Універсальна культура

1. Поняття універсальна культура за концепцією П.А.Сорокіна.

2. Феномен культури Давньої Індії та Китаю: світоглядні та естетичні особливості

3. Своєрідність і самобутність візантійського мистецтва.

4. Північне відродження у Європі. Реформація.

5. Поняття постмодернізму.

6. Культурний розвиток України після затвердження державної незалежності

7. Поняття індустріальної, постіндустріальної та інформаційної культури

1. Поняття універсальна культура за концепцією П.А.Сорокіна

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Піпгірім Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Тому саме культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і визначальний фактор соціального розвитку. Відкидаючи концепцію локального розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив існування взаємозв’язків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.

Кожна культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо) спираються на досягнення культури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі, здатній виправити, "якось оновити ту систему культури, що деградує". У цьому відношенні вражає аналіз П. Сорокіна щодо динаміки розвитку культури XX ст. На його думку, пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П. О. Сорокіна, викладена ним в роботі «Соціальна і культурна динаміка», також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П. О. Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи[2, c. 44-45].

2. Феномен культури Давньої Індії та Китаю: світоглядні та естетичні особливості

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі ґрунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південноазіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.

Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. до н. є.— ще Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією, областями Півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятники його й сьогодні зачудовують своєю вишуканістю), з'явилася письменність, і нині ще не розшифрована.

Найяскравіша особливість цієї культури — її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо-Даро було розкопано дев'ять шарів забудови. У міру того як рівень землі піднімався через періодичність повіней, нові будинки будувалися майже на тих місцях, що й попередні; принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура, навіть римська.

Писемність індійських міст абсолютно не змінювалася протягом всієї історії. Безсумнівно, що індійська культура підтримувала зв'язки з Двуріччям, однак вона не виявила схильності запозичувати технічні досягнення більш розвинутої культури. Вчені (А. Бешем та ін.) припускають, що за час існування цієї цивілізації форма правління в ній не змінювалася. Цей нечуваний консерватизм демонстрував, за висловом С Піггота, швидше «незмінні традиції храму», ніж «світську усталеність двору». Дійсно, культура Хараппи за своїм характером була, напевне, подібна культурам Давнього Єгипту та Двуріччя.

Загалом же культура Хараппи не вирізнялася особливими художніми досягненнями. Безсумнівно, вона мала літературу, релігійні епічні шумерські та вавілонські поеми, але все це назавжди втрачене для нас. Наскільки можна судити про релігію доарійської епохи згідно з уривчастими даними, що дійшли до нас, певні її риси передбачили окремі особливості пізнішого індуїзму: аскетична практика (йогічна поза Прото-Шиви) та пов'язаний з нею круг уявлень, практика зображення богів у «людській подобі»[7, c. 130-132].

Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми — індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія — джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Виходячи із світоглядницького фундаменту брахманізму, джайнізм подібно зороастризму зробив явний акцент на етику, г;а соціально-моральні аспекти поведінки людини.

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже отримала назву «китайські церемонії». Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції походять від глибокої давнини, значне місце займають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли мова йде про китайські церемонії, то все відступає в тінь. Не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили-релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні для майже всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й у певній мірі десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї причинили до формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю.

Це мало для Китаю далековисхідні наслідки. Зокрема, місце міфічних культурних героїв зайняли мистецьки деміфологізовані мудрі правителі легендарної давнини, чия велич та мудрість були найтісніше пов'язані з їх добропорядністю. Місце культу великих богів, насамперед обожнюваного прабатька Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а «живі боги» були витіснені небагатьма абстрактними божествами — символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо. Словом, міфологія та релігія за всіма пунктами відступали під натиском десакралізоваиих і десакралізуючих етико-ритуальних норм на останній план. Цей процес знайшов своє найяскравіше і найповніше завершення у вченні Конфуція (551—479 pp. до н. є.).

У конфуціанстві поняття лі («етика-ритуал», що охоплює споріднені поняття «правила поведінки», «обряд», «звичай», «благопристойність» та- ін.) стало вищим символом ритуадізованої етики, перетворилося у найзагальнішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: «Правитель керує підданими за допомогою лі», «Подолання себе, та Звернення до лі є гуманністю. У той день, коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності…»

Для традиційної китайської культури не характерний зв'язок типу «бог — особа», прямого чи представленого фігурою жерця, богослова, як це було притаманне іншим культурам. Тут зв'язок принципово іншого типу: «Небо як символ вищого порядку,— земне суспільство, засноване на добропорядності», опосереднена особа правителя, на якого зійшла небесна благодать. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, на тисячоліття визначив розвиток Китаю та його культури. Як відомо, основний зміст вчення Конфуція зводився до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів досягнення цього ідеалу, еталон якого сам мудрець вбачав у правлінні легендарних мудреців давнини — саме тих, що прославилися добропорядністю. Виступаючи з критикою свого віку й високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі такого протиставлення створив ідеал абсолютної людини, яка мусить володіти гуманністю й почуттям обов'язку. Конфуціанство з його ідеалом високоморальної людини стало однією з підвалин гігантської централізованої імперії з потужним бюрократичним апаратом.

Однак ні суспільство загалом, ні людина зокрема, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Адже за межами конфуціанства залишалося містичне та ірраціональне що завжди цікавило людину. Екзістенщальна функція пелігії в цих умовах випала на долю даосизму (філософія Лао-цзи, старшого сучасника Конфуція) — вчення, що ставило за мету розкрити перед людиною таємниці світобудови, вічних проблем життя та смерті. У центрі даосизму — вчення про великого Дао — всезагальний Закон й Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Небачене й нечуване, недоступне органам почуття, безіменне та безформенне, воно дає початок, ім'я та форму всьому на світі, навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним — у цьому смисл, мета й щастя життя. Даосизм набув популярності в народі та прихильності Імператорів завдяки проповіді довголіття й безсмертя. Грунтуючись на ідеї, що тіло людини є мікрокосм, подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував ряд рецептів досягнення безсмертя: 1) обмеження до мінімуму в їжі (шлях, вивчений у досконалості індійськими аскетами-самітниками); 2) фізичні вправи та вправи для дихання, починаючи від невинних рухів та поз до інструкції по спілкуванню між статтями (тут відчувається вплив індійської йоги); 3) здійснення більше тисячі добропорядних вчинків; 4) вживання таблеток та еліксирів безсмертя. Не випадково захоплення чарівними еліксирами та таблетками в середньовічному Китаї викликало бурхливий розвиток алхімії.

У II—III ст. в Китай потрапляє буддизм. Головне s ньому — те, що пов'язане з полегшенням страждань у цьому житті та з спасінням, вічним блаженством у майбутньому житті,— сприйняв простий народ. Верхи ж китайського суспільства, й насамперед інтелектуальна еліта, почерпнули з буддизму значно більше. На основі синтезу ідей та уявлень, запозичених з філософських глибин буддизму, традиційної китайської думки з конфуціанським прагматизмом, і виникла в Китаї одна з найглибших та найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки — чань-буддизм (ян, дзен), що й до цих пір користується неабиякою привабливістю[4, c. 163-166].

3. Своєрідність і самобутність візантійського мистецтва

В історії європейської і загалом світової культури візантійській цивілізації належить особливе місце. Для неї характерні урочиста пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форми і глибина думки. Протягом всього тисячолітнього існування Візантійська імперія, що увібрала в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, була центром своєрідної та воістину блискучої культури Крім того, аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя і барвистості предметних форм культури, без сумніву, була попереду всіх країн середньовічної Європи.

Особливості візантійської культури полягають у синтезі західних і східних елементів у різних сферах матеріального і духовного життя суспільства за домінуючого становища греко-римських традицій; збереженні в значній мірі традицій античної цивілізації, що стали основою розвитку у Візантії гуманістичних ідей та зародження європейської культури епохи Ренесансу; Візантійська імперія на відміну від роздрібненої середньовічної Європи зберегла державні політичні доктрини і культ імператора, що наклало відбиток на різноманітні сфери культури, а саме: за всезростаючого впливу християнства ніколи не згасала світська художня творчість; відмінності православ'я від католицтва, що проявлялося у своєрідності філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу, догматиці, літургії, обрядності православної церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Становлення візантійської культури відбувалося за обставин глибоко протирічного ідейного життя ранньої Візантії. Це був час становлення ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду, що стверджувався в гострій боротьбі з філософськими, етичними, естетичними і природознавчими поглядами античного світу. Перші століття існування Візантійської імперії можна розглядати як важливий етап світоглядного перевороту, коли не тільки формувалися основні тенденції мислення візантійського суспільства, а й складалася його образна система, яка спиралася на традиції язичеського еллінізму і християнства, що здобуло офіційний статус.

В патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Василя Кесарійського, Григорія Назіанзіна і Григорія Нисського, промовах Іоанна Златоуста, де закладався фундамент середньовічного християнського богослов'я, ми бачимо поєднання ідей раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне сплетіння античних риторичних форм з новим ідейним змістом. Кападокійські мислителі Василь Кесаршський Григорій Нисський і Григорій Назіанзін закладають фундамент візантійської філософії. їх філософські побудови своїм корінням сягають в стародавню історію еллінського мислення В центрі патристичної філософії є розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, отже також світові та людині. У Григорія Нисського ця концепція часом наближується до пантеїзму[8, c. 115-117].

В IV—V ст. в імперії розгорнулися запеклі філософсько-богословські суперечки: христологічні — про природу Христа і тринітарні — про його місце в троїці. Суть цих надзвичайно гострих дискусій полягала не тільки в створенні та систематизації християнської догматики. їх філософським змістом була антропологічна проблема: в теологічній формі ставилося питання про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті, межі її можливостей. В цих суперечках втілилася ідейна боротьба між антропологічним максималізмом, що вважав можливим розчинення людської природи в божественній і цим піднімав людину до небачених в античному світі висот, і антропологічним мінімалізмом, що цілком підкорював людину божеству і зводив людство до крайнього ступеню самоприниження. У християнській ідеології, що формувалася, в цей період можна виділити дві течії: аристократичну, пов'язану з пануючою церквою та імператорським двором, і плебейсько-народну, що виросла з єресей і корінням сягaлa в релігійно-етичні уявлення народних мас і широких прошарків найбіднішого чернецтва. Придворна аристократія, вище духовенство, освічена інтелігенція великих міст енергійно виступають за використання всього кращого, що було дано людству античною культурою. Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше запозичують із скарбниці греко-римської культури імпонуючу простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістогеля, практичний психологізм та іскристу красномовність античної риторіки. В ранньовізантійський період християнська наукова література досягає високого ступеня витонченості, з'єднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.

Все духовне життя суспільства відзначається драматичною напруженістю: у всіх сферах знання, в літературі, мистецтві спостерігається дивовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень, колоритне поєднання язичеської міфології з християнською містикою. У художню творчість все дужче проникають щирість і емоційність, народна наївність і цільність сприйняття світу, різкість моральних оцінок, несподіване поєднання містицизму з життєвістю побутового колориту, набожної легенди з діловим практицизмом. Посилюється дидактичний елемент у всіх сферах культури: слово і книга, знак і символ, що пронизані релігійними мотивами, посідають значне місце в житті людини ранньовізантійської епохи.

Опісля імперія вступила в новий період свого розквіту — становлення й перемоги феодального ладу. Не дивно, що імператори Ісаврійької династії (Лев III, Костянтин V та ін.) не тільки вели війни з арабським халіфатом, але й здійснювали важливі реформи в сфері права, суспільних відносин і церковної політики. За часів Лева III була видана коротка законодавча збірка «Ек-логи», основною задачею якої було зміцнення центральної влади і захист інтересів військово-службового панства, що було опорою Ісаврам. У ньому є ряд нових методів, в тому числі посилення репресій проти єресей.

Особливо широкий політичний та ідеологічний резонанс у Візантії викликали церковні реформи перших Ісаврів. Вперше в історії Візантії сталося відкрите зіткнення держави і церкви, коли нанесений потужний удар по культу ікон, що надав церкві можливості міцного ідеологічного впливу на широкі прошарки населення країни і приніс їй значні прибутки. Загалом боротьба завершилася ідейною перемогою іконошанувальників, але фактично досягнуто компромісу між державою і церквою. Церковно-монастирське землеволодіння було дуже обмежене, багато церковних скарбів конфісковано, а церковні ієрархії як у столиці, так і на місцях фактично підкорені імператорській владі. Візантійський імператор став визнаним главою православної церкви.

