Україна та МПП
Категорія (предмет): ЗЕД, зовнішня політика1. Проблеми і передумови участі України в МПП.
2.Формування північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА).
3.Іноземні інвестиції в економіці України.
4. Перспективи включення науково-технічного потенціалу України в міжнародні науково-технічні зв'язки.
5. Міжнародні фінансової центри, передумови їх функціонування.
6. Особливості розвитку зовнішньоторговельної політики держав.
7.Глобалізація економічного розвитку і роль МЕВ в установлені зв'язків національних економік із світовим господарством і у формуванні елементів глобальної економіки.
Список використаної літератури.
1. Проблеми і передумови участі України в МПП
У складі колишнього Радянського Союзу економіка України розвивалась, майже не беручи участі в міжнародному поділі праці. Міждержавні господарські зв'язки СРСР були розвинуті недостатньо. Це було зумовлено такими чинниками:
а) ідеологічні особливості радянської економіки;
б) обмеженість виходу на світовий ринок, особливості формування цін, обмеженість розвитку прогресивних форм зовнішньоекономічної діяльності, тобто закрита неринкова економіка;
в) багаті природні ресурси союзних республік і загальносоюзний поділ праці;
г) політична ізоляція Радянського Союзу;
д) командно-адміністративна система управління та відповідна їй система економічних відносин: державна власність, яка ототожнювалася з суспільною; державний план без врахування ефективності використання ресурсів; монополізація багатьох галузей виробництва;
є) система зовнішньоекономічних зв'язків, яка відокремлювала внутрішню економіку від світового господарства.
Значно змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності У 1991 році. Склалися об'єктивні передумови активної участі України в МПП, чому сприяє:
• значна зміна системи економічних відносин;
• прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньоекономічні зв'язки та зовнішньоекономічну діяльність;
• прискорення світового науково-технічного прогресу;
• необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо;
• структурна перебудова галузей народного господарства;
• визнання України та входження її в міжнародні організації.
Незважаючи на це, для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв'язків у розвитку народного господарства.
Для ефективного включення України у глобальні економічні структури і процеси необхідно створити ряд передумов. Серед них слід виділити три основні, реалізація яких створить можливості для включення економіки України у глобальні процеси та структури. Це — системна ринкова трансформація, реструктуризація і відкритість економіки[4, c. 65-67].
2.Формування північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА)
Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА, NAFTA, North Amerіcan Free Trade Agreement) — угода про вільну торгівлю між Канадою, США й Мексикою, що ґрунтується на моделі Європейського Співтовариства (Європейського Союзу). Угода НАФТА набутило чинності 1 січня 1994.
Першим кроком став "план Еббота", прийнятий в 1947 р., метою якого було стимулювання інвестицій США в провідні галузі канадської економіки. В 1959 США й Канада уклали угоду про спільне військове виробництво, що сприяло впровадженню американських стандартів у канадське виробництво військової техніки.
Наступним кроком стала заключення в 1965 р. угоди про лібералізацію торгівлі продукцією автомобілебудування, що сприяло інтеграції багатьох інших галузей. Ідея торгово-політичного об'єднання США, Канади й Мексики стала перетворювати в життя в 1970-і роки. Спочатку мова йшла про оформлення енергетичного союзу. Подібна ідея була підтримана в 1980-і президентами Р. Рейганом і Дж. Бушем.
У вересні 1988 після нелегких трирічних переговорів була підписана американо-канадська угода про вільну торгівлю (CUSFTA), відповідно до якого протягом десяти років США й Канада повинні були сформувати зону вільної торгівлі.
У світлі інтеграційних процесів, що відбувалися в 1980-і роки, у Європі й Азії значення питання про створення НАФТА зросло, тому що стало зрозуміло, що відповіддю на об'єднання Європи повинне стати об'єднання Америки й, як його частини, — Північної Америки. Однак із самого початку Мексика, Канада й США розглядали роль і потенціал НАФТА з різних позицій.
