. Тому одним із фундаментальних положень етнопедагогічної системи російського народу є виховання підростаючого покоління працьовитим, фізично підготовленим, здатним цінувати результати трудових зусиль попередніх поколінь.

Педагогічний досвід росіян закріплений у різноманітних обрядах, звичаях, традиціях. Вони створюють уявлення про основні напрямки, форми та методи трудового виховання дітей. Наприклад, у північних регіонах Росії побутував звичай робити новонародженим дітям спеціальні "трудові" подарунки. Дівчинці дарували маленьку прядку, щоб вона була гарною прялею, коли виросте. Хлопчики одержували теж який-небудь інструмент, наприклад, молоточок, щоб уміли майстру ваги. Таким чином ніби окреслювався "трудовий шлях" дитини по чоловічій чи Жіночій лінії. Цей перший подарунок мав магічне призначення спрямувати дитину до трудового способу простежується різниця у підходах до виховання хлопчиків та дівчаток.

Головним методом трудового виховання російська народна педагогіка вважає регулярну участь дітей у праці дорослих. До колективних справ, як у сім'ї, так і у сільській общині, діти залучаються змалку, їде, наприклад, сім'я на сінокіс за багато миль від дому дітей теж беруть з собою. Вони не лише вчаться. Допомагають дорослим, а й живуть, ростуть в атмосфері трудового ритму, проймаються почуттям спільної турботи і радості.

У селянському господарстві діти вчились усьому тому, що робили їх батьки. Вони могли наколоти дров, витопити піч, прибрати у хаті, нагодувати худобу, косити, жати, тощо. У віддалених російських поселеннях все, що оточувало дитину у домі (меблі, посуд, одяг), було не фабричного чи мануфактурного виробництва, а виготовлялось самими господарями або майстрами, яких добре знало все село. Речі, що оточували дитину, були неповторними, несли на собі тепло людських рук.

Засобом виховання у дітей позитивного ставлення до побутової праці, притаманним російській етнопедагогіці, є навіювання, У старі часи дітей вчили, що дівчинка буде хворобливою до того часу, поки не стане носити сорочку, виготовлену власними руками від прядіння до вишивки. Вчили працювати красиво, вправно, і самим при цьому бути охайним. "Якщо дівка намотує початок туго і рівно, то добре житиме із чоловіком". "Якщо у дівки поділ мокрий або брудний, то чоловік у неї буде п’яницею”.[5] „На собі плаття зашивати чи ґудзик пришивати пришити пам'ять". "Одяг навиворіт — битий будеш”. „Через помело переступати — важко дітей родити”. Зустрічаються приклади навіювань, які стосуються не лише дітей, а й дорослих. „Не переступай через коромисло порча нападе”. „Якщо одну хлібину витягнути раніше і розрізати, то всі інші зіпсуються”.

Таким чином, етнопедагогіки російського народу виробила цілий ряд правил трудового виховання дітей у сім'ї. Найголовнішими із них е залучення дітей до посильної сімейно-побутової праці разом із дорослими, оцінка їх трудових зусиль з боку старших добрим ставленням, словом, тощо.

Аналіз народнопедагогічного досвіду японців, англійців, росіян, що відрізняються соціально-економічними та географічними умовами проживання, своїм історичним досвідом, культурними надбаннями, свідчить про те. що формування у дітей та молоді готовності до побутової праці с невід’ємною складовою частиною процесу сімейного виховання, важливим елементом трудового виховання в цілому, процесу соціалізації особистості, формування готовності до створення власної сім’ї.

Розділ ІІ. Наукова педагогіка про місце і роль трудового виховання у формування всебічно розвиненої особистості

Окреслюючи основні етапи розвитку наукової думки з проблем праці у сфері сім’ї, побуту, ми зустрічаємо імена педагогів, філософів, письменників світового значення. Це представники різних держав (Англії, Греції, Італії, Росії, Франції, Чехії, Швейцарії), різних історичних епох. Але їх творчі ідеї. наукові здобутки можуть бути використаними як методологічна основа для розв'язання сучасних проблем виховання. За словами нашої співвітчизниці. педагога, письменниці Уляни Кравченко (1860-1920 рр.). слід «брати повними жменями з того, що предтечі, що попередні і сучасні нагромадили-зібрали» [18], щоб рухатись невпинно вперед.

Перші рекомендації з питань трудової підготовки молодого покоління є у творах Демокріта. Він виходив із того, що ставлення людини до праці залежить від очікуваних нею результатів, адже саме заради певних і конкретних наслідків вона і трудиться. "Будь-яка праця є приємнішою, ніж бездіяльність, якщо люди одержують або знають, що одержать те, заради чого вони трудяться”. [22]

Філософ вважав також, що у молодої людини слід виробити звичку до систематичної роботи, щоб вона легше переносила щоденні труднощі. „Тривала праця стає легкою завдяки звичці”.

Звичка до праці, на думку Демокріта, є запорукою успішного виховання і всебічного розвитку особистості, бо "прекрасне опановується лите шляхом вивчення і піною великих зусиль, погане ж засвоюється саме собою, без праці" На тісний взаємозв'язок стану трудової підготовки молоді у суспільстві з соціально-економічним його прогресом звертали увагу прихильники соціалістичного вчення. Ідеолог утопічного соціалізму англієць Томас Мор (1478-1535 рр.) радив починати виховувати у дітей уміння і навички, звичку до систематичної фізичної прані змалку. Для цього слід приводити їх на поле "немов для гри", щоб вони займались працею "ніби для фізичних вправ" [1]. В ідеальному суспільстві, омріяному Томасом Мором, має існувати дворічна трудова повинність як для чоловіків, так і для жінок. Щоб ніхто не міг ухилитись від трудових занять, має бути тотальний взаємний нагляд. Для виконання найбільш непривабливих і побутових робіт необхідно створити інститут рабства. У вільний від роботи час громадяни зможуть задовольняти свої естетичні потреби. розвиватись розумово та фізично.

Французький ідеолог наукового соціалізму Шарль Фур’є (1772 — 1837 рр.), розглядаючи питання трудової підготовки зростаючої особистості, виходив з того, що у кожної людини схильність до певного роду трудових занять є вродженим інстинктом. Дітям слід дати повну свободу у виборі трудових занять, однак, на думку Ш.Фур’є, за рахунок їх участі в продуктивній праці приблизно з дворічного віку можна частково вирішити економічні проблеми суспільства.

Ш.Фур'є не надавав великого значення батьківському впливовіна дитину, вихованню в сім'ї. Виховання має носити громадськийхарактер, здійснюватись групою відповідальних осіб та дітейстаршого віку як "природних учителів" відбуватись у процесі продуктивної праці.

Італійський утопіст Томмазо Кампанелла ( 1568-1639рр.) також звертав увагу на необхідність раннього розвитку трудових навичок у Дітей. Але трудове виховання, на його думку, базується на попередньому пізнанні нахилів та здібностей дітей до різноманітних ремесел, їх всебічному розвиткові. Чим більше ремесел та мистецтв освоїть дитина, тим краще.

Починати трудове виховання дітей необхідно із відвідування майстерень з метою спостереження за працею дорослих. Пізніше, приблизно з семирічного віку, діти повинні самі брати участь у трудовому процесі.

Англійцю Роберту Оуену (1771-1858рр.) належать перші в історії спроби практично створити рівноправне суспільство І разом з цим перевірити свою педагогічну систему. В її основу Р.Оуен поклав принцип поєднання навчання і виховання з продуктивною працею.

Залучення дітей до продуктивної праці, за Р.Оуеном, має носити поступовий характер; від спостережень (перша вікова група до п'яти років), накопичення корисного досвіду і практичних навичок у найлегших життєвих справах (друга група 3-ій років) до складних трудових справ (10-15 років). Основними виробниками усіх життєвих благ, як вважав Р.Оуен, мають бути громадяни у віці 15-20 років. Вони ж керуватимуть залученням молодших членів суспільства до продуктивної праці. Члени п'ятої вікової групи (20-25 років) найбільш досвідчені працівники і керівники виробництва.