У цій боротьбі, знищуючи пам'ятники людської думки і витвори мистецтва, іконоборці, як і іконошанувальники, нанесли значну шкоду культурному розвиткові Вїзантії VIII—IX ст. Але одночасно не можна заперечувати, що іконоборча — доктрина і естетичне мислення іконоборців внесли новий свіжий струмінь в образне бачення світу — візантійців — вишукану абстрактну символіку в поєднанні з рафінованою і естетично привабливою декоративною орнаментикою[3, c. 69-72].

4. Північне відродження у Європі. Реформація

До найвизначніших художніх здобутків Відродження слід віднести творчість майстрів Північного Ренесансу. Останній термін, введений у науковий обіг порівняно недавно, стосується головним чином досягнень мистецтва Німеччини, Нідерландів, Франції. Для північних майстрів характерний вплив готичних стильових прийомів, ідей середньовічного містицизму і спіритуалізму. їхні образи сповнені експресивності, написані в манері жорсткого дослідницького реалізму і натуралізму.

Однією з найвизначніших постатей усієї ренесансної культури був німецький художник, гравер, теоретик мистецтва Альбрехт Дюрер (1471-1528). У творчості Дюрера звучать ідеї італійського гуманізму і німецької Реформації. В одних своїх творах він виступає як релігійний містик (гравюра "Вершники апокаліпсису", 1498), в інших — як натураліст-дослідник (акварелі "Трава", "Заєць", 1502-1505), філософ-гуманіст (картина "Чотири апостоли", 1526).

Тривожна і трагічна атмосфера Німеччини часів Реформації знаходить яскравий вияв у творчості Mamica Himxapdma, якого з XVII ст. називають Грюневальдом (1473-1528). Центральним твором художника є Ізенгеймський вівтар із сценами розп'яття та воскресіння. Подібного за експресією і містикою твору немає у всьому мистецтві Відродження. Обличчя розп'ятого на хресті Ісуса спотворено страшними муками, його тіло понівечене тортурами. Незвичним і страшним явищем називають дослідники цей твір художника.

При аналізі подій духовного життя та художньої культури Європи XVI ст. неможливо обійти проблему взаємодії Ренесансу та Реформації. Реформація (від лат. reformatio — перетворення) — суспільно-політичний та релігійний рух, який на початку XVI ст. охопив Німеччину, а згодом і всю християнську Європу, був спрямований на оновлення католицької церкви, її реформування відповідно до духовних потреб нових суспільних верств буржуазії, інтелігенції, освіченої аристократії. Реформісти використовували в своїй боротьбі проти церковно-феодальної ієрархії широкі народні верстви, в тому числі ремісників і селян, невдоволених своїм становищем. Гостроту свого удару протестанти, як вони себе називали, спрямовували проти збагачення церковних ієрархів, продажу індульгенцій, пишності церковних обрядів і таїнств, виступали за ведення проповідей не латиною, а зрозумілою народу мовою. Так, у ряді країн, де реформістам удалося відстояти свої позиції, виникли протестанські церкви: в Німеччині — лютеранська, в Англії — англіканська, у Франції — кальвіністська тощо.

Своїми витоками Реформація та Протестантизм завдячують тій новій духовній атмосфері, яка панувала в Європі як наслідок розвитку ідей ренесансного гуманізму. Крім того, ідеологія Реформації деякий час йшла поруч із гуманізмом, сприяючи руйнуванню схоластичної середньовічної системи цінностей, феодально-церковної ієрархії.

Втім Відродження і Реформація досить швидко визначили свої розбіжності. Лідери Реформації здебільшого опікувались питаннями віри, їм була чужою універсальність гуманістичних поглядів на природу і людину, багатьох гуманістів вони вважали просто безбожниками. Кальвін, зокрема, з підозрою ставився до світської вченості, визнаючи, що здатний був би знищити всі науки, якби вони стали причиною охолодження християнського благочестя, відвернення від Бога.

