Університетська освіта в Україні

Вступ.

1. Характеристика основ університетської освіти в Україні.

а) Основні тенденції розвитку університетської освіти.

б) Фактори розвитку університетської освіти.

2. Оцінка сучасного стану розвитку університетської освіти України.

а) Аналіз розвитку університетської освіти.

б) Вдосконалення функціонування університетської освіти України в умовах інноваційного розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В ХХІ с. найпотужнішою рушійною силою економічного розвитку і нарощування конкурентоспроможності країн на міжнародних ринках стає виробництво знань, нагромадження та їх практичне використання. Успішність вибору та реалізації інноваційної стратегії держав у значній мірі визначається значною роллю вищої освіти в побудові наукоємних економічних систем, суспільним визнанням ідеї університету, його зв’язком з оновленням технологій здобуття знань.

На межі ХХ-ХХІ ст. в багатьох зарубіжних країнах посилюється інтерес до дослідження університетської освіти, яка послідовно трансформується під впливом процесів глобалізації, економіки знань, європейської інтеграції, входження в Болонський процес. На оновленій ролі сучасного університету наголошують документи міжнародного, європейського та національного рівнів, яка стосується, зокрема, особливостей його функціонування в умовах економіки знань та створення європейських просторів освіти й наукових досліджень.

Перші підсумки трансформаційних процесів в Україні засвідчують, що наша держава зберегла достатньо високий науково-технічний, загальноосвітній, професійний та інтелектуальний потенціали. Їх формування та розвиток забезпечують вищі навчальні заклади і, в першу чергу, університетська освіта, в якій органічно поєднуються освітня та науково-дослідна діяльність. Національна інноваційна система може формуватися і розвиватися лише спеціалістами, які мають здатність до постійного оновлення і нагромадження знань. Формування такої якості в майбутніх спеціалістів можливе лише за умови, коли студенти під керівництвом викладача – дослідника співпрацюють над певною науковою проблемою. Напрацювання студентом власних прийомів здобуття нових знань, певних наукових вмінь, оволодіння технологіями пошуку нової інформації тощо є основою його відповідності як спеціаліста тим вимогам, що випливають з концепції економіки знань. Скорочення у 90-х роках ХХ ст. бюджетного фінансування вищої освіти, втрата державою провідних позицій у фінансуванні фундаментальних і прикладних наукових досліджень суттєво знизили роль наукової складової університетської освіти. Відтак орієнтація на інноваційну модель розвитку економіки України вимагають вдосконалення фінансових та мотиваційних механізмів функціонування освітньо-наукової діяльності в університетах.

Різним аспектам розвитку вищої освіти присвячені праці українських вчених Андрущенка В., Дідика І., Грішнової О., Данилишина Б., Долішнього М., Дробнохода М., Згуровського М., Злупка С., Каленюка І., Кігеля Р., Кононенка П., Корсака К., Кратта О., Кременя В., Куценко В., Лібанової Е., Ніколаєнка М., Новікової В., Оболенської Т., ПогрібногоА., Семів Л., Сидоренка О. інш.

Актуальність соціально-економічних процесів в сфері вищої освіти на межі ХХ-ХХІ ст. посилюють інтерес до дослідження національних систем університетської освіти. Їх розвиток повинен здійснюватися з врахуванням особливостей глобалізації, економіки знань, європейської інтеграції, інноваційної моделі розвитку, входження в Болонський процес, що потребує вдосконалення фінансових та мотиваційних механізмів функціонування освітньо-наукової діяльності в сучасних університетах.

