Вступ.

1. Державно-церковні відносини в історії України.

2. Конституція України про свободу совісті і свободу релігії.

3. Правове забезпечення свободи совісті в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Демократичне суспільство мусить робити більше, ніж просто поважати релігії. Воно має створити такі умови, щоб людям було легко сповідувати свою віру — настільки, наскільки це можливо. Адже релігія є частиною культури. Проте демократія не повинна допускати порушення людської гідності та прав людини в ім´я віри. Будь-які посягання на громадський порядок і демократію у таких випадках повинні каратися. Релігійна практика обов´язково мусить узгоджуватися із нормативно-правовими актами, що захищають права людини.

Від 23 квітня 1991 р. в Україні діє "Закон про свободу совісті та релігійні організації" з наступними доповненнями й внесеннями. Він регулює відносини держави і релігійних об'єднань, зокрема визначає взаємні обов'язки і права, рівноправність всіх релігійних віросповідань та організацій перед законом. Там окреслюється правове становище релігійних організацій в Україні: що таке релігійні організації, громади, братства, місії тощо, зміст статутів релігійних організацій, порядок їхньої реєстрації та припинення діяльності, їх майновий стан та трудова діяльність. Останньою статтею Закону про міжнародні договори передбачено: "Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про свободу совісті та релігійні організації, то застосовуються правила міжнародного договору".

Загалом можна констатувати, що законодавство України:

— Гарантує право на свободу совісті та умови і можливості його реалізації;

— Забезпечує принципи рівноправності громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії;

— Визначає форму і принципи державно-церковних відносин у всьому їхньому розмаїтті.

1. Державно-церковні відносини в історії України

Характер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п´ять періодів:

1) києворуський (княжий) — визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства й становленню церковної системи, наділення церкви широкою правовою юрисдикцією й передачею їй частини державних функцій;

2) козацький — йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка;

3) синодальний — охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-великоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

4) радянський — тривав понад 70 років і передбачав перебування православної церкви України на правах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духовенства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам´яток сакральної культури, і глумління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

5) сучасний — почався відразу ж після здобуття незалежності. Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та законодавчо зобов´язалася подолати негативні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих. Наша країна сумлінно виконує свої зобов´язання, що отримало позитивну оцінку в світі [2, c. 165-166].

Сучасний український період державно-церковних відносин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п´ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p.), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 p., зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 p., 5 травня і 23 грудня 1993 p., 22 грудня 1995 р. та від 17 грудня 1996 р. Закон України щодо церкви, релігійних організацій прийнято вперше в історії України.

2. Конституція України про свободу совісті і свободу релігії

Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголошує, що у сфері релігійного життя:

— Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа — від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

— кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих інших національностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров´ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

— усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігій-них організацій;

— церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами;

— усі віруючі рівні перед законом і мають однакове право на його захист.

Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціми. Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захищається конституційним відокремленням церкви від держави, Українська держава зобов´язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції з прав людини [5, c. 194-196].

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не може претендувати на домінуючу роль у суспільстві та статус державної, а загальнонаціональні інтереси мають вищість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати законодавчих, адміністративних та інших заходів для усунення проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобігати на своїй території будь-якій дискримінації за релігійною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов´язується у відносинах з релігійними організаціями діяти у цивільно-правовому просторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верховенства закону, норм міжнародного права та зобов´язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати державно-церковні відносини.

При цьому:

— кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віросповідні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров´ю людей, національній і соціальній стабільності держави;

— органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії;

— кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;

— влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція нашої держави встановлює не лише права, а й обов´язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни, виконання загального військового обов´язку. Проходження строкової військової служби може замінюватись альтернативною (невійськовою) службою, правові основи якої визначає Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу». Альтернативна служба є державною службою поза Збройними силами України чи іншими військовими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов´язку мають (за наявності релігійних переконань) ті громадяни України, які належать до діючих (згідно з чинним законодавством) релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних силах [9, c. 208-210].

