Вступ.

1. Теоретико-методологічні аспекти оформлення книги.

1.1. Книжковий декор та художнє оформлення книги.

1.2. Специфіка орнаментального мистецтва.

1.3. Способи друкування (види друку).

2. Історія оформлення літературних видань на Україні.

2.1. Оформлення літературних видань кінця XVI — середини XVII ст.

2.2. Видання другої половини XVII- XVIII ст.

3. Основні деталі книги як виду поліграфічної продукції.

3.1 Зовнішнє оформлення.

3.2 Внутрішня будова книги.

Висновки.

Вступ

Актуальність теми. Історія книги і друкарства має немало захоплюючих сторінок. Про неї розповідають і сьогодні спеціалісти, що досліджують справу поліграфії. На всіх етапах розвитку цивілізованого суспільства книга відігравала важливу роль. Не лише друкована, але й рукописна книга в період, який передує виникненню книгодруку, служила важливим засобом розповсюдження знань, знайомила суспільство з різноманітними науковими та політичними поглядами, була поштовхом до їх формування.

Книга була і залишається скарбницею мудрості. Як вчитель і наставник книга знайомить нас з надбаннями людського розуму, допомагає вирішувати філософські проблеми буття.

Питання книги як видання поліграфії турбувало людство в усі часи. Оглядаючи джерела з даної теми необхідно зауважити, що дослідники, які вивчають поліграфічну справу більше уваги приділяють саме книзі, бо вона, мабуть, назавжди залишиться основним засобом розповсюдження знань та мудрості. Словацький вчений Думан, російські вчені-педагоги Гордєєв, Іванцов та Прокопов неодноразово піднімали питання дитячої книги та підручників, пропонуючи свої розробки та дослідження поліграфічній та видавничій промисловості. Вчений Словаччини Шульц розробив цілі технології створення обкладинок на різні види книг в залежності від їх призначення. Він переконує нас, що найголовнішу роль у книзі відіграє гарно оформлена обкладинка чи палітурка, яка справляє першорядне враження на читача. Запаско Я.П., який видав у Львові свою дослідницьку працю „Мистецтво книги на Україні”, розкриває проблему видавництв України. Він переконаний, що українська книга не буде користуватися попитом у читача доти, доки в країні не підніметься духовний рівень людей. Доки друкарні не змінять свій напрямок промисловості і замість листівок, рекламних плакатів та етикеток почнуть друкувати справжні художні книжки, яких за радянських часів видавалося значно більше і коштували вони дешевше. Усі ці питання турбують не лише людей, що біль-менш пов'язані з поліграфічною промисловістю, а й нас простих читачів, студентів, учнів та робітників, бо наша країна не забезпечена тією кількістю якісної книжкової продукції, яка має бути у розвинутій, цивілізованій державі.

Сучасна видавничо-поліграфічна форма книги являється результатом довгого історичного розвитку. Її зміни пов'язані із загальним прогресом економіки та культури, удосконаленням книговидавничої справи та книгодрукування, поширенням потреби в книжковій продукції, ростом вимоги до неї зі сторони споживача. На формування видавничо-поліграфічної форми книги впливають і самі види видання, що відрізняються за характером інформації та її цільовим призначенням: наукові, науково-популярні, навчальні, довідкові, літературно-художні і т. д.

Видавничо-поліграфічна форма книги — це система властивостей та якостей, що перетворюють авторський витвір в книжкове видання, яке забезпечує його існування (тиражування) і передачу в часі та просторі.

Метою цієї роботиє розкриття книги як документа з точки зору поліграфії, з усіма її деталями, зовнішнім та внутрішнім оформленням, складовими елементами, які формувалися протягом багатьох років і змінювалися разом з поширенням потреб цієї продукції та вимогами читача.

Об'єктом дослідженняданої роботи виступає книга як документ. Предметом роботи, відповідно до об'єкту, виступає книга створена за допомогою поліграфії, поліграфічної техніки за встановленими стандартами та нормами, щодо внутрішнього та зовнішнього оформлення, яке залежить від її призначення.

1. Теоретико-методологічні аспекти оформлення книги

1.1. Книжковий декор та художнє оформлення книги

Художній вигляд книги в значній мірі визначається особливими, що прикрашають елементами (орнаменти, фактури, текстури, декоративні малюнки).

У міру розвитку книжкового мистецтва підсилювали свою декоративність і функціональні компоненти книги (наприклад, шрифт), що досить характерно для нашого сторіччя.

У сучасній книзі колір — один із провідних засобів художнього оформлення, чому в чималому ступені сприяє вдосконалювання технологічних процесів кольорової печатки. Пофарбованність палітурень матеріалів, папери, колірне збагачення зображень завдяки посиленню насиченості кольору, застосування так званих відкритих і локальних квітів — все це повідомляє книжковий ансамбль особливу декоративно-емоційну звучність.

У процесі створення художнього образа оформлення конкретної книги при- міняють, природно, не всі відомі засоби декору; їхній вибір визначається художньою ідеєю, що виникла в художника при вивченні змісту книги й умов її функціонування.

Підкреслимо, що якості й властивості кожного елемента, що декорує книгу, можуть у значних межах змінюватися заради гармонійного й виразного рішення всього декоративного оздоблення.

Книжковий декор має ряд ознак. Відзначимо насамперед більшу частку в ньому необразотворчих елементів і зображень зі зниженою інформативністю, малою зображальністю.

Необразотворчі складові декору — це геометричний орнамент, фактури, текстури, тангіри, розчерки й деякі інші. Часто перебуваючи серед тексту й образотворчих елементів декору, абстрактні фігури здобувають емоційно-змістовні якості, викликаючи певні асоціації.

Образотворчі елементи піддаються, як правило, більшої або меншої стилізації. При цьому форма зображених предметів "пристосовується" до художнього стилю, прийнятому для всіх інших компонентів оформлення, до техніки художньо-графічного виконання й т.д. Серед багатьох методів художнього перетворення природних об'єктів можна назвати спрощення й ускладнення форми, її геометризацію, ритмізацію й схематизацію, деформацію предмета й простору, трансформацію природного кольору й інші.

За допомогою умовних прийомів, змінюваних при зображенні реальної дійсності, художник прагне висвітити в ній найбільш характерне, проникнути в сутність предмета і явища, поступаючись часом другорядними якостями й малозначними деталями.

Термін "стилізація" уживається й в іншому змісті, коли при творчих розробках художнього оформлення запозичаться характерні риси якого-небудь історичного або національного стилю. До такої стилізації нерідко прибігають при оформленні й ілюструванні літературного твору. При дотриманні міри й такту вона цілком закономірна, оскільки допомагає відтворити дух епохи, у якій діють герої[6, c. 35-37].