Як бачимо, впродовж тривалого часу в різних європейських країнах (Англія, Італія, Франція) виникали ідеї створення гуманного суспільства, у якому "або всі повинні бути щасливими, або ніхто" [1]. Автори утопічних проектів відводили значне місце у своїх планах перевихованню громадян на трудовій основі. У тріаді «особистість — сім'я — суспільство» утопісти ставили на перший план суспільство. Це і призвело до уніфікації життєвих перспектив кожної –людини, позбавлення особистості творчого почину, ігнорування національних, релігійних, сімейних традицій, які не руйнуються, навіть упродовж десятиліть, про що свідчить досвід Радянського Союзу.

У XVII столітті ідею реформи людського суспільства для утвердження у ньому порядку та гармонії розробляв видатний чеський філософ, громадський діяч, педагог Ян Амос Коменський (1592-1670 рр.). Його педагогічні погляди тісно пов'язані з релігійними та філософськими. Вони пройняті глибокою вірою в те, що шляхом виховання та освіти можна досягти високого рівня досконалості людини, рівності громадян у суспільстві.

Трудове виховання займало одне з провідних місць у філософсько-педагогічній системі Я.А.Коменського. Як людина релігійна, він обстоював думку, що "потрібно … не лише молитись, але й трудитись, оскільки, Бог обіцяє благословення не тим, хто байдикує, а людям працелюбним"[13].

Чеський педагог – автор твору „Материнська школа”, який є першим в історії педагогіки посібником із сімейного виховання. У ньому він звертав увагу батьків на важливість організації життя дітей таким чином, щоб вони „звикли уникати ледачого дозвілля". Слід турбуватись про те, щоб у них завжди була робота. " Нехай вони будуть тими мурахами, які завжди зайняті …" Спочатку навчання дітей відбувається в ігровій формі. Батьки повинні "… допомагати дітям, щоб все, що відбувається, відбувалось розумно, і, граючись з ними, вказувати їм навіть форми цих ігор …"

Педагог рекомендував залучати дітей до найпростіших видів ручної праці з четвертого року життя.

Я. А. Коменський вперше ввів трудове навчання, ручну працю у курс шкільної освіти, щоб діти вчились "із дня у день майстерніше виробляти те, що потрібно" [14]. Проте він не ставив за мету навчити дітей у шкільні роки певному ремеслу, а пропонував організовувати навчання і виховання так, щоб із пансофічної школи виходили "юнаки діяльні, на все здатні, вмілі, старанні такі, яким з часом можна буде без побоювання довірити усяку житейську справу" [14;15]. Таким чином. Я.А.Коменський розглядав трудове навчання як необхідну умову гармонійного виховання особистості, її підготовки до повноцінного, активного, праведного життя.

Подальший розвиток ідеї трудового виховання молоді та підготовки її до продуктивної праці пов'язаний Із іменами французького філософа Жана-Жака Руссо (1712-1778рр.) та швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746-1827рр.).

Ж.-Ж. Руссо одним із перших висловлював думку про існування тісного взаємозв'язку між трудовим і моральним вихованням. Він також розглядав трудове виховання як засіб розвитку розумових та фізичних здібностей дитини. У своєму педагогічному трактаті „Еміль, або Про виховання” Ж.-Ж.Руссо включав до програми освіти свого вихованця оволодіння секретами ведення сільського господарства, а також здобуття ремесла чи кількох ремесл, що дозволило б Емілеві бути незалежним у житті і за будь-яких обставин забезпечити себе матеріально.

Видатний швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці розглядав трудове виховання поряд із моральним, релігійним, фізичним, естетичним як одну із складових частин всебічного розвитку особистості. Особливого значення він надавав розвиткові здібностей до праці у дітей трудящих та у найбіднішої молоді.

Вірячи у те, що людина, незалежно від її соціального становища та рівня статків, "за всяких обставин і при всякій роботі в однаковій мірі піддається спрямуванню до добра" [31]. Й.Г. Песталоцці підносив роль вихователя, на якого покладав обов'язок просвітлити розум і душу дитини.

Що стосується виховних можливостей, які відкриває трудова діяльність, педагог дотримувався тієї точки зору, що „прядіння та косіння, ткацтво чи оранка, — самі по собі ці роботи не роблять ні моральним, ні аморальним”[31].

Керувати діями і помислами вихованців, зміцнювати їх працелюбність та відданість має глибока віра у Бога, пам'ять про те, що одного разу перед воротами вічності поведеться дати відповідь Йому. Й.Г.Песталоцці, на наш погляд, ставився до трудового виховання як до засобу розвитку найкращих якостей у молодої людини благородного походження та пристосування до труднощів життя нащадків менш заможних родин.

Епоха становлення буржуазних економічних відносин призвела до погіршення економічного становища величезної кількості людей, масового характеру набула практика залучення малолітніх працівників до промислового виробництва.

Філософська та суспільно-політична думка тогочасної Європи характеризувались становленням основ комуністичної ідеології. Автори теорії наукового комунізму Карл Маркс (1818-1883 рр.) та Фрідріх Енгельс (1820-1895) вважали практику залучення дітей обох статей до роботи на великих промислових підприємствах прогресивною, законною і, загалом, здоровою. Одночасно вони визнавали, що ця тенденція може набирати жахливих форм за часів панування капіталізму. З утвердженням "розумного суспільного ладу", як зазначав К.Маркс в «Інструкції делегатам Тимчасової ради з окремих питань», на всіх дітей, починаючи з 9-річного віку, має розповсюджуватись дія "закону природи". Тобто, щоб їсти, слід працювати не лише головою, але й руками. У виховному плані класики марксизму надавали перевагу праці у сфері суспільного виробництва, а не сімейно-побутовій. Бони взяли на озброєння ідею трудової, індустріальної школи, її вперше висловив у 1647 р. англієць В.Петті, засновник політичної арифметики, а далі розвивали Джон Беллерс, Й.Г.Песталоцці, Фелленберг, діячі французької революції та Р.Оуен. Ф. Енгельс у роботі „Принципи комунізму” рекомендував передати всіх дітей, починаючи з того моменту, коли вони зможуть перебувати без материнського догляду, на виховання у групові промислові школи, де вони будуть утримуватися на державні кошти. У таких школах навчання і виховання дітей мало б поєднуватись із продуктивною працею на фабриці.

К.Маркс та Ф.Енгельс обґрунтували принцип політехнізму, який передбачає організацію всебічного вивчення трудового процесу, включення до теоретичного розділу шкільного курсу відомостей про найбільш поширені виробничі технологічні процеси, про принципи раціональної організації праці, тощо.

Ідеологи комуністичного вчення розробляли також раніше висловлену ідею всебічного і гармонійного розвитку особистості. Реалізація такої ідеї на практиці їм бачилась, як свідчить робота К.Маркса «Інструкція делегатам Тимчасової ради з окремих питань”, у забезпеченні єдності розумового, морального, фізичного естетичного виховання, політехнічного навчання та безпосередньої участі дітей у продуктивній праці.

Оцінюючи педагогічні погляди класиків марксизму з позицій сьогодення, слід зазначити. що проголошений ними курс на гармонійний розвиток особистості носив декларативний характер. Конкретні заходи, які пропонувалось здійснити. зокрема, політехнізація освіти та залучення вихованців до продуктивної праці, мали на меті лише підготовку молодих людей до трудової діяльності в умовах великого машинного виробництва. Доступність такої освіти, пов'язаної із продуктивною працею, можна було забезпечити для широких верств населення. А тому відкидались здобутки буржуазної школи з її системою ліцеїв та коледжів. Ідеологи комуністичного вчення підпорядковували освіту та виховання потребам виробництва. Роль сім'ї у справі трудової підготовки молоді зводилась до мінімуму.

Великого значення формуванню у підростаючого покоління внутрішньої потреби, здібностей, поваги до фізичної праці надавали представники революційно-демократичного руху, який поширився у Росії наприкінці XIX століття. М.Г.Чернишевський (1828-1889 рр.). І О.Добролюбов (1836-1861 рр.) та Д. І. Писарєв (1840-1868 рр.) мріяли про ті часи, коли праця із тяжкої необхідності перетвориться для людини на легке та приємне задоволення фізіологічних потреб.

