Український менталітет як прояв самобутності культурного етносу

Вступ.

1. Історія українського менталітету та його формування.

2. Основні види впливу на ментальність народу.

3. Український менталітет сучасності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність темизумовлена, насамперед, завданнями соціоструктурного реформування українського суспільства і має своїм безпосереднім витоком процес національного відродження України, що загострює потребу в прискореній реалізації всього спектра реформаторських завдань, осмисленні глибинних колізій, суперечностей та проблем самоосягнення української нації. В умовах соціально-економічного, етнополітичного, світоглядно-духовного пошуку оптимальних моделей трансформації і розвитку українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, ціннісно-нормативні та духовні засади його формування.

Етнонаціональна сфера, в межах якої розглядається проблема національного менталітету, є важливим державотворчим чинником, що надає державі “укоріненості” у життєдіяльності нації, етносу, слугує державницькій спрямованості національного поступу, піднімає національні цінності до меж вседержавних, всенаціональних, вселюдських. Саме завдяки ментальності поєднуються традиції та інноваційні механізми, що сприяють самозбереженню народу у річищі національно-самобутнього розвитку, поясненню його способів мислення та дій.

Спроба узагальнюючого огляду тлумачень поняття “менталітет”, що використовується як в межах вітчизняної, так і західної спадщини, підводить до висновку про їх розмаїття та суперечливість. Ідіоматичні виміри сучасного дискурсу про національний менталітет, який формується як на рівні теоретичного узагальнення, так і на рівні масової свідомості, виступають підгрунтям для виокремлення поняття менталітету, що розвивається в межах міждисциплінарного простору – філософії, етнопсихології, історії, антропології, етнолінгвістики, в контексті яких менталітет відіграє роль динамічної, пошукової, інноваційної складової; репрезентує соціальний "інстинкт самозбереження", ціннісну спадкоємність у розвитку.

Феномен національного менталітету аналізується в етнопсихології, яка вивчає проблеми народної творчості у різних її проявах – ремісництво, духовна культура, побут, фольклор, наука тощо (Л.Морган, Е.Тейлор, М.Максимович та інші); осмислює проблеми сімейно-шлюбних відносин (Л.Морган, Ф.Енгельс, В.Зомбарт, М.Данилевський та інші).

Серед російських вчених, що зробили вагомий внесок щодо вивчення проблем національного менталітету, слід відзначити праці М.Бердяєва, Л.Гумільова, А.Гуревича, Г.Гачева, М.Барга, Ю.Безсмертного, М.Холодної, В.Дубова. Українські вчені в своїх працях розглядали проблему ментальності під різними кутами зору: М.Грушевський, М Костомаров зверталися до проблеми генези української ментальності; П.Куліш, М.Гоголь, Т.Шевченко осмислювали національний менталітет засобами художньої творчості; Г.Сковорода, П.Юркевич розглядали менталітет як вияв “божественної” сутності людини, кордоцентризму та софійності. В межах українського комунікативного простору дослідженню національного менталітету в його філософських, соціальних, економічних, політичних аспектах значну увагу приділяють сучасні українські вчені В.Андрущенко, В.Бебик, А.Бичко, І.Бичко, І.Варзар, В.Воронкова, С.Грабовський, В.Горбатенко, В.Горський, Р.Додонов, В.Жмир, О.Забужко, В.Ігнатов, О.Картунов, В.Касьян, І.Кресіна, С.Кримський, О.Майборода, В.Огірчук, І.Оніщенко, В.Панібудьласка, Ю.Римаренко, С.Римаренко, І.Старовойт, М.Степико, В.Храмова, В.Шинкарук, Л.Шкляр, В.Школьняк, М Шульга та інші. Певний внесок до вивчення цієї проблеми зробили автори ряду дисертаційних робіт останнього часу (Шкляр Л.Є. Етнонаціональні чинники державотворення: політологічний аналіз: Дис. … д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 1996. – 395 с.; Буяшенко В.В. Ментальність як парадигма співбуття: Автореферат дис…канд. філос. наук: 09.00.04 / Київський ун-т ім.Т.Г.Шевченка. – К., 1997. – 26 с.; Поліщук І.О. Українська ментальність у контексті процесу державотворення: Автореферат дис. канд. політ. наук: 23.00.02 / Ун-т внутрішніх справ. – Х., 1998. – 18 с.; Гетало Т.Є. Онтологія ментальності: філософсько-культурологічний аналіз: Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.04 / Харківський держ.ун-т. – Х., 1999. – 19с.; Макаренко Е.М. Ментальність і формування політичної культури нації (соціально-філософський аналіз): Автореферат дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім.Т.Г.Шевченка. – К., 2000. – 16 с.).