Роль декору в книзі не тільки в прикрасі, доданні книзі-речі індивідуальної особи, привабливості, неповторного вигляду. Він ще й розкриває ідейно-образний зміст літературного твору, його емоційно-образний лад. Крім того, декор бере участь в архітектонічній побудові книги, композиційної організації її.

Залежно від типу видання, його характеру й призначення та або інша із зазначених функцій декоративних засобів може проявлятися в більшій або в меншому ступені, але, що важливо відзначити, жодна з них не повинна зникнути зовсім, бути забутої художником.

Найважливішою особливістю книжкового декору варто вважати його зв'язок зі змістом літературного тексту, що він, декор, супроводжує й так чи інакше характеризує. У цій взаємодії декору й тексту виникає безліч станів, які все-таки можна згрупувати в три типи зв'язку.

Перший тип: декор слабко пов'язаний із змісту книги. Цю форму відносини прийняте називати тепер прикрашенням.

Другий тип: декор відповідає змісту книги в обмежених межах. Тут літературному змісту співзвучна лише частина застосованих засобів прикраси, у той час як інші мотиви тільки не суперечать змісту. Це стан книжкової декоративності характерно, наприклад, для цілком складальної книги, де образотворчі політипажі — віньєтки погодяться зі змістом тексту з більшим або меншим наближенням або тільки натякають на зміст.

Третій тип: декор активно гармоніює зі змістом книги в повному обсязі своїх можливостей. У цьому випадку кожний декоративний елемент або прийом працює в потрібному напрямку, підключаючись в узгоджений хор засобів прикраси.

Звичайно, тут потрібно обмовити, що асоціативна образність необразотворчого декору не передає зміст тексту з однозначністю ілюстрацій, що пропонують читачеві чітко фіксоване бачення образів літературних.

Питання еволюції стилю книжкового оформлення не одержали ще глибокого висвітлення й мають потребу в спеціальних дослідженнях, тому при характеристиці історичних етапів розвитку декоративного оформлення книги ми співвідносили їх із уже, що затвердилася класифікацією, стилів у декоративно-прикладному мистецтві й архітектурі.

Констатуючи стилістичний зв'язок декору книги із цими видами мистецтва, ми разом з тим зауважуємо: чим ближче до сучасності, тим цей зв'язок стає усе менш повна й помітної, оскільки специфіка мистецтва декоративного оформлення книги заявляє про себе усе більш виразно[2, c. 14-15].

В історичному огляді розвитку книжкового декору при виділенні з безперервного процесу еволюції декоративного мистецтва книги чітко виражених стильових періодів потрібно враховувати й змістовну сторону декорації, і кольоропластичні ознаки форми, і умови матеріального втілення оформлення зовнішніх і внутрішніх елементів книги.

При докладній характеристиці (на що ми не претендуємо) декору книги того або іншого стилістичного етапу варто звертати особливу увагу на наступне:

— елементи книги, більше інших службовці для декоративної прикраси, характерні прийоми їхньої композиційної побудови;

— склад декору по його видах (орнамент, декоративні ілюстрації, текстури й інші), частка в ньому необразотворчих мотивів;

— зміст орнаментальних мотивів, частота їхньої повторюваності в масі видаваних книг;

— відношення декору до змісту літературного твору, до призначення книги;

— співвідношення між конструктивним і декоративним початками в художньо-графічному оформленні книг;

— міра умовності, прийнята в художнім трактуванні зображень;

— кольоропластичний лад декоративних композицій.

Історія розвитку книжкового мистецтва знає й тривалі еволюції одних стилів з поступовою заміною їх іншими й швидкоплинні стильові періоди, присвячені до важливих соціально-економічних зрушень у суспільстві. Для фіксації становлення нового стилю буває достатнім відновлення лише частини характерних ознак, якщо вони створюють у сукупності з колишніми елементами почуття новизни оформлювального рішення.

Досягнення стильової єдності всього декоративного оформлення книги, подолання стильової різнорідності її елементів — складний творчий процес, що протікає не по прийнятих схемах. Художникові важливо, на наш погляд, знайти загальний принцип структурної організації книги, співвіднести кожний тридцятимільйонний її елемент зі змістом добутку й погодити їх між собою по формальних ознаках — кольоропластичним якостям, масштабу, пропорціям, ритму й іншим.

Щоб краще відтінити значення декору для книги, спробуємо уявити собі таке видання, де б засобу його оформлення виражали тільки свою основну функцію. Тоді б текст набирався тільки шрифтом одного накреслення; плетіння тільки захищало книжковий блок від ушкоджень, створював зручність при перелистуванні сторінок; форзац тільки скріплював би цей блок із кришками плетіння; тканина, папір тільки відповідали поліграфічній технології; малюнки містилися тільки ті, без яких текст був би незрозумілий; друкувалася б книга тільки одною фарбою й т.д. , і т.д. Така книга якось доведе текстове повідомлення до читача, але яка це буде безлика й донезмоги нудна річ, без натхненності, без уваги до читача й бажання полегшити йому сприйняття що читається.

За всіх часів цінувалася книга не тільки корисна й доцільно зроблена, але й гарна, що визначається гармонійною злагодженістю її елементів, і функціональних, і що прикрашають[13, c. 46-48].

1.2. Специфіка орнаментального мистецтва

Орнамент — такий могутній і всепроникаючий декоративний засіб, що під цим терміном раніше поєднувалося всі, що служило цілям прикраси (крім внутрітекстових ілюстрацій). Границі застосування його дійсно надзвичайно широкі, як різноманітні його види й форми. Останні можуть бути як образотворчими, так і необразотворчими; між цими крайніми крапками розташовуються візерунки-фігури з різним ступенем художнього узагальнення предметного миру.

Визначення орнаменту як візерунка, побудованого шляхом ритмічного повторення однієї або декількох необразотворчих або художньо-узагальнених образотворчих фігур-мотивів, виключає із цього поняття всі декоративні зображення, побудовані монолітно, без розрахунку на ритмічний повтор (декоративні малюнки-ілюстрації, знаки й т.п. ), а також декоративні форми, у яких немає чітко вираженої ритмічної системи й мотив при повторі варіюється за формою й розмірами (фактури, текстури).

Отже, специфіка орнаменту полягає не тільки в його тяжінні до малої зображальності, але й у його особливих виразних засобах. Це насамперед яскраво виражена ритмічна повторюваність того самого мотиву або його варіацій.

Загальноприйнятий термін для повторюваних фігур — "мотив" удалий у тім відношенні, що тонко підкреслює подібність емоційно-почуттєвого впливу на людину орнаментального візерунка й музичної фрази.

