В чому полягає зміст соціальної філософії консерватизму

Категорія (предмет): Філософія

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Історія і теорія консерватизму.

1.1. Поняття та роль консерватизму.

1.2. Консерватизм як ідеологія.

1.3. Консерватизм у конкретно-історичному контексті.

Розділ 2. Посткласичні концепції традиції та консервативні стратегії соціального розвитку.

2.1. Особливості консервативних стратегій соціального розвитку.

2.2. Проблема ідентичності сучасного консерватизму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Виникнення незалежних держав після розпаду СРСР зумовило великий зріст зацікавлення питаннями ідейно-політичного забезпечення їхнього державотворення. Більше того, основна частина цих держав не почала власний державницький шлях ab ovo, а мала значні державотворчі традиції в минулому. І Україна тут не виняток. Становлення суверенної Української держави важко уявити без врахування її власного історичного досвіду державотворення, без відродження національних традицій, ідейної та культурної спадщини минулих поколінь. Відтак, звернення до українського консерватизму як доктрини збереження традиційних цінностей і форм існування української спільноти є на сьогодні дуже актуальним.

Після утвердження самостійності України спостерігається значна активізація наукових досліджень українського консерватизму, який стає предметом вивчення історичних, політологічних, правових, філософських наук. Однак, багато важливих аспектів цього унікального явища не знайшли досі належного висвітлення у наукових розробках. Це стосується, зокрема, проблеми з’ясування суті та аналізу розвитку українського політичного консерватизму від розрізнених ідей до оформлення більш-менш чіткої ідейно-політичної доктрини, що дозволило б виявити його вплив як на минуле, так і на сучасне суспільно-політичне життя України. Все це зумовлює важливість і актуальність такого дослідження.

Метою дослідженняє комплексний аналіз соціальної філософії консерватизму та його впливу на минуле і сучасне суспільства. Виходячи з цього, завданнями роботи є:

— з’ясувати суть консерватизму як ідейно-політичної доктрини на теоретичному рівні з допомогою співставлення понять: консервативний світогляд, консервативна ідеологія, консервативна доктрина;

— виявити особливості українського політичного консерватизму в його історичному розвитку й становленні як ідейно-політичної доктрини;

— розкрити суть ідейно-політичної доктрини українського консерватизму;

— здійснити контекстне порівняння розвитку українського консерватизму зі світовими консервативними здобутками в аналогічних часових рамках;

— з’ясувати місце та значення українського консерватизму в социальному житті українського суспільства в минулому і на сучасному етапі.

Об’єктом дослідженняє політичний консерватизм у його хронологічному розвитку.

Предметом дослідження є суть, становлення та розвиток ідейно-політичної доктрини консерватизму в контексті ґенези загальних (світових) консервативних ідей, комплексний аналіз її місця та ролі в житті українського суспільства і держави.

Розділ 1. Історія і теорія консерватизму

1.1. Поняття та роль консерватизму

Політичне звучання слова «консерватор» і «консерватизм» отримують щойно в 30-х роках XIX століття. У політичному мовленні під час та після наполеонівської ери вони зберігають своє повсякденне значення. Якщо у Середньовіччі англійських мирових суддів іменували оберігачами (conservators) миру, у XVII столітті англійський церковний письменник Джеремі Тейлор називав Святого Духа «найвищим охоронцем нового життя», то не дивно, що політичні письменники XIX століття використали слово «консерватор» для позначення охоронця спадщини християнської цивілізації.

Однак чим далі, то більше це слово обростає двозначністю. Тобто таке його значення, як пише Роберт Еклешаль, «звернене як до ворогів, так і до друзів консерватизму». Опоненти активно використовують його, щоб позначити щось «реакційне», «старомодне», те, що противиться прогресу, і т. д.

Не заглиблюючись в етимологію, ми цілком упевнено можемо стверджувати, що ця двозначність (або етичний релятивізм щодо значення чи застосування слова) була породжена революцією: «після Французької революції розвинулася тенденція до «поляризації» у мисленні, тобто стилі мислення розвивалися в очевидно відцентрових напрямках. Віссю розподілів були відмінності, що виявилися під тиском подій Французької революції».

Таким чином, по-перше, у повсякденному значенні консерватизму найкраще осягається його соціологічний вимір як ідеології — тотожність способу мислення консерваторів (або того, що Волтер Беджет назвав «інтелектуальним консерватизмом») як продукту певного суспільного середовища (це т. зв. «соціологія знання»).

По-друге, повсякденне значення чітко відмежовує консерваторів від основних суперників — лібералів, а згодом соціалістів.

І, по-третє, «повсякденне застосування стало одним із джерел політичного стилю багатьох свідомих консерваторів»; вони підтримують повсякденне застосування, оскільки це створює образ поміркованих та прагматичних людей, які є охоронцями мудрості предків, цінують передусім практичний досвід та зневажають політичні догми і соціальну інженерію. Наприклад, як пише Роберт Шуттінгер, «думаючого консерватора не спантеличує те, що його називають «негативним»». Він (консерватор) і справді лише вказує на межі активізму і межі всіляких реформ та структурних передумов; зокрема він звертає увагу на обмеженість будь-якої політичної дії — потрібно чітко усвідомлювати, чого за допомогою політичних дій в принципі не можна досягнути. Майкл Оукшот дуже добре пояснює це у фрагменті про розуміння консерватором ролі уряду: «А діло, яке, він вважає, слід робити урядові, полягає в тому, щоб запобігти деяким колізіям, які можуть виникнути через багатоманітність переконань і видів діяльності; зберегти мир, не вдаючись до заборони вибору та багатоманітності і не надаючи нікому ніяких пільг, не запроваджуючи суцільної одноманітності, а стежачи, щоб усі сторони дотримувалися загальноприйнятих правил [13, c. 36-37].

Уряд, як вважає з цього приводу консерватор, не має на меті створити інший, відмінний від нашого, кращий світ, а прагне зберегти саморегуляцію, до якої схильні у веденні своїх справ навіть підприємці-ентузіасти… Сказати коротко, функції уряду швидше ритуальні, вони не пов'язані з релігійними чи філософськими настановами; його діяльність має бути спрямована на те, щоб у суспільстві панував мир і порядок, а не пошук істини і досконалості».

Отже, якщо ми спробуємо за допомогою повсякденного зна-чення слова дати визначення консерватизму, то стане зрозуміло, що воно може бути все ж таки лише «ситуативним» (або функці-ональним) тобто таким, що у кожній конкретній ситуації визначає тих, хто не схильний до змін і прагне зберігати та не порушувати наявний status quo.

