Управління активами і пасивами комерційного банку

Вступ.

РОЗДІЛ 1 Стратегії та методи управління ліквідністю в комерційному банку.

1.1 Теорії управління банківською ліквідністю та методи її управління.

1.2 Концепція інтегрованого управління активами і пасивами комерційного банку.

1.3 Банківські ризики і методи їхнього регулювання.

РОЗДІЛ 2. Управління ліквідністю в АБ „Аллонж”.

2.1.Характеристика фінансового стану та результатів діяльності банківської установи.

2.2 Методи управління ліквідністю в АБ „Аллонж”.

2.3 Криза ліквідності і дії комерційного банку.

Розділ 3. Удосконалення управління ліквідністю комерційного банку

3.1 Основні напрями удосконалення системи управління ліквідністю комерційного банку.

3.2 Рекомендації з підвищення ліквідності і платоспроможності банку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Актуальність теми.На початковому етапі розвитку економіки незалежної держави спостерігалось послаблення ліквідності комерційних банків. Причини цього були в бюджетному дефіциті, інфляції, зростанні цін, спаді виробництва, зростанні неплатежів, що перейшло в платіжну кризу.

Є небагато можливостей впливу на кожен із названих процесів і на сукупність їх у цілому в прагненні подолати негативні наслідки розвитку економіки, а також послабити ліквідність банків. Обмежені можливості такого впливу має в своєму розпорядженні й кредитна система. Поглиблення банківської реформи в Україні та всебічне зміцнення на цій основі національної банківської системи, забезпечення на ділі її ефективної підтримки з боку держави розглядається як одне з пріоритетних завдань економічної політики на сучасному етапі.

За висловом відомого англійського економіста і державного діяча Дж.М. Кейнса, ліквідність — не що інше як "спрямованість до кращого — бажання забезпечити себе ліквідними ресурсами на випадок непередбачених обставин, труднощів і депресій " („Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”). Більша частина проблем у банківській сфері, що пов’язані з ліквідністю, виникає за межами банків, походить від клієнтів банків.

Таким чином актуальність проблеми ліквідності комерційного банка в наш час важко переоцінити. Саме поняття ліквідності банку включає в себе цілу низку заходів, що їх мають проводити фахівці банку з метою підтримання ліквідності установи на належному рівні і в той же час не втратити можливість отримання додаткового прибутку.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дипломної роботи є розробка організаційно-методичних рекомендацій з удосконалювання управління ліквідністю комерційного банку.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємозалежних завдань:

· розкрити сутність і зміст ліквідності комерційного банку;

· виявити шляхи управління активами і пасивами комерційного банку, що забезпечують отримання максимального прибутку і, в той же час підтримання на належному рівні ліквідності банківської установи;

· дослідити на прикладі діючого комерційного банку методи управління ліквідністю;

Предмет дослідження.Предметом дослідження є теоретико-методологічні і прикладні проблеми управління ліквідністю комерційного банку.

Об'єкт дослідження.Об'єктом дослідження є активи і пасиви комерційного банку.

Теоретичною методологічною основою дипломної роботи являються основні положення і висновки, сформульовані в наукових фундаментальних працях вітчизняних і закордонних економістів в області теорії банківської справи.

В якості емпіричної бази дослідження використані законодавчі і нормативні документи регулюючі банківську діяльність в Україні.

Інформативною основою є праці українських і закордонних фахівців в області теорії і практики банківської справи в Україні; матеріали наукових конференцій; періодичної преси.

У ході дослідження використовувалися загальнонаукові методи, методи порівнянь, угруповань, спостереження, обстеження, комплексної оцінки, аналітичні процедури й ін.

Практична значимість дослідження полягає в тому, що в роботі зроблена спроба розкрити деякі аспекти управління активами і пасивами комерційного банку, що забезпечують підтримання належного рівня прибутковості і ліквідності комерційного банку.

Структура дипломної роботи.Робота складається із вступу, трьох глав, висновку, списку використаної літератури, додатків.

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дипломної роботи, відбивається ступінь вивченості проблеми, визначаються мета і задачі дослідження, формується практична значимість рекомендацій і пропозицій.

В першому розділі "Стратегії та методи управління ліквідністю комерційного банку” досліджуються теоретичні аспекти підтримання банківської ліквідності.

Другий розділ „Управління ліквідністю в АБ „Аллонж”” присвячено дослідженню практичного застосуванню методів управління ліквідністю комерційним банком.

В третьому розділі „Удосконалення управління ліквідністю комерційного банку” наведено можливі шляхи покращення управління комерційним банком.

У висновку сформульовані основні висновки і пропозиції за результатами дипломного дослідження.

РОЗДІЛ 1 Стратегії та методи управління ліквідністю в комерційному банку.

1.1 Теорії управління банківською ліквідністю та методи її управління.

Термін „ліквідність” (від лат. Lіquіdus — рідкий, текучий) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей у кошти .[10, c.217]

Поняття ліквідність комерційного банку означає можливість банку тимчасово і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зобов'язань перед усіма контрагентами, що визначається наявністю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розміщенням і величиною засобів по статтях активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів. [14, c.95]

Іншими словами, ліквідність комерційного банку базується на постійному підтриманні об'єктивно необхідного співвідношення між трьома її складовими — власним капіталом банку, залученими і розміщеними їм засобами шляхом оперативного управління їхніми структурними елементами.

З врахуванням цього у світовій банківській теорії і практиці ліквідність прийнята розуміти як "запас" чи як "потік". При цьому ліквідність як "запас" містить у собі визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов'язання перед клієнтами у визначений конкретний момент часу шляхом зміни структури активів на користь їхніх високоліквідних статей за рахунок наявних у цій області невикористаних резервів.

Ліквідність як "потік" аналізується з погляду динаміки, що припускає оцінку здатності комерційного банку протягом визначеного періоду часу змінювати сформований несприятливий рівень ліквідності чи запобігати погіршенню досягнутого, об'єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових засобів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом зростання доходів.

Для здійснення операційної діяльності, пов'язаної з залученням коштів і їхнім розміщенням в умовах ринкової невизначеності майбутнього попиту і надходжень готівкових засобів за визначений період, банку потрібні засоби в їхній ліквідній формі, тобто такі активи, що могли б бути легко і швидко перетворені в готівку з невеликим ризиком утрат чи узагалі без нього.[26]

Таким чином, ліквідність комерційного банку — це можливість використовувати його активи в якості готівкових коштів чи швидко перетворювати їх у такі.

Комерційний банк вважається ліквідним, якщо суми його готівкових засобів і інших ліквідних активів, а також можливості швидко мобілізувати засоби з інших джерел достатні для своєчасного погашення боргових і фінансових зобов'язань. Крім того, ліквідний резерв необхідний для задоволення практично будь-яких непередбачених фінансових потреб: укладання вигідних угод по кредиту чи інвестуванні; на компенсування сезонних і непередбачених коливань попиту на кредит, заповнення засобів при несподіваному вилученні внесків і т.д..

У вітчизняній економічній літературі, на відміну від сталої міжнародної банківської термінології, часом змішуються два поняття — ліквідність балансу банку і платоспроможність останнього, що в наступному приводить до ототожнення методів і способів підтримки ліквідності і платоспроможності кредитних інститутів. Якщо перше в більшому ступені справа самого банку і він самостійно вибирає в конкретних умовах ті чи інші способи підтримки своєї ліквідності на рівні установлених норм, то друге, як правило, відноситься до функцій держави в особі Центрального банку. [21]

У процесі управління активами і пасивами банку менеджери повинні одночасно вирішувати наступні традиційно обумовлені задачі, так звані функції управління банківською ліквідністю:

· задоволення попиту на кредити;

· задоволення побажань вкладників по вилученню депозитів;

· демонстрація ринкової надійності банку;

· обмеження вартості залучених на ринку ресурсів;

· оптимізація сукупного прибутку банку.

Хоча з першого погляду задачі виглядають досить суперечливо, тому що задоволення попиту на будь-які кредити навряд сумісно з обмеженням вартості залучених ресурсів, а задоволення вимог по вилученню депозитів з неприбутковою реалізацією активів, однак у рамках розумних обмежень (системи стратегічних лімітів) вони цілком розв'язувані. Таким чином, як і в будь-якому управлінському процесі, необхідно розрізняти стратегічну і тактичну складові процесу управління банківською ліквідністю.

Історично в міру розвитку фінансових ринків, їхніх окремих секторів, державних систем грошово-кредитного регулювання, банківської системи розвивалися і різні теорії управління банківською ліквідністю: теорія комерційних позичок, теорія переміщення, теорія очікуваного доходу, теорія управління пасивами і т.д. Усі вони мають свої недоліки й у чистому виді навряд можуть бути застосовні при виборі стратегії і тактики управління ресурсами. Однак, в залежності від ситуації, запропоновані цими теоріями підходи використовуються в реальній практиці і дозволяють регулювати ліквідність і платоспроможність банку.[15]

Теорія комерційних позик.Теорія комерційних позик бере початок з англійської банківської практики XVIII ст.

Сутність цієї теорії полягає в тому, що комерційний банк забезпечує свою ліквідність, якщо його активи розміщені в короткострокові позики, які вчасно погашаються при стабільному рівні ділової активності. Банк повинен фінансувати послідовні стадії руху товарів на всіх стадіях від виробництва до споживання. В наш час ці позики можна порівняти з позиками під товарні запаси та позиками на поповнення оборотного капіталу. Згідно з даною теорією, протягом значного періоду історії банківської справи вважалось, що банки не повинні кредитувати операції на фондовому ринку, купівлю нерухомості або споживчих товарів та надавати довгострокові кредити сільському господарству. Зазначимо, що аналогічним чином діяли й українські комерційні банки в 1992-1993 pp., кредитуючи переважно торгово-посередницькі структури.

Основним недоліком теорії було те, що вона не спиралася на кредитні потреби економіки під час фази зростання економічного циклу. Жорстке дотримування теорії забороняло банкам фінансувати розширення діяльності підприємств: фінансування капіталовкладень в обладнання, будівлі, худобу, землі. Нездатність банків задовольняти подібні потреби в кредитах стала важливим фактором виникнення та розвитку конкуруючих фінансових інститутів, таких як ощадні банки, позичково-ощадні асоціації, фінансові компанії споживчого кредиту та кредитні спілки. Аналогічні тенденції простежуються останнім часом і на українському банківському ринку. Орієнтація комерційних банків протягом 1992-1994 pp. переважно на торгово-посередницькі структури сприяла переходу частини банківських послуг до таких фінансово-посередницьких структур як довірчі товариства (операції з фінансовими коштами фізичних осіб), інвестиційні фонди, кредитні спілки (споживче кредитування), спеціалізовані іпотечні та земельні банки.

Теорія переміщення.Сутність цієї теорії полягає в тому, що банк може бути ліквідним, якщо його активи можна перемістити або продати іншим кредиторам за готівку. Якщо кредити не погашаються в належний термін, передані в забезпечення позики товарно-матеріальні цінності або, наприклад, цінні папери можуть бути продані на ринку за готівку або при необхідності позики можуть бути рефінансовані в центральному банку.

Таким чином, умовою покриття потреб окремого комерційного банку в ліквідних коштах є постійна наявність активів, які можна легко продати. Аналогічним чином банківська система буде ліквідною, якщо Центральний банк вільно купуватиме запропоновані для переобліку активи.

Легкореалізовані цінні папери довгий час розглядались як одне з найкращих джерел ліквідних ресурсів. Такі цінні папери можна легко перетворити в готівку, тому на них часто посилаються, як на резерви другої черги (другорядні). Щоб забезпечити конвертованість без затримок і втрат, другорядні резерви мають відповідати трьом вимогам:

· висока якість;

· короткий термін погашення;

· можливість вільної реалізації.

Вони мають бути вільними від кредитного ризику та ризику зміни ринкових процентних ставок і придатними до ринкової реалізації. Щодо строків погашення активів, які використовуються як резерв ліквідності, немає певних вимог, але загальним правилом є можливість реалізації в найкоротший термін.

Недоліки: хоч теорія переміщення має наукове обґрунтування, більшість банків, які й дотримувались, не обминули проблеми ліквідності в 20—30-ті роки. Окремі банки значну увагу приділяли онкольним позикам, забезпеченим цінними паперами. розраховуючи на те, що ці позики можуть бути повернуті протягом 24 годин. Коли ринкова вартість цінних паперів почала падати, банки зрозуміли, що погашення цих позик несе збитки. Враховуючи, що позики не підлягають рефінансуванню у федеральних резервних банках, Центральний банк не міг надати додаткових ресурсів. І, оскільки "правила прийнятності" цінних паперів визначались, спираючись на теорію комерційних позик, кредит у федеральних резервних банках було їм гарантовано, поки банки розміщували кошти в короткострокові комерційні кредити. Однак масштаби американського підприємництва вимагали від банків надання середньо- та довгострокових кредитів на цілі, які не визнавались "правилами прийнятності". Незважаючи на негативний досвід 30-х років, теорія переміщення має багато послідовників. Останніми роками наголос у забезпеченні ліквідності робиться на розміщення банківських коштів у цінні папери уряду, що легко реалізуються.

Враховуючи світовий історичний досвід, можна констатувати: по-перше, в період 1992 — 1993 pp. теорія переміщення не знайшла свого відображення на українському фінансово-кредитному ринку. Причиною цього, на нашу думку, перш за все, був брак цінних паперів, які б відповідали "правилам прийнятності" і могли бути включені до резервів другої черги.

З початку 1995 року такі цінні папери у вигляді векселів облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та облігацій внутрішньої місцевої позики (ОВМП) з'явилися. Це, а також можливість оформлення заборгованості векселями, використання ОВДП як обов'язкових резервів банків, впровадження факторингових операцій створило передумови для використання теорії на банківському ринку України.

Застосуванню принципів даної теорії в українській банківській практиці сприяє і впровадження ломбардного кредиту.

Теорія очікуваного доходу.Сутність цієї теорії полягає втому, що банківську ліквідність можливо прогнозувати, якщо в основу графіка платежів у погашення кредитів покласти майбутні доходи позичальника. Вона не заперечує розглянутих вище теорій, але підкреслює, що поєднання доходів позичальника з погашенням позики більш доцільне, ніж акцент на забезпечення кредиту. Теорія стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати, змінюючи структуру строків погашення кредитів і інвестицій. Так короткострокові кредити промисловості більш ліквідні, ніж довгострокові кредити, а кредити споживачам на оплату покупок з відстрочкою сплати більш ліквідні, ніж іпотечні позики під житлове будівництво.

Теорія визнає розвиток і швидке зростання окремих видів кредитів, які сьогодні складають значну частину кредитного портфеля комерційних банків: термінових кредитів діловим фірмам, споживчих кредитів з відстрочкою погашення, позик під нерухомість. Ці позики мають одну загальну властивість, що підвищує ліквідність, а саме: їх можна погашати з відстрочкою. Портфель, значна частина якого складається з кредитів, котрі передбачають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення головного боргу та процентів, є ліквідним, оскільки регулярні потоки готівкових коштів легко планувати. Коли потрібні ліквідні кошти, готівку можна використовувати, її можна реінвестувати для підтримки ліквідності в майбутньому.

Особливості:Теорія очікуваного доходу сприяла тому, що багато банків поклали в основу формування кредитно-інвестиційного портфеля ефект ступінчастості: цінні папери так підбираються за строками погашення, щоб надходження були регулярними та передбачуваними. У таких умовах портфель за показником регулярності платежів готівкою наближається до портфеля кредитів з регулярним погашенням боргу та процентів. Вплив цієї теорії на розвиток української банківської системи був незначний.

Теорія управління пасивами.Сутність цієї теорії полягає в тому, що банки здатні вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів ринку. Спершу захисниками цієї теорії найбільш активно виступали великі банки провідних фінансових центрів багатьох країн, але пізніше її прийняли скрізь. Її виникнення пов'язано з відновленням ринку федеральних фондів у 50-ті роки та наступним розвитком продажу строкових депозитних сертифікатів як головного інструмента грошового ринку. Для поповнення ліквідних ресурсів банки позичають кошти також у Федеральних резервних банків, на доларовому ринку або у своїй банківській холдинг-компанії.

На наш погляд, в Україні використання теорії має обмежений характер, адже залучення коштів здійснюється на платній основі. А в умовах обмеження ринку кредитів додаткове залучення платних фінансових ресурсів недоцільне, оскільки воно не знаходить додаткових прибуткових сфер інвестування.

Таким чином, можна зробити висновок, що теоретико-методологчні основи категорії "ліквідність" побудовані на положенні, що накопичення грошей не приносить користі в противагу інвестуванню. А тому ми вважаємо, що методологічною основою цього є теорія англійського економіста Дж.М.Кейнса (кейнсіанська теорія). За кейнсіанської теорією найбільшого темпу економічного зростання можна досягти за мінімального рівня заощадження. В ідеальному випадку всі заощадження інвестуються.[28]

Це безпосередньо стосується проблематики оптимізації обсягу ліквідних коштів. Адже. як уже зазначалося, в ліквідній формі доцільно зберігати мінімально необхідний рівень фінансових ресурсів. Решта їх спрямовується в інвестиції. Саме таким чином досягається максимізація прибутку (доходу).

Банківські установи зацікавлені строго контролювати готівкові кошти, зберігати в ліквідній формі лише мінімально необхідну частину своїх коштів. Адже для комерційних банків джерелом отримання прибутків є операції з управління активно-пасивними коштами. Підвищення ліквідності передбачає зниження прибутковості банку у зв'язку із збільшенням частки ліквідних активів. Це пов'язано з тим, що кошти в ліквідній формі — готівка, поточні рахунки клієнтів, короткострокові державні цінні папери – хоча і легко реалізуються, але найменш доходні.

Звідси висновок, що рівень ліквідності економіки взагалі перебуває в залежності від переваги виконання тих чи інших грошей. Адже гроші сприяють функціонуванню економіки двома загальними напрямками залежно від того, виконують готівкові гроші функцію засобу обігу чи функцію засобу накопичення. Від поєднання цих двох функцій грошей, які знаходяться в пасивах банків, залежить рівень ліквідності економіки країни в цілому. Цей рівень тим вищий, чим активніше гроші виконують функцію засобу накопичення.

Питання забезпечення відповідного рівня ліквідності набуває особливої актуальності в умовах масового вилучення коштів вкладниками банківських установ. Якщо банківська установа не забезпечить рівня зберігання належної частини коштів у ліквідній формі (готівка та кошти, що мають бути повернуті через короткий термін часу), вона не зможе забезпечити виконання своїх фінансових зобов'язань.

На основі аналізу існуючих теорій управління ліквідністю і реальною банківською практикою можна визначити альтернативні підходи до підтримки платоспроможності банку: його менеджери повинні або мати завжди в запасі необхідний обсяг платіжних коштів (ліквідних активів), або можливість залучити їх у будь-який момент, коли це буде потрібно, на фінансових ринках. Дані альтернативи визначають зміст основних стратегій управління ліквідністю: стратегії управління активами, стратегії управління пасивами, стратегії управління активами і пасивами .

Враховуючи, що стан ліквідності банку визначається з одного боку структурою та стабільністю ресурсної бази, з другого боку — структурою та якістю портфеля активів, політика ліквідності банку спрямована на стратегію збалансованого (одночасного) управління і активами, і пасивами.

Ключовим моментом такого управління є розгляд пасивів і активів банку як єдиного цілого, що визначає роль сукупного портфеля банку в досягненні основної мети — отримання максимального прибутку при підтримці ліквідності на достатньому рівні.[25]

Перевагою обраної стратегії є гнучкість, яка дозволяє вибирати найбільш вигідне поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних вимог та змін в ринкових цінах. Згідно даної стратегії управління ліквідністю банку розкладається на три основні напрями діяльності:

1) аналіз структури ресурсної бази та джерел і факторів, що впливають на процес її формування (управління пасивами);

2) аналіз структури та якості активів і факторів, що визначають переваги і недоліки розміщення коштів у різні види активів (управління активами);

3) застосування інструментів і засобів ефективного управління активами і пасивами для підтримки ліквідності на достатньому рівні.

Управління пасивами.Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи. Зобов’язання, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо.

Мінливі зобов’язання — це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, кредитори тощо.

Стабільні зобов’язання (керовані пасиви) — джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать строкові вклади як юридичних, так і фізичних осіб, депозитні сертифікати, кошти, куплені в інших банках, в тому числі і в НБУ, та цінні папери, емітовані банком, з фіксованими строками погашення .

Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці з визначенням питомої ваги кожної групи ресурсів в загальному обсязі зобов’язань та в розрізі валют.

Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності ресурсної бази екстраполюються на прогнозований відрізок часу і використовуються при оцінці потреби в ліквідних активах, який банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності.

Управління активами. На рівень ліквідності банку в значній мірі впливає якість активів, зокрема, кредитного портфеля банку. При визначенні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, а й імовірність таких надходжень. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають пролонгації вважаються низьколіквідними. До низьколіквідних також відносяться дебіторська заборгованість (крім сумнівної) довгострокові кредити, цінні папери та фінансові інвестиції, які за договірними умовами не можуть бути перетворені у грошову форму протягом тривалого періоду (понад рік). До неліквідних активів відноситься прострочена та сумнівна кредитна, вексельна і дебіторська заборгованість.

Ефективність процесу управління активами с точки зору ліквідності оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів у грошову форму (часовий компонент) та вартістю підтримки ліквідності (вартісний компонент). Тому політика ліквідності спрямована на вирішення дилеми «ліквідність-прибутковість».

Враховуючи, що найбільш стабільні джерела коштів потребують найбільших витрат, а найбільш ліквідні активи — недоходні або низькодоходні, використання мобілізованих ресурсів для проведення доходних операцій банк регламентує шляхом лімітування активних вкладень через систему показників.[22]

До недавнього часу у плануванні активних вкладень банк використовував метод загального фонду коштів. В основу метода закладена ідея об’єднання всіх видів пасивів в загальний портфель ресурсів, а вже з нього розподілення коштів між видами активів відповідно до пріоритетів банку. В рамках методу загального фонду коштів встановлена черговість у формуванні окремих видів активів. В першу чергу ресурси спрямовуються на формування резервів ліквідності, а саме обов’язковий резерв на коррахунку в НБУ.

Другочерговими активними вкладеннями є вторинні резерви ліквідності. Розмір вторинних резервів визначається відповідно до структури пасивів, а саме кількістю корпоративних клієнтів банку та розміру їх потреби в коштах. В третю чергу ресурси спрямовуються на підтримку вкладень в основні засоби та товарно-матеріальні цінності, в межах нестачі капіталу.

Капітал банку повинен стати єдиним джерелом формування вкладень в матеріальні активи. Для цього банк здійснює заходи по реалізації надмірних капіталізованих активів та нарощуванню капіталу банку.

В умовах нестабільного фінансового ринку держави банк поступово переорієнтовує свою політику в управлінні ліквідністю на метод структурування фондів. Застосування цього методу пов’язує динаміку пасивів з динамікою активів і зменшує ризик незбалансованої ліквідності.

За допомогою даного метода джерела коштів розподіляються за строковістю. Банк здійснює програми роботи з коштами до запитання та програми роботи зі строковими депозитами, враховуючи, що кошти до запитання потребують більших резервів ліквідних активів, ніж строкові. При використанні даного методу банк визначає за рахунок яких пасивів буде фінансуватися окрема група активів і в якому співвідношенні через систему показників ліквідності. Враховуючи, що історична структура активів і пасивів сформована за методом загального фонду, банк має можливість застосовувати метод структурування фонду на данному етапі лише на приріст пасивів та нові активні вкладення.

У сучасній практиці банки використовують стратегію управління активами і пасивами, тому що ця стратегія дозволяє одночасно враховувати сильні сторони стратегій управління активами і управління пасивами, нівелюючи їхні негативні наслідки (зниження рівня прибутковості при створенні надмірних резервів ліквідності і високий рівень процентного ризику і ризику неплатоспроможності при орієнтації на підтримку ліквідності через покупку активів на грошовому ринку в моменти утворення розривів ліквідності). Однак кількісні параметри співвідношення накопиченої ліквідності (що існує у виді грошових резервів чи резервів другої черги) і покупної ліквідності (оцінюваної як сукупний обсяг кредитних лімітів, відкритих на банк) і проблема визначення сукупної потреби банку в ліквідності залишаються однією з основних проблем управління активами і пасивами. Справа в тім, що рівень попиту на кредити і можливість залучення депозитів залежать не тільки від внутрішніх характеристик фінансового стану банку і його бізнесу, але і від цілого ряду зовнішніх факторів див. Рис. 1.1

Головна проблема управління ліквідністю полягає в тому, що кризовий стан економіки, на яке не можуть уплинути менеджери банку, приводить одночасно як до недоліку покупної ліквідності: грошова пропозиція скорочується, так і накопиченої ліквідності: порушуються графіки обслуговування кредитів, клієнти мають потребу в їхній пролонгації. Одночасно з цим росте попит на нові кредити, тому що клієнти також відчувають недостаток коштів, а ціни на ринку цінних паперів падають.

Таким чином, при розробці стратегії управління ліквідністю банку його менеджери повинні заздалегідь передбачати можливі ситуації розвитку зовнішнього середовища і виробити більш-менш тверді критерії створення резервів ліквідності і їх окремих складових. Крім цього, стратегія управління ліквідністю повинна передбачати свідому зміну активів і пасивів і їхніх основних співвідношень убік формування більш стабільної структури банківських операцій.

Банківський менеджмент зможе успішно вирішити проблему управління ліквідністю тільки тоді, коли заздалегідь буде готовий до реагування на зміну зовнішніх і внутрішніх визначальних її факторів. У противному випадку управління ліквідністю перетвориться в «латання дір», що безсумнівно буде супроводжуватися і недоодержанням процентного доходу, а іноді і прямими збитками.

Для реалізації обраної в процесі перспективного планування стратегії управління ліквідністю менеджери банку можуть використовувати самі різні методи. Так, стратегія управління активами вимагає визначення підходу до розрахунку необхідного обсягу платіжних коштів, що повинні резервуватися в ліквідному виді для забезпечення своєчасного виконання банківських зобов'язань. Тут теорія називає два альтернативних підходи: Метод фондового пула і метод конверсії фондів.[15, 9]

Метод фондового пулаприпускає створення резервів ліквідності на основі аналізу структури притягнутих ресурсів банку, по кожному виду, по яких визначається норма резервування. Відповідно до неї розраховується обсяг коштів, що зберігаються в ліквідній формі (у тому числі частки резервів першої черги і другої черги). Подальші рішення по розміщенню пасивів у працюючі активи приймаються незалежно від виду і термінів їхнього залучення. Головна задача менеджера — максимізувати процентну маржу банку по всій сукупності проведених операцій.

Метод конверсії фондівприпускає не тільки диференціацію норм резервування в залежності від виду пасивів, але і визначення основних напрямків розміщення ресурсів різного виду. Наприклад, депозити населення — у кредити населенню і цінні папери; депозити корпоративних клієнтів — у відповідні кредити і т.п. Управління процентним доходом тут виробляється в рамках окремих груп операцій.

Зі стратегією управління пасивами банку зв'язаний метод управління резервною позицією, що припускає облік обсягу відкритих на банк кредитних лімітів, як резерви другої черги. У цій ситуації банк не формує заздалегідь ці резерви у виді портфелів легко реалізованих, ліквідних цінних паперів, а розміщає притягнуті ресурси в більш дохідні, але і менш ліквідні активи, розраховуючи у випадку їхнього вилучення купити необхідний обсяг пасивів на ринку.

З різними методами управління ліквідністю тісно зв'язані також підходи до оцінки потреб у ліквідних коштах. Основними з них є метод структури коштів, що співвідносить обсяг необхідних резервів ліквідності і заявок по стандартних кредитах з обсягом наявних ліквідних активів, метод показників ліквідності, що припускає розрахунок співвідношень обсягів активів різного виду і згрупованих відповідним чином пасивів, метод джерел і використання коштів, що припускає розрахунок обсягу ліквідних активів на основі вивчення грошових потоків по всіх договорах і угодам банку.

Метод структури коштів.Даний підхід безпосереднім образом зв'язаний з управлінням активами і пасивами банку по принципах, обумовленим методом фондового пула. При використанні цього методу для оцінки потреб банку в ліквідних коштах джерела депозитів і інших коштів банку розділяються на категорії, обумовлені за рівнем імовірності їхнього вилучення з бізнесу банку.

Метод коефіцієнтів.Подібний спосіб оцінки потреби банку в ліквідних коштах найбільше підходить для управління ресурсами по методу конверсії фондів. Хоча всебічну оцінку ліквідності одержати в такий спосіб складно, у багатьох країнах наглядовими органами, а часто і законодавчо встановлюються граничні значення різних коефіцієнтів ліквідності, що наказують банкам підтримувати обсяг ліквідних активів не нижче, ніж визначена частка притягнутих ресурсів різного виду. У нашій країні — це нормативи ліквідності Н4, Н5, Н6, установлювані НБУ

Метод джерел і використання коштів.Отже, як ми вже говорили, метод джерел і використання коштів припускає оцінку обсягу ліквідних активів на основі обліку величини коштів, що надходять і відходять у моменти, передбачені в ув'язнених банком договорах і угодах. Мова йде про облік як основних вимог і зобов'язань (погашення і видача кредитів, залучення і повернення депозитів), так і процентних платежів по цих договорах. У даних розрахунках варто враховувати не тільки балансові активи і пасиви, але також і вимоги і зобов'язання по термінових угодах та інші забалансові вимоги і зобов'язання.

Крім цього, у якості вихідних грошових потоків фіксуються санкціоновані до видачі кредитним комітетом банку кредити, у тому числі, обсяг невикористаних лімітів по овердрафтах і кредитних лініях, а також очікувані менеджерами банку приходи депозитів.

Бажано також врахувати великі безпроцентні доходи і витрати банку: очікувані суми комісійних винагород, плановані операційні витрати, зв'язані з оплатою послуг контрагентів банку, неопераційні витрати по утриманню банку і його персоналу, а також капітальні витрати на розвиток банку. Оцінити величину цих показників для операційних доходів і витрат можна або на основі аналізу і прогнозу їхніх середніх величин у попередні періоди, або на основі планових показників, затверджених у рамках фінансового плану. Треба, однак, помітити, що необхідно обережність при включенні в обсяг вхідних грошових потоків операційних доходів: їхній середній рівень у минулому може залежати від випадкових великих надходжень, вплив яких необхідно тим чи іншим способом нівелювати, а плановий рівень може не досягатися по цілому ряді внутрішніх і зовнішніх причин. Неопераційні витрати і капітальні витрати на розвиток банку враховуються у відповідності з кошторисом, затвердженої в процесі складання фінансового плану. Особливо важливо фіксувати такі великі регулярні витрати, як виплата заробітної плати, орендної плати, оплати інформаційних і телекомунікаційних послуг (Рейтер, Свіфт, оплата використовуваних каналів зв'язку, супровід АБС і т.п.), а також моменти великих витрат капітального характеру.

1.2 Концепція інтегрованого управління активами і пасивами комерційного банку.

Дана глава дипломної роботи базується на матеріалі, що був викладений у монографії Примостки Л.А. „Аналіз банківської діяльності” [23]. Автор, одним з перших у вітчизняній науковій літературі розглядає інтегроване управління активами і пасивами банку як основу в управлінні ліквідністю комерційного банку, для того, щоб проілюструвати максимально повно міркування автора наведемо даний розділ монографії з невеликими скороченнями.

Автор стверджує, що: „З часу заснування банків і до 60-х років XX ст. у міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось переважно через управління активними операціями. За такого підходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобов'язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються, головно, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Зрозуміло, що коли банк не може вплинути на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, то ключову сферу прийняття рішень керівництвом банку буде пов'язано з розміщенням активів, а управлінські рішення здебільшого стосуватимуться того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позички.

Такий підхід унеможливлює передовсім максимізацію прибутку, адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, тобто від виливу на їхню вартість, а з другого — він змушений значну частину своїх активів тримати у високоліквідній формі, що призводить до зниження доходів. В Україні певні банки й досі користуються саме таким підходом до управління, оскільки він є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських працівників перешкоджає застосуванню складніших стратегій. Щоправда, іноді це пояснюється специфікою самого банку: так, розгалужена мережа філій Ощадбанку формує значну за обсягом ресурсну базу без застосування спеціальних прийомів управління пасивами, а тому сфера прийняття управлінських рішень пов'язується переважно з ефективним проведенням активних операцій.

Згодом, у 60—70-х рр. XX ст. у банківському середовищі зросло розуміння того, що певні інструменти впливу на обсяги, вартість та структуру залучених коштів також існують. Відтоді банкіри почали управляти не лише активами, а й пасивами. Цей період характеризувався зростанням відсоткових ставок на міжнародних ринках та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів. Це змусило банки приділяти значну увагу пошукам нових джерел фінансування та аналізу структури й вартості зобов'язань. Ішлося, по суті, про встановлення контролю над джерелами коштів банку аналогічно контролю над активами.

Цей підхід дав можливість банкам поступово рсструктуризувати свої баланси в напрямі мінімізації витрат за залученими коштами і, кінець-кінцем, збільшити прибуток і капітал. Для забезпечення бажаного обсягу, структури та рівня витрат банки почали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами. Зазначимо, що помітною перевагою стратегії управління банком через пасиви є можливість підвищити прибутковість, контролюючи операційні витрати та точніше прогнозуючи потреби банку в ліквідних засобах.

Проте управління фінансовими потоками банку через пасиви не виключає паралельного управління активами: проблема, однак, полягає у рівнях їхнього розмежування та, сказати б, «автономізації». Головним недоліком занадто великої «автономізації» є те, що кошти залучаються без урахування ефективних напрямів їх розміщення. У період економічних підйомів та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити обмежений, він призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.

Практика роботи окремих українських банків повною мірою відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами. Досить високий рівень кредитних ставок на вітчизняному ринку не дає змоги позичальникам активно використовувати інструментарій кредитування у своїй діяльності, і банки, залучивши кошти, все частіше натрапляють на проблему їх ефективного та надійного розміщення. Управління банками через пасиви залишається в Україні найпоширенішим, що підтверджується, зокрема, процесами активного регулювання банками рівня депозитних ставок як основного інструменту управління залученими коштами. У цілому управління банками через пасиви в міжнародній банківській практиці переважало недовго, проте, стимулювало розвиток технологій і методів управління залученими коштами, ставши перехідним етапом до застосування ефективніших прийомів управління. Різке зростання відсоткових ставок на міжнародних ринках у 80-х рр. XX ст. змусило банкірів шукати нових підходів до управління фінансовими потоками. У цей період ціна ресурсів зросла і банки та ощадні установи змушені були виплачувати вкладникам вищі відсотки, ніж передбачалося раніше, а з-поміж банківських активів переважали довгострокові, найчастіше житлові іпотеки. Зрозуміло, що за таких обставин різниця між доходами та витратами швидко скорочувалася, а це була пряма дорога до банкрутства. Деякі банки проігнорували нові обставини в надії на те, що ставки повернуться до попереднього рівня, але цього не сталося. Як констатує Дж. Маршалл, спроби забезпечити достатню дохідність через високоризикове інвестування не мали успіху, і наприкінці 80-х рр. XX ст. багато банків у розвинених країнах зазнало фінансового краху.

Але не всі банкіри були настільки безтурботними, і в цей складний період дехто з них удався до підвищення якості управління, застосовуючи нові інструменти та методи аналізу активів, пасивів, ризиків. Традиційні погляди, згідно з якими весь дохід банку генерують активи — кредити та інвестиції поступилися місцем ідеї одночасного інтегрованого управління активами і пасивами (надалі — УАП). Зміст нового підходу полягає в розумінні того, що зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості, як і надходження від активних операцій. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекривати витрати банку з її надання. Банкіри високо оцінили потенційні можливості скоординованого підходу до управління активами і пасивами і доклали багато зусиль для його вдосконалення.

Отже, перевагою інтегрованого підходу є максимізація прибутку за умови досягнення прийнятного рівня ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних коштах. Особливість його полягає у поєднанні всіх методів автономного управління банківськими портфелями в один скоординований процес. Нині у світовій банківській практиці інтегроване (скоординоване) управління активами і пасивами банку більшість фахівців визнає за єдиний раціональний спосіб управління, здатний забезпечити виживання банку у високо конкурентному ринковому середовищі. За сучасних умов підвищеної волатильності фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості саме цей підхід визнано найефективнішим: у межах УАП формується найзагальніше, глобальне розуміння процесу управління банківськими фінансами, яке потребує координації різноманітних специфічних функцій, спрямованих на досягнення економічних цілей банку.

Як бачимо, інтегрований підхід до управління банківськими фінансами у світовій практиці поширився порівняно недавно, а розуміння взаємозв'язку активів і пасивів не завжди було властиве банкірам. А проте слід визнати, що окремі елементи скоординованого управління банківським балансом використовуються в банківській практиці вже віддавна, і однією з перших спроб його реалізації можна вважати пошук ефективних способів підтримання банківської ліквідності.

Досліджуючи взаємозв'язки між цими підходами до управління банківськими фінансами, доходимо висновку, що кожен наступний є логічним продовженням попереднього і включає весь арсенал уже відомих методів та прийомів. На цю особливість звертає увагу і Дж. Сінкі: «Суть УАП у тому, що воно об'єднує використовувані протягом трьох десятиліть окремі методи управління портфелем (тобто управління активами, пасивами і спредом) в один скоординований процес».

У вітчизняній банківській практиці всі три підходи до управління фінансовими потоками існують паралельно. В окремих банках (щоправда, їх небагато) управління здійснюється все ще через активи, у більшості банківських установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід — через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління. У цілому ж формування концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на сучасному етапі розвитку банківської системи України залишається досить актуальною науковою та практичною проблемою. Утім і в сучасній міжнародній практиці управління активами і пасивам, становить одне з фундаментальних понять банківської справи і с складною та багатоплановою проблемою, яку ще остаточно не досліджено. Звертаючись до методологічного аспекту досліджуваної проблематики, мусимо визнати, що, хоч науковці і практики одностайні щодо винятково важливої ролі інтегрованого підходу, єдиного трактування такого понятгя, як «управління активами і пасивами», в економічній науці ще не склалося. Дж. Маршалл управління активами і пасивами розглядає як один з методів управління ризиками поряд зі страхуванням та хеджуванням. Він пише: «Існують три різні, але взаємозв'язані способи управління фінансовими ризиками. Перший пов'язаний з купівлею страховки … Другим способом є управління активами і пасивами. Цей спосіб полягає в ретельному збалансуванні активів та зобов'язань, з тим щоб виключити зміни чистої вартості… Останнім способом, який може бути використаний сам по собі або в поєднанні з першими двома, є хеджування.

Роуз будь-які дії, пов'язані зі зниженням ризиків, у тому числі й УАП, відносить до хеджування. Зокрема, такі класичні методи управління активами і пасивами, як управління дисбалансами (геп) та середньозваженим строком погашення (дюрація) трактуються як механізми хеджування. Ширше розуміння цього поняття пропонує Дж. Сінкі: «Основна тема УАП — це скоординоване управління всім балансом, а не окремими його частинами». Водночас мету управління активами і пасивами він визначає як мінімізацію відсоткового ризику і, відповідно, до переліку методів включає лише управління чистою відсотковою маржею і гепом.

Ці погляди поділяють і російські економісти Г. С. ГІанова, О. Б. Ширінська. Так, О. Б. Ширінська підкреслює, що «під УАП автори розуміють скоординований процес управління вимогами та зобов'язаннями кредитної установи, тобто всім балансом, а не окремими його частинами». Далі вона наголошує, що УАП потребує комплексного підходу і спрямовується на розв'язання триєдиної задачі — підтримання ліквідності, підвищення прибутковості та мінімізацію банківських ризиків, а проте, до переліку методів УАП включає лише управління дисбалансами (гепом). Нагадаємо, що геп — це метод управління відсотковим ризиком, а тому за такого трактування всі інші банківські ризики, зокрема валютний, ринковий, ліквідності, залишаються поза межами УАП. Те саме стосується і категорії прибутковості, адже метод гепу забезпечує аналіз лише відсоткового прибутку (чистої відсоткової маржі), тоді як доходи банку формуються також за рахунок інших джерел, зокрема проведення валютних операцій, різниць між цінами купівлі і продажу цінних паперів тощо. Отже, таке обмежене розуміння УАП значно звужує можливості комплексного аналізу фінансової діяльності банку.

Коментуючи сказане, слід визнати, що однозначне розв'язання питання щодо місця та ролі УАП є досить проблематичним, оскільки процеси управління банківськими фінансами тісно взаємозв'язано і більшість методів спрямовано на одночасне досягнення кількох цілей, а тому науковці розглядають їх з різних позицій залежно від цілей своїх досліджень. Утім, такі різні погляди не є принципово суперечливими, адже всі вчені так чи так, але розуміють під УАП скоординований підхід до управління фінансами

банку.

На відміну від цього, у публікаціях на пострадянському просторі нерідко трапляється спрощений погляд на управління активами і пасивами банку і/ користуючись цим поняттям, певні автори не завжди вдало його трактують, маючи на увазі автономні методи управління активними і пасивними операціями банку. У навчальному посібнику «Банківській менеджмент» за редакцією О. Кириченка процес управління активами і пасивами трактується як «формування стратегії та вжиття заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями». Як бачимо, про інтегрований підхід у цьому визначенні не йдеться, так само як і в наступному викладі окремих методів управління ризиками, активними і пасивними операціями банку. На нашу думку, розуміння УАП як окремих прийомів управління банківськими операціями стримує формування методології інтегрованого управління фінансами комерційного банку і, відповідно, створення адекватного аналітичного інструментарію.

