Українська культура наприкінці 17-18 століття

Вступ.

1. Особливості культури України напр. XVII ст.

2. Розвиток культури в XVIIІ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Центром культурного і релігійного життя залишався Київ з Могилянською академією та Києво-Печерською лаврою.

Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

У той же час ряд регіонів України на початку XVIII ст. знаходилися у складі різних держав. Лише наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії, куди вже входили Лівобережжя та Слобожанщина. Однак Східна Галичина до середини 70-х років перебувала у колоніальному володінні Польщі, а з кінця XVIII ст. разом з Північною Буковиною та Закарпаттям — під владою Австрійської імперії. В російській частині України розгортався процес русифікації, в Західній Україні — полонізації, онімечення та мадяризації. Обидві монархії — австрійська і російська намагалися обмежити національно-культурний розвиток, денаціоналізувати українське населення, позбавити його своєї культури і знищити українську мову.

1. Особливості культури України напр. XVIIст.

Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку була православна релігія. По всій Україні православна церква з самого початку визвольної війни отримувала широку підтримку гетьмана Богдана Хмельницького, який неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей цієї війни є оборона православ´я. Щоб подати допомогу церкві, яку поляки переслідували та грабували, гетьман і його наступники щедро наділяли церкву землями і привілеями. Завдяки цьому церква отримала майже 17 відсотків орних земель України, ставши її значною економічною силою. Церкві надавалося право торгівлі, промислів, збирання місцевих податків, звільнення від повинностей. Великим впливом користувалася верхівка православної церкви під час гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Козацьке керівництво не втручалося в її справи. Власну політику, незважаючи на урядовців, довгий час проводили київські митрополити. Але незабаром виникло питання, хто буде здійснювати юрисдикцію над православною церквою в Україні у зв´язку з приєднанням її до Московської держави. Московські царі взяли курс на виведення української православної церкви з-під верховенства патріарха константинопольського і підпорядкування московському. Уже за часів Виговського уряд Москви призначив керівника Лівобережної церкви, як його тоді називали — «місцеблюстителя». У 1685 р. ново висвячений митрополит Київський Гедеон-Святополк Четвертинський дав згоду підкоритися московському патріархові. Це не викликало в Україні спротиву. її підтримував гетьман Самойлович, і особисто затвердив константинопольський патріарх Діонісій. Однак собор східних патріархів позбавив за це його патріаршого престолу, підкреслюючи тим незаконність цієї акції.

Слід зазначити, що грамотами царів та Московського патріарха гетьманові і митрополиту Гедеону українській церкві забезпечувалася широка автономія: непідсудність московському патріарху; обрання митрополита Київського за традиціями і старими звичаями; підвладність йому всіх церков, монастирів України та ін. Поступово авторитет Київської митрополії зменшувався, обмежувався обсяг її влади, здійснювалося виведення з-під митрополитового керівництва ряду єпархій та монастирів. Почався процес остаточного позбавлення церкви в Україні національного характеру.

Як і раніше, вона була нерозривно пов´язана з освітою. У багатьох селах, містах при церквах існували школи, де священики навчали дітей селян, міщан та козаків основам наук, релігійним заповідям, у містах продовжували діяти братські школи. Відвідуючи Україну в 1654-1655 pp., мандрівник араб-християнин Павло Алепський відзначав, що більшість козаків письменні, багато жінок та дівчат також мають освіту. Слід зазначити, що народна освіта значно краще розвивалася в Гетьманській державі, на Слобожанщині і знаходилася в скрутному становищі на Правобережжі, у Західній Україні, де польська влада, як і раніше, переслідувала, обмежувала православну церкву та українську школу, силою насаджувала польську мову і витісняла українську. Багато сільських громад наймали учителів — вихованців братських шкіл та Києво-Могилянської академії. Останні часто служили репетиторами у заможних людей.

