Валютна політика
Категорія (предмет): ФінансиВступ.
1. Загальна характеристика валютної політики.
2. Валютна політика як основа валютного регулювання і контролю.
Висновки.
Практичне завдання.
Список використаної літератури.
Вступ
Після оголошення Україною незалежності надзвичайно зросла актуальність вивчення проблем, пов’язаних з валютою і валютно-фінансовою системою. Адже міцність фінансово-валютної системи країни визначає її економічну незалежність.
Крім того, рівень інтеграції валютно-фінансової системи країни з міжнародною валютно-фінансовою системою зумовлює ефективність існування різних форм міжнародної торгівлі, а значить, без сумніву впливає на рівень економічного розвитку будь-якої країни.
Україна має платіжний засіб (грошову одиницю) – українську гривню, яка є валютою. В Україні є грошові знаки чужоземних держав, найпоширенішими з яких є американський долар. Ці знаки – теж валюта. Існують і інші види валюти. Режим функціонування всіх видів валюти в країні є також потужним фактором її подальшого соціально-економічного розвитку. Ось чому питання валюти є завжди в полі зору провідних економістів-фінансистів держави.
Валютна політика — це сукупність заходів, які приводять держави та центральні банки в сфері громового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну силу грошей, валютні курси і на економіку країни в цілому.
1. Загальна характеристика валютної політики
Валютна політика зумовлюється суспільним ладом і безпосередньо пов’язана із зовнішньою торгівлею, зовнішньоторговельною політикою та грошовим обігом у країні. В капіталістичних країнах внутрішня політика спрямована на підтримання купівельної сили грошей і зміщення курсу національної валюти кризами та інфляцією. Самостійність у проведенні валютної політики в більшості держав обмежена участю їх в міжнародному валютному фонді. Валютна політика здійснюється головним чином у формі девізної політики купівлі та продажу валют інших країн або дисконтної політики.
Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно — правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей. Кінцевими ціляти валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі — зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.
Крім загальномонетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектора економіки. Це ,зокрема:
1) лібералізація валютних відносин в Україні,
2) забезпечення збалансованою ті платіжного балансу та стабільних джерел іноземної валюти на національний ринок,
3) забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти,
4) захист іноземних та національних інвестицій у країні,
5) забезпечення стабільного курсу національної валюти.
Валютне регулювання — це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на :
1) процес курсоутворення,
2) виконання платіжної функції валютою на внутрішніх ринках країни,
3) діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку,
4) здійснення міжнародних платежів на поточними операціями платіжного балансу,
5) здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни,
6) ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон,
7) кредитні відносини резидентів з нерезидентами,
8) формування та використання золотовалютних резервів. [7, c. 10-15]
Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин. За сучасної ситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.
Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду , були: введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті ( на 100% чи на 50%); заборона ( чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни; заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; жорстка фіксація валютного курсу національної валюти. Крім валютних обмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це зокрема:
1)курсова політика,
2) облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики,
3) валютна інтервенція (девізна політика),
4)регулювання сальдо платіжного балансу,
5) формування та використання золотовалютних резервів. [3, c. 28-30]
2. Валютна політикаяк основа валютного регулювання і контролю
Валютна політика кожної країни визначається політикою державного регулювання економіки загалом, ступенем втручання органів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика — це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до поточних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політику відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України як складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.
Довгострокова валютна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до національної валюти, стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної валюти тощо.
Завданням короткострокової валютної політики є забезпечення стабільного функціонування національної валютної системи, сприяння збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів. Вона також передбачає:
— поточне регулювання системи валютних обмежень та системи економічних нормативів (зокрема, допуск нерезидентів на ринок державних цінних паперів (ОВДП);
— створення сприятливих умов для вкладів інвесторів (як національних, так і іноземних) у національну економіку;
— оперативне регулювання валютно-ринкової кон'юнктури за допомогою валютних інтервенцій для зменшення спекулятивного тиску на валютний ринок;
— удосконалення правової та організаційної структури валютного ринку;
— здійснення жорсткого контролю за капітальними операціями резидентів та нерезидентів на валютному ринку України;
— удосконалення контролю за експортно-імпортними операціями через налагодження тіснішої взаємодії всіх органів валютного контролю;
— удосконалення міждержавних розрахунків та опрацювання можливостей різноманітних форм інтеграції (зокрема створення платіжних та валютних союзів);
— проведення курсової політики, яка базується на цільових показниках грошово-кредитної сфери;
— удосконалення механізму курсоутворення відповідно до структурних змін в економіці.
Складовими валютної політики в узагальненому вигляді є:
— валютне регулювання;
— валютний контроль;
— міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнародних валютно-фінансових організаціях. [6, c. 126-128]
Валютне регулювання — це регламентація державою міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.