Угода про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА) набутило чинності 1 січня 1994 р., зберігши й підтвердивши Угоду про вільну торгівлю між США й Канадою (CUSFTA) 1988 р.
Основною метою НАФТА стало зняття бар'єрів на торгівлю товарами між країнами-учасницями. Половина бар'єрних обмежень була знята відразу ж, інші знімалися поступово протягом 14 років.
Така угода стала розширеним варіантом торговельної угоди 1989 р. між Канадою й США.
На відміну від Європейського Союзу, НАФТА не ставила своєю метою створення міждержавних адміністративних органів або розробку нового законодавства. НАФТА є лише міжнародною торговельною угодою в рамках міжнародного права.
Головні завдання НАФТА:
· зняття бар'єрів і стимулювання руху товарів і послуг між країнами-учасниками угоди;
· створення й підтримка умови для справедливої конкуренції в зоні вільної торгівлі;
· залучення інвестицій у країни-члени угоди;
· забезпечення належного й ефективного захисту й охорони прав інтелектуальної власності;
· створення діючих механізмів впровадження й використання Угоди, спільного рішення споровши й керування;
створення бази для майбутньої тристоронньої, регіональної й міжнародної кооперації з метою розширення й поліпшення Угоди[8, c. 334-337].
Як і інші регіональні інтеграційні блоки, НАФТА організований з метою розширення економічних зв'язків (насамперед , взаємної торгівлі) між країнами-учасниками. Забороняючи державам-членам дискримінацію у відношенні взаємних товаропоставок і інвестицій, НАФТА встановлює протекціоністські правила проти зовнішніх виробників (зокрема, у текстильній промисловості й автомобілебудуванні).
Основними цілями НАФТА, офіційно заявленими в угоді про його утворення, є:
— зняття бар'єрів у торгівлі й сприяння вільному руху між країнами товарів і послуг;
— установлення справедливих умов конкуренції в рамках зони вільної торгівлі;
— значне збільшення можливостей для інвестування в країнах-членах угоди;
— забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності в кожній із країн;
— урегулювання економічних суперечок;
— створення перспектив майбутнього багатобічного регіонального співробітництва.
Економічна інтеграція в Північній Америці відрізняється від інтеграції в Західній Європі й Азії, заснованих на погодженій регулюючій діяльності багатьох високорозвинених держав.
В інших регіонах інтеграція здійснювалася "зверху вниз", коли міжурядові угоди стимулювали контакти підприємців різних країн. У НАФТА, навпаки, процес інтеграції йшов "знизу нагору": спочатку високого рівня досягли межкорпоративные зв'язку, а потім на їхній основі приймалися міждержавні угоди.
Усередині НАФТА, на відміну від ЄС і АТЕС, є тільки один центр економічної сили — США, чия економіка в кілька разів перевершує Канаду й Мексику разом узяті (Табл.). Ця моноцентричність полегшує керування (лідер легко може нав'язати свої рішення більше слабким партнерам), але одночасно створює середовище потенційних конфліктів (партнери США можуть виявитися незадоволеними своїм підлеглим положенням). Крім того, інтеграція виявляється однобокою: Канада й Мексика тісно інтегровані зі США, але не один з одним.
Через моноцентричності в НАФТА немає спеціальних наддержавних інститутів (як Європарламент у ЄС), оскільки вони стали б лише придатком до адміністрації США. Центральним організаційним інститутом НАФТА є Комісія з вільної торгівлі на рівні міністрів торгівлі, що стежить за виконанням угоди й сприяє дозволу споровши, що виникають при його інтерпретації. Вона контролює діяльність 30 комітетів і робочих груп. Якщо яка-небудь країна зважиться ігнорувати рішення Комісії, то вона зштовхнеться з торговельними й іншими санкціями інших партнерів по блоці.
