Українці у Великів Вітчизняний Війні

1. Участь українського народу у ВВВ 1812 років

2. Декабриський рух на України.

Список використаної літератури.

1. Участь українського народу у ВВВ 1812 р.

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міцнішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань.

Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, щоправда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.

Західна Волинь (Ковельський, Володимирський, Луцький і частина Дубенського повітів) була єдиним регіоном України, що їх зайняла наполеонівська армія. У воєнно-політичних планах Наполеона певне місце займала Україна. Наполеона звернув увагу на українську проблему, слідуючи традиційній французькій політиці щодо України (підтримка планів П. і Г. Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступи в 1795 у Конвенті на захист прав козацької нації). Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811-12 передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, т.зв. "наполеоніди" під протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д'Отерівом і Г. М. де Монгейяром). Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини і Полтавщини, друга "наполеоніда" — на Південній Україні в межах Катеринославщини, Донечини, Херсонщини, Таврії і Криму, Українське дворянство було незадоволене планами Наполеона стосовно передачі Правобережжя Польщі і це зумовило його лояльне ставлення до російської влади під час воєнної кампанії Наполеона у Росії. Частина українських дворянських кіл, яка притримувалася проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин на допомогу регулярній російській армії (всього було сформовано 22 полки загальною чисельністю бл. 25 тис.чол.). Крім того, у складі російської армії воювало бл. 75 тис. українців як ополченці. У Бородінській битві 1812 брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки воєнні формування викликали особливий інтерес українських патріотів, то згодом ці полки були направлені за кордони України.

2. Декабриський рух на Україні

Київ на початку XIX ст. був значним адміністративним (губернський центр), економічним і культурним осередком Правобережної України, а також важливим стратегічним пунктом, насамперед завдяки існуванню в ньому Печерської фортеці. Вона створювалася в місті, починаючи з кінця XVII ст., на основі фортифікаційних укріплень Печерського монастиря.

Починаючи з кінця XVIII ст. у Києві діяло кілька масонських лож. 1818р. тут створено ложу «Об'єднані слов'яни». Після ліквідації масонства 1.VIII. 1822 р. таємні зібрання продовжувалися, що дало підставу урядові стверджувати про існування Київського таємного товариства. В кількох донесеннях із Києвом пов'язували й Малоросійське таємне товариство.

На час зародження і розвитку декабристського руху в місті дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії. Командувачем корпусу в 1815—1824 pp. був генерал М.М.Раєвський (з серпня 1825 р. — генерал О.Г.Щербатов), начальниками штабу — М.Ф.Орлов (1818— 1820) та О.І.Красовський (з квітня 1823 p.; брав активну участь у придушенні повстання Чернігівського піхотного полку). Ад'ютантами М.М.Раєвського служили О.В.Капніст (з 1822 p.; член ранніх декабристських організацій, слідчі органи у справах декабристів вважали його членом Київського таємного товариства) і П.О.Муханов (травень 1823 —травень 1825 p.). 1825 р. черговим штаб-офіцером Четвертого піхотного корпусу служив С.П.Трубецькой. На Київ поширювалася діяльність польського Патріотичного товариства — нелегальної політичної організації, утвореної в травні 1821 р. у Варшаві з метою відновлення незалежності Польщі. Його члени — С.Крижановський і А.Яблоновський (належали до керівного складу товариства), О.Гродецький (керівник Київської провінції товариства), М.Ворцель, Г.Олізар, А.Чарковський — мали маєтності в Україні, часто й подовгу жили в Києві.

Місцем систематичних зібрань прогресивно налаштовані людей, насамперед офіцерів і молоді, став гостинний київський дім генерала М.М.Раєвського. 1816 р. генерал із сім'єю — дружиною Софією Олексіївною (онукою М.ВЛомоносова), двома синами, Миколою і Олександром, і дочками, Катериною, Марією, Оленою і Софією, оселилися в Царському палаці (тепер вул. Михайла Грушевського, № 51).