Валютне регулювання з боку держави є об'єктивною економічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною інтеграцією України до світового співтовариства та пов'язана з міжнародною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.
Згідно з чинним законодавством України (стаття 11 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») Національний банк та Кабінет Міністрів наділені певними повноваженнями у сфері валютного регулювання.
Національний банк України у сфері валютної політики та валютного регулювання має такі повноваження:
— установлює правила проведення в Україні резидентами і нерезидентами валютних операцій;
— визначає структуру валютного ринку України, а також порядок та умови торгівлі валютними цінностями на ньому;
— установлює порядок переведення, ввезення, пересилання в Україну та з неї валютних цінностей;
— визначає порядок відкриття резидентами рахунків у банках за межами України та нерезидентами рахунків в уповноважених банках України;
— установлює загальні правила видачі резидентам та нерезидентам ліцензій та індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, видає ці ліцензії і приймає рішення про їх скасування;
— установлює єдиний порядок визначення і використання курсу грошової одиниці України відносно іноземних валют та розрахункових (клірингових) одиниць;
— установлює спільно з Кабінетом Міністрів України порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях та неконвертованій валюті, які використовуються у торговельному й неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України;
— нагромаджує, зберігає і використовує золотовалютні резерви з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України;
— складає за участю Кабінету Міністрів України платіжний баланс України;
— бере участь у визначенні ліміту валового зовнішнього боргу України та контролює дотримання цього ліміту після його затвердження Верховною Радою України тощо.
У сфері валютного регулювання Кабінет Міністрів України має такі повноваження:
— визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;
— бере участь у складанні платіжного балансу України;
— забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;
— забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України;
— визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, що використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України. [4, c. 7]
Важливою складовою валютної політики є також валютний контроль. Згідно з чинним законодавством України Національний банк є головним органом валютного контролю, який забезпечує виконання уповноваженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними установами функцій щодо здійснення валютного контролю та регламентує відповідальність за порушення валютного законодавства України.
Державні органи (Державна податкова адміністрація, Міністерство зв'язку та Державний митний комітет України) також мають визначені законодавством функції у сфері валютного контролю.
Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами та нерезидентами на території України.
Міністерство зв'язку України контролює додержання правил поштових переказів та перевезення валютних цінностей через митний кордон України.
Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях. Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).
У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рішення про членство України у цих авторитетних фінансових організаціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповідний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій».
МВФ і МБРР мають статус спеціалізованих установ ООН. Вони були створені за її рішенням у липні 1944 р. на міжнародній валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) з метою сприяння якнайшвидшому відновленню світової економіки та торгівлі, істотно підірваних унаслідок Другої світової війни: Банк — для надання довгострокових кредитів і гарантування інвестицій, Фонд — для сприяння стабілізації курсу валют, попередження порушення рівноваги платіжних балансів, усунення системи валютних обмежень, розвитку системи багатосторонніх розрахунків тощо.
Міжнародний валютний фонд — міжнародна валютно-фінансова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.
Основні цілі МВФ:
— сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі;
— підтримувати стабільність обмінних курсів валют;
— сприяти створенню багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями між членами Фонду та усуненню валютних обмежень, які гальмують зростання міжнародної торгівлі;
— надавати країнам-членам кредитні ресурси, які даватимуть змогу збалансовувати зовнішні платежі без використання обмежувальних заходів у галузі зовнішньої торгівлі та розрахунків;
— слугувати міжнародним центром співробітництва та консультацій з валютних питань.
МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи. Членство у МВФ доступне будь-якій країні, яка проводить незалежну зовнішню політику і готова дотримуватися прав та обов'язків, передбачених Статутом МВФ.
Джерелом фінансових ресурсів МВФ є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності.
Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою. Квота визначає організаційні та фінансові відносини країни-члена з МВФ. Квота призначена для:
— створення об'єднаних грошових запасів, за рахунок яких надаються кредити країнам, котрі мають фінансові труднощі;
— визначення максимального обсягу фінансування з боку Фонду (суми, яку країна-учасниця може позичити у МВФ або отримати під час періодичного розподілу спеціальних активів — СДР);
— визначення кількості голосів, якими володіє кожен учасник Фонду.
МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обсяги зовнішньої торгівлі і платежів.
Відповідно до Статуту МВФ Рада керуючих повинна проводити загальний перегляд квот не рідше одного разу на п'ять років, пропонуючи при цьому внесення змін, які вона вважає потрібними. Такий перегляд необхідний для врахування змін, що відбуваються у розвитку світової економіки та економік окремих країн. Крім того, це дає змогу перевірити, чи достатньо ресурсів має МВФ для виконання своїх функцій та чи зберігається при цьому їхня поновлюваність.