Не знайшли порозуміння і видатні лідери цієї доби — Еразм Роттердамський та Мартін Лютер. В "Еразмі людське переважає божественне", — говорив останній. І все ж ідеї Реформації і гуманізму пройшли через серця багатьох митців Німеччини, Франції, Нідерландів, пізніше — Польщі та України, знайшовши своєрідне переплетення в їх творчих здобутках[1, c. 77-81].

У період Високого Відродження продовжує розвиватись гуманістична думка. її найвищим досягненням була філософія і практична діяльність видатного нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського Дезідерія (1469-1536), якого без перебільшення можна назвати "громадянином світу". Він жив і працював в Італії, Нідерландах, Франції, Англії, Швейцарії, підтримував тісні наукові стосунки та листувався з представниками тогочасної європейської інтелектуальної еліти. З творами Е. Роттердамського, що витримали багато видань різними мовами, були знайомі вчені, філософи і політики в усіх країнах континенту. Серед найвідоміших праць — "Апофтегмата" — збірник, у якому містяться вислови античних класиків, морально-етичні, філософські, педагогічні, богословські твори, переклади з давньогрецької та давньоримської.

Сатира "Похвала Глупоті" (1509), найвідоміша з робіт Еразма, — яскравий памфлет, написаний у формі пародії, де викриваються вади схоластики, феодального суспільства, церковників. Істинне християнське благочестя, на думку автора, не у формальному виконанні обрядів, а в дотриманні законів любові й милосердя. Е. Роттердамського називають останнім великим гуманістом, оскільки суспільні й політичні умови розвитку Європи не сприяли поширенню його ідей.

Неможливо обійти осторонь особу видатного англійського гуманіста Томаса Мора (1478-1535). За універсальністю і масштабом діяльності він поступався в Європі хіба що тільки Еразму, другом якого був. Мор вивчав стародавні мови, творчість Платона, захоплювався мистецтвом, геометрією, астрономією, юриспруденцією. Написавши хроніку "Історія Річарда III", Мор справедливо заслужив ім'я батька нової англійської прози. Усьому світу відома "Утопія" (1516), в якій Мор намагався змалювати справедливе суспільство, що живе за законами чесної праці, рівності всіх громадян, відсутності експлуатації і визиску, вади яких уже в той час були помітними.

Термін "Пізній Ренесанс" досить умовний. Він одночасно говорить про розвиток культури і про початок кризових явищ у ній, що призвело до розпаду ренесансної культури. Знецінення попередніх ідеалів у другій половині XVI ст. не дає можливості говорити про культурні "досягнення" чи "відкриття" цього часу. Творчі здобутки окремих, навіть геніальних майстрів являють собою або ностальгію за попередніми цінностями, або ж є предтечею новочасної культури.

Найбільш наочно виявилась криза ренесансного ідеалу в мистецтві. У 30-40-х роках XVI ст. в італійському, а згодом і у всьому західноєвропейському мистецтві починають панувати принципи маньєризму (від лат. maniera -прийом). Для нього характерні перевага форми над ідейним змістом твору, естетична вишуканість, розраховані на зовнішній ефект прийоми, за якими приховується бідність або взагалі відсутність творчої ідеї. На зміну простоті і ясності приходить складність, загадковість, гуманістичний пафос, героїку і демократизм підмінюють міфологізм, гіпертрофована чуттєвість, релігійна екзальтація образів. Маньєризм був першою стадією переходу до естетики нового художнього стилю барокко.

Тільки в літературі Пізнього Відродження з найбільшою силою прозвучали трагічні мотиви ренесансного гуманізму, немовби на завершення довгої історії розвитку гуманістичної думки. Найвищі досягнення літератури усього Відродження пов'язують з іменами французького письменника-гуманіста Франсуа Рабле (1494-1553), іспанця Сааведро Мігель де Сервантеса (1547-1616) та англійського поета і драматурга Вільяма Шекспіра (1564-1616)[10, c. 179-184].