Мета і завдання дослідженняполягає в тому, щоб виявити специфіку національного менталітету як онтологічної засади духовного буття людини, етносу, нації, визначити його природу і структуру, розкрити характерологічні властивості українського політичного менталітету і виокремити, таким чином, його найбільш загальні інтеграційні засади, прийнятні для забезпечення оптимального співвідношення між регіональними та загальнодержавними інтересами.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

– встановити, що національний менталітет постає цілісним духовним відображенням буття нації у контексті трансдисциплінарної моделі найрізноманітніших типів людської життєдіяльності;

– розкрити історію еволюції ментальності у річищі соціогуманітарних наук, виявити ті традиції, котрі зумовлюють актуалізацію проблеми національного менталітету, що визначає поступ українства на наступні десятиріччя;

– проаналізувати соціальні, культурні, релігійні, геопсихічні фактори, що детермінують формування українського політичного менталітету;

– розглянути найбільш істотні риси українського національного менталітету, проаналізувавши їх вплив на політичну поведінку сучасного етносу в контексті розвою українського суспільства.

Об’єктом дослідженняє аналіз національного менталітету як духовно-інтелектуального феномена, забезпеченого комплексом специфічних особливостей нації.

Предметом дослідженнявиступає національний менталітет як узагальнююча категорія, що вбирає в себе зміст як етнопсихологічних, так і соціокультурних чинників, співвіднесених з інтересами, настроями, очікуваннями суспільства, а також екстраполяція досліджених специфічних особливостей національного менталітету на сучасну українську політичну реальність.

1. Історія українського менталітету та його формування

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик.

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Общинно-родова свідомість російського народу поєднується з анархо-волелюбними інтенціями. Таке поєднання породжує парадоксальне співіснування ідеалу свободи з общинним, колективним, хоровим началом, що розчиняє індивідуальну свободу особистосте у пошуках Царства Божого для «миру» — всіх і прагнення втілити його на землі будь-якими засобами, в тому числі й насильницькими. Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна російській душі. Спроба «ощасливити» світ, привнести істину в життя закоршена в російській душі як потреба вселюдського «переобустройства», відмови від індивідуалізму заради планетного «всеединства». Вже Ф. М. Достоєвський писав, що Росія породила специфічний культурний тип людини — «всемірного болєльшіка». Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів10. «Француз може служити не лише своїй Франції, але навіть і людству тільки з тією умовою, що залишиться найбільш французом; так само англієць і німець. Один лише росіянин, навіть у наш час, тобто набагато раніше, ніж буде підведено загальний підсумок, має вже здатність ставати найбільш росіянином саме тоді, коли він найбільш європеєць. Це і є найбільш істотна наша відмінність від усіх інших… Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи» [14, c. 36-37].

У чернетках до роману «Підліток» є такий запис: «Російський дворянин — як провісник всесвітнього громадянства і загальнолюдської любові. Це заповідано йому ходом історії».

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру.

Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малоруси (тут термін «Малорус» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відріжняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багацтвом. Малорус має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Дня Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик.

У той же час С. Франк звертає увагу на принципові відмінності способів освоєння та пізнання світу в західноєвропейській та євразійській традиції, розглядаючи в цьому контексті і Малоросію (як частину Російської імперії) як частину євразійського простору.

Звертаючись до аналізу особливостей світогляду Г. Сковороди, якого С. Франк вважає російським мислителем XVIII століття, автор вказує на психологічну укоріненість і «природну, вроджену» філософічність (коли саме життя і є філософією) російської натури.