Автор монографії також зазначає, що на відміну від цього, у публікаціях на пострадянському просторі нерідко трапляється спрощений погляд на управління активами і пасивами банку, користуючись цим поняттям, певні автори не завжди вдало його трактують, маючи на увазі автономні методи управління активними і пасивними операціями банку. У навчальному посібнику «Банківській менеджмент» за редакцією О. Кириченка процес управління активами і пасивами трактується як «формування стратегії та вжиття заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями». Як бачимо, про інтегрований підхід у цьому визначенні не йдеться, так само як і в наступному викладі окремих методів управління ризиками, активними і пасивними операціями банку. На думку автора, розуміння УАП як окремих прийомів управління банківськими операціями стримує формування методології інтегрованого управління фінансами комерційного банку і, відповідно, створення адекватного аналітичного інструментарію.

Слід зазначити, що у вітчизняній літературі з банківської тематики прогресу у висвітленні проблем управління активами і пасивами банку не спостерігається. Науковці та фахівці банків або обминають що тематику, або розглядають її досить поверхово. Так, в українських періодичних виданнях за останні роки матеріалів, спеціально присвячених темі інтегрованого управління банківськими фінансами, практично не публікувалося. Деякі статті з управління фінансами банку про УАП навіть не згадують. В інших близьких за тематикою дослідженнях розглядаються лише теоретичні засади управління гепом. Поняття «управління активами і пасивами» не розкрите і в енциклопедичних виданнях, зокрема у «Фінансовому словнику», хоч воно є актуальним не лише для банків, а й для інших фінансових компаній (пенсійних, страхових, інвестиційних фондів тощо). Отже, у вітчизняній науці системних досліджень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внутрішнього фінансового ринку та банківської системи ще й досі практично нема.

Значно докладніше прикладні аспекти управління фінансовими потоками банку висвітлено у працях зарубіжних учених, але й там теоретичні положення не завжди доведено до робочого методичного інструментарію, формалізованого на математичній основі. Не варто забувати, що сучасний рівень розвитку інформаційних технологій сприяє ефективному розв'язанню цих завдань. Більшість програмних продуктів є в системі Інтернету, що дає змогу користувачам (у даному разі — банкам) на свій розсуд генерувати моделі та програмне забезпечення і створювати власну систему підтримки прийняття управлінських рішень. Але перед тим банки повинні визначитися концептуально, на яких принципах та засадах має ґрунтуватися процес управління. На нашу думку, сучасним умовам розвитку вітчизняної банківської справи найточніше відповідає саме інтегрований підхід до управління активами і пасивами, поширений у міжнародній банківській практиці.

Повертаючись до з'ясування сутності та змісту УАП, зауважимо, що трактування УАП тільки як методів чи окремих прийомів, на нашу думку, суттєво і безпідставно звужує сферу застосування інтегрованого підходу до управління банківськими фінансами. Ґрунтуючись на теоретичних засадах та методологічних принципах системного аналізу, уважаємо найдоцільнішим розглядати управління активами і пасивами як узагальнюючу методологічну концепцію, згідно з якою формується, образно кажучи, філософія управління сучасним банком.

Сутність концепції УАП полягає в скоординованому управлінні фінансами банку, коли через узгодження управлінських рішень та досягнення певних пропорцій між активними і пасивними операціями досягається кілька цілей: підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і контроль за ліквідністю, управління спредом тощо. У такому трактуванні концентровано відображається внутрішня єдність усіх аспектів фінансової діяльності банку, коли будь-які цілі такої діяльності, наприклад, зниження ризику чи підвищення прибутків, будь-яку фінансову операцію банку не можна реалізовувати та аналізувати ізольовано, оскільки вони є елементами інтегрованої системи.

Отже, основна ідея концепції УАП — це розуміння нерозривної єдності активів, зобов'язань і капіталу банку та пріоритетної ролі сукупного портфеля (балансу) в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику. Беручи загалом, можна стверджувати, що методологія УАП включає не лише концептуальні засади, а й систему економічних категорій, аналітичні показники та інструменти, техніку і методику аналізу, стратегію і тактику управління, котрі ґрунтуються на засадничій ідеї спільного регулювання фінансових потоків і об'єднують управління банківськими портфелями в один узгоджений процес. Методологічні засади УАП реалізуються через сукупність методів фінансового управління банком, таких як структурне балансування, управління гепом, управління ліквідністю, валютний метчинг, управління дюрацією, імунізація балансу, хеджування, страхування, управління спредом та ін.

Важливо й те, що інтегрований підхід охоплює практично всі сфери фінансового управління банком: стратегічне та середньо- строкове планування, оперативне управління, включаючи аналіз та контроль, управління прибутком та ризиками, формування аналітичного інструментарію. Узагальнюючи сказане, можемо стверджувати, що саме методологія інтегрованого управління активами і пасивами дає реальні можливості для розв'язання проблеми оптимізації співвідношення між прибутковістю і ризиком, яка в сучасній банківській справі є, по суті, наріжним каменем усього процесу управління банком.

Аналізуючи розвиток теорії та практики управління сучасним банком, слід визнати, що нині методологія УАП тільки починає формуватися. Як зазначалося, навіть у міжнародній банківській справі під управлінням активами і пасивами нерідко розуміють лише окремі методи чи прийоми управління фінансовими потоками. У найліпшому разі, трактування УАП обмежується рівнем загальної ідеї скоординованого регулювання банківського балансу. Можливо, що окремі міжнародні банки вже досягай необхідного рівня інтеграції процесу прийняття управлінських рішень та створили власний комплексний інструментарій аналізу й управління фінансовими потоками. Але вони зовсім не поспішають поділитися своїми досягненнями, оскільки такі технології забезпечують значні конкурентні переваги. Безперечно, дається взнаки і складність самої проблеми. З цього приводу економісти зазначають: «…важко створити інтегровану теорію банківської фірми, яка одночасно охоплювала б управління ліквідністю, вибір портфеля активів, політику ціноутворення і фізичний процес виробництва». Отже, методологія УАП ще потребує осмислення, узагальнення і, головно, формування адекватного аналітичного інструментарію.

У цьому зв'язку зазначимо, що проблеми управління активами і пасивами банку найповніше висвітлено в дослідженнях Дж. Сінкі, хоча і не з усіма його твердженнями ми можемо погодитися. Заслуговує на увагу запропонований ним тристадійний підхід до управління банківським балансом. На першій стадії реалізується загальний підхід до управління активами, зобов'язаннями та капіталом банку в цілому, фуга стадія потребує «координації різних специфічних функцій», до яких належать: в активі банку — управління станом резервів, ліквідністю, інвестиціями, кредитами, реальним основним капіталом; у пасиві — управління зобов'язаннями за резервами, загальне управління пасивами чи зобов'язаннями за позиками, управління довгостроковою заборгованістю та капіталом.

Досягнення поставлених банком економічних цілей передбачається на третій стадії управління балансом. Тут Дж. Сінкі виокремлює шість стратегій: управління спредом або гепом, ліквідністю, капіталом, податками, позабалансовою діяльністю та контроль за накладними витратами. При цьому, однак, залишається нез'ясованим принцип відбору цих стратегій. Автор лише констатує: «Узявши за мету максимізацію цінності власного капіталу банку, ми одержимо шість можливих стратегічних напрямів досягнення цієї мети», причому, у наведеному ним переліку стратегій бракує стратегії управління доходами, хоча саме вони є базою формування прибутку та збільшення ринкової цінності банку.

Певні заперечення можна висунути і щодо формулювання окремих стратегій. Так, управління податками, хоч і є важливим, але розглядати його окрему стратегію навряд чи доцільно, адже податки — це одна зі статей видатків банку, а тому ними можна управляти в процесі контролю витрат. Водночас такі стратегії, як управління ліквідністю та капіталом, включено як до другої, так і до третьої стадії управління. Можна припустити, що на другій стадії мається на увазі управління готівковими коштами для підтримування ліквідності, але в будь-якому разі всі проблеми, пов'язані з ліквідністю, доцільніше розглядати в межах однієї стратегії.

Про слабкість методологічної бази свідчить і те, що ці шість стратегій одночасно розглядаються і як напрями досягнення загальної мети (максимізація цінності) діяльності банку, і як складові управління активами і пасивами. У цьому не було б суперечності, якби УАП трактувалося як загальна концепція управління фінансами, але, на думку Дж. Сінкі: «Мета управління активами і пасивами — звести до мінімуму як коротко-, так і довгострокові наслідки відсоткового ризику». На наш погляд, такий підхід є надто обмеженим: відсотковий ризик хоч і є одним з найсутгєвіших чинників, особливо в діяльності великих міжнародних банків, але він далеко не єдиний. Дж. Маршалл з цього приводу пише: «Метод управління активами і пасивами може застосовуватися до всіх форм цінового ризику… Найліпше розвинуто методи управління активами і пасивами щодо управління відсотковим ризиком. В економічній літературі питанням управління іншими видами ризиків за допомогою таких методів приділяється мало уваги, хоч метод управління активами і пасивами може застосовуватися і часто застосовується для управління валютним ризиком, ризиком зміни товарних цін і цін на акції».

Отже, між запропонованим нами та наявними нині підходами до трактування УАП існують принципові відмінності. Суть їх полягає в розгляді УАП не як окремих методів чи підходів до управління певним видом ризику, а як загальної методологічної концепції, що формує інтегрований підхід до управління фінансами банку, дає можливість оптимізувати співвідношення «прибуток — ризик» і в такий спосіб наблизитися до створення оптимального банківського процесора. Аналіз переваг інтегрованого управління активами і пасивами дає вагомі підстави стверджувати, що впровадження його в практику роботи банківських установ є надійним способом підвищення ефективності їхньої діяльності. Але результат буде досягнуто лише тоді, коли теоретичні положення буде доведено до рівня конкретних методик, методів та прийомів, які забезпечуватимуть можливість прийняття відповідних рішень.”

1.3 Банківські ризики і методи їхнього регулювання.

Будь-який вид діяльності неминуче пов'язаний з визначеним ризиком, що може привести до збитків. Банк зазвичай зіштовхується з різними його видами. В умовах переходу до ринкової економіки підсилюється значення правильної оцінки ризику, що приймає на себе банк при здійсненні різних операцій. Під ризиком прийнято розуміти імовірність, а точніше погрозу втрати банком своїх ресурсів, недоотримання доходів чи отримання додаткових витрат у результаті здійснення визначених фінансових операцій. [15]

Ризик можна описати кількісно, використовуючи категорію "утрати". Цей підхід є базою для розвитку теорії ризику. Але банки можуть і повинні свідомо брати на себе визначені ризики. Прийняття на себе ризиків за відповідну винагороду традиційно відноситься до сфери діяльності банків. Аналіз, оцінка і керування різноманітними і всі частіше виникаючими ризиками є складовою частиною господарської політики кредитних інститутів. Звідси і необхідність ефективного ризикового менеджменту, що відповідав би вимогам національних і міжнародного фінансових ринків.

Усю сукупність найбільш важливих ризиків можна розподілити на п'ять категорій:[17]

· кредитний ризик (ризик неплатежу по позичках);

· ризик ліквідності;

· ризик, пов'язаний зі зміною процентних ставок;

· операційний (ринковий ризик);

· ризик, пов'язаний з капіталом, чи ризик неплатоспроможності.

Серед усіх видів ризиків, з якими зіштовхуються банки, напевно найбільшу увагу приділяють ризику процентних ставок, оскільки зміна рівня процентних ставок може негативно впливати на доходи і вартість банківських активів, пасивів і капіталу.

Зміни рівня процентних ставок на ринку можуть нанести втрату прибутковості банку, збільшуючи його витрати фінансування, зменшуючи надходження по активах, скорочуючи вартість інвестицій акціонерів (чисту вартість чи власний капітал). Останнім часом у періоди коливань процентних ставок банкіри змушені діяти в абсолютно новому і більш непередбаченому середовищу.

Значні коливання процентних ставок останнім часом суттєво змінювали рівні витрат, прибутки і вартість активів банку. Для багатьох з тих, хто звик інвестувати в кредити і цінні папери з фіксованими ставками, одержання коштів від короткострокових депозитів з плаваючим відсотком, часто було згубно, оскільки сприяло значному прискоренню банкрутства банку. Банкіри почали активно вишукуваати способи захисту своїх портфелів активів і пасивів, а також прибутку від впливу змін кредитних ставок. Багато банків на сьогодення реалізують стратегію управління активами і пасивами під керівництвом спеціальних комітетів. Подібні комітети не тільки вибирають стратегію для боротьби з ризиком змін процентних ставок, але також займаються короткостроковим і довгостроковим плануванням, вибирають заходи для захисту від ризику неліквідності, організують контроль за якістю видаваних кредитів, витратами і податковими зобов’язаннями.

Ціль захисних мір проти ризику процентних ставок — захист прибутку банку (чистого доходу після виплати податків і інших витрат) від негативних впливів їхніх змін. Не так уже важливо, у якім напрямку змінюються ставки, головне, щоб прибуток залишався стабільним.

Для досягнення цієї мети менеджери банку повинні концентрувати свою увагу на тих складових портфеля, що найбільше чуттєві до зміни процентних ставок. У рамках активної частини портфеля — це зазвичай кредити й інвестиції в цінні папери, а в рамках пасивної частини — це депозити і позики на грошовому ринку. Для того, щоб захистити прибуток банку від негативного впливу зміни процентних ставок, його керівництво повинно прагнути до підтримки на фіксованому рівні чистої процентної маржі (ЧПМ), що обчислюється в такий спосіб.:[14]

У випадку, якщо процентні ставки по зобов'язаннях банку ростуть швидше, ніж доход по кредитах і цінних паперах, значення ЧПМ буде скорочуватись з негативними наслідками для прибутку. Якщо процентні ставки знижуються і викликають більш швидке зменшення доходу по кредитам і цінним паперам у порівнянні зі скороченням процентних витрат по запозичених засобах, то ЧМП банку теж скоротиться. У цьому випадку менеджери банку повинні шукати можливі шляхи зниження ризику значного росту витрат запозичення в порівнянні з процентними доходами, що загрожує величині ЧПМ.

Найбільш популярна стратегія хеджування ризику процентних ставок, що використовують банки сьогодні, називається управління дисбалансами (GAP). Ця стратегія вимагає проведення аналізу термінів дії і можливостей зміни цін, пов'язаних з активами, що приносять процентний доход, банку, депозитами і позиками на грошовому ринку.

У процесі управління активами та зобов'язаннями з метою встановлення контролю над рівнем ризику відсоткової ставки всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Для визначення чутливості весь часовий горизонт, протягом якого банк застосовує збалансований підхід до управління активами та зобов'язаннями, поділяють на ряд періодів. Тривалість таких часових інтервалів вибирається довільно, наприклад згідно з прогнозованими моментами зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів). Структура балансу вважається фіксованою в межах кожного інтервалу, що дозволяє керувати співвідношеннями обсягів різних видів активів і зобов'язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час.

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо має такі характеристики:

· дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міститься в зафіксованому інтервалі часу;

· строк погашення настає в цьому інтервалі;

· термін проміжної або часткової виплати основної суми міститься в розглядуваному інтервалі;

· зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов'язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком.

До нечутливих активів та зобов'язань відносять такі, доходи та видатки за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку.

Геп (GАР — розрив, дисбаланс) визначається як різниця між величиною чутливих активів ЧА у грошовому вираженні та величиною чутливих зобов'язань ЧЗ у грошовому вираженні: GАР=ЧА-ЧЗ [18]

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов'язання (ЧА > ЧЗ), або від'ємним, якщо чутливі зобов'язання перевищують чутливі активи (ЧА < ЧЗ). Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов'язання рівні між собою, означає нульовий геп. При нульовому гепі маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, відсотковий ризик — мінімальним, проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок стає неможливим. І додатний і від'ємний геп дають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Головна ідея методу управління гепом полягає в тому, що розмір та вид (додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок згідно з таким правилом:

· якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

· якщо геп від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

Це означає, що не так вже й важливо, в якому напрямі змінюються ставки. Головне — щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який принесе підвищений прибуток.

Проте потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться неправильним або не справдиться, то це може призвести до зниження маржі і навіть до збитків. За наявності гепу ймовірність фінансових втрат така сама, як і ймовірність одержати додаткові прибутки.

Геп — це міра відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від'ємний геп має банк, чим більший розмір (абсолютна величина) гепу, тим вищий рівень відсоткового ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку.

Темпи зниження показників прибутковості залежать як від величини зміни відсоткових ставок, так і від розміру гепу. Якщо прогнозується зниження ставок, то менеджментові банку необхідно змінити структуру балансу І перейти від додатного гепу до нульового, завдяки чому вдасться звести до мінімуму відсотковий ризик. Перехід від нульового до від'ємного гепу в разі зниження ставок забезпечить підвищення рівня прибутковості, але супроводжуватиметься підвищеним ризиком.

Головне завдання менеджменту банку під час управління гепом — досягти відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Отже, необхідною умовою використання зазначеного підходу до управління банком є наявність надійного прогнозу (або можливість одержати такий прогноз) та передбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад через нестабільність економічної ситуації, менеджментові банку безпечніше застосувати стратегію нульового гепу, значно знизивши завдяки цьому відсотковий ризик.

Показники гепу легко розрахувати, якщо відомі характеристики потоку грошових коштів кожного фінансового інструмента, використовуваного при формуванні активів та зобов'язань банку. Геп дозволяв контролювати розмір відсоткового ризику протягом розглядуваного проміжку часу, а також оцінювати можливі зміни маржі банку.

Метод кумулятивного ГЕПу. [18]Розрахунок кумулятивного гепу дає змогу не лише аналізувати співвідношення чутливих активів і зобов'язань у певний момент часу (статичний аналіз), а й водночас враховувати часовий компонент (динамічний аналіз). Для цього в кожному з інтервалів, на які поділено досліджуваний період (часовий горизонт), зіставляються чутливі активи та зобов'язання й обчислюється розмір гепу. Алгебраїчна сума (з урахуванням знака) гепів у кожному з періодів являє собою кумулятивний (нагромаджений) геп. Отже, кумулятивний геп — це різниця між загальним обсягом чутливих активів і зобов'язань, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

Кумулятивний геп — інтегральний показник, що відбиває ступінь ризику відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт гепу як максимально допустимий його розмір та приводячи структуру чутливих активів і зобов'язань у відповідність з установленим лімітом. При оцінюванні ризику відсоткових ставок обчислюється коефіцієнт гепу як відношення чутливих активів до чутливихзобов'язань: h = ЧА : ЧЗ.

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп додатний, якщо менший — то геп від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, то геп нульовий.

Але ні абсолютна величина кумулятивного гепу, ні коефіцієнт гепу не дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від зміни відсоткової ставки. Тому наступним кроком у застосуванні методу є обчислення індексу відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику ІВР дорівнює відношенню кумулятивного гепу kGAP в кожному з періодів до розміру працюючих активів ПА і виражається у відсотках: ІВР=kGAP / ПА * 100.

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (якщо геп додатний) чи пасивів (якщо геп від'ємний) наражається на ризик зміни відсоткової ставки і може змінити свою вартість, а отже, вплинути на загальний прибуток банку. Установлюючи ліміт індексу відсоткового ризику, банк обмежує рівень ризику відсоткової ставки, який він вважає за доцільне на себе взяти.

Інший напрямок використання методу кумулятивного гепу полягає в тому, щоб наближено обчислити, як очікувані коливання відсоткових ставок вплинуть на рівень маржі банку. Абсолютна величина зміни маржі (прибутку) визначається базовим співвідношенням: ¶П » ¶r * kGAP

Здебільшого при розрахунках зміни рівнів відсоткових ставок подаються в базисних пунктах. Узявши до уваги при обчисленнях знак «+» чи «-» показників ¶r та kGAP, можна визначити напрям зміни прибутку. Додатне значення ¶r вкаже на збільшення прибутку і буде результатом підвищення ставок при додатному гепІ або зниження ставок при від'ємному гепі. Від'ємне значення ¶г означатиме зниження процентного прибутку банку, зумовлене підвищенням ставок при від'ємному гепі або їх зниженням при додатному гепі.

РОЗДІЛ 2. Управління ліквідністю в АБ „Аллонж”.

2.1.Характеристика фінансового стану та результатів діяльності банківської установи.

Акціонерний банк (АБ) "Аллонж" був створений рішенням загальних зборів акціонерів банку 02 жовтня 1992 року і зареєстрований НБУ 29 січня 1993 року (реєстраційний № 148).

Юридична адреса банку:01023, м.Київ, вул.Шота Руставелі, 5.

Акціонерами банку являються комерційні і виробничі підприємства України і фізичні особи (серед них ВАТ "Зовнішньоторговельне об'єднання "Продекспорт", ЗАТ ВІФ "Перший Український Фонд Приватизації", ЗАТ "Торвекс" і інші).

Предмет діяльності банку- виконання розрахунково-касового, кредитного й іншого видів банківського обслуговування. Банк проводить банківські операції відповідно до ліцензії НБУ № 181 від 08 січня 2002 року.