3. Правове забезпечення свободи совісті в Україні

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Цей документ деталізує положення Конституції щодо свободи совісті, свободи церкви тощо. Згідно із Законом (стаття 3) свобода совісті — це гарантована державою (йдеться не лише про правові та юридичні, а й про економічні, соціальні, політичні, організаційні гарантії тощо) можливість людини вільно і незалежно визначати своє особисте ставлення до релігії й виконувати пов´язані з ним дії, дотримуючись встановленого правопорядку. Право на свободу совісті означає право:

— мати свою релігію або переконання;

— приймати (іншу) релігію або переконання;

— змінювати релігію або переконання;

— одноосібно або разом з іншими людьми сповідувати свою релігію;

— не сповідувати ніякої релігії;

— відкрито виражати і вільно поширювати релігійні переконання, свою віру;

— відкрито виражати і вільно поширювати свої нерелігійні (атеїстичні) переконання;

— батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії;

— на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються:

— рівністю громадян перед законом, їх рівноправністю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії;

— особистими й колективними правами, пов´язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії;

— правом на придбання і використання релігійної літератури мовою на власний вибір, а також предметів релігійного призначення;

— правом на вставновлення зв´язків, у тому числі й міжнародних особистих контактів, пов´язаних із віросповіданням;

— правом на паломництво;

— правом на здобуття духовної освіти;

— вільним доступом до різних видів і рівнів освіти незалежно від ставлення до релігії;

— правом на об´єднання в релігійні громади;

— правом на побудову церкви за власною ієрархічною та інституційною структурою тощо.

Важливою правовою гарантією є заборона встановлення обов´язкових переконань і світогляду. Закон забороняє будь-який, до будь-кого і в будь-якій формі примус, насильство при визначенні особою свого ставлення до релігії, при відмові від сповідування релігії, при участі або неучасті в богослужіннях, обрядах і церемоніях, до вивчення релігії тощо. Водночас зазначається, що свобода сповідання релігії або переконань може бути обмежена тільки законом і тільки з мотивів, які передбачені законодавством та відповідають міжнародним зобов´язанням України, зокрема Європейською конвенцією з прав людини та іншими документами. Мова йде про обмеження культової, проповідницької чи іншої релігійної діяльності, а не про заборону певної релігії, релігійної течії, напряму тощо. Так, не дозволяється будь-яке примушування в питаннях релігії, розпалювання пов´язаних із релігією ворожнечі, ненависті, а також ображання почуттів громадян на релігійному ґрунті. Релігійній організації забороняється втручатися в діяльність іншої релігійної організації, не підпорядкованій їй за статутом, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих чи віруючих інших віросповідань. Порушенням Закону є також виховання у дітей і дорослих нетерпимості та неповаги до громадян інших віросповідань та до громадян, що не сповідують релігії [1, c. 453-455].

Сповідування громадами України будь-якої релігії або несповідування ніякої не надає їм переваг і не спричиняє обмежень в їхніх правах і обов´язках (стаття 4). Незалежно від ставлення до релігії й віросповідної приналежності громадяни України є рівними перед законом і мають однакову відповідальність за порушення закону. На засадах рівності перед законом і судом усіх громадян, незалежно від їх ставлення до релігії чиниться правосуддя в адміністративних, цивільних та кримінальних справах. Забороняється також вказувати в офіційних документах відношення громадянина до релігії та релігійних організацій. Надання переваг та обмеження прав громадян у зв´язку з цим, а також розпалювання на релігійному ґрунті ворожнечі й ненависті, ображання почуттів громадян тягнуть за собою відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

У статті 5 Закону йдеться про повну незалежність України у визначенні й здійсненні своєї державної політики щодо релігії та церкви, яка будується на конституційних гарантіях невтручання держави у здійснювану релігійними організаціями в межах закону діяльність, а також невтручання церкви (релігійних організацій) у діяльність законодавчої та виконавчої влади. Україна провадить свою політику стосовно релігії та церкви на засадах:

— громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх ставлення до релігії;

— створення сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму;

— взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між віруючими та невіруючими, їх об´єднаннями, між віруючими різних віросповідань;

— визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;

— відмови від матеріально-фінансової підтримки будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

— подолання негативних наслідків державної політики минулого щодо релігії та церкви;

— створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті, використання ними засобів масової інформації;

— повернення релігійним організаціям культових будівель і майна;

— підтримки релігійних організацій у виконанні ними своїх статутних завдань тощо.