У той час цілий ряд російських учених, революціонерів, діячів освіти розробляли питання покращення трудового навчання. поєднання освіти з фізичною працею у шкільній майстерні з метою всебічного розвитку сил і здібностей вихованців. Цю проблему досліджували І.О.Вишнеградський (1831-1895 рр.), К.Ю.Цируль (1857-1924 рр.), М.Л.Пісковський (1843-1903 рр.), С.М.Кривенко (1847-1906 рр.), П.О.Кропоткін (1842-1921 рр.), П.Ф.Каптєрєв (1849-1922 рр.).

Великого виховного значення надавав ручній праці відомий російський письменник, педагог, громадський діяч Л.М.Толстой (1828-1910рр. ). У своєму листі до Р. Роллана, датованому 1887 роком, він сформулював просте і коротке правило моральності, яке, на його думку, полягає у тому, щоб "якомога менше примушувати інших служити собі, натомість якомога більше самому служити іншим" [52; 56].Виходячи з цього, розвиток у дітей навичок самообслуговування у шкільному, сімейному житті — необхідна умова формування моральних якостей особистості. Л.М.Толстой намагався реалізувати це на практиці в Яснополянській школі. Одночасно Педагог застерігав від перевантаження дітей важкою фізичною працею, яка, на його думку, шкодить справі трудової підготовки.

Аналіз педагогічної літератури, яка виходила у Росії на рубежі нинішнього та минулого століть, свідчить про зростання Інтересу до про о леми виховання дітей у сім'ї, зокрема їх підготовки до сімейно-побутової праці. Досить відзначити той факт, що з другої половини минулого століття до 1917 року в Росії впродовж більш-менш тривалого проміжку часу виходили друком 157 найменувань педагогічних журналів. Чимало з них адресувались не лише педагогам, а й гувернантам, батькам: "Воспитание", "Журнал для Родителей й Наставников". "Учитель", "Ясная Поляна", "Гувернантка", "Семья и Школа", "Педагогический листок", "Женское образование", "Воспитание и Обучение". "Записки Учителя" та ін.

Автори часопису "Енциклопедия семейнаго воспитания й обучения", який виходив друком у Санкт-Петербурзі, акцентували увагу на важливості сімейного впливу для розвитку людської особистості: "Сім'я складає весь світ для людини: її Інтереси суто сімейні, її Боги – родинні, її майно – тільки родинне, її мова несе на собі особливий сімейний відбиток" [10].

Педагоги вказували і на значні зміни, які стались у колишній патріахальній сім'ї і вплинули на виховання дітей. По-перше, змінилось положення жінки, колишньої хранительки сімейного вогнища. Вона стала більш незалежною, вільною, самостійною, почала включатись у суспільне виробництво, громадське життя. Тривогу педагогів викликало те, що у містах, навіть у сім'ях середнього достатку, з'явились служниці. Щоб заробити кошти на їх отримання, жінки ішли працювати. В.В.Поворинська, авторка книжки "О пріученіи дъвочекъ к домашнему хозяйству", як і Л.М.Толстой, ставила перед вихователями завдання навчити дітей жити, "не утруднюючи собою іншу людину, не примушуючи її робити те, чого не хочеш робити сам" [33; 2]. Тобто, жінкам слід повернутись до своїх звичних жіночих обов'язків.

У сімейно-побутовій праці В.В.Поворинська бачила великі можливості для трудового та морального виховання дівчаток, формування у них почуття відповідальності, старанності. Вона зауважувала, що до виконання домашніх справ не спонукають честолюбні устремління. На її думку, побутові роботи "мають те загальнопедагогічне значення. що вони привчають старанно ставитись до виконання … справи" [33].

Як слід організувати підготовку дівчаток до сімейно-побутової праці у сім'ї? В.В.Поворинська рекомендувала регулярно давати їм трудові завдання, за умови, що користь від виконаної роботи буде для дитини очевидною. Це, перш за все, самообслуговування: підтримання чистоти у власній кімнаті, догляд за одягом, тощо. "Смішно і жаль дивитись на панночок, котрі вишивають на диво складні малюнки по тюлю, але не вміють залатати панчоху". Справжню господиню слід навчити піклуватись про оточуючих. уміти створити спокій і затишок v домі, маючи у розпорядженні навіть невеликі кошти. Для цього слід залучати дівчаток до організації сімейних свят, у тому числі і так званих „дитячих”, поїздок на відпочинок, тощо. Потрібно стежити за тим, щоб вони вчились ощадливості. "Діти повинні знати ціну грошам — це дасть їм можливість не боятись злиднів і починати жити на невеликі кошти". Слід вимагати від дівчаток старанності та охайності. Вони мають самостійно виконувати всю роботу від початку до кінця: готувати для себе робоче місце, необхідні інструменти і прибирати їх У кінці роботи.

Підсумовуючи сказане. можна зробити висновок. що В.В.Поворинська окреслила позицію тих педагогів, які обстоювали необхідність орієнтації дівчаток у їх трудовому вихованні на сімейно-побутову працю, а не на виробничу діяльність.

До матері-виховательки було звернене видання М.Колоколової [12], датоване 1888 роком. Воно було призначене для сімей середнього стану, де батьки опікувались проблемами виховання власних дітей, хотіли прищепити їм кращі якості: самостійність, працелюбність, повагу до старших, переконання у тому, що вони живуть для ближніх, а не ближні — для них. "Працелюбність, — писала М.Колоколова, — великий дар у людині, і жалюгідним є той, хто його позбавлений" [12]. Вона радила створити у домі таку атмосферу, щоб дитина відчувала, що її люблять, про неї турбуються, для неї трудяться. Вона має усвідомити, що любити ближніх — це турбуватися про них. До побутової праці залучати дітей потрібно поступово. Коли вони допомагають батькам, то відчувають гордість від того, що старші не можуть обійтись без їхньої допомоги. Вони поступово починають усвідомлювати, що своєю працею приносять користь оточуючим, вчаться цінувати результати праці близьких їм людей. Отже, трудове виховання дитини, її підготовку до побутової праці М.Колокова тісно пов’язувала з формуванням у неї моральних якостей.

Визначальну роль сім’ї, батьків у формування людини підкреслювали не лише педагоги. „Ніяка школа і ніяке навчання не зіпсують дитини, правильно вихованої перед вступом до науки; і навпаки, ніяка школа і ніяке навчання не дадуть дитині того виховання, яке вона одержить від розумної та люблячої матері", — писав Д.Сігма. підсумовуючи свій великий життєвий і батьківський досвід [40].

Граф Д.Остен-Сакен у своїй книжці "Думки про виховання дітей і поради дітям моїм, коли Бог благословить їх добрими дружинами та дітьми" [29] наголошував на високому покликанні матері – виховати дитину, готову до життя.

На рубежі нинішнього і минулого століть у Росії з'явилась література, присвячена традиціям сімейного виховання за кордоном. зокрема, ряд видань, розрахованих на аристократичні сім’ї, де виховання розумілось як формування хороших манер, смаку, вміння одягатись, вибрати подругу, чоловіка. Це книги І.Н. Бульї „Поради моїй дочці”, Ф.Зіберта „Книга для батьків”, М. і Л. Денікера "Сімейне виховання у Франції'', А-ва "Картинки домашнього виховання, Педагогічні етюди", тощо.

Проведений нами аналіз педагогічної літератури свідчить, що у дореволюційній Росії, починаючи з 60-х років минулого століття, значно зросла увага до питань трудової підготовки молодого покоління, що пояснювалось, на нашу думку, змінами у характері суспільного виробництва. При цьому окреслилось кілька теоретичних підходів до вирішення завдань трудового виховання. Найперше, йшла орієнтація на використання виховних можливостей сімейно-побутової праці, розвиток у дітей навичок самообслуговування. Другий підхід передбачав поєднання розумового і фізичного розвитку особистості, вдосконалення трудового навчання і виховання як невід'ємної ланки шкільної освіти.

Третя точка зору була спрямована па поєднання навчання з продуктивною працею дітей на виробництві, орієнтацію трудового виховання у закладах освіти на потреби промислового виробництва.