Хоча угода НАФТА спрямована головним чином на лібералізацію торгівлі (скорочення й наступне скасування тарифних і нетарифних бар'єрів), воно охоплює також широке коло супутніх питань. У НАФТА прийняті, зокрема, угоди по екологічному й трудовому співробітництву — Північноамериканська угода по співробітництву в сфері навколишнього середовища (NAAEC — North Amerіcan Agreement on Ecologіcal Cooperatіon) і Північноамериканська угода по трудовому співробітництву (NAALC — North Amerіcan Agreement on Labour Cooperatіon)[13, c. 176-179].
Учасники НАФТА не мають наміру трансформувати його, як це було в ЄС, у митний союз. Це пояснюється тим, що 70% зовнішньої торгівлі США доводиться на країни за межами НАФТА, тому Сполучені Штати хочуть зберегти волю своєї зовнішньоекономічної політики.
НАФТА має чітку організаційну структуру. Центральним інститутом НАФТА є Комісія з вільної торгівлі, у яку входять представники на рівні міністрів торгівлі від трьох країн-учасниць. Комісія спостерігає за здійсненням і подальшою розробкою Угоди й допомагає дозволяти суперечки, що виникають при інтерпретації Угоди. Вона також спостерігає за роботою більш ніж 30 комітетів і робітників груп НАФТА. Останні збори Комісії проходили у Вашингтоні, США в 1997 році й у Мексико на початку 1998 року.
Міністри погодилися про те, що Комісія в її роботі буде сприяти Координуючий секретаріат НАФТА (NCS), створення якого планувалося на кінець 1997 року в Мексико Сіті. Секретаріат покликаний служити офіційним архівом роботи НАФТА й виконувати роль робочого секретаріату при Комісії.
НАФТА передбачає подальшу роботу з надання допомоги в досягненні створення зони вільної торгівлі. Відповідно до Угоди, з метою сприяння торгівлі й інвестиціям. забезпечення ефективного перетворення в життя норм НАФТА і їхнього адміністрування були створені більше 30 робочих груп і комітетів. Основні області, у яких ведеться робота зі створення норм, містять у собі походження товарів, митниці, торгівлю сільськогосподарськими товарами й субсидії в цю галузь економіки, стандартизацію товарів, держпостачання й пересування ділових людей через кордони. Ці робочі групи й комітети щорічно надають звіт Комісії НАФТА.
Робочі групи й комітети НАФТА також допомагають зробити процес перетворення НАФТА в життя більше гладким, забезпечити створення форуму для вивчення способів подальшої лібералізації торгівлі між країнами-учасницями. Прикладом може служити послідовна політика Канади, спрямована на прискорене зниження тарифів на деякі види товарів.
Крім того, робітники групи й комітети НАФТА створюють арену для обговорення спірних питань, вільну від політики, і, використовуючи обговорення проблем на ранній стадії їхнього розвитку, допомагають уникнути процедур вирішення спорів.
У цей час більша частина торгівлі, здійснюваної в Північній Америці, відбувається відповідно до ясними, чіткими й міцно сталих норм НАФТА й Всесвітньої організації торгівлі (ВТО).
Однак, незважаючи на це, у сфері торгівлі подібного масштабу незмінно виникають спірні питання. При виникненні подібних ситуацій НАФТА виступає за дружній дозвіл суперечки державами, чиї інтереси порушені, за допомогою комітетів і робочих груп НАФТА або інших консультативних органів. У випадку якщо взаємоприємлиме рішення не буде знайдено, НАФТА передбачає швидке й ефективне розгляд проблеми групою експертів[2, c. 181-183].
Адміністрування положень НАФТА, пов'язаних з вирішенням спорів, покладено на канадські, американські й мексиканську національні секції Секретаріату НАФТА. У перші дев'ять місяців 1996 — 97 фінансового року Секретаріат призначив 14 розглядів групами експертів відповідно до Главою 19 Угоди й один арбітражний розгляд відповідно до Глави 20.
В 1996 минулому прийняті вісім рішень групою експертів відповідно до Глави 19 і один звіт групи експертів відповідно до Глави 20.
