Версальська система міжнародних відносин

Вступ

Актуальність теми. 11 листопада 1918 року британський прем’єр-міністр Девиід Ллойд-Джордж наступними словами сповістив про заключення перемир’я між Німеччиною й союзними державами: «Сподіваюся, що в цей доленосний ранок ми все вправі сказати, що прийшов кінець всім війнам». Насправді  лише два десятиліття відокремлювали Європу від ще більш катастрофічної війни.

Питання, пов’язані з історією Другої світової війни, дотепер  жваво цікавлять дослідників у всіх країнах світу. Одним з таких питань є історія міжнародних відносин середини-кінця 1930-х рр. Це час, коли Європу, яка ще не встигла до кінця оправитися від війни 1914-1918 років, потрясала криза за кризою.Держави-переможниці в Першій світовій війні, творці Версальського світу, виявилися нездатні контролювати процеси, що протікали усередині створеної ними системи

Вивчення еволюції Версальської системи дозволяє розглянути й проаналізувати такі значні питання світової історії, як розміщення сил на європейському континенті в середині — кінці 1930- х років, позиції великих держав по ключових питаннях міжнародної політики, причини й передумови початку Другої світової війни. Крім того, аналіз міждержавних відносин у передвоєнній Європі вимагає й ретельного вивчення різних аспектів з подіями внутрішньополітичного життя європейських країн. Вивчення розвитку кризових явищ Версальської системи з неминучістю спричиняє   й постановку теоретичних проблем. Це, насамперед , проблеми функціонування системи міжнародних відносин, взаємозв’язку внутрішньої й зовнішньої політики держав, роль особистості в історії й т.д.

Осмислення історичного досвіду кінця 1930-х років, безсумнівно, має величезне наукове значення. Воно змушує задуматися про те, чим чревате наростання кризових тенденцій для — розвитку; міждержавних відносин; дозволяє підвищити передбачуваність і керованість, процесів, що розвертаються на світовій арені, нарешті, використовувати накопичені знання для запобігання нових конфліктів.

Перші ознаки кризи європейського порядку позначилися на початку 1930-х років. Світова економічна криза, що почалася наприкінці  1929 року, відкрив нову фазу в розвитку Версальської системи. Він змусив провідні країни Європи сконцентрувати свою увагу насамперед  на рішенні внутрішніх проблем, а збереження стабільності межвоенной системи на час відійшло на другий план. Із середини 1930- х років конфліктний потенціал європейського порядку став стрімко зростати. Версальська модель міжнародних відносин вступила у фазу системної кризи. Здатність і готовність її членів вирішувати спірні проблеми шляхом переговорів; швидко зменшувалася й, навпаки, росло бажання; домагатися своїх цілей військово-силовим шляхом. У Європі стали формуватися вогнища: підвищеної напруженості, що загрожували розвалити дію системного механізму. У лідерів великих держав міцніла переконаність у тім, що забезпечувати свої державні інтереси поодинці  в сформованих умовах простіше, ніж шляхом спільних дій. З’явилися держави, які як  своє головне завдання на міжнародній арені бачили не зміцнення або модернізацію існуючої системи міжнародних відносин, а її якