Українська національно – державна символіка

1. Історія становлення національного прапора.

2. Український національно – державний герб.

3.Український національний гімн.

Список використаної літератури.

1. Історія становлення національного прапора

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста. Після нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виробляються з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих[3, c. 114].

Природно звернутися і до генезису такого важливого елемента національної символіки н атрибутики, як національно-державний прапор. Його кольорове і геральдичне вирішення відтворює як ідеологічні, так і світоглядні уявлення тих чи інших часів; до того ж наявність одного чи кількох видів прапорів свідчить про певні етнічні процеси: у період ранньофеодальної монархії та формування східнослов'янської етнічної спільності побутував єдиний прапор як символ центральної влади; на етапі формування української народності (а вона складалась, як відомо, переважно на регіональній, земельній основі) з'являється велике розмаїття прапорів, позначених етнічною специфікою; нарешті, у процесі становлення української нації формується загальнонаціональна прапорова символіка[3, c. 115].

Конкретніше це виглядало так. Прапор Руської землі був червоним із золотим тризубом чи двозубом, прапор Львівської землі — синім із жовтим левом, Жидачівської — також синім із трьома золотими левами, Перемишлянської та Сяницької — синім із жовтими двоглавими орлами, Галицької — білим із чорною галкою, Холмської — червоним із білим ведмедем, Подільської — білим із золотим сонцем, Волинської — червоним зі сріблястим хрестом. Бессарабської — синім із жовтою головою бика, Переяславської — червоним із білою баштою.

Прапори Війська Запорізького були, як відомо, різними, хоча існував і головний — червоно-малиновий із зображенням архангела Михаїла. Широко використовувались і крайові знамена. З кінця XVII ст. починають переважати сині полотнища з жовтими зображеннями хрестів, небесних світил, зброї, святих Михайла, Юрія та ін. На лиці прапора з'являється нова емблема — «лицар із самопалом», що свідчило про початки формування загальноукраїнської національної самосвідомості. Останнє виявлялося і через іншу символіку — золотого лева (також на синьому полі), що став знаком єднання західних земель України[8, c. 4].

Жовто-блакитна символіка Трійці стала характерною для наших предків, які за символ позитивного чинника світотворення мали астральний вогонь, за символ негативного чинника — астральну воду, а за символ породжуваного (синівського) чинника — поєднання (комбінацію) вогню (жовтого) і води (голубого)). Отже, жовто-блакитний (чи блакитно-жовтий) прапор, як і знак Тризуб, символізують одне й те ж— Триедину силу світотворення, або Трійцю. Різниця між ними лиш у тому, що Тризуб належить до другої групи способів бачення і вираження Трійці, а жовто-блакитна барва — до першої. У християнській символіці, крім ії центрального символу — хреста, бачимо також знаки сварги, трикутника, шестикутної зірки та різновиди тризуба. Шестикутні зорі часто вінчають три верхні кінці хреста на розп'яттях: бачимо їх на мармурових фризах капітелю, на плитах хорів та на кованих дверях у Софії Київській; золотими шестикутними зорями вкрито блакитну башню Видубецького монастиря і низки інших українських церков. Крізь рівнобічний трикутник зі стін християнських храмів дивиться на нас «Всевидяче око» — світотворча сила християн Тризубами прикрашені кінці хреста, або його центр. Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об'єднати з ним в один знак,— для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба (який у християнській символіці має тенденцію до зменшення розмірів на користь хреста) і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих 3олотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний) та на маківках ряду інших українських церков. Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, іудейська зірка плетивом свого рисунка наголошує на статиці двох сил, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум'я-енергії, символізує динамічний аспект, принцип вогню і поступу[11, c. 24-25].

Поєднання жовтого (золотого) з синім (блакитним) поступово набуває національної змістовності, утвердженню якої сприяв зростаючий національний тиск — як з боку Польщі, потім — Австрії, так і з боку Росії. Революційні події 1848—1849 рр. в Австрії, у складі якої перебували тоді західні землі України, стимулювали національне піднесення українців. Створена у Львові політична організація — Головна Руська Рада — затвердила в якості національного символу українського народу герб Романовичів — золотого лева на синьому полі — і відповідне кольорове вирішення прапора — жовто-синє.

У Лівобережній Україні з занепадом Гетьманщини українсько-козацькі прапори були офіційно замінені російським біло-синьо-червоним. А втім, давня традиція не зникла, вона збереглася в місцях, де уціліло козацтво: над Дністром, Бугом, Дунаєм, Азовським морем, на Кубані. У подальшому ця традиція була вкотре перервана (за винятком Закарпатської України та Східної Галичини, національні прапори яких до 1939—1940 рр. залишалися жовто-синіми) введенням у 1919 р. уніфікованої атрибутики — червоного прапора з ініціалами республіки; у 1949 р. ініціали замінилися синьою смугою з геральдичними знаками — серпом, молотом та п'ятикутною зіркою.

