Українська діаспора в США

Категорія (предмет): Географія

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Українська діаспора в світі.

1. 1. Загальна характеристика української діаспори.

1.2. Східна діаспора.

1.3. Західна діаспора.

Розділ 2. Українська громада США.

2.1. Ретроспектива української діаспори.

2.2. Історичні етапи та передумови появи українців на території США.

2.3. Кількісний склад українців у США, місця їх компактного проживання.

2.4. Громадські організації українців в США.

Розділ 3. Українська діаспора: вчора і сьогодні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Українська діаспора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною.

Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації.

Взагалі діаспора — це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність.

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.

У США проживає близько 2 млн. осіб, половина з яких — у штаті Пенсільванія, до 20 % — у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше — в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Серед них спостерігається стійка тенденція до збереження національних цінностей, зокрема, мови.

Мета: показати українську діаспору в Сполучених Штатах Америки.

Завдання:

дати загальну характеристику української діаспори (східна, західна);
охарактеризувати життя української громади в США;
показати українську діаспору в різних країнах світу.

Розділ 1. Українська діаспора в світі 1. 1. Загальна характеристика української діаспори

Назву «діаспора» (з грецької — розпорошення, розсіяння) запозичено від євреїв, які так називали здавна всіх євреїв поза Палестиною [6, с. 4].

Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які почувають духовий зв'язок з Україною.

Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації [6, с.5].

Термін "діаспора" в нашій державі часом трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших — лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття "діаспора" призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма ("українські канадці") або етноніма і громадянства ("українець Канади", "українець США"), а при визначенні діаспорної групи — до термінів "українська етнічна група", "українська імміграція", "канадські вихідці з України" тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові — "українська діаспора" [6, с.8].

В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну.

1.2. Східна діаспора

Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше — до республік колишнього СРСР. Поодинокі міграції зафіксовані ще у XVI ст., коли українські козаки разом із російськими землепрохідцями освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чукотки. Масові ж переселення мають більш визначений час та грунтовніше мотивування.

До східної діаспори (а вона налічує до 10 млн. осіб) слід залучити і українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічного масиву, й етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 20-ті роки утворилася так звана "Сіра Україна", і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву "Зеленої України" [4, с. 22].

1.3. Західна діаспора

Західна діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; між двома світовими війнами; після другої світової війни.

Масовому переселенському рухові передували поодинокі міграції, які не завжди фіксувалися статистикою. З літературних джерел відомо лише про переселення запорізьких козаків за Дунай після ліквідації Січі; число втікачів поповнили козаки, що підтримували гетьмана Мазепу, який зазнав поразки під Полтавою у 1709 р. (вони знайшли притулок у Бессарабії); чимало українських козаків і селян вимушені були мігрувати після воєн Б. Хмельницького (у 1658 р. Польща видала наказ, щоб усі протестанти або перейшли на католицизм, або покинули межі держави). Через це ті, хто не бажав приймати унію, виїздили до Німеччини, Голландії, Англії, Франції та в американські країни. Проте масовий міграційний рух розпочинається лише наприкінці XIX ст.

До західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід додати також українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині, й етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії [4, с. 25].

Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині таким чином. У США проживає близько 2 млн. осіб, половина з яких — у штаті Пенсільванія, до 20 % — у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше — в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Серед них спостерігається стійка тенденція до збереження національних цінностей, зокрема, мови.

У Канаді мешкає близько 1 млн. українців, в основному у провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта, Онтаріо (2,3%), де створені національні громадські організації, школи, відділення університетів. Українська діаспора в Канаді також прагне зберігати національні традиції. Подібне спостерігається також в інших країнах, але у менш відчутних проявах: в Аргентині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис.), Венесуелі (понад 4 тис.), Уругваї (10-15 тис.), Австрії (понад 5 тис.), Бельгії (4 тис.), Великобританії (понад 30 тис.), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (приблизно по 1 тис. осіб) [4, с. 28].

Особливе місце серед країн української діаспори займає Югославія. Українські переселенці (нині їх налічується близько 36 тис.) перебралися до Воєводини ще у XVIII ст., утворивши у місті Руський Керестур свій значний осередок.

Ще давніша українська діаспора у Болгарії. Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст. — ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов.

Загальна динаміка чисельності та розміщення українців у світі має такий вигляд: у 1719 р. із загальної кількості українців (5,8 млн.) в Україні проживало 4,9 млн., у тому числі в межах Російської держави — 448 тис., у зарубіжній Європі — 379 тис.; у 1858 р. із загальної кількості українців (16,1 млн.) в Україні проживало 12,8 млн., у Росії — 2,2 млн., в зарубіжній Європі — 941,5 тис.; у 1926 р. відповідно: 37,2 млн., 27,6 млн., 8,4 млн., 745,8 тис. і до 500 тис. в Америці; у 1979 p. — 44,1 млн., 36,5 млн., 5,9 млн., 490 тис. і 1,3 млн.; нарешті, у 1989 р. із загальної кількості українців світу (51,9 млн.) 37,4 млн. проживало в Україні, 11 млн. у республіках СРСР, 853 тис. у зарубіжній Європі, а в країнах Америки — понад 2,5 млн [4, с. 29].

Українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України. І можна без перебільшення стверджувати, що від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.