Дослідники орнаменту одностайно відзначають і іншу його специфічну особливість — несамостійність, підлеглість тому предмету, що він покликаний прикрашати, його залежність від матеріалу й техніки виконання. Орнамент підсилює естетичний вплив функціональної форми, підкреслюючи її архітектонічну побудову, "скріплюючи" частини цілого в єдину систему.

Орнаментальне мистецтво зародилося в первісних племен і надалі усе більше вдосконалювалося, збільшуючи мотиви й способи їхнього ритмічного об'єднання.

До виникнення писемності орнаменти були не тільки прикрасою, але й виконували важливу суспільну функцію по передачі інформації.

У першу чергу з'явилися ті з них, які найбільшою мірою відбивали найпростіший зв'язок людей із природою. У розвитку орнаменту найдавніших часів добре простежується основна тенденція відновлення мотивів. Мисливські племена вже включали у візерунок тваринні й людські мотиви; рослинні форми з'явилися лише з переходом до землеробства й вирощування рослин.

Ця закономірність у формуванні орнаментальних мотивів залишається в загальному тієї ж і для мистецтва народів, що коштують на значно більше високому рівні розвитку продуктивних сил і суспільних відносин: приміром, у країнах і областях, де скотарство є провідною галуззю господарства, тваринні мотиви найбільш розвинені[5, c. 108-109].

Географічне середовище грало дуже важливу роль у становленні мотивів і всього характеру орнаментального мистецтва. І донині традиція зберегла істотні розходження в орнаменті народів, що живуть на теплому півдні або суворій півночі, у неоглядних степах або в оточенні лісів. Але розходження в орнаменті мають часто й народи, що живуть по сусідству, в однакових природних умовах. Тут уже позначаються особливості історичного розвитку кожного народу, його національний характер, звичаї й смаки, своєрідне розуміння навколишнього світу. Конкретне вивчення орнаменту певного народу дає, як правило, багатошарову картину зі слідами впливів інших культур і стилів.

Орнаментальне мистецтво кожного історичного періоду виявляє зв'язок з духовним життям суспільства, образотворчими мистецтвами, ремеслами й архітектурою. Будучи залежним від форми й призначення свого "носія" (архітектурного спорудження, меблів, посуду, одягу), орнамент чуйно реагує на його стильові особливості, відповідно перетворюючи малюнок своїх мотивів, їх пропорційна й ритмічна побудова, колірне фарбування. Деякі стильові зміни орнаменту й інших декоративних засобів будуть простежені в історичному нарисі розвитку декору.

Орнаментальні мотиви по характері свого малюнка можуть бути підрозділені на два великих класи: мотиви необразотворчі (геометричні й негеометричні) і мотиви образотворчі, створені на основі рослинних, тварин, людських форм або ж на основі предметів матеріальної культури (знарядь праці, зброї, музичних інструментів і т.д.).

Геометричні мотиви являють собою правильні геометричні елементи: відрізки прямій або вигнутої ліній, трикутники, квадрати, прямокутники, ромби, багатокутники, кола, овали, спіралі, синусоїди й т.п. Деякі мотиви характерного виду, отримані із цих елементів або з їхнього сполучення, мають особливі назви: зірки, розетки, хрести, лінійки, зиґзаґи, ланцюги, стрічки, хвилі, меандри, плетінки. Для кожного із цих мотивів можна назвати місце й час найбільшого поширення. Так, меандр, приміром, був одним з популярніших орнаментів античного й арабсько-мавританського мистецтва; плетінки одержали поширення в західноєвропейському орнаменті І тисячоріччя до н.е. , лінійки знайшли широке застосування в складальній книзі.

Багато хто й багато геометричних мотивів виникли в далекій давнині. Деякі з них мали природні прототипи, чому є вагомі докази. Установлено, наприклад, що інші геометричні візерунки з'явилися з наслідування особливим шкірним покривам тварин. Вихідними формами інших мотивів послужили зображення тварин, рослин, людини, які в процесі історичної еволюції схематизувалися, втративши в підсумку образотворчий вид[15, c. 8-9].

Необразотворчі негеометричні мотиви багато авторів не виділяли в самостійний вид, можливо, тому, що вживалися вони донедавна порівняно рідко. Інтерес до не образотворчої декорації сприяє частому застосуванню їх у сучасному орнаменті. Мотиви, що не відрізняються геометричною правильністю, мають вигадливі форми плям, мазків, розчерків і т.п..

Рослинні мотиви найбільш багаті й різноманітні по формах і займають особливе місце в орнаментальному мистецтві. Вони являють собою зображення галузей, листів, квітів і плодів різного ступеня наочності — від майже природного виду до сильно стилізованого, що наближається до геометричного візерунка. Завдяки пластичності, рослинні форми — благодатний матеріал для розробки орнаменту.

Однак обертає на себе увага той факт, що з існуючих більш ніж ста тисяч видів рослин лише далеко не всі з них застосовуються в декоративному мистецтві. У деяких історичних стилях під впливом релігійної символіки, традицій, а іноді й естетичних норм коло рослинних мотивів настільки звужувався, що зводився буквально до декількох популярних мотивів. Наприклад, у Древньому Єгипті такими мотивами були лотос і папірус, у Древній Греції — пальметки, у Древньому Римі — акантовий аркуш, у країнах Малої Азії — гранат і пальма. Можна було б і для інших епох, народів назвати особливо улюблені мотиви.

Тваринні мотиви — це зображення представників реальної фауни, з одного боку, з іншого боку — фантастичних істот начебто драконів, з, крилатих левів і т.п. Орнамент із такими казковими звірами й птахами прийнято називати тератологічним. Як і у випадку з рослинами, з безлічі тварин у декоративному мистецтві фігурують далеко не всі їхні види, у першу чергу тваринні домашні (кінь, верблюд, бик, баран, собака, півень і т.д. ) або промислові (олень, качка, риба й т.д.). З комах частіше інших зображуються метелики й жуки. Дотепер широко поширені мотиви із символічним значенням: лева, орла, змії й т.д. Тваринні мотиви часто поєднуються з геометричними й рослинними.

Людські мотиви в орнаменті — не рідке явище, але подібно твариною вони найчастіше є складеним елементом комплексного візерунка. У декор включається не тільки фігура людини, але й частини його тіла: голова, особа, руки, очі. Вигадливе переплетення людських і тваринних мотивів з геометричними або рослинними, що одержало особливо в епоху Відродження велике поширення, зветься — "гротеск".

Предметні мотиви можуть формуватися із всіх предметів матеріальної культури. Здавна такими мотивами були зброя й військова збруя: спис, стріла, щит, меч, рушниця, шолом, прапор; музичні інструменти: ліра, труба, ріжок, домбра, бубон; атрибути мистецтв, ремесел і праці: маска, палітра, кисть, що пише перо, книга, архітектурна деталь (капітель), серп, коса, молот, циркуль і багато хто інші. Декоративні форми, що зародилися ще в Древньому Римі й включавші кілька предметів, згрупованих по тематичній ознаці, іменувалися в минулі століття "трофеями". Сучасний орнамент збагатився багатьма мотивами промислового виробництва, і в першу чергу — машин і технічних апаратів.