Двадцята глава Північноамериканської угоди про вільну торгівлю встановлює інституціональний механізм і процедуру дозволу споровши. На кінець 1996 року відповідно до цієї глави були викликані 11 консультацій по 10 випадкам, один із яких був переданий для арбітражного розгляду. У чотирнадцятому розділі додатково обмовляються спеціальні процедури для дозволу будь-яких суперечок, що стосуються фінансових послуг.
Ґрунтуючись на Канадсько-американській угоді про вільну торгівлю (FTA), НАФТА містить у собі (у Главі 19) унікальну систему розгляду експертами, що представляють дві країни, національних рішень із питань антидемпінгу й компенсаційного мита, заміщаючи тим самим юридичний розгляд і кожної із трьох країн. Із часу прийняття НАФТА надійшло вже 73 запиту на розгляд питання групою експертів, відповідно до Главою 19 Угоди.
Що ж стосується дозволу питань, пов'язаних з інвестиціями, НАФТА використає процедури "змішаного " арбітражу між інвестором, чиїм інтересам наноситься збиток, і зацікавленим урядом, ґрунтуючись на загальних процедурах установлених канадськими угодами про захист іноземних інвестицій і Світовим банківським центром урегулювання спорів, пов'язаних з інвестиціями. НАФТА також жадає від національних агентств поваги до принципів справедливості й прозорості.
На національні секції НАФТА покладена відповідальність і за вирішення спорів по інших угодах про вільну торгівлю, укладеними цими країнами не в рамках НАФТА. Так, ще в 1997 році на канадську секція Секретаріату НАФТА була покладена відповідальність за адміністрування процесу дозволу споровши відповідно до Глави 8 канадсько-ізраїльського угода про вільну торгівлю, і така ж відповідальність по канадсько-чилійській угоді про вільну торгівлю.
НАФТА створювалася як угода, спрямоване зовні, потенційно розраховане на розширення за рахунок приєднання до нього нових учасників. Країни, що вже складаються в НАФТА, загалом , дотримуються тієї позиції, що членство в НАФТА повинне бути відкритим для всіх країн, що виявляють бажання приєднається до Угоди й здатних прийняти на себе зобов'язання, що накладають їм, включаючи паралельні угоди з питань праці й навколишнього середовища.
Треба, однак відзначити, що співробітництво країн членів НАФТА не обмежено лише сугубо економічними питаннями зниження тарифів і лібералізації ринків. Значні успіхи були досягнуті в співробітництві в таких областях як охорона навколишнього середовища й праці. Північноамериканські угоди по співробітництву в цих областях, переговори про висновок яких і здійснення проходили паралельно з НАФТА, були створені для сприяння більшому співробітництву між країнами-партнерами в цих областях і сприяння ефективному виконанню законів і приписань кожної із країн.
Секретаріат забезпечує адміністративну, технічну й виробничу допомогу Раді, відповідає за здійснення щорічної робочої програми. Національні адміністративні офіси, що розташовуються в департаментах праці в кожній із трьох країн, служать місцевими робочими станціями по перетворенню Угоди в життя[10, c. 338-340].
Відносно Північноамериканської угоди по співробітництву в сфері праці, канадська міжурядова угода встановлює механізм участі провінцій і воно вже підписано Альбертою, Квебеком і Манитобой.
Дана угода забезпечує провінціям важливу роль у розвитку й керуванні діями Канади в рамках Північноамериканської угоди по співробітництву в сфері праці, під яким у цей час, при спільній участі вищевказаних провінцій і федерального уряду, підпадає більше 40 відсотків робочої сили Канади.
Таким чином, можна говорити про те, що за роки існування НАФТА, була розроблена чітка організаційна структура для ефективного перетворення в життя положень Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Більше того, основні тенденції,споконвічно призвели до заключення цієї угоди, знайшли своє відбиття не тільки в області вільної торгівлі й, отже, можна говорити про поширення принципів лежачих в основі НАФТА на інші сфери економіки й політики в Північноамериканському регіоні[1, c. 211-212].