1.2. Консерватизм як ідеологія

Передусім для нас є важливим найзагальніше визначення ідеології, яке, на думку Василя Лісового, не тільки здатне охопити «різні види ідеологій, а й перекриває різні способи застосування слова».

Під словом «ідеологія» ми розуміємо поєднання ідей, уявлень, символів та ритуалів, призначених об'єднувати людей, щоб вони могли спільно жити й діяти. Ідеологія — не відображення дійсності, а певний проект впливу на неї; вона пропонує ідеальний образ, який відповідає на питання «як має бути?». Це деяка пристрасть, як писав Ґ. Бехлер, що прагне втілити в життя певну цінність. Справді-бо, серцевиною ідеалів є ціннісні ідеї та переконання, пов’язані з цінностями. Переконання або вірування є важливою ознакою ідеологій. Але їхнє співвідношення з раціональним зважуванням у різних ідеологіях різне. Відповідно й ідеології є більш чи менш логічно впорядкованими, їхня систематичність (розумове обґрунтування й логічне впорядкування) є відносною.

Згідно з цим визначенням ми можемо розглядати консерватизм як політичну ідеологію — певну сукупність взаємопов'язаних ідей, цінностей, символів та ритуалів, призначених об'єднувати людей заради спільних політичних дій.

Причини, що зумовлюють виникнення політичних ідеологій, можуть бути різними. Та все ж здебільшого визначальну роль відіграють при цьому концепції політичної філософії. Ці концепції або ж, іншими словами, традиції політичної думки існують як деякі напрямки інтелектуальної діяльності. їх характеризує підвищена самокритичність: філософія починається з сумніву та існує як критичне мислення (зокрема їй притаманне критичне ставлення до ціннісних переконань, які вона досліджує з огляду на життєві перспективи, що відкриваються внаслідок тих чи інших ціннісних орієнтацій)[17, c. 59-60].

Однак у будь-якому випадку творення суспільно-політичних ідей змушує філософа віддавати перевагу якимось одним цінностям на противагу іншим. Він змушений здійснювати вибір ціннісних орієнтацій, бо не в змозі перекласти відповідальність за цей свій вибір на «об'єктивну істину». (Ми не повинні забувати про відмінність між істиною та цінністю, яка частенько при роз-гляді питань, пов'язаних із ідеологіями, залишається непоміченою або незавваженою: істина описує якусь реальність, натомість цінність відповідає на питання, що повинно бути). Актон в одному з своїх есеїв писав: «Платон і Плотін, Мор і Кампанелла будували свої уявні суспільства з матеріалу, відсутнього в будові реальних спільнот, недоліки яких якраз і надихали їх. Твори «Держава», «Утопія», «Місто Сонця» були протестом проти стану речей, засуджувати який спонукав власний досвід їхніх авторів та від вад якого вони шукали прихистку у протилежних крайнощах».

Політичні ідеології можна розрізняти за тим, яка цінність є найважливішою або «центральною» (Ойґен Лемберг). Вибір того, які саме політичні цінності мають належати до найважливіших, віддавна є предметом суперечок між різними течіями політичної філософії, а відтак і між різними політичними ідеологіями, що на них ґрунтуються. Наприклад, кажуть, що лібералізм наголошує на такій цінності як свобода (права людини), консерватизм — на такій як порядок (основою якого є установи, пов'язані з традиціями), націоналізм — на культурній самобутності (нації), соціал-демократизм — на соціальній справедливості, комунізм — на рівності, фашизм — на порядку (джерелом якого є воля окремих осіб). Однак такі твердження є лише вказуванням на особливості тієї чи іншої традиції.

Отже, важливим є також показати, яку вагу мають інші цінності, яким чином вони поєднані між собою, чи існує якась напруженість або навіть конфлікт між різними ціннісними орієнтаціями всередині даної традиції і т. д. Одним словом, слід змалювати ієрархію цінностей, позаяк навіть т. зв. «центральна» цінність у певній ідеології не обов'язково повинна бути найвищою або абсолютною. Отже, далі йтиметься про ціннісний вимір ідеології.

На початку цієї статті ми показали, що лейтмотив збереження не може виступати фокусом в ідеологічній лінзі консерватизму. Наступним за чергою мав би бути порядок. Але ж ми мусимо визнати, що порядок як такий не те що не здатний об'єднати різні прояви консерватизму; як тема він розвивається також і в інших традиціях політичної думки і не сприяє ідентифікації консерватизму з-поміж інших ідеологій. «Ліберал традиційно розглядається як речник свободи, — пише Гарі Вільз, — консерватор — як представник порядку. Але якщо залишити поза увагою ті маневри, за допомогою яких ці принципи були пізніше здійснені, ніхто ніколи не твердив, що такий спрощувальний поділ є абсолютним. Ліберал, якщо він претендує говорити відповідально, не може заперечувати, що консерватори піклуються про забезпечення свободи. А найзатятіший реакціонер, що перебуває на протилежному боці цього непорозуміння, не може заявляти, що ліберали не намагаються розбудовувати соціальний порядок. Насправді ж, з плином часу, наголос на принципах, які кожна зі сторін вважає підпорядкованими своїм власним, змушує лібералів і консерваторів помінятися місцями, так що ліберали нині є поборниками сильного централізованого уряду, а консерватори висловлюються за економічний і політичний індивідуалізм» [20, c. 22].

Фрідріх фон Гаєк йде навіть далі, зауважуючи, що «відданість принципам передбачає розуміння загальних чинників, які координують зусилля суспільства, але ж саме теорії суспільства в цілому і його економічних механізмів консерватизмові вочевидь якраз особливо бракує». «Консерватизм, — продовжує він, — виявився настільки непродуктивним у створенні загальної концепції підтримки соціального порядку, що його теперішні прибічники, прагнучи розбудувати теоретичні засади, майже завжди незмінно звертаються до авторів, які вважали себе лібералами». Гаєк згадує Маколея, Актона, Токвіля та зрештою і самого Берка, який «здригався від однієї лишень думки, що його можуть вважати торі».

Ми схиляємося до думки Роберта Еклешаля: «Наскрізною темою різних варіантів консерватизму є тема нерівності». Отже, передусім тема нерівності дозволяє об'єднати найрізноманітніші варіанти консерватизму і, зокрема, географічні або національні модифікації. Ми особливо наголошуємо на цьому, оскільки дуже часто лунають зауваження, що існує широка варіативність у застосуванні консервативних ідей в залежності від часу та країни. Зрештою, навіть самі консерватори повсякчас наполягають на тому, що «суспільні установи великою мірою різні у різних націях, оскільки політичне життя будь-якої країни залежить від найпоширенішої у даній країні релігії, від успадкованих звичаїв та історичного досвіду».