Деякі предметні мотиви мають символічне або емблематичне значення, відбиваючи певну ідею або поняття, указуючи на рід діяльності з. Так, ліра — символ поетичної творчості, маска — театрального мистецтва, книга — пізнання, шестірня асоціюється із промисловим виробництвом, серп і молот персоніфікують союз робітничого класу й селянства. Однак мотиви з подібними значеннями вживаються здебільшого у вигляді одиничного елемента декорації, а не для утворення орнаменту[4, c. 14-15].

Дослідники народного орнаменту, простежуючи еволюцію його мотивів, виявляють якщо не загальну, то широко розповсюджену закономірність: перетворення намальованих близько до натури або стилізованих природних зображень у необразотворчі геометричні візерунки. Замічено, однак, і зворотний процес: анімалізація геометричних мотивів, тобто перетворення останніх у тваринні форми. Все це говорить про те, що границі між різними типами мотивів можуть бути й мало помітними.

Один раз виникши, життєстійкий орнамент не залишається незмінним, його форма розвивається, збагачуючись варіантами й виразністю, пристосовується до нового матеріалу, він переходить із одного виду мистецтва в інший, а інший візерунок "перетинає границі" його народностей, що створила. Там, на чужині, що полюбилися мотиви приживаються й перетворяться відповідно до нових національних традицій і понять про красу[3, c. 45].

1.3. Способи друкування (види друку).

Високий друк як один із найбільш відомих процесів друкування з металевих форм рідко використовується у наш час (винайдений Гутенбергом). Характеризується цей спосіб тим, що елементи, що дають відбиток знаходяться вище ніж пробіли. Цей спосіб інколи використовують для видання з великим тиражем, що містять лише текст (наприклад масові книжки в обкладинці).

Спосіб високого друку був поширений у поліграфії до появи нових способів. Високим способом друкувалася величезна кількість видань — книг, журналів, бланків, ілюстрацій і т. п. Виключна універсальність цього способу являється одним з позитивних факторів, проте цей спосіб має ряд негативних факторів — тяжке виготовлення друкарської форми, а при багато численному тиражуванні повторне виготовлення цих форм.

Глибокий друк — один з основних способів друку, що був винайдений у кінці минулого століття чеським художником Карелом Кличем. Характеризується тим, що елементи, які дають відтиск, заглиблені по відношенню до недрукованих елементів. Сучасний промисловий спосіб глибокого друку називається ракельний глибокий друк ( ракель — стальний ніж, який перед друкуванням очищає фарбу з поверхні друкарської форми).

Спосіб цей особливо добре підходить для відтворення фотографій, однак текст виходить менш чітким, як при високому способі. Тому глибокий друк найчастіше використовується для видань з великою кількістю фотоілюстрацій та порівняно невеликою кількістю тексту, наприклад, альбоми з фотографіями, ілюстровані журнали.

Плоский друк — один з видів друку, особливість якого в тому, що друковані елементи в формі для друку лежать на одній поверхні з елементами, що не друкуються. Способами плоского друку являються: літографія, фототипія, офсетний друк.

Літографія вже давно застарілий вид плоского друку. Друкарська форма для літографії виготовлялася або з літографського каменю, або на металевій пластинці. Фототипія дозволяє відтворювати зображення з різноманітними відтінками (з переходом від більш слабкіших відтінків до яскравих кольорів). Друкарська форма для фототипії виготовляється на скляній пластині, що вкрита світло чуттєвими елементами.

В останні роки простежують інтенсивний розвиток способу офсетного друку, що в першу чергу зв'язано з виходом високо промислових друкарських машин, поліпшенням рівня механізації, а також автоматизації друкарського процесу, створенням високоякісних матеріалів ( папір, фарба та ін.)

Застосування нових машин розширило область використання офсетного (плоского) друку. Стало можливим друкування на різноманітному папері, у тому числі на тканині, картоні ( для упаковки). На даний момент цей спосіб друку, безумовно, являється найуніверсальнішим для друкування в поліграфічному процесі[11, c. 39-41].

2. Історія оформлення літературних видань на Україні

2.1. Оформлення літературних видань кінця XVI — середини XVII ст.

Тематика стародруків і їх розподіл за жанрами відбивають загальні тенденції розвитку культури на світанку нової доби. Не випадково перші видання були літургійними і навчальними, але й не випадково друкарство впродовж перших десятиріч свого існування рухалося в напрямі поступової, хоч досить повільної, секуляризації. В 1586-1615 рр. літургійні тексти і молитовники становили 13% кількості назв видань і 41% їх загального обсягу (в Острізькій друкарні — 50% обсягу видань, в братській — 55%). Відсоток цих видань за обсягом більший від їх частки за кількістю назв, оскільки світські видання репрезентовані переважно невеликими за обсягом брошурами. Істотну частку друкованої продукції становили богословські (25,4%) і релігійно-полемічні (13,3%) твори, які відображали актуальні тенденції тодішнього культурного життя, служили ідеологічним обґрунтуванням суспільно-політичних рухів і течій. Частка навчальних посібників становила лише 11% кількості публікацій і 12,5% їх загального обсягу. Але при цьому слід враховувати, що ці цифри умовні, оскільки і в навчальних виданнях переважали тексти чисто релігійного спрямування, а з другого боку, богословські книги часто використовувалися і як навчальні посібники.

У наступному тридцятиріччі (1616-1645) кількість літургійних видань зросла до 24%, їх загальний обсяг — до 66,7% за рахунок зменшення частки навчальних посібників і полемічних творів. До літургійних видань у цій статистиці віднесено малоформатні Часослови і Псалтирі, які використовувались і для навчання грамоти (їх так і називали "шкільними часовничками й псалтирками"). Без сумніву, частина світських, особливо малотиражних, видань до нас не дійшли. Дешеві навчальні книжечки, в тому й букварі, "зачитували" і найчастіше не вважали за потрібне зберігати далі.

У суспільно-політичному русі особливо важливу роль відіграли книги, які прийнято називати полемічними. Це були публіцистичні твори з актуальних питань тогочасного церковного і громадського життя. Те, що вони знаходили своїх читачів, підтверджують записи на полях — схвальні або негативні, а також рукописні й друковані трактати, спрямовані проти деяких таких друків.