У подальшому самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність українського характеру, що притаманні інтровертному психоповедіиковому типу, визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямів.

На формування саме цих рис вдачі українця значний вплив мало, на думку Д. Чижевського, «постійне тло української історії — природа України… Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис… Сполучення широти і розмаху краєвиду з буйним розквітом життя, що притаманне Степові як формі буття природи, так само як море, ліс і гори, породжує почуття безмежно-могутнього або величного, а водночас і своєрідний неспокій». Ландшафтні особливості України, на думку дослідників, стали джерелом «величности», що породжує «естетичне і релігійне» почуття і філософську настанову. Саме ці географічні особливості існування українців як автохтонного етносу протягом віків історії формували зазначений психофізичний тип, а відтак і ментальність українців [10, c. 41-42].

Чуттєве ставлення до довколишнього світу як одна з основних рис характеру української людини особливо притаманна українській жінці. Так, Ю. Липа звертає увагу на те. що українські селяни, особливо жінки, наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці існували протягом віків своєї історії. Коли б не чуттєве ставлення жінки-селянки до своєї праці, життя б перетворилося для неї на пекло, — зазначає Ю.Липа. Українська жінка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з академіком Д. Гродзинським у тому, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. «І в кожному з нас живуть ті настрої, які сторіччями мали наші пращури у рідній домівці-природі».

Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців.

Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «ґрунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісності. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного автоуявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистосте, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення [5, c. 59-60].

На основі кордо центричносте українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гсрдерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність. (Аналізові українського кордоцентризму присвячена велика кількість досліджень, як культурологічних, так і філософських. Тому немає потреби зупинятися спеціально на цьому питанні.)

Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошньої) природи». В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю». Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою.

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету [19, c. 44].

2. Основні види впливу на ментальність народу

Головні причини слабкості чи сили українських державницьких чинників полягають не в особливостях нашої країни та в специфіці її географічного положення, тобто не тільки в несприятливих зовнішніх обставинах, але і в ментальності української нації, негативні риси якої підривають державотворчі патріотичні потуги. Українська ментальність на тлі загальноєвропейської самобутня й оригінальна. Осмислення оригінальності та самобутності свого народу в часи побудови держави — одне із завдань сучасності.

Психологи вважають, що індивідуальність людини формується під впливом трьох основних факторів: спадковість, обставини при народженні та вплив середовища. Ці фактори здебільшого можна використовувати й для аналізу впливу ментальності на державотворчі процеси в Україні.

На думку дослідників, ментальність є найяскравішим феноменом колективної, а якщо бути більш точними — соцієтальної психіки. Тому, розглядаючи процес державотворення, необхідно застосовувати комплекс підходів, який синтезує історичне минуле, соціально-психологічні характеристики, стереотипи поведінки, етнічні особливості, котрі всупереч мінливим обставинам не зазнають суттєвих змін. Без урахування історичних, соціальних, національних особливостей, а також впливу зовнішніх факторів багато чого в суспільних політичних процесах неможливо пояснити. Згадуються слова Вольтера: «Кожна подія сучасності народжується з минулого і є матір'ю майбутнього».

Історія свідчить, що становлення української нації відбувалося в екстремальних умовах, коли українцям доводилося постійно утверджувати право на своє існування в якості цілісного етнічного організму. Розбудова незалежної української держави розпочалася у складних умовах, український народ, здавалося, не мав державницьких устремлінь і був назавжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитися у панівних щодо нього націях.

Безумовно, важливим фактором становлення і розвитку української держави є формування активної, творчої, вільної особистості, здатної діяти самостійно, мобілізуючи необхідні ресурси для досягнення поставлених цілей, готової нести відповідальність за результати своїх дій і вчинків. Звичайно, це передбачає наявність у державі певної політичної культури. Політична культура, як і ментальність, має діяльну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінка формуються в процесі політичної діяльності та є її результатом [19, c. 45-46].