Оскільки консерватизм, як ми вже зауважували, визначають і як феодальну аристократичну реакцію, то зайвим було б наводити приклади його елітизму. У даному випадку нам бракує контрастного прикладу для повноти переконання і аргументації. Звернення до ідеології французьких «нових правих» 70-х років посприяє нам у цьому. Один з лідерів руху Андре де Бенуа писав: «У нас мало симпатій до християнського вчення». Християнство їх не влаштовувало лише тому, що своїм монотеїзмом воно урівнювало всіх віруючих і таким чином привносило в європейську свідомість революційну антропологію, засновану на ідеях егалітаризму і тоталітаризму. «Пісня світу — поганська», позаяк останнє приваблює «нових правих» своїм політеїзмом, що виступає у ролі сучасного варіанту полікультурного і світоглядного плюралізму.

Консервативний порядок є похідною від центральної цінності Цієї ідеології. Порядок є наслідком ієрархії — образу суспільства, в основі якого є «імперативна структура» (Р. Еклешаль). Адже дисципліна (порядок) потребує нерівності.

Ідея нерівності і порядку, що на ній ґрунтується, фактично є незмінною у консерваторів з тих самих часів, коли Герард Камбрейський (а згодом Адальберон Ланський, як пише Жорж Дюбі) розробив та обґрунтував схему християнського суспільства — Богом встановленого його поділу на три порядки (ordo): oratores, bellatores, laboratores — ті, хто моляться, ті, хто воюють, ті, хто працює. «Згідно з цією теорією, — пише Дюбі, — порядок спирається на множинність порядків, на нанизувані бінарні відносини, коли одна людина віддає накази другій, яка їх виконує чи передає».

Очевидно, з цього християнського вчення консерватори раз і назавжди перейняли ідею нерівності як провіденційної, а отже, необхідної [19, c. 269-271].

Консерватори не вбачають нічого справедливого, неминучого чи похвального у вимозі егалітарного суспільства. Захищаючи суспільну ієрархію, вони спираються на такі підстави:

1. Людські істоти природно відрізняються за своїми здібностями та енергією, індивідуальна нерівність породжена самою природою.

Для більшості консерваторів існує лише один вид рівності — рівність перед судом Божим та перед судом, що ґрунтується на законі.

2. Нерівність корисна не лише для панівного класу, адже її суспільна роль визначається насамперед здатністю стимулювати зусилля і конкуренцію. Оскільки людські істоти вельми різні за своїми здібностями, характерами та амбіціями, говорив Гарольд Макміллан, вони мають схильність утверджувати свої відмінності в усі часи і будь-де. Отож заперечувати нерівність, на його думку, не просто помилково, а й помилково навіть у моральному плані, бо заперечувати винагороду і привілеї сміливих, дужих та розумних означає сприяти пануванню в суспільстві гірших і нижчих людських якостей — заздрощів, підозріливості і злоби. Це помилково і в практичному розумінні, бо тільки утверджуючи зверхність сильних і здібних, ми зможемо здобути засоби, з допомогою яких будемо захищати слабших і літніх.

Отже, рівність — це щонайбільше ілюзія, яка за надмірного захоплення нею здебільшого призводить до опанування суспільства посередністю. Горе країні, писав Берк, яка нерозсудливо і неблагочестиво відмовляється від послуг людей талановитих і чеснотливих, що могли б стати її окрасою і принести їй користь, і яка прирікає на невідомість усе, що може оточити державу ореолом слави. І горе тій країні, яка, впадаючи у протилежну крайність, вважає, що керівні посади мають посідати переважно люди малоосвічені, обмежені, корисливі. Все має бути відкритим, але не в однаковій мірі кожному. Консерватори прагнуть реабілітувати непересічну особистість і стан, повернути їм належну повагу.

3. Егалітарна політика містить у собі зародки тоталітаризму. «Рівність — це рабство», — один із найвідоміших афоризмів Берка. Ілюзія рівності, перетворюючись на керманича державних діячів, суттєво послаблює і паралізує суспільні інститути, веде до регламентованого суспільства, до тиранічного чи то диктаторського режиму. Будь-який центральний уряд обожнює однорідність, зауважував Токвіль. Рівність полегшує дії влади, поширює та зміцнює її [7, c. 3-5].

Отже, консерватизм включає також світоглядні передумови, що розширює його до меж світогляду — цілісного бачення світу — внутрішньо когерентної смислової структури, системи пізнавальних та естетичних цінностей.

1.3. Консерватизм у конкретно-історичному контексті

Одним із найважливіших принципів консерватизму є віра в існування трансцендентного морального порядку, який слід за всяку ціну підтримувати. «Ми знаємо, і пишаємося цим знанням, — писав Берк, — що людина в основі своїй є релігійною твариною… Ми знаємо, навіть більше того, внутрішньо відчуваємо, що релігія є основою громадянського суспільства і джерелом усього доброго та втішного». Отже, «людина — істота релігійна, релігія ж є фундаментом суспільства. Бог санкціонує існуючий законний соціальний порядок».

Англійський політолог Аллісон розглядає це як один із чотирьох основних блоків ідей англійського консерватизму. «Торійська космологія», як він його називає, виходить з припущення, що утвердити незмінність існуючого «природного» стану можна лише завдяки піднесенню «природного» до рівня надприродного, тобто до рівня Бога.

Фактично всі консерватори не схильні до виправдовування етичного релятивізму і розглядають засадничі моральні цінності як найсуттєвішу передумову будь-якого стабільного та вільного суспільства. «Справжня ідея свободи, — писав Клайв С Льюїс, — передбачає наявність певного об'єктивного морального закону, який однаково вивищується і над керівниками і над керованими. Суб'єктивізм щодо цінностей аж ніяк не сумісний з демократією. Ми та наші орудники одного й того ж роду доти, доки підлягаємо одному законові. Одначе, коли Закон Природи відсутній, то етос будь-якого суспільства стає витвором його керівників, вихователів та опікунів; і кожен творець стоїть понад і поза своїм власним творивом». Отже, консерватори переконані у потребі сталого морального авторитету.