Розділ 2. Українська громада США 2.1. Ретроспектива української діаспори

Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша — з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, друга — період між світовими війнами ХХ ст., третя — період після Другої світової війни, четверта — з 1990-х років і до сьогодні. Чи були переселення українців за кордон до цих чотирьох хвиль? Безперечно, були, що обумовлено активними політичними, економічними та ін. контактами України-Руси з ближніми і дальніми країнами, але масові переселення, як правило, не спостерігалися. Так, ще в XVII ст. багато не-католиків (у т.ч. й українці) внаслідок жорстких релігійних вимог влади переїхали з Польщі до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. В армії Джорджа Вашингтона зустрічалися характерні українські прізвища — Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман тощо, у армії Симона Болівара поручиком служив Михайло Скибицький, людина дуже непересічна, освічена й талановита — за мужність і героїзм він був нагороджений орденом "Бюсто де Лібертадор" і входив до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим та Атлантичним океанами, після повернення ж на Батьківщину цар Микола І відправив його на заслання. Загальновідомим фактом є перебування частини українських козаків за Дунаєм після невдалої для нас Полтавської битви [4, с. 33]. Але попри ці та інші яскраві факти все ж масові переселення українців за кордон починаються тільки в другій половині — наприкінці ХІХ ст.

Перша хвиля української еміграції була в основному соціально-економічною, трудовою. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-і роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905-1907 рр. Економічні причини еміграції — аграрна перенаселеність та відсталість у економічному розвитку деяких українських територій, лещата економічних та соціальних утисків. Політичні причини еміграції — політичні утиски, національний гніт як з боку австро-угорської, так і російської монархії. На Закарпатті, скажімо, у 1907 р. з 571 не залишилося жодної української школи, стимулювалися процеси румунізації, онімечування. З Росії еміграція українців посилилася після революції 1905-1907 рр.

Куди емігрували українці першої хвилі? З 1870 р. найбільші групи українських переселенців із Закарпаття від’їздили до США (зокрема на вугільні копальні шт. Пенсільванія). Потім цей шлях торували переселенці з Лемківщини, Східної України (хоча останніх було менше). Активно йшло вербування до Бразилії і Арґентини. З 1890-х років серед української еміграції найбільш привабливими були США та Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, Далекий Схід [4, с. 36].

За оцінками фахівців, перша хвиля дала понад 155 тис. чоловік емігрантів-українців до США, в т.ч. з Австро-Угорської імперії — 235 тис., Росії — 5 тис. До Канади емігрувало 135 тис. чоловік, до Бразилії — понад 47 тис., Арґентини — 15 тис. За період 1897-1916 рр. з України до Росії переїхало близько 913 тис. чоловік — головно з Полтавської, Чернігівської, Київської областей. Вони прямували на Далекий Схід, до Казахстану, в Середню Азію.

Частина переселенців поверталася назад (від ще гірших умов на вигнанні) — так, у 1911 р. повернулися додому 70% українських переселенців до Сибіру [4, с. 36].

Друга хвиля еміграції українців (період між світовими війнами) викликана низкою соціально-економічних та політичних причин. Більшість вимушеної еміграції після громадянської війни становили ті, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади. Це були представники різних верств населення, які підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. До їх числа, зокрема, входили великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Країни цієї хвилі еміграції — Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія, Болгарія, Німеччина, Франція, а також США і Канада. Із Західної України соціально-економічна еміграція продовжувалася після 1-ї світової війни, а з Радянської України вона припинилася внаслідок міцних кордонів і жорстоких репресій.

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці 2-ї світової війни. Її суттєві джерела — репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. У цих зонах у 1947 р. відповідно знаходилося: 54,6; 104, 19 тис. українців. Крім того, 100 тис. українців були розсіяні серед населення в цих зонах. Отже, близько 310 тис. українців було на становищі "біженців" або "переміщених осіб". Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідував антирадянські погляди, колишні поліцаї, вояки дивізії СС "Галичина" тощо. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Арґентині (6 тис.), Франції (10 тис.) [4, с. 41].

За радянських часів еміграція штучно стримувалася, але з СРСР шляхом утворення сімей виїхало близько 40 тис. чоловік (з України, оціночно, 8 тис.).

Четверта хвиля — так звана "заробітчанська", розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Хоча деякі дослідники наголошують якщо не на умисному створенні безробіття, то на кричущій недбалості щодо створення нових робочих місць, і головно — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7-8 млн. чоловік активного працездатного віку. Експерти вважають, що частина з них вже не повернеться в Україну.

2.2. Історичні етапи та передумови появи українців на території США

Масова імміграція з українських земель на Захід має більш як столітню історію, проте, як зазначають дослідники в Україні та США, перші українці проторували шлях до Америки набагато раніше — українські імена можна зустріти як серед засновників першої англійської колонії у Джеймстауні, так і серед учасників Американської революції та громадянської війни.

Перша хвиля української імміграції до США розпочалась наприкінці ХІХ століття. Спочатку більшість новоприбулих знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсільванія, тому цей регіон і став осередком перших українських іммігрантів. Решта влаштовувались на заводах на Північному Сході США — у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектикуті.

Як і в інших країнах, куди емігрували українці, центром їхнього духовного та суспільного життя в Америці стала церква. У 1884 році до Пенсільванії прибув священик з Галичини Іван (Джон) Волянський, який у 1885 році організував перше в Америці українське братське товариство взаємодопомоги «Братство Св. Миколая». А у 1886 році завдяки зусиллям отця Волянського у м. Шенандоа було зведено будівлю першої української католицької церкви [1, с. 17].