На органи державної виконавчої влади Законом покладаються такі обов´язки:

— реєстрація статутів (положень) релігійних організацій, внаслідок чого їм надається статус юридичних осіб (стаття 14);

— передавання в користування або повернення у власність релігійних організацій культових будівель і майна (стаття 17);

— створення необхідних умов для діяльності заснованих релігійними організаціями підприємств та добродійних закладів (стаття 19);

— підтримка релігійних організацій при будівництві, ремонті та реставрації ними культових та інших споруд (стаття 19);

— забезпечення проведення за межами культових споруд богослужінь, обрядів, церемоній та процесій (стаття 21);

— створення умов для видавничої діяльності релігійних організацій, заснування ними підприємств для друкування богослужбової літератури та виготовлення предметів культового призначення (стаття 22);

— підтримка та створення умов для добродійної та культурно-освітньої діяльності релігійних організацій (стаття 23);

— створення умов для міжнародних контактів, паломництва, участі віруючих та релігійних організацій у міжнародних релігійних заходах (стаття 24);

— забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації (стаття 29) [3, c. 512-514].

Принцип свободи совісті передбачає також відокремлення школи від церкви (релігійних організацій), про що йдеться у статті 6 Закону. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій), світський характер державної системи освіти означає, що весь навчально-виховний процес у ній вільний від втручання релігійних організацій. Громадяни України, здобуваючи освіту на всіх рівнях, мають однакові права — незалежно від їх світогляду, переконань, віросповідання.

Релігійне виховання громадян не є обов´язком держави. Проте у навчально-виховному процесі допускаються елементи релігійної освіти учнів та студентів. Відповідно до рішень педагогічних рад навчально-виховних закладів священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховному процесі, створенні та керівництві учнівськими і студентськими гуртками, іншими об´єднаннями за інтересами, сприяти інтелектуальному, культурному, моральному розвитку учнів та студентів, надавати консультативну допомогу вчителям та викладачам. Педагогічних працівників заборонено дискримінувати через їх належність до релігійних організацій.

У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту, як середню, так і вищу, громадяни України мають право у духовних та інших навчальних закладах, створених релігійними організаціями. Норми розділу «Релігійні організації в Україні» встановлюють права на колективне задоволення релігійних потреб громадян, створення для цього відповідних ієрархічних та інституційних структур — релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств, духовних навчальних закладів, а також об´єднань зазначених релігійних організацій.

Статтею 7 Закону визначено, що заснування будь-якої релігійної організації покликане створити необхідні умови для задоволення релігійних потреб віруючих. Це значить, що віруючі повинні мати не лише можливість колективно сповідувати свою віру під час богослужінь чи при виконанні релігійних обрядів, а змогу за допомогою своїх організацій реалізовувати настанови своєї релігії (віри) у повсякденному житті, вільно, але толерантно, їх пропагувати та поширювати.

Такий принцип утворення релігійних організацій відповідає і вимогам міжнародного права. Так, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989) вказує, що визнання права людини на вільний вибір релігії і переконань означає, зокрема, право віруючих колективно сповідувати свою релігію та об´єднуватися для цього у церкви, інші ієрархічні та інституційні структури.

Релігійним організаціям згідно із Законом надається безумовне право обирати, призначати та змінювати свій персонал відповідно до власних настанов. Держава у кадрові питання релігійних організацій всіх рівнів не втручається. У випадку порушення церковними посадовими особами певних вимог чинного законодавства керівний церковний орган за поданням органу державної виконавчої влади повинен відреагувати відповідним чином. Це правило стосується також іноземних церковних діячів, які здійснюють релігійну діяльність в Україні.

Основною ланкою церковної структури виступає релігійна громада. Саме тут віруючі реалізують своє право на колективне сповідування віри, на вільний доступ до місць богослужінь та зібрань. Так, віруючі самі визначають район діяльності своєї громади. Релігійна громада засновується, реорганізується чи припиняє свою діяльність відповідно до власних рішень. Втручання ж у цю сферу державних або церковних органів не допускається. Держава також визнає право релігійної громади на вільний вибір її підпорядкування духовним центрам (як в Україні, так і за її межами), зміну цієї підлеглості, а також автономність, тобто діяльність без підпорядкування керівним церковним органам. Держава визнає і забезпечує релігійним громадам можливість створення чи реанімації їхніх ієрархічних структур [11, c. 274-276].