1. Характеристика основ університетської освіти в Україні

а) Основні тенденції розвитку університетської освіти

В сучасному динамічно змінюваному світі університет — це перш за все вищий навчальний заклад, який є індикатором цивілізаційності регіону та держави. Проте у наші дні класичні університети постали перед серйозними викликами часу. Дослідники відмічають необхідність вирішення наступних проблем: якою мас стати нова роль університетів у світі без кордонів; чи залишиться традиційне посередництво університетів у збереженні, передачі й поширенні знань в умовах вільного доступу мільйонів людей до практично необмежених інформаційних ресурсів: як зміняться традиційні форми університетської освіти (лекції, семінари, колоквіуми): як зберегти високу якість підготовки студентів й особистісний контакт із викладачами в умовах широкого впровадження в освіту інформаційно-комунікаційних технологій, різноманітних форм самонавчання й мобільності студентів: якими мають бути нові механізми поєднання фундаментальних досліджень (як засадничого принципу класичного університету), із прикладними розробками, що сьогодні мають комерційну перспективу тощо. Теорія і практика отримає відповіді на всі ці питання в залежності від того, наскільки системно буде врахований діапазон впливу на університетську освіту факторів внутрішньогосередовища.

В кінці ХХ- на початку ХХІ ст. перед наукою і практикою постала проблема визначення нової ролі освіти, зокрема університетської, окреслення вимог, яким мають відповідати національні освітні системи, щоб допомогти людині адаптуватися до швидко змінюваного соціально-економічного середовища. Такий науковий пошук стає невіддільним від теоретичних та прикладних досліджень в руслі тенденцій постіндустріального розвитку, економіки знань, які змінюють парадигму освіти.

В сучасних умовах конкурують три парадигмальні типи освіти: просвітницька(опирається на традиції просвітництва); індустріальна (враховує реалії індустріального суспільства, але не може забезпечити розвиток освіти в умовах загальносистемних соціальних змін); постіндустріальна (формується разом із становленням постіндустріального суспільства). Просвітницька парадигма освіти пов’язує своє існування з класичним університетом. За індустрільною парадигмою відбувається повне руйнування підвалин класичного університету з притаманними йому академічною свободою, автономією, повагою до людської індивідуальності, національними цінностями. Парадигма інноваційної освіти пов’язується з інноваційною освітою, провідною роллю університетів в суспільно-економічному житті країни[6, c. 175-176].

Кінець ХХ – початку ХХІ ст. характеризується постійно зростаючими обсягами знань, інформації, інновацій, якісно нових технологій тощо Це потребує системної зміни університетської освіти при збереженні її універсальності та фундаментальних основ. В дисертації узагальнено інформацію про особливості сучасного університету, його місію, яка міститься в документах міжнародних організацій (ЮНЕСКО, ВБ, ЄС) та документах національного рівня. Їх положення визначають наступні риси сучасного університету:

— університети – центри культури, знань, досліджень; вони мають виконувати почесну місію розповсюдження знань серед нових поколінь; навчальний процес в університетах має бути невіддільним від дослідницької діяльності (Велика Хартія Університетів, 1988р.);

— більш тісна участь університетів як центрів дослідницької роботи у вирішенні актуальних суспільних проблем своїх регіонів (ЮНЕСКО, 1996р.)

— університети як центри розвитку освіти для дорослих і неперервної освіти в новій економіці (ЮНЕСКО, 1997 р., 1998 р.);

— дві основні моделі університету: „університет-фірма” (наукові дослідження є другорядними) та „університет-суспільство” (фундаментальні і прикладні дослідження мають вирішальне значення) (ЮНЕСКО, 1998 р.);

— європейські університети мають зберігати нерозривний зв’язок з дослідницькою діяльністю, щоб навчити студентів методам проведення досліджень, привити їм навики критичного мислення; розвиток європейських університетів повинен відбуватися через спільну діяльність, утворення партнерських мереж і створення спільних програм (Асоціація Європейських університетів, 2001 р.);

— у національній інноваційній системі вищій школі відводиться ключова роль – не тільки в якості основи для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, але й мережевої бази для обміну інформацією і знаннями; університет представлений як науково-освітньо-промисловий комплекс (Всесвітній Банк, 2001 р.);

— ключові проблеми університетської освіти: досягнення сталого фінансування; забезпечення автономності і професіоналізму; приведення діяльності університетів у відповідності до стратегічних потреб регіонального розвитку; формування в Європі єдиного освітнього і науково-освітнього простору (Європейська Комісія, 2003 р.);

— поглиблення кооперації між університетами на національному та міжнародному рівнях у підготовці кваліфікованих фахівців; освітня стратегія університетської освіти має базуватись на принципах випереджаючої освіти (Україна, 2000 р.)[8, c. 208-210].