Видання перекладів богословських творів візантійських авторів львівська братська друкарня припинила після 1614 р., лаврська — з 1628 р. Це пояснюється поганою організацією збуту таких друків. Лавра ще в 70-ті рр. XVII ст. мала на складі значну кількість "Бесід на діяння апостольські" і "Бесід на чотирнадцять послань апостола Павла" з 1623- 1624 рр. і була готова продавати їх за зниженою ціною. Рештка тиражу "Книги про священство" 1614 р. залишалася при братській друкарні навіть у XVIII ст. У той же час, читачі, які цікавилися подібними перекладами, були, і це засвідчує їх переписування. Однак, якщо на той час вже налагоджено шляхи поширення книг, які користувалися найбільшим попитом (богослужбові, молитовники, букварі), то продаж інших книжок мав переважно випадковий характер[12, c. 24-26].

Друкарням України належала ініціатива видання текстів шкільних декламацій і драматичних вистав. Але масового характеру набув на той час лише один жанр світської художньої літератури — панегірики, які дуже характерні для ренесансних і бароккових літератур. Впродовж 1574-1616 рр. з 27 зареєстрованих дослідниками друкованих художніх творів — 20 панегіриків, у 1616-1648 рр. з 79 літературних друків — 62 панегірики. Це віршовані або прозові твори, найчастіше з нагоди похоронів (22), весіль (18), вступу церковних ієрархів на посади (16). 8 з них присвячені міщанам, 26 представникам церковної верхівки (в тому числі 15 православним), інші — польським та українським магнатам і шляхтичам. Деякі за формою є проповідями; інші, особливо ранні, — талановиті публіцистичні твори. Наприклад, у панегіричних віршах на честь Петра Могили від студентів заснованого ним "гімназіуму" (Mnemosyne, 1633) Олександр Тишкевич писав про тих, що страждають "в підземній неволі… за східну віру", С. Мужиловський нарікав, що Русь стала занепадати, "коли стало мало вчених людей". Загальноприйняті або придумані чи адаптовані авторами панегіриків символічні композиції мали сприйматися в тісному взаємозв’язку з текстом. Поступово, однак, серед панегіриків, побудованих за правилами емблемної поезії барокко, дедалі більшу частину почали становити перевантажені поверховою риторикою, малозмістовні тексти. Абстрактність похвал у таких панегіриках дозволяла один і той самий твір відносити до різних людей. Відомий, наприклад, примірник "Евфонії веселобрмячої" 1633 р., в якому ім’я Петра Могили закреслене, а замість нього дописаний сумнозвісний ніжинський протопоп Мефодій Филимонович, причому замість "в києвской зоні" дописано "в глуховской".

Різновидом емблематики була ієрогліфіка: включення літер у символічні композиції. Зразки її бачимо в панегіриках на честь Петра Могили ("Mnemosyne", "Евхаристеріон"). Образно-текстові емблеми несуть головне навантаження і у віршах Йосифа Калимона з нагоди похорону Петра Могили. Зокрема, титульний аркуш скомпоновано за іконографічною схемою Страшного суду: зверху символ смерті, нижче череп, накритий кардинальським капелюхом, ще нижче — колісниця з гербовими елементами роду Могил. Ряд інших віршів та ілюстрацій есхатологічного змісту пов’язані з символікою неба, землі й знаків зодіаку.

Різновидом емблемної поезії були вірші "на герби", що входили як складова частина до більшості значних за обсягом і важливих за змістом друкованих видань. Типова послідовність більшості друкованих книжок була така: на звороті титульного аркуша герб якоїсь впливової особи (часто мецената, який фінансував видання або від якого автор шукав сприяння) і вірш на герб, далі передмова з присвятою тій самій особі, тоді передмова до читача. В кінці книги — покажчики, виправлення помилок, інколи післямова або короткий колофон від видавців і друкарів, в окремих виданнях друкарський знак.

Як і гербові вірші, передмови-присвяти є одним з тих нових жанрів, поява яких, певною мірою, була ренесансною реакцією на середньовічне знеосіблення писемності і всієї культури[8, c. 6-8].

Відомо, що перші друковані книги мали за зразки рукописні, але порівняно швидко ця тенденція змінилася протилежною: рукописи почали запозичувати з друкованих видань титульні рамки та інші елементи оздоби, наслідувати друковані шрифти і властиві для друків способи розміщення тексту на сторінці.

Від першодруків кінця XVI — початку XVII ст., зокрема видань Івана Федорова і князя Василя-Костянтина Острозького, українська книга наступних десятиріч успадкувала декоративність, насиченість формами декору, характерними для українських рукописів (заставки, в’язь, окремі види рубрикації), так і загальноєвропейськими елементами оздоблення друкованих книг (набірні орнаменти, кінцівки-маскарони, лінійне обрамлення). Продовжуючи збагачення репертуару способів оформлення книги, друкарні львівського єпископа Гедеона Балабана на початку XVII ст. впровадили до вжитку ілюстративні гравюри, а також характерні для ренесансної книги ініціали із зображеннями людей і тварин і кінцівки-маскарони.

У львівських виданнях Євангелія, київських і львівських Євангеліях учительних, київському Анфологіоні 1619 р. численні сюжетні гравюри робили книжку цікавою також і для неписьменних, сприяли емоційному сприйняттю письмен і глибшому засвоєнню письменними. В деяких друкарнях були дошки орнаментальних заставок зі змінними вставками-клеймами портретними або сюжетними. У зображальному ряді ілюстрованих книг розповідність поєднувалася з символічно-алегоричним трактуванням пластичних образів. Дуже поширені тлумачення символічного аспекту ілюстрацій сучасними мистецтвознавцями і культурологами не можуть не бути суб’єктивними; деяким з них не можна відмовити вірогідності, деякі ж виглядають цілком довільними. Конкретне співвідношення реального і алегоричного, їх "співгра" навряд чи піддаються прямолінійній, більш-менш однозначній інтерпретації. Очевидна тільки полісемантичність символіки, можливість різного сприйняття її в контексті різних культур та їх варіантів.

Про багатство декоративної оздоби книг українських друкарень і зв’язки між друкарнями свідчать такі факти: в кириличних українських виданнях 1574-1648 рр., які є в багатій збірці Державної бібліотеки Росії у Москві, Олександрою Гусєвою зареєстровано 720 елементів дереворитного оздоблення книг. З них переходили з друкарні до друкарні (купувалися, мінялися, позичалися однією друкарнею від іншої для тимчасового користування) 143 дошки, тобто близько 15%. У другій половині XVII ст. міграція охоплювала тільки 0,36 % зареєстрованих у книгознавчих працях О.Гусєвої та її колег дощок . У порівнянні з наступним періодом видно, що кінець XVI — перша половина XVII ст. були часом особливо тісних зв’язків українських друкарень між собою, а також з друкарнями Білорусі та Литви, Польщі, Росії, Молдавії, Німеччини. Однак, якщо циркуляція готових кліше впала до мінімуму, копіювання ілюстрацій книг з інших друкарень тривало й далі.