З поданням країною заяви про вступ до МВФ розмір її квоти розраховується здебільшого в діапазоні квот тих учасників, які мають приблизно однакове економічне становище.
Розмір квоти виражається в «Спеціальних правах запозичення» (СПЗ або, інакше, СДР — від англійської абревіатури SDR. «Special Drawing Rights»). СПЗ — це міжнародні резервні та платіжні засоби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як розрахункова одиниця. Вони розподіляються між країнами — членами МВФ пропорційно до їхніх квот. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика, до складу якого з 1981 р. увіходить п'ять найважливіших вільно конвертованих валют: долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. На 1 січня 1991 р. узгоджені частки цих валют становили 40 % відносно долара США, 21 % — німецької марки, 17 % — японської єни та по 11 % відносно французького франка й англійського фунта стерлінгів. Вартість СПЗ визначається Фондом щоденно як еквівалентна долару США сума вартості певної кількості кожної валюти, що входить до кошика оцінки СПЗ.
Членський внесок у розмірі квоти кожна країна — учасниця мусить повністю сплатити Фонду. До 25 % внеску сплачується у резервних активах, що визначаються Фондом (СПЗ чи вільно конвертована валюта), а решта — у власній валюті держави.
Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. зробила оголошення про те, що Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду (всього такі зобов'язання взяли на себе 138 країн світу). Це стало можливим завдяки створенню в країні необхідних передумов, таких як достатній рівень розвитку валютного ринку, забезпечення внутрішньої конвертованості та стабільності національної валюти. [5, c. 57-65]
У рамках світової валютної системи з юридичного погляду вільно конвертованою вважається валюта країни, яка взяла на себе зобов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Міжнародний валютний фонд. А це означає, що дана країна:
1) має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й дискримінаційні) щодо руху капіталу (як відпливу його, так і припливу з-за кордону);
2) не має права обмежувати можливість використання своєї валюти або валюти інших членів Фонду для здійснення поточних пла
тежів (хоча вона і може визначати, в яких валютах резиденти мають право одержувати платежі з-за кордону, але в жодному разі не повинна обмежувати їхнього права одержувати ці платежі в національній валюті);
3) зобов'язана викуповувати в інших членів фонду (їхніх офіційних органів) залишки коштів у своїй валюті за умови, що вони утворилися за рахунок платежів за поточними операціями, і конвертація необхідна для здійснення поточних операцій.
Сьогодні порядок здійснення валютних операцій в Україні відповідає загальноприйнятим міжнародним стандартам та вимогам, передбаченим статтею VIII Статуту МВФ.
Кредити МВФ призначені для загального підтримування платіжного балансу і поділяються на декілька видів:
— кредити, що надаються у межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може отримати позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 — 5-ти років. Погашення проводиться зворотним способом —викуп через певний строк національної валюти за вільно конвертовану. Такий кредит може бути наданий у межах 25 % квоти, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду;
— кредити, що надаються понад резервну частку. Такі позики видаються після попереднього вивчення економічного стану держави, а також після виконання певних вимог щодо проведення стабілізаційних заходів.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — міждержавна інвестиційна інституція, створена з метою сприяння країнам-членам у розвитку їхньої економіки через надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. МБРР функціонує з 1946 р. Членами МБРР є 155 країн. Лідируючі позиції належать «сімці»: США, Японії, Великобританії, ФРН, Франції, Канаді та Італії.
Ресурси банку, крім акціонерного капіталу, формуються за рахунок коштів від продажу облігацій, а також розширення обсягів облігаційних позик, головно на американському ринку.
МБРР надає кредити переважно на строк до 20 років для розширення виробничих потужностей країн — членів банку. Кредити одержуються під гарантію країн — членів банку. МБРР надає також гарантії за довгостроковими кредитами інших банків. Більшість кредитів спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв'язок. З середини 80-х років МБРР збільшив частку кредитів у сільське господарство (до 20 % ), на охорону здоров'я та освіту. У промисловість спрямовується менше 15 % кредитів банку.
В останні роки МБРР надає кредити для врегулювання проблем зовнішнього боргу країн, що розвиваються (так зване спільне фінансування). Банк також надає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу.
Крім того, у сфері міжнародного кредиту були створені такі фінансові інституції: Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій, які разом з МБРР утворюють Світовий банк з єдиними органами управління.
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) створена у 1960 р. з метою надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються. Такі кредити надаються терміном до 50-ти років з виплатою 0, 75 % річних. У середньому за рік МАР надає кредитів на суму до 5 млрд дол. США.
За ініціативою США у 1956 р. була створена Міжнародна фінансова корпорація (МФК) для заохочення розміщення приватного капіталу в промисловість країн, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантій уряду. Кредити надаються у розмірі 20 % вартості проекту терміном до 15 років.
Страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок війни, громадських заворушень, експропріації і зриву контрактів здійснює Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій.