б) Фактори розвитку університетської освіти

Університетська освіта, як складова системи “університет”, представляє структуровану сукупність функціонально зв’язаних підсистем (освітньо-наукової та фундаментальних і прикладних досліджень), скоординоване поєднання яких забезпечує досягнення стратегічних цілей університету. Як важлива функція університетської діяльності, університетська освіта поєднує фундаментальні й прикладні дослідження з професійною підготовкою спеціалістів зі створенням системи неперервної освіти, збереженням національних традицій, соціально-економічним розвитком регіону. Нероздільність навчального процесу і наукових досліджень визначено одним з фундаментальних положень Болонської декларації. Університетська освіта є діяльністю (процесом) з виробництва, нагромадження, зберігання, передавання і розповсюдження знань. З точки зору економічної теорії університетська освіта, як особливий вид освітньої послуги, є економічним благом, яке проявляється в нагромадженні знань, засвоєнні нової інформації, формуванні нових компетенції[2].

Сучасний розвиток університетської освіти здійснюється під впливом найбільш значимих факторів:

посилення глобалізаційних тенденцій на рубежі ХХ-ХХІ ст. (контекст: економічний, технологічний, політичний, соціокультурний);

активізація постіндустріальних тенденцій (університет — епіцентр програмування регіонального економічного, соціального, культурного, екологічного розвитку; створення інноваційно-підприємницької моделі університету; університет як інститут неперервної освіти дорослого населення);

інтернаціоналізація вищої освіти і створення загальноєвропейського простору вищої освіти (ЕНЕА) та загальноєвропейського простору наукових досліджень (ERA);

особливість соціально-економічного розвитку в Україні в процесі трансформації усіх сфер життя суспільства (необхідність зміни структури економіки в напрямку суттєвого зростання частки високотехнологічних галузей);

розвиток інноваційного середовища (університет має формувати системну науково-освітню підготовку спеціаліста, в якій фундаментальна освіта поєднується з участю у науково-дослідній роботі);

фактор регіонального розвитку(створення технопарків, технополісів на базі університетів дозволить всебічно використовувати науково-технічний та інтелектуальний потенціал регіонів);

розвиток ринкових відносин (включення університетів в ринкові відносини визначає формування ринку науково-освітніх послуг).

В процесі структурного реформування освітньо-наукового комплексу України в рамках приєднання до Болонського процесу необхідно вирішити наступні основні проблеми на мікро- і мікрорівні: фінансові, організаційні, кадрові, ринкові, інформаційні, психологічні. Попри те, що у вітчизняній літературі чітко виписані напрями структурного реформування освітньо-наукового комплексу України в контексті входження в Болонський процес, проте відсутні розроблені чіткі стратегії для ВНЗ з метою успішної діяльності в єдиному європейському освітньо-науковому просторі. Дисертант виділив та обґрунтував можливості, які отримає вітчизняний освітньо-науковий комплекс при виконанні умов Болонського процесу (для державних органів влади в тому числі для Міністерства освіти та науки України, для адміністрацій ВНЗ, для вітчизняних викладачів, для вітчизняних студентів, для іноземних студентів і викладачів)[3, c. 35-36].

2. Оцінка сучасного стану розвитку університетської освіти України

а) Аналіз розвитку університетської освіти

Аналіз статистичних даних щодо стану вітчизняної систему вищої освіти та науки дозволяє окреслити наступні сучасні тенденції щодо забезпечення ефективного розвитку національної економіки на основі нових знань.

1. Україна сьогодні за індексом освіти, як складової частини індексу людського розвитку (ІЛР), посідає одне з перших місць у світовому рейтингу країн. Якщо за ІЛР у 2005 р. – ми займаємо 78 місце, то за індексом освіти – перебуваємо на рівні Італії (18 місце), Ізраїлю (23 місце) і навіть вище відповідного показника Японії (11 місце за ІЛР). Отже, в українському суспільстві сформовані передумови для формування і використання людського капіталу та елементів людського розвитку. Але їх практична реалізація не дозволяє адекватно забезпечити достатньо високі стандарти європейського рівня життя, в т.ч. й освіти.