Згодом у Пенсільванії та інших штатах почали виникати численні братські товариства на зразок того, що було утворено І.Волянським. Так, у 1894 році у м. Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі) був заснований Руський Народний Союз (з 1915 року – Український Народний Союз), який нині є найстарішою та найчисельнішою українською громадською організацією у США.

Друга хвиля української імміграції до США припала на міжвоєнний період (20-30-ті роки ХХ століття) і суттєво відрізнялась від довоєнної. По-перше, різко зменшилась кількість іммігрантів, що було пов’язано з періодом Великої депресії у США, а також вжиттям американськими властями заходів з обмеження імміграції. По-друге, серед українців з’явились перші політичні емігранти – учасники визвольних змагань в Україні 1918-1920 років.

Переважна частина українців з третьої хвилі імміграції прибула до Сполучених Штатів протягом 1947-1951 рр. і належала до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об’єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.

Початком четвертої хвилі імміграції до США (так званої «економічної імміграції») можна вважати середину 1980-х років. Спочатку сюди прибули декілька тисяч українців з Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців, користуючись можливістю відвідати родичів в Америці, залишались тут на постійне проживання.

2.3. Кількісний склад українців у США, місця їх компактного проживання

На сьогоднішній день українська громада є однією із найбільших та активних етнічних осередків у Сполучених Штатах Америки. За останніми статистичними даними в США проживає понад 893 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців.

Список перших десяти штатів, де станом на 2000 рік проживало найбільше українців (осіб українського походження), виглядає наступним чином: Нью-Йорк – 148 тис. осіб (0,8% від загальної кількості населення штату), Пенсільванія – 122 тис. (1%), Каліфорнія – 83 тис. (0,2% ), Нью-Джерсі – 73 тис. (0,9%), Іллінойс – 47 тис. (0,4%), Огайо – 47 тис. (0,4%), Мічиган – 46 тис. (0,5%), Флорида – 42 тис. (0,3%), Вашингтон – 30 тис. (0,5%), Коннектикут – 23 тис. осіб (0,7%) [1, с. 24].

2.4. Громадські організації українців в США

За час перебування в Північній Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політичних, релігійних, професійних установ, а також фінансових — кас взаємодопомоги, банків та страхових товариств, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд. доларів. Загалом в США діють 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжних організації, 3 жіночі спілки. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання «Брама», ведуть мовлення близько 20 українських радіопрограм та два телеканала.

Велика роль у житті української громади належить церкві. Найбільшою в США є Українська католицька церква, 4 єпархії якої нараховують понад 400 тис. греко-католиків. Друге за величиною місце посідає Українська православна церква, яка нараховує в більш ніж ста православних парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан православної церкви, що можна пояснити збільшенням іммігрантів із Східної та Центральної України за останні 10 років. Стрімко збільшується кількість українських баптистів-євангелістів та баптистів-п‘ятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану, за останнє десятиліття оселилося майже 50 тис. вихідців з України. Здебільшого всі вони належать до баптистів-п‘ятидесятників.

Найстарішою українською організацією у США є Український Народний Союз (УНС), який було засновано у 1894 році, що за статутом є страховим товариством і на даний час нараховує у своєму складі понад 60 тис. членів [1, с. 29].

Найбільш чисельними об’єднуючими організаціями української громади є Український Конгресовий Комітет Америки (УККА) і Українська Американська Координаційна Рада (УАКРада). УККА був утворений у 1940 році, має 75 осередків, три бюро (у Нью-Йорку, Вашингтоні та Києві), його головний офіс знаходиться в Нью-Йорку [1, с. 30].

УАКРада була заснована у жовтні 1983 року, до її складу входять Український Народний Союз, Український Братній Союз та інші організації. Штаб-квартира знаходиться у м. Вашингтон.

В окрузі Колумбія значну об‘єднуючу роль відіграє Асоціація українських та американських професіоналів “Вашингтонська група”, мета якої – широке висвітлення української культурної спадщини на теренах США, професійний ріст, знайомство широких мас населення США з політичними та соціальними процесами, які відбуваються в Україні.

Значну роль щодо сприяння розвитку українсько-американських відносин відіграє фундація “U.S.- Ukraine Foundation”, яка була створена у вересні 1991 року. Фундацією запроваджено ряд програм і проектів з різних аспектів двосторонніх відносин [1, с. 36].

Важливу роль у житті української громади США відіграє Союз українок Америки (СУА), заснований в Нью-Йорку у 1925 році. СУА здійснює велику просвітницьку, виховну та культурно-мистецьку роботу. Організацією засновано велику кількість гуманітарних та благодійних фондів.

Найбільшими українськими молодіжними організаціями США є Союз Української Молоді, «Пласт» та Організація Демократичної Української Молоді. Своєю основною задачею вони вважають виховання української молоді в дусі вірності Україні, ідейно-політичним і духовним заповітам попередніх поколінь, а також активне сприяння у відновленні пластового життя в нашій державі.

Страхові товариства, організовані вихідцями з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, створили фінансову базу для громадської активності українців Америки. З другою хвилею еміграції були започатковані кредитні кооперативи (так звані «кредитівки»). Нині активи найбільших українських кредитівок становлять сотні мільйонів доларів.