Європейською спільнотою також створені регіональні валютно-кредитні організації. Зокрема, відповідно до підписаної в Парижі 29 травня 1990 р. країнами — членами Спільного ринку угоди створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) для сприяння реформам у країнах Центральної та Східної Європи у зв'язку з переходом їх до ринкової економіки. Засновниками банку є 40 країн. Україна також є членом ЄБРР. Банк розпочав свою діяльність у квітні 1991 р., маючи на меті стимулювати залучення капіталів у галузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи, сприяючи прискоренню їхнього переходу до економічної стабільності. [1, c. 1, 31]
Висновки
Валютна політика — сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.
Ключовим елементом зовнішньоекономічного механізму є валютна політика, яка являє собою сукупність заходів держави та центрального банку у сфері валютних відносин (валютні обмеження, регулювання валютних курсів, імпортні депозити) з метою впливу на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва.
Крім зазначених загальних завдань, українська держава має вирішувати в галузі валютних відносин і ряд специфічних проблем, що випливають із конкретно-історичної ситуації, яка склалася сьогодні:
- забезпечення стабільності гривні відносно провідних валют світу;
- залучення іноземної валюти в країну і використання її як засобу стабілізації національної економіки;
- створення державного валютного фонду й ринку валюти.
На жаль, валютні проблеми вирішуються в Україні вкрай повільно і наштовхуються на великі труднощі. Слабкий експортний потенціал не забезпечує достатніх валютних надходжень у країну, а відсутність нормальної економічної ситуації примушує експортерів приховувати валюту за кордоном, оскільки у них немає гарантій вільного розпорядження своїми валютними коштами й необхідних стимулів до їх інвестування в національну економіку. Зроблені лише перші кроки до організації системи купівлі валюти Національним і комерційними банками, торгівлі валютою за участю держави та її структур, функціонування української валютної біржі. Розбалансованість механізму валютних операцій не дає змоги звести валютний та платіжний баланси України. Таким чином, нинішня неефективна валютна політика є фактором, що дестабілізує економіку, й одним із могутніх джерел інфляції.
Найскладнішим і неоднозначним за своїми економічними наслідками елементом проведеної грошової реформи в Україні є введення валютної конвертованості. Конвертованість — це один з дійових заходів стабілізації національної грошової системи, посилення її впливу на розвиток ринкових відносин, забезпечення ефективної структурної перебудови економіки, її конкурентоздатності та прискорення інтеграції у світове господарство.
Нині для валютних операцій використовуються обмінні курси іноземних валют, виражені у валюті України. Вони встановлюються Національним банком на основі результатів торгів на міжбанківському валютному ринку України.
Включення валютних стабілізаторів у зовнішньоекономічний механізм забезпечило б значною мірою створення умов для зниження курсу вільно конвертованої валюти відносно української гривні, формування передумов для її повної конвертованості, рееміграції валютних коштів в Україну, залучення іноземної валюти в країну тощо.
Практичне завдання
1.Користуючись енциклопедичними довідниками ,матеріалами Інтернету дати загальну характеристику країн ,демографічну ,програму для яких Ви будете розробляти.
Австрія
Австрійська Республіка, держава в Центральній Європі, що виникла після розпаду Австро-Угорської монархії наприкінці Першої світової війни. Площа 83,9 тис. кв. км. Максимальна довжина із заходу на схід — 579 км. Граничить на півночі із ФРН і Чехією, на заході — зі Швейцарією й Ліхтенштейном, на півдні — з Італією й Словенією, на сході — зі Словаччиною. Країна ділиться на дев'ять федеральних земель: Бургенланд, Карінтія, Нижня Австрія, Верхня Австрія, Зальцбург, Штирія, Тіроль, Форарльберг і місто Відень (на правах землі).
Геологічна будова й рельєф. Приблизно три чверті території Австрії займають гори й тільки 7% рівнини. Країна є частиною системи складчастих гір Альп. Біля двох третин її площі зайнято горами Східних Альп. Вони граничать на півночі з Північним Альпійським передгір'ям, а на сході зі Східним Альпійським передгір'ям, що містить у собі Віденський і Штирійський басейни й триває на схід, переходячи в Угорську низовину.
Водні ресурси. Інн, Залках і Енс, що протікають по північної межальпийской депресії, дренують північ Австрії, Драва в південній депресії — південь країни, а Мур і Мюрц — її східну частину. Єдина судноплавна ріка — Дунай, що протікає через Австрію від Пассау на границі з Німеччиною до пригородів Братислави в Словаччині. Найважливіший приплив Дунаю на австрійській території — Інн. Різноманітять ландшафт численні озера, особливо в гарній місцевості Зальцкаммергут у Верхній Австрії, у Штирії й Зальбургі.
