Українська та зарубіжна культура

1. Запровадження християнства; його соціально-історичне значення та культурні наслідки.

2. Відродження національного театру, музики та мистецтва в ХVІІІ-ХІХ ст.

3. Розвиток освіти у 1917-1930 рр.

4. Кріто-мікенська (егейська) культура; її зв’язок з культурою Стародавнього Сходу.

5. Вплив культури Візантії на культуру Давньої Русі і Середньовічної Європи.

6. Характерні риси культури часів Реформації, Література і епос.

Список використаної літератури.

1. Запровадження християнства; його соціально-історичне значення та культурні наслідки

Недоліки матеріалістичного світогляду призвели нашу країну до досить-таки відчутних криз, які в свою чергу мають великий вплив на розвиток людства (Чорнобиль). Релігія, як відомо, багаторівневе поняття. Вона може допомогти людям знайти сенс життя, і вона ж може дати лише духовний, а й фізичне зцілення.

На сьогодні в Україні склалася досить-таки складна ситуація в сенсі загальнолюдських цінностей. Люди в релігії шукають певний замінник медицини. Переважання матеріалізму в умах дуже велика. Але що найдивовижніше, це те, що такий погляд нерідко висловлюють начебто релігійні люди (начебто не матеріалісти), у яких дещо інше розуміння світу [5, c. 219].

Але, на мій погляд, люди не сприймають релігійні вчення так, як це має, а роблять це так, як їм цього хочеться, чи хотілося б так вважати. Це веде до дуже неприємним наслідків. Навіть люди, які присвятили усе своє життя релігії, тобто служінню Богу, не можуть дійти по розумінню. Прикладом цьому є сьогоднішня ситуація, що склалася між Українською Православною Церквою Московського патріархату та Українською Православною Церквою Київського патріархату.

З цього можна зробити висновок: людьми керує бажання наживи, влади тощо. Не знаю на скільки правильна мою думку, але, як мені здається для того щоб досягти гармонії у навколишньому світі потрібно передусім знайти цю гармонію у своїй душі, лад у самого себе, а звідси йти далі.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

Коли християнство стало державною релігією, в Київській Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика — урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, щоґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури[7, c. 89].

2. Відродження національного театру, музики та мистецтва в ХVІІІ-ХІХ ст.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ — театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків — близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека[3, c. 29-30].

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ´яненка (1778-1843) було створено перший постійний театр. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю І. Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п´єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карно Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви[9, c. 84-86].

3. Розвиток освіти у 1917-1930 рр.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський народний український університет, а 22 жовтня того самого року — Державний український університет у Кам´янці-Подільському. В листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний учений В. Вернадський, у трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному), незважаючи на великі труднощі воєнного часу, плідно і самовіддано працювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету Інституту харчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець С Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада — Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів тощо.

Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. — 212.

В історичній та культурологічній літературі іноді дебатується питання про те, якому урядові належить більший внесок у справу розвитку культури, на чий бік більше схилялися діячі українського відродження в тих надзвичайно заплутаних і складних обставинах. У роки революції і громадянської війни справжня інтелектуальна еліта України обирала не стільки шлях служіння владі, скільки власній совісті, моралі, врешті — служіння народові. Саме ця інтелігенція була головним рушієм національно-культурного Ренесансу[5, c. 65-66].

Втім треба визнати, що в роки революції вже чітко позначилася та тріщина розлому української духовної еліти, що врешті стала однією з головних причин загибелі українського Відродження. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному. Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших діячів. Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно настроєної інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє.

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов´язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом — з іншого.

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів[7, c. 104-106].

4. Кріто-мікенська (егейська) культура; її зв’язок з культурою Стародавнього Сходу

"Палацова цивілізація", що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів — головний мотив критського мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із сучасних їй східних культур.

Критська культура доби свого розквіту — це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. є. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з´явився новий гегемон — ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI — XIII ст. до н.е.

Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це — потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці XII ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, — дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру.

Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих "темних віків" (XI — IX ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції[7, c. 46-48].

5. Вплив культури Візантії на культуру Давньої Русі і Середньовічної Європи

Середньовіччя — окремий закономірний культурно-історичний період розвитку людства, час, коли закладався фундамент європейської цивілізації. "Середніми віками" назвали його гуманісти кінця XV ст. Культура європейського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття від падіння Римської імперії до Нового часу (V-XV ст.). Умовно культуру європейського Середньовіччя можна поділити на культуру Візантії та культуру Західної Європи.