Українська громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Переважно це є недільні або суботні школи українознавства при церквах.

Найбільш помітними українськими науковими інституціями не тільки Північного Сходу, але й США загалом, є Наукове Товариство ім. Т.Шевченка та Українська вільна академія наук.

Розділ 3. Українська діаспора: вчора і сьогодні

Розуміння і всебічне вивчення феномена зарубіжного українства, його причин, наслідків для культури народу, перспектив сьогодні як ніколи на часі, в першу чергу тому, що ця сув'язь питань десятиліттями була закритою темою (а для української глибинки — ще й до сьогодні малодоступною), по-друге, тому, що діаспора відіграла і продовжує відігравати непересічну роль у долі народу, його культурі, особливу роль у міжнародних контактах нашої країни, і, по-третє, сьогодні ми є свідками нової хвилі "заробітчан", які можуть поповнити нашу діаспору в країнах світу

У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" діаспора розуміється як "релігійні та етнічні групи, що живуть у нових для себе районах як національно-культурні меншини" [11, с. 82]. Сьогодення ж вимагає нових підходів до тлумачення терміну "діаспора". Досі в його змісті переважає розуміння розсіяння етносу як наслідку переселення в результаті насильницьких заходів, загрози геноциду, впливу економічних та географічних факторів. Але частина українців у країнах-сусідах живе на етнічних землях (не нових для них, а споконвічно українських), тому більш широким терміном для означення українців Польщі, Росії, Молдови, Словаччини, Чехії, Білорусі є не термін "діаспора", а "закордонні українці".

Водночас діаспора — це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і до сьогодні вносять вагомий вклад у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен "світового українства" [11, с. 82].

До речі, критерієм визначення "українець" — "неукраїнець" щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не так мова (більшість у мовному плані швидко асимілюють у середовище країни проживання і втрачають знання української), як відома формула приналежності до народу Петра Струве: "той, хто бере участь у культурі". При широкому розумінні останньої українці (адепти "світового українства") — це ті, які беруть зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та ін. процесі розвитку української нації, народу.

Російська Федерація. Станом на 2002 р., за офіційними даними, в Російській Федерації проживає 4,4 млн. українців (3% від населення РФ). При цьому значна частина українців проживає на своїх етнічних землях — Кубань, Донщина, Воронежчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина. Перші вимушені переселення з України-Руси на північні землі відбулися ще у ХІ ст. під тиском монголо-татар. Далі переселення відбувалися внаслідок столипінських реформ, сталінських депортацій, гігантських проектів радянської доби (будівництво електростанцій, БАМу тощо), а також планомірних наборів-вербовок. Крім уже названих районів, що прилягають до України, українці компактно проживають на Північному Кавказі, Надволжі і Поволжі, на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході, в Примор'ї. Освітній рівень українців у РФ вищий за середній по країні. Вони працюють у всіх галузях господарства. Помітна їх суттєва присутність у російських владних структурах, культурі, освіті та науці, в армії.

Наші співвітчизники в РФ утворили понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: "Об'єднання українців Росії" (1992) та Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (1998). Ці об'єднання засновані в 47 регіонах РФ. В Москві відкрито Український культурний центр, діє Українська бібліотека, виходить двомовний часопис "Український огляд". В Москві активно діють українські земляцтва, особливо Донбаське, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське, які лобіюють інтереси певних регіонів України. Українські центри відкриті в Башкортостані та тюменському Сургуті. В деяких вищих навчальних закладах викладається українська мова (Дипломатична академія МЗС, Московський державний лінгвістичний університет, Воронезький університет).

Наша українська діаспора зробила великий (іноді вирішальний) внесок у становлення і розвиток Росії, її культури, науки, промисловості, війська. Слід згадати хоча б декого: київського князя Ю.Долгорукого, який 1147 року заснував Москву, князя Бобрик-Волинського, героя Куликовської битви 1380 року, яка поклала початок звільненню Московії від монголо-татар, Інокентія Гізеля, "Синопсис" якого став для наших північних сусідів підручником з історії на декілька століть, автора концепції "просвіченої монархії" Феофана Прокоповича, яка діяла (деякі наполягають, що й сьогодні діє) від Петра І, О.Розумовського, який був обвінчаний з російською царицею Єлизаветою Петрівною, К.Розумовського, який близько 20 років очолював Російську академію наук (яку, до речі, створював той же Ф.Прокопович), О.Безбородька — канцлера Російської імперії, М.Терещенка — міністра Тимчасового уряду, М.Родзянко — голову ІІІ і ІV Державних дум Росії (саме він умовив Миколу ІІ зректися престолу), видатних письменників українського походження — В.Капніста, М.Гоголя, М.Гнєдича, В.Кукольника, Г.Данилевського, Ф.Достоєвського, В.Короленка, А.Ахматову, М.Волошина-Кириєнка та ін., луганчанина В.Даля — укладача "Толкового словаря живого великорусского языка", визначних науковців українського кореня, які працювали в Україні і Росії, — В.Вернадського, М.Зелінського, П.Капіцу, М.Остроградського, М.Туган-Барановського, фундаторів ракетно-космічної галузі — К.Ціолковського (нащадок Гетьмана С.Наливайка), М.Кибальчича, О.Засядька, С.Корольова, В.Глушка, В.Чаломея, митців і художників — В.Боровиковського, Д.Левицького, А.Лосенка, К.Трутовського, І.Рєпіна, скульптора І.Мартоса, співаків І.Алчевського та І.Козловського. Російську авіацію створювали конструктори А.Люлька, О.Івченко, Г.Лозино-Лозинський, танкобудівну промисловість — М.Духов та О.Морозов, силу російського флоту зміцнювали Ю.Лисянський, А.Макаров. І то лише короткий перелік… [1, с. 77]

Практично всі відомі українці з Росії невіддільні від українства, бо вони за згаданою формулою Петра Струве брали участь у культурі свого народу, не відмовлялися від нього, часто демонстрували свою приналежність до України, докладали свій вагомий внесок у її розвій.

