Українська полемічна література перш.пол. ХVІ-ХVІІ століття

Arial

Вступ

Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури.

Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно протиставлялася «греко-слов`янській» культурній традиції.

У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI — початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позначитися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Насправді польський феодалізм, який не відірвався від середньовіччя, використовував ті безсумнівні переваги, що їх давала в зазначеній ситуації давня належність Польщі до «латинського світу» й «латинської культури».

Особливо ця тенденція посилилася наприкінці XVI ст., коли на Україну й Білорусь розпочався наступ контрреформації в специфічній формі унії. Це дало початок полемічній літературі (полеміка — дискусія, суперечка), яка розвивалася в цей час найшвидше.

1. Українська полемічна література першої половини ХVІ-ХVІІ століття. Творчість Івана Вишенського

Із середовища українського міщанства, православного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об`єднання православних з Римом. У цьому творі він доводив, що «грецька наука» (власне, візантійсько-слов`янська культура) безповоротно занепала, що «наука» повністю перейшла до «латинників» і для Русі було б найрозумніше зректися «грецькості» й приєднатися до «латинства». Таким чином, він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.

Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закликав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуйте й піднесіть очі душ ваших» [3, с. 121].

Надзвичайно активним полемістом був Іван Вишенський, який по праву вважається одним з найвидатніших письменників середньовічної доби. До нас дійшли близько 20 його листів і послань, які Іван Вишенський передав в Україну з далекого Афону. Найвидатніші з них — «Обличеніє діавола-миродержца», «Писаніє к утекшим от православное віри єпископом», «Короткослівна відповідь Петру Скарзі», у яких засуджуються прихильники унії, а також висміюються й заперечуються «латинська мудрість», «Арістотелі й Платони». Водночас І. Вишенський таврує ганьбою й православних священиків, шляхтичів і заможних міщан за пристрасть до розкошів, за їхню розбещеність. На той час він був чи не єдиним письменником, який засуджував закріпачення селян та сваволю їхніх володарів.

Вади українського суспільства, уважав І. Вишенський, можна ліквідувати тільки з поверненням до давньої православної церкви. Одне зі своїх послань — «Послання до стариці Домникії» — полемік адресував Юрієві Рогатинцю, одному з провідників Львівського Успенського братства у 80-х pp. XVI — на початку XVII ст. У цьому творі він з консервативних позицій розкритикував погляди свого адресата, що не обмежувався аскетичними ідеалами, а закликав до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-культурних традицій.

Серед письменників, які брали участь у релігійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького). Його твір «Тренос» («Плач») справив величезне враження на сучасників. Твір написаний у формі плачу матері — православної церкви, яка промовляє до читача: «Горе мені, бідній, горе нещасливій, пограбованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдертій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла, обтяженій нестерпними тягарями. Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах» [3, с. 122].

Визначним твором полемічної літератури стала «Палінодія, або Книга оборони…» (1620-1622 pp.) Захари Копистенського, архімандрита Києво-Печерської лаври. Автор веде розповідь «із відстані років» і гостро критикує прихильників Рима. Проте у своєму творі він вже не заперечував «латинську мудрість», а доводив, що ця мудрість «позичена в греків», які були справжніми творцями європейської освіти й культури. У «Палінодії…» на особливу увагу заслуговує важливий теоретичний злам, який стався у ставленні до «латинської науки». Якщо вона «позичена в греків», прямих учителів «народів словенських», то немає нічого негожого в засвоєнні цієї вченості православними, звичайно, за умови її очищення від «папсько-єзуїтських» спотворень [3, с. 123].

Сам З. Копистенський у «Палінодії» щедро черпав образи й теоретичні підходи з «латинської вченості», зокрема з ренесансної та барокової, і, користуючись навіть творами таких ідеологів контрреформації, як Бароній і Ботеро, перетлумачував їх відповідно до своїх ідейних завдань оборонця православної церкви і рідного народу.

Видатними творами полемічної літератури є також праці, що увійшли до збірок «Меч духовний» та «Труби словес проповідних», автором яких є Лазар Баранович.

Полемічна література XVI — початку XVII ст. відіграла важливу роль у пробудженні національної та соціальної свідомості українського народу.