Клімат. Оскільки значна частина країни перебуває в горах, її кліматичні умови досить різноманітні. Залежно від регіону в тім або іншому ступені позначаються атлантичні, континентальні й середньоземноморські впливи. Північно-західні вітри, що панують на півночі й заході, несуть м'яку й вологу погоду з Атлантичного океану в долини довготного напрямку й на Середньодунайську рівнину. Тут середньорічні температури становлять від 7 до 9° С, у самі холодні місяці падають у середньому до 1-7 нижче нуля, хоча в горах значно холодніше, а влітку піднімаються до 18-24° С, причому на південних схилах помітно тепліше. На сході Австрії сильніше виражені континентальні впливи. Опадів тут менше, хоча влітку частіше трапляються зливи. Річна норма опадів в Австрії всюди, крім Віденського басейну, деяких районів Бургенланда й окремих міжгірних долин, перевищує 760 мм. Їхня кількість зростає з абсолютною висотою. Сніг тримається на рівнинах від одного до шести місяців у році. Протягом більшої частини зими в долинах тримаються тумани.
Таїланд
Королівство Таїланд, держава в Південно-Східній Азії. Площа 513,1 тис. кв. км. Граничить із Лаосом, Камбоджею, Малайзією і М’янмою. Загальна довжина берегової лінії близько 2400 км. Південне узбережжя країни обмивається Сіамською затокою, південно-західне — Андаманським морем. півострівний виступ, що простягнувся на південь вузький, території Таїланду відокремлює Південно-Китайське море від Індійського океану. До 1949 держава називалася Сіам, сучасна офіційна назва — Таїланд, або Пратхеттхай ("Земля вільних").
Рельєф місцевості. По особливостях рельєфу Таїланд прийнятий підрозділяти на п'ять географічних районів: Північне нагір'я, Центральна рівнина, Північно-Східне плато, Південно-Схід і півострівний Південний район.
Північне нагір'я складається із субмеридіонально орієнтованих високих гірських хребтів, складених вапняками. Особливо високі й важкодоступні хребти на північно-заході, де перебуває найвища крапка країни, гора Інтханон (2600 м). Хребет Танентаунджі утворить вододіл між басейном р.Чаупхрая (Мінам), утвореним у результаті злиття чотирьох рік (Пінг, Ванг, Йом і Нан), і басейном р.Салуїн (більша його частина протікає по території М’янми). На сході цього району розкинулося велике нагір'я Фипаннам із середніми висотами 1100-1200 м. У напрямку до півдня гори знижуються й поступаються місцем рівнинам.
Центральна рівнина займає велику частину країни, простираючись із півночі на південь на 400 км, а із заходу на схід на 200 км. Вона складена алювіальними відкладеннями рік Чаупхрая, Мекхлонг, Бангпаконг і ін. Родюча дельта р.Чаупхрая є рисовою житницею Таїланду. Ця ріка служить важливим водним шляхом і у вологий сезон судноплавна до міста Накхонсаван. Русло Чаупхраї поглиблене до 8,5 м на ділянці від устя до Банкока, де споруджений морський порт, здатний приймати великотонажні судна.
Північно-Східне плато, або плато Корат, має хвилясту поверхню середньою висотою 185 м, місцями розташовані низькі гори Донгпхраяфай на заході, Санкампхенг і Дангрек на півдні. Плато простирається із заходу на схід на 400 км і дренується ріками басейну Мун, правого припливу Меконгу; по самому Меконгу проходить границя Таїланду й Лаосу. У вологий сезон багато земель страждають від затоплення, а в сухий сезон — від недоліку вологи. Умови для розвитку землеробства несприятливі, і цей район уважають найбіднішим у країні. Місцеве населення здавна займається тваринництвом і відхожими промислами (сезонна міграція в межі Центральної рівнини).
Південно-Східний район відділений від іншої частини країни горами Санкампхенг на півночі й р.Бангпаконг на заході. Тут випадає багато опадів, і в минулому були поширені густі вологі тропічні ліси.
Південний район займає перешийок Кра до границі з Малайзією. Центральний гірський ланцюг (хребет Пхукет), що протирається в меридіональному напрямку, розділяє дві прибережні рівнини: вузьку, переривчасту на заході й більше широку на сході. Місцева економіка базується на рибальстві й видобутку корисних копалин.
Таїланд має у своєму розпорядженні багаті ресурси корисних копалин. Є промислові поклади олова, вольфраму, марганцю, сурми, заліза, цинку, свинцю, бурого вугілля, нафти, горючих сланців, природного газу, дорогоцінних і напівкоштовних каменів, бариту, флюориту, кам'яної солі.
Клімат Таїланду тропічний. У Південному й Південно-Східному районах країни в режимі атмосферного зволоження сезонні коливання проявляються мало. На іншій території завдяки впливу мусонів чітко виражені сухий і вологий сезони.