Навіть у найважчі воєнні роки вищу освіту давала Києво-Могилянська колегія, якій у 1694 р. царський уряд надав звання академії. Тут продовжували викладати більшість предметів латинською мовою, а польська і українська служили допоміжними. Викладалися граматика, риторика, поетика, діалектика, логіка і філософія. У колегії вчилися діти всіх станів — від князівських та гетьманських до козацьких і селянських. Колегії подавали щедру допомогу духовні сановники та гетьмани. Війни та Руїна тяжко відбилися на діяльності колегії: втрачено кілька приміщень, маєтностей від пожарів, зменшилася кількість студентів, що вступали до війська. Однак на початку 70-х років XVII ст., коли настали мирні часи, починається новий етап розквіту Колегії, пов´язаний з приходом до керівництва закладом енергійних, талановитих Л. Барановича, І. Галятовського, В. Ясенського та Й. Краковського, видатних письменників та вчених. Серед вихованців академії були визначні вчені, письменники Симеон Полоцький, Теофан Прокопович та багато інших.

Професорів та вихованців академії з середини XVII ст. все частіше запрошують до Москви, де вони розповсюджують ідеї західноєвропейської науки, української культури, досягнення в організації на Україні шкільництва, церковних закладів, літератури та мистецтва (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький та ін.)

Однак у діяльності академії були й значні недоліки, пов´язані з тим, що вона створювалася для захисту православної релігії: консерватизм, занадто велика увага питанням теології, відірваність від життя та ін. Про це свідчило вже те, що українська мова відігравала лише допоміжну роль. Українська книжна мова була занадто прив´язана до слов´янської основи, а жива літературна з великими труднощами пробивалася до використання в друкованій літературі, хоча нею творилася прекрасна усна народна поезія, особливо епічні думи, розповсюджувалися короткі п´єси, так звані інтермедії, виголошувалися проповіді, велася переписка. Але вживання народної мови в літературі, пов´язаній з академією, було ознакою примітивних смаків, бо, як говорили тоді професори, це була мова «хлопів» і «пастухів».

Поряд з цим багато української молоді виїздить на навчання за кордон. Але якщо за польсько-литовської доби це були діти магнатів, шляхти та багатих міщан, то за часів Гетьманської держави — представники козацької старшини і навіть рядових козаків намагалися отримати європейську освіту. Українці часто закінчували римо-католицькі або протестантські навчальні заклади, і це у земляків не викликало недовіри чи підозри або проявів фанатичної нетерпимості. Повернувшись на Батьківщину, вони ставали визначними діячами православної церкви. Наприклад, Теофан Прокопович закінчив єзуїтську колегію в Римі, і це не перешкодило йому зайняти у Києві професорську кафедру. В Україну приїздили також іноземці і працювали тут лікарями, архітекторами, вступали до війська. У другій половині XVII ст. був великий приплив сербів, які навчалися в академії, а також служили у війську.

У часи зміцнення економіки Лівобережжя зростає архітектурне мистецтво, що дістало назву українського барокко. Чудові зразки його все ще прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста. Розвивається також малювання, особливо церковне і портретне, яке значною мірою перебувало під впливом італійського мистецтва. Особливо процвітає гравюра при Києво-Печерській друкарні, де працює ціла школа талановитих граверів.

Продовжували розвиватися друкарська справа. Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська друкарні випускали велику кількість книг українською, польською, латинською мовами і продавали їх в багатьох країнах світу. Високу культуру України, доброзичливу і ввічливу поведінку населення, що відзначалося освіченістю, красу церков та інших споруд у Києві, Ніжині, Батурині та Глухові за часів гетьманування Івана Мазепи відзначали мандрівники, що проїздили у кінці XVII ст. — на початку XVIII ст. через Україну. Зокрема, росіянин Іван Лук´янов (1701 p.), датський дипломат Юст Юль (1711 р.) та інші.

Подальший культурний прогрес України в другій половині XVII ст. значною мірою посилюється за сприяння Гетьманської держави, зокрема одного з її визначних керівників гетьмана Мазепи.