Нинішній етап відродження України супроводжується кардинальними змінами, головні з яких — здобуття державності, вільний розвиток національної культури. Якщо до всього цього додати свободу совісті, то можна стверджувати, що в Україні створені сприятливі умови для вияву глибинної сутності традиційного геральдичного знака-тризуба, розкриття його триєдиного значення: державного герба, національного символу та релігійного знака. І цілком логічно, що саме цей знак затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. як малий герб держави. Щодо національного прапора — жовто-блакитного стяга, — то 4 вересня 1991 р. він замайорів над будинком українського парламенту як державне знамено[3, c. 116-117].

2. Український національно – державний герб

Важливим національним символом кожної країни є державний Герб. Після проголошення незалежності України стало питання про новий герб для нашої держави. Українська державна символіка,— як у скитських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, — відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний ії символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Попри десятки досліджень, семантика знаку, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знаку. Ми теж не порушимо цієї традиції. Але, насамперед, прокоментуємо здогадки попередників. На початку нашого сторіччя баронові М. А. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв'язання проблеми та започаткувати класифікацію значень Тризуба[1, c. 56].

На українських землях слов'яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплеменного ладу. Ними були: квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць, геральдичні звірі та птахи — однороги, орли тощо. Після утворення Київської держави правлячий княжий рід Рюриковичів користувався знаком власності у вигляді дво-, а згодом тризубця, який незабаром став державним Гербом. У період розпаду Київської держави тризубець спочатку модифікується у вигляді двозубця, з згодом витісняється з ужитку. Пройшли століття. Після відновлення української національної державності Верховна Рада України 1992 року затвердила зображення Золотого тризубця на синьому полі Малим державним Гербом України. У тризуб закладено глибокий філософський смисл, який символізує триєдність і тривимірність світу, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога-Духа Святого.

Таким знаком для української етнічної спільноти є тризуб (триденс, тридент) його виникнення сягає сивої давнини, дохристиянських вірувань слов'ян. Дослідники вважають, що він (як і хрест) символізує трьохмірність Всесвіту і водночас триєдність головних життєвих цінностей — Мудрості, Знання, Любові. Не випадково з прийняттям християнства на Русі його нерідко використовували разом зі знаком хреста[8, c. 5].

В українській етнічності значення тризуба троїсте; він є символом державної влади, національним знаком і знаком релігійним. Така триєдність, власне, і забезпечувала йому усталеність на різних етногенстичннх етапах: формування давньоруської етнічної спільності, української народності та української нації.

На початку тризуб не був офіційним гербом у сучасному розумінні, а виступав у ролі родового знака князів. Із XI ст. він перетворюється на атрибут влади й на знак єднання східних слов'ян, набуваючи статусу герба, оскільки став передаватися у спадок. Активне його функціонування (з деякими видозмінами) тривало до XV ст. Навіть із повсюдним поширенням геральдичних знаків із зображенням архангела Михаїла воно не припинилося, а лише дещо звузилося: тризуб став одним із компонентів крайових гербів, скажімо Підкарпатської України.

Характерно, що кожного разу, коли в Україні спалахувало національне піднесення, тризуб набував значення національного символу, а у періоди творення державності — основного гербового знака. Як державний герб він був, наприклад, упроваджений щойно після утворення Української Народної Республіки (золотий триденс на синьому полі). Це рішення перший президент України Михайло Грушевський пояснював так: «Для України, яка знов стала державою, найбільш природно… звернутися до тих старих державних знаків або гербів, котрі використовувалися нею у давні часи». Особливої актуальності звернення до етнічних нершовитоків набуло сьогодні, але відбувається воно вже на іншому, вищому рівні: сформованих національних інтересів, національної ідеї й національної самосвідомості, до того ж на основі української державності[4, c. 2].

За часів Київської Русі тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Посли київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб. Тризуб символізував поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне, поєднання Божественного, Батьківського й Материнського — священних начал, трьох природних стихій — повітря, води й землі.

За легендою у 1576 році польський король Стефан Баторій дарував гетьманові печатку із зображенням козака з рушницею (мушкетом). Це зображення використовувався всіма подальшими гетьманами (окрім Івана Виговського, що використав на печатці свій герб).

Протягом XVIІ ст. кольори герба відповідали домінуючим кольорам козацьких прапорів: срібний козак на червоному полі.

У XVIII ст. кольори герба змінюються: на золотому полі козак у червоному кунтуші на синьому жупані.