3.Іноземні інвестиції в економіці України
Після 1991 року в Україні відбулися глибокі зміни. Була прийнята нова Конституція країни, що сприяло розвитку процесів демократизації суспільства. За роки проведення реформ в Україні вдалося домогтися деяких позитивних результатів, однак все ще продовжується спад виробництва, великий дефіцит бюджету, збільшуються неплатежі підприємств.
Для того, щоб в Україну пішли великі інвестиції, треба не "заманювати" пільгами окремих інвесторів, а створювати загальні сприятливі умови для припливу інвестицій. Не можна сподіватися на значні надходження іноземних інвестицій без відновлення внутрішнього інвестування.
Важливість припливу іноземних інвестицій — не тільки в збільшенні обсягів залучених капіталів. Інвестиції — це трансферт знань, технологій, досвіду управління. Разом з ними приходить корпоративна культура і новий сучасний менеджмент. Інвестиції ідуть безпосередньо в реальний сектор економіки, сприяють диверсифікації експорту, створенню додаткових робочих місць і, на відміну від іноземних кредитів, не збільшують заборгованість країни, тим самим зменшуючи відтік валюти за кордон.
Потенційні переваги іноземних інвестицій для народного господарства України полягають в наступному:
— прямі інвестиції створюють додаткові можливості для реструктуризації і модернізації виробничого апарату без нової заборгованості;
-ПІІ означають додаткові кошти для інвестицій в середині країни і таким чином можуть сприяти економічному зростанню;
— за допомогою іноземних інвестицій передаються сучасні технології, ноу-хау з менеджменту і маркетингу, створюються нові і зберігаються наявні робочі місця;
— іноземний партнер включається в економічне життя в середині країни. На відміну від багатьох керівних діячів, зарубіжні інвестори зацікавлені в максимальній продуктивності і рентабельності виробництва;
— іноземні інвестиції сприяють включенню до міжнародного поділу праці. Завдяки цьому вони впливають на підвищення конкурентоспроможності та служать для партнерів в Україні трампліном експорту на Захід;
-ПІІ створюють чудові умови для розуміння внутрішніх зв’язків та закономірностей ринкової економіки. Забезпечивши досвід роботи на сучасному підприємстві, яке діє за принципом ринкової економіки, вони сприяють становленню трудової етики та зацікавленості в якості продукції. [2, c. 106]
Більшість підприємств України обирають сьогодні на ринку стратегію не розвитку, а виживання. Однак лише шляхом освоєння наукомістких технологій і підвищення якості товарів Україна може уникнути ролі сировинного додатку розвинутих країна світу.
У той же час в інвестиціях відчувають потребу практично всі галузі: металургія — 7 мільярдів доларів; машинобудування — 5 мільярдів доларів; транспорт — 3,7 мільярдів доларів; хімія і нафтохімія — 3,3 мільярди доларів. [3, c. 94]
В Україні останнім часом дещо робиться для створення сприятливого інвестиційного клімату. Формується адекватний організаційний механізм притягнення іноземних інвестицій.
Пріоритетними галузями для участі іноземних інвесторів, у тому числі шляхом створення спільних підприємств, є енергетика, транспорт, металургія, радіоелектроніка, машинобудування, легка промисловість, будівництво.
Саме на ці та деякі інші галузі спрямована дія Закону України “Про промислово-фінансові групи в Україні”, яким зокрема передбачається створення транснаціональних промислово-фінансових груп (ТПФГ). Вони становлять собою більш складні, диверсифіковані, порівняно з СП, економічні форми типу консорціумів. Сюди можуть входити промислові, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші зацікавлені в отриманні прибутку юридичні особи.[7, c. 69]
Ініціатори створення ТПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність з виробництва кінцевої продукції ТПФГ. При цьому і головне підприємство, і учасники ТПФГ зберігають статус юридичної особи і відповідну автономію у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. Суттєва особливість ТПФГ полягає в тому, що вона не набуває статусу юридичної особи. Рішення про заснування і реєстрацію ТПФГ приймає Кабінет Міністрів України. Підставою для цього є укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.