2. Відзначається позитивна динаміка та регіональні особливості доступу до якісної освіти споживачів освітніх послуг (рис.2). Відзначене зростання попиту на освіту, розширення доступу до навчання різних вікових груп населення, зростання цінності диплому про закінчення вищої освіти в цілому відповідає світовим тенденціям і закономірностям розвитку вищої освіти під впливом процесів глобалізації та євроінтеграції.

3.Розширення мережі ВНЗ і пов’язане з цим створення філіалів столичних ВНЗ, активізація процесу так званої „університетизації” ВНЗ. Стрімке розширення мережі ВНЗ, які не мають науково-педагогічних шкіл, відповідного рівня розвитку освітньо-наукового, матеріально-технічного, інформаційного забезпечення, стає серйозною загрозою щодо забезпечення якісних параметрів освіти, її відповідності рівню європейських норм та вимог інноваційного розвитку.

4. Післядипломна освіта та освіта впродовж всього життя, яка має великі резерви для свого зростання. Сьогодні питома вага вікових категорій студентства, старше 24 років, які навчаються у системі закладів вищої освіти, складає: для ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації – 7% — 8%; для ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації – 12% -13%. У ВНЗ ІІІ-ІУ рівня акредитації частка вікової групи 14-24 років становить 84,7% (зниження на 5% порівняно з попереднім роком). Очевидно, що в контексті інноваційного розвитку, європейської інтеграції необхідно збільшувати обсяги залучення молоді віком 18-22 років до отримання вищої освіти, тим самим забезпечувати такий рівень доступу (67%), який би відповідав рівню європейських країн, що заплановано досягнути до 2015 р[4, c. 38-40].

5. Фінансування вищої освіти.В контексті забезпечення рівного доступу до якісної вищої освіти важливе значення має вирішення питань щодо фінансування підготовки кадрів у вищій школі. Реально видатки на освіту у 2000р. становили 4,2% ВВП, у 2001р. — 4,7% ВВП, у 2002 р.- 5,6% ВВП, 2003 р. – 5,8% ВВП, 2004 р. – 5,3%. В європейських країнах витрати на освіту (за рахунок всіх джерел фінансування) становлять: Австрія -5,7% ВВП, Данія – 7,1% ВВП, Ісландія – 6,7% ВВП, Швеція – 6,5% ВВП. У 2005-2006 р.р зведений бюджет на освіту в Україні зріс відповідно на 36,5% та 28, 2%, що дозволяє поліпшити матеріально-технічний стан ВНЗ, підвищити зарплату науково-педагогічним працівникам, стипендії аспірантам, студентам. Проте існуючий рівень бюджетного фінансування галузі не повною мірою задовольняє її поточні потреби. Відтак фінансування не має інвестиційного характеру, не забезпечує модернізацію і розвиток національної системи освіти.

6. За роки державної незалежності вища школа зіткнулися з проблемами: постаріння кадрів, відсутності мотивації молоді до опанування професії педагога, низької заробітної плати, низького престижу педагогічної роботи. Невирішеною залишається проблема педагогічного навантаження, обсяги якого перешкоджають на належному рівні здійснювати освітню та науково-дослідну роботу. Динаміка показника співвідношення чисельності студентів і професорсько-викладацьких кадрів вищої кваліфікації (на 100 студентів денної форми навчання) має стійку спадну тенденцію, оскільки в аналізований період стрімке зростання доступу до навчання супроводжується міграцією науково-педагогічних кадрів в інші сфери діяльності та за кордон. На думку автора, для подолання відзначеної тенденції, як реальної загрози підвищенню якості навчання в українських ВНЗ, необхідна ефективна кадрова політики в цій сфері. Серед її напрямів: формування кадрового резерву; формування резерву для вступу в аспірантуру, докторантуру; виявлення тих перспективних молодих науковців, які через стажування в зарубіжних ВНЗ і провідних наукових закладах могли б забезпечувати в Україні відкриття нових наукових напрямків, адекватних європейським стандартам.