Зареєстрований і оплачений статутний фонд Банку складає 50.000.000 гривень.

Банк надає своїм клієнтам широкий спектр електронних систем обслуговування, що дозволяють проводити платежі й одержувати всю інформацію про рух коштів з будь-якого місця України — системи "Клієнт-Банк", "Мобільний банкинг", "Телебанкінг" і інші.

Основа фінансової політики АБ "Аллонж" — надійність і висока якість наданих послуг . У своїй діяльності АБ "Аллонж" керується статутом банку, законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарчі товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", нормативними актами Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України, Міністерства фінансів України й інших законодавчих актів України.

Існує два шляхи розвитку банку.

Перший- це створення широкої мережі регіональних управлінь, філій, відділень, представництв. Він супроводжується значними витратами на розгортання і утримання такої мережі, довгим ланцюжком погоджень будь-яких питань, слабкою керованістю. Як наслідок — клієнт такого банку несе додаткові ризики, не одержує оперативне і якісне обслуговування, платить по високих тарифах.

І другий шлях — безфіліальний банк, що використовує для обслуговування своїх клієнтів усі переваги сучасних банківських технологій. Порівняно низькі витрати на утримання банку і відсутність багатьох ризиків дозволяють такому банку надавати своїм клієнтам послуги високої якості по низьких тарифах; менеджери середньої і вищої ланки доступні будь-якому клієнту, що дозволяє оперативно вирішувати будь-які виникаючі питання; компактна структура такого банку дозволяє йому легко адаптуватися до постійно мінливих умов.

АБ "Аллонж" розвивається по другому шляху і надає своїм клієнтам широкий спектр електронних систем обслуговування.

1. Система "Клієнт-Банк"дозволяє клієнту керувати усіма своїми рахунками, одержувати електронні виписки по всіх рахунках, курси валют і т.д. — як і більшість аналогічних систем інших банків. Однак Система "Клієнт-Банк" АБ „Аллонж” має ряд значних переваг:

· працює цілодобово без вихідних;

· має багатоканальний цифровий телефонний номер;

· може бути встановлена в декількох копіях у різних офісах клієнта;

· працює в режимі реального часу (клієнт бачить платіжні документи відразу в момент їхнього приходу в банк і відслідковує їхнє проходження усередині банку; кошти, що надійшли клієнт може відразу ж використовувати; банк технічно не може затримати чи спотворити інформацію про платежі).

2. Система "Мобільний банкинг" дозволяє клієнту щогодини одержувати на свій мобільний телефон (чи кілька телефонів) ічи на свою адресу електронної пошти інформацію про стан свого рахунка.

3. Система "Телебанкінг"дозволяє клієнту, подзвонивши зі свого телефону (у т.ч. факсу, мобільного телефону) з тональним набором на телефонний номер 246-63-89, одержати інформацію про стан свого поточного рахунка, а також сум платежів, що надійшли на рахунок і списаних з рахунка за поточний день. Подзвонивши з факсу, клієнт також одержує можливість одержати виписку по всіх проведених платежах за поточний день. Доступ до рахунків визначається паролем, що вводить клієнт із клавіатури свого телефону. Система "Телебанкінг" працює цілодобово.

Акціонерний банк "Аллонж" надає своїм клієнтам широкий спектр сучасних банківських послуг. Політика Банку спрямована на максимальне задоволення запитів і вимог вітчизняних і закордонних корпоративних клієнтів.

Послуги по розрахунково-касовому обслуговуванню.За бажанням клієнта обслуговування проводиться через систему "Клієнт-Банк", що дозволяє клієнту передавати платіжні документи й одержувати виписки з рахунків безпосередньо зі свого робочого місця, здійснювати операції по поточних рахунках протягом усього банківського дня. При цьому гарантується конфіденційність і вірогідність інформації, що забезпечується шляхом застосування механізмів шифрування даних і накладення (зняття) електронного підпису. Завдяки системі електронних платежів доставка платіжних документів на території України забезпечується банком протягом одного операційного дня.

Операційний день банку починається в 9:00 і закінчується в 17.45.

Банк проводить готівкові і безготівкові платежі як за рахунок засобів клієнтів, так і на кредитній основі. Банк відкриває й обслуговує поточні рахунки в національній і іноземній валютах для юридичних осіб, проводить операції по списанню і зарахуванню коштів, касове обслуговування клієнтів, а також, за бажанням клієнта, попередньо готує розмінні гроші для наступної доставки торговим і іншим організаціям.

Платежі в іноземних валютах проводяться за допомогою телексних і SWіFTових розпоряджень.

Послуги в області кредитування й інвестиційних проектів.Банк кредитує своїх позичальників під заставу нерухомості, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей позичальника, що знаходяться на відповідальному збереженні в банку, в обороті позичальника, під розрахункові документи. Найбільш надійним клієнтам даються бланкові (без забезпечення) кредити, можливість кредитування в режимі кредитної лінії в обсязі, що не перевищує встановлений ліміт (величину кредитної лінії).

Позичальник одержує можливість користатися кредитом і погашати його відповідно до досягнутої з Банком домовленості.

Банк разом з акціонерами, що мають досвід роботи на інвестиційному ринку, надає послуги вітчизняним і закордонним клієнтам по участі в спільних інвестиційних проектах, їхньому фінансовому супроводу і пошуку партнерів-учасників (інвесторів).

Послуги в сфері депозитів. Банк активно проводить операції по залученню вільних засобів юридичних осіб. Банк пропонує термін розміщення від одного тижня до одного року. Банк розміщає залучені засоби у високонадійні і рентабельні операції.

Клієнту пропонується можливість розміщення засобів із правом часткової їхньої витрати за графіком.

Послуги в області міжнародних розрахунків.Обслуговування зовнішньоекономічних угод складається в посередництві банку у фінансових розрахунках між експортерами й імпортерами.

У цій області послуг АБ "Аллонж":

· відкриває й обслуговує валютні рахунки,

· здійснює перекази валютних засобів відповідно до чинного законодавства,

· працює з акредитивами,

· платить відсотки по залишку засобів на рахунку клієнта,

Здійснюючи операції по переказу коштів клієнта на території країни і зарубіжжя, АБ "Аллонж" надає сервісні послуги, що містять у собі ведення переписки. Банк здійснює покупку і продаж вільно конвертованих і деяких "м'яких" валют у готівковій і безготівковій формі з мінімальними комісійними, забезпечує прискорені платежі.

Українськими банками-кореспондентами АБ "Аллонж" є такі банки: "Аваль", "Надра", "Ва-банк", "Мрія", "Укрексімбанк", "Український кредитний банк", "Мт-банк", "Індекс Банк", "Діамант", "Кредит-Дніпро", "Промислово-фінансовий банк", "Український промисловий банк".

Іноземними банками-кореспондентами АБ "Аллонж" є такі банки: Deutsche Bank Trust Company Amerіcas NY, NY USA (USA), Dresdner Bank (Німеччина),The Bank of Tokyo-Mіtsubіshі Ltd. (Японія), ОАО "Альфа-Банк" (Росія), КБ "Молдова-Агроіндбанк" (Молдова).

Неторгові операції і послуги.АБ "Аллонж" виконує неторгові операції (операції, що не зв'язані з комерційною діяльністю підприємств, організацій, громадян, з експортом, імпортом товарів (послуг), а також рухом капіталу).

Банк надає наступні послуги:

· купівля-продаж готівкових коштів за безготівкові гривні,

· виплата готівкових коштів із кредитних карток (EURO-CARD, MASTERCARD, VІSA),

· продаж дорожніх чеків Thomas Cook, Amerіcan Express,

· обмін старих, зношених купюр американських доларів на нові,

· видача валюти,

· продаж готівкової ВКВ юридичним особам на командировочні витрати за безготівкові гривні.

Консультаційно-правові послуги.АБ "Аллонж" дає своїм клієнтам різноманітні сервісні, консультаційні та інші послуги:

· надання допомоги підприємствам, організаціям, фірмам, на їхнє прохання, в організації обліку, складанні звітності, заповненні розрахункових документів,

· розміщення реклами клієнтів у банку,

· по застосуванню законодавства, нормативних документів,

· по питанням зовнішньоекономічної діяльності,

· консультації по складанню ділових і офіційних паперів,

· організація і проведення економічного навчання клієнтів правилам проведення банківських операцій і аналізу господарсько-фінансової діяльності,

· аудиторські послуги, що здійснюються за бажанням клієнтів чи інших організацій з питань, що входять у компетенцію комерційного банку, надання матеріалів Асоціації українських банків і інших інформаційно-аналітичних фірм по каналах зв'язку і системам телекомунікацій.

Перекази фізичних осіб.Банк здійснює виплату переказів у ВКВ, що надходять фізичним особам — резидентам і нерезидентам.

Місія банку полягає в залученні широких верств інвесторів, включаючи підприємства та населення, до процесу інвестування української економіки.

Основною метою діяльності банку є зростання вартості банку, шляхом досягнення стабільної прибутковості. Для досягнення цієї мети перед банком стоїть основне завдання – досягнення стабільної і динамічної прибутковості.

Для того, щоб мати уявлення про фінансовий стан банку проаналізуємо його діяльність за останні три роки. Судячи по аналізу активів і пасивів балансу в 2000 році поточний прибуток банку склав 505833 грн., проте в 2002 році сума прибутку зменшилась на 236759 грн. і становила 269074 грн., зменшення прибутку виникло в наслідок збільшення відрахувань в банківські резерви на покриття ризиків та втрат, а також погашення іншої кредиторської заборгованості.

Аналіз таблиці Додатку 1 показує, що залишки грошових коштів по рахунках ЛОРО збільшилися на 9938751 грн., а по рахунках НОСТРО на 10045846 грн.

Кредитна заборгованість клієнтів у 2002 р. порівнюючи з 2000 р. зменшилася на 12017925 грн. Це можна пояснити тим , що термін повернення кредитів припав на грудень 2002 р. і до кінця року вони були погашені. Проте викликає занепокоєння збільшення збільшення пролонгованих кредитів юридичним особам на 7407664 грн.

Основні засоби, ТМЦ та нематеріальні активи у 2000 р. становили 1706248 грн., у 2002 р.- 2487020 грн. Збільшилися вони в основному за рахунок проведення в 2002 р. переоцінки основних засобів та нематеріальних активів.

Також слід відзначити, що на 1021971 грн. збільшились нараховані доходи до отримання. Було повністю оплачено статутний капітал банку.

Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність”, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності банків, Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків обовязкові економічні нормативи (табл. 2.1) :

· мінімальний розмір статутного фонду для комерційних банків, які створюються та вже діють (Н1);

· норматив платоспроможності (Н2) ;

· норматив ліквідності банку (Н3,Н4,Н5,Н6);

· максимальний розмір ризику на одного позичальника ( Н7);

· максимальний розмір великих кредитних ризиків (Н8);

· норматив інвестиційної діяльності (Н9);

Оціночні показники діяльності (табл. 2.2):

· мінімальний розмір власних коштів банку (П1);

· достатність капіталу банку (П2);

· покриття прогнозних збитків власними коштами банку (П3);

· максимальний розмір кредитів , гарантій та поручительств , наданих інсайдерам (П4);

· максимальний розмір залучених грошових вкладів (депозитів) фізичних осіб (П5);

· максимальний розмір наданих міжбанківських позик (П6);

· рефінансування (П4);

Аналізуючи діяльність АБ „Аллонж” зокрема в розрізі економічних нормативів за період 200-2002р.р, можна зробити наступні висновки:

1. Норматив платоспроможності (Н2), який розраховується як співвідношення власних коштів (капіталу ) банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику

Н2=ВК:А х 100% , де

Н2–норматив платоспроможності ;

ВК–власний капітал банку;

А–активи банку ;

Так, згідно проведеного аналізу норматив платоспроможності у 2000 р. становив — 26,7 %, у 2001 р.-26,2% , а у 2002р.-6,3% що є нижче нормативного значення (8%).

2. Норматив миттєвої ліквідності (Н3) розраховується як співвідношення суми коштів на кореспондентському рахунку (Ккр) та в касі (К) до розрахункових (Рn) і поточних зобовязань (Пр).

Н3=(Ккр+К):(Рn+Пр) , де

Ккр- кошти на рахунках;

К- кошти в касі;

Рn- розрахункові зобов`язання;

Пр — поточні зобов`язання;

Характеризуючи цей норматив на прикладі АБ „Аллонж” можна сказати, що в період з 2000 р. по 2002 р. процентне співвідношення суми коштів на кореспондуючих рахунках та в касі відносно до розрахункових та поточних зобовязанях поліпшило своє значення і дорівнює 26,7%, що перевищує нормативне значення 6,7%.

3.Норматив загальної ліквідності, який розраховується як співвідношення загальних активів (А) до загальних зобов’язань банку (З)

Н4 = А:З х 100%

Значення загальної ліквідності в 2002р. поліпшилось порівняно з 2000 р., що свідчить про те, що сума загальних активів збільшилась.

4. Норматив співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) у робочих активах (Ра) і розраховується за формулою:

Н5 = Ва : Ра х 100%

Нормативне значення співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку становить межу не менше 20%, дане нормативне співвідношення станом на 01.01.2002р. становить — 81.0%, що позитивно характеризує ведення банківської діяльності в АБ „Аллонж”.

5. Норматив інвестиційної діяльності характеризує використання власних коштів банку для придбання часток (акцій, цінних паперів) акціонерних товариств, підприємств та недержавних боргових зобов’язань.

Цей норматив встановлюється у формі відсоткового співвідношення між розміром коштів, комерційного банку і розраховується за формулою:

Н9 = Кін.:( Вк + б.р. 191 + 192 + 193 + 825) х 100%, де

Кін– кошти комерційного банку, які інвестуються на придбання часток (акцій, цінних паперів) акціонерних товариств, підприємств, недержавних боргових зобов’язань ( 191+192+193+825+186+187+189+190 ) ;

Вк – власні кошти банку;

Норматив інвестиційної діяльності з кожним роком зростає і у 2002 році він становить — 10% , що відповідає нормативним значенням за якими дане співвідношення не повинне перевищувати 25% розміру власних коштів банку.

Показник достатності капіталу банку розраховується як співвідношення власних і залучених коштів банку. Цей показник визначає достатність капіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру різноманітних ризиків.Цей показник станом на 1 січня 2003 року становив – 6.7% , що є відповідно позитивним значенням порівняно з нормативними вимогами (не менше 5%).

Показник максимального розміру кредитів, гарантій та доручень наданих інвестором розраховується за формулою:

П4 = Рп : Вк х 100% , де

Рп – сукупний розмір наданих банком позик ( у т. ч. і міжбанківських ) , доручень врахованих векселів та 100% суми позабалансових вимог у відношенні до всіх інсайдерів комерційного банку ;

Вк– власні кошти банку;

Даний показник в АБ „Аллонж” за досліджений період знаходиться в межах нормативного значення яке не повинно перевищувати 5%.

Показник максимального розміру залучення грошових вкладів (депозитів) фізичних осіб встановлюються як співвідношення сукупного розміру грошових вкладів (депозитів) фізчних осіб до розміру власних коштів комерційного банку.

Максимальний розмір залучених грошових вкладів в АБ „Аллонж” за досліджуваний період значно зріс і становить — 637.0% , що свідчить про високу репутаційну оцінку та довіру до банку з боку клієнтів (фізичних осіб).

Максимальний розмір наданих міжбанківських позик, який розраховується як співвідношення загальної суми отриманих комерційним банком міжбанківських позик до загальної суми залучених централізованих коштів, становить –175.8% (2002р.), що відповідає нормативним значенням даного показника ( не більше 200% ) .

Показник рефінансування характеризується свіввідношенням загальної суми отриманих комерційним банком міжбанківських позик та загальної суми залучених централізованих коштів до власного капіталу банку. Провівши аналіз показника рефінансування в банку ми бачимо, що він у 2002 р. становив-72.0%, а це свідчить про те, що він знаходиться в межах нормативного значення .

Проаналізувавши баланс за 2002 р. можна зробити такі висновки, що у даному звітному періоді найбільшу питому вагу в доходах банку мали відсоткові доходи за кредитами суб`єктами господарської діяльності (27,0% — короткотермінові; 22,0% — довготермінові).

2.2 Методи управління ліквідністю в АБ „Аллонж”.

Система управління ліквідністю банка представляє собою сукупність підрозділів, документообігу і заходів. Система управління ліквідністю є життєво важливою ланкою діяльності банку. У випадку виникнення ситуації, коли ресурси (матеріально-технічні, людські і т.п.) банку обмежені, підтримка нормального функціонування даної системи є пріоритетною задачею.

В АБ “Аллонж” управлінням ліквідністю займається управління казначейських та торгових операцій (УКТО). УКТО приймає управлінські рішення, щодо ефективного управління ліквідністю, на основі даних:

· про рух коштів за попередній робочий день, у тому числі про найбільші вкладення й інших операцій банку;

· про платіжну позицію на даний операційний день, що включають передбачувані рухи коштів у касі банку та по рахунках клієнтів;

· найбільші залишки на рахунках клієнтів, у випадку наявності таких — інші зобов'язання банку до запитання;

· про залучені і розміщені банком МБК, и так само про інші ліквідні активи;

· прогноз списань і надходжень.

Для прийняття управлінського рішення начальнику УКТО відповідні підрозділи надають наступні дані:

Відділ кредитування:

· відомості про плановий обсяг надання кредитів;

· відомості про всі планові списання і зовнішні надходження ресурсів;

· планове погашення кредитів і відсотків у перспективі в гривні та в іноземній валюті;

· відомість про дострокове погашення кредитів;

Операційне управління:

· відомість про наміри клієнтів, щодо рухів коштів по їхніх рахунках.

Управління по роботі з цінними паперами:

· дані про всі списання і надходження коштів по цінних паперах у гривнях і іноземній валюті в поточний і наступний робочі дні;

· інформацію про списання, що очікуються, і надходження по цінних паперах у майбутньому в гривні та в іноземній валюті.

Відділ біржових операцій та дилінгу:

· дані про усі списання і надходження у валюті;

· інформацію про списання, що очікуються, і надходженнях у валюті в майбутньому.

Бухгалтерія:

· інформацію про всі банківські (у т.ч. податкові) платежі.

· дані про підкріплення оборотної каси і здачі готівкових коштів до НБУ;

· інформацію по рахунках “ностро”;

· інформацію по рахунках “лоро”;

· інформація про клієнтські платежі, за винятком міжбанківських платежів.

Відповідно до положення про УКТО, УКТО в АБ «Аллонж» створено з метою в тому числі:

· управління банківськими ризиками;

· забезпечення ліквідності та платоспроможності банку;

· забезпечення прибутковості операцій банку.

Одними з основних завдань УКТО є:

· визначення вартості ресурсів, що використовуються для проведення активних операцій банку.

· визначення дохідності вкладень банку.

Організація системи управління ризиками шляхом:

· встановлення лімітів і нормативів за видами активів, пасивів і операцій з врахуванням галузевих, регіональних та інших ризиків, а також контролю за їх дотриманням;

· розробки та впровадження методик по управлінню ризиками, положень про діяльність органів, що пов‘язані з управлінням ризиками, порядків виконання робіт та проведення операцій;

· розробки рекомендованих граничних умов і планових завдань по активно-пасивних операціях, варіантів можливих рішень;

· проведення моніторингу управління активами та пасивами в режимі реального часу;

· зміни встановлених нормативів і лімітів за результатами проведеного аналізу і моніторингу.

Комітет по управлінню активами і пасивами АБ "Аллонж" координує роботу основних структурних підрозділів банку з питань управління активами і пасивами для виконання стратегічних завдань, оперативного прийняття рішень щодо ліквідності та фінансової стійкості банку, здійснення контролю за їх виконанням.

Комітет по управлінню активами і пасивами виконує такі функції:

1. Розглядає найбільш важливі питання діяльності банку стосовно його активно-пасивних операцій та вносить пропозиції Правлінню банку щодо:

· регламенту проведення активних і пасивних операцій;

· планування основних фінансових потоків (календар платежів банку);

· стратегії банку щодо присутності на ринку банківських послуг;

· проектів нормативних документів з питань управління активами і пасивами банку.

2. Визначає оптимальну структуру активів і пасивів банку щодо ліквідності, валютних, процентних ризиків:

· затверджує методологію та політику управління ліквідністю банку;

· визначає політику банку щодо управління банківськими ризиками та порядок її реалізації;

· затверджує структуру активних вкладень банку, погоджену за обсягами і строками із структурою пасивів банку;

· затверджує ліміти або завдання по залученню ресурсів;

· визначає тактику роботи управління об‘єднаного дилінгу на міжбанківському ринку ресурсів;

3. Визначає процентну політику банку по активно-пасивних операціях:

· розглядає пропозиції щодо змін у процентних ставках по пасивних і активних операціях (за поданням відповідних служб), подає їх Правлінню банку для затвердження;

· визначає рівень процентної маржі та рівень мінімальних ставок по кредитно-інвестиційному портфелю;

4. Заслуховує звіти окремих структурних підрозділів банку, філій (дирекцій) з питань здійснення активно-пасивних операцій та приймає відповідні рішення.