Найважливішими змістовими компонентами менталітету є духовність, характер народу або нації, їх самосвідомість, культура, традиції. У концентрованому вигляді психологічні особливості менталітету охоплюються поняттям «душа народу», а в цілому менталітет реалізується у стереотипах поведінки, стилі життя, віруваннях, звичаях, традиціях, у культурі в цілому. Коли говорять про ментальність, то мають на увазі передусім сукупність готовностей, установок та схильностей індивіда чи соціальної групи певним чином діяти, мислити, відчувати і сприймати світ. Носіями ментальності можуть бути історична епоха, етнос, соціальна спільнота тощо. Формується ментальність у залежності від традицій культури, соціальних структур, усвідомлюючись і націоналізуючись лише вибірково.

Велика кількість дослідників етнічної психології українців (В. Янів, Є. Маленюк, Б. Цимбалістий та ін.) відзначають, що серед провідних рис української вдачі яскраво виражений індивідуалізм. Ці індивідуальні основи, як зазначили Н. С. Назарова, Л. I. Лясота та Г. В. Устінова, мають свої негативні і позитивні сторони в характері народу, у системі його цінностей і норм. Негативні риси індивідуалізму виявляються у формі запроданства, відчуження від спільноти, егоїзмі, заздрісності, переважанні особистого над національним.

Але, з іншого боку, поряд з негативними індивідуальними властивостями, основній масі українців притаманні позитивні риси, зокрема, сильно розвинене почуття колективізму, чесність, порядність, любов до ближнього, доброта, великодушність, людяність, працелюбність, сердечність. Ці індивідуальні властивості менталітету української нації сприяють розкриттю творчих здібностей особистості, виробляють самостійність, завзятість і наполегливість тощо.

У свою чергу, М. А. Шегута[20] наголошує на таких рисах національної ментальності, як емоційність, селянськість, м'який гумор, почуття спорідненості з рідною землею, працелюбність, делікатність у стосунках з іншими людьми, релігійність. Остання риса, в свою чергу, сформувала віротерпимість, гостинність і доброзичливість, традиції, які ведуть свій родовід ще з доби козаччини. Проте тривале перебування під владою інших держав призвело до «деформації» почуття національної єдності, згуртованості, взаємопідтримки. Різними режимами заборонялась українська мова, яка не є лише засобом спілкування, але є однією із засадничих умов існування нації. Але менталітету нашого народу притаманні й такі риси, як пристосуванство та запроданство, комплекс «другорядності».

О. Рудакевич вказує, що ментальність української нації має визначальний вплив на такі риси її політичної культури, як миролюбність, демократизм, толерантність, переважання особистих інтересів над загальнонародними, доброзичливість, схильність до анархізму й міжусобної боротьби. Але одночасно в культурі нації проявляються різні і навіть протилежні якості, такі як героїзм і пасивність, волелюбність і покірливість, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозріливість. Виявляючи ментальні настанови, які чинили негативний вплив на формування національної єдності та державницьких почуттів українського народу, спочатку слід визначити природні і споконвічні, а потім — набуті в умовах політичного поневолення [16, c. 26-27].

Можна сказати, що менталітет нації проявляється в усіх сферах суспільного життя, науки, освіти, культури та у політичній сфері, зокрема й у політичних традиціях, політичному мисленні, діяльності і взаємодії партій. Дуже важливо з'ясувати характер впливу цих особливостей ментальності на становлення нового механізму влади та самоврядування в Україні. Сформувати демократичне суспільство і державу можливо лише з урахуванням того, що на території України проживають не тільки етнічні українці, політичний менталітет яких враховується при створенні нових структур механізму самоврядування та влади. В Україні проживає й чимало представників інших національностей, що також слід ураховувати в процесі державотворення.

Таким чином, зі сказаного логічно випливає, що ситуація в Україні у цілому мало відрізняється від ситуації в інших європейських країнах: головна нація, що створила власну державу, створює також ті структури, що формують поліетнічний простір країни. З метою консолідації суспільства має існувати єдина платформа для спілкування етносів. В інтересах української держави — якнайшвидше формувати власні структури взаємодії етносів. Базою для такої стратегії має бути політика національного відродження української політичної культури та її модернізація, тому що тільки ментальні структури розвиненої і цивілізованої нації можуть стати основою для спілкування різних культур. Це означає, що ідеологія національного державного відродження має органічно сполучити актуальні національні інтереси з укоріненими в менталітеті української нації цінностями.