Отже, діючи у правовому полі України іноземні інвестори можуть використати різноманітні форми своєї участі у міжнародному бізнесі. Це створення спільних з українськими учасниками підприємств на паритетній основі, частковий або повний викуп підприємства внаслідок приватизації, оренда землі і концесія на видобуток природних копалин, відкриття власних філій і представництв на території України, входження до складу транснаціональних промислово-фінансових груп тощо.
Потрібне прийняття ряду заходів, спрямованих на формування в країні як загальних умов розвитку цивілізованих ринкових відносин, так і специфічних, що відносяться безпосередньо до вирішення задачі притягнення іноземних інвестицій. У державній інвестиційній політиці необхідно:
— впровадження економічного механізму страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій;
— збільшення обсягів капіталовкладень суб'єктів господарювання за рахунок прибутку і нової амортизаційної політики;
— збільшення інвестиційних ресурсів, що формуються на фондовому ринку і за рахунок притягнення коштів населення;
— створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і банківського капіталу, мобілізації засобів під ефективні інвестиційні проекти в пріоритетні галузі економіки;
— всі кредити і цільову допомогу Україні необхідно зорієнтувати на реалізацію проектів за конкретними напрямками розвитку виробництва, включаючи інноваційну діяльність; не приймати цю допомогу під проекти, які не вписуються у визначені напрямки;
— створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам, які використовують наукомісткі технології країн-інвесторів, з правом викупу Україною цих підприємств через 10 років;
— розробка механізму створення СП з країнами Близького Сходу, Азії і Латинської Америки на основі високих технологій, які є у розпорядженні України, фінансове забезпечення країн-учасниць, при цьому необхідно ввести обмеження, згідно якого нові технології передаються за кордон тільки після створення серійного виробництва в Україні;
— забезпечення розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній;
— сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами: акціями, зобов’язаннями, інвестиційними паями, і їх ефективній торгівлі на вторинному ринку, для чого необхідно посилити захищеність цінних паперів шляхом більш жорсткого порядку їх емісії та обігу, широке впровадження публічної звітності;
— створення банків довгострокового кредитування та введення механізму їх заохочення;
— створення цільових інноваційних структур різного типу, наприклад, технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон, в структурі фінансово-промислових груп;
— удосконалення механізму розподілу коштів з Державного інноваційного фонду: видавати інноваційні позики, виходячи з реальності проекту, строку його окупності та важливості для максимально можливої кількості споживачів; фінансування проводити за одним глобальним напрямком інноваційної діяльності;
— надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу, наприклад, замінити частину податкових платежів переведенням відповідних сум до фондів інноваційного розвитку або дозволити підприємствам формувати такі фонди за рахунок собівартості. [3, c.126-128]
Реалізація запропонованих заходів по реформуванню механізму фінансування промислових підприємств означала би розвиток виробництва на основі науки і науково-технічного потенціалу країни, що дозволить економічно відродити Україну. Вибудовуючи міжнародний “поверх” своєї господарської системи, Україна повинна створювати певні економічні умови та законодавчу базу для залучення у різноманітних формах іноземних інвестицій та участі українських підприємців у міжнародному бізнесі.
4. Перспективи включення науково-технічного потенціалу України в міжнародні науково-технічні зв'язки
Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.
Наука — важливий фактор визнання за Україною гідного місця серед передових країн світу на рубежі тисячоліть. Її потенціал станом на початок 2000 р. становлять 1506 наукових установ та організацій. З них в академічному секторі науки їх налічується 289, вузівському — 160, галузевому — 964, заводському — 93. Безпосередньо дослідницькою діяльністю в галузі науки і техніки зайнято 126 тис. чол., у тому числі: 4132 докторів і понад 20 тис. кандидатів наук. В авангарді науки України — 6 державних академій: Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Академія мистецтв. Функції державного управління у галузі науки здійснює Міністерство освіти і науки України.