На жаль, сьогодні українці в Росії не мають адекватних можливостей розвитку своєї культури, мови, які мають росіяни в Україні. Залишається сподіватися, що то проблема часу.

Сполучені Штати Америки. У 2000 р. в США проживало 1,2 млн. українців, за неофіційними даними, близько 2 млн.

Найпершим українцем, який ступив на землю Американського континенту, за результатами досліджень професора Торонтського університету Пола Магочі, був лікар Лаврентій Богун, який приплив туди близько 1620 р. у складі експедиції Джона Сміта. Відомо ще декілька імен давніх переселенців з України, які ще до війни за незалежність Америки (1775-1783) переїхали на цей континент, — Микола Оріх, Петро Луг, Антін Самбір, Яків Шийка, Данило Звір, Андрій Кисіль, Петро Степ, Мартин Рудий, Християн Галицький та ін. У складі Північної армії воював генерал Василь (Іван) Турчин, якого прозвали "грізним козаком".

Початок масової еміграції в США датується 1870 р. Першим відомим українським емігрантом цієї хвилі називають Андрія (Агапія) Гончаренка, ченця Києво-Печерської лаври. Він брав участь у антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань. Спершу він прибув до Бостона (1 січня 1865), потім — до Нью-Йорка, де у 1868-1872 рр. видавав двотижневик "Аляска Геральд".

Але все це — вже давно історія. Сьогодні українці масово проживають в штатах: Нью-Йорк (130 тис.), Нью-Джерсі (140 тис.), Массачусетс, Пенсильванія (бл. 150 тис.), Коннектикут (60 тис), Огайо (75 тис.), Іллінойс, Мічіган (100 тис.), Міннесота, Меріленд, Флорида, Каліфорнія, Техас, Вісконсін. Майже 90% українців Америки живуть у містах. В останні десятиліття ХХ ст. показник доходів української родини на 1 тис. доларів перевищував відповідний показник для всього білого населення країни, що говорить про успішність самореалізації українців у Америці. Серед них багато домовласників (в 1,25 раза більше, ніж у середньому по країні). Головна маса — це юристи, вчителі, лікарі, управлінці та службовці, кваліфіковані робітники, працівники сфери обслуговування — разом бл. 96-97%. Інші — фермери (бл. 1%), некваліфіковані робітники та прислуга.

Українська діаспора Америки надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з "найстарших" газет — "Свобода" (нині — тижневик). Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства.

У 1915 р. створена Федерація українців Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята в Конгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українців зарубіжжя, зокрема "Український народний союз", "Український конґресовий комітет Америки", "Злучений українсько-американський допомоговий комітет", "Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці", "Українська вільна академія наук", є молодіжні, ветеранські, фахові (напр., лікарів, інженерів, істориків) організації.

У 1964 р. у столиці США м. Вашингтоні відкрито пам'ятник Т.Шевченку. Відкрив монумент президент Д.Ейзенхауер. Ряд університетів у США мають кафедри української мови, українознавства: Пенсильванський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни. Авторитет деяких науковців-українців у США дуже високий, напр., Ю.Шевельова, О.Пріцака, Т.Сунчака, Р.Шпорлюка, І.Коропецького, Я.Білінського, Б.Винара, Б.Футея та ін. Фізик Ю.Кістяківський з Києва став одним з батьків американської ядерної бомби, був радником Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С.Кузнець — відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов — родоначальник американської астрофізики та космології. Ф.Добжанський з Поділля — основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу — серед них є і астронавти, і дослідники, вчені. Директор американського інституту аеронавтики та астронавтики — М.Яримович, президент корпорації супутників зв'язку — Й.Чарик [1, с. 90-92].

Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

Канада. Це країна, яку 1 млн. українців називають своїм домом. 1991 року вони відзначили 100 років початку масового переселення до Канади. Місця компактного проживання наших земляків у цій країні: провінції Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек, Британська Колумбія. Тут у зоні степової Канади завширшки 1200 миль прерій нашими земляками створено "хлібний кошик світу" — звідси пшениця надходить на продаж до багатьох країн. Створивши багато суто українських діаспорових громадських організацій — Конгрес українців Канади (КУК), Світовий Конгрес українців (СКУ) та ін., канадські українці досягли великих успіхів у канадійському суспільстві. М.Стар (Старчевський) у післявоєнні роки був міністром праці, Н.Кафік — міністром у справах багатокультурності, сенаторами та міністрами були Д.Кларк, В.Уолл, Д.Гнатишин, П.Юзик, Д.Івасів, М.Білих. Рамон Гнатишин з провінції Саскачеван став генерал-губернатором Канади.