Сьогодні, на думку В. Г. Воронкової, головна проблема полягає в тому, щоб реально оцінити стан українського державотворчого процесу, не впадаючи у надмірний оптимізм чи песимізм. Адже без такої оцінки неможливо оцінювати політичні перспективи. Сучасний етап становлення української державності потребує осмислення впливу менталітету на суспільство. Отже, розмірковуючи з приводу духовно-інтелектуальної аури нації, слід зазначити, що в Україні був і є значний інтелектуальний потенціал, здатний поставити країну в ряд найбільш прогресивних і передових, для цього необхідна тільки увага держави і політиків до суспільства [3, c. 66-68].

В Україні завжди було сильне прагнення до самоствердження особистості, автономії особистості і суспільства. Усе це свідчить про міцну історичну і соціальну основу для демократизації суспільства на принципах самоврядування. Згадані особливості національного характеру та менталітету українців є і будуть будівельним матеріалом нашої державності, і врахування їх у процесі сучасного державного будівництва дозволить не повторити багатьох помилок, які, на жаль, уже трапилися в нашій історії. Дослідники, як правило, розглядають позитивний і негативний вплив історичного досвіду на український менталітет, зокрема підкреслюючи, що останні тринадцять років історія України була лише «чорною діркою».

Отже, щоб зжити деякі історично притаманні українцям негативні риси ментальності, які проявляються на сучасному етапі державотворення, необхідно визначитися із спільною метою нації та чітко дотримутивася визначених шляхів і засобів досягнення суспільного ідеалу. Становлення України як суверенної держави можливе лише за умови згуртування людей, які проживають на її території. Відродження української нації, її спільність та єдність зможе подолати всі негаразди та комплекси, які сформувалися в українського народу в процесі його становлення [4, c. 108-109].

3. Український менталітет сучасності

Який же зміст сьогодні учені вкладають у поняття "менталітет". Аналіз літератури з проблем ментальності, а вона воістину величезна, переконує, що доцільно розглянути основні напрями у визначенні даного терміна.

I. Визначення "менталітету" з позицій історичної психології звучить у такий спосіб. Менталітет — це узагальнення всіх характеристик, що відрізняють розум, спосіб мислення.

II. Соціокультурний підхід трактує менталітет як сукупність уявлень, поглядів, "відчування" спільності людей певної епохи, географічної області і соціального середовища, що впливають на історичні і соціокультурні процеси. Інакше кажучи, менталітет — це якась інтегральна характеристика людей, що живуть в окремій культурі, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми навколишнього світу і пояснити специфіку їхнього реагування на нього. Однією з проблем стала типологізація менталітету.

Дослідники виділяють такі типи ментальностей: індивідуальна, групова, національна, цивілізаційна.

Наявність різних інтерпретацій явища ментальності є прогнозованим. Це зумовлено як міждисциплінарністю самого поняття, так і надзвичайно складним самим по собі об'єктом дослідження. Останнє стосується не тільки глибинних структур духовності, а і її виявлення, що простежується у стилі, поведінці, мові й мовленні, предметній діяльності, звичаєвих укладах, спілкуванні самих носіїв ментальності. Це, у свою чергу, ускладнює будь-які емпіричні дослідження. Саме з цих причин окремі автори, не виключаючи опису поняття ментальності, вважають його лише вигаданою істориками абстракцією, а не дійсним явищем.

Але попри всю абстрактність самої ментальності проблематика національної вдачі ніколи не втрачала ні популярності, ні актуальності. Так, англійський соціолог Е.Сміт зазначав, що хвиля наукового інтересу до питань національної ідентичності має сьогодні всесвітній характер. Останнє уособлює інтерес до етнічних процесів у Західній Європі, а особливо — процесів духовно-національного відродження в колишніх республіках Радянського Союзу.