В процесі управління ліквідністю одним з головних етапів є регулювання та контроль. Регулювання ліквідності комерційного банку може бути зовнішнім та внутрішнім. Як правило, ліквідність регулюється за допомогою зовнішніх, встановлених НБУ, нормативів ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної (Н5), та короткострокової ліквідності (Н6) та контролюється за допомогою внутрібанківських методів, серед яких найпоширенішим став аналіз активів і пасивів за строками погашення.

Норматив миттєвої ліквідності встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів. Визначається як співвідношення суми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов’язань банку, що обліковується за поточними рахунками. Нормативне значення Н4 має бути не менше ніж 20 %.

Норматив поточної ліквідності встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку. Для розрахунку нормативу поточної ліквідності враховуються вимоги і зобов’язання банку з кінцевим строком погашення до 30 днів (включно). Норматив поточної ліквідності визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання. Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше ніж: 30%, з 01.07.2002 – 35%, з 01.01.2003 — 40%.

Норматив короткострокової ліквідності встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів. Норматив короткострокової ліквідності визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов’язань. До розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються ліквідні активи та короткострокові зобов’язання з початковим строком погашення до одного року. Нормативне значення нормативу н6 має бути не менше ніж 20%.

Контроль за дотриманням банками встановлених нормативів ліквідності здійснюється відповідними територіальними управліннями та підрозділами центрального апарату банківського нагляду Національного банку щодня та щомісяця на постійній основі.

Внутрішнє регулювання ліквідності здійснюється Казначейством банку та службою внутрішнього аудиту. Казначейство виконує такі функції:

· у частині управління ліквідністю

· визначення якісної структури активів і пасивів;

· визначення співвідношення «твердих» і «мінливих» пасивів, високоліквідних і низьколіквідних активів;

· визначення пріоритетів у розподілі ресурсів по активних операціях;

· розподіл ресурсів за видами активних операцій;

· визначення оптимальної структури активів і пасивів для забезпечення платоспроможності банку;

· виявлення критичних позицій у ліквідності банку;

· оперативне коригування структури активів і пасивів;

· визначення рекомендованого граничного залишку коштів на кореспондентських рахунках для дотримання банком миттєвої ліквідності, оптимального залишку готівки у касі банку.

Отже, аналіз ліквідності банку пов'язаний із щоденними спостереженнями за ліквідною позицією банку, дотримання його установами й банком у цілому вимог НБУ до нормативів ліквідності, з вивченням динаміки коефіцієнтів, що поглиблюють аналітичні оцінки. Загалом, це дає змогу контролювати дію факторів внутрішнього середовища й послаблювати негативний вплив зовнішніх факторів на ліквідність банку в поточному періоді та на перспективу.

У процесі аналізу ліквідності балансу комерційного банку ставиться завдання визначення фактичної ліквідності, відповідність її нормативам, виявлення чинників, що викликали відхилення фактичного значення коефіцієнтів ліквідності від установлених Національним банком. Тепер проаналізуємо виконання банком обов’язкових нормативів ліквідності НБУ таких як Н5, Н6 та Н7 2002 рік.

У 2002 році, як видно з табл. 2.3 всі нормативи ліквідності виконувалися.

Коррахунок в НБУ формується за рахунок короткострокових міжбанківських кредитів. Для банку вигідніше розміщувати на коррахунку міжбанківські кредити ніж тверді пасиви, які банк повністю вкладає в кредити. Так як банк є активним учасником міжбанківського ринку, має відкриті ліміти, тому для нього не проблема залучати кошти на міжбанківському ринку.

Крім нормативів і коефіцієнтів, у банку щоденно аналізують стан ліквідної позиції. Вона передбачає порівняння залучених і розміщених коштів за строками.

Аналіз активів і зобов'язань за періодами, які залишилися до дати погашення, дає найкращу основу для оцінювання ліквідності банку. Але терміни погашення можуть бути виражені у вигляді періоду, що залишився до дати погашення за умовами договору або до фактичної дати терміну погашення. Як правило, фактична дата погашення настає після дати, обумовленої в договорі. Період, протягом якого передбачається настання терміну погашення за цими активами, як правило, приймається за строк, упродовж якого активи можна реалізувати.

Аналіз активів і зобов'язань за термінами погашення, що базуються на першопочатковий даті погашення, проводиться з метою надання керівництву банку інформації про його фінансову та ділову стратегію.

Аналітичне вивчення активів і зобов'язань банку шляхом групування їх за термінами погашення, що базуються на періоді, який залишився до наступної дати, впродовж котрого можуть змінитися процентні ставки, проводиться з метою віддзеркалення ймовірного ризику за активами, пов'язаного зі зміною процентних ставок.

Запровадження в українських банках системи аналітичного обліку та звітності дає можливість оцінити ліквідність банку за строками погашення активів і зобов'язань у названих вище напрямках.

З метою узгодження термінів погашення активів та зобов'язань і в такий спосіб оцінювання ліквідної позиції банку менеджери, як правило, будують аналітичну таблицю.

Залучені і розміщені кошти групуються у ній за видами. Так, надходження коштів, приміром депозиту, заноситься в позицію на дату чи період його повернення. Подібно вчиняють із розміщеними коштами. При видачі позики її сума записується в позицію на дату її погашення. Отже, кожна операція банку із залучення чи розміщення коштів віддзеркалюється в позиції ліквідності. Внаслідок цього на кожен наступний день, тиждень, місяць менеджер банку має інформацію про співвідношення вимог і зобов'язань, що підлягають погашенню. Якщо сума зобов'язань більша за суму вимог, то спостерігається нестача ліквідності, а якщо навпаки, то в наявності надлишок ліквідних коштів.

Ця таблиця зводить всі грошові потоки, пов'язані з поверненням активів до запитання та пасивів банку. При цьому для її побудови необхідно скласти уявлення про те, у які терміни будуть затребувані пасиви банку, що не мають конкретних термінів повернення. До таких пасивів традиційно відносяться залишки на розрахункових і поточних рахунках клієнтів банку, депозити до запитання й аналогічні джерела коштів.

Аналіз відповідності структури активів і пасивів банку неможливий без аналізу ліквідності активів і стабільності пасивів банку.

Аналіз відповідності структури активів і пасивів (або аналіз розриву активів і пасивів по термінах погашення) є головним методом оперативного аналізу рівня ліквідності комерційного банку. Суть даного методу складається в співвіднесенні потоків приходу коштів у банк і потоків їхнього відходу. Грошові потоки аналізують за допомогою таблиці, що відбиває терміни погашення або зажадання всіх активів і пасивів банку.

Приплив коштів виникає внаслідок: повернення раніше розміщених активів банку; надходження коштів у зв'язку зі збільшенням зобов'язань банку, наприклад, одержання депозитів, притягнення нових клієнтів на обслуговування і т.д.; надходження коштів у зв'язку зі збільшенням власних коштів банку: одержання прибутків, надходження коштів від засновників, продаж власних акцій і інших.

Відтік коштів із банку відбувається внаслідок: до запитання зобов'язань банку (використання клієнтами власних коштів на поточних і розрахункових рахунках, повернення термінових депозитів і інших зобов'язань); розміщення коштів в активи: видача чергового траншу по кредитній лінії, виплата коштів відповідно до договору гарантії й інші розміщення коштів; скорочення коштів у зв'язку зі скороченням власних коштів банку: вчинення адміністративно-господарських і операційних витрат, виплати дивідендів учасникам, повернення частки в статутному капіталі в зв'язку з виходом із складу учасників кредитної організації й ін.

Збалансованість грошових потоків таким чином, що прихід коштів завжди більше відходу, є гарантією достатньої ліквідності кредитної організації.

Для оперативного аналізу ризику втрати ліквідності комерційному банку необхідно щодня складати таблицю розриву активів і пасивів по термінах погашення за результатами всіх зроблених за день операцій і з урахуванням змін які відбулись на зовнішніх фінансових ринках. Порівнюючи таблиці ліквідності на початок і кінець дня, можна визначити вплив проведених за день угод на ліквідність банку. Крім того, таблиця використовується для вирішення іншої задачі оперативного аналізу — оцінки впливу планованих операцій банку на його ліквідність.

У ході аналізу ліквідної позиції слід пам'ятати, що в неї можна включати тільки основну суму вимог і зобов'язань або основну суму разом з процентами за нею. Усі розрахунки ліквідної позиції на задану чи довільну дату в установах банків комп'ютеризовані.

При вивченні фактичного покриття потреби в ліквідних коштах виходять із розуміння того, що приріст ліквідних коштів є різницею між приростом депозитів, приростом додаткових відрахувань до обов'язкового резерву і приростом надання кредитів за наданими гарантіями.

На початку розвитку банківської діяльності питання ліквідності мало два теоретичних підходу. Перший заснований на тому, що структура активів за строками повинна точно відповідати структурі пасивів. Це, в свою чергу, не давало можливості комерційним банкам проводити активну політику управління своєю ліквідністю. На даній теоретичній базі відпрацьоване, так зване, золоте банківське правило — розмір і строки фінансових вимог банку повинні відповідати обсягам і строку його зобов’язань.

Другий підхід ґрунтувався на реальній невідповідності структур активів і пасивів балансу за строками. Останнім часом управління банківської ліквідності за строками розміщення і залучення ресурсами зводиться до управління дисбалансами в певні часові періоди. Адже, навіть найпотужніший комерційний банк в умовах проявів незбалансованих ринкових відносин не здатний виконувати золоте банківське правило. Крім того, притримуючись цього правила, банк і його акціонери втрачають певну частину доходу, яка отримується маневруючи залученими тимчасовими ресурсами шляхом вкладання їх в дохідні активи на відповідний термін. Тому на даний час актуальною проблемою управління ліквідністю банку є метод управління дисбалансами за строками розміщення і залучення ресурсів. Суть якого полягає в допущенні економічно обґрунтованих дисбалансів в певні періоди з урахуванням ризиків, на які може піти банк, не завдаючи шкоди загальній ліквідності банку (чиста позиція ліквідності). В практичній діяльності банків застосовуються ліміти на розриви активів і пасивів за строками. Обсяги лімітів визначаються сумами коштів, які банк може оперативно залучити на ринку, в тому числі і міжбанківському. Однак кожний комерційний банк встановлює свій, притаманний тільки йому коефіцієнт.

Структуру активів та зобов’язань АБ „Аллонж” на визначену дату – 01.06.2003р. наведено в додатках 2 і 3, з яких видно, що на момент дослідження банк не мав суттєвих проблем з ліквідністю.

З метою управління ліквідністю фахівцями АБ „Аллонж” на кожен тиждень розробляються відповідні рекомендації по розміщенню / залученню ресурсів, зразок таких рекомендацій наведено в Додатку 4.

Чутливість доходів до зміни процентних ставок є джерелом потенційного зменшення прибутку банку, а це в свою чергу впливає на ліквідність банківської установи. Для оцінки процентного ризику фахівцями АБ „Аллонж” використовується модель розривів (GAP). При цьому розриви визначаються як різниці між обсягами активів і пасивів, чутливих до змін процентних ставок в обрані проміжки часу. Після чого розраховується зміна процентних доходів банку залежно від несприятливого руху процентних ставок при незмінній структурі портфеля активів і пасивів. Ця зміна результату від процентних операцій і є процентним ризиком на який наражається банк. На основі отриманих результатів банк планує свою активність на обраний проміжок часу. У своїй діяльності АБ „Аллонж” використовує страхування процентних ризиків шляхом управління активами і пасивами: узгодження обсягів активів і пасивів за строками погашення, укладання з клієнтами угод з фіксованими ставками та угод з валютним обмовленням, обмеження горизонту інвестування та фінансування коштів тощо. Таблиці 2.4 та 2.5 ілюструють фактичні розриви активів і пасивів АБ „Аллонж” та наявність процентного ризику за вересень – грудень 2002 року.

Однак техніка управління дисбалансом добре працює тільки в теорії. Практично ж способи її реалізації завжди мають визначену частку ризику процентних ставок. Наприклад, процентні ставки, виплачувані по пасивах (які звичайно є короткостроковими), мають тенденцію змінюватися швидше, ніж процентні ставки по активах. Більш того, не так просто визначити момент, у які конкретні банківські активи чи пасиви можуть бути переоцінені. До того ж вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування чуттєвих активів і пасивів, у значній мірі довільний. Окремі статті балансу завжди попадають у проміжки між плановими періодами і приводять до великих неприємностей, якщо ставки змінюються в несприятливому для банку напрямку.

В умовах мінливості ресурсної бази існуючи методи визначення ліквідності комерційного банку є, на жаль, не досить ефективними. Розглянемо більш докладніше цю проблему і шляхи подолання проблеми, які пропонують фахівці АБ „Аллонж”.

Поточне керування активами і пасивами звичайно пов'язано не з усією ресурсною базою, а лише з її частиною — з вільними ресурсами, що відповідають залишкам коррахунка. Очевидно, що вільні ресурси банку так само є хитливими.

Ресурсна база є хитливої по своїй фінансовій природі. Це пов'язано з тим, що до складу ресурсної бази входять клієнтські кошти до запитання (списання і надходження яких є випадковими подіями).

Продемонструємо важливість обліку мінливості при оцінці ризику ліквідності. Нехай банки А и Б виконують вимоги економічних нормативів і формування обов'язкових резервів: середні залишки коррахунка перевищують вимоги нормативів. Банк А має низьку мінливість залишків на коррахунку і тому не піддається ризику ліквідності: залишки коррахунку — дебетові. Банк Б має високу мінливість залишків і тому ризик ліквідності існує: при виконанні всіх платіжних вимог клієнтів відбудеться овердрафт коррахунку. У цьому випадку Банк Б зможе вчасно виконати платіжні вимоги клієнтів, що надійшли, тільки залучаючи відсутні засоби, наприклад, на ринку міжбанківських кредитів. Це пов'язано з тим, що комерційні банки (відповідно до "Положення про міжбанківські розрахунки в Україні") повинні здійснювати активні операції по кореспондентських рахунках лише в межах наявних засобів на цих рахунках (за винятком випадків, передбачених договорами).

Розглянемо питання: чи можуть такі традиційні методи контролю ліквідності, як коеффіцієнтний аналіз і аналіз активів і пасивів по термінах погашення враховувати мінливість ресурсної бази банків.

Національним банком України встановлені три коефіцієнти ліквідності, які необхідно дотримувати (у середньому за звітний період). Це економічний норматив миттєвої ліквідності Н5 — відношення засобів на корсрахунку й у касі до засобів на поточних рахунках клієнтів (не менш 20%), норматив загальної ліквідності Н6 — відношення загальних активів до загальних зобов'язань (не менш 100%) і відношення високоліквідних активів до робочих активів банку Н7 (не менш 20%). До них необхідно ще додати вимогу формування обов'язкових резервів, що також контролює здатність банку вчасно проводити клієнтські платежі.

Економічні нормативи ліквідності і формування обов'язкових резервів розраховують як середньоарифметичні за звітний період і тому не можуть враховувати мінливість (волатильність) активів і пасивів, пов'язану з тим, що залишки на рахунках міняються кожен день.

Розглянемо тепер оцінку ризику ліквідності за допомогою аналізу активів і пасивів по термінах погашення. Цей аналіз оцінює позицію ліквідності як різницю обсягів активів і пасивів з термінами погашення, що належать обраному певним чином періоду. Так для періоду погашення "до запитання" ризик ліквідності існує лише тоді, коли активи до запитання менше пасивів до запитання. Як тільки банк "забрався" у клієнтські засоби, він відразу ж піддає себе ризику ліквідності, що пов'язаний з можливим раптовим відтоком клієнтських засобів.

До переваг аналізу по термінах погашення можна віднести можливість прогнозу майбутніх балансів, позицій ліквідності і коррахунку. Основним же недоліком методу є те, що він не враховує мінливість коштів до запитання. Аналіз термінів погашення фіксує обсяг коштів до запитання на дату складання прогнозів. Цей обсяг може бути як завищеним, так і заниженим щодо свого середнього значення. У результаті і ризик ліквідності може бути як занижений, так і завищений.

Нехай для деякого банку за допомогою аналізу термінів погашення побудований прогноз коррахунку. При цьому банк відкрив позицію ліквідності шляхом видачі кредиту з обраним терміном розміщення. При закритій (нульовий) позиції ліквідності стан коррахунку дебетовий і ризик ліквідності відсутній. У випадку, коли банк "забрався" у клієнтські кошти (наприклад, для фінансування операції кредитування) і відкрив коротку позицію ліквідності, він піддається ризику ліквідності.

Щоденний ризик ліквідності банку може бути охарактеризований наступними вірогідними показниками:

· найбільшою кількістю днів овердрафта корсрахунку протягом усього періоду розміщення кредиту;

· максимальним обсягом залучення відсутніх протягом одного дня коштів.

Відзначимо, що цей обсяг контролюється також приступністю грошових ресурсів на ринку МБК. Він повинний бути менше чи дорівнювати тому обсягу МБК, що банк може легко залучити на ринку (виходячи з обсягу встановлених на банк невикористаних лімітів чи з максимального обсягу залучення за попередні періоди);

· максимальними витратами на залучення МБК за весь період розміщення кредиту.

В АБ „Аллонж” розроблений власний метод оцінки ризику ліквідності, викликаного мінливістю ресурсної бази банку. Він дозволяє знаходити зазначені показники ліквідності і визначати загальний фінансовий результат операції кредитування. Метод базується на аналізі активів і пасивів по термінах погашення, що доповнений технологією обліку мінливості ресурсної бази.

Облік мінливості ґрунтується на припущенні, що випадкове поводження ресурсної бази в майбутньому буде подібним її поводженню в минулому. Вважається, що випадкові зміни ресурсної бази підкоряються закону нормального розподілу. Непрямим обґрунтуванням цього припущення є той факт, що платежі, які проходять через поточні рахунки клієнтів, є незалежними, а їхня кількість — достатня великим. Тоді характеристикою мінливості ресурсної бази в майбутньому може служити стандартне відхилення ресурсної бази в минулому.

У пропонованому підході розглядаються граничні характеристики підтримки ліквідності банку, що відповідають найгіршому випадку, що може відбутися з обраним рівнем довіри (зазвичай береться 5%). Тут розроблена технологія відповідає відомому підходу Value-at-Rіsk (Va). При цьому величиною Va є витрати на підтримку ліквідності протягом усього терміну розміщення.

Вхідними даними для розрахунків є:

· основні статистичні характеристики ресурсної бази банку (середній обсяг ресурсної бази і стандартне відхилення);

· довірча імовірність (наприклад, 95%);

· обсяг розміщуваного кредиту;

· термін розміщення;

· обсяг резервування;

· прогнозована ставка залучення.

Результатами розрахунку є наступні характеристики ліквідності банку і прибутковості операції кредитування:

· максимальний термін втрати ліквідності банком (за весь період розміщення кредиту);

· максимальний денний обсяг залучення міжбанківських кредитів (для покриття дефіциту засобів);

· найбільші витрати на залучення МБК (при прогнозованій ставці залучення);

· загальний результат від операції кредитування (з урахуванням ліквідних витрат).

Розроблений підхід дозволяє одержати універсальні (не залежні від розмірів банку) залежності для основних показників ліквідності. Величини є безрозмірними (розмірні величини / їхнє стандартне відхилення) і видно, що зі збільшенням мінливості ресурсної бази (стандартного відхилення), відкритої позиції ліквідності, тривалості підтримки відкритої позиції показники ліквідності погіршуються.

Приведемо конкретний приклад. Нехай стандартне відхилення ресурсної бази складає 5 млн. грн., а вхідний очікуваний залишок коррахунку складає 13 млн. грн. Припустимо, що банк планує укладання угоди по розміщенню МБК в обсязі 3 млн. грн. і очікуваний залишок коррахунку зменшується до 10 млн. грн.

Обчислимо відношення очікуваного залишку коррахунку до стандартного відхилення: 10/5 = 2. Знаходимо відношення максимального обсягу одноденного залучення МБК до стандартного відхилення ресурсної бази — воно дорівнює 1,05. Тоді максимальний обсяг одноденного залучення МБК буде рівним 1,05 х 5 млн. грн.= 5,25 млн. грн.

Якщо цей обсяг (5,25 млн. грн.) менше того, котрий банк може легко залучити на ринку МБК, то виконання угоди дозволяється. Якщо ж цей обсяг (5,25 млн. грн.) перевищує обсяг, що банк може легко залучити на ринку МБК, то виконання угоди забороняється. В останньому випадку необхідно зменшити обсяг розміщуваного кредиту, підвищити тим самим рівень очікуваних залишків коррахунку.

Практичне застосування розробленої технології служить наступним цілям:

Одержання управлінської інформації.Інформація про ризик ліквідності є складовою частиною загальної управлінської інформації про ризики банку.