Чимало консерваторів, рухаючись у цьому напрямку, заходять так далеко, що всі політичні проблеми вважають у своїй суті теологічними. Зокрема, як зазначав Карл Шмітт, це було притаманним католицькій контрреволюції. Він розглядав подібні аналогії як секуляризацію теологічних понять. Особлива актуальність цього щодо консерватизму пов'язана з його глибокою закоріненістю в християнському віровченні та філософії. Однією з найкращих ілюстрацій у даному разі може бути Жозеф де Местр.

«Всі, які тільки можна уявити, установи ґрунтуються на релігійній ідеї або ж вони скороминущі. Вони міцні та сильні лише настільки, наскільки обоготворені, якщо можливо так висловитися. … Не важливо, осміюються релігійні ідеї чи шануються: однак вони утворюють, чи є вони істинними, чи хибними, єдину основу всіх міцних установ» [9, c. 204-205].

Отже, для консерваторів є важливим принцип припису. Під впливом свого попередника Річарда Гукера Берк настійливо повторював про «мудрість наших предків», про те, що «індивід обмежений, але рід мудрий». «У мене немає підстав вважати, що наші предки були невігласами», — стверджував німецький історик Юс-тут Мьозер. Нав'язувати впорядкованість речам на основі якихось формул або ж свого власного судження є вельми небезпечним. «Ми боїмося того, щоб кожна людина у своєму житті та комерції спиралася на свій особистий запас розуміння, бо підозрюємо, що цей запас у неї замалий і тому краще покладатися на загальне надбання народів та століть» (Берк). Доцільніше покладатися на прецедент і заповідь і особливо на беркіанські упередження: звички, звичаї та умовності — наслідок «великого таємничого співробітництва людського роду».

Розділ 2. Посткласичні концепції традиції та консервативні стратегії соціального розвитку

2.1. Особливості консервативних стратегій соціального розвитку

Консерватизм виникає не як ідеологія нових класів, а як реакція на руйнування аристократичних традицій, політичного досвіду, історичних надбань. Перебуваючи тривалий час в умовах колоніального гноблення, український народ зазнав тотальної руйнації своєї традиції, культури, національно-державної ідентичності. Тому ми схильні вважати, що в результаті здобуття незалежності українська влада має спиратися на консервативні цінності й традиції власного народу, які спроможні створити надійне підґрунтя для розвитку демократії і захисту національних інтересів. Консерватизм як політична ідеологія, що орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей, найадекватніше відображає духовно-культурні та ментальні особливості українського етносу.

В новітню добу утвердження української державності консервативна ідеологія є життєво необхідним елементом політичної системи суспільства. Цю необхідність ще на початку XX століття усвідомив В. Липинський. Йому вдалося системно, аргументовано, фундаментально представити консервативну традицію української суспільно-політичної думки. У своїх „Листах до братів-хліборобів" він пише: „Шлях до реальної, а не тільки літературної, — шлях до повної, а не однобокої — Української нації веде через відродження українського консерватизму… Слабість консерватизму лежить в основі слабості пам'яті серед місцевого громадянства: політичної та культурної безтрадиційності людей, що живуть на Україні, і неусвідомлення місцевим українським громадянством свого власного історичного досвіду… Без зміцнення українського консерватизму Україна буде все подібна до помешкання, в якому весь час міняються численні квартиранти". Брак консерватизму, вважає В. Липинський, позбавляє українських політичних діячів організуючих прикмет: честі, вірності, дисципліни, послуху, інтелігентності, відповідальності. Мислитель переконаний, що без доброго консерватизму не може бути й ефективного поступу нації.

Засновники консерватизму вважали, що людина не здатна змінювати суспільство. Вона навіть не повинна цього прагнути, оскільки це стало б насильством над природними законами розвитку суспільства. Тому політичні амбіції необхідно пристосовувати до звичаїв, національних традицій, усталених державних інститутів. Виходячи з гуманістичних цінностей і враховуючи національні традиції, В. Липинський впродовж всього життя на глибокому теоретичному рівні розробляв і активно пропагував ідеологію українського консерватизму. На нашу думку, слід відзначити, що „консерватизм фіксується ним як ефективний інтегруючий чинник, що базується на силі власних традицій, авторитеті, правопорядку, самобутній культурі і здатний стати носієм державницьких ідейно-світоглядних орієнтацій. А обов'язковою передумовою успіху в побудові незалежної Української держави має бути поворот до українства традиційних консервативних соціальних верств, свідомість яких упродовж тривалого часу перебувала під російським або польським ідейно-політичним впливом". На переконання В. Липинського, без власної держави Україна залишиться навіки приреченою на злиденне балансування на межі між національним буттям і небуттям [4, c. 119-120].

Політичним ідеалом консерватизму є сильна держава. Соціальною основою держави, за В. Липинський, має бути хліборобсько-селянська верства. Концептуальною рисою хліборобської ідеології вчений називає ірраціоналізм, метафізичну релігійність, віру в Бога. Оскільки хлібороб зв'язаний з землею, то він є найвидатнішим представником типу людини осілої. Виходячи з такої логіки, В. Липинський стверджує: „Хлібороб — це земля. Вітчизною, Батьківщиною хлібороба є його земля, а його нацією — народ, що ту землю заселяє. „Націоналізм" хлібороба зветься патріотизмом… Нація й земля в поняттю хлібороба — це синоніми. Тому-то, наприклад, німець-хлібороб, що осідає на землі, заселеній народом польським, тим самим мусить стати поляком. Поляк-хлібороб, що осідає на землі, заселеній народом українським, тим самим мусить стати українцем і навпаки… Таким був споконвіку спосіб міжнародного думання хлібороба. Так повстали всі держави й нації хліборобські". На думку автора „Листів", єдиний клас, який справді реально зацікавлений в існуванні української держави, клас, що репрезентує історичну, культурну й національну традицію, є український клас хліборобський.

Консерватизм захищає ієрархічний принцип суспільного устрою. Особлива відповідальність при цьому лягає на провідників нації. Необхідна умова ефективного існування держави — це наявність національно свідомої і компетентної меншості — політичної еліти. Таку групу людей В. Липинський називає національною аристократією і відзначає певні її особливості: „Кожночасна національна аристократія мусить так об'єднувати і так організовувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріальні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування. І тому коли б якась група людей в нації, претендуючи стати національною аристократією, поставила свою націю в умови боротьби за існування гірші в порівнянні з іншими націями, то така група людей або згине разом зі своєю нацією, або буде усунена від проводу іншою, більше до проводу здатною групою серед нації… Іншими словами, кожночасна національна аристократія мусить мати, крім матеріальної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації". Консервативна парадигма закріплює такий політичний алгоритм: влада належить еліті, а свобода означає підпорядкування легітимній владі і лояльне ставлення до неї [7, c. 6-7].