7. Особливо гостро стоїть питання матеріально-технічного забезпечення ВНЗ для виконання університетською освітою її місії та стратегічних завдань. Розвиток матеріально-технічної бази ВНЗ відстає від динаміки всіх інших освітніх процесів. За період 1996-2004 р.р. приріст зарахованих студентів на перший курс ВНЗ становив – 162,4%, контингенту студентів – 163,8%, а загальна площа приміщень всіх ВНЗ зросла лише на 36,8%. У відродженні матеріально-технічної бази фундаментальних та прикладних досліджень університетів активну участь мають прийняти відповідні структурні підрозділи Міністерства освіти і науки України, регіональні наукові центри НАН України, МОН України.

8. Розвиток науки в університеті засвідчує: значний кадровий потенціал вищої школи України, який налічує 70 тис. науково — педагогічних та майже 9 тис. наукових працівників; зростання кількості викладачів, які залучаються до наукової роботи; позитивна динаміка основних показників наукової діяльності ВНЗ; зростання кількості підготовлених монографій (1700 найменувань у 2005 р.) та підручників (800 найменувань). Проте недостатнім є захист інтелектуальної власності отриманих наукових результатів ВНЗ[5, c. 48-49].

б) Вдосконалення функціонування університетської освіти України в умовах інноваційного розвитку

На університетську освіту чинять вплив наступні найбільш значимі фактори зовнішнього середовища, серед яких: посилення глобалізації на рубежі ХХ-ХХІ сторіч; активізація постіндустріальних тенденцій в економіці зарубіжних країн; інтернаціоналізація вищої освіти та створення європейського простору освіти та дослідницької діяльності. Серед факторів впливу внутрішнього середовища на розвиток університетської освіти найпомітнішими є: соціально-економічний розвиток в Україні в процесі трансформації усіх сфер життя суспільства; розвиток інноваційного середовища; фактор регіонального розвитку; розвиток ринкових відносин.

Зміст інноваційної університетської системи освіти як науково-навчально-культурного комплексу, добровільного об’єднання закладів, установ та організацій, усіх зацікавлених у навчанні та вихованні нового рівня світогляду вільної людини сконцентровано у його меті та місії. Головна мета – гармонійно розвинена особистість, зрощування духовних та культурних цінностей, навчання та виховання вільної людини в умовах сьогодення України. Додаткова мета – культура оцінки усіх продуктів університетської діяльності. Фундаментальна місія полягає у підвищенні престижу та конкурентоспроможності молодої людини сучасної України.

Сталий розвиток університетської системи освіти визначено як складний динамічний процес, що синергетично вміщує сукупність вимог: траєкторію розвитку, що має потрапити за певний час у цільову множину станів; її невихід на інтервалі прогнозування за певну множину “безпечних” станів; майже монотонне зростання (рівня якості освіти) чи зменшення (рівня невдоволення організацією навчання) певних показників розвитку на визначеному інтервалі часу з наступним збереженням їх у заданих інтервалах допустимих значень; асимптотична сталість (стабілізованість) траєкторії, що запроектована програмою дій; гармонізація інтересів сторін, учасників навчально-виховного процесу.

Підвищення ефективності університетської освіти в умовах відсутності інвестицій у розвиток пов’язано із пошуком нових внутрішніх ресурсів. Головним із внутрішніх ресурсів є організаційна культура як явище, що слід діагностувати та впроваджувати її зміни в обраному напрямку.

Методика інструментальної оцінки організаційної культури дозволяє провести діагностику найважливіших аспектів організації, що визначають її культуру. Виявлено закономірність типологізації культур та моделей розвитку університетської освіти. Так, консервативній моделі розвитку відповідає ієрархічна культура, експансивній – ринкова культура, гнучкій – кланова організаційна культура, синергетичній – адхократична, чи інноваційна, організаційна культура[1, c. 95-97].

Розвиток університетської освіти означає приведення її у відповідність до нових суспільних вимог та норм, закономірностей та тенденцій розвитку ХХІ століття. Для сталого розвитку потрібна поява нових моделей сталого розвитку та інноваційної університетської системи неперервної випереджаючої освіти. Моделей, які спираються на національні та регіональні відмінності та здобувають свою визначеність енергією вільного творчого колективу особистостей.