З Києвом пов’язана діяльність ще одного представника старовинного дворянського роду — князя С.П.Трубецького, учасника декабристського руху з часу його виникнення, одного з керівників Північного товариства, обраного диктатором під час повстання в Петербурзі. Як уже було сказано, 2.ХІІ.1824 р. його призначено черговим штаб-офіцером у Четвертий піхотний корпус із залишенням на посаді старшого ад'ютанта Головного штабу. Прибув до Києва у лютому (чи на початку березня) 1825 p., квартиру наймав на Кловській вулиці поряд із будинком К.М.Давидової. Як представник Північного товариства встановив тісні зв'язки з керівниками Васильківської управи Південного товариства: їхні зустрічі відбувалися особливо часто влітку 1825 p., коли С.І.Муравйов-Апостол і М.П.Бестужев-Рюмін у складі своїх військових частин несли караульну службу в Києві (вони зупинилися на квартирі С.П.Трубецького). У С.П.Трубецького, безумовно, бували О.Ф.Бріген і М.М.Наришкін, які приїздили до Києва як довірені особи Північного товариства. У нього подовгу жив І.С.Повало-Швейковський, бували В.К.Тізенгаузен, М.Ф.Орлов (зустрічалися і в генерала М.М.Раєвського). На квартирі С.П.Трубецького відбулася зустріч О.Й.Корниловича з С.І.Муравйовим-Апостолом, який прийняв тут Корниловича у члени Південного товариства.

З Києвом пов'язані життя і діяльність братів С.П.Трубецького — Олександра і Петра. О.П.Трубецькой — полковник Київського драгунського полку, один із членів-засновників київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». 1825 p., з приїздом брата до Києва, бував на деяких зібраннях декабристів у Києві.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Яскравою сторінкою в історії політичних і творчих контактів прогресивних діячів Росії та України першої чверті XIX ст. є діяльність Вільного товариства любителів російської словесності, а також Вільного товариства заснування училищ за методом взаємного навчання. Обидва товариства перебували у сфері впливу Союзу благоденства. Саме в середовищі першого з названих товариств (існувало у 1816—1825 pp. у Петербурзі) формувався стійкий інтерес до історичного минулого України; революційний романтизм декабристської літератури (творчість К.Ф.Рилєєва, М.М.Глинки та ін.) значною мірою живився героїкою визвольної боротьби українського народу.

Керівники Південного товариства, серед них П.І.Пестель, знали про Малоросійське товариство, зокрема, від членів польського Патріотичного товариства. Налагодити переговори з В.Л.Лукашевичем пробували С.Г.Волконський і С.І.Муравйов-Апостол, цікавився товариством М.П.Бестужев-Рюмін. Однак представники обох товариств спільної мови не знайшли: В.Л.Лукашевич уникав переговорів, самі ж декабристи (а згодом і деякі дослідники теми) дійшли висновку, що основною метою Малоросійського товариства було приєднання України до Польщі. Існує припущення, що товариство не зазнало репресій через те, що російський уряд найбільше пов'язував його діяльність із Полтавою і М.М.Новиковим, а Полтавською управою Союзу благоденства слідство практично не займалося. Таким чином, справжні члени Малоросійського товариства залишилися поза увагою слідчих органів. Після арешту В.Л.Лукашевича на початку 1826 р. ; активна діяльність товариства припинилася. Однак відомо, що група професорів Ніжинської гімназії вищих наук (утворена 1820) відвідувала В.Л.Лукашевича в Борисполі, де він жив під наглядом; їхня діяльність згодом викликала репресії з боку уряду.

Директор гімназії І.С.Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827— 1830 pp. у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії — тривале політичне розслідування, що його вело міністерство народної освіти. В результаті п'ятьох професорів — М.Г.Білоусова, К.В.Шаполинського, І.ЯЛандражина, С.М.Андрущенка і Ф.Й.Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина із встановленням нагляду поліції.