Диференціація способів побудови набірної шпальти і всіх засобів художнього оформлення залежно від змісту видань і їх читацької адреси — безсумнівне досягнення раннього друкарства. Різноманітність і виразність декоративного оформлення, його зв’язок з естетичними засадами тогочасного мистецтва сприяли дієвості книги як знаряддя культури і чинника впливу на суспільне життя[7, c. 117-119].

2.2. Видання другої половини XVII- XVIII ст.

Тематика книг, що друкувалися в Україні, залежала від багатьох чинників і від попиту на ті чи інші видання, і від наявності меценатів видавничої діяльності, і від доступності книжок, друкованих за межами України. Дедалі більше на характер книжкової продукції впливали цензурні умови.

Аж до останніх десятиріч XVIII ст. більшість тих великих за обсягом книг, які друкувалися значними, як на той час, тиражами і поширювалися по всій Україні та за її межами, — це книги релігійні, насамперед, богослужбові тексти і молитовники, меншою мірою християнська повчально-моралізаторська література. Друкувалися такі книги переважно церковнослов’янською мовою кириличним шрифтом, однак у певних їх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася й українська книжна мова. Сприйняттю церковнослов’янщини як "високого стилю" книжної мови сприяли специфічно українські риси вимови традиційних текстів. З 20-х рр. XVIII ст. на українських землях, підвладних Російській імперії, друкарство українською мовою і українським варіантом церковнослов’янської було повністю заборонене. На Правобережжі і в Галичині обмежень щодо мови не існувало, але тільки в практиці василіянських монастирських друкарень, головно Почаївської, українська мова посіла помітне місце.

З освітніх видань масовими тиражами і досить часто друкувалися букварі. Хоч тексти для читання в них подавалися церковнослов’янською мовою, оволодівши ними, учні могли вільно читати й українські тексти.

Якщо богослужбові книги, молитовники, букварі набули значного поширення, то суто літературні публікації (вірші, програми п’єс, панегірики) й окремі публікації з гуманітарних та природничих наук (тези диспутів, посібники з граматики, історії тощо), за невеликими винятками, виходили малими тиражами і призначалися для вузького кола читачів. Видавалися вони різними мовами — книжною українською, церковнослов’янською, але найчастіше польською або латинською.

Ситуація змінилася в останніх роках XVIII ст., коли в Центральній, Південній і Східній Україні почали виходити різноманітні світські видання російською мовою, а в Галичині після 1772 р. — німецькою, польською, латинською, французькою. Почаївська друкарня й далі користувалася, в числі інших, українською книжною мовою.

Біблія і богослужбові видання. У богослуженні в українців, як і в інших народів Східної Європи, церковнослов’янська мова здавна відігравала таку ж роль, як латинська у католиків. Збереглася церковнослов’янська мова як літургійна і в католиків східного (візантійського) обряду. Зрозуміло, що цією мовою друкувалася головна для християн книга — Біблія. Надрукування 1581 р. в Острозі повного тексту Біблії було визначною подією в церковному і культурному житті не лише українців, але й сусідніх православних народів. Попри високий рівень філологічного опрацювання цього видання, за Петра Могили розпочато нове редагування тексту Біблії з метою його дальшого вдосконалення[8, c. 11-13].

Найважливішою в усіх відношеннях церковною книгою християн залишалося Євангеліє. В кожному храмі мало бути напрестольне Євангеліє, по змозі гарно оправлене, яке відігравало дуже важливу роль в богослуженнях, насамперед, у літургії. Крім напрестольного, в багатьох церквах були й інші примірники. Нерідко побожні парафіяни дарували Євангелія своїм церквам. Упродовж другої половини XVII-XVIII ст. Євангеліє в Україні друкувалося 24 рази: п’ять видань у другій половині XVII ст., дванадцять у першій половині XVIII ст., сім — у другій половині.

За другу половину XVII-XVIII ст. зафіксовано 122 різних за обсягом видань Псалтиря, 67 різних Часословів, 63 Молитвослови, 42 видання Каноника. Велику кількість видань Псалтиря і Часослова можна пояснити тим, що їх читали не лише в церкві, але й вдома, ними користувалися для навчання грамоти. Слід при цьому мати на увазі, що певна частина малоформатних шкільних "Часовничків" і "Псалтирок" не збереглася, отже, вказані тут кількості видань є мінімальними. До тих богослужбових книжок, які мусили бути в кожній церкві, належали ще Служебники (44 видання за 1651-1800 рр.), Требники (37 видань за цей же час), Апостоли (20 видань), Октоїхи (24 видання), Тріоді пісні (17 видань), Тріоді цвітні (18 видань). Дуже популярними були різнотипні видання Акафистів (не менша 47 видань) і укладеного Йоасафом Кроковським акафиста св. Варварі (не менше 30 видань у XVIII ст.). Найбільша за обсягом церковна книга Анфологіон (Мінея празнична) видавалася одинадцять разів. Далеко не кожна сільська церква могла собі дозволити придбання цієї книжки. Ще менше доступними були місячні Мінеї служебні: ця 12-томна книга видавалася лише тричі (Київ 1750 і 1787 р., Почаїв 1761 р.).

Невід’ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, стали орнаменти (набірні, які друкувалися з вилитих подібно до шрифту орнаментальних елементів, і гравійовані — відбиті з дереворитних або мідеритних кліше), а також зображення (спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити — відбитки з мідних кліше). Орнаменти не були просто прикрасою, тим більше зображення не були тільки ілюстрацією, поясненням тексту. Адже сакральним об’єктом, якому належало провідне місце в таїнствах і обрядах, була книжка в цілому, в нерозривній єдності тексту, який читали і слухали в церкві, і зорового ряду. Текст, зображення, церковний спів мали глибоко символічне значення, причому не зосібна, а в їх поєднанні. Саме тому таку велику увагу давні друкарні надавали мистецькому вигляду друкованих книг, особливо літургійних.

Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Українська друкована книга протягом усього XVII-XVIII ст. щодо цього продовжувала традиції, закладені львівськими, острізькою, київською друкарнями ще в попередній період. Неодмінні атрибути титульної сторінки — назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою — "фортою", яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, — інколи бічні колони обплетені виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється клеймами із зображеннями святих або свят, алегоричних композицій. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замість нього центральну частину сторінки оточувала складна композиція, в якій численні клейма з’єднувалися барокковими гірляндами з листям, квітами, плодами. В деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижній частині титульної арки вміщували зображення головного лаврського храму Успенського собору. Трапляються форти, які своєю структурою нагадують іконостас: відповідним чином розміщені гравюри з орнаментальним обрамленням, що відповідало іконостасній різьбі. Втім, в середині XVIII ст. до ряду гарно оформлених літургійних видань повертається класична архітектурна рамка-портал.