2. Бароко в українській архітектурі та образотворчому мистецтві

Період другої половини ХVІІ-ХVІІІ століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у ХVІІІ столітті як відоме всьому світові «українське бароко» [7, с. 95].

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII-XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев`яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко [7, с. 95].

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний [7, с. 96].

Українське бароко ХVІІ ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід ХVІІ-ХVІІІ століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам`яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов`язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам`яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам`ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві [7, с. 96].

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п`ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого [7, с. 96].

Такі хрещаті дерев`яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев`яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам`яне диво на Лівобережній Україні з`явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З`явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з`явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров`я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов`язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври [7, с. 98].

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

Пам`ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об`ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів — І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву [7, с. 101]. Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв`язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.

3. Культура України 40-80 років ХХ століття

Цей відтинок новітньої української історії охоплює менш як півстоліття. Небагато, як на історичний вимір, але за насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, «холодну війну» і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську «відлигу», роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об`єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

«Вогненні сорокові» — так закарбувалося у пам´яті поколінь воєнне лихоліття. Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури [5, с. 540].

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна «На бій, слов´яни» та «Вражою злою кров´ю волю окропіте» — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів «Шляхами війни» виконав О. Довгаль, фронтові замальовки 1941-1945 років здійснив Л. Каплан, плакати «Україна вільна» та «Дунайська рапсодія» створив В. Литвиненко, В. Фальчук написав плакат «Слава радянським партизанам».

Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їхня духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум´я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму «Україна в огні». Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров`ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» [5, с. 542].

Резонансною виявилася п´єса «Фронт» О. Корнійчука, опублікована газетою «Правда». Драматург намагався осмислити ту саму проблему — поразку Червоної Армії у боях 1941 року, трагічні наслідки цього. За сценаріями О. Корнійчука 1943 року знято художні фільми «Фронт» та «Партизани в степах України».

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогаренка «Україно моя» на слова А. Малишка і М. Рильського, ораторія М. Скорульського «Голос матері».

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко — картина «Київ після визволення», Т. Хитрова — «Концерт у шпиталі», М. Гончарук — «Зустріч переможців», О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — «Зустріч гуцулами Червоної Армії», А. Іовлєв — «Від Галича до Праги» [5, с. 542].

Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів: В. Пузирьков — «Нескорені», «Чорноморці», «Вистояли»; В. Забашта — «У роки підпілля», «Язика привели», «Салют Перемоги»; О. Хмельницький — «Перемога», «В ім´я життя», «Війною обпалені»; В. Шаталін — «Бойове завдання», «Битва за Дніпро»; В. Полтавець — «Атаку відбито»; О. Лопухов — «Війна»; П. Пархет — «Подвиг моряків»; А. Сорока — «На безіменній висоті»; В. Чеканюк — «Партизани»; В. Костецький — «Повернення», «Розвідники» [5, с. 543].

Художні фільми про війну створюються на українських кіностудіях: «Костянтин Заслонов», «Від Бугу до Вісли», «Зв´язковий підпілля» за сценаріями Ю. Яновського, «Ракети не повинні злетіти» і «Перевірено — мін немає» — за сценаріями П. Загребельного. Т. Левчук поставив фільм-трилогію «Дума про Ковпака» з К. Степанковим у головній ролі і «Війну». Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної ролі у фільмі «В бій ідуть тільки «старики». Йому ж належить авторство стрічки «Ати-бати, йшли солдати».

Перипетії воєнних років передає хронікально-документальне кіно. Визнання глядачів в Україні та за її межами здобув фільм В. Артеменка «Солдатські вдови», серед яких — і мати режисера. З мальовничого села Мельники, що на Черкащині, на фронт пішли сотні чоловіків, а повернулися одиниці. Загинули й музиканти духового оркестру, їх осиротіло чекають і вдови, і музичні інструменти. З першого повоєнного випуску школи цього села вийшли відомі митці: письменник і режисер В. Ілляшенко, режисери кіно Ю. Тупицький і В. Артеменко, пізніше — театральний режисер М. Ілляшенко.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської «Відбудова Хрещатика» та «Хліб». Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні символи національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини «Бокораші» Й. Бокшая, «Колгоспниці з Турянської долини» А. Ерделі, «Лісоруби» Г. Глюка, «Шахтарська зміна» В. Зарецького, «Азовсталь» А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії — «Портрет сталевара» В. Шаховцова, скульптурний портрет «Господар ланів» В. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника — «Телятниця Ганна Бондарчук» М. Рябініна; на побутовому сюжеті — «Обід чабанів», ліногравюра М. Варенні [5, с. 546].