5. Поняття постмодернізму

Кінець XX ст. рядом дослідників культури визначається як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений. На нашу думку, терміном "постмодернізм" слід користуватися під час аналізу всіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і внаслідок розвитку модернізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури.

Постмодерн — широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, — авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури.

У праці А. Тойнбі "Осягнення історії" постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі. Провідні західні політологи визначають його як наслідок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу книги Ч. Дженкса "Мова постмодерністської архітектури" (1977). Автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій.

Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне — парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе — людину, природу, Всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси — релігійний, культурний, екологічний екуменізм.

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння — ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є всесвітньо відомий італійський вчений Умберто Еко. У його бестселерах "Ім'я рози", "Маятник Фуко" та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації.

Одним з головних принципів постмодерну стала "культурна опосередкованість", або коротко — цитата. "Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані", — помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента-філолога, який, уперше прочитавши шекспірівського "Гамлета" був розчарований: "Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів"[6, c. 318-321].

6. Культурний розвиток України після затвердження державної незалежності

Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 p., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві — це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції — тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади)[5, c. 287-289].

7. Поняття індустріальної, постіндустріальної та інформаційної культури

В процесі розвитку індустріальної культури все більш глибше виявляється її внутрішнє протиріччя. Критики капіталізму, в особливості марксисти, вже в XIX столітті відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника в мовчазний придаток машини. Відбувається відчуження робітника від процесу і наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається падінням зацікавленості у ній працюючої людини.

В епоху постіндустріального суспільства культуру праці на виробництві починають пов'язувати з автоматизацією, звільненням працівника від виконання як одноманітної фізичної, так і рутинної розумової праці. Одночасно напрямком вдосконалення культури праці стає вимога її гуманізації. Це зумовлено як загальними тенденціями розвитку культури в епоху постіндустріального суспільства, так і недостатньою ефективністю методів зовнішнього примушування і контролю в умовах автоматизації виробництва. Сучасна культура праці вимагає від працівників внутрішньої відповідальності за свою роботу і самоконтролю.

Ще у XX ст. в культурі розпочалися процеси, які багато хто з культурологів називає її третьою фазою, або третьою історичною революцією. Мається на увазі, що людство раніше вже пережило дві глобальні історичні революції, або дві тривалі фази розвитку — аграрну та індустріальну, і тепер вступає у фазу постіндустріальної історії.

Концепція постіндустріального суспільства фактично стала подальшим розвитком популярної в 60-х роках XX ст. теорії індустріального суспільства французького філософа Р. Арона (який пов'язував надії на розвиток людства з науково-технічним прогресом й піддавав критиці концепцію "меж зростання" Римського клубу) та учення про стадії економічного зростання американського соціолога й історика В. В. Ростоу. Серед найвідоміших учених, які розробляли проблематику постіндустріального суспільства, слід назвати таких, як Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, Ж. Фурастьє, А. Турен та ін. Слід також зазначити, що багато хто з дослідників нерідко використовував своє термінологічне означення "постіндустріальної" культури. Так, Бжезинський пише про "технотронне" суспільство, Тоффлер — про "надіндустріальну" культуру і т.д. Але в будь-якому разі завжди йдеться про періодизацію, засновану на рівні розвитку техніки і галузевому та професійному поділі праці.

Одним з основних розробників концепції постіндустріального суспільства вважається американський науковець, фахівець у галузі суспільного прогнозування Деніел Белл. У своїх книгах "Прихід постіндустріального суспільства" та "Культурні суперечності капіталізму" Белл стверджує, що різні сфери культури (технологія і соціальна структура, політика і мистецтво і т.д.) є самостійними і роз'єднаними в тому сенсі, що кожна з них має власну незалежну логіку розвитку. Тому рушійні сили розвитку суспільства мають декілька джерел (а не одне, — наприклад, економічно-трудові відносини згідно з марксистською теорією) і, за Беллом, науково-технічна революція може зробити зайвою революцію соціальну. Загалом допускаючи як варіант можливість аналізу розвитку історії крізь призму форм власності та трудових відносин (і виділення, відповідно, епох феодалізму, капіталізму та навіть соціалізму), Белл усе-таки наголошує на тому, що більш плідною й перспективною в науковому відношенні є інтерпретація всесвітньої історії саме в аспекті технології й знання[9, c. 154-155].