Візантія — це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 pp.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія — країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов´янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій — пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об´єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури — це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі[3, c. 62-64].

Візантійська культура — це культура переважно християнська. Сутність і сила християнського Середньовіччя полягала в тому, що саме життя не було відділене від релігії. Православ´я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти — священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві — найвища цінність для візантійця.

Основу візантійської культури становили дві потуги у своїй єдності -імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як складова держави, підпорядкована "самодержавству".

Однак візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян, візантійці розуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи та її духовної довершеності в Христі. Якщо для Західної середньовічної християнської культури були властиві глибоке емоційне напруження, навіть екзальтація, то для православної культурної традиції характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов´язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку.

Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер. Богослов´я було центральним предметом літературної творчості. По всій імперії відбувалися богословські диспути про основи культури, що мали на меті висловити християнські істини мовою філософії. У поєднанні ідей раннього християнства з неоплатонізмом парадоксально переплелися античні риторичні форми з новим ідейним змістом, розумінням буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а внаслідок — світу і людини.

Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше використовують простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістотеля, античну риторику. Тому візантійська християнська література досягає високого ступеня витонченості, поєднуючи форму з глибоким змістом.

Мистецтво Візантії в цілому має ортодоксально-християнський характер. Єдиний художній стиль надихає все візантійське тисячоліття. У візантійському мистецтві об´єднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність.

Пам´ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов´янської, зокрема української, церковної музики.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення – в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації[9, c. 97-98].

6. Характерні риси культури часів Реформації. Література і епос

Хронологічно Реформація збігається з останнім періодом епохи Ренесансу і являє собою якби завершення цього героїчного часу найбільшого прогресивного перевороту з усіх, пережитих людством. В той же час історичне значення епохи Ренесансу значною мірою зв´язують з ідеологією і художньо-естетичною практикою гуманізму, який проголосив велич і достоїнство людини, її красу і досконалість, і утвердив непорушність прав людини на щасливе життя, розумну творчу діяльність. Гуманісти підкреслили самоцінність людської особистості, незалежність достоїнства особистості від походження і родовитості, здатність людини до постійного вдосконалення і впевненість в її безмежних можливостях. Гуманісти сприймали людину як найбільш прекрасний і досконалий твір Бога, розглядаючи біблійний вираз «за образом і подобою» як підставу для поширення на неї творчих функцій, бачачи її призначення на Землі в активній творчій дії, пізнанні і перетворенні світу, в оздобленні його своєю працею, розвитку мистецтв, наук і ремесел.

Зокрема, в літературно-художніх формах виділилися такі основні течії, як просвітницький класицизм (О. Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Д. Дефо, Д. Дідро, А.-Ф. Прево, Г.-Е. Лессінг) та сентименталізм (С. Річардсон, Л. Стерн, Ж.-Ж. Руссо).

Просвітницький класицизм існував протягом XVIII ст., ставши панівним наприкінці століття. Класичний образ людини, яка свідомо ставиться до себе і навколишнього світу, був співзвучний позиції просвітників. Проте останні змінили соціально-політичну орієнтацію та поглибили ідейну основу класичного твору. Зокрема, Вольтер — послідовник театральних традицій XVII ст., прихильник Мольєра, написав 52 п´єси та 27 трагедій, пронизаних ідеєю віротерпимості, засудженням релігійного фанатизму, абсолютистського гніту та клерикалізму ("Задіг, або доля", "Кандід, або оптимізм", "Історія мандр Скарментадо", "Фанатизм, або Магомет Пророк", "Меропа" та ін.)[5, c. 116-117].

У другій половині XVIII ст. як оригінальне художньо-естетичне явище оформлюється німецький так званий веймарівський класицизм, представлений творами Й.-В. Гете ("Фауст") та Й.-Ф. Шіллера ("Розбійники", "Валенштейн"). На відміну від французького, німецький класицизм передусім звертався до етичних та моральних проблем, виховання гармонійної особистості. В епоху Просвітництва набула розвитку поезія, що з позицій розважливості (А. Поп, Вольтер) наприкінці XVIII ст. еволюціонувала до лірики, заснованої на традиціях народної поезії (Р. Берне, Й.-В. Гете).

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697-1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми, психологічними чинниками, насамперед якостями характеру ("Записки знатної людини", "Історія кавалера де Гріє та Манон Леско"). Отже, література Реформації створила не лише такі жанри, як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, а й піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства[10, c. 54-55].

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.

4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.