Керування вільними ресурсами.Технологія є корисним інструментом для професійного керування вільними ресурсами банку. Використовуючи її, керівництво банку зможе приймати більш обґрунтовані рішення по торгових стратегіях. Раціональне використання вільних ресурсів банку досягається розміщенням ресурсів у більших, ніж звичайно, обсягах, а при сприятливій ринковій кон'юнктурі — на більш тривалі, чим звичайно, терміни. При цьому ризики ліквідності і ліквідних витрат залишаються контрольованими.

Установлення лімітів.Запропонований підхід установлює строгий кількісний зв'язок між операційними лімітами і ризиком ліквідності.

Здійснення регуляторних функцій.Забезпечується прийняття управлінських рішень з урахуванням вимог економічних нормативів і формування обов'язкових резервів. Можливе використання даного підходу при аналізі фінансового стану банків органами банківського нагляду.

Оцінка ефективності керування вільними засобами.Існує можливість оцінювати ефективність керування вільними засобами в банку.

Дистанційний аналіз ліквідності банків-контрагентів.Підхід дозволяє оцінити стан ліквідності банку-контрагента в довільно обраному періоді часу, розрахувати ліміти і ставки розміщення МБК.

Зупинимося на перспективах дистанційної оцінки ліквідності банків-контрагентів, що відкриває розроблена технологія.

Якщо в розрахунках використовувати баланси банків-контрагентів, то на виході одержимо основні показники ліквідності відповідних банків. Варто згадати про один важливий показник, що дозволяє розраховувати розроблений підхід — імовірності втрати ліквідності банком-контрагентом (фактично це імовірність того, що банк не поверне МБК — вчасно і/чи в повному обсязі). Природно, ця імовірність залежить від терміну погашення МБК, що банк-кредитор збирається видавати своєму партнеру.

Наступним логічним кроком є розробка рейтингу ліквідності, що пов'язує імовірність затримки повернення МБК із буквеним кодом ліквідності. Таку відповідність пропонується виразити у виді таблиці відповідності рейтингу ліквідності й імовірності втрати ліквідності банком-контрагентом, який можна записати в такий спосіб:

Рейтинг Імовірність утрати ліквідності

АAA 0,01%

АA 0,4%

A 1,6%

BBB 5,4%

BB 9,9%

B 26,2%

CCC 41,0%

Пропонований метод рейтингування відрізняється від нині існуючих тим, що він вільний від суб'єктивних думок експертів.

Відзначимо, що рейтинг ліквідності відрізняється від кредитного рейтингу. Кредитний рейтинг дає оцінку імовірності дефолта банку, його повної неплатоспроможності, у той час як рейтинг ліквідності визначає імовірність утрати ліквідності і є засобом ранньої діагностики проблем у банку-контрагента. Адже банк не відразу утрачає свою платоспроможність — проблеми з платоспроможністю починаються з утрати ліквідності, із затримок платежів на один день, на два дні, на тиждень і т.д. На погляд автора, в умовах країн з перехідною економікою особливо важливо вміти діагностувати саме втрату ліквідності.

Велику роль в управлінні ліквідністю банку відіграє політика щодо страхування кредитного ризику. Одним з найбільш ефективних методів захисту від кредитного ризику є вивчення кредитоспроможності клієнта. Однак завжди існує ризик погіршення якості кредиту і як крайній випадок ризик неповернення кредиту і відсотків по ньому. З метою зниження впливу таких непередбачених ситуацій на стабільність функціонування банку створюються страхові резервні фонди.

Положенням НБУ "Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих утрат по кредитах комерційних банків" від 27.3.98р. №122 був введений у дію новий метод формування страхового резерву.

Відповідно до цього положення, кредити поділяють на п'ять видів по ступені кредитного ризику: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні. По кожному з цих видів визначені розміри відрахувань на створення резерву (див табл. 3.3).

Вид кредиту по ступені кредитного ризику визначається на основі двох критеріїв:класу кредитоспроможності і характеру кредитної історії позичальника.

Кредитна історія показує як позичальник дотримувався вимог кредитного договору, а саме: чи вчасно погашалися кредити, чи були прострочення, пролонгації, якщо були, то на який термін. По кредитній історії позички поділяють на три групи:

· добра — заборгованість за кредитом виплачувалася у визначений термін, пролонгація, якщо проводилася, те одноразово на термін не більш 90 днів;

· слабка- прострочена заборгованість за кредитом і відсотками по ньому складають не більш 90 днів, чи заборгованість за кредитом, пролонгованому на термін більш 90 днів при своєчасній сплаті відсотків;

· незадовільна- прострочена заборгованість за кредитом і процентами по ньому складає більш 90 днів чи заборгованість за пролонгованим кредитом понад 90 днів при несплаті відсотків.

Другим критерієм, що визначає ступінь кредитного ризику по позичці, є фінансовий стан позичальника. За цією ознакою клієнтів поділяють на п'ять груп:

"А" — фінансова діяльність дуже добра і дає можливість погашати основну суму кредиту і відсотки. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі буде здійснюватися на такому високому рівні;

"Б" — фінансова діяльність добра і дуже добра, однак немає можливості підтримувати її на такому високому рівні;

"У" — фінансова діяльність задовільна, однак спостерігається тенденція до погіршення;

"Г" — фінансова діяльність погана і спостерігається її чітка циклічність протягом короткого періоду часу;

"Д" — фінансова діяльність свідчить про збитки, і, мабуть, ні основний борг, ні відсотки сплачені не будуть.

Фінансовий стан позичальника визначається рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів.

До об'єктивних факторів відносять економічні показники розвитку підприємства:

· обсяг реалізації;

· розмір прибутків і збитків;

· рентабельність;

· ліквідність;

· рух засобів на рахунках позичальника;

· структура і динаміка кредиторської заборгованості;

· собівартість продукції.

Серед суб'єктивних факторів, що впливають на фінансовий стан позичальника можна виділити: професіоналізм керівництва, ефективність управління, ринкова позиція позичальника, його залежність від циклічних і структурних змін, наявність держзамовлення і державної підтримки, погашення кредиторської заборгованості в минулому.

В АБ „Аллонж” для аналізу кредитоспроможності позичальника використовують методику, що заснована на обчисленні ряду коефіцієнтів.

Для розрахунку відрахувань у резервний фонд скористаємося даними, пре-доставленными агрофірмою "Світанок", якій був виданий кредит у сумі 8 тис. грн. терміном на 4 місяці.

На основі даних балансу обчислюють коефіцієнти кредитоспроможності, що поділяються на три групи: показники платоспроможності; показники фінансової стабільності; інші показники фінансового стану.

Перша група показників дозволяє дати оцінку здатності позичальника вчасно сплатити борг, друга група дає уявлення про стійкість підприємства (у якому ступені позичальник функціонує за рахунок власних коштів), третя група уточнює і доповнює дані перших двох груп.

Умовні позначки:

А1- перший розділ активу ; П1- перший розділ пасиву;

А2- другий розділ активу ; П2- другий розділ пасиву;

А3- третій розділ активу ; П3- третій розділ пасиву;

ГС- кошти ; КФВ- короткострокові фін. вкладення;

ВБ- валюта балансу.

У ході аналізу перевіряють не тільки відповідність коефіцієнтів нормативам, але і вивчають їх динаміку, тобто їхній ріст чи зниження за визначений період.

Усі коефіцієнти платоспроможності не відповідають нормативам, крім коефіцієнта покриття. Це свідчить про те, що позичальник не в змозі швидко реалізувати активи для погашення заборгованості. Варто мати на увазі, що найчастіше саме ця причина приводить позичальників у банк.

Однак показники фінансового стану фірми "Світанок" свідчать про стійке положення підприємства з чіткою тенденцією до її покращення.

Подальші коефіцієнти відповідають нормі.. Крім того за рік, що аналізується, проявився ріст негативної тенденції. Це погано впливає на оцінку фінансової діяльності підприємства.

Таким чином, кредитоспроможність позичальника можна класифікувати класом "У" — фінансова діяльність задовільна і спостерігається тенденція до погіршення протягом короткого періоду часу.

Кредитну історію позичальника, що є другим фактором, визначаючим вид кредиту, можна вважати гарної, тому що пролонгацій кредиту не проводилося, прострочення по позичці не допускалися.

Для визначення виду позички скористаємося методикою, запропонованої Національним банком України, що відбита в „Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”.

Відповідно до таблиці, кредит, виданий агрофірмі "Світанок", є сумнівний.

Для нарахування резерву використовують формулу:

РФ=С(К-ЗЦ),

де РФ — резервний фонд;

С — відсоток відрахувань у резерв;

К — сума кредиту;

З — 50% застави товарно-матеріальних цінностей (ТМЦ);

Ц — сума застави під цінні папери.

Знаючи ,що позичка була видана під заставу ТМЦ у розмірі 135% від суми кредиту, можемо обчислити розмір резервного фонду:

РФ=0,2(8000-1,3580000,5)=520 грн.

Аналогічно визначають суми резерву по всіх позичках, виданим банком. У банку формуються два види резервів: загальний і спеціальний. Загальний резерв формують по стандартних позичках, спеціальний — по кредитах під контролем, субстандартним, сумнівним, безнадійним. Резерв повинний формуватися щокварталу за рахунок прибутку минулого року.

Для визначення загальної суми резерву скористаємося даними якості кредитного портфеля АБ „Аллонж” (цифри умовні, так як реальні цифри становлять банківську таємницю).

На підставі розрахунку можна зробити висновок, що фактично сформованого резерву недостатньо для страхування кредитного ризику. Це може негативно відбитися на діяльності банку. Теоретично розрахована сума резерву складає 5,2 тис. грн., з якої 4 тис. грн. приходиться на загальний резерв, а 1,2 тис. грн. — у спеціальний. На аналізовану дату було фактично зарезервовано 3,5 тис. грн. Таким чином, необхідно додатково зарезервувати 1,7 тис. грн.

2.3 Криза ліквідності і дії комерційного банку.

Процес управління ліквідністю складний і багатогранний і містить у собі безліч аспектів — економічних, організаційних, методологічних, інформаційних. Управління ліквідністю містить у собі й елементи антикризового управління, що знаходить висвітлення в такому внутрібанківському документі, як "План дій комерційного банку у випадку виникнення кризи ліквідності".

"План дій" визначає необхідні дії і процедури, яким повинний керуватися комерційний банк у випадку істотного погіршення ліквідності по наступним причинах:

· погіршення фінансового стану самого банку;

· відсутність ліквідності у фінансовій системі в цілому.

Перше (погіршення фінансового стану самого банку) є більш небезпечним для банку: саме внутрібанківські проблеми з ліквідністю слугують основною причиною руйнування банків. Тому "План дій" у цьому аспекті більш деталізований. Однак істотне скорочення ліквідності у фінансовій системі в цілому може дорого обійтися фінансовій установі; ця проблема також вимагає продуманих і добре скоординованих дій. Розглянемо "План дій" у вищевказаній послідовності на прикладі „Плану дій АБ „Аллонж” у випадку виникнення кризи ліквідності”.

Погіршення фінансового стану самого банку.

"План дій" АБ Аллонж складається з трьох-чотирьох частин, що описують дії в залежності від глибини проблем з ліквідністю, наприклад:

· стадія "підвищеної готовності"

· стадія кризи А;

· стадія кризи Б;

· стадія кризи В.

Стадія "підвищеної готовності"

"Підвищена готовність" з'являється у випадку істотного зниження кредитного рейтингу організації на ринку чи виникнення погрози такого зниження через появу на ринку негативної інформації. Зниження кредитного рейтингу виражається в скороченні лімітів на банк по термінах у частині депозитних операцій і по похідних фінансових інструментах, а також у рості вартості залучення ресурсів шляхом випуску боргових зобов'язань.

Типові випадки оголошення "підвищеної готовності" наступні:

· зменшення власного капіталу на 10% і більш;

· зменшення прибутку на 15% і більш;

· висловлення в засобах масової інформації про погане управління, недостатньому внутрішньому контролі, про неправильну стратегію;

·

· погіршення нормативу достатності капіталу на 20% і більш, недотримання обов'язкових економічних нормативів, установлених НБУ;

· зниження — не менш чим на 2 пункти — рейтингу, що привласнюється рейтинговими агентствами (або повторне зниження рейтингу);

· зниження вартості акцій банку на ринку не менш чим на 20%, не пов'язане з рухом фондового ринку.

Стан "Підвищеної готовності" вводиться головою комітету з управління активами і пасивами з наступним затвердженням головою правління. Підставою для оголошення "Підвищеної готовності", як правило, є пропозиції керівника казначейства і керівника служби ризик-контролю.

Негайно після оголошення "Підвищеної готовності" служба ризик-контролю готує доповідь наступного змісту для комітету з управління активами і пасивами:

· рекомендації з показників ліквідності;

· рекомендації з ризику зміни процентної ставки;

· рекомендації зі збільшення залучення засобів на термін;

· рекомендації зі згортання визначених операцій для збереження відкритих банку кредитних ліній для можливого подальшого використання;

· пропозиції по укладанню кредитних угод "стендбай"

· пропозиції по сек’юритизації активів;

· рекомендації з обмеження росту активів.

Комітет з управління активами і пасивами на основі цієї доповіді готує план заходів, згодом затверджуваний правлінням банку.

Координація робіт зі стабілізації ситуації доручається комітету з управління активами і пасивами (або може бути сформована група по управлінню ліквідністю з числа вищих менеджерів банку). У разі потреби формуються робочі групи по роботі з найбільш великими депозиторами, банками-контрагентами. З доручення комітету з управління активами і пасивами, виходячи з доповіді служби ризик-контролю, проводиться наступна робота:

· готується детальний аналіз структури активів і пасивів у різних розрізах; при цьому основна увага приділяється прогнозу відтоку ресурсів з банку на найближчі 3 місяці;

· визначаються види бізнесу, де можливо заморозити ріст активів, і пропонуються практичні кроки в цьому напрямку;

· робиться прогноз можливості продажу активів, намічаються терміни продажів і сума виручених засобів;

· розробляються заходи щодо роботи з найбільшими клієнтами і контрагентами;

· уточнюються можливі зміни вартості послуг банку (при цьому створюються сприятливі умови для найбільш важливих клієнтів).

На стадії "Підвищеної готовності" проблема ліквідності є основним пунктом порядку денного засідань комітету з управління активами і пасивами. На додаток керівник казначейства не рідше двох разів у тиждень інформує голову правління банку і голову комітету з управління активами і пасивами про ситуації.

Стадія кризи А.

Стадія кризи А виражається в тім, що можливість фондування з міжбанківських ринків по ставках для першокласних позичальників стає практично нереальною, а також у тім, що деякі відомі на ринку великі корпоративні клієнти вже перевели кошти в інші банки. При цьому основна частина залишків по клієнтських рахунках залишається в банку.

Дії правління.Правління організує зустріч із представниками НБУ на предмет інформування про ситуацію і визначення потреб у фондуванні шляхом укладання угод "репо" і одержання ломбардних кредитів.

Дії казначейства.Робота казначейства повинна бути спрямована на збільшення високоліквідних активів, тобто ресурси не розміщаються на термін більш 14 днів. Боргові зобов'язання закордонних країн (якщо такі маються) підлягають реалізації (або по них укладають угоди "репо"). Старші менеджери казначейства проводять зустрічі з основними банками-контрагентами для з'ясування умов і можливостей фондування. Визначаються потенційні ділові партнери, що могли б надати допомогу в реалізації активів.

Стадія кризи Б.

Стадія кризи Б виражається в наступному: практично неможливо залучити ресурси з міжбанківського ринку по середньоринковим ставках; не менш половини банків-контрагентів закрили ліміти, а інші — скоротили їх не менш чим на половину; не менш чим на 15-20% (у залежності від структури пасивів) скоротилися середні залишки засобів на рахунках клієнтури і на термінових депозитах. У цих умовах починаються наступні дії.

Казначейство:

· розміщає вільні ресурси винятково на умовах "овернайт"

· цілком використовує кредитні лінії "стендбай"

· проводить переговори з банками-контрагентами по поверненню міжбанківських кредитів і депозитів чи залучає ресурси проти розміщених засобів; доповідає голові правління і голові комітету з управління активами і пасивами про можливість залучення ресурсів по ставках вище середньоринкових і вносить пропозиції по ситуації.

Комітет з управління активами і пасивами (з доручення правління):

· ініціює заходи щодо реалізації і сек’юритизації активів за графіком ;

· приймає рішення про залучення ресурсів по ставках вище середньоринкових і про підвищення ставок по залучених клієнтських депозитах;

· розглядає структуру активів і дає рекомендації з можливості "заморожування" кредитування.

Стадія кризи В.

Це означає ситуацію, коли дефолт (невиконання зобов'язань) неминучий. Відбувається відтік клієнтських депозитів; активи, які можна було продати, уже продані; неможливо залучити ресурси з міжбанківського ринку чи від великої корпоративної клієнтури. У даному випадку потрібно звертатися в центральний банк за фінансовою допомогою.

Тут варто підкреслити, що вся "апаратна" робота повинна бути зроблена завчасно (мається на увазі підготовка листів, клопотань, супровідної документації, що відповідає установленим вимогам органів державного регулювання) — при настанні стадії кризи Б, описаної вище. Якщо цього не зробити, то можна втратити час, що приведе до необоротних наслідків.

Відсутність ліквідності у фінансовій системі в цілому.

Звичайно, у випадку виникнення кризи ліквідності на фінансовому ринку варто очікувати втручання центрального банку, спрямованого на стабілізацію ситуації, наприклад, скупки іноземної валюти в банків, надання стабілізаційних кредитів. Однак у випадку проблем з ліквідністю вартість ресурсів виявляється непередбаченою (можливо, надзвичайно високою), крім того, різко зростає ризик зміни процентної ставки, можливе припинення звичайних розрахункових операцій. У подібних умовах виконуються наступні кроки.

Казначейство:максимально скорочує дисбаланс між активами і пасивами з плаваючою і фіксованою процентною ставкою, тим самим зменшуючи величину ризику зміни процентної ставки. Дана позиція контролюється керівником казначейства на щоденній основі; контролює розмір заборгованості перед центральним банком і представляє щоденну звітність по проблемі голові комітету з управління активами і пасивами; на щоденній основі координує інформаційні потоки, що надходять з центрального банку, і доводить інформацію до структурних підрозділів. Для цього в банку призначається відповідальна особа з числа старших менеджерів казначейства.

Комітет з управління активами і пасивами:

· здійснює загальне управління ліквідністю і координує роботу структурних підрозділів;

· на щотижневій основі визначає тактику формування процентних ставок по корпоративних кредитах типу "ролловер"

· контролює роботу клієнтських менеджерів по оптимізації потоків коштів клієнтів;

· визначає зміст інформації, що повідомляється широкій публіці службою по зв'язках із громадськістю;

· виробляє тактику роботи з клієнтськими кредитами і депозитами.

Звичайно, наявність "Плану дій" не є рішенням усіх проблем, але план дозволяє діяти чітко, послідовно і рішуче, що полегшує вихід із кризи ліквідності.

Розділ 3. Удосконалення управління ліквідністю комерційного банку.

3.1 Основні напрями удосконалення системи управління ліквідністю комерційного банку.

Статистичні дані засвідчують надзвичайно великий вплив на ліквідність українських комерційних банків такої категорії пасивів, як залишки на поточних рахунках клієнтів "до запитання". На це вказує надто висока питома вага таких пасивів у балансах українських банків. Слід зазначити, що ця категорія банківських ресурсів, як ніяка інша, пов'язана з ризиком ліквідності. Такий ризик, як відомо, полягає в неочікуваних банком змінах у розмірах наявних у нього активів та пасивів. Строки ж вилучення депозитів "до запитання" є невизначними за своєю природою. Разом із тим, депозити "до запитання" є одним із найдешевших джерел ресурсів банку, чим сприяють максимізації банківського прибутку шляхом значного зменшення процентних затрат банку.

Відповідно до підходу до управління банківською ліквідністю з погляду "потоку", саме розв'язання питання стосовно оптимального розміщення в активи тимчасово вільних залишків на рахунках клієнтів "до запитання" є наріжним каменем побудови загальної моделі управління ліквідністю комерційного банку. Ключовим питанням у цьому є визначення оптимальних розмірів та строків, на які, з прийнятним ризиком для ліквідності, можна інвестувати кошти, котрі належать до цієї категорії пасивів. Конкретні види активів, у які буде здійснено інвестування таких коштів, мають у цьому разі другорядний характер, оскільки вони будуть обиратися банком залежно від можливих у конкретний момент часу на ринку альтернативних варіантів з урахуванням ліквідності та потенційної доходності кожного окремого виду активів. [21]

Розглядаючи питання розробки моделі управління ліквідністю комерційного банку на основі оптимального використання залишків тимчасово вільних коштів на поточних рахунках клієнтів "до запитання", необхідно зазначити, що побудова такої моделі має відбуватись індивідуально для кожного окремого комерційного банку з урахуванням особливостей ресурсної бази за таким алгоритмом:

1. Проведення аналізу якісного та кількісного складу портфеля депозитів "до запитання" з метою виявлення рахунків, залишки на яких мають значну питому вагу в загальній сумі залишків.