Утвердження у літературі і мистецтві бароккової стилістики і ментальності не могло впливати на зміст літургійних видань, оскільки текст їх мав залишатися незмінним. Зате нова естетика позначилася на оформленні цих книжок, а інколи і на їх назвах. Так, Апостол, виданий Львівським братством 1666 р., має дивний, як на сучасного читача, заголовок "Таблица невидимая серца чловечаго на которой не пером, але пальцем Божіїм і язиком апостольським, не чернилом, а Духом Святим і слезами Апостольськими написана суть Посланія, албо Листи апостольськії". Заголовковий текст оточений рамкою у формі традиційного зображення серця, по боках ще два менші силуети серця з відповідно підібраними біблійними цитатами, яким властиві "сердечні" алегорії. Також у верхній частині цитата з Книги Притч: "Напишу же я на скрижалях сердца твоєго", над нею зображено, як Бог вручає скрижалі Мойсеєві. В рамці навколо центрального напису зображення апостолів Петра, Павла, Якова і Іоана, а в нижніх кутках малюнки язика і ока зі сльозою відповідно до згадок про язик і про сльозу в заголовку. Таке предметне, майже реалістичне зображення пов’язане з наданням речам і явищам символічного значення в контексті уявлень про сенс світу й життя. І якщо алегорично ускладнений заголовок у літургійних друках поширився мало, то подібні символічні зображення з відповідними цитатами стали в них доволі частими.

Дальшим елементом оформлення літургійної книги була фронтиспісна гравюра із зображенням святого, інколи із зображенням Розп’яття або Успіння Богородиці. В Діяннях і посланнях апостольських текстові передувала гравюра апостола Луки, зображеного переписувачем книги, в Псалтирі та нотному Ірмологіоні — "псалмопівця" царя Давида, в Євангеліях — зображення євангелістів. У ранніх друках ці зображення монументальніші і пригадують ієратичні композиції ікон, пізніше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалістичнішим стає зображення меблів і знарядь праці писаря: чорнильниця, перо, пергамент або папір.

Важливу роль в оформленні книги і далі відігравали заставки — орнаментальні композиції, що вміщувалися перед початком розділів. Спершу в заставках були дуже поширені орнаментальні мотиви, взяті із західних ренесансних ініціалів, втім, у деяких заставках дослідники вбачають властивий українській рукописній книзі рослинний орнамент, в якому традиції народного мистецтва поєднуються з елементами західного ренесансного декору. У другій половині XVII і у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицію включено зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих або цілі сценки: свята, зображення обрядів у Требнику. Меншу роль в оформленні книжок відігравали кінцівки, орнаментальні композиції яких часто запозичені з видань друкарень інших країн[12, c. 26-29].

3. Основні деталі книги як виду поліграфічної продукції

3.1 Зовнішнє оформлення

Основні деталі, що утворюють книгу — це друковані листи. У кінцевому своєму вигляді друкований лист утворює зошит. Число сторінок у такому зошиті залежить від обраної долі паперового листа або, інакше кажучи, від того, скільки разів і в якій послідовності буде зігнутий паперовий лист для отримання зошита. Такі зошити містять у собі 16 або 32, рідше 8, 12, 24 сторінки.

Книжковий блок — так в поліграфії називають майже готовий екземпляр видання, який залишилось лише з'єднати з палітуркою чи обкладинкою. Це комплект з'єднаних між собою зошитів або листів, які складаються з сторінок та інших деталей майбутнього видання.

Книжкові блоки можуть відрізнятися за способом комплектування, за видом форзаца, способом зшивання, обробці корінця, відсутністю або присутністю капталу, присутністю або відсутністю закладки, способів обробки зрізів. Книжковий блок для палітурки може бути скомплектований у залежності від об'єму книги, підборкою або вкладкою. Останній вид використовується дуже рідко — для мало об'ємних видань[7, c.131-132].

Віддрукована продукція, тобто продукція після друку, повинна пройти оформлення. В обкладинку або в палітурку закладаються листи книги, тобто книжковий блок. Обкладинки виготовляють з більш надійного паперу ніж листи для тексту. Палітурка більш жорстка та надійніша за обкладинку зроблена з суцільного шмату картону чи пластмаси, а також складена, склеєна з двох частин (з тканини, паперу, пластмаси, рідко — шкіри). Обкладинка з книжковим блоком з'єднується дротяними скобами або приклеюється з допомогою клею по поверхні корінця корінець — паперова стрічка, яка додатково слугує підтримкою всіх зошитів разом.. Палітурка з'єднується з книжним блоком з допомогою корінця або матеріалу для окантовки і форзаців. Призначення обкладинки і палітурки — перш за все закріпити книгу, захистити внутрішні листи від пошкодження, забруднення та дати основні відомості про книгу (її автор, тема, назва видання, рік видання).

Книга має такий складовий елемент як каптал. Він представляє собою міцну шовкову чи бавовняну стрічку шириною 12-16 мм. З товстим кольоровим краєм. Каптал наклеюють на корінець книги біля нижнього та верхнього зрізу. Призначення капталу — закріплення верхніх та нижніх країв зошитів, що складають книжковий блок. У той же час каптал слугує як прикраса книжного блока.

Палітурки, в залежності від матеріалу, що для них використовується, діляться на декілька видів. Згідно з прийнятою класифікацією їх дев'ять. Найбільше книг випускається в палітурках №5 та №7, вони вважаються найкращими. [10, с. 76-78]

Край палітурки, що виступає за зріз книжкового блоку називається кант. Палітурка з кантом на відміну від зрізаного (тобто без канта ) надійніше захищає блок від пошкоджень.

Говорячи про палітурку необхідно згадати про лист, що закріплює та з'єднує палітурку з книжковим блоком — це форзац. Існує задній і передній форзаци. У залежності від об'єму видання, цільового призначення, способу комплектування книжного блока розрізняють наступні види форзаців: приклеєний, пришивний та накидний.

Форзац потрібен не лише для скріплення блока із палітуркою, він ще є засобом оформлення книги. Тому форзац може виготовлятися з чистого паперу (білого чи кольорового) , на ньому може бути віддрукований той чи інший малюнок.

3.2 Внутрішня будова книги

При виготовленні книги, важливу роль у розміщенні тексту та ілюстрацій відіграє елемент без якого жодна книжка не може існувати — це верстка.