Вперше великий герб з’явився в Україні у результаті діяльності Другої малоросійської колегії. 1765 року її президент граф Румянцев запропонував замінити стару печатку із козаком (гербом Війська Запорозького) новим знаком і подав два “абриси на апробацію: один із щитотримачами-малоросіянами з бунчуком, а інший – під короною імпереторською з сінню, щити ж під короною княжою”. На щиті розміщувалися герби п’яти князівств, які колись були на території Гетьманщини: Київського – срібний Архангел Михаїл на блакитному тлі, Переяславського – срібна вежа на червоному тлі, Стародубського – срібний дуб на червоному тлі, Сіверського – золотий мур на червоному тлі, Чернігівського – чорний орел із золотим хрестом на срібному тлі, в центрі – герб Російської імперії у вигляді двоголового орла з Юрієм-змієборцем на щитку.

На дану пропозицію геральдична контора зауважила, що недоцільно державний герб Росії розміщувати в центральному щитку, адже так може скластися враження, що Росія є часткою чи князівством Малоросії. Саме тому затвержений імператрицею варіант великого герба Малоросії був таким: на золотому щиті імператорський орел, що тримає на грудях щиток з гербами п’яти малоросійських князівств покритий князівською короною, щит розташований під сінню, яку покриває імператорська корона. Герб із щитотримачами імперський уряд відкинув з бажання позбутися згадки про козацтво і хоч якогось натяку на попередній герб Гетьманщини. Таким чином, даний герб став об’єктивно відображати статус Гетьманщини часів Другої малоросійської колегії – статус обмеженої автономії в рамках імперії[9, c. 5-6].

З ліквідацією 1781 р. традиційного адміністративного устрою Малоросія втратила свій Великий герб. До 1917 р. символи українських земель виринали тільки на великому гербі Російської імперії: герби Київщини — Архангел Михаїл, Волині – срібний лицарський хрест на червоному тлі, Поділля – золоте сонце під хрестом на блакитному тлі, Чернігівщини — чорний коронований орел з хрестом, Таврії – чорний двоголовий коронований орел з бактиним щитком та золотим хрестом на грудях.

Крім того, Україна була представлена губернськими гербами. Так, українці складали більшість в Чернігівській, Полтавській, Харківській, Київській, Волинській, Подільській, Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Кубанській області. Значний відсоток українців проживало у Курській, Воронізькій, Бессарабській, Холмській, Мінській, Гродненській, Ставропольській губерніях та області Війська донського.

Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного герба України. Але лише проголошення незалежності УНР спонукало творців української держави перейти до конкретних заходів герботворення. Саме тоді, у листопаді 1917 р. за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д. Антоновичем[8, c. 9].

Як державний герб пропонувалось використати історичні символи ("козака із мушкетом" або Архистратига Михаїла) чи вокористати досвід творення символіки Франції (на синьому полі герба розмістити літеру "У" або абревіатуру "УНР") та США (на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю земель України або літер у слові "Україна"). Серед різноманітних проектів державного герба, з’явилася ідея великого герба. Так, М. Грушевський запропонував “як символ творчої мирної праці…” – “золотий плуг на синьому полі…”, а навколо нього державні знаки старої України. Вінчати гербовий щит мав голуб з гілкою оливи, як “вісник національного замирення і спокою” (подібний голуб містився на шляхетському гербі І. Виговського). Iсторик зазначав, що “хотів би… в атрибутах нашого гербу бачити якнайбільше підчеркнений культурний характер нашої Нової Республіки”. Проте, робота комісії так і не була завершена.

У лютому 1918 р. Мала Рада УНР затвердила як герб України Тризуб Володимира і доручає розробити ескізи великого і малого герба президенту Української Академії мистецтв В. Кричевському. Але талановитий митець і дизайнер “завалив” Великий Герб. Створений ним символ складно взагалі назвати гербом, оскільки відсутній обов’язковий його атрибут – щит, а відсутність територіальних гербів у проекті великого герба знімає з нього титул “Великий”. 25 (12 ст. ст.) лютого 1918 в Коростені Українська Центральна Рада прийняла Тризуб за герб УНР. 22 березня 1918 було встановлено малюнки великого та малого державних гербів, за проектом В. Кричевського[10, c. 3-5].

Авторитетні знавці геральдики того часу, В. Модзалевський і Г.Нарбут висловили закид авторові — відомому митцеві професорові В. Кричевському, що він, малюючи герб, робив це тільки як художник, «не звертаючи ніякої уваги на вимоги геральдики і навіть цілком незнайомий з нею». Згодом їх підтримали й інші фахівці, які вбачали основні хиби гербів у різному відтворенні на кожному з них «знака Володимира», не геральдичному його оздобленні у вигляді ромбів, а також у невиразності орнаменту. Не був досконалим і сам березневий закон 1918 р., зокрема в його тексті не дано опису гербів, не зазначено їхніх розмірів тощо. На це вказав у праці «Історичні та правні основи українського державного герба» професор В.Трембіцький.