2. Аналіз рахунків, які мають значну питому вагу в загальній сумі залишків, з метою виявлення специфічних особливостей динаміки залишків на таких рахунках та врахування подібних особливостей при плануванні напрямків розміщення залишків на цих рахунках в активні операції і, відповідно, ліквідної позиції банку.

3. Отримані результати розрахунку повинні використовуються менеджерами банку для побудови цілісної моделі управління ліквідністю.

Треба підкреслити, що запропонований підхід значно оптимізує процес планування та прогнозування ліквідної позиції банку шляхом математично обґрунтованого врахування поведінки залишків на рахунках до запитання клієнтів банку. Це в свою чергу дасть змогу не лише значно покращити якість прогнозу щодо ліквідної позиції в майбутньому, а й сприяти максимізації прибутку банку шляхом інвестування значної частини залишків на рахунках до запитання в прибуткові активи без ризику для ліквідності.

Комерційні банки цікавить не ліквідність, як така, а ліквідність, при якій можна дістати максимальний прибуток. Природно, кожен банк має індивідуальні особливості, що визначають методи регулювання ліквідності.

Ризики ліквідності можна розділити на дві групи — ризик поточної ліквідності, тобто виникнення ситуації, коли вже зараз немає коштів для виконання поточних платежів, і ризик перспективної ліквідності, коли можливе порушення платоспроможності в перспективі, у зв'язку з незбалансованістю активів і пасивів по будь-яких термінових групах.

Ці ризики приводять до різних наслідків, вимагають різних методів усунення розривів ліквідності, вони виникають у відношенні неоднакових по термінах активів і пасивів. Так, наслідками виникнення ризику поточної ліквідності є: ріст витрат на залучення позапланових міжбанківських кредитів, не одержаний прибуток чи збиток від дострокової реалізації високоліквідних активів, збиток репутації банку. Наслідок ризику перспективної ліквідності — це виникнення ризику поточної ліквідності в перспективі і процентного ризику.

До методів усунення розриву поточної ліквідності, що стосується активів і пасивів терміном до 1 місяця відносяться: залучення міжбанківського кредиту, відмовлення від запланованого розміщення коштів, продаж високо ліквідних активів. До методів ж усунення розривів перспективної ліквідності що стосується активів і пасивів усіх термінів — зміна політики проведення активно-пасивних операцій.

Якщо при визначенні стану ліквідності банку за базу розрахунку використовують залишки коштів на поточних рахунках, виникає ряд питань, які не завжди узгоджуються з практикою діяльності комерційних банків.[24]

1. Поточні рахунки призначені не лише для зберігання коштів клієнтів, а й для проведення розрахунків між суб'єктами господарювання. Тому миттєву ліквідність слід пов'язувати не так із гарантуванням повернення коштів, як із можливістю забезпечення платежів. Річ у тім, що обсяг зобов'язань банку щодо залишків на поточних рахунках може не збігатися із загальним обсягом його платіжних зобов'язань. Це випливає з положень діючої Інструкції НБУ "Про міжбанківські розрахунки в Україні". Так, згідно з пунктом 12 інструкції установи банків можуть здійснювати платежі за дорученням клієнтів з урахуванням сум, які надійшли на їх рахунки протягом операційного дня. Крім того, банк може надавати овердрафт за поточними рахунками клієнтів. З іншого боку, ризик неліквідності виникає лише при необхідності проводити міжбанківські розрахунки або видавати кошти готівкою. Тому розрахунки, що здійснюються між клієнтами одного банку, хоч і становлять певну частку обороту за поточними рахунками, є безризиковими. Дія зазначених факторів для кожного банку є специфічною. Загалом обсяг платіжних зобов'язань щодо забезпечення розрахункових операцій клієнтів є величиною випадковою і залежить від потреб та можливостей клієнтів.

2. При розрахунку нормативу Н4 усі наявні високоліквідні кошти банку порівнюються із залишками лише за одним, хоча й найризиковішим з точки зору ліквідності видом пасивів. Водночас ліквідний стан банку передбачає змогу забезпечити платежі за всіма видами його зобов'язань — повернення міжбанківських позик, погашення випущених облігацій, ощадних та депозитних сертифікатів, фінансових векселів, виплата коштів за строковими депозитами, дострокове повернення вкладів.

3. Розуміючи ліквідність як спроможність банку своєчасно виконувати не лише платіжні доручення клієнтів, а й усі інші грошові зобов'язання, слід визнати, що ліквідним банк можна вважати лише за умови, що він має змогу здійснювати активні операції, спрямовані на отримання доходу: кредитування, факторинг, купівля цінних паперів тощо. Виплата процентів за залученими та запозиченими коштами є зобов'язанням банку, і це передбачає наявність певного фонду дохідних активів у структурі його балансу. Тому здійснення таких операцій опосередковано стає зобов'язанням комерційного банку, і забезпечення платежів за ними є не менш важливим. ніж проведення інших розрахунків.

Крім того, розрахунок нормативу Н4 базується на порівнянні залишку високоліквідних коштів банку з певною групою зобов'язань, тобто ліквідність оцінюють лише як запас, нехтуючи потоком ліквідних засобів, завжди наявним у його щоденній роботі. Так, швидкість руху коштів за кореспондентським рахунком банку може складати 2—5 оборотів за день, що свідчить про значне перевищення грошових потоків над залишками коштів.

З огляду на зазначене вище та враховуючи, що об'єктивна оцінка стану ліквідності банку має ґрунтуватися на визначенні та вимірюванні значень реально існуючих ризиків, норматив Н4 можна тлумачити як такий, що визначає ризик миттєвої неліквідності. Причому за фактор цього ризику береться загальний обсяг залишків на поточних рахунках, нестабільність якого викликає ризик. Величина ризику має відповідати мінімально необхідній кількості високоліквідних активів, які б його повністю покривали. Тоді встановлення граничного значення нормативу Н4 на рівні 20% можна розглядати як рішення про те, що очікуваний розмір коливань залишків на поточних рахунках із достатньою вірогідністю не перевищить 20% від їхнього загального обсягу.

Але й тоді залишаються питання:

· чи дійсно ризик миттєвої неліквідності спричиняють лише операції за поточними рахунками, а решта операцій банку не впливає на його значення;

· чому зі зростанням строковості депозитів передбачається збільшення ризику, якщо залишки є добутком обороту і середнього строку зберігання коштів;

· наскільки об'єктивним є визначення коефіцієнта ризику на рівні 0.2.

Наголошуючи на першочерговому значенні того аспекту миттєвої ліквідності, який полягає у забезпеченні банком усіх необхідних для його нормального функціонування платежів, спробуємо об'єктивно підійти до оцінки ризику. Зауважимо, що фактори, які викликають ризик неліквідності, відрізняються від чинників, які визначають стан ліквідності банку. Ризик виникає через непевність, невизначеність подальшою розвитку економічної ситуації. Ліквідний стан банку означає, що він у змозі ефективно функціонувати в умовах ризику.

Ризик неліквідності виникає завжди, коли потрібно перерахувати або видати кошти з банку. До непевності у цьому разі спричиняється брак достатньої інформації про обсяги таких перерахувань. Спроможність банку покрити цей ризик залежить від його запасу ліквідних активів. Поняття ліквідності передбачає, що кошти можуть рухатися, тому аналізувати ризик необхідно відповідно до оборотів, а не залишків за рахунками. При цьому банк розглядається як складна фінансово-економічна система, перехід якої з одного стану в інший відбувається під впливом випадкових потоків грошових коштів.

Для комерційного банку, як і будь-якого іншого підприємства, загальною основою ліквідності виступає забезпечення прибутковості виробничої діяльності (виконуваних операцій). Таким чином, якщо фактичне значення основного нормативного коефіцієнта ліквідності виявляється набагато більше, чим установлене мінімально допустиме, то діяльність такого банку буде негативно оцінюватися його пайовиками, із погляду невикористаних можливостей, для одержання прибутку. У цьому зв'язку варто зауважити, що аналіз ліквідності балансу повинний проводитися одночасно з аналізом прибутковості банку. Досвід роботи комерційних банків показує, що банки одержують більше прибутку, коли функціонують на грані мінімально допустимих значень нормативів ліквідності, тобто цілком використовують надані їм права по залученню коштів у якості кредитних ресурсів.

Максимальна ліквідність досягається при максимізації залишків у касах і на кореспондентських рахунках стосовно інших активів. Але саме в цьому випадку прибуток банку мінімальний. Максимізація прибутку потребує не збереження коштів, а їх використання для видачі позичок і здійснення інвестицій. Оскільки для цього необхідно звести касову готівку і залишки на кореспондентських рахунках до мінімуму, то максимізація прибутку ставить під загрозу безперебійність виконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами. [21]

Отже, суть банківського управління ліквідністю складається в гнучкому сполученні протилежних вимог ліквідності і прибутковості. Цільова функція управління ліквідністю комерційним банком полягає в максимізації прибутку при обов'язковому дотриманні встановлюваних і обумовлених самим банком економічних нормативів.

Банк повинний визначати потребу в ліквідних коштах хоча б на короткострокову перспективу. Як уже відзначалося, прогнозування цієї потреби може здійснюватися двома методами. Один із них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні внесків кожного з головних клієнтів, а інший — прогнозування обсягу позичок і внесків. Обидва розглянутих методи мають недолік: вони спираються на середній, а не граничний рівень ліквідності. Це може бути достатнім для оцінки ліквідності банківської системи в цілому, але воно не підкаже керівництву окремого банку, яка повинна бути його касова готівка на наступному тижні, щоб покрити вилучення внесків і заявки на кредит. Тільки аналіз рахунків окремих клієнтів банку дозволяє йому визначити потреби в готівці на даний момент.

У вирішенні цього завдання допоможе також попереднє вивчення господарських і фінансових умов на місцевому ринку, специфіки клієнтури, можливостей виходу на нові ринки, а також перспективи розвитку банківських послуг, у тому числі, відкриття нових видів рахунків, проведення операцій по трасту, лізингу, факторингу і т.д. Причому, крім місцевих чинників, необхідно враховувати також і загальнонаціональні. Наприклад, зміни в грошово-кредитній політиці, у законодавстві і т.д.

Вивчення всього цього, а також прогнозування допоможе банку більш точно визначити необхідну частку ліквідних коштів в активі банку. При цьому банк повинний спиратися на свій досвід.

Підтримка ліквідності на необхідному рівні здійснюється за допомогою проведення визначеної політики банку в сфері пасивних і активних операцій, з урахуванням конкретних умов грошового ринку й особливостей виконуваних операцій. Тобто банк повинний розробити грамотну політику управління активними і пасивними операціями.

При цьому в управлінні активами банку варто звернути увагу на наступні моменти: [14]

1. Управління готівкою повинно бути більш ефективним, тобто необхідно планувати притоки і відтоки готівки і розробити графіки платежів, яка відображається в програмному модулі “Позиція”. Терміни, на які банк розміщає кошти, повинні відповідати термінам притягнутих ресурсів. Не припустимо перевищення коштів на рахунках активу над коштами на рахунках пасиву.

2. Акцентувати увагу на підвищенні рентабельності роботи в цілому і на прибутковості окремих операцій зокрема. Так в управлінні кредитним портфелем необхідно:

· контролювати розміщення кредитних вкладень по ступені їхнього ризику, форм забезпечення повернення позичок, рівню прибутковості. Частка кожної групи кредитів у загальній сумі кредитних вкладень комерційного банку і її зміна є основою для прогнозування рівня коефіцієнта ліквідності, показує можливості продовження старої кредитної політики банку або необхідність її зміни;

· обмежити розмір кредиту, наданого одному позичальнику частиною власних коштів;

· видавати кредити можливо більшому числу клієнтів при зберіганні загального обсягу кредитування;

· вжити заходів по стягненню простроченої позичкової заборгованості і нарахованих відсотків за користування кредитами;

3. Застосовувати методи аналізу групи розрахункових рахунків клієнтів і інтенсивності платіжного обороту по кореспондентському рахунку банку. Результати такого аналізу є основою для аргументованого перегрупування активів балансу банку.

4. Працювати над зниженням ризику операцій. При цьому необхідно пам'ятати, що термінові заходи, що починаються кредитними інститутами для підтримки своєї ліквідності і платоспроможності, як правило, пов'язані з ростом витрат банку і скороченням їхнього прибутку. Управління ризиками незбалансованості балансу і неплатоспроможності банку знижує можливі збитки банків, створює міцну основу для їхньої діяльності в майбутньому. Система управління ризиками незбалансованості балансу і неплатоспроможності банку орієнтується на вимоги Національного банку країни про дотримання комерційними банками встановлених норм ліквідності і платоспроможності. Для розпізнавання ризиків незбалансованості ліквідності балансу і неплатоспроможності комерційного банку потрібне створення спеціальної системи щоденного контролю за рівнем приведених вище показників ліквідності, аналізу чинників, що впливають на їхню зміну. Для цього доцільне створення бази даних, що дозволяє оперативно одержувати всю необхідну інформацію для здійснення аналітичної роботи, на основі якої буде формуватися політика банку. У якості джерела для формування бази даних мною розглядаються як укладені так і ті що проробляються кредитні і депозитні договори, договори про позики в інших банків, відомості про потребу в кредиті під товари відвантажені, термін оплати яких не наступив, щоденне зведення оборотів залишків по балансових рахунках, щоденна відомість залишків по особових рахунках, відомості по позабалансових рахунках, відомості про оборотність кредитів і т.п.

У управлінні пасивами банку можна порекомендувати визначити стратегію підтримки стійкості депозитів. Частиною такої стратегії виступає маркетинг — підвищення якості обслуговування клієнтів, із тим щоб вони залишалися надійними для банку і під час кризових ситуацій. Підвищення термінів ощадних депозитів, їхньої середньої суми також пом'якшує коливання депозитів під час криз.

У міжнародній практиці менеджери по управлінню ліквідності банків розробили ряд практичних рекомендацій для поліпшення цього виду діяльності. Перша з них складається в тому, що менеджери по управлінню ліквідністю повинні контролювати діяльність усіх відділів банку, відповідальних за використання і залучення коштів, і координувати свою діяльність із роботою цих відділів.

Менеджери по управлінню ліквідністю повинні передбачати, коли найбільше великі вкладники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з рахунку або збільшити внески. Це дозволяє керуючим планувати свої дії у випадку виникнення дефіциту або надлишку ліквідних коштів.

Менеджери в співробітництві з вищим керівництвом і керівниками відділів повинні бути впевнені, що пріоритети і цілі управління ліквідними коштами очевидні. У недавньому минулому при розміщенні коштів ліквідність банку часто мала вищий пріоритет. [14]

Потреби банку в ліквідних коштах і рішення щодо їх розміщення повинні постійно аналізуватися з метою запобігання і надлишку, і дефіциту ліквідних коштів. Зайві ліквідні кошти, що не реінвестуються в той же день, ведуть до втрат прибутків банку, у той час як їхній дефіцит повинний бути швидко ліквідований щоб уникнути несприятливих наслідків поспішних позик або продажів активів, також ведучих до втрат прибутків.

Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обгрунтовані економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

Для аналізу й визначення чистої потреби у фінансуванні Базельський комітет ухвалив відповідні рекомендації, які можуть бути використані українськими банками. Їх суть полягає у прогнозуванні ймовірних змін у структурі активів і пасивів, позабалансових вимог і зобов'язань за трьома сценаріями: за звичайного стану фінансів; за умов кризової ситуації в окремому банку і в разі загальної кризи на грошово-кредитному ринку. Після цього порівнюються показники обсягів прогнозованого припливу і відпливу готівкових коштів протягом кількох річних (піврічних, квартальних) періодів, диференційованих за вищезазначеними варіантами фінансового стану.

Обчислення потенційної різниці між припливом і відпливом готівки в кожному часовому періоді у разі розвитку подій за тим чи іншим варіантом дає змогу визначити ймовірний надлишок або дефіцит ліквідності банку на конкретний момент. Це допомагає розробити систему заходів для підтримання в оптимальних розмірах потреб у залучених і запозичених ресурсах для покриття можливого браку ліквідності. Звичайно, у межах тієї суми, яку банк без особливих труднощів і витрат може знайти на грошово-кредитному ринку.

У разі виникнення потреби в негайній мобілізації коштів за рахунок реалізації активів Базельський комітет рекомендує банкам розробляти орієнтовні графіки їх продажу з урахуванням особливостей кожного із зазначених варіантів, які тією чи іншою мірою можуть впливати на рівень ліквідності кожного з елементів активів.

Із метою зміцнення ліквідності банкам було рекомендовано час від часу аналізувати можливості диверсифікації джерел свого фінансування. Йдеться про застосування різних інструментів залучення і запозичення ресурсів, розширення географії грошово-кредитного ринку, вдосконалення відносин з утримувачами зобов'язань. Слід вивчати також ситуації на грошово-кредитному ринку та прогнозувати можливі зміни, готуватися до оперативної реалізації своїх активів, складати план можливих дій на випадок надзвичайних обставин. Цим планом повинен передбачатися розподіл відповідальності між співробітниками у форс-мажорній ситуації, яка негативно впливає на ліквідність, систему заходів впливу у разі несприятливого руху активів і пасивів. План диверсифікації джерел зміцнення ліквідності має містити перелік процедур пошуку резервів із зазначенням джерел коштів і можливих обсягів їх залучення з кожного джерела. Розробляються варіанти сценарію, за яким ці джерела можуть бути використані.[28]

Управління ризиком ліквідності у плані активних операцій зводиться до продажу ліквідних активів, а в плані пасивних операцій — до швидкого залучення нових коштів. Однак не менш важливим підходом до управління ліквідністю є підтримка визначених пропорцій між активами і пасивами.

Потрібно запровадити комплексну систему управління і контролю ризику ліквідності. Це ціла група різноманітних методів, які базуються на детальному описі властивостей всіх або основних фінансових інструментів у портфелі банку, які є істотними з огляду на ризик ліквідності. Комплексна система управління ризиком ліквідності полягає в наступному:

· оцінка майбутніх грошових потоків;

· оцінка структури балансу і забалансових вимог і зобов'язань;

· опис усіх властивостей активів і пасивів банку;

· можливість аналізу всіх ефектів руху процентних ставок;

· прогноз ліквідності;

· прогноз банківських нормативів;

· одержання управлінських звітів.

Прогноз ліквідності повинен здійснюється двома основними методами. Один із них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні внесків кожного з головних клієнтів. Цим методом повинні користуються службовці відділу по оцінці кредитоспроможності: кожний готує прогноз по своїй групі рахунків. Відповідальність за координацію і зведення цих прогнозів несуть економічний відділ, відділ контролера, відділ скарбника або спеціальної групи працівників, відповідальних за планування. Інший метод підрахунку обсягу позичок і внесків — прогнозування джерел і використання сукупних інвестиційних фондів країни. Розрахунки необхідно проводити для приватного і державного секторів економіки з використанням, як правило, економетричних методів прогнозування. Оцінка потреб приватного сектора порівнюється з оцінкою надходження коштів. Тоді загальну потребу в банківських кредитах можна визначити як різницю між потребами в коштах і їхніх надходженнях, так що конкретний банк може підрахувати частку на ринку кредиту.

3.2 Рекомендації з підвищення ліквідності і платоспроможності банку.

Підсумовуючи наведений матеріал в даній дипломній роботі можна вивести рекомендації, що сприяють підвищенню ліквідності і платоспроможності банку, який виявився на межі своєї ліквідності.

По-перше, банку з хитким положенням можна порадити поліпшити організаційну структуру банку, тобто приділити увага розвитку менеджменту, зокрема, створити, наприклад, службу внутрішнього аудита, що дозволило б знизити зловживання усередині банку.

По-друге, банку необхідно оцінювати ліквідність балансу шляхом принаймні щонедільного розрахунку коеффіцієнтів ліквідності. У процесі аналізу балансу на ліквідність можуть бути виявлені відхилення убік як зниження мінімально припустимих значень, так і їхній суттєвого перевищення. У першому випадку комерційним банкам потрібно в місячний термін привести показники ліквідності у відповідність з нормативними значеннями. Це можливо за рахунок скорочення насамперед міжбанківських кредитів, кредиторської заборгованості й інших видів залучених ресурсів, а також за рахунок збільшення власних засобів банку. Варто мати на увазі, що залучення додаткового капіталу у формі випуску нових акцій викликає скорочення дивідендів і несхвалення пайовиків.

З іншого боку, для комерційного банку, як і будь-якого іншого підприємства, загальною основою ліквідності виступає забезпечення прибутковості виробничої діяльності (виконуваних операцій). Таким чином, якщо фактичне значення основного нормативного коефіцієнта ліквідності виявляється набагато більше, ніж установлене мінімально припустиме, то діяльність такого банку буде негативно оцінюватися його пайовиками, з погляду невикористаних можливостей, для одержання прибутку. У цьому зв'язку варто помітити, що аналіз ліквідності балансу повинний проводитися одночасно з аналізом прибутковості банку. Досвід роботи комерційних банків показує, що банки одержують більше прибутку, коли функціонують на грані мінімально припустимих значень нормативів ліквідності, тобто цілком використовують надані їм права по залученню коштів як кредитних ресурсів.