В ієрархії консервативних цінностей превалюють національні традиції, які належить зберігати й охороняти в умовах сучасних радикальних політичних трансформацій. Головними принципами, що формують консерватизм як метаідеологію, прийнято вважати спадкоємність (тяглість), еволюційність, традиційні цінності і порядок. Якщо розглядати національні традиції крізь призму поглядів В. Липинського, то слід констатувати: „Кожна нація має тільки таку традицію, яку вона сама собі в своїй історії витворила. Кожна нація може мати тільки таку форму національно-державного ладу, який з цієї традиції виростає і на який цієї традиції вистачає. Нищити свою власну державно-національну традицію тому, що в ній єсть хиби й помилки, це значить не будувати, а руйнувати націю, це значить нищити самих себе. Вдосконалити цю традицію — тобто обережно відкидати з неї все, що в житті нації показало себе шкідливим, все, що для національної творчості оказалось не здоровим, і з любов'ю та пієтизмом розвивати те, що виказало свою творчу силу і життєздатність — ось завдання тих, хто будує, хто творить, хто живе життям нації, хто з життям нації зв'язує своє власне життя". Теоретик українського консерватизму вважає традицію провідним державотворчим чинником нації.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, ідеологія покликана „пояснювати, обґрунтовувати, виправдовувати або заперечувати політичні реалії в конкретних суспільно-історичних умовах". Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи або на основі сформованих цілей. Провідною функцією ідеології є духовне відображення реального світу і створення перспективного проекту або стратегії політичного розвитку суспільства [2, c. 67-68].

Соціальний запит на політичні ідеології мав свої злети і падіння. Епоха Просвітництва проголосила народження ідеологічних доктрин, показала їх великий мобілізаційний і перетворюючий потенціал. В середині XX століття американський соціолог Д. Белл заявляє про „кінець ідеологій", констатує їх маргінальність. Криза ідеологій почалася після поразки фашизму у Другій світовій війні та краху комуністичної системи. Теза про деідеологізацію суспільних відносин була реакцією на прискорену прагматизацію і технологізацію життєвого простору сучасного світу. Постіндустріальне суспільство, за Д. Беллом, визначається тим, що: „1) воно зміцнює роль науки і знання як основної інституціональної цінності суспільства; 2) роблячи процес прийняття рішень більш технічним, воно все наполегливіше втягує вчених та економістів у політичний процес; 3) поглиблюючи існуючі тенденції в напрямі бюрократизації інтелектуальної праці, воно висуває на порядок денний обмеження традиційних визначень інтелектуальних інтересів і цінностей; 4) створюючи і примножуючи технічну інтелігенцію, воно порушує серйозне питання ставлення технічного інтелектуала до гуманітарних колег.

Підсумовуючи, можна сказати, що поява нового соціуму ставить під питання розподіл багатства, влади і статусу, що має фундаментальне значення для будь-якого суспільства" [12, c. 4-5].

2.2. Проблема ідентичності сучасного консерватизму

На сучасному етапі соціального розвитку українська держава на офіційному рівні обрала для себе курс на європейську інтеграцію, який полягає насамперед в “реалізації цивілізаційного вибору України на користь європейських цінностей, трансформації інституційної системи нашої держави в інститути європейського зразка, утвердженні європейських стандартів соціально-економічного та політичного розвитку, відповідного рівня та якості життя населення”. Однак здійснити “стрибок” на інший щабель цивілізаційного розвитку “виявилося набагато важчим, ніж уявлялося”, відтак успіх трансформаційних процесів в Україні розробники стратегій розвитку держави почали ставити у пряму залежність від “забезпечення спадкоємності у здійсненні політики реформ, органічного зв’язку з позитивними надбаннями попереднього періоду трансформаційного процесу”, і вважають, що нові соціальні експерименти “дорого коштуватимуть суспільству та державі”. Така зміна в підходах до проблеми розвитку українського суспільства свідчить про усвідомлення необхідності звернення до програмних положень ідеології консерватизму в ході розробки і реалізації проектів державотворення в Україні.

Політична ідеологія консерватизму в основу стратегій соціальних змін покладає принципи збереження історично сформованого соціального порядку та забезпечення стабільності соціального розвитку. Американський дослідник консервативної думки Р.Шуттінгер у цьому зв’язку зауважує, що жоден консерватор не заперечує “засадничої потреби підтримувати лад у цьому світі”, оскільки “без стабільності нічого іншого (ані справедливості, ані рівності, ані свободи, ані добробуту) не можна досягти”4. Безпосереднім поштовхом до усталення цього засадничого принципу консервативної ідеології були події Великої Французької революції, коли несподіваними наслідками реалізації гасел свободи і рівності стали соціальний хаос і нестабільність. Основоположник сучасного консерватизму і безпосередній свідок революційних подій Е.Берк доходить висновку, що “дух свободи… сам по собі веде до безладу і надмірностей”. Розчарування революційними подіями у Франції приводить багатьох політичних мислителів до переконання в засадничому значенні порядку для природи людського буття. Французький мислитель і державний діяч Ж. де Местр висловлює це переконання в політичній настанові: “оскільки порядок є природною людською якістю, ви знайдете в цьому порядку щастя, яке марно шукаєте в безладі”[15, c. 20-22].

Причинами соціального хаосу і нестабільності в післяреволюційній Франції французький мислитель і політичний діяч А. де Токвіль вважав дії, спрямовані на знищення існуючого суспільного порядку, втіленого в традиції, і побудову суспільства за новими принципами. “Ставлячи перед собою мету не лише змінити старий уряд, а й знищити стару форму суспільства, – зазначає Токвіль, – Французька революція мусила водночас напасти на всі інституції влади, зруйнувати всі суспільні впливи, знищити традиції, оновити мораль і звичаї та очистити людський розум від усіх ідей, на яких доти ґрунтувалася пошана і покора”. Звідси, на думку Токвіля, і випливає “її своєрідний анархічний порядок”. Натомість, для попередження руйнівних наслідків соціальних експериментів консерватори порушують питання про звернення до традиції як передумови стабільного соціального розвитку. Як зазначає Р.Шуттінгер, “консерватори завжди усвідомлюють, що політична структура, аби бути стабільною, повинна узгоджуватись з традиціями та звичаями даного суспільства, тобто “природного ходу” не можна руйнувати”.