Проте широкий інтерес до "ментального феномену" змоделював не один контекст проблематики "понятійно-полярних дефініцій і висновків" щодо "ментальності як категорії". Іноді саме поняття зводиться ледь не до рівня публіцистичного терміна [8, c. 88-89].

Досить довільно "ментальність" трактується й у науковій літературі. Поняття ментальності кожен автор розуміє по-своєму, наповнюючи його власним змістом. Акцент суб'єктивного модусу трактування є найпоширенішим у пострадянській, зокрема українській, проблемній історіографії. Так, окремі дослідники в ментальності вбачають ледь не панацею від усіх "кризових реалій". Інші ж вважають, що, наприклад, так зване "козацьке ретро" не врятує Україну від більшості проблем.

Реалії сьогодення свідчать, що розбудова держави і формування українського суспільства є основним завданням соціально-політичного процесу національного відродження. Становлення України на початку XXI ст. характеризується, як зазначив В. П. Бех, кризою соціального світу планетарного масштабу, з одного боку, та глобалізацією соціального світу, з іншого. Державотворення України відбувається на базі давніх традицій українського народу, які складалися впродовж століть. На його думку, сучасний державотворчий процес значно гальмується через такі негативні фактори, як:

— застарілий світогляд та моноідеологічні настанови;

— ментальність та комплекс «меншовартості»;

— фрустрація свідомості та соціофобія;

— значна політична інфантильність та слабка мовна підготовка;

— нездатність до прийняття самостійних рішень;

— низький культурний рівень та інтелектуальний потенціал;

— невпевненість у майбутньому держави [1, c. 48-49].

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як „вмонтованого в соціум” регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу „Україна”.

Хто ж повинен узяти на свої плечі основний тягар формування українського менталітету? Для формування української нації, менталітету перш за все потрібна українська національна ідея, виразником якої має стати український Президент, еліта нації, насамперед політична, об'єднана у велику партію національно-державницького спрямування, українська церква, державна (українська) мова, школа, газета, книжка, радіо й телебачення.

Розглянемо головні, на наш погляд, складники цього процесу — появу українського Президента, створення національно-демократичної партії, постання української церкви та утвердження державної (української) мови, не применшуючи при цьому вирішальної ролі української газети, книжки, радіо й телебачення.

Першочергово сформувати український менталітет мусить українська еліта, перш за все політична. Неспроможність колишньої політичної, економічної, інтелектуальної еліти розв'язати проблеми в інтересах громадян України свідчить про те, що серед них були відсутні особистості. Відтак Україна повинна взяти курс на виховання особистості і покласти це завдання у фундамент української національної ідеї. Звичайно, не кожна людина спроможна досягти рівня особистості, але суспільство мусить створити всі умови для розвитку здібностей людини [2, c. 62-63].

Українська ідея повинна мати два складники: внутрішній — вимоги до інтелектуально-психологічного світу людини (якою їй треба бути, щоб реалізувати своє призначення в житті). Тобто національна ідея повинна містити в собі значний виховний потенціал, спрямований на подолання вад нашої національної психології і характеру — на виховання особистості. Другий складник — зовнішній. Це соціально-політичні умови, які створює держава задля сприяння процесу самореалізації людини. Але досить часто у нас трапляється так, що навіть перші особи держави повинні пройти складний і тернистий шлях до національної ідеї. Промовистим у даному контексті є приклад першого Президента України Леоніда Кравчука, колись переконаного інтернаціоналіста й запеклого борця з "націоналістичними проявами", який згодом у ранзі екс-Президента заявив, що керівник держави не може не бути націоналістом. Згодом його наступник Л.Кучма заявляв, що національна ідея не спрацювала. Переконавшись згодом у силі цієї ідеї, екс-Президент уже в посланні до Верховної Ради України 22 лютого 2000 р. писав: "Патріотизм і відстоювання інтересів своєї країни можуть стати стрижневими компонентами української національної ідеї, консолідації народу та влади, політичних сил, зміцнення єдності держави".