Атмосферні опади. Центральна рівнина, Північ і Північний схід одержують у середньому 1000-1100 мм опадів у рік, з них більше 90% випадають у вологий сезон, що триває із травня по жовтень. На Півдні й Південно-Сході середня річна норма опадів становить 2300-2500 мм, причому їхня кількість від місяця до місяця істотно не міняється.
Сухий сезон особливо відчуємо на Північному сході. На полях висохлий ґрунт кам'яніє й розтріскується. Через зниження рівня підземних вод пересихають ставки, неглибокі озера, болота й канави. Деякі ріки сильно міліють і стають непридатними для судноплавства, а іноді втрачають стоку.
Мусонні дощі починаються у квітні-травні, і на початку червня земля воложиться настільки, що її можна обробляти й засівати. У липні зрошувальні канали наповнюються водою слідом за ріками, які на Центральній рівнині широко розливаються. У результаті землі в дельті р.Чаупхрая затопляються майже цілком. Для захисту від водної стихії місцеве населення зводить будинку на палях. В останні роки через масштабну відомість лісів підсилився несприятливий ефект від сезонних паводків і посух.
Температура. Середні місячні температури повітря коливаються від 24° С у грудні до 30° С у квітні. Лише на крайній півночі країни взимку (листопад — лютий) температура знижується до +16° С.
Ґрунт. Найбільш родючі алювіальні ґрунти на заплавах Центральної рівнини. Щільні глинисті ґрунти дельти р.Чаупхрая, що володіють малою водопроникністю, добре втримують вологу на обвалованих рисових полях. За ними по продуктивності випливають дрібнозернисті супіщані ґрунти, розвинені в північних долинах, зокрема в районі Чіангмая. На Північному сході переважають малородючі ґрунти.
2. Використовуючи статистичні дані, які розміщені на сайтіhttp://www.cia.gov/cia/publications/factbook/ґрунтовно проаналізувати та оцінити демографічну ситуацію ,що склалась у кожній з цих країн
Австрія
Етнічне походження й мови. Австрія — німецькомовна країна, де представлені південно-німецькі діалекти. На словенській і хорватській мовах говорять слов'янських меншостей, які проживають в основному на півдні й сході, у землях Карінтія, Бургенланд і Штирія.
Австрійці, як і більшість європейців, мають змішане походження. У створенні "австрійського типу" історія, релігія й культура зіграли велику роль, чим етнічне походження; однак він має антропологічні риси, характерними для альпійсько-динарської групи.
Релігія. Близько 73,6 % жителів — католики, близько 4,7% — протестанти, в основному лютерани-євангелики, 4,2% — мусульмани, інші – 3,5% (2001). У країні відзначаються 13 офіційних свят, 10 з яких — церковні. В 1995 існували два архієпископства (Віденське й Зальцбургське) і сім єпархій.
Населення. Відповідно до оцінки 2006, населення Австрії становило 8192,880 тис. чоловік (з них близько 9,1% — іноземці: югославці – 4%, турки – 1,6%, німці – 0,9%, інші – 2,4%).
У Відні в 2001 проживали 1,6 млн. чоловік. Більша частина населення (71%) була зосереджена в землях Нижня Австрія (1533 тис. чоловік), Верхня Австрія (1376 тис.) і Штирія (1205 тис.) і у Відні. Не вважаючи таких міст, як Зальцбург і Інсбрук, населеність гірських земель нижче: у Тіролі жили 662 тис., у Зальцбурзі — 514 тис. і у Форарльбергу 345 тис. чоловік. У Каринтії й Бургенланді населення становило відповідно 564 і 277 тис. чоловік.
Міста. Самими більшими містами Австрії є Відень, Грац (240 тис. чоловік), Лінц (190 тис.), Зальцбург (134 тис.) і Інсбрук (110 тис.), у них проживає близько 30% населення країни. Відень, столиця й найбільше місто, є також економічним і культурним центром Австрії. Місто розташоване на обох берегах Дунаю, а його пригороди простираються аж до знаменитого Віденського Лісу. Чудові резиденції, палаци, парки й церкви роблять Відень одним із самих величних міст Європи.
Другий по величині місто Австрії, Грац, є столицею землі Штирія. Місто, розташований на берегах ріки Мур у родючому Грацськом басейні, є важливим промисловим, торговельним і навчальним центром. Лінц, що розташований на ріці Дунай, служить адміністративним центром землі Верхня Австрія; це промисловий центр і порт.
Вікова структура:
- 0-14 років: 15.4% (чоловіки 645,337/жінки 614,602)
- 15-64 років: 67.5% (чоловіки 2,782,712/ жінки 2,749,620)
- 65 років та старше: 17.1% (чоловіки 567,752/ жінки 832,857)
Середній вік:
- загальне: 40.9 років
- чоловіки: 39.8 років
- жінки: 42 років
Коефіцієнт народжуваності на 1000 осіб – 8,74, коефіцієнт смертності – 9,76.