Початок нинішнього століття у Росії ознаменувався проведенням новаторського педагогічного експерименту з трупового виховання молоді. Його автором був педагог С.Т.Шацький (1878-1934 рр.). Він створив у пролетарських околицях Москви ряд дитячих клубів та літню трудову колонію поблизу Калуги. Суттєвим моментом, з огляду на предмет нашого дослідження, є те, що в основу життя дитячого колективу колонії С.Т.Шацький поклав самостійну фізичну працю вихованців. "Основою дитячої організації повинна бути фізична праця …" [66]. Підхід до її організації, до розв’язання виховних завдань дещо відрізняв систему С.Т.Шацького від інших. На думку педагога, праця привчає дітей до самообслуговування та є матеріалом для розумової роботи. Їй належить провідна роль в організації дитячого співтовариства, колективу: „У дітей взагалі є сильними соціальні устремління, оскільки вони цінують товариство собі подібних” [60].

Нам імпонує підхід С.Т.Шацького розумінням праці як складової частини життя дитячого колективу поряд із грою, заняттями різними видами мистецтва, розумовими вправами. Не можна, по-перше. однобічно стимулювати розвиток естетичних, трудових, розумових, фізичних чи соціальних навичок у дітей. По-друге, слід пам'ятати, що будь-який педагогічний вплив відбивається на різних гранях особистості, яка формується, розвивається.

Починаючи з жовтня 1917 року, у Росії, а потім і в Радянському Союзі статусу державної ідеології набуло комуністичне вчення. Джерелом розвитку педагогічної науки і теорії трудового виховання стала марксистське-ленінська методологія, програмні партійні документи, педагогічні праці Н.К.Крупської (1869-1939 рр.), А.В.Луначарського (1875-1933 рр.), С.Т.Шацького.

Перший нарком освіти А.В.Луначарський радив побудувати навчальний процес у школах першого рівня так, „щоб діти набували знання граючись і разом з тим трудились” [21]. У школах другого рівня, "починаючи з 10- 12-річного віку, ми повинні привчати дітей до справжнього технічного … фабрично-заводського, великого суспільного виробництва" [43].

А.В.Луначарський v своїй роботі "Про класову школу" детально окреслив різницю у баченні "толстовцями" та комуністами завдань трудового виховання. Характеризуючи погляди ''толстовців" як дрібнобуржуазні. він підкреслював прагнення комуністичного керівництва до створення великої машинної індустрії. Чи ж можна примусити робітника, що працює на заводі, виробляє які-небудь паски чи цвяхи, і його ще примусити вдома, щоб він сам себе обслуговував! Ні. ми не хочемо, щоб його жінка прала, а хочемо, щоб в одній паровій пральні пралась вся білизна, щоб не сам він готував для себе обід, а щоб працювали добре обладнані загальні їдальні»[21;42]. Тобто, у період становлення радянського суспільства передбачали перемогу великого виробництва не лише в економічній, індустріальній сфері, а й у побуті, прагнули до максимального обмеження частки сімейно-побутової праці.

У 30-40-і роки проблему трудової підготовки дітей у сім'ї розробляв відомий російський педагог і психолог Е.А.Аркін. Він вказував на педагогічні передумови попередження у дітей негативного ставлення до сімейно-побутової праці: трудовий спосіб життя усіх членів сім'ї, стимулювання трудових зусиль дітей. усвідомлення ними значимості сімейно-побутової праці, врахування вікових та індивідуальних можливостей вихованців при виборі для них трудових завдань, розвитку інтересу до домашньої роботи.

У період з 1936 по 1958 рік у радянській педагогічній літературі помітно зменшилась кількість публікацій з питань трудового виховання. Робота І.О.Печернікової [32], яка вийшла друком у 1954 році, була одним із небагатьох педагогічних видань цього часу, присвячених трудовому вихованню дітей у сім'ї.

Дев'ятнадцятий партійний з'їзд у черговий раз поставив перед радянською школою завдання розпочати здійснення політехнічного навчання. На відміну від 30-х — 40-х років, мова не йшла про роботу учнів безпосередньо на виробництві. Навпаки, продуктивну працю передбачали підпорядкувати завданням школи [9]. Цей момент став поворотним у розвитку ідеї трудової школи. Так тривало до 80-х років, часу прийняття "Основних напрямків реформи загальноосвітньої та професійної школи". коли знову було проголошено курс на поєднання навчання з продуктивною працею на виробництві.

В середині 70-х років окреслились дві тенденції у дослідженні радянськими педагогами проблем й трудового виховання молоді. По-перше, значно збільшилась кількість присвячених їй наукових праць, у тому числі, дисертацій (Л.Б.Касперської, В.Островської, Н.М.Тена). По-друге. зросла увага науковців до вивчення психологічних її аспектів. Це роботи Ф.І.Іващенка [36],Є.О.Климова [11], І.С.Кона [15], В.А.Крутецького [19], В.В.Сєрикова [39], Е.А.Фарапонової [58]. До проблем трудового виховання дітей yсім'ї в різний час звертались I.I. Бак, І.М.Богатов та Т.В.Вершиніна [37], Т.О.Маркова [25], С.Н.Токарева [51], А.Ю.Tочин [53].

Варто зупинитись на дослідженні радянськими вченими народної педагогіки, в тому числі і народних традицій трудового виховання. Слід відзначити, що такі наукові розвідки проводилисьепізодично. Найбільш значними є роботи Г.С. Виноградова [3] в 20-і роки, Г.С.Волкова [4] в 70-і. Посилився інтерес науковців до цієї проблеми на рубежі 80–х -90-х років. В цей час опубліковані дослідження З.Я.Васильцової [2],А.Е.Ізмайлова [8].

Періодично виходили друком видання, які висвітлювали досвід сімейного виховання у зарубіжних країнах, є, зокрема, переклади книг А.ІІІ.Сейпт, П.Лоранс. Г.Нойнера.

Проведений нами аналіз літератури дозволяє зробити висновок про те, що проблема трудового виховання підростаючого покоління здавна цікавила науковців. Підходи до її розв'язання різними авторами залежали від їх суспільно-політичних орієнтацій. Спроби радянської педагогіки практично розв'язати цю проблему шляхом політехнізації освіти, поєднання шкільного навчання з продуктивною працею проводились у 20-30-і, потім у 50-і, 70-і та 80-і роки. Відсутність очікуваних результатів пояснює. на нашу думку. Посилення інтересу вчених до дослідження традицій народної педагогіки, зокрема тих. що стосуються трудового виховання молоді до вивчення психологічних закономірностей цього процесу та підходів до трудової підготовки дітей у сім’ї.

Розділ ІІІ. Внесок українських науковців та громадських діячів у дослідження проблеми трудового виховання молоді

Однією з перших пам’яток педагогічної думки нашої держави, яка дійшла до наших днів, є "Духовна" заповідь дітям своїм великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха. названа у Суздальському літописі "Повчанням". Вона відома нам у копії 1377 року. Державний муж, який правив на київському престолі з 1113 до 1 125 року, звертав настанови, перевірені досвідом власного життя, до своїх дітей та усіх тих. хто. слухаючи його грамоту, прийме її у своє серце, не стане лінуватись, а буде трудитись. Наказуючи своїм дітям жити за законами совісті та християнської моралі, він наголошував на необхідності переборювати у собі лінощі. "У домі своєму не лінуйтесь, але за всім наглядайте самі: не сподівайтесь ні на тіуна, ні на отрока, щоб гості не посміялись ні домівці, ні обіду вашому. Вийшовши на війну, теж не лінуйтесь: не сподівайтесь на воєвод: питтю, їді. спанню не віддавайтесь: сторожу самі споряджайте, розпорядившись усім, лягайте, але вставайте рана і зброї не знімайте із себе: від лінощів людина несподівано гине"[27].

„Повчання'', прообраз 'Домострою”, дає нам уявлення про кращі виховні традиції часів Київської Русі, переосмислені у дусі християнської моралі. Як бачимо, автор тісно пов’язував трудові та моральні якості особистості, наголошував на важливості формування У молодої людини відповідального ставлення до себе, до оточуючих. До обов'язків, накладених церквою, престолом, тощо.

Важливим моментом, на нашу думку, є те. що трактат читається як порадник для молоді, орієнтир у справі самовиховання. Автор підкреслював важливість активності самої молодої людини у її власному розвитку, вдосконаленні. "Що знаєте доброго, того не забувайте, а чого ще не знаєте, тому вчіться, не лінуйтесь ні на що добре: перш за все не лінуйтесь ходити до церкви: та не застане вас сон це у постелі" [27].