Верстка має багато визначень, по-перше, верстка — виробничий процес монтажу всіх елементів сторінки видання в смугу. По-друге, версткою називають також тип комплектування ілюстрацій на смузі. Таких типів виділяють декілька:

а) відкрита верстка, при якій ілюстрація розміщується зверху або знизу смуги або в одному з її кутів;

б) закрита верстка: текст прикриває ілюстрацію зверху і знизу;

в) смугова верстка: ілюстрація повністю займає смугу;

г) глуха верстка: ілюстрація з усіх сторін прикрита текстом;

д) верстка з виходом ілюстрацій за поля так, що поля немає зовсім;

е) верстка з ілюстраціями на полях;

є) комбінована верстка: поєднуються різні типи верстки ( відкрита верстка з закритою і т.д.).

У середині книги, окрім сторінок з текстом є: авантитул, титул, контртитул, а в деяких випадках шмуцтитул та фронтиспис. Окрема смуга книги також ділиться на ряд елементів.

Окрім її основи — текстових рядків та ілюстрації — на смузі можуть бути колонцифри, колон лінійки, колонтитули, сигнатура та норма.

Крім цих елементів, книга може мати ілюстрації на вкладних сторінках, що друкуються окремо від тексту і вкладаються у відповідних місцях книжки (без урахування спільної нумерації сторінок).

Кожна старанно оформлена книга має в собі апарат видання. Це своєрідні тексти, що доповнюють видання, для допомоги читачеві у користуванні ним (довідково-допоміжний апарат видання) і краще зрозуміти його зміст (науково — довідковий апарат видання).

До довідково-допоміжного апарату відносяться: зміст, покажчик, колонтитули, анотація, реферат.

До науково — довідкового апарату входять: вступна стаття ( розповідає про життя та творчість автора або характеризує твір та допомагає читачеві розібратися у деяких незрозумілих йому фактах), передмова автора, редактора чи видавництва ( розповідає про джерела чи інші особливості створення цього твору), післямова (коментарі чи примітки), бібліографічні посилання (опис творів друку, джерела цитат), книжкові бібліографічні списки та покажчики (допомагають читачеві звернутися до літератури, що розширить та поглибить знання в предметі, якому присвячене видання).[3, с. 16-19]

Висновки

Підсумовуючи дану курсову роботу, перш за все необхідно сказати, що відповідно до теми роботи було розкрито низку питань, пов'язаних з минулим і сучасним книги як поліграфічного видання.

Мета даної курсової роботи передбачала ознайомлення з видами книжкових видань, їх форматами та оформленням, внутрішніми та зовнішніми складовими елементами, опис процесу створення книги як поліграфічного видання, показати, що книга є найдавнішим засобом комунікації.

Відповідно до завдань у перших розділах роботи були розкриті моменти з історії винаходу книгодрукування, початку книгодруку на Русі, сучасні проблеми книги та розглянуті основні поняття поліграфії (способи друкування, матеріали для друку). У третьому розділі курсової роботи було детально описано технологію створення книги, види книжкової продукції, формати книжкових видань, складові елементи книги без яких неможливо охарактеризувати книгу як видання. Аналіз семантичного впливу книги на її оформлення дає змогу уявити весь складний процес виготовлення книги, враховуючи і способи друку, і якість матеріалів для друку, і елементи, які повинні бути у виданні в залежності від його призначення.

Додатки, що є в даній роботі, додаються з метою показати основні формати книг і журналів, а саме: формати листа друкованого паперу, формати готових видань після обрізання з трьох сторін. Показати види верстки з компонуванням ілюстрацій. Показати характеристику книжкових палітурок (номер палітурки, її вид та матеріал для її виготовлення), а також дати визначення деяким поліграфічним термінам.

У кінці хочеться сказати, що перед нами розкриваються нові технології майбутнього і якою буде книга через пів століття сказати важко. Дуже хочеться, щоб надалі книга не втрачала свого комунікаційного значення, бо, на жаль, нові технології помітно витісняють її.

Спостереження показали, що книги, які користуються попитом у читача України, переважно російських видавництв, тому що вони більш естетично оформленні, краще ілюстровані, надруковані на сучасному обладнанні та на якісних матеріалах. Тираж української художньої літератури та навчальних посібників дуже малий, це пов'язано з недостатньою кількістю українських друкарень, що змушує видавництва замовляти книжки в Росії.

Питання української книги піднімалося неодноразово і на міжнародних науково-практичних конференціях, і на з'їздах Верховної Ради України та поки що зрушень ніяких немає. Можливо через декілька років, коли розшириться робота наших вітчизняних видавництв та друкарень, кожен пересічний громадянин України зможе не дорого купувати українську книгу для духовного збагачення і для підвищення свого професійного рівня.

Українська книга — це багатство усього народу, відродивши яку ми піднімемося на вищий рівень світової культури. Не для того наші предки засновували перші друкарні, винайшли різні способи друку, щоб ми, їхні нащадки, занедбали цю величну справу.

Список використаної літератури

1. Баренбаум И.Е. История книги: учебник для вузов. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Книга, 1984.-248с.
2. Баренбаум И.Е. Полиграфическое и художественное оформление книги: Учеб.- метод. пособие по курсу «История книги». — Львов: Феникс, 1968.-51с.
3. Баренбаум И.Е., Давыдова Т.Е. История книги: Учеб. пособие. — часть вторая. — М.: Книга, 1970.-198с.
4. Бутич І. До історії папірень //Друкарство. — 1998. — № 9-12. — C. 14-15
5. Герчук Ю.Я. Художественная структура книги. — М.: Книга, 1984-207с.
6. Добкин С.Ф. Основы издательского дела и книгопечатания: Учебник для книготорговых техникумов. — М.: Советская Россия, 1961.-248с.
7. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні. -Львів: Видавництво львівського університету, 1993.-309с.
8. Історія книги та друкарства //Друкарство. — 1998. — № 9-11. — C. 6-13
9. Кириченко І. Журнальне виробництво: історія і сучасність //Друкарство. — 2005. — № 4. — C. 14-17
10. Книжкові джерела української біографістики у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: Матеріали до бібліографії (2001-2003 рр.)/ Нац. Академії Наук України, Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського, Ін-т біографічних досліджень; Укл. Надія Мельник-Любовець, Олег Яценко,. — К.: Б. в., 2006. – 202 с.
11. Конструкція книги/ Гаванко С. та ін. — Львів: Фенікс, 1999.-134с.
12. Почапська Л. Історія розвитку українського друкарства //Вісник Книжкової палати. — 2000. — № 11. — C. 24-29
13. Сава В. Основи техніки творення книги: Навч. посібник/ Василь Сава,. — Львів: Каменяр, 2000. — 134 с.
14. Трембіцький А. Історія друкарства на Поділлі за працями Є. Сіцінського //Київська старовина. — 2003. — № 6. — C. 28-42.
15. Швецова — Водка Г. Перше монографічне дослідження історії української статистики друку: рецензія//Вісник Книжкової палати. — 2004. — № 3. — C. 8 —