На думку А. де Токвіля, спільна позиція політичних філософів XVIII століття щодо державних реформ полягала в тому, що “на місце багатослівних і традиційних звичаїв, що правлять сучасним їм суспільством, слід поставити прості й елементарні правила, почерпнуті в розумі та природному праві”, але при цьому план перебудови суспільства кожен з цих мислителів креслив особисто “при світлі власного розуму”. З точки зору консерватизму, спроби повністю очистити свідомість людини від традицій і розробляти проекти соціальних змін, виходячи з можливостей окремої індивідуальної свідомості, спричиняють безлад у суспільстві, оскільки соціальний порядок формується як надіндивідуальний досвід суспільства в цілому. Е.Берк звертає увагу на той факт, що “наука управління є… справою, яка вимагає досвіду, часом набагато більшого, ніж окремішня людина – нехай найпроникливіша й спостережлива, – спроможна набути протягом усього свого життя”. Це дає змогу мислителю дійти висновку, що “необхідно з безмежною осторогою відважуватися на повалення будівлі, яка упродовж століть цілком успішно слугувала загальним цілям суспільства, або ж на її радикальне оновлення, не маючи перед очима моделей чи зразків, корисність яких доведено” [18, c. 150-151].

У ході вирішення проблем державотворення консерватори керуються “безперервністю свідомості, даної їм їхньою спільною спадщиною”, у такий спосіб намагаючись зберегти “весь ланцюг наступності” держави. Посткласична філософія ставить під сумнів модель історичної наступності, здійснювану через принцип неперервної свідомості. У ході деконструкції лінійної моделі історії французький філософ Ж.Дерріда перетворює відкритий З.Фрейдом феномен післядії, притаманний процесам роботи

свідомості, на теоретичну підставу для критики феноменологічної “моделі послідовності”, яка “не допускає, щоби внаслідок уповільнення, неприйнятного для свідомості, наявний досвід визначався би не тією теперішньою присутністю, яка безпосередньо йому передує, а тією, котра виникає задовго до нього”. Якщо відійти від гуссерлівської моделі свідомості, минуле буде “неможливо зрозуміти як змінене теперішнє, як теперішнє, яке відійшло в минуле”, а “те, що ми не можемо досягнути абсолютної, живої очевидності першоприсутності, відкидає нас до абсолютного минулого”, до того, що “завжди-вже-тут перебуває”, але що водночас “неможливо повністю підкорити, привести до присутності оживленням (першо)початку”.

Врахування концептуальних змін в аналітичному інструментарії соціальних наук дозволяє дослідникам суспільних трансформацій сформувати більш адекватні підходи в осмисленні українського і зарубіжного досвіду цивілізаційних змін. Посткласичні концепції традиції відкривають нові перспективи для розробки консервативних стратегій соціального розвитку, яких потребує українська держава на сучасному етапі цивілізаційного поступу.

Справді, нині рівень інформованості, комунікації і знань населення виріс настільки, що потреба в ідеології помітно зменшилася. Однак, напевно, коректніше говорити не про кінець ідеології, а про появу ширшого, ніж раніше, ідеологічного консенсусу. Як засвідчує пострадянська практика модернізації українського суспільства, саме брак у нинішньої еліти та партій ідеологічного й політичного порозуміння та консенсусу унеможливлює реалізацію узгодженої загальнонаціональної політики, стає на перешкоді громадянській консолідації нації. Сучасна Україна не має модерної національної ідеї для розбудови демократичної держави [10, c. 184-185].

Щоб суперечки політичного характеру не вийшли на рівень національного протистояння, слід прислухатися до думок нашої інтелігенції. Д. Павличко, зокрема, говорить: „Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним… При нашій розгнузданій демократії, яка дозволяє партіям з антиукраїнським нутром діяти на повалення нашої державності, численним засобам масової інформації — русифікувати Україну, а самій владі — бути ніби за межами національної ідеї, ми маємо покладатися на інстинктивну, стихійну волю до життя нашого народу, на розвиток його зростаючих у середовищі інтелігенції і в середовищі новоутворюваного середнього класу державницьких сил… Наша бідність і невтішна демографія походить якраз від національної невизначеності нашого керівництва, яке має державу, але не має вітчизни… Тільки українська держава, в якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість". Нація може відроджуватися і розвиватися за умови, що її громадяни усвідомлюють свою історію, традиції, духовні джерела.

Щоб бути актуальною і впливовою, ідеологія має спиратися на досягнення науки, відповідати життєвим реаліям та максимально відображати національні інтереси. В. Кафарський: „На рівні ідеології духовне обличчя нації визначається як найбільш суттєві систематизовані теоретичні знання, що включають в себе науковий світогляд, суспільні ідеали, правову культуру, принципи політичних, моральних, естетичних та інших засад духовного життя даної спільноти". Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне різноманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключати ідеологічний монополізм. Гасло „деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 1990-х років, не містило анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоби будь-яка ідеологія нав'язувалася як обов'язкова [8, c. 157-158].

Радикальна трансформація українського суспільства, що сягла апогею під час „помаранчевої революції", засвідчує апеляцію до консервативних архетипів нації досить широкого спектра політичних сил. Це розширило простір для розбудови основних інститутів демократії та громадянського суспільства на основі нової психології і ціннісних орієнтацій українського народу. „У 1991-му ми відбулися як держава, — пише А. Гальчинський. -Нині створено потужну основу, яка дозволяє нам утвердити себе як український народ, політична нація. У цьому контексті єдино можливою державницькою позицією є оцінка Помаранчевої революції як важливого етапу української національно-визвольної революції, що має остаточно утвердити високі ідеали Української соборної держави. На сучасному етапі в Україні існує значно більше демократії й нового світоглядного ресурсу громадян. Для їх мобілізації необхідна конструктивна ідейна основа та ефективний політичний менеджмент.

Треба зауважити, що дискусії про „кінець ідеологій" і досі не завершені. На противагу песимістичним твердженням про деградацію і зникнення ідеологій, які висловлюються 3. Бжезинським, Р. Бейлі, Д. Беллом та іншими, існує й оптимістична версія. її автор — американський футуролог Ф. Фукуяма. Він не заперечує важливості ідеології в політичному житті, проте прагне довести, що лише одна ідеологія ліберальної демократії отримала абсолютну перемогу над конкурентами. В книзі „Кінець історії і остання людина" вчений стверджує: „Із всіх видів режимів, які виникали у світовій історії, від монархій і аристократій до теократій, до фашистських і комуністичних режимів нашого століття тільки одна дожила незмінною, і це — ліберальна демократія. Перемогу отримала не стільки ліберальна практика, скільки ліберальна ідея". Політолог вважає, що ліберальна демократія позбавлена фундаментальних внутрішніх протиріч, її ідеал поліпшити неможливо. Вона поширюється в різних країнах світу, набуваючи легітимного статусу. Ф. Фукуяма наполягає на тому, що альтернативи ліберальній ідеології не існує, що вона є „кінцевим пунктом ідеологічної еволюції людства" або „кінцем історії".