Україна початку третього тисячоліття зрештою спромоглася обрати народного Президента Віктора Ющенка. "Сьогодні тут уся Україна… Низький уклін вам за те, що стали поруч зі мною на цій висоті над Дніпром! Нас об'єднала любов до України й тривога за її долю. Наша країна стоїть на межі між минулим і майбутнім. Ми зібралися тут, бо настав час вибору, який змінить наше життя", — сказав В.Ющенко 4 липня 2004 р. на Співочому полі в Києві. "Я переконаний, що для кожного покоління є ідеалом бачити щасливою свою Батьківщину… Адже те покоління, яке вийшло на Майдан, яке відстояло свої ідеали, ніколи не забуде Майдану і не буде простим спостерігачем тих змін, які відбуваються в нашій Україні", — стверджує сьогодні Президент України.

На допомогу українському Президентові повинна прийти міцна численна партія національно-державницького спрямування, готова взяти на себе всю відповідальність за стан справ у державі. На жаль, слід констатувати, що впродовж перших років української незалежності не вдалося було сформувати впливову ідейну та політичну силу, яка б спрямувала суспільний розвиток "націоналістичним" шляхом. Давши волю власним амбіціям, провідні політики почали оформляти свої політичні партії, які росли, як на дріжджах. Сьогодні їх уже 127. Як результат, партії національно-державницького спрямування вийшли на парламентські (1998) та президентські (1999) вибори вщент розколотими і, як наслідок, — ганебно програли їх. З тринадцяти партій національно-демократичної орієнтації до парламенту потрапила лише одна — НРУ (близько 10% депутатських мандатів), два представники національно-демократичних сил на президентських виборах Ю.Костенко та Г.Удовенко набрали відповідно 2 і 1% голосів виборців. Ось такою стала плата за власні амбіції й "український менталітет". Якби ми діяли б і далі так, то під час виборів 2002 р. вже, мабуть, ніхто й не згадав би про національно-демократичні сили України. Основний урок поразок став закликом до єднання українства й українських патріотичних сил усупереч упертому небажанню їх лідерів. Крім того, треба бути свідомими того, що розпорошення українського політичного життя допомагає лівим силам [12, c. 210-211].

Формування національного українського менталітету є нагальним завданням сучасної української влади, оскільки лише особистість з традиційною національною ментальністю здатна спрямувати свої зусилля на розбудову Української держави і її дальше просування до європейського співтовариства.

Подальші дослідження зазначеного напрямку вбачаються нам у висвітленні стану відродження національної свідомості та самосвідомості українців на новому етапі державотворення [15, c. 148].

Висновки

Нами вже зазначалось, що аналіз ментальної проблематики у вітчизняній науці далеко не повний, має переважно фрагментальний характер. Це зумовлено як складністю теми дослідження, так і недостатнім усвідомленням її практичної значимості для розуміння основних тенденцій трансформації українського суспільства, його якісних перетворень.

Я вважаю, що унікальність феномену ментальності — синтез відомого й невідомого, значного й гіпотетичного, дієвого й чуттєво-емоційного, минулого й майбутнього, що так чи інакше виявляється в кожній миті національного буття, — потребує подальших розвідок в історико-філософській та політологічній науковій думці.

На мою думку, нині духовно-ментальна проблематика переживає в європейському просторі своєрідне друге народження, набуваючи в аспекті дефініювання вираженого національно-етнічного забарвлення, що лише спонукає до розширення дискусії навколо теоретичного змісту питання. Відсутність загальноприйнятої інтерпретації націоментального феномену обумовлює необхідність і послідовність дослідження української ментальності як основи суспільно-економічних перетворень у сучасній Україні.