Понад 10 університетів країни мають курси україністики, при Альбертському університеті засновано Канадський інститут українознавчих студій (КІУС), при Торонтському університеті — Центр українознавства. В Канаді, як і в США, діють українські музеї, бібліотеки, архіви, школи українознавства, встановлені пам'ятники Т.Шевченку, князеві Володимиру, Іванові Франкові, Лесі Українці, Василю Стефанику, Маркіяну Шашкевичу. Як і в США, в Канаді стали відомими вченими, політиками ряд наших земляків: А.Глинка, Б.Гущак, Е.Гоголь, С.Юськів, В.Юрко, Р.Романів, Д.Струк, Я.Рудницький, письменники У.Самчук, О.Зуєвський [1, с. 104].

Південна Америка та Аргентина. Історія еміграції українців до Південної Америки також налічує понад сто років. Якщо структурувати її в часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897-1914 і 1922-1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями з західних регіонів України. Третю хвилю переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині і Австрії.

Сьогодні, за різними даними, майже у всіх провінціях Аргентини проживає до 220 тисяч українців, які можна розділити на дві численні соціальні групи. Перша — особи, що працюють в сільському господарстві і мають переважно самостійні фермерські господарства. Другою численною групою є індустріальні робітники, здебільшого високої кваліфікації. Останнім часом серед української діаспори відбувається ріст представників інтелектуальних професій — інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів тощо.

Найбільш видатними явищами українського культурного життя є вихід у 1957-67 роках "Української малої енциклопедії", яку уклав відомий громадський діяч та науковець Євген Онацький, та відкриття в столиці Аргентини Буенос-Айресі у 1971 році пам’ятника Тарасу Шевченку. Багатьом аргентинським українцям відомі також імена літераторів С.Мандзія, О.Садюка і Л.Голоцвана, художників В.Цимбала, М.Азовського, М.Неділка [1, с. 109].

Соціальний стан українського населення та ступінь участі у громадському житті країни зумовлює і актуальність здобуття освіти рідною мовою. В Аргентині переважно це навчальні заклади початкового та середнього рівнів, а також так звані "рідні школи" при громадських осередках і церковних парафіях.

Маніфестом українства та засобом збереження національної мови та культури можна вважати і декілька українських газет громадського та релігійного спрямування.

Бразилія. Українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп і водночас найбільш чистих за рівнем збереження національної мови і культури. Причина цьому — компактне проживання української спільноти в південно-східній частині країни, яку інакше називають Бразильська Україна. Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, таких як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон. У галузі освіти і науки найбільш вагомим є прийняття закону про право навчання української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження, а також робота українського відділення в університеті Ріо-де Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою "Антологію української літератури" і збірки сучасної української поезії різних років. Говорячи про мистецьку та наукову творчість української діаспори в Бразилії слід згадати також імена літератора О. Колодій, історика О. Борушенка, іхтіолога Ф.Великохатька, археолога І.Хмиза, фахівця сільського господарства О.Заборотного, геолога Н.Макушенка та ін.

Науковою та видавничою діяльністю займається українсько-бразильський центр українознавства.

Боліварська Республіка Венесуела. Перша українська етнічна група утворилася у цій країні біля 1947 року з числа трьох тисяч переміщених з Німеччини осіб. Треба зазначити, що число її представників до сьогодні суттєво не збільшилося: понад чотири тисячі осіб українського походження зараз проживають у містах Каракасі, Валенсії, Маракайо та Пуерто Кабальо. Не дивлячись на відсутність спеціальних освітніх закладів з українською мовою, рівень користування нею досить високий, так само як і високим є інтерес до української національної та сучасної культури.

Польща. За офіційними даними, в сучасній Польщі проживає лише кілька десятків тисяч українців, за неофіційними — до мільйона.

Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі. Сучасні ж українці компактно проживають переважно у східних воєводствах країни. Організація, яка єднає українців Польщі, — Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета "Наше слово", журнал "Рідна мова". Ряд видань виходять у видавництві Швайпольта Фіоля у Кракові.

Оскільки українці й поляки протягом віків жили поряд і часто входили до спільних державних утворень, сьогодні важко провести кордон між територіями, де одвічно мешкали два етноси. Разом з тим істричні події розміну польських територій після Другої світової війни зумовили напруженість офіційних польсько-українських відносин і суттєво утруднили життя української діаспори (операція "Вісла").

Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах. Завдяки цим закладам, а також зусиллям окремих громадян підтримуються зв’язки з Україною. Останнім часом політична воля Варшави до поліпшення українсько-польських стосунків сформульована у вигляді великої культурно-просвітницької програми "Рік Польщі в Україні". Все це породжує сподівання, що два сусідніх народи подолають минулі незгоди й заради майбутнього відкриють свої серця любові та взаємоповазі

Румунія. Як і в ситуації з Польщею, так і з Румунією Україні непросто точно визначити лінію, де проходять етнічні кордони. До того ж за доби соціалістичної Румунії урядом підтримувалася шовіністична політика щодо національних меншин, спрямована на примусову асиміляцію, що зумовило зменшення офіційної кількості етнічних українців. На сьогодні їх офіційно налічується близько 120 тисяч. Українці-автохтони Румунії — здебільшого селяни.

Угорщина. Не дивлячись на близьке сусідство з нашою країною, Угорщина має невелику українську діаспору, представлену переважно українцями-русинами у південно-східній частині країни. У соціальному складі діаспори переважають селяни. Навчання української мови не ведеться, прояви національно свідомого чи культурного життя майже відсутні.