Отже, не можна категорично заявляти про кінець ідеології, краще говорити про її прагматичну трансформацію. Політична реальність свідчить, що часи „чистих" ідеологій вже минули. Класичні ідеології багато в чому вичерпали свій мобілізаційний і світоглядний ресурс, що призводить до стирання чітких меж між ними. В нинішньому багатополюсному світі відбувається взаємопроникнення різних ідеологій, формування синтетичних утворень. Ми переконані, що в епоху глобалізації найбільш адаптованою для збереження національної ідентичності є ідеологія консерватизму. її слід культивувати на державному рівні, аби в сучасному динамічному світі забезпечити самодостатність української нації. Ця проблема хвилює кожного українського патріота, до яких належить, зокрема, Л. Костенко. Вона закликає в процесі розбудови держави розраховувати на власні сили: „Держава — це система, яка зберігає сама себе. І якщо ми держава, а отже система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець XX століття, початок тисячоліття, — нації, що й досі ще не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, нам найгірше — такий принцип в історії не годиться". Власне кажучи, брак національних чеснот і патріотичної ідеології — це головні симптоми нашої політичної незрілості [5, c. 55-57].

Якщо подивитися на ідеологію консерватизму в практичному вимірі сьогодення, то слід згадати основні політичні партії, які прагнуть репрезентувати її хоча б у назвах своїх об'єднань. Серед них Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Українська консервативна партія. Вони намагаються рекрутувати до своїх лав патріотів, прихильників українофільських поглядів задля розбудови соборної самостійної української держави. Визначальним орієнтиром для ідеології сучасного вітчизняного консерватизму є українська національна ідея, співзвучна Божим Заповідям, яка передбачає удосконалення особистості, її самообмеження від суспільних спокус для творення досконалих і справедливих форм національної суспільно-державної самоорганізації, а в перспективі через них — до створення справедливого світового порядку. Поки ці гасла лишаються на рівні віртуальних декларацій. Створення потужної консервативної партії — це завдання для нової політичної еліти.

Покликання українського народу, його геополітична місія у консервативному розумінні визначається національною ідеєю. Українська національна ідея обумовлюється історичним минулим, витвором власної духовної культури, національними традиціями, морально-етичними принципами, етнопсихологією, геостратегічним розташуванням, інтелектуальним потенціалом, адаптаційними здібностями і здатністю не як єдина надпартіина ідеологія і не за допомогою державного примусу, а як спільна платформа всіх тих політичних, громадських, культурних сил, що визнають основні конституційні засади нашого національного буття". Тому саме українська національна ідея як постійна і вічна субстанція, націлена на досягнення вищої справедливості, визначеної Божими Законами, має бути світоглядною основою української національної еліти, котра формує ідеологію нації. Україна за формою і суттю має бути національною соборною державою — аксіома консерватизму, яка не підлягає дискусії. Це право дане Богом українському народові бути господарем на своїй землі. Тільки міцна Українська Соборна Самостійна Держава спроможна інтегрувати український народ (примирити Схід і Захід) та забезпечити умови для його самореалізації. Розбудовуючи свою державу, український народ мусить покладатися на власні сили і нести відповідальність перед майбутніми поколіннями. У межах консерватизму декларується відродження духовності, християнських цінностей, приватної власності, самосвідомості та культури української нації як головних умов забезпечення добробуту її громадян [3, c. 136-137].

Отже, суть ідеології консерватизму полягає в збереженні традиційних духовно-культурних цінностей, захисті національного буття, його історії, держави, родини, власності. Це особливо актуально для перехідних суспільств, до яких належить і Україна. Будь-якому народові, а особливо такому давньому, як український, є що захищати, зберігати і передавати майбутнім поколінням. Український народ протягом багатьох століть створював шедеври національної культури, духовності, літератури. Це визначало спосіб життя, ментальність нашого народу, відповідно до яких створювались загальнополітичні інститути, власна політико-правова система, що в сукупності називають національною ідентичністю.

Український етнос апріорі схильний до консерватизму, що ґрунтується на духовно-культурних цінностях, національних традиціях, християнській моралі. Саме Божі Закони, релігія, переконаний В. Липинський, „служить провідником для розуму і сторожем для серця, дає лад і порядок думкам та інстинктам в житті кожної людини, а тим самим дає той лад і порядок думкам та інстинктам громадським, без якого організованого, державного життя не буває". Виходячи з ідейно-ціннісних засад консерватизму, українці зберегли національну ідентичність тільки тому, що не було розірвано історичного зв'язку поколінь. Як свідчить історія, форсування процесу знищення старих порядків і заміна їх новими має трагічні наслідки. Консервативні цінності нищаться тоді, коли держава узурпує владу, монополізує ідеологію, поглинає громадянське суспільство. Тому найбільш доцільним і природним сьогодні є розбудова української держави на засадах ідеології консерватизму, що передбачає еволюційний шлях розвитку, творення нових цінностей на базі віковічних українських традицій. Попри те, що консервативна ніша політичного спектра України перебуває в стадії формування, його стратегічні перспективи видаються оптимістичними [1, c. 24].

Висновки

Таким чином, очевидно, що у своїй соціальній філософії консерватори здебільшого еволюціоністи та реформісти, а не революціонери чи просто контрреволюціонери.

Консерватори також органіцисти і комунітаристи («спільнотники»), а не індивідуалісти. Не випадково, що Ф. Тьонніс розробив свою типологію (протиставлення Gemeinschaftта Gesellschaft), черпаючи натхнення «з доробку консервативної думки першої половини XIXстоліття, а часом і просто на неї посилався».

Для консерваторів не існує індивіда, котрий перебував би поза якоюсь культурною традицією чи спільнотою. Лише в межах останніх його й можна пояснити.

Це поєднується у консерваторів з відповідною філософією історії — безперервного процесу, у якому покоління людей нагромаджують та передають наступним поколінням не тільки знання, а й свій досвід, чи в загальному розумінні — мудрість.