Україна переживала тяжкі часи. її народ відстоював завоювання своєї національно-визвольної революції, соціальних антифеодальних змагань. Ця багатолітня й складна боротьба за національну і соціальну свободу, державну незалежність не дала очікуваного результату. Внаслідок втручання сильних сусідніх держав, відсутності єдності і солідарності між окремими групами старшини, її егоїстичної політики, захоплення сусідами значної частини українських територій, вибуху жорстокої громадянської війни, від великої держави Богдана Хмельницького по обидва боки Дніпра у кінці XVII ст. залишилася невелика Гетьманська держава на Лівобережжі. Та й вона входила до складу Московії на правах автономії. Однак навіть обмежена, неповна самостійність власної невеликої держави дала можливість українському народу серед тяжких боїв і спустошень розвинути найкращі сторони своєї вдачі і досягти такого рівня культури, який дозволяє поставити Гетьманщину кінця XVII ст. поряд з найбільш освіченими країнами тогочасної Європи.

2. Розвиток культури в XVIIІ ст.

У XVIII ст. практично не було жодної ділянки культури в Росії, на якій би не позначився вплив української культури. А це певного мірою обезкровлювало, ослабляло духовний розвиток українського народу.

У XVIII ст. в Україні вся система релігійних організацій, православних і уніатських, продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Поряд з цим православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Грамоти царів та московського патріарха у кінці XVII ст., коли відбулося підпорядкування їм української православної церкви, обіцяли їй широку автономію і збереження традицій. Однак царизм порушував і в цій сфері всі свої обіцянки, обмежував та душив українську церкву.

У 1721 р. за наказом Петра І російський патріархат був знищений і створений колективний керівний орган церкви — синод, на чолі якого стояв цар. У 1722 р. за його наказом керівником української церкви був призначений Вонятович, але не в сані митрополита, а архієпископа, чим вся церква України була понижена до звичайної регіональної єпархії в Російській імперії. Всі спроби Вонятовича відновити українську митрополію завершилися невдачею, а він зазнав репресій і арешту. Лише у 1742 р. українська ієрархія повернула собі сан митрополита.

Отже, в кінці XVIII ст. керівництво української церкви остаточно перейшло з лагідних рук царгородських патріархів до деспотичних російських царів, світських людей, що робили релігію політичною справою реакційного російського монархізму. У XVIII ст. 60 років церквою управляли жінки, з яких дві — Катерина І і Катерина II — німкені. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви (у звичаях проведення церковної служби, у святах, читанні богослужбових книг та ін.) — вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися, замінювалися московськими, а друкарні українських монастирів мали друкувати книги за московським зразком. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в українському стилі та ін. На високі церковні посади уряд призначав лише росіян або денаціоналізованих українців.

Українська культура мала від попередніх часів значну духовну спадщину, традиції, її флагманом продовжувала бути Києво-Могилянська академія, яка одночасно діяла як передовий і найважливіший орган наукового, культурного, а також релігійного життя. Під її впливом у XVIII ст. були відкриті колегіуми у Чернігові (1700 p.), Харкові (1727 р.) та Переяславі (1738 p.).

У Західній Україні в 1784 р. був заснований Львівський університет, однак він діяв як польський орган освіти. У великих містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — деякий час ще існували братські школи, але вже в середині XVIII ст. вони занепадають. У другій половині століття з´являються гімназії в Крем´янці, Володимир-Волинському та Чернівцях, семінарія в Мукачевому. XVIII ст. характеризується високим рівнем розвитку народної освіти в Україні. Майже у всіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи — на Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині — 129, тобто одна школа припадала приблизно на тисячу чоловік населення. У всіх полкових містах існували великі школи, де навчалися тисячі дітей. Багато шкіл було при церквах (єпархіальні). Більшість закладів утримувалися на кошти населення, а учителювали в них мандрівні дяки. Кількість початкових та інших шкіл до кінця XVIII ст. в Україні зростала. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру, і народна освіта занепадає. Та й кріпосні селяни мали все менше можливостей навчати своїх дітей: феодали дивилися на них, як на «бидло», тримали в бідності, завантажували дітей роботою. Тому вже в 1875 р. на 6730 чол. Населення припадала всього одна школа. Таким чином, українська народна освіта, створена зусиллями церкви, інтелігенції, передових кіл козацтва і селянства у Гетьманщині та Слобожанщині, у першій половині XIX ст. була придушена російським царизмом.