Республіка Чехія і Словацька Республіка. Українці в Чехії і Словаччині значною мірою є автохтонами. В межах нинішніх кордонів цих держав по роках, за оціночними (й, імовірно, заниженими) даними, проживало: 1921 — 102313, 1930 — 118440, 1950 — 67615, 1961 — 54984, 1970 — 58651, 1980 — 54582 особи. Це 0,8-0,4% від усього населення. Більшість населення проживало в Словаччині, менше — в Чехії [1, с. 114].

Заслуговує на увагу велика когорта українців-літераторів (Ю.Липа, Ю.Клен, О.Лятуринська, Г.Мазуренко, О.Ольжич, О.Теліга та ін.), яка працювала в Празі в 20-30 роки ХХ ст. і відома сьогодні під назвою "Празька школа". Українська інтелігенція Праги об'єднувалася навколо гуманітарних кафедр Карлового університету, Українського Вільного університету (згодом він переїхав до Мюнхена) і Української господарської академії. У Карловому університеті на чільних посадах професорів і завідуючих кафедр працювали відомий історик Михайло Грушевський, літературознавець О.Колесса, мовознавець І.Панькевич. У Вільному університеті з відомих вчених працювали хімік І.Горбачевський, юрист С.Дністрянський, археолог і етнограф В.Щербаковський, історик Д.Дорошенко, історик театру Д.Антонович та ін [1, с. 115].

На сході Словаччини (Пряшівщина) споконвіків живе автохтонне українське населення — близько 300 сіл. Мовою українців Словаччини є один з варіантів західноукраїнського діалекту, на ньому ж викладаються дисципліни у початкових та середніх школах. Культурне та наукове життя української діаспори тут протікає досить жваво: активно працює українське відділення педагогічного університету у м. Кошіце, Український народний театр у Пряшеві, радіо, виходять друковані періодичні видання. Разом з тим всередині самої діаспори існують проблеми з українською ідентифікацією (питання русинів), через що словацький уряд з 1991 року не фінансує національно-культурні діаспорові програми [1, с. 119].

Німеччина. Перше масове поселення українців на німецькій землі пов'язане з Першою світовою війною, коли в таборах для полонених у Німеччині та Австрії опинилося близько двохсот тисяч вихідців з України. З цього часу і до початку Другої світової війни потік емігрантів з України не припинявся: у роки громадянської війни сюди емігрували політичні біженці, а у 1939 році — українці Закарпаття, Галичини та Польщі. Другу хвилю німецької еміграції склали примусово вивезені з України гастарбайтери, колишні полонені та представники збройних націоналістичних формувань — загалом близько 300 тисяч. На сьогодні українська етнічна група нараховує близько 20 тисяч чоловік, які компактно проживають у землях Баварії, Нижньої Саксонії, Гессена та Північної Рейн-Вестфалії.

Велика еміграція зумовлює і велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Переважно це суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Більш високі школи українства — Український Вільний університет у Мюнхені та Регенсбурзі, Український техніко-господарський інститут.

Серед найвидатніших культурних діячів української еміграції в Німеччині слід згадати письменників І.Багряного, Ю.Клена, істориків Н.Полонську-Василенко, Д.Чижевського, фізиків О.Смакулу, Б.Раєвського, співака М.Менцинського та ін.

Франція. Якщо поглянути в минуле, то знайдемо, що першою українкою, яка приїхала до Франції, стала донька київського князя Ярослава Мудрого — Анна Ярославна, дружина французького короля Генріха І. Далі у вісімнадцятому столітті Франція стала домом для великого загону українських козаків на чолі з Григорієм Орликом. Деякі історики навіть вважають цей загін першою хвилею української еміграції.

Найбільше ж українців переселилися до Франції на початку ХХ століття (1905-1930 рр.). Серед переселенців буди полонені і політичні емігранти, селяни та робітники з Галичини та Волині. Після закінчення Другої світової війни у Франції, так само як і в Німеччині, залишилося немало українців з числа примусово вивезених на роботу та військовополонених. Таким чином, у цілому формування етнічної української групи в цій країні було завершене до середини двадцятого століття.

Треба зазначити, що українська етногрупа дещо втратила мовну традицію, але інтерес до вивчення української мови у французів (і особливо українців за походженням) професійний: вона викладається в Сорбонському університеті в Парижі в Інституті східних мов і цивілізацій. Центром українського наукового життя є містечко Сарсель, де з 1951 року діє європейське відділення Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, а також зосереджена головна редакція багатотомної "Енциклопедії українознавства".

Культурна активність української громади завдячує таким талановитим митцям, як художники і скульптори М. Башкирцева, М.Паращук, О.Архипенко, С.Левицька, М.Кричевський, В.Хмелюк, О.Мазурик, А.Сологуб; композитори І.Вовк, В.Гридін, Г.Пономаренко, Т.Якименко. У Франції протягом 30 років жив і творив видатний український письменник і громадський діяч В.Винниченко.

Австралія. Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно прявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів. Серед останніх найбільш відомими є: музиканти К.Скрипченко, О.Тарнавська, В.Мішалов, художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, літератори Д.Нитченко (Чуба), В.Онуфрієнко, Н.Лазурський. В Австралії діє також ряд українських видавництв і газет.

Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

Азія. Серед азійських країн є досить численні українські громади, назвемо Ізраїль, Японію. Оскільки про діяльність діаспорових організацій в цих країнах мало відомо, то відзначимо лише видатних вихідців з України, що прославили себе участю у культурному, політичному та громадському житті країн, в яких вони живуть. В Ізраїлі — це прем'єр-міністр Г.Меїр, нобелівський лауреат письменник Ш.Агнон, політики С.Гольдельман, В.Жаботинський, Н.Щаранський; в Японії українець В.Єрошенко вважається класиком японської літератури.

Українці та вихідці з України проживають також і в Китаї та Туреччині. Але ні преса, ні урядові, ні громадські організації не подають даних про них як про сформовану діаспорову етнічну групу.

Висновки

У США живе близько 1,2 млн. українців і осіб українського походження. За чисельністю вони тут займають друге місце серед слов’янського населення (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в північно-східних промислових штатах – Пенсільванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Значна кількість американських українців зосереджена також у штатах Массачусетс, Коннектикут, Огайо, Іллінойс, Мічиган, Мінне сота, Північна Дакота.

Перші українців з’явились у Північній Америці ще в 17-18 ст. Відомо, що у Громадянській війні брав участь генерал Василь Турчин – особистий друг президента А.Лінкольна.

У 1865 р. з Києва прибув сюди Андрій Гончаренко, який видав газету “Аляска Геральд”. Його вважали одним з перших українських емігрантів у США.

Масово ж українські емігранти почали селитися в США з 1876 р. Переважно це були вихідці з закарпатської та галицької Лемківщини і займалия вони сільським господарством. У 90-х роках 19 ст. відбувалась інтенсивна еміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. До першої світової війни в США переїхало близько 0,5 млн. жителів Австро-Угорської частини України.

Одним з перших українських переселенців з України, які в США одержали землю і почали займатися сільським господарством, були протестанти із східних районів України, які втекли від релігійних переслідувань. Вони осіли в штаті Вірджинії (1892 р.), пізніше (1898 р.) – в Північній Дакоті. Згодом і в штаті Північна Дакота всі вони створили село, назване “Україною” [13, с. 48].

В 1884 р. у штаті Пенсільванія була збудована перша українська церква.

У 20-х роках у США почали виникати перші організації, що об’єднували українців.

У 1989 р. у США створили громадянські організації, які надають матеріальну допомогу Україні, а також підтримують діяльність окремих громадянських організацій. Серед них “Народний фонд допомоги Україні”, “Фонд допомоги дітям Чорнобиля”.

Тепер у США за даними соціально-демографічних досліджень українці становлять близько 0,5% усього населення.

Значну частину становили емігранти із Західної України. За даними демографічних досліджень українською мовою розмовляють близько 25% американських українців.

Серед американський українців спостерігається високий процент людей з вищою освітою. Українську мову викладають у 28 коледжах і університетах.

На початку ХХ ст. (1909 р.) у США нараховувалось 470 тис. українців, у 1914 р. – близько 500 тис.

Тепер майже 90% американських українців живе в містах – 20,6% з них працює в промисловості, організації фінансів і в торгівлі, 13% — в армії, 12% — у школах, 11,5% — у закладах охорони здоров’я [13, с.53].

Список використаних джерел

Бачинський Ю.Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки : монографія. — К. : ІНТЕЛ, 1995. — 340 с.
Ветухів М. Перший президент УВАН у США: біографія окремої особи / Українська Вільна Академія Наук у США. — Нью-Йорк ; К. ; Львів : Місіонер, 2004. — 383, с.
Економічна еміграція з України: причини і наслідки: науково-популярна література. — К. — 2003. — 60 с.
Закордонне українство. 2003: Інформаційно-бібліографічний покажчик. — К. : "Геопринт", 2004. — 149, с.
Зарубіжні українці: Довідник /Укл. Станіслав Лазебникта ін. — К. : Україна, 1991. — 251, с.
Заставний Ф. Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах): історична література. — Львів : Світ, 1991. — 120 с.
Заставний Ф. Д. Географія України: У 2 кн.: Навч. посібник для студ. вуз.. — Львів : Світ, 1994. — 472 с.
Лепеха Т. В. Українознавство: Навчальний посібник для студ. вузов. — К. : Просвіта, 2005. — 373, с.
Мороз О. Г. Модерна нація: Українець у часі і просторі: збірка . — Львів : Універсум, 2001. — 436, с.
Мости в Україну: Нариси з історії товариства української мови Чикаго. — Донецьк : Український Культурологічний Центр, 2005. — 116 с.
Стівенсон,, Дуглас К.Життя та організації в США. — Штуттгарт; Мюнхен ; Дюссельдорф : Ernst Klett Verlag, — 205 с.
Тобі Україно: Історія координаційного комітету допомоги Україні в США 1991 — 2003 / Укл. і авт. передм. Оксана Сліпушко, Ред. О. П. Івакін. — К. : Аконіт, 2004. — 255 с.
Українська діаспора /Ін-т соціології НАН України; Ред. Енциклопедії української діаспори при НТШ (США); Ред. в Україні В. Євтух; Ред. в США В.Маркусь. — К.;Чикаго : Інтел, 1994 — Число 6. — 1994. — 172 с.
Четверта хвиля еміграції: регіональні особливості: довідкове видання. — К. : "Геопринт", 2002. — 38 с.