Україна і Європейський Союз: сучасний стан відносини і прогноз на перспективу
Категорія (предмет): Міжнародна економікаВступ.
1.Сучасний стан відносин Україна – Європейський союз.
2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми та перспективи.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Для України необхідна економічна політика перехідного (від пострадянського до європейського) періоду. Концептуальною основою (на рівні визначення головних пріоритетів і напрямів) цієї політики повинно стати Послання Президента України “Європейський вибір”. Ефективним засобом забезпечення економічної безпеки є створення принципово нової моделі, яка повинна в собі об'єднувати державний протекціонізм з прискореним технологічним переоснащенням у контексті зниження енерго-, матеріалоємності, підвищення екологічності виробництва, що в кінцевому підсумку означає вихід на той рівень рентабельності виробництва, що забезпечить конкурентоспроможність національної економіки.
Ключовим складником такої політики повинно стати збереження в межах національної юрисдикції “відтворювального ядра”, в якому на основі високих технологій на контрольованих державою “Технопарків” інших анклавів XT, “виростуть” виробництва, здатні органічно розвиватися й генерувати види продукції наступного покоління споживання, які безумовно знайдуть попит на світових ринках.
Успішність цієї стратегії потребує на першому етапі гнучких засобів державного протекціонізму. В зв'язку з цим необхідно чітко розрізняти функції держави та приватного бізнесу. До функцій держави належить:
— підтримка і розвиток не обхідної ринкової інфраструктури через прийняття відповідної законодавчої та контроль за її дотриманням;
— сприяння в здійсненні науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);
— державні гарантії й страхування інвестицій та кредитів у галузях виробництва на основі XT.
— формування нової структури експортного потенціалу, поступовий відхід від експорту сировини та напівфабрикатів;
— включення в систему міжнародних технологічно-виробничих зв'язків у якості необхідної ланки;
— посилення ролі економічної складової в зовнішній політиці держави, створення механізму контролю над діяльності державних та інших інституцій в цій контексті відповідності їх діяльності чинному законодавству, національним інтересам українського народу.
1.Сучасний стан відносин Україна – Європейський союз
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані у грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.
Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань cаміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.
Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та Плану дій «Україна–ЄС», прийнятого у лютому 2005 року у Брюссель. У рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС, а також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової рамкової угоди з ЄС, яка повинна замінити чинну УПС, строк дії якої завершується на початку 2008 року.
План дій створює належні рамки для розвитку взаємин між Україною та розширеним ЄС лише на короткостроковий період. Отже, Україна виходить з того, що наступним логічним кроком після успішного виконання Україною Плану дій має стати укладення нової рамкової угоди між Європейським Союзом та нашою державою, яка б визначала для неї чітку європейську перспективу.
Свідченням поступового посилення взаємодії України з ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики є ухвалення Євросоюзом рішення про приєднання України до позицій та заяв ЄС з регіональних проблем та питань міжнародного життя. Таким чином, вже на даному етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Започатковано також новий механізм діалогу – двосторонні консультації між Україною та Генеральним Секретаріатом Ради ЄС з питань зовнішньополітичного планування.
Помітною подією у двосторонніх взаєминах, яка отримала позитивний резонанс в колах ЄС, стало внесення Україною нових пропозицій щодо придністровського врегулювання. Ініціативна та активна позиція нашої держави з цього питання, а також прагнення досягти зрушень у врегулюванні цього „замороженого конфлікту”, сприяло зростанню довіри до України як впливового гравця у забезпеченні європейської безпеки і стабільності. Позитивним стало також укладення Меморандуму про створення Прикордонної місії ЄС на українсько-молдовському кордоні, практичне започаткування діяльності якої відбулося 1 грудня 2005 року.
ЄС визнає важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.
Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні розширений ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України. Його частка у загальному обсязі зовнішньої торгівлі товарами і послугами України сягає 33,6%, тобто більше третини зовнішньоекономічної діяльності України орієнтується на цей ринок.