У консерваторів, пише К. Мангайм, звичайний інтерес до історії перетворюється в історизм, коли історичні факти вже не зіставляються пристрасно з фактами сучасності, і розвиток як такий стає реальним переживанням. Такою є загальна суть «безперервності» Берка, французького традиціоналізму і німецького історизму.

Як другий характерний елемент, завжди йде прив'язаність до конкретної історичної епохи в історії і до вибраного соціального прошарку.

Отже, консерватори протиставляють механістичному, соціальному атомізму органічне бачення суспільства. Ба навіть більше того, вони схильні говорити не так про індивідів та суспільство, як про «проміжні» інститути (які зрештою і визначають людину). Для консерваторів «різноманітність у багатьох аспектах є бажанішою, ніж одноманітність». «Суспільна еволюція, — пише один із найвідоміших консервативних плюралістів Роберт Нісбет, — пов'язана зі спорідненими системами, з гільдіями, громадами, церквами, школами, університетами, економічними корпораціями, політичними державами тощо. Вона по своїй суті, як сказав би біолог, закорінено «типологічна»».

На рівень стабільності держави (а стабільність, на думку консерваторів, передує справедливості) активно впливає розвиток інститутів громадянського суспільства. Консерватори переконані, що природні установи органічного суспільства виконують важливу функцію у посередництві між громадянином і державою. За найкращий тип держави вони вважають той, що ґрунтується на ідеї «правління через інститути».

Необхідно якомога пильніше стежити, аби уникати однотипності, рівності суб'єктів, оскільки від цього виграє здебільшого влада. Тільки деспотизм, на думку Токвіля, вбачає (в силу своєї лякливої підозріливості) у роз'єднанні людей найнадійнішу гарантію власної міцності. Можливість врятувати життя від моноліту влади залежить від успіху у відновленні суспільної ініціативи, що йде від угруповань, об'єднань, асоціацій і т. д., інтересами яких люди прагнуть жити й живуть.

Відчуваючи «прихильність до зростаючої складності суспільних установ та способів життя, що утверджуються довго — на відміну від обмеженої однотипності та життєвбивчої рівності радикальних систем», консерватори прагнуть віднайти надійні гарантії міцності суспільних інститутів. На їхню думку, вони приховані в особистій зацікавленості людини у матеріальному та духовному зростанні, завдяки чому переслідування особистих, близьких і зрозумілих інтересів сприятиме зміцненню суспільних інститутів та підвищенню загального добробуту. Маючи за основу беркіанську традицію, Маргарет Тетчер проголосила свої наміри (у 1979 році) перебудувати демократію великим зламом, який кожному, незалежно від його походження, дає можливість досягнути межі, визначеної власними здібностями.

Відновлення авторитету суспільних інститутів пролягає через відновлення їхнього функціонального призначення у політичному та суспільному житті країни. Це сприятиме встановленню стійких та стабільних взаємовідносин між державою та суспільством як рівними суб'єктами процесу, сприятиме активності громадськості, підтримуватиме законність та свободу в суспільстві. Як зазначав один з консервативних мислителів, «свобода без інститутів сліпа: вона не втілює ні справжньої історичної спадкоємності,… ні справжнього індивідуального вибору». Закон нищиться тоді, коли держава поглинає громадянство, писав Вячеслав Липинський [4, c. 126], коли встановлюється «самодержавство грубої, нічим не обмеженої сили».

Список використаної літератури

1. Бебик В. Політична свідомість українського суспільства: рік 2007 //Соціальна психологія. — 2007. — № 5. — C. 18-24.

2. Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства //Молода нація. Альманах. — 1997. — № 6. — C. 61-70

3. Василькова С. Проблема ідентичності сучасного консерватизму//Людина і політика. — 2003. — № 6. — C. 128-137.

4. Галушко К. Парадокси консерватизму В'ячеслава Липинського //Київська старовина. — 2001. — № 3. — С.119-126

5. Гордієнко М. Процес еволюції та політичні перспективи ідеології консерватизму //Політичний менеджмент. — 2007. — № 5. — C. 46-59

6. Земляной С. Музыка консерватизма: Николай Трубецкой, Павел Флоренский и Алексей Лосев как идеологи/ С.Земляной //Независимая газета. — 2000. — 19 октября. — C. 9,14-15

7. Канак Ф. Відродження:консерватизм та інноватика/ Ф Канак //Розбудова держави. — 1997. — № 9. — C. 3-11

8. Козак Н. Консерватизм як теорія і практика сучасності: проблеми дослідження // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. Збірник наукових праць. – Львів: ПАІС, 1998. – С.154–158

9. Козак Н. Консерватизм: світогляд, ідеологія, доктрина? // Вісник Львівського Університету. Серія філософські науки. – Вип. 2. – Львів, 2000. – С.204–213.

10. Козак Н. Український консерватизм на сучасному етапі. Практичний аспект // Вісник Львівського Університету. Серія міжнародні відносини. – Вип. 2. – Львів, 2000. – С.179–186

11. Кондратюк В. Ми вічні на цій землі: До генезиса українського консерватизму/ В.Кондратюк //Дзвін. — 2000. — № 3 . — C. 105-113

12. Лозко Г. Основоположники консервативної революції/ Галина Лозко //Персонал плюс. — 2006. — № 5. — C. 4-5

13. Мысливченко А.Г. К вопросу о генезисе консерватизма экзистенциального типа //Вопросы философии. — 2006. — № 3. — C. 36-48.

14. Оукшот М. Що означає бути консерватором // Консерватизм: Антологія. – С.91–92

15. Проценко О. Консерватизм як ідеологія //Молода нація. Альманах. — 2001. — № 4. — C. 18-37

16. Проценко О., Лісовий В. Передмова // Консерватизм: Антологія. – С.XV.

17. Ревчун Б. Консерватизм і лібералізм у конкретно-історичному контексті //Економіка України. — 2002. — № 3. — C. 59-64

18. Сендеров В. Кризис современного консерватизма/ Валерий Сендеров //Новый мир. — 2007. — № 1. — C. 117-151

19. Шестаков С.А. Традиция. Цивилизация.Консерватизм //Социально-гуманитарные знания. — 2002. — № 5. — C. 269-284.

20. Шуттінгер Р. Проблема ідентичності консерватизму // Консерватизм: Антологія. – К., 1998. – С.22.

21. Щокін Г. У пошуках ідеології для нашої України //Персонал. — 2002. — № 11. — C. 32-38.