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818— 1820 pp. постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М.Ф.Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання організувати в місті управу Союзу благоденства. М.Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 р. на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках, стала подією в громадському житті країни. Тісні зв'язки із Союзом благоденства мали члени київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни», діяльність якої була нерозривно пов'язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12.111.1819 р. одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. В роботі ложі брали участь і члени таємних товариств— С.Г.Волконський, О.В.Капніст, М.Ф.Орлов, П.П.Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (ВЛЛукашевич, І.Я.Ландражин та інші). В доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «масонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 р. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д.М.Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 р. генерал-поліцмейстера Ф.Ф.Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф.В.Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». — 1906. — Кн. 3. — С. 412-416) зазначалося, що Д.М.Бегичев і генерал М.М.Раєвський (командувач 4-го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по ЗО чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д.М.Бегичева і в Борисполі у В.Л.Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ототожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г.Олізара, українського історика і археолога М.Ф.Берлинського, лікаря Х.Г.Бунге, відставного артилерійського капітана М.Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4-го піхотного корпусу Л.В.Дубельта, ад'ютанта М.М.Раєвського, сина письменника В.В.Капніста О.В.Капніста, сквирського повітового маршала Ф.Р.Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В.А.Фурньє та ін.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821—1823 pp. діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше С.Г.Волконський (мав у місті будинок і хутір) намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 p.). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Тульчин, Васильків, Кам'янка (тепер Черкаської обл.), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812—1814 pp. став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 р. штабні офіцери 2-ї армії члени Корінної управи Союзу благоденства П.І.Пестель та І.П.Бурцов заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 р. стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 р. розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 р. найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2-го батальйону Чернігівського піхотного полку С.І.Муравйов-Апостол (один з керівників управи, другим був М.П.Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23.VIII.1826 р. у Василькові було здійснено акт громадянської страти О.Є.Мозалевского, В.М.Соловйова та І.І.Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А.Д.Кузьмина, І.І.Муравйова-Апостола та М.О.Щепилла.

Місто Кам'янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В.Л.Давидовим і С.Г.Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам'янки на іменини власниці маєтку К.М.Давидової (день св. Катерини 24.ХІ за ст. ст.) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

З Житомиром пов'язані життя і діяльність багатьох членів Товариства об'єднаних слов'ян. Тут бували й члени Південного товариства, зокрема П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, І.С.Повало-Швейковський та ін. Є припущення, що у Житомирі в серпні 1825 р. побував К.Ф.Рилєєв. У місті, так само, як у Києві, а також Бердичеві, велися переговори декабристів про спільні дії з членами польського Патріотичного товариства. Зазвичай вони відбувалися на квартирі члена цього товариства волинського губернського маршала дворянства П.Г.Мошинського. Патріотичне товариство (утворене 1821 р.) поширювало свою діяльність на Україну і мало ще один свій значний осередок у Києві.

Слідство і суд над декабристами — це перший в історії Російської імперії широкий політичний процес, що викликав значний громадський резонанс, зокрема й за кордоном: обвинувачуваними були не окремі особи, а ціла революційна організація, що відкрито зі зброєю виступила проти самодержавства і кріпосництва. Для покарання учасників змови було створено цілу систему слідчих і судових органів. Очолив слідство сам імператор. П'ятьох керівників руху було засуджено до страти: П.І.Пестеля, К.Ф.Рилєєва, П.Г.Каховського, С.І.Муравйова-Апостола і М.П.Бестужева-Рюміна. 13.VII.1826 р. їх було повішено на кронверку Петропавловської фортеці в Петербурзі. Решту поділено на 11 розрядів і засуджено до каторги, заслання до Сибіру, розжалувано в солдати тощо. Справи багатьох членів таємних товариств розглядалися у військово-судових комісіях і при полках. Зокрема, наказом по 1-й армії від 18.11.1826 р. було утворено Військово-судову комісію в Білій Церкві для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні Чернігівського піхотного полку або були причетні до декабристського руху в Україні. Основні матеріали цієї комісії опубліковано у виданні «Восстание декабристов» (Т. 6. — М.— Л., 1929).

Справжній подвиг здійснили дружини засуджених на каторгу декабристів («декабристки»), які виїхали за своїми чоловіками до Сибіру. Декабристів амністовано 26.VIII.1856 p., в день коронації російського імператора Олександра II.

Вплив декабристів на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим і після розгрому таємних організацій. Окрім уже названої справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії, варто згадати ще й гурток студентів Харківського університету, що виник на початку 1826 р. Організаторами його були студенти В.Г.Розаліон-Сошальський та П.С.Балабуха.

Великий інтерес до діяльності й життя декабристів виявляв Т.Г.Шевченко, який згадував про них у багатьох своїх творах, у щоденнику, був особисто знайомий з деякими з них, із членами їхніх родин та близькими до них людьми. Під впливом декабристських ідей перебувало й таємне Кирило-Мефодіївське товариство (1846—1847), до активних членів якого належав Т.Г.Шевченко.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. -К.: Каравела, 2004. -254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

3. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

4. Король, Віктор Юхимович Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король,. -К.: Академія, 2005. -494 с.

5. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

6. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Ла-новик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

7. Уривалкін О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Уривалкін,. -К.: Кондор, 2005. -281 с.

8. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. -К.: Кондор, 2005. -265 с.

9. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.