З 22 січня 1919 року згідно з законом про Злуку Тризуб став використовуватися і як герб Західної області УНР. Залишався він гербом гетьманської держави П.Скоропадського, а також Директорії.

Уперше спроба конституційно оформити Тризуб як державний герб була зроблена у травні 1920 у проекті Конституції, розробленому Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге — спеціальною «Урядовою Комісією по виготовленню Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року[10, c. 4].

Але ідея Великого Герба все ж жевріла у середовищі української еміграції. 1939 р. у передчутті важливих світових змін, з надією на відродження незалежної України на замовлення уряду УНР в екзилі М. Битинський створює комплекс символів України, серед них великого, середнього й малого державних гербів. Лейтмотивом цієї праці— стала соборність українських земель, що на час створення проектів перебували в складі різних державних утворень: Чеської Республіки, Другої Речі Посполитої, Румунського королівства, СРСР. Герб був дуже вишуканим: блакитний щит із золотим тризубом; підтримують Архистратиг Михаїл та Галицький лев, як символи найбільших культурних центрів України; щит оточений срібно-золотий ланцюг ордену Симона Петлюри із золотим медальйоном розп’яття Ісуса Христа; під щитом покладені навхрест клейноди українського козацтва на золотих древках – золота корогва з хрестом та срібний бунчук; дана композиція оточена вінком із дубового та лаврового листя, перевитого у низу жовто-блакитною стрічкою; на вінку розташовані п’ять щитів з геральдичними знаками, що символізують основні українські етнографічні території: Правобережжя, Лівобережжя, Галичину, Закарпаття та Чорномор’я (Кубань). Проект Битинського був популярним в середовищі української діаспори аж до часів проголошення незалежності України[5, c. 26].

У радянській Україні тризуб піддавався офіційній дискредитації, попри це залишаючись символом національно-визвольного руху.

У 1992 р. Верховна Рада України затвердила сучасний Державний Герб України, розроблений групою у складі: А. Гречило, О. Кохан та І. Турецький.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України[5, c. 28].

3.Український національний гімн

Гімн — це ті слова та музика, які змушують кожного громадянина країни підводитися при перших акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого і світлого. Є такий символ і в українців — це гімн "Ще не вмерла Україна".

У 2-й половині XIX ст. з'явився вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став національним гімном. Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив незалежність України, музична редакція національного гімну "Ще не вмерла Україна" затверджена державним Гімном[5, c. 27].

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» — польский гімн «Jeszcze Polska nie zginęła». На той час він був дуже популярним серед народів що боролися за незалежність. На мотив «Марша Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слав'яни». Інша відома версія цієї пісні була складена болгарським поетом Шуми Марицей и стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.

Перша публікація вірша П. Чубинського у львівському журналі «Мета», 1863, № 4 Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами — 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році[8, c. 9].

У 1917—1920 «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

Коли у Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни у його складі, «Ще не вмерла Україна» була відкинута як варіант, щоб не викликати занадто сепаратиські настрої серед українців. Потрібен був текст у якому б стверджувалося, що Україна — держава що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов'язково повинна була висвітлена комуністична партія, яка веде Україну до комунізму. Це завдання виконав Павло Тичина. Саме його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна» і став державним гімном Української РСР в період з 1949 до 1991. Композитор Лебединець Антон Дмитрович створив музику для нього. Але цей гімн так ніколи і не знайшов популярності. Майже на всіх офіційних зборах лунав гімн СРСР а не Української РСР.

15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом[11, c. 63].

Список використаної літератури

1. Братко О. Тридент: його зміст та іпостасі // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1

2. Гай-Нижник П.П. З історії створення державного герба та печатки Української держави Павла Скоропадського // Архіви України. — №6, 2001

3. Гречило А. Становлення українських національно-державних символів у 1917–1920 роках // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 2006. – С. 114-142.

4. Гречило А. Тризуб став гербом України 22 березня 1918-го // Газета по-українськи. 20.03.2008

5. Кучерук О. Державна символіка: Відродження // Рідна шк.- 1993.- №6.- С.23-28

6. Національна символіка. Кн.1 /Упоряд. А.Сєриков- К.: Рад. Україна, 1990.- 49 с.

7. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба великого київського князя Володимира Святого. Київ. 1991

8. Символи української держави. Прапор. Герб. Гімн // Веселочка.- 2003.- №4.- С.4-5,9

9. Стрілка Р. Українська національна символіка /Р.Стрілка, О.Середюк // Все для вчителя.- 2004.- №25-26.- С.1-7

10. Шаповалов Г. Походження українського тризуба, або Як поєдналися якір і хрест.- Запоріжжя, 1992.- 19 с.

11. Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Національна символіка. Київ, 1991. Вип. 1.