У той же час особливості його роботи як установи, що засновує свою діяльність на використанні засобів клієнтів, диктує необхідність застосування показників ліквідності. Максимальна ліквідність досягається при максимізації залишків у касах і на кореспондентських рахунках стосовно інших активів. Але саме в цьому випадку прибуток банка мінімальний. Максимізація прибутку вимагає не збереження засобів, а їхнього використання для видачі позичок і здійснення інвестицій. Оскільки для цього необхідно звести касову готівку і залишки на кореспондентських рахунках до мінімуму, то максимізація прибутку ставить під погрозу безперебійність виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами.

Отже, суть банківського управління ліквідністю складається в гнучкому сполучені протилежних вимог ліквідності і прибутковості. Цільова функція управління ліквідністю комерційним банком полягає в максимізації прибутку при обов'язковому дотриманні встановлюваних і обумовлених самим банком економічних нормативів.

По-третє, банк повинний визначати потребу в ліквідних засобах хоча б на короткострокову перспективу. Як уже відзначалося, прогнозування цієї потреби може здійснюватися двома методами. Один з них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні внесків кожного з ведучих клієнтів, а інший — прогнозування об’єму позичок і внесків. Обоє розглянутих методи мають недолік: вони спираються на середній, а не граничний рівень ліквідності. Це може бути достатнім для оцінки ліквідності банківської системи в цілому, але воно не підкаже керівництву окремого банку, яка повинна бути його касова готівка на наступній тижні, щоб покрити вилучення внесків і заявки на кредит. Тільки аналіз рахунків окремих клієнтів банку дозволять йому визначити потреби в готівці на даний момент.

У вирішенні цієї задачі допоможе також попереднє вивчення господарських і фінансових умов на місцевому ринку, специфіки клієнтури, можливостей виходу на нові ринки, а також перспективи розвитку банківських послуг, у тому числі, відкриття нових видів рахунків, проведення операцій по трасту, лізингу, факторингу і т.д. Причому, крім місцевих факторів, необхідно враховувати також і загальнонаціональні. Наприклад, зміни в грошово-кредитній політиці, у законодавстві і т.д.

Вивчення всього цього, а також прогнозування допоможе банку більш точно визначити необхідну частку ліквідних засобів в активі банку. При цьому банк повинний спиратися на свій досвід.

Виходячи зі спрогнозованої величини необхідних ліквідних засобів банку потрібно сформувати ліквідний резерв для виконання непередбачених зобов'язань, поява яких може бути викликана зміною стану грошового ринку, фінансового положення клієнта чи банку-партнера.

По-четверте, підтримка ліквідності на необхідному рівні здійснюється при допомозі проведення визначеної політики банку в області пасивних і активних операцій, вироблюваної з урахуванням конкретних умов грошового ринку й особливостей виконуваних операцій. Тобто банк повинний розробити грамотну політику управління активними і пасивними операціями.

При цьому в управлінні активами банку варто звернути увагу на наступні моменти:

1. Управління готівкою повинно бути більш ефективним, тобто необхідно планувати припливи і відтоки готівки і розробити графіки платежів.

2. Терміни, на які банк розміщає засоби, повинні відповідати термінам залучених ресурсів. Не припустимо перевищення коштів на рахунках активу над коштами на рахунках пасиву.

3. Акцентувати увага на підвищенні рентабельності роботи в цілому і на доходності окремих операцій зокрема. Так в управлінні кредитним портфелем необхідно:

a) контролювати розміщення кредитних вкладень по ступені їхнього ризику, форм забезпечення повернення позичок, рівню прибутковості. Кредитні вкладення банку можна класифікувати з урахуванням ряду критеріїв (рівень кредитоспроможності клієнта, форма забезпечення повернення кредиту, можливість страхування позичок, оцінка надійності кредиту економістом банку та ін.) Частка кожної групи кредитів у загальній сумі кредитних вкладень комерційного банку і її зміна є основою для прогнозування рівня коефіцієнта ліквідності, вони показують можливості продовження колишньої кредитної політики банку, необхідність її зміни. Угруповання позичок по окремих позичальниках, що здійснюється за допомогою ЕОМ, дозволяє щодня контролювати рівень коефіцієнтів ліквідності й аналізувати можливості подальшої видачі великих кредитів самостійно банком чи шляхом участі в банківських консорціумах;

b) аналізування розміщення кредитів по термінах їхнього погашення, здійснюване шляхом угруповання залишків заборгованості по позичкових рахунках з врахуванням термінових зобов'язань чи оборотності кредитів по шістьох групах (до 1 міс.; від 1 до 3 міс.; від 3 до 6 міс.; від б до 12 міс.; від 1 до 3 років: понад 3 роки), що є основою для прогнозування рівня поточної ліквідності балансу банка, розкриття "вузьких" місць у його кредитній політиці;

c) аналізувати розміщення кредитів по термінах на основі бази даних. Зокрема, розроблений метод аналізу майбутнього погашення і майбутньої видачі кредитів у найближчі 30 днів по окремих клієнтах і видам позичок (на основі кредитних договорів і оборотності кредитів), що дозволяє контролювати вивільнення ресурсів чи виникнення потреби в них. Такий аналіз можна робити щодня, а також з врахуванням даних кредитних договорів, що знаходяться на стадії пророблення. Результати аналізу можуть використовуватись комерційними банками для оперативного вирішення питань по купівлі чи продажу ресурсів. Такий аналіз розкриває глибинні, приховані процеси, виявляє ті тенденції, що при інших незмінних обставинах можуть викликати падіння рівня ліквідності і платоспроможності комерційного банку, дає можливість попередити ці наслідки шляхом внесення корективів у політику банку.

d) ретельніше вивчати кредитоспроможність позичальників;

e) обмежити розмір кредиту, наданого одному позичальнику частиною власних засобів;

f) видавати кредити можливо більшому числу клієнтів при збереженні загального обсягу кредитування;

g) підвищити зворотність кредитів, у тому числі за рахунок більш надійного забезпечення;

h) вжити заходів по стягненню простроченої позичкової заборгованості і нарахованих відсотків за користування кредитами;

4. Застосовувати методи аналізу групи розрахункових рахунків клієнтів і інтенсивності платіжного обороту по кореспондентському рахунку банку. Результати такого аналізу є основою для аргументованого перегрупування активів балансу банку.

5. Змінити структуру активів, тобто збільшити частку ліквідних активів за рахунок достатнього погашення кредитів, розчищення балансу шляхом виділення на самостійний баланс окремих видів діяльності, збільшення власних засобів, отримання позик в інших банків і т.п.

6. Працювати над зниженням ризику операцій. При цьому необхідно пам'ятати, що термінові міри, що починаються кредитними інститутами для підтримки своєї ліквідності і платоспроможності, як правило, пов'язані з ростом витрат банку і скороченням їхнього прибутку.

Управління ризиками незбалансованості балансу і неплатоспроможності банку знижує можливі збитки банків, створює міцну основу для їхньої діяльності в майбутньому. Система управління ризиками незбалансованості балансу і неплатоспроможності банку орієнтується на вимоги Національного банку країни про дотримання комерційними банками встановлених норм ліквідності і платоспроможності. Для розпізнавання ризиків незбалансованості ліквідності балансу і неплатоспроможності комерційного банку потрібно створення спеціальної системи щоденного контролю за рівнем наведених вище показників ліквідності, аналізу факторів, що впливають на їх зміну. Для цього доцільно створення бази даних, що дозволяє оперативно одержувати всю необхідну інформацію для виконання аналітичної роботи, на основі якої буде формуватися політика банку. Як джерела для формування бази данных нами розглядаються укладені кредитні і депозитні договори, договори про позики в інших банків, дані про потребу в кредиті під товари відвантажені, термін оплати яких не наступив, щоденне зведення оборотів залишків по балансових рахунках, щоденна відомість залишків по особових рахунках, зведення по позабалансових рахунках, зведення про оборотність кредитів і т.п.

В управлінні пасивами банку можна порекомендувати:

1. Застосовувати метод аналізу розміщення пасивів по їх термінах, що дозволяє керувати зобов'язаннями банку, прогнозувати і змінювати їхню структуру в залежності від рівня коефіцієнтів ліквідності, проводити зважену політику в області акумуляції ресурсів, впливати на платоспроможність.

2. Розробити політику управління капіталом і резервами.

3. Стежити за співвідношенням власного капіталу до залученого.

4. Проаналізувати депозитну базу банку:

a) звернути увагу на структуру депозитів: термінові й ощадні депозити більш ліквідні, чим депозити до запитання;

b) визначити стратегію підтримки стійкості депозитів. Частиною такий стратегії виступає маркетинг — підвищення якості обслуговування клієнтів, для того щоб вони залишалися вірними банку і під час кризових ситуацій. Підвищення терміну ощадних депозитів, їхньої середньої суми також зм'якшує коливання депозитів під час криз.

c) враховувати не тільки стабільність, але і джерело депозитів, тобто депозити фізичних осіб більш надійні, чим депозити юридичних осіб, у силу різниці у розмірах внесків.

d) привести у відповідність облік кредитних ресурсів;

e) скоротити зобов'язання до запитання за допомогою перегрупування пасивів по їхніх термінах.

У цілому ж, для розпізнавання ризиків незбалансованості ліквідності балансу і неплатоспроможності комерційного банку потрібно створення спеціальної системи щоденного контролю за рівнем наведених у першому і другому розділах показників, аналізу факторів, що впливають на їхню зміну. Для цього доцільно створення бази даних, яка дозволяє оперативно одержувати всю необхідну інформація для виконання аналітичної роботи, на основі якої буде формуватися політика банку. У якості джерел для формування бази даних банком можуть розглядатися кредитні і депозитні договори, договори про позики в інших банків і т.п.

На основі бази даних банком щодня повинні розкриватися значення показників платоспроможності і ліквідності і проводитися аналіз перспектив розвитку операцій банку з урахуванням норм платоспроможності і ліквідності. Це дозволяє пов’язувати вирішення питань по розміщенню засобів, залученню ресурсів, збільшенню власних засобів банку, розширенню участі банку в інших підприємствах і банках, по пошуку джерел додаткових доходів і розвитку нових операцій комерційного банку з вимогами дотримання його ліквідності і платоспроможності. Розглянутий аналіз дає можливість передбачати різні зміни рівня ліквідності і платоспроможності комерційного банку і вчасно вжити необхідних заходів по їх стабілізації.

У міжнародній практиці менеджери по управлінню ліквідністю банків напрацювали ряд практичних рекомендацій з поліпшення цього виду діяльності. Перша з них полягає в тому, що менеджери по управлінню ліквідністю повинні контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповідають за використання і залучення засобів, і координувати свою діяльність з роботою цих відділів.

Друга рекомендація полягає в тім, що менеджери по управлінню ліквідністю повинні передбачати коли найбільш великі вкладники і користувачі кредитів банку планують зняти засоби з рахунка чи збільшити внески. Це дозволяє керуючим планувати свої дії у випадку виникнення дефіциту чи надлишку ліквідних засобів.

Відповідно до третьої рекомендації, менеджери по управлінню ліквідністю в співробітництві з вищим керівництвом і керівниками відділів повинні бути упевнені, що пріоритети і цілі управління ліквідними засобами очевидні. У недавнім минулому при розміщенні засобів ліквідність банка часто мала вищий пріоритет. Сьогодні управлінню ліквідними засобами в загальному приділяється роль допоміжного механізму в порівнянню з пріоритетом банку №1 — наданням позик усім категоріям клієнтів. Банк повинний надавати будь-які вигідні позики, ставлячи перед керуючим ліквідними засобами задачу вишукування достатніх коштів для забезпечення кредитів.

Суть четвертої рекомендації полягає в наступному: потреби банку в ліквідних засобах і рішення щодо їхнього розміщення повинні постійно аналізуватися в цілях запобігання і надлишку, і дефіциту ліквідних засобів. Зайві ліквідні засоби, що не реінвестуються в той же день, ведуть до втрат доходів банку, у той час як їхній дефіцит повинний бути швидко ліквідований щоб уникнути несприятливих наслідків поспішних позик чи продажів активів, що також ведуть до втрат доходів.

Таким чином, кожен комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення науково обґрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових засобів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

Висновки.

На основі досліджень зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів, наведено теоретичне тлумачення ліквідності банку, яке можна визначити, як можливість банку своєчасно і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зобов'язань перед усіма контрагентами, що визначається наявністю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розміщенням і величиною коштів по статтях активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів.

На ліквідність банку суттєво впливають фактори зовнішнього і внутрішнього середовища. До факторів зовнішнього середовища належать:

· загально економічний стан країни;

· грошово-кредитна політика Центрального банку;

· фінансова політика уряду та інші.

На стан ліквідності банку впливають також внутрішні фактори:

· рівень диверсифікації банківських операцій;

· рівень кваліфікації персоналу банку;

· наявність та виконання письмових процедур, що регламентують роботу банку в різних сферах діяльності;

· наявність конкурентних переваг тощо.

Історично, в міру розвитку фінансових ринків, їхніх окремих секторів, державних систем грошово-кредитного регулювання, банківської системи розвивалися і різні теорії управління банківською ліквідністю: теорія комерційних позичок, теорія переміщення, теорія очікуваного доходу, теорія управління пасивами і т.д.

Для успішного вирішення проблеми ліквідності в комерційному банку, необхідно розробити і впровадити систему оперативного аналізу ризику втрати ліквідності, яка ґрунтується на визначенні рівня стабільності пасивів, ліквідності активів, відповідність структури вимог і зобов’язань банку.

Необхідно здійснювати пошук нових та вдосконалювати існуючий інструментарій управління ліквідністю. Потребує вдосконалення методики планування ліквідності банку, система лімітування окремих видів активів і пасивів як по банку в цілому, так і по його установах, механізми управління грошовою позицією банку.

При організації процесу управління ліквідності, основну увагу службовцям банку треба приділяти:

· контролю діяльності усіх відділів банку, відповідальних за використання і залучення коштів; координуванню своєї діяльності із роботою цих відділів;

· налагодженню тісних взаємовідносин із VIP-клієнтами, проводячи паралельно роботу, щодо передбачення можливих дій вкладників і користувачів кредитів.

Це дозволить керуючим планувати свої дії у випадку виникнення дефіциту або надлишку ліквідних коштів.

Аналіз основних аспектів регулювання ліквідності комерційних банків був би неповним без відзначення ще одного важливого моменту. Стан ліквідності банку не завжди залежить від механізму організації його аналітичної роботи та рівня фінансового менеджменту, а відсутність у банку можливості задовольняти вимоги клієнтів не завжди є наслідком недоліків у його діяльності. На загальний рівень ліквідності банківської системи значний вплив справляє стан в економіці в цілому. Зокрема, такі негативні явища, як спад виробництва, бюджетний дефіцит, інфляція, структурні диспропорції в економіці, платіжна криза призводять до погіршення ліквідності багатьох банків. Зрозуміло, що вирішення зазначених проблем виходить за межі компетенції банківських установ, а тому істотно обмежує їхні можливості щодо регулювання власної ліквідності. Необхідні заходи з метою поліпшення ситуації насамперед мають охоплювати регулювання економічних процесів на макрорівні, що. є прерогативою держави, а не окремих комерційних банків.

Отже, суть банківського управління ліквідністю складається в гнучкому сполученні протилежних вимог загальної і специфічної ліквідності. Цільова функція управління ліквідністю комерційним банком полягає в максимізації прибутку при обов'язковому дотриманні встановлюваних і обумовлених самим банком економічних нормативів.

Для комплексної, всебічної оцінки ліквідності комерційного банку і її регулювання слід враховувати вплив окремих банківських операцій на зміну складу зобов'язань і вкладень банку. Це дасть змогу оцінити не лише нинішній стан ліквідності, але й виявити ймовірні тенденції щодо його зміни, і на цій основі організувати управління фінансами банку так, щоб не допустити навіть найменшої можливості невиконання ним своїх зобов'язань перед клієнтами.

Таким чином, для всебічного аналізу й ефективного регулювання банківської ліквідності необхідно враховувати дані про рух коштів за позичковими операціями. Ця необхідність підтверджується і тим, що банк для задоволення можливих запитів своїх клієнтів може використовувати не лише залишки коштів у касі та на кореспондентському рахунку, але й суми, що вивільняються при погашенні заборгованості за виданими раніше позиками. Водночас у процесі аналізу слід врахувати, що оборотність коштів за розрахунковими й поточними рахунками клієнтів вища, ніж за позичковими, оскільки охоплює більше коло операцій. Тому важливо, щоб у процесі регулювання ліквідності банку використовувалися дані не лише щодо залишків заборгованості за наданими кредитами, але й стосовно їхнього обороту за період, що аналізується.

Список використаної літератури.

1. Про банки і банківську діяльність: Закон України № 2121-3 від 7.12.2000 р.

2. Про порядок регулювання діяльності банків в Україні: Інструкція від 28.08.2001 №368 .

3. Про порядок формування обов'язкових резервів для банків України — Постанова Правлiння НБУ №244 вiд 27.08.01р.

4. Анализ деятельности коммерческого банка /АОЗТ "Вече". АО "Московское финансовое объединение", под. общ. ред. С.И. Кумок, 1994, — 400 с.

5. Батракова Л. Г. Экономический анализ деяльности коммерческого банка: Учебник для вузув. — М.: Изд. Корпорация "Логос", 1998, — 344 с.

6. Валютний портфель (Книга финансиста, книга коммерсанта, книга банкира. / отв.ред. Платонова Е.Д., Рубин Ю.Б.. — М.: "Соминтэк", 1995, — 681 с.

7. Вступ до банківської справи. /Под ред. Савлука М. И., Київ, Лібра, 1998, — 344 с.

8. Головач А.В., Захожай В.Б, Головач А.В. Банківська статистика. К,:Українсько-фінський інститут менеджменту та бізнесу, 1998. – 192с.

9. Заруба О.Д. Фінансовий менеджмент в комерційному банку. Київ, Знання, 1997, — 340 с.

10. Иванов В.В. Анализ надежности банка. М. Рус. Деловая литература, 1996, — 320 с.

11. Калина А.В., Конева М.И., Ященко В.А. Современный экономический анализ и прогнозирование (микро- и макроуровень). Учебно-методическое пособие. — К.: МАУП, 1997,- 272с.

12. Каракоз И.И., Самборский В.И. Теория экономического анализа, — К.: Выща шк. Головное изд-во, 1989, -255 с.

13. Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. — 2-е изд. перераб. И доп. -М.: "Финансы и статистика", 1997, -512 с.

14. Ковальчук Г,Г., Коваль М.М, Ліквідність комерційних банків: Навчальний посібник. — К,: Знання , КОО, 1996. – 120с.

15. Кочетков В.Н. Аналіз банковской деятельности: теоретико-прикладной аспект. – К.: МАУП, 1999. –192 с.

16. Маркарьян Э.А., Герасименко Г.П. Финансовый анализ. М.: Приор, 1997, — 160 с.

17. Масленченков Ю.С. "Финансовый менеджмент в коммерческом банке: Кн.2 : Технологический уклад кредитованая. — М.: "Перспектива", 1996, — 191 с.

18. Масленченков Ю.С. "Финансовый менеджмент в коммерческом банке: фундаментальный анализу. — М.: "Перспектива", 1996, — 160 с.

19. Основы банковского дела под ред. Мороза А.Н. – К.: Либра, 1994, — 330с.

20. Панова Г.С. Анализ финансового состояния коммерческого банка. М.: Инфра-М. 1996, — 425 с.

21. Парасій-Вергуненко І.М. «Методичні аспекти стратегічного аналізу фінансових результатів комерційного банку.» //Вісник НБУ, 1999 р., №11, с.49-51.

22. Полфреман Д., Форд. Ф. "Основы банковского дела". — М.: Инфра-М, 1996, — 624 с.

23. Примостка Л.А. „Аналіз банківської діяльності”/Монографія.

24. Раєвський К., Раєвська Т. Методичні рекомендації щодо економічного аналізу діяльності комерційного банку.//Вісник НБУ, 1999 ,№№ 3,4 .

25. Садвакасов К.К. Коммерческие банки. Управленческий анализ деятельности. Планирование и контроль. — М.: Издательство "Ось-89", 1998, — 160 с.

26. Тиркало Р.І., Шивоблок З.І. «Фінансовий аналіз комерційного банку: основи теорії, експрес-діагностика, рейтинг. Навч.посібник, — К., «Слобожанщина»,1999. – 236 с.

27. Черкасов В.Е. Финансовый анализ в коммерческом банке. М.: Финансы и статистка, 1995, — 196 с.

28. Ширинская Е.Б., Пономарева Н.А., Купчинский В.А. Финансово-аналитическая служба в банке: Практическое пособие. — М.: ФБК-Пресс, 1998, — 144 с.

29. Экономический анализ деятельности банка/ учебное пособие — М.: ИнфраМ, 1996, — 144 с.