Проведений аналіз дозволяє окреслити лише окремі риси інноваційної університетської системи освіти ХХІ століття: освіта повинна бути вільною, надавати свободу всім своїм членам, позбавлена обмежень вияву спонтанної людської творчості, тобто відповідати адхократичному типу організаційної культури; внутрішні, глибинні цінності тих, хто навчається, мають збігатися з цінностями інноваційної університетської системи освіти; наукова діяльність характеризується єдністю у різноманітті, а розподіл дисциплін за факультетами замінюється гнучкою системою формування багатьох тимчасових взаємозв’язаних робочих груп; дискурсний вибір та проблемні ситуації є надто важливими для професійної практики з дослідження та викладання; всі підрозділи академічного персоналу підпорядковані безобмежному формуванню робочих груп; університет є суспільною рамкою для багатьох проблемних галузей; університет має розширювати можливості для практик нерегульованої соціальної діяльності, що надає можливість студентам застосовувати засвоєне на заняттях та активніше підготуватися до адаптації в навколишньому середовищі[5, c. 55-56].

Висновки

Визначення у ХХІ ст. нової ролі університетської освіти стає невіддільним від теоретичних та прикладних досліджень в руслі тенденцій постіндустріального розвитку. В умовах постійно зростаючих обсягів знань, інформації, інновацій, якісно нових технологій потребує системної зміни університетська освіта. Міжнародні організації (ЮНЕСКО, ВБ, ЄС), документи національного рівня наголошують на важливості дотриманні базових принципів університету (фундаментальність, якість, неперервність і наступність освіти і науки, єдність навчання, досліджень і виховання, інтеграція у світове і національне освітньо-наукове співтовариство, відкритість, автономія) та виконанні його місії (надання високоякісної університетської освіти, виховання гармонійно розвиненої особистості, всебічний розвиток фундаментальних й прикладних наукових досліджень, поступова інтеграція у світовий освітянський простір, збереження кращих традицій вітчизняної системи освіти).

Університетська освіта представляє структуровану сукупність функціонально зв’язаних підсистем (освітньо-наукової та фундаментальних і прикладних досліджень), скоординоване поєднання яких забезпечує досягнення стратегічних цілей університету. Як важлива функція університетської діяльності, університетська освіта поєднує фундаментальні й прикладні дослідження з професійною підготовкою спеціалістів зі створенням системи неперервної освіти, збереженням національних традицій відповідно до інтересів держави та регіону.

Список використаної літератури

1. Вища освіта України — європейський вимір: стан, проблеми, перспективи // Вища школа. — 2008. — № 7. — С. 78-125

2. Державна програма економічного і соціального розвитку України на 2008 рік [інтернет ресурс: http://zakon1.rada.gov.ua/gi-bin/laws].

3. Кіпень В. Проблемний стан вищої школи : бачення і оцінки // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2000. — Вип. 31: Філософія.Політологія. — С. 30-36

4. Мещанінов О.П. Проблеми розвитку університетської системи освіти: регіональний аспект // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т.13. Педагогіка. – C. 32-40

5. Мещанінов О.П. Сталий розвиток університетської системи освіти // Теорія і практика управління соціальними системами: Щоквартальний науково-практичний журнал. – Харків: НТУ “ХПІ”, 2002. – № 3. – C. 46-57

6. Мещанінов О.П. Сучасні моделі розвитку університетської освіти в Україні: Монографія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. – 460 с.

7. Рейтинг МОНУ 2007: Ранжування вищих навчальних закладів в межах груп [інтернет ресурс: www.osvita.org.ua]

8. Ходикіна І.Ю. Трансформація університетської системи в концепції університету ХХІ сторіччя // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Конкурентний потенціал і євро інтеграція (регіональні аспекти) (Збірник наукових праць) / НАН України, Інститут регіональних досліджень; Редкол.: Відп. ред. акад.. НАН України М.І. Долішній. – Львів, 2006. – Вип. 1 (57). — С.207-215.