“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвро-пейських або загальноєвропейських структурах.[1]
Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.
Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.
Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна — ЄС: 1991 — 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.
Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи. Президент ПАРЄ Мігель Мартінес зазначив, що Європа готова до тісної співпраці з Україною. “Україна – за його словами – найближчим часом буде прийнята до сім’ї європейських парьнерів. Це буде корисним як для України, так і для Європи в цілому. Участь України в Європейських проектах тільки збагатить досвід і почуття всієї європейської спільноти.”[2]
Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.
По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні, 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією.”[3]
По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.)
По-третє, ймовірна нова “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х – початку 90-х рр. виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.
Водночас, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру.
По-четверте, це “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників і стимулами подальшої інтеграції України.
До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним. Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.
Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн – членів ЄС, була прийнята “Декларація ЄС по Україні”, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.[4] В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).
З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС, на зразок тих, що існують в асоційованих країнах ЄС.
Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною (УПС)[5]. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.
До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року)[6]. Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС.
Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС — 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС[7]. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому. В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.
20 грудня 1996 року “План дій ЄС стосовно України” був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану — Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.[8]
В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Одним із прикладів є впровадження в дію Постанови Кабміну України.[9] Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.
5 вересня 1997 року у Києві відбувся Перший Саміт Україна – ЄС, на якому дві сторони підтвердили свої наміри щодо подальшої співпраці та наголосили на якнайшвидшій ратифікації УПС між Україною та Євросоюзом.
Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель і відкрила Україні перспективу асоційованого членства в ЄС.
Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна баче своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк “В тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння.”[10] Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.
Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?
Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.
Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у полічній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.
Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.
2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми та перспективи
П'ятдесят років розвитку економічної системи післявоєнної Західної Європи доводить, що Спільний ринок вибудувався не зверху. Організація експортерів сталі виникла на етапі, коли пов'язані спільними комерційними інтересами приватні компанії демократичних країн Європи зрозуміли, що отримувати збитки від мита, податків, акцизів, інших трансакцій пов'язаних з перетином кордонів зовсім необов'язково. Керівники цих компаній зуміли про лобіювати відповідні рішення національних урядів про спрощену процедуру зовнішньоекономічної діяльності в межах Західної Європи, що і стало основою для подальшого поглиблення такої “спорідненості”. Таким чином комерційний інтерес національних компаній, які є платниками податків до держбюджету, за великим рахунком і стали каталізатором нинішнього квазідержавного об'єднання 15 європейських країн.
Участь держави полягала у спрощенні економічних стосунків, гармонізації законодавства, послаблення внутрішньоєвропейської конкуренції з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід зауважити, що структура спільного європейського ринку складалась з галузей, що виробляє продукцію кінцевого призначення насамперед для власне європейського споживача. Такі галузі загальнонаціонального значення як енергетика, транспорт, оборонно-промисловий комплекс, зв'язок переважною більшістю знаходяться у державній власності й не підлягають приватизації.
Інтеграційні процес в межах ЄС відбувається на фоні ще незупиненої рецесії, якщо не кризи більшості міжнародних ринків товарів і послуг. За даними журналу The Economist, 06.06.02, темпи експортної діяльності за 2001 рік знизились у порінянння з попереднім роком на 4% і досягли найнижчої з 1982 року цифри у 6 трлн,. доларів. Кількість взаємних антидемпінгових звинувачень між членами ВТО збільшився ще на 15%. При чому США і ЄС є лідерами в цьому процесі. За найоптимістичнішими прогнозами позитивна динаміка експорту у порівнянні зі світовим ВВП у 2002 році досягне лише 1 %.