Згідно із Законом релігійні громади отримали право юридичної особи. Це право на наявність у релігійних громад відокремленого майна та коштів означає їх незалежність у вирішенні своїх внутрішніх церковних та майнових питань (відповідно до вимог чинного законодавства і правопорядку). Право юридичної особи релігійна організація отримує через реєстрацію свого статуту (статті 12—14); релігійна громада — у обласній державній адміністрації; а інші — Державним комітетом України у справах релігій. Цей статут визначає правоздатність релігійної організації, яка визначається відповідно до мети її діяльності. У свою чергу, її права, обов´язки, відповідальність мають узгоджуватися з Конституцією та чинним законодавством України.

У отриманні права юридичної особи релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (стаття 15). Закон (стаття 16) передбачає і можливість припинення діяльності релігійної організації — у випадку їх реорганізації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації. Коли релігійна організація, яка має статус юридичної особи, порушує вимоги чинного законодавства України, її діяльність припиняється за рішенням суду. Достатньою підставою для такого рішення можуть бути дії релігійної організації, які ґрунтуються суто на її внутрішніх настановах, що суперечать чинному законодавству, та спрямовані на розпалювання у будь-якій формі релігійної ворожнечі та ненависті до невіруючих і віруючих інших віросповідань; які принижують національну гідність або ображають почуття громадян у зв´язку з їхніми релігійними переконаннями; пов´язані з примушуванням громадян до сповідування або до відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Серйозною підставою для такого рішення суду може слугувати і заподіяння шкоди здоров´ю громадян, статева розпуста, інші посягання на особу, на права та свободи громадян з приводу виконання релігійних обрядів та церемоній культу. Інші причини: систематичне порушення встановленого порядку проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій; спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов´язків чи до дій, які супроводжуються порушенням громадського порядку або посяганням на права і майно громадських, державних чи інших релігійних організацій.

Норми розділу «Майновий стан релігійних організацій» регулюють реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу і господарську діяльність. Так, стаття 17 Закону надає релігійним організаціям право використовувати для своїх потреб будівлі й майно державних, громадських організацій і окремих громадян за умови укладення з ними договорів користування та оренди — як це передбачено цивільним законодавством України. Культові споруди та предмети культу, які перебувають у державній власності, передаються установами, на балансі яких воно знаходиться, у власність релігійних організацій за договором безоплатного користування (якщо це можливо). Закон застерігає від самовільного захоплення культових будівель та привласнення культового майна.

Уперше в новітній історії релігійні організації отримали право власності (стаття 18). Тобто вони можуть бути суб´єктами права колективної власності, яке поширюється на культові будівлі, предмети культу, об´єкти виробничого, соціального, добродійного, культурно-просвітницького призначення, житлові приміщення, транспортні засоби, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Тут мова йде тільки про майно, яке придбане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. Належним їй майном релігійна організація самостійно володіє, користується і розпоряджається як колективний власник. Доходи релігійних організацій складаються з фінансових і майнових пожертвувань юридичних і фізичних осіб, із прибутків заснованих ними підприємств, із надходжень за проведення релігійних обрядів та церемоній культу тощо. Ці доходи не оподатковуються, оскільки релігійні організації за своїми статутами не здійснюють виробничої та іншої комерційної діяльності, а тому не є платниками податку [9, c. 285-287].

Оскільки релігійні організації утворюються задля задоволення духовних потреб громадян у сповідуванні віри і поширенні свого віровчення і така їхня діяльність є безприбутковою, то для її забезпечення кожній релігійній організації — юридичній особі — надається право засновувати виробничі підприємства та добродійні заклади (стаття 19). Вони організаційно підпорядковуються засновнику, але діють за власними статутами, дотримуючись вимог чинного законодавства про підприємництво.