У 1786 р. царський уряд схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії», за яким створювалися два типи училищ: малі — дворічні, у яких учнів навчали основам православної віри писати, читати та рахувати, і головні — п´ятирічні, які за своєю програмою були тогочасними середніми школами. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. дітей. У кінці XVIII ст. середня освіта російської України зміцнюється. У селах Правобережжя і Галичини теж існували українські початкові школи, що утримувалися за рахунок населення. Польський уряд підтримував єзуїтські колегії, де викладання мало переважно богословський католицький характер. Після приєднання Галичини до Австрії уряд цієї країни провів шкільну реформу, і навчання у школах почали проводити німецькою мовою. Пізніше контроль за навчанням був переданий римсько-католицькій церкві, і в школах запанувала польська мова. Лише у невеликій кількості шкіл керівництву уніатської церкви вдалося ввести українську мову навчання.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтва не лише в Україні, а й Росії, Білорусії, Сербії. Навчання в академії ґрунтувалося на ідеях гуманізму і просвітництва.

У XVIII ст. зростає інтерес до наук, що мають практичне застосування. Курси лекцій С. Яворницького та Ф. Прокоповича містили елементи астрономії, фізики, біології і медицини. З´являються курси натурфілософії — попередниці природознавства.

Арифметика і геометрія лягли в основу курсу математики Ф. Прокоповича, прочитаного ним у 1707—1708 pp. у Київській академії. У другій половині XVIII ст. були засновані класи чистої (алгебра, геометрія), а також змішаної математики, в яких викладали цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку та оптику.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували і знання з медицини. Багато її вихованців стали відомими медиками, заснували лікувальні заклади в Україні, Росії та Білорусії. У 1787 р. в Єлизаветграді була відкрита перша в Україні медична школа, де вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у шпиталі.

У XVIII ст. українська художня література переживала значні перетворення: на зміну поетичним і прозовим творам, які базувалися на релігійних мотивах, приходить світська література з сюжетами, взятими із реального життя. Ці твори пишуться здебільшого розмовною, а не книжною мовою, що базувалася на старослов´янській. Літератори черпали ідеї, образи, поетику, методи відображення дійсності з багатого джерела народної творчості. Зникають такі широко розповсюджені жанри середньовічної літератури, як житія, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, церковна поезія, шкільна драма. Натомість з’являються віршовані твори на історичні й побутові теми, які створювалися переважно авторами з демократичних прошарків.

Визначним поетом був К. Зіновіїв, який уклав у 1700-1709 pp. збірку, до якої увійшло 370 віршів та понад 1600 приказок. Визначним був діалогічний твір «Розмова Великоросії з Малоросією», написаний у 1762 р. в Глухові канцеляристом Семеном Дівовичем. У ньому розкриваються найважливіші події з історії України та її взаємини з Росією. Широкого розповсюдження набувають вірші-травестії (від франц. переодягати). У яких біблійні персонажі одягнуті у народний одяг, говорять народною мовою як звичайні люди.

Продовжує розвиватися народна творчість. В історичних піснях, баладах, легендах розповідається про героїчну боротьбу українського народу проти іноземних загарбників та місцевих гнобителів. У народних піснях, відбивалося тяжке життя народу, особливо за часів кріпацтва, ненависть до царів, панів, воля до боротьби за національне і соціальне визволення. У театральному мистецтві поширюється вертепна драма, своєрідний ляльковий театр, в якому переважали методи віршованої сатири і гумору. У 1789 р. в Харкові засновується перший постійний театр.

У духовному житті українського суспільства визначне місце посідає музично-пісенна творчість. У XVIII ст. чарівна українська пісня викликала захоплення в багатьох країнах світу. Виникають визначні музичні центри — у Львові, Кам´янці, Стародубі, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах. Музичною столицею України XVIII ст. був Глухів — гетьманська резиденція. Тут діяла спеціальна музична школа, у якій викладалися вокальний спів, гра на скрипці, флейті та басах.