Таким чином, з наближенням дати розширення ЄС зростає кількість економічних проблем всередині Євросоюзу, відповідно зростає кількість “євро-скептиків”. Після фактичної ліквідації внутрішньо економічних бар'єрів, впровадження єдиної валюти, збільшення повноважень виконавчого органу влади — Європейської комісії перед архітекторами єдиної Європи постало закономірне питання: “А що далі?”. Логічним продовженням цього питання на наш погляд є наступне: “А для кого далі?” Існує суттєве протиріччя між європейським чиновниками, для яких інтеграційний прогрес означає насамперед збереження і збільшення власної значущості і повноважень, та європейськими промисловцями, фермерами, платниками податку на загал.
Чиновники-євро-оптимісти переконані, що зростання ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи,- закономірний, історично обумовлений процес.
Копенгагенський самміт у грудні цього року повинен буде визначити остаточні терміни прийняття 10 нових членів , щоб такі країни як Польща та Чехія отримали змогу вступити в ЄС вже у 2004 році.. Між тим на думку відповідального чиновника Євро комісії Г.Верхогена можливостей для розширення стає все менше.
По-перше, незрозумілою залишається доля багатомільярдних щорічних кредитів фермерам з Великої Європи. Неофіти зі Східної Європи фізично не в змозі знайти кошти для цих витрат. По-друге, зростають анти-імміграційні настрої у європейському суспільстві.
Найголовнішим є те, що на разі провалу чергового референдуму в Ірландії стосовно впровадження рішень Ніццького самміту, розширення може не відбутися взагалі.
Процес вирівнювання економічних можливостей країн всередині ЄС є найбільш болючою проблемою. За підрахунками експертів, субсидіювання фермерів країн Східної та Західної Європи може стати рівними лише через 10 років після розширення. Євросоюзу. Та навіть у 2011 році фермери з Польщі не будуть здатні витримати цінову конкуренцію з французькими чи німецькими колегами.
Крім суто економічних проблем, останнім часом все більш загострюється проблема визначення європейської ідентичної потенційних членів Євросоюзу. Перемоги ултра-правих сил в Італії, Нідерландах, Австрії, провал лівих на президентських та парламентських виборах у Франції, свідчить про зростання популістських, ксенофобських настроїв у Західній Європі. Врай проблематичною є питання переміщення робочої сили на європейському континенті. Все більш популярними стають заклики “закрити” Європу від трудової імміграції з Півдня та Сходу.
В 2001 році у світовій економіці різко зросли протекціоністські тенденції. У доповіді відомої міжнародної аудиторської компанії "Mayer, Brown, Rowe & Maw", в минулому році було розпочато 348 антидемпінгових розслідувань, тоді як у 200 році їх було лише 251. Найбільше до цього протекціоністського заходу вдавались США та Індія. Головним об'єктом таких розслідувань стали Китай, Республіка Корея та Тайвань. Однак, якщо порахувати разом всі випадки таких розслідувань, здійснених проти ЄС та країн, що входять до цієї організації, то Європейський Союз є другим у світі об'єктом за кількістю протекціоністських заходів, які використовуються в національних економічних комплексах єврозони.
Таким чином, на відміну від українського, ринок товарів та послуг ЄС є майже повністю самодостатнім. Принаймні ключові галузі народногосподарського комплексу Євросоюзу діють так би мовити за “ замкненим циклом” й за темпами зростання у сфері виробництва більшості високотехнологічних продуктів передбачених для кінцевого споживання на середину 90-х років обігнали США. При цьому 62% зовнішньої торгівлі є внутрішньо європейською. Європейські країни забезпечили оптимальний розподіл товарних потоків, що забезпечує незалежність від стану фінансово-економічної кон'юнктури в США, Латинській Америці, Південно-Східній Азії та Японії. Європейський ринок послідовно “закривається”. Так, якщо загальний обсяг зовнішньої торгівлі США з 1991 по 1999 рік виріс на 84,8%, в той час як дефіцит торгового балансу збільшився в 4,5 рази й досяг 49,8% загального обсягу експорту. Лише за 2000 рік цей дефіцит виріс на 40% і склав 370 млрд. доларів. За цей же час країни ЄС досягли профіцит бюджету на суму 50,5 млрд. євро.(Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика в XX веке.//МЭ и МО,№1, 2002.)