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з`являються масштабні художні твори «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», «Правда і кривда» М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і «Мисливські усмішки» О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України — фільми «Камінний хрест» і «Захар Беркут» Л. Осики, «Сон» В. Денисенка, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Вавилон XX» — режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова «Тіні забутих предків». Фільм С. Параджанова — видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов´яненка, Р. Кириченко, С. Ротару [5, с. 547].

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам´ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Чимало діячів української культури поступово усвідомлювали політичний анахронізм тоталітарної системи, її неспроможність адекватно реагувати на вимоги часу, конструктивно вирішувати назрілі проблеми суспільного життя. У середовищі інтелігенції наростали почуття протесту, опозиційні настрої, опір існуючому станові речей, протистояння у різних його формах. Творчий доробок митців оцінять час і мистецькі уподобання людей. Художня спадщина епохи в кращих її досягненнях і зразках увійде до духовної скарбниці української культури.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. Наука одночасно є сферою культури і неосяжною продуктивною силою суспільства.

В Україні у 50-60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв´язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості, їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробництвами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної промисловості. Інший різновид — інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо. У 80-ті роки галузева наука в Україні мала понад 180 тис. наукових працівників, із них понад 50 тис. кандидатів і майже 4 тис. докторів наук [5, с. 549].

У 60-80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв´язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговірною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експедиціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Повоєнні десятиліття сформували в Україні наукові напрями й школи у багатьох галузях знань. Академія наук стала визначним центром фундаментальних і прикладних досліджень у матеріалознавстві. Широкого розвитку набули актуальні проблеми сучасної фізики різних напрямів. Важливі наукові результати отримано в математиці, геометрії, алгебрі, в галузі механіки, гідробіології, наук про Землю і Всесвіт. Якісно нового рівня досягли дослідження у царині хімічних наук і сучасної біології. Принциповою новизною характеризуються роботи з дослідження й використання електрогідравлічних явищ. Значний поступ Україна здійснила в дослідженні фізико-технічних проблем енергетики. Здобули визнання досягнення української науки в кібернетиці, літакобудуванні, ракетно-космічній техніці.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора O.K. Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, кібернетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика В.Й. Левицького, геолога В.І. Лучицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога І.І. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка, А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання українських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», «Історію вітчизняної математики», удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну «Історію технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу», ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання «Українська народна творчість». Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні в записах Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, Ю. Федьковича [5, с. 552].

У повоєнні десятиліття в галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П. Крип´якевич, Є.М. Слабченко, В.П. Шевченко, економісти М.В. Птуха, П.І. Лященко, П.І. Багрій, філософи П.В. Копнін, В.І. Шинкарук, правознавці В.М. Корецький, П.П. Михайленко, мовознавці Л.А. Булаховський, Л.Л. Гуменецька, І.М. Кириченко, літературознавці О.І. Білецький, Є.П. Кирилюк, М.К. Гудзій, фольклорист Ф.М. Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, видання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених-дослідників.

Розвиток української культури в 40-80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.

Висновки

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко ХVІІ ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

Список використаних джерел

Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. — К.: Літера, 2000. — 464 с.
Зязюн І. Культурологія: українська та зарубіжна культура Навчальний посібник / К.: Знання, 2007.- 567 c.
Історія української культури /За загал. ред. I. Крип’якевича. — К.:Либідь, 1994. — 656 с.
Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /За ред. М.М.Заковича. – К.: Знання, 2000. – 622 с.
Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /Ред. К.В.Заблоцька; Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – 368, с.
Шевнюк О. Л. Українська та зарубіжна культура /Шевнюк О. Л./ – К.: Знання-Прес, 2003. – 277 с.