Одним із центрів музичного життя традиційно залишалася Київська академія, у якій функціонували велика хорова капела та оркестр. Всі урочистості, важливі події академічного життя, народні гуляння на площах Києва супроводжувалися переважно хоровим співом і музикою студентів. Капели і хори в Росії також комплектувалися переважно вихідцями з України, часто могилянцями. Так, у 60-х роках XVIII ст. половину хористів царської капели складали українці. Києво-Могилянська академія виховала багатьох талановитих композиторів, серед яких виділялися М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808), Д. Бортнянський (1751-1825), твори яких хвилюють слухачів до нашого часу.

Широке використання національної, античної і європейської культурної спадщини, поширення освіти сприяли подальшому розвитку архітектури та образотворчого мистецтва. Тут спостерігається перехід від середньовічних традицій до національних форм і кращих закордонних зразків. Процвітають школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа при Києво-Печерській лаврі. Діяли також малярні при Софійському соборі, Межигірському монастирі, при Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Відомі численні зразки монументального живопису в розписах Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. В храмових розписах важливим елементом був так званий ктиторський портрет. Так, в алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображено 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І.

Великою популярністю серед жанрів світського образотворчого мистецтва користувався портретний живопис. Це зображення в основному представників козацької старшини — Б.Хмельницького, І. Мазепи, учених І. Галятовського, Л. Барановича, Ф. Прокоповича. Продовжувала розповсюджуватися графіка. Школи графічного мистецтва були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, у Чернігові і Львові. Це гравюри-панегірики і тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами, в яких релігійні сюжети тісно переплітаються зі світськими.

В Україні продовжують розвиватися народні художні промисли: різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво. В архітектурі співіснують різні стилі, удосконалюється техніка будівництва.

Поряд із дерев´яними будівлями з´являються кам´яні, все ширше використовуються металеві деталі та скло. Розбудовуються і прикрашаються Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Харків, Переяслав, Львів, Кам´янець-Подільський та Мукачеве.

Визначне місце у XVIII ст. посідає культове будівництво, в якому, як і в світському, переважав стиль так званого українського бароко. Велику кількість духовних споруд було зведено завдяки матеріальній допомозі Івана Мазепи. За 1697-1706 pp. він збудував 12 храмів і близько 20 церков, реставрував і розбудував Софійський собор та будинок Могилянської академії.

У середині XVIII ст. з´являються визначні пам´ятники архітектури: Андріївська церква у Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор св. Юра у Львові (арх. Мерети) та ін. З 60-х років XVIII ст. на зміну бароко приходить так званий російський класицизм, для якого характерними були строгість і чіткість архітектурних форм.

Вчені, релігійні діячі, літератори України не стояли осторонь світової науки і культури. Продовжувалася традиція навчання української молоді в університетах країн Європи. Повертаючись в Україну, молоді вчені працювали в різних навчальних закладах України та Росії, розповсюджуючи передові європейські ідеї.

Висновки

Таким чином, XVIII ст. було важливим етапом у розвитку української культури, хоча російський монархічний деспотизм все більше обмежував її. Поступове подолання середньовічних догматів, поширення передових ідей гуманізму й раннього просвітництва сприяли загальному суспільному прогресу, підносили почуття національної гідності, розширювали духовність. Розвивалася культура як елітних соціальних груп українського суспільства, так і широких народних мас. Український народ у XVIII ст., як і в попередні віки, зробив значний внесок у світову духовну скарбницю, особливо в культуру слов´янських народів. Продовжувалося формування української нації, етнічна консолідація українців, зростання їх національної самосвідомості. Відбувалося подальше збагачення української народної мови, яка в творчості І.Котляревського перетворюється на літературну.

XVIII ст. було періодом боротьби козацтва та старшини за збереження української державності. І хоча українському народу через несприятливі зовнішньополітичні умови та гострі соціальні суперечності, слабку внутрішню консолідацію не пощастило утримати державну самостійність, однак його кращі представники намагалися зберегти її. Вони продемонстрували своє розуміння поривань українського народу до незалежності і стояли на рівні передових європейських політичних ідей свого часу. Все це сприяло наростанню нових хвиль боротьби за українську національну справу в наступних століттях.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.