Рішення Барселонського (15-16 березня цього року) самміту Європейського Союзу ще раз ствердили переконання провідних європейських країн максимально дистанціюватися від ризиків, пов'язаних з несприятливою економічною кон'юнктурою у торгівлі зі США та дисбалансом в енергозабезпеченні. Цей Самміт вперше пройшов за розширеним форматом, тобто за участі 13 країн-кандидатів на вступ. Члени Союзу домовились про об'єднання енергосистем до 2005 року на рівні 10 % усіх потужностей. Це дозволить вирівняти можливості таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція. При цьому механізм перерозподілу енергоносіїв є максимально ринковими. Участь державних структур країн ЄС суттєво обмежується. Лібералізація енергоринку дозволить промисловим компаніям самостійно вибирати собі постачальників електроенергії та газу. Тобто близько 60% господарського комплексу країн, що входять до ЄС, діють в умовах відкритого ринку, обмеженого при цьому кордонами Євросоюзу.
Крім того (і найголовніше) на Барселонському самміті ще раз було підтверджено попереднє рішення Лісабонського самміту про забезпечення повною зайнятості населення на період до 2010 року. За підрахунками експертів для цього необхідно створити 20 млн. робочих місць. Була також представлена єдина європейська картка медичного страхування, за допомогою якої кожному громадянину країни-члена ЄС гарантовано медичне забезпечення на всій території Євросоюзу.
Рішення Барселонського Самміту засвідчили рішучість європейців адже в найближчі 10 років завершити об'єднання 25-26 країн континенту в єдину державу з уніфікованими для всіх її громадян правами та обов'язками на основі консенсусного рішення всіх економічних завдань. Готовність європейських “важковаговиків” Франції та Німеччини виступити “донорами “ цього процесу на користь менш розвинених країн-неофітів свідчить про його велику геополітичну вагу Давня мрія континентальної Європи про дистанціонування від США і Російської Федерації та про створення “Сполучених Штатів Європи” до 2010 року повинна стати реальністю.
Між тим, самі європейці як найменше прагнуть додати до купи своїх невідкладних інтеграційних проблем проблемну українську економіку. Як показали результати грудневого 2001 року самміту ЄС у Лакені (Бельгія) серед 15 «старих» членів Союзу дотепер не склалася єдина точка зору про майбутню архітектуру об'єднаної Європи,-про те як безболісно «переварити” 10 нових сегментів єдиного ринку товарів і послуг. Суттєвою пересторогою на цьому шляху є досвід 10-річчя функціонування економічної системи об'єднаної Німеччини, який не призвів до повного вирівнювання рівня життя між Сходом і Заходом німецької держави. У Декларації “Про майбутнє Європейського Союзу” визнано:“…глибокий рів відокремлює керівні інститути ЄС від рядових громадян, те, що повноваження цих інституцій невпинно розширюються, багато хто сприймає як погрозу їхній національній самобутності, громадяни незадоволені бюрократичними методами роботи органів ЄС.” (Итоги саммита Европейского Союза в Лакене. // Компас №51, 2001.)
Безумовно, кількість суперечностей на шляху до повної євроінтеграції є дуже великою. Це стосується й особливої позиції Великобританії , “турецького питання”, російського фактора у забезпеченні енергетичної безпеки ЄС, міжнародного тероризму та взаємодії НАТО- ЄС . Готовність чи неготовність США змиритися з кристалізацією надпотужного геоекономічного конкурента, на наш погляд, є ключовим фактором, що обумовить успішність ЄС. Всі ці чинники потребують окремого аналізу. Роль України в цьому процесі є вкрай мізерною. Виключно воєнно-політичні чинники для загальноєвропейського ринку не є вагомими. Майже всі країни ЄС входять одночасно й в НАТО. Цілком можливо, що рішення Празького (листопаду 2002 року) самміту Північноатлантичного альянсу що до списку країн-кандидатів на вступ до Блоку буде ідентичним рішенням Самміту ЄС в Ніцці. Таким чином, в найближчі 10 років Україна навряд чи зможе реально впливати на європейську економічну, безпекову, будь-яку іншу політику.