Кращі народні традиції трудового виховання підростаючого покоління знайшли свій розвиток у творчій спадщині мандрівного філософа, педагога, просвітителя Григорія Савича Сковороди (1722-1794р.р.). Його педагогічні погляди відображені у таких творах, як "Басня о котах" [42].''Вдячний Єродій" [43], "Жаби". Основою його педагогічної теорії був зв'язок виховання з "природою" дитини, її "натурою". "Природа благая єсть всему начало" [43; 40].

Наявність у дитини вроджених здібностей – запорука успіху у навчанні та вихованні. „Буде хто чего хощет научитися, к сему подобает ему родитися". [38]. Через пізнання своєї ''природи”, своїх здібностей, уподобань людина може прийти до „сродної праці”, яка стане запорукою щастя. На думку філософа, праця, яка відповідає нахилам і уподобанням людини, стає не лише засобом для існування, а й джерелом її морального та розумового розвитку. Сама можливість займатись улюбленою справою – „сладчайшее, саму славу превосходящее увеселение" [42].

Ознаки, за якими можна передбачити нахили дитини, Г.С. Сковорода навів у своїх творах "Приметы некіх сродностей" [44]. "Сродность к богословію" [45], "Сродность к воинству" [46], "Сродность к хлебопашеству" [47]. Він радив спостерігати за поведінкою дітей: "Смотри, когда мальчик. сделав для игрушки воловый ярем, налагает оной щенкам или котикам, — не сія ли есть тень хлебопашескія в нем души? Если припоясывает саблю, — не аппетит ли к воинствованию?" [44].

Пізнавши природні нахили дитини, слід навчити її відповідному ремеслу, яке принос йтиме задоволення самим процесом праці і Відповідатиме суспільним потребам. Таке ремесло найкраща, — спадщина, яку не замінити ні "чинком", ні "деньгой великой или именіем”[45].

Мислитель прийшов до висновку, що щастя людини — у ній самій. Вихователі, в першу чергу батьки, віднайшовши у дитині "погребенную искру божества", мають виховати у неї звичку і повагу як до розумової, так і до фізичної праці. Розумовий розвиток і моральне виховання особистості просвітитель розглядав у нерозривній єдності з фізичною працею, оспівував працю як джерело духовного збагачення людини.

Праця основа людського життя і моральності людини. Ця думка неодноразово підкреслюється у творах нашого геніального співвітчизника Тараса Григоровича Шевченка (1814 — 1861 рр.). У повісті „Княгиня”[70]він описав історію занепаду маєтку поблизу міста Козельця на Чернігівщині. Залишившись удовою, хазяйка маєтку віддала свою дочку заміж за князя, вихідця із Грузії, який мав вдачу російського вояки. Безмірні побори довели селян до зубожіння. Під час чєргового бенкету згорів будинок. Трагічна доля спіткала і молоду дружину, яка від горя і образ збожеволіла. залишивши сиротою маленьку дитину.

Описуючи цю реальну життєву історію. Т.Г.Шевченко стверджував думку, що людина, яка не здатна нічого створити власною працею, власними руками, не цінує результатів праці інших людей. Вона морально деградує, сіє навколо себе лихо.

Натомість письменник возвеличив простих селян-трудівників. які своєю тяжкою працею створюють фундамент Існування людського суспільства. З глибокою симпатією ставиться він до їх сімей, де діти зростають у праці, і вона є основою взаєморозуміння і єдності у родині. "Людина працелюбна, по-моєму, найщасливіша людина на світі, особливо якщо праця її має таку величну, таку благородну мету, як труд цієї простої, цієї неосвіченої людини. Заздрю і завжди буду заздрити тобі, щасливий благородний трудівнику !"[69]

Вирішальна роль у вихованні дитини, на думку Т.Шевченка, належить матері. Коли вона "… розумна та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована та, без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку" [69].

Ідея трудового виховання знайшла свій подальший розвиток у творчості одного з перших професійних учених-педагогів Західної України Олександра Васильовича Духновича (1803-1865 рр.). Вчений обстоював думку про необхідність поєднання шкільного навчання з сільськогосподарською працею.

Не принижуючи ролі батьків, які несуть перед судом Божим відповідальність за долю дитини, О.В.Духнович наголошував на високому покликанні педагога — формувати особистість. „Нехай вчитель постарається, щоб діти ніколи не були бездіяльними, тобто не сиділи без вправ, без роботи, а завжди займались чимось, оскільки з бездіяльності випливають пусті теревені, лінощі, суперечки, сварки, а це все для людини шкідливо" [6; 24].

Таким чином. О.В.Духнович розглядав трудове виховання як процес формування у дитини звички до систематичної праці. Така звичка, закладена з ранніх літ, на думку педагога, є основою морального становлення особистості.

Земляк і сучасник О.В. Духновича І.Нагребецький у своєму посібнику з домашнього виховання "О выхованю" [26] наголошував на необхідності диференційованого підходу до хлопчиків і дівчаток. Ця вимога витікає з природної різниці між ними, яка "виступає щораз видніше, чим більше віку дівчині і хлопцеві прибуває". Педагог підкреслював особливу роль матері у вихованні дівчини. Вона повинна слідкувати не лише за поведінкою дитини, але й за власною. Щоб люди не осудили її може і в гробі, яка донька, така була мати!" [26]. Мати мусить дбати про те,щоб прищепити своїй дитині любов і звичку до праці, бо "жінка без заняття подібна до ляльки, яка може виконувати всякі штучки, але нікому не стане у потребі" [36].

У другій половині минулого століття у педагогічній думці України розвивалась ідея поєднання загальноосвітньої підготовки підростаючого покоління з трудовим, ремісничим навчанням, її палким прихильником був і прогресивний діяч народної освіти Микола Олександрович Корф (1334 — 1883 рр.).

Зробивши вагомий внесок у розвиток мережі закладів освіти Олександрівська (Запоріжжя), М.О.Корф доводив необхідність створення при школах ремісничих майстерень, які стали б "школою життя і в той же час сприяли б естетичному вихованню, пробуджуючи смак до витонченого, реагуючи проти неохайності" [17]. Він підкреслював, що такі майстерні повинні бути у переважній своїх більшості не промислово-ремісничими, а педагогічно-ремісничими. Різниця полягає у тому, що у них мають виховуватись не ремісники, а люди, готові до життя.

Відомий педагог та методист освіти М. О. Корф розглядав трудове навчання як важливий засіб гармонійного розвитку особистості та необхідну умову її підготовки до самостійного життя.

Питання освіти і виховання підростаючого покоління не залишились поза увагою українського мислителя, письменника, громадського діяча Івана Яковича Франка (1856-1916 рр.). Окреслюючи його погляди на роль праці у житті людини, на завдання школи у плані підготовки дітей до самостійного життя, слід відзначити, що він вважав щасливою лише ту людину, яка може жити плодами власної праці. "… Завдання чоловіка не в тім жити на землі в нужді і кривді, щоб був щасливий по смерті бо по смерті ніякого життя ані щасті немає, і що затим чоловікові треба дбати і домагатися, щоб тут, на землі, був щасливим, то є щоби жив як можа найдостойніше з пратті своєї в братерстві і любові з другими, також працюючими людьми …" [62; 64]. Інший важливий момент — своєю працею людина має приносити користь оточуючим, робити їх життя щасливим. Це неодмінна умова людського щастя. "Ані наука сама собою, ані вільне й безжурне життя, ані почесті, ні слава нічого те не може ощасливити чоловіка, як довго той чоловік все і всюди має на оці тільки самого себе. Аж коли він всі свої здобутки, всю силу поверне на працю коло ощасливлення других, коло запевнення їм безпечного, хоч і ненастанним трудом окуплюваного, життя й розвитку, тоді чоловік може бути щасливим", писав І.Я.Франко у передмові до перекладу "Фауста" Гете [61].

У школах, на думку письменника, слід запровадити ручнупрацю. „Наука містить іти в парі з розвиненням тіла, до того служить не безплідна гімнастика, а праця фізична" [60; 45].