Статевий склад населення:
- новонароджені: 1.05 чоловіки/жінки
- до 15 років: 1.05 чоловіки/жінки
- 15-64 років: 1.01 чоловіки/жінки
- 65 років і старше: 0.68 чоловіки/жінки
- загальне населення: 0.95 чоловіки/жінки
Дитяча смертність на 1000 осіб:
- загальна: 4.6
- чоловіки: 5.65
- жінки: 3.5
Очікувана тривалість життя при народженні:
загальна: 79.07 років
чоловіки: 76.17 років
жінки: 82.11 років
Сумарний коефіцієнт народжуваності на 1жінку – 1,36 дит.
Частка дорослого населення ураженого вірусом СНІД – 0,3%.
Частка населення, ураженого вірусом СНІД – 10000.
Кількість смертей від СНІД – менше 100.
Таїланд
По оцінці на 2006, у Таїланді проживає 64631595 чоловік. Чисельність населення країни за 1960-1990 подвоїлася. Однак якщо в 1960-і роки темпи росту становили 3% у рік, то наприкінці 1980-х років вони знизилися приблизно вдвічі (народжуваність 2,5%, смертність 0,8%). Біля половини всього населення — особи молодше 30 років.
Середня по країні щільність населення — 118 чоловік на 1 кв. км. Чверть населення країни живе в містах.
Етнічний склад населення. На частку народів, що говорять на тайських мовах, доводиться близько 85% населення. Основне ядро утворять тань, або сіамці (кхонтай, тай-нен) — народ із групи тай. До національних меншостей ставляться китайці, лао, кхмери, мони, малайці й розселені переважно в горах карені, шан, акха, лисові, хмонг (мяо) і ін. Сіамці почали мігрувати на південь, у межі Таїланду, в 7 ст. з території сучасної провінції Юньнань у Китаєві. Вони потіснили й частково асимілювали монов, які населяли землі по правобережжю р.Чаупхрая, і кхмерів, що жили на її східному березі.
Другу по розмірах етнічну групу утворять китайці. Їхні предки прибутку в країну в 1880-1930. Хоча в 1930-1940-х роках ще відбувалися конфлікти на етнічному ґрунті, вони не придбали характер стійкого протистояння, і до теперішнього часу розходження між китайцями й сиамцами значною мірою згладилися.
Ще одну велику етнічну громаду становлять малайці. Релігійна відособленість (багато малайців — мусульмани по віросповіданню), територіальна близькість Малайзії й історичні суперечки, пов'язані із проведенням границі між Британською Малайєю й тодішнім Сіамом, усе ще породжують сепаратистські виступи малайців, що живуть на півдні, причому іноді справа доходить до кровопролитних зіткнень.
Мови. Лінгвісти розходяться в думках із приводу походження тайського (кхонтай, або сіамського) мови. Виділяються три головних діалекти: центральний тайський, котрий розповсюджений у Банкоку, виконує функції офіційної й літературної мови й вивчається в державних школах; тайско-юаньский, розповсюджений на півночі країни й місцями відомий за назвою кхаммуанг; тайсько-лаоський, котрим користуються жителі північно-східного й південно-східного Таїланду. У тайській мові підвищення й зниження тону служать для розрізнення змісту, а словниковий фонд складається в основному з односкладових слів, хоча чимало багатоскладових слів запозичено з інших мов — кхмерського, упали й санскриту.
Карени й інші гірські народи говорять на різних діалектах, що зараховують до тібето-бірманської й мон-кхмерської мовам. Малайці використають яванский мову, близький до малайського й має арабську писемність. У китайців у ході кілька південних китайських діалектів, особливо теочу, а також мандарин.
Етнічний склад – таїландці – 75%, китайці – 14%, інші – 11%.
Релігія. Буддизм південної школи тхеравада є фактично державним і найпоширенішим віросповіданням серед тань. У Банкоку перебуває штаб-квартира Всесвітнього братерства буддистів — найбільшої міжнародної буддійської організації. У Таїланді діють дві буддійські чернечі секти — Маханікай (найбільш численна) і Тхаммаютнікай (більше стругаючи). Як і в інших країнах, буддизм у Таїланді увібрав у себе безліч ритуальних звичаїв і обрядів з інших релігій — анімістичних, індуїзму, конфуціанства й даосизму. 94,6% населення Таїланду — буддисти, близько 4,6% — мусульмани, є також, християни – 0,7%, індуїсти, сикхи, анімісти й атеїсти – 0,1%.