В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі[7, c. 143-145].
Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.
В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій[3, c. 35-38].
Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.
Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.
Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.
В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації.
Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.
З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.
В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.
Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:
1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;
2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;
3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;
4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;
5. тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств[8, c. 48-50].
В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:
· суспільна власність на засоби виробництва;
· спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;
· надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.
Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:
• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;
• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;
• відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;
• високий рівень затратності виробництва;
• низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;
• спад виробництва й економічна криза.
Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі.
У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону здійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти. На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.
Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.
Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону[2, c. 95-98].
5. Міжнародні фінансової центри, передумови їх функціонування
Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, операції з цінними паперами та золотом.
Існують певні стадії розвитку міжнародного фінансового центру, а саме:
перша стадія — розвиток місцевого ринку;
друга стадія — перетворення в регіональний фінансовий центр;
третя стадія — розвиток регіонального фінансового центру до стадії міжнародного фінансового ринку.
Для того щоб місцевий ринок зміг перетворитися у розвинутий міжнародний фінансовий центр, необхідно, щоб країна володіла всіма необхідними елементами підтримання як своїх, так і міжнародних операцій.
До найважливіших елементів існування міжнародного фінансового центру, якими має володіти країна, належать:
стійка фінансова система та стабільна валюта;
наявність інституцій, що забезпечують раціональне функціонування фінансових ринків;
гнучка система фінансових інструментів, що забезпечують кредиторам та позичальникам різноманітність варіантів щодо затрат, ризиків, прибутків, строків, ліквідності та контролю;
відповідна структура й достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в міжнародних позичальників та кредиторів;
людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями, як результат систематичного навчання і перепідготовки;
здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, всеохопні й мобільні ринки, тобто існування комплексних ринків, як довгострокових, так і короткострокових, які надають позичальникам та інвесторам великі можливості;
економічна свобода: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності, споживання, накопичення та інвестування;
найсучасніша технологія передавання інформації та засоби зв’язку, що дозволяють ефективно здійснювати безготівкові розрахунки та готівкові платежі.
Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго — в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Женева, Люксембург — в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн — в Азії.
У міжнародні фінансові центри перетворилися деякі офшорні центри, насамперед у басейні Карибського моря — Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські та інші острови. Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством. У майбутньому міжнародними фінансовими центрами можуть стати і сьогоднішні регіональні центри — Кейптаун, Сан-Паулу, Шанхай та ін.[9, c. 134-136]
6. Особливості розвитку зовнішньоторговельної політики держав
У загальному виді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.
Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.
Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:
• експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);
• мито і митні податки (елементи митного тарифу — товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);
• кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);
• нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);
• підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).
Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. В таких випадках протекціонізм називається або наднаціональним (за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням), або колективним (за ознакою кількості суб'єктів протекціоністських заходів) чи просто протекціонізмом інтегральних угруповань[12, c. 142-144].
7.Глобалізація економічного розвитку і роль МЕВ в установлені зв'язків національних економік із світовим господарством і у формуванні елементів глобальної економіки
Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.
Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби. Існують такі визначення:
Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства.
Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.
Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.
Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.
Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.
Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.
Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.
Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.
Таким чином, глобальної економіки на сьогодні не існує: має місце господарська система, в якій економічний і соціальний розвиток більшої частини людства знаходиться в жорсткій залежності від прогресу постіндустріального світу і від його можливості впливати на події в решті регіонів планети. Безумовно, господарські і інформаційні зв’язки стають все більш інтенсивними, проте їх значення в рамках різних соціально-економічних систем залишаються діаметрально протилежними. Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції призводять в кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і їх жорсткого протистояння з рештою світу. У всепланетарному масштабі кожен новий прояв глобалізації каталізує формування однополюсного світу, в якому глобального значення може набувати лише його центр, як постіндустріальна складова[11, c. 84-85].
Список використаної літератури
1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.
13. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.
14. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.