Видатний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870 рр.) у ряді своїх робіт, серед яких особливо слід відзначити "Працю у її психічному та виховному значенні" [55], розкрив свої погляди на значення праці у житті людської спільноти та своє розуміння ролі трудової діяльності у формуванні особистості. Педагог зазначав, що з економічної точки зору необхідність трудової Діяльності не викликає ніяких сумнівів. Праця стоїть на першому Місці серед творців людського багатства. Поруч з нею природа та капітал. На думку педагога, не лише матеріальні плоди праці становлять людський здобуток. "Якби люди винайшли філософський камінь, то біда буда б ще не велика: золото перестало б бути монетою. А якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини … то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділи б суспільством, а саме суспільство розпалося б, із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитися" [55; 40].

У філософсько-світоглядній концепції К.Д.Ушинського праця представлена як притаманна людині потреба. головна умова досягнення нею щастя, точніше, як саме щастя, джерело людської гідності, розвитку розуму, фізичних та духовних сил. "Потреба праці природжена людині”[46].„Замість щастя, втраченого за гріх, дано людині працю, і поза працею нема для неї щастя. Праця це єдино доступне людині на землі і єдино гідно її щастя”[43].

Обстоюючи необхідність формування у вихованців звички до трудового способу життя, педагог виходив з того, що праця необхідна людині, по-перше, з фізіологічної точки зору, тобто для повноцінного фізичного розвитку. "Фізична праця необхідна для розвитку і підтримання в тілі людини фізичних сил. здоров'я і фізичних здібностей".

По-друге, праця, зокрема, і така специфічна, як розумова. необхідна молодій людині для розвитку її розумових сил. "Розумова праця чи не найважча праця для людини”. Молодий організм повинен звикати до неї поступово.

По-третє, праця, на думку К.Д.Ушинського, необхідна для з точки зору психологічної, тобто для розвитку духовних сил особистості, що формується. „Хто ж зазнав живлющого, освіжаючого впливу праці на почуття? Хто не зазнав, як після тяжкої праці, ще довго поглинала сили людини, і небо здається світлішим, і сонце яскравішим, і люди добрішими? Як нічні примари від свіжого ранішнього проміння утікають від світлого і спокійного обличчя праці туга, нудьга, примхи, капризи – усі ці бичі людей-нероб і романтичних героїв” [55]. К.Д.Ушинський сформулював психологічний закон, за яким насолоди, щоб не втратити своєї цінності, повинні врівноважуватися працею.

К.Д.Ушинський звертав увагу на те, що чим багатшою є людина у матеріальному плані, тим вищим повинен бути рівень її освіченості, бо важче для неї знайти працю, яка сама напрошується до бідняка: "Виховання повинне розвинути в людині звичку і любов до праці, воно повинне дати їй можливість знайти для себе працю в житті".

Педагог був твердо переконаний у важливості сімейного виховання, високому покликанні батьків — не лише зростити дитину, але і сформувати її як особистість. К.Д.Ушинський писав: „можливість працювати і любов до праці краща спадщина, яку може залишити своїм дітям бідний і багач”.

Високо цінуючи здобутки народної педагогіки, будучи переконаним у тому, що громадське виховання є для народу його сімейне виховання, і педагогічній науці лишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела, К.Д.Ушинський ідеалізував до певної міри той підхід до трудового виховання, який склався v селянській родині. На його думку, селяни у вихованні своїх дітей керувались не лише матеріальними інтересами, а й краще від інших розуміли значення праці в житті людини.

Перший етап такого виховання психологічна підготовка дітей до трудової діяльності. Найбільш досконалим засобом виховного впливу в цьому відношенні педагог вважав фольклор, особливо народні казки, пісні, думи. Зображений в них ідеал людини наділений кращими якостями: добротою, мужністю, чесністю й любов'ю до праці. На фольклорній основі для молодших школярів складений підручник "Рідне слово". Діти знайомляться з часто вживаними знаряддями праці, різноманітними професіями. У ньому підкреслюється значимість праці у житті окремої людини і суспільства.

У "Дитячому світі" педагог у доступній для дитини формі описав різноманітні технологічні процеси. Автор прагнув підвести дітей до розуміння важливості кожного виробництва для виготовлення найнеобхідніших знарядь праці і предметів щоденного вжитку.

Засвоєння трудових понять неможливе без розумового розвитку дитини. У цьому плані К. Д.Ушинський підкреслював важливість досконалого опанування дитиною багатством рідної мови, засобами якої їй передаються знання, в тому числі і з галузі трудової праці. Далі необхідно залучати дітей до самообслуговування.

Батьки і вчителі зобов'язані подбати, щоб ці заняття були різноманітними. К.Д.Ушинський підкреслював важливість забезпечення такої психологічної умови, яка мовою сучасної науки називається позитивним емоційним фоном, на якому протікає діяльність. Необхідно помічати найменші успіхи дитини і давати їм належну оцінку, пояснювати важливість допомоги дитини для сім'ї, навчити переборювати труднощі, які неминуче виникають під час трудової діяльності. Дуже важливо стежити також за її нахилами. проявом здібностей в тій чи іншій галузі трудової діяльності.

Педагогічне вчення К. Д.Ушинського своїм корінням сягає глибоких пластів народної педагогіки. Воно сформувалось на ґрунті культур двох слов'янських народів російського та українського, справило величезний вплив на розвиток їх систем освіти. Педагогічне вчення К.Д.Ушинського узагальнило досягнення світової філософської і педагогічної думки, здобутки психологічної науки і народної виховної практики. Звернення до творчої спадщини видатного вітчизняного педагога допомагає по-новому подивитись на сучасні проблеми шкільної освіти, зокрема ті, що стосуються трудового виховання молодого покоління.

Питання трудового виховання підростаючого покоління посіли значне місце у творчості Софії Федорівни Русової (1856-1940 рр.). Вона народилась на благословенній Чернігівській землі і присвятила своє життя справі побудови української національної школи.

Педагог дійшла висновку, що праця — значний чинник виховання у плані фізичному, моральному, естетичному та інтелектуальному. Залучення вихованців до трудової діяльності сприяє розвиткові спритних м язів руки, твердої волі, творчої уяви, міцності суджень і шанобливого ставлення до себе. Робота дає дитині нервову рівновагу і незалежність у подальшому житті.

Услід за К. Д.Ушинським. який визнавав існування в людині природженої потреби в праці, С.Ф.Русова включала хліборобський та будівничий інстинкти до групи найважливіших, притаманних кожному з нас. Виходячи з державних інтересів, "нам, українцям. бажано було б використовувати інстинкт хліборобський, бо наш край цього потребує"[38]. Ці слова звучать актуально і сьогодні. Адже ми маємо, з одного боку, значний прошарок дітей і підлітків, відірваних урбанізацією від землі, а з іншого старіючі, вимираючі села, де нікому цю землю найродючіші чорноземи континенту обробляти.

Окреслюючи підходи до реалізації завдань трудового виховання дітей у практичній роботі. С.Ф.Русова сформулювала два основоположних принципи. Перший з них — принцип націоналізації виховання, наближення його не лише до словесної, але і до технічної культури рідного народу. Щоб Україна не перетворилась на ринок збуту другосортних закордонних товарів. треба виховувати майбутнього активного, свідомого трудівника, творця національної науки, культури. Таке розуміння завдань націоналізації виховного процесу розширює наші уявлення. Сучасним педагогам поряд з мовним критерієм слід мати на увазі все багатство культури рідного народу.

Наступний принцип це спрямування виховного процесу на розкриття нахилів та творчих здібностей дитини, щоб у житті їй легше було знайти свій фах, роботу до душі. Трудове виховання мас цілком конкретне призначення — допомогти дитині у виборі професії. роботи, яка б відповідала її нахилам, здібностям і бажанням. Невід’ємною вимогою є забезпечення індивідуального підходу. Для цього С.Ф.Русова радила вводити у практику роботи дитячих садочків години вільної дитячої творчості, самостійних занять, щоб діти могли за власним уподобанням зайнятись малюванням чи вирізуванням з паперу, виготовленням одягу для ляльок, роботою на присадибній ділянці, а також доглядом за домашніми тваринами чи кімнатними рослинами. Це розкриває можливості для виявлення дитячих уподобань, розвитку індивідуальних нахилів та здібностей, набуття практичного досвіду, умінь та навичок.

С.Ф.Русова надавала великого значення ретельності організації дитячої праці. "… Насамперед треба, щоб вона була для дітей цікавою, викликала і своїм процесом, і призначенням цікавість; треба, щоб матеріал був цілком під силу дітям, також як і самі знаряддя; треба щоб вона не була одноманітною, ані механічною, а, навпаки, керувалась би дитячою творчою думкою, тільки з деякою нашою технічною допомогою: не треба, щоб вона затягувалась на довгий час або втомлювала дитину"[38]. Особливо це стосується дітей дошкільного віку та молодших школярів. Їм не під силу значні фізичні навантаження та концентрація уваги на одному об'єкті протягом тривалого часу. Приступаючи до виконання завдання, діти повинні передбачати результат своєї діяльності, і цей результат має викликати у них інтерес, виступати стимулом діяльності. Важка, "чорна", а також одноманітна чи нецікава праця перетворюється для дитини на суворе випробування і не сприяє ані духовному, ані розумовому її розвитку.

С.Ф.Русова радила залучати дітей до тих видів робіт, які викликають у них інтерес, будять допитливість. Наприклад, діти люблять працювати на землі, вирощувати і доглядати за рослинами. Біля кожного дитячого садочка, притулку, школи необхідно мати сад, в якому діти могли б працювати з користю для рук і для розуму, для власного здоров я та естетичного задоволення.

Трудова та інтелектуальна діяльність дітей дошкільного віку тісно пов’язана із грою. Пошиття одягу для ляльок, його прання, прасування, а також прибирання кімнати, приготування столу до обіду та прибирання посуду – це гра для дитини. Водночас вона є правдивою підготовкою до життя, до живої праці.

Спираючись на власні спостереження. С.Ф.Русова радила виконувати колективно механічні види робіт та вправи пам'яті. Праця, яка потребує індивідуальної творчості, краще виконується на самоті. "Спільна праця уніформує якість роботи, і класну — взагалі дитячу працю треба так проводити, щоб творча робота могла якнайкраще індивідуалізуватися, а механічна проводилась у спільних зусиллях класу, гуртка" [38]. Творча діяльність відповідає природній дитячій активності, сприяє розвиткові ініціативи, самостійності. Завдяки їй знання закріплюються у дитячій свідомості, переходять через руки у розум дитини.

У вселюдськім житті перемагає тільки той народ, який має найкращу школу. Бо школа, у розуміння С.Ф.Русової, — це найдорожчий скарб кожного народу, це золотий ключ, який розмикає пута невідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. Свято вірячи у цей закон існування людського суспільства. Софія Федорівна Русова спрямувала свою творчу енергію на те, щоб поставити освіту і виховання у вітчизняних школах на європейський рівень і тим самим вивести Україну на вищий щабель суспільного прогресу.

У практиці роботи видатного вітчизняного педагога А.С.Макаренка, у розробленій ним системі виховання у трудовому колективі, для трудового колективу і через трудовий колектив реалізувались вимоги марксистсько-ленінського принципу поєднання навчання з продуктивною працею.

А.С.Макаренко розглядав поєднання навчання з продуктивною працею як вирішальний фактор формування особистості у радянському суспільстві, правильне радянське виховання неможливо уявити собі як виховання нетрудове. Праця завжди була основою людського життя, створення благополуччя людського життя та культури” [29; 34].

Ще у далекі тридцяті роки Антон Семенович Макаренко критикував практику застосування "ізольованого засобу" педагогічного впливу, навіть такого вагомого, яким може бути дитяча праця. "Труд взагалі", як зазначав педагог, не є виховним засобом. Він повинен бути частиною єдиного виховного процесу, що має конкретну мету і чітку структуру. У педагогічній концепції А.С.Макаренка, виробленій у практиці керівництва колонією імені О.М.Горького та комуною імені Ф.Е.Дзержинського, можна виділити ряд моментів, вимог до організації праці дітей, яка мала б виховуючий характер. Праця дітей, стверджує автор, повинна бути продуктивною, організованою в умовах конкретного виробництва. Праця, що не має на меті створення цінностей, не є позитивним моментом виховання, так що праця, так звана навчальна, і та повинна виходити з уявлення про цінності, які може створити" [24]. При організації продуктивної праці дітей необхідно надавати перевагу колективним її формам. Працюючи у колективі, маленька людина вчиться виконувати поставлені ним вимоги. Трудовий колектив привчає до дисципліни, виховує волю, загартованість, відповідальність і дає відчуття захищеності кожному учасникові трудового колективу. "Ми даємо дитячому колективові робфак, інженерів, промфінплан, зарплату, обов'язки, роботу і право відповідальності".

Трудова діяльність відіграє також значну роль не лише в озброєнні дитини трудовими вміннями та навичками, а й у її фізичному розвиткові. „… Не правильно думати, що у трудовому вихованні розвиваються лише м’язи та зовнішні якості – зір, дотик, розвиваються пальці і т.д.. Фізичний розвиток у праці, звичайно, теж має велике значення, виступаючи важливим і абсолютно необхідним елементом фізичної культури. Але головна користь праці виявляється у психічному, духовному розвиткові людини. Цей духовний розвиток повинен складати головну особливість людини" [23].

З точки зору нашого дослідження викликають інтерес педагогічні погляди А.С.Макаренка на роль та можливості сімейного виховання у плані трудової підготовки молодої людини. Педагог і підкреслював важливість трудової підготовки для формування повноцінної особистості, а не лише для виховання працівника-виробничника. "Праця має не лише значення суспільно-виробниче, але має велике значення і в особистому житті. Ми добре знаємо, наскільки веселіше і щасливіше живуть люди, які багато що вміють робити, яким все вдається і у яких все ладиться, які не розгубляться ні за яких обставин, які вміють володіти речами і керувати ними”. У виховання перелічених якостей важливу роль на думку А.С.Макаренка, відіграє сім’я. „Та дитина, яка одержала у сім’ї правильне трудове виховання, та і у подальшому житті з великим успіхом буде проходити свою спеціальну підготовку. А ті діти, які не набули у сім'ї ніякого трудового досвіду, ті і кваліфікації не можуть одержати доброї, їх переслідують різні невдачі, вони виходять поганими працівниками, незважаючи на всі зусилля державних закладів”[23].

Трудове виховання дитини у сім'ї повинно починатись дуже рано. «Починатись воно має у грі"[35]. Якою дитина є в ігровій діяльності, такою вона буде і у трудовій. На думку педагога, активна гра повинна передувати праці, посідати значне місце у вихованні. Чим менший вік дитини, тим більше часу має займати гра. Із зростанням дитини трудові доручення повинні ускладнюватись. але ігрові моменти в праці варто зберігати.

Якомога раніше слід розповідати дітям про те, де працюють батьки, у чому полягає їх праця, що вони виробляють. Дитина має усвідомлювати, яке значення має дане виробництво для суспільства.

Кожна сім’я виконує господарську функцію. Ця сфера відкриває широкі можливості для виховання дитини. Батьки мають якомога раніше залучати дітей до обговорення сімейного «фінансового плану». При цьому діти повинні розуміти, що ті гроші, які батьки приносять додому, це не лише зручна річ, на яку їх можна витратити. Це ще й плата за роботу, корисну для суспільства.

Найголовнішим методом виховання у сім'ї, як наголошував А.С.Макаренко у "Лекціях про виховання дітей", є батьківський приклад. Немає чудодійного рецепта, за допомогою якого можна перетворити ледаря на працелюбну людину. Часто лінощі Розвиваються у дитини завдяки неправильному вихованню, коли батьки не виховують у неї енергії, не привчають долати перешкоди. Не пробуджують інтересу до сімейного господарства, не виховують звички до праці і до тих задоволень, які праця приносить. Спосіб боротьби з лінощами єдиний: поступово втягувати дитину в сферу праці, повільно пробуджувати в ній трудовий інтерес.

Діти беруть приклад із батьків. Ніякі виховні рецепти не допоможуть, якщо є вади у характері, особистості батьків.

Педагогічні погляди А.С.Макаренка стосовно трудового виховання особистості як у виробничому, так і у невеликому сімейному колективі, не втратили своєї актуальності і в наш час, коли змінюються соціальні та політичні орієнтири.

До проблем трудового виховання молоді звертався відомий український педагог В.О.Сухомлинський. Його концепція виховання, власні педагогічні відкриття, знахідки базуються на кращих досягненнях світової науки та на міцному фундаменті народної системи виховання, найвища педагогічна мудрість трудового виховання, — наголошував В.О.Сухомлинський, — полягає в тому, щоб утвердити в дитячому серці народне ставлення до праці” [50].

Дитина не така сильна, не така спритна і майстровита як доросла людина, але вона здатна відчувати те ж саме, що відчуває і дорослий. Вона ще більш вразлива і прагне працювати тоді, коли одержує від праці задоволення, радість. Це почуття могутня виховна сила. В.О.Сухомлинський наголошував: ''3 праці починається пізнання світу, і радість праці — могутня виховна сила …

Майстерність і мистецтво виховання в тому й полягають, щоб Дати цю незрівнянну радість кожній людині ще в той час, коли вона, як говорить народна мудрість, лежить поперек лавки".

Торкаючись принципів трудового виховання, якими керувався у своїй практичній роботі колектив школи, очолюваної В.О.Сухомлинським, слід виділити, принцип єдності трудового виховання і загального розвитку особистості. Поряд із інтелектуальною, моральною, естетичною та фізичною культурою людина повинна досягти високого ступеня культури праці. Заслуговує на увагу другий принцип — розвитку індивідуальності вихованця у праці. Кожна людина вже у роки отроцтва та юності має відшукати ту працю, у якій яскраво розкриються її природні здібності. Третій принцип суспільне корисної спрямованості праці вихованців. Раннє залучення дітей до праці за винагороду може прищепити їм користолюбство. Четвертим є принцип раннього залучення дітей до продуктивної праці. П'ятий принцип трудового виховання вимагає різноманітності видів праці. Це дозволяє дітям набути різноманітні вміння і навички. Шостим В.О.Сухомлинський називав принцип постійності, безперервності праці. Тільки у тривалій праці, що вимагає повсякденної роботи думки, розкривається для дитини її творчий характер. Праця дитини має бути схожою на працю дорослих і за своєю технологією, і за суспільною значущістю. Саме тоді вона матиме найбільшу виховну силу. Тому сьомий принцип трудового виховання вимагає наявності рис продуктивності праці дорослих у дитячій праці.

Восьмий принцип трудового виховання принцип творчого характеру праці, поєднання зусиль розуму та рук. Будь-яка справа, якою займаються діти, має реалізувати певний творчий задум. конкретну дослідницьку мету.

Зміст трудової діяльності дітей, згідно принципу наступності, повинен поглиблюватись, розвиватись з переходом від молодшого до середнього та старшого віку.

Наступні принципи трудового виховання, сформульовані В.О.Сухомлинським, вимагають загального характеру продуктивної праці, її посильності та єдності з багатогранним духовним життям. "Чим більше джерел людської культури відкрито перед розумом і серцем у роки отроцтва та ранньої юності, тим у більшій мірі праця облагороджує людину" [48].

Творча спадщина В.О.Сухомлинського є могутнім джерелом розвитку національної системи освіти і виховання на духовних засадах української народної педагогіки.

Виховні традиції українського народу досліджувались у вітчизняній науці не лише педагогами, але й етнографами. Наприкінці минулого і початку нинішнього століть такі дослідження проводились Н.Загладою, З.Кузелею, В.П.Милорадовичем. У 50-70-х роках нинішнього століття вийшли етнографічні праці, у яких висвітлені, зокрема, і народні традиції виховання. Це праці М.М.Гайдая, О.М.Кравця, Ю.П.Ступака. Серед досліджень, виконаних у 80-90-і роки, слід назвати роботи Г.О.Булашева, Н.К.Гаврилюка, С.Килимника, Г.П.Маковій, В.Січинського, В.П. Супруненка, С.В.Ульяновської.

Дослідженню народної педагогіки, народних традицій виховання, в тому числі і трудового, присвячені наукові праці М.Г.Стельмаховича, Є.І.Сявавко, В.М.Махінова, Т.І.Мацейків, Л.П.Петрук, Г.Г.Сутріної та ін.

Психологічні аспекти проблем трудового виховання досліджували вітчизняні вчені І.Д.Бех, В.Т.Дорохіна та С.І.Равикович, В.О.Моляко. Висвітлені вони й у ряді дисертацій (Л.М.Баслак, Є.П.Верещака, Л.Г.Вержихівської, А.Г.Єлісєєва, В.Ф.Колеснікової, Я.С.Кепші, М.А.Корнєєва, З.М. мірошник, І. Д.Поспєлової. Л.А.Снігур, Р.Т.Чарнецької). Трудовому вихованню дітей у сім'ї присвячені роботи українських науковців Б.Ф. Баєва (1960 рік), М.І.Коби (1961 рік), О.Л.Коненко (1988 рік), Н.В. Лавриненко та В.С.Набожка (1988 рік), С.Д.Максименка та І.Д.Беха (1983 рік), В.Г.Постового (1994 рік).

В останні роки проблеми трудового виховання молоді, народних традицій трудового виховання широко висвітлювались на сторінках українських педагогічних часописів, зокрема у статтях, авторами яких є З.Болтарович, Л.Грядунова, Л.В.Кузьменко. В.Павленчик, Н.Савостова. В.І.Скутіна, С.К.Стефанюк, Г.Шитова.

Таким чином, можна стверджувати, що розробка проблем трудового виховання молоді, її морально-психологічної та практичної підготовки до праці має давню історію і великі здобутки в українській педагогічній науці, живиться самобутніми традиціями трудового виховання, виробленими нашим народом упродовж століть.

Висновки

• Проблеми трудового виховання підростаючого покоління, підготовки його до самостійного трудового життя у різні історичні епохи привертали увагу педагогів, філософів, видатних громадських діячів. З їх адекватним розв’язанням пов’язувались плани формування всебічно розвиненої особистості та реформування, удосконалення суспільства в цілому.
• Автори та прихильники комуністичного вчення пов'язували суспільний прогрес, економічний розвиток держави з організацією трудового виховання молоді, формуванням у неї інтересів, здібностей, виробленням навичок, пов'язаних з колективною працею, роботою на виробництві.
• Радянський період розвитку вітчизняної педагогічної науки характеризується тим, що керівництво школою у справі трудової підготовки молоді було переведене у ранг партійної та державної політики. Проводився курс на політехнізацію освіти, поєднання шкільного навчання з продуктивною працею на виробництві. Реалізація означеного курсу призвела до того, що народна ідея соціально-психологічної і практичної підготовки молоді до праці була .руйнована. Це не сприяло економічному зростанню держави та закріпленню інституту сім'ї.
• Увагу вітчизняних вчених в останні десятиліття все більше привертали проблеми вивчення народних традицій трудового виховання та психологічних закономірностей цього процесу. Наукове осмислення дозволило осягнути глибинну суть народної педагогіки та виявити найдієвіші засоби трудового виховання дітей. Це залучення їх до трудової діяльності у сфері побуту за умови відповідності обраних форм, методів, засобів виховного впливу особливостям віку, статі дитини, її індивідуальним нахилам.
• Українські педагоги, поряд із зарубіжними колегами з Росії, Білорусі та держав Прибалтики, займали передові позиції у дослідженні питань трудового виховання підростаючого покоління, вкраїнська педагогічна думка розвивалась у рамках радянської педагогічної науки, однак більш тяжіла до вивчення національних традицій виховання, можливостей сімейної педагогіки у плані етнопедагогічних систем, ми знаходимо у них спільну рису спрямування виховного впливу на формування у дітей працелюбності як однієї з найголовніших умов забезпечення благополуччя людини на її життєвому шляху, упередження нестабільності майбутньої сім'ї.
• Усе розмаїття засобів та методів виховного впливу на дитину у народній педагогіці було спрямоване на утвердження у свідомості вихованця культу праці як провідної риси його моральності.
• Досвід зарубіжних країн свідчить, що опора на національні традиції трудового виховання молоді є фактором економічного зростання держави, утвердження її у світовому співтоваристві.