Норми розділу «Права релігійних організацій та громадян, пов´язані зі свободою віросповідання» гарантують втілення прав, пов´язаних зі свободою віросповідання, добродійництвом тощо, у практику церковного життя. Так, свобода віросповідання передбачає (стаття 21) право віруючих збиратись і утримувати для цього відповідні вільно доступні місця — місця богослужінь, релігійних зібрань, паломництва тощо. Порядок та форми використання храмів, інших об´єктів церковного призначення визначаються внутрішніми нормами релігійних організацій. Органи державної влади у ці питання не втручаються. Але релігійні організації повинні дотримуватися при цьому таких вимог:

— до місць богослужінь, релігійних зібрань чи інших заходів має бути вільний доступ; організаційні ж зібрання об´єднання віруючих можуть проводити і в закритому режимі;

— при відправленні культу релігійна організація та її члени не повинні порушувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Для благодійної, культурно-освітньої, іншої роботи, що має соціальне значення, релігійні організації можуть створювати відповідні підрозділи (стаття 23). Підрозділи можуть входити до складу релігійної організації як відділи, сектори тощо чи діяти при них як окремі формування. Товариства, братства та інші об´єднання віруючих громадян, створені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні особи на правах громадських організацій.

Стаття 24 Закону відображає міжнародні зобов´язання України з питань міжнародних зв´язків та контактів між релігійними організаціями і віруючими. Ці зв´язки і контакти можуть мати релігійний, гуманітарний, миротворчий, науково-прикладний або комерційний характер. За відповідними документами релігійні організації, їх представники, окремі віруючі мають право виїжджати за кордон, придбавати, одержувати і везти із собою будь-які друковані матеріали релігійного змісту та предмети культу в межах здійснюваного релігійного заходу. Нормами розділу «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах» (статті 25—28) забезпечуються права громадян, які працюють у релігійних організаціях, гарантується їх соціальне забезпечення і соціальне страхування. На цих громадян повністю поширюється дія законодавства про працю щодо трудових прав працівника та його обов´язків перед роботодавцем. Це повною мірою стосується питань прийняття і звільнення з роботи; тривалості робочого часу; часу відпочинку; заробітної плати; гарантій і компенсацій; оподаткування; трудової дисципліни; матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну релігійній організації; матеріальної відповідальності релігійної організації за шкоду, заподіяну працівнику. Закон не дозволяє дискримінації у трудових відносинах на ґрунті ставлення людини до релігії. Нормами розділу «Державні органи та релігійні організації» (статті 29—31) право забезпечувати державну політику у справах релігій і церкви надано Державному комітету України у справах релігій та відділам у справах релігій обласних державних адміністрацій. Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» створює правову основу взаємовідносин Української держави і церкви та стоїть на варті інтересів людини і суспільства[10, c. 463-465].

Висновки

Комплексний аналіз основних нормативних актів Української держави щодо її відносин із церквою дає змогу виокремити такі характерні ознаки сучасної моделі українських державно-церковних відносин:

— конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

— невизнання державою жодної релігії як обов´язкової, невтручання держави в діяльність церков, релігійних організацій, якщо вона не суперечить законодавству;

— захист державою прав і законних інтересів релігійних організацій.

Ця модель узгоджується й відповідає основним міжнародним документам — Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, іншим міжнародним правовим актам, які підписала та ратифікувала Україна.

У філософсько-релігієзнавчому вимірі свобода совісті є внутрішнім надбанням особи, сферою її суверенної приватної власності. Зміст поняття «свобода совісті» розкривається через поняття «духовний суверенітет», «вибір», «воля».

Поняття «свобода релігії» передбачає свободу вибору релігії, свободу відправлення релігійного культу, а також суспільно-політичні можливості й правові гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних інституцій. Свобода релігії забезпечується також «свободою віросповідання», «свободою церкви», «свободою в релігії», «релігійною толерантністю».

Духовне самовизначення конкретної особи повноцінне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, тобто коли воно підвладне лише поклику совісті.

Публічний вияв сободи совісті передбачає: право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом; можливість індивідуально або разом з іншими, публічно чи приватно сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах; право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань; невтручання держави у справи церкви, а церкви — у справи держави.

В історії взаємовідносин держави і церкви виокремлюють шість моделей — теократія; цезаропапізм; державна церква; відокремлення церкви від держави; відокремлення церкви і держави; поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави.

Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим людством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі тощо.

Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою та послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами, учасником яких є Україна.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ В. Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.