Вікова структура:
- 0-14 років: 22% (чоловіки 7,284,068/жінки 6,958,632)
- 15-64 років: 70% (чоловіки 22,331,312/ жінки 22,880,588)
- 65 років та старше: 8% (чоловіки 2,355,190/ жінки 2,821,805)
Середній вік :
- загальне: 31.9 років
- чоловіки: 31.1 років
- жінки: 32.8 років
Коефіцієнт народжуваності на 1000 осіб – 13,87, коефіцієнт смертностіна 1000 осіб – 7,04.
Статевий склад населення:
- новонароджені: 1.05 чоловіки/жінки
- до 15 років: 1.05 чоловіки/жінки
- 15-64 років: 0.98 чоловіки/жінки
- 65 років та старше: 0. чоловіки/жінки
- загальне населення: 0.98 чоловіки/жінки
Дитяча смертність(на 1000 осіб):
- загальне: 19.49
- чоловіки: 20.77
- жінки: 18.15
Очікувана тривалість життя при народженні:
- загальне: 72.25 років
- чоловіки: 69.95 років
- жінки: 74.68 років
Сумарний коефіцієнт народжуваностіна 1 жінку – 1,64 діт.
Частка дорослого населення ураженого вірусом СНІД– 1,5%.
Частка населення, ураженого вірусом СНІД– 570000 осіб.
Кількість смертей від СНІД– 58000.
3. Розрахувати прогнозну чисельність населення на 2021рік,припускаючи,що показник темпів зростання кількості населення залишиться на рівні 2006 року.
Австрія
Чисельність населення Австрії на початок 2006 складала 8192880 осіб. Щорічні темпи зростання складають — 0,09%. Отже у 2007 році кількість населення складе 8304184 осіб.
Таїланд
Чисельність населення Таїланду на початок 2006 складала 64631595 осіб. Щорічні темпи зростання складають — 0,68%. Отже у 2007 році кількість населення складе 71547199 осіб.
4. Побудувати графік зміни чисельності населення ,розмістивши на осі ОХ роки від 2006 до2021, та на осі ОУ — показники чисельності населення, прийнявши необхідний масштаб
Австрія
Одна з головних особливостей населення Австрії — припинення його росту з початку 70-х років. Пояснюється це великим падінням народжуваності. Якби не помітно збільшена середня тривалість життя, що в 1990 році досягла 75 років, демографічна ситуація була б ще більш несприятливою. Падіння народжуваності пов'язане зі скрутним матеріальним станом більшості австрійського населення. Невеликий природний приріст зберігся ще в менш розвинених західних альпійських землях, а також у сільській місцевості. Австрійські фахівці пророкують, що до 2008 року чисельність населення в країні істотно не зміниться, однак скорочення долі молодих і підвищення частки літніх грозить зменшенням трудових ресурсів.
Таким чином, Австрія повинна проводити політику щодо збільшення населення.
Для того, щоб збільшити народжуваність у країні, я вважаю за необхідне провести наступні заходи:
- одноразові позички молодятам,
- допомога у зв'язку з народженням кожної дитини — по прогресивно зростаючій шкалі,
- щомісячні допомога на дітей,
- тривалі відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами,
- переважне право на придбання квартири.
Таїланд
Заходи щодо покращення демографічної ситуації в Таїланді:
- боротьба зі СНІДом, оскільки велика смертність через цю хворобу;
- покращення умов з догляду за дітьми у зв’язку з високою дитячою смертністю;
- охорона материнства і дитинства;
- проінформованість населення щодо розповсюдження СНІДу, оскільки хвороба призводить до зниження тривалості життя.
Список використаної літератури
1. Андронов О. Критерії ефективності валютної політики в Україні// Закон і бізнес. — 2002. — 9 листопада. — C. 1, 31
2. Береславська О. Інтеграції на валютних ринках як інструмент курсової та грошово-кредитної політики // Вісник Національного Банку України. — 2005. — № 10. — C. 36-40
3. Вахненко Т. Оптимізація валютно-курсової політики в Україні // Економіка України. — 2005. — № 1. — C. 28-36
4. Ковальчук Т. Якою має бути валютна політика?// Урядовий кур'єр. — 2003. — 22 липня. — C. 7
5. Максіменцев М.Г. Валютно-курсова політика в Україні: аналіз ефективності та умови вдосконалення // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2000. — Вип. 16: Міжнародні відносини. — C. 57-65
6. Макуха С. Валютна політика України в контексті економічної глобалізації // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 11. — C. 126-128
7. Михайличенко С. Проблеми та перспективи розвитку валютно-курсової політики в Україні // Вісник Національного банку України. — 1999. — № 2. — C. 10-15
8. Пасічник О. Валютний курс гривні: динаміка та основні чинники формування // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 8. — С.98-110.
9. Юрченко І. Детермінанти валютно-курсової політики України // Банківська справа. — 2004. — № 4. — C. 72-78