Концепція постіндустріального суспільства в найзагальнішому вигляді зводиться до того, що залежно віл рівня технологій у культурі послідовно переважають: "первинна" сфера діяльності (тобто сільське господарство), "вторинна" (тобто промисловість) і, нарешті, тепер формується "третинна" сфера діяльності (тобто сфера послуг). Кожній з цих трьох стадій властиве домінування певних форм соціальних інститутів: в аграрній культурі це церква й армія, в індустріальній — корпорації, в постіндустріальній — університети та інші наукові заклади. Відповідно елітою доіндустріальної аграрної культури є священики й феодали, індустріальної — бізнесмени, постіндустріальної — вчені та спеціалісти-професіонали.

Характерно також, що в сучасній науці в контексті комунікативного трактування інформаційності з'явилося навіть поняття інформаційного, або культурного, колоніалізму. Початок реальній практиці інформаційно-культурного колоніалізму поклала на перший погляд цілком позитивна ідея необхідності вільного поширення інформації. Ця ідея ще в 1944—1945 pp. була предметом обговорення урядом США, а невдовзі дістала підтримку і з боку ООН та ЮНЕСКО (в цих організаціях ішлося насамперед про вільне поширення інформаційних повідомлень з метою зміцнення миру). Проте досить швидко виявилося, що будь-яка інформація має світоглядне значення і, крім іншого, поширює стереотипи та цінності того чи іншого способу життя (найчастіше, звісно, йдеться про американський спосіб життя) на простір інших етнорегіональних культур. Крім того, інформація виявилася високо вартісним товаром, і її виробники почали отримувати надприбутки, що також не залишилося непоміченим іншими країнами. Тож не дивно, що, наприклад, західноєвропейські країни дуже швидко почали вживати запобіжних законодавчих заходів проти інформаційно-культурної експансії США і говорити про необхідність захисту культурного суверенітету. Внаслідок цього ще в 1972 р. на Генеральній Асамблеї ООН було прийнято рішення про контроль над вільним потоком інформації (102 голоси "за" і 1 голос (делегації США) "проти").

Початки соцієнтального розуміння інформації можна угледіти у працях Норберта Вінера, який ще в 1948 р. запропонував інформаційне бачення кібернетики як науки про управління і зв'язок у живих організмах, суспільстві та машинах. Пізніше Вінер розвивав кібернетичний підхід до різних сфер культури, аналізуючи співвідношення необхідності й випадковості (концепція імовірнісного Всесвіту), зв'язок інформаційних і термодинамічних закономірностей, та вивчав інформаційні процеси в контексті цілеспрямованої поведінки. У своїх останніх працях Вінер звернувся до проблеми машин, які здатні навчатися й самовідтворюватися, та до питань взаємодії людини з інформаційно-обчислювальною технікою.

На сьогодні залишається актуальною наукова дискусія відносно предметної сфери інформації: чи є вона властивістю всіх матеріальних об'єктів, чи тільки живих і самокерованих, або ж тільки істот зі свідомістю. Проте, хай там як, соцієнтальний підхід до інформаційного розвитку зорієнтований на вдосконалення когнітивної операційності програмних систем із метою розширення їх соціальних функцій (у тому числі виконання виробничих та управлінських завдань), реорганізації з їх допомогою різних сфер суспільного життя та задоволення реальних життєвих потреб людини, на перехід від поліпшення технологічних можливостей як таких до принципово нової форми задоволення соціальних потреб (дистанційне навчання, консультативна телемедицина, електронні мережі торгівлі тощо). Іншими словами, йдеться не тільки про підвищення комфортності в традиційному задоволенні інформаційних потреб, а про появу принципово нових форм задоволення культурних потреб і розширення соціальних можливостей. Серед завдань інформаційного суспільства в соцієнтальному його трактуванні — створення можливості реалізації соціальної активності для всіх верств населення, забезпечення доступу до різноманітних послуг суспільству в цілому (в тому числі й "соціально незахищеним", як тепер прийнято говорити, його верствам), знищення поняття провінції та ін.[5, c. 263-267]

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.