Аналіз джерел, що висвітлюють специфіку становлення ментального феномену як наукової категорії, дає нам підстави для таких висновків:

• період, який характеризується латентним розвитком даного поняття, доводить безперервність становлення меншинності і як явища, і як наукової категорії. Вчення про "дух народів", яка передує появі в науковому лексиконі терміна "ментальність", є за своїм змістовим навантаженням втіленням взаємозв'язку й співвідношення релігійного і національного начал у духовному бутті того чи іншого народу;

• охоплюючи як світоглядний, так і етнорелігійний феномени, багатовекторна за змістом тематика "духу народів", поступово набуваючи міждисциплінарної специфіки, стає предметом широкого наукового дискурсу;

• проблемна історіографія загалом відображає: багатовекгорну етимологію терміна; великий масив синонімів-замінників; значну кількість інтерпретацій поняття; альтернативні підходи щодо змістовного навантаження самого явища ментальності, дискусійність проблеми дефініційного розмежування даної категорії на "ментальність" і "менталітет"; самобутність у науковій інформації так званого "суб'єктивного дослідницького модусу" тощо;

• суперечності в судженнях та дискусійність поняття ментальності, з одного боку, виявляє полісемантизм, а з другого — міждисциплінарність даної категорії в системі гуманітарних знань, довільне трактування поняття ментальності містить небезпеку трансформації останнього до рівня публіцистичного терміна, що невиправдано применшує актуальність самого явища.

Отже, ми визначили, що ментальність є комплексним і всеосяжним феноменом, оскільки: виявляється в реальних фактах і абстрактній мрії; поєднує буквальне й образне; є генетичною пам'яттю й гіпотетичними планами на майбутнє; абсорбує пристосуванські тенденції, що унебезпечують націю в часи лихоліття з одночасною наявністю прихованих резервів динамічної розбудови й відродження; виявляється в психології, моралі, свідомості, культурі, духовності, релігійності, самобутності етичного й естетичного начал, мовних особливостях, історичних колізіях, стереотипах, що в комплексі визначають частку нації та кожного її представника.

Список використаної літератури

1. Бех В. П. Інтелектуальний потенціал як онтологічна основа розбудови державності України// Нова парадигма. — 2003. — Вип. 29. — С 47—52.

2. Воловик В. І. Ідеологія державотворення і основні фактори її розвитку // Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. — 2001. — Вип. 7. — С 62—65.

3. Воронкова В. Г. Нація і держава: політологічний аналіз // Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. — 2001. — Вип. 7.— С 66—71.

4. Вуськович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу //Право України. — 1998. — № 6. — C. 108-111.

5. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру //Сучасність. — 1998. — № 5. — C. 58-70. —

6. Деформация украинского менталитета //2000. — 2002. — № 49: Форум. — C. 1,7

7. Дмитриченко В.В. Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. — 1998. — Вип. 27: Філософія. Політологія. — C. 13-15

8. Дячук С В. Сучасне державотворення з огляду на специфіку українського менталітету // Збірник наукових праць з гуманітарних наук ЗДІА. — 1998. — № 1—2. — С 87—91.

9. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності: (За допомогою літературного дзеркала //Сучасність. — 2001. — № 7-8 . — C. 146-155

10. Качковський О. Ідея державності в українському менталітеті//Нова політика. — 1996. — № 1. — C. 41-45

11. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. — 2004. — № 4. — C. 106-112.

12. Лопушинський І. Формування національного менталітету — нагальне завдання сучасної Української держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — C. 207-213.

13. Патлах І.М. Національний менталітет: теоретико-концептуальна парадигма // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Випуск 9. – К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2001. – С.528-538.

14. Патлах І.М. Розвиток теорії ментальності в контексті української історико-філософської традиції // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2001. – Випуск №5. – С.36-43.

15. Поліщук І.О. Політична ментальність українства: традиція і модерн // Збірник наукових праць з гуманітарних наук ЗДІА. — С 147—148.

16. Рудакевич 0. Ментальність і політична культура української нації // Розбудова держави. — 1995. — № 10. — С 26—30.

17. Тархова Н. Вплив національного менталітету на формування політичної культури // Нова парадигма. — 2002. — № 2. — С 52—54.

18. Чаплигін 0. К. Менталітет та національна самосвідомість молоді: визначення і форми регулювання // Збірник наукових праць з гуманітарних наук ЗДІА. — 1998. — № 1—2. — С 136—138.

19. Шегута М. А. Український менталітет: історія і сучасність // Збірник наукових праць з гуманітарних наук ЗДІА. — 2000. — С 44—46.