Висновки
1.Європейський Союз фактично сформував ефективну економічну систему, яка функціоную на основі єдиних стандартів якості, цінової політики, зумовленої умовами ВТО й окремими галузевими угодами в межах спільного ринку товарів і послуг;
2.Стратегічним завданням ЄС після його розширення до формату 25 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку. Сукупний фінансово-економічний потенціалу Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 10 років не матиме жодних стимулів для свого розширення.
3.Окрім політичної волі вищого керівництва України майже не існує по-справжньому зацікавлених у вступі України до Європейського Союзу сил. В самій Україні не існує єдиної позиції щодо необхідності трансформації держави у відповідності до Копенгагенських критеріїв ЄС. Не існує стійкого про українського лобі в Європі, США та Польща поступово втрачають оптимізм щодо європейських перспектив нашої держави.
4.Україна ще досить довгий час не зможе відповідати цим стандартам, оскільки рівень її виробничого потенціалу фізично не в змозі їм відповідати. Однак, рухатись у цьому напряму конче необхідно, оскільки в іншому випадку наша крок за кроком буде втрачати свій економічний суверенітет, не витримуючи товарної конкуренції навіть у межах СНД.
5.Не можливо навіть гіпотетично розглядати варіант “закриття країни” за досвідом Північної Кореї, Куби, Туркменістану чи Білорусі. Закордонні ТНК, що мають бюджети обігових коштів на декілька порядків вищі за вітчизняний державний бюджет, вже зараз фактично контролюють серйозну частку українського ПЕКу, сфери обслуговування, банківської системи, транспорту, харчової й переробної промисловості. Спроба радикально змінити ситуацію шляхом реприватизації чи інших засобів неекономічного характеру самим цим фактом унеможливлюються.
Таким чином, необхідно визначити нове розуміння поняття економічної безпеки у контексті інтеграції до економічної системи Європейського Союзку. Ключовим чинником цього процесу повинен стати модифікований до системи ВТО/ГАТТ/МВФ державний протекціонізм.
Список використаної літератури
1. Кашпір Р. Євролізація — шлях України в Європейський Союз // Банківська справа. — 2004. — № 1. — C. 35-41
2. Круглашов А. Співпраця України та Європейського Союзу в галузі освіти і науки // Політичний менеджмент. — 2005. — № 4. — C. 115-126.
3. Кураєва А. Перспективи вступу України до ЄС та модель регіональної економічної інтеграції // Молода нація. Альманах. — 2003. — № 4. — C. 60-70
4. Невідома Н. І. Сучасна модель відносин між Україною та Європейським Союзом // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 5. — C. 151 — 160
5. План дій Україна — ЄС // Євробюлетень. — 2005. — № 1. — C. 4-5
6. Рибачук О. Реалізація плану дій Україна-ЄС: проблеми і перспективи // Національна безпека і оборона. — 2005. — № 7. — C. 5-9
7. Рябчук М. Україна-Європейський союз : від "віртуального " партнерства до реального співробітництва/ М. Рябчук // Всесвіт. — 2006. — № 11-12. — C. 175-186
8. Солонець О. Шлях до Європи // Слово Просвіти. — 2005. — № 5. — C. 2
9. Тарасюк Б. Головні фактори руху України ЄС і НАТО // Україна-НАТО. — 2005. — № 2(6). — C. 6-11
10. Фомін С. Розширення ЄС: момент істини для України // Політика і час. — 2004. — № 7-8. — C. 44-49
11. Червань, Володимир Україна — ЄС: чи варто квапитися?// Голос України. — 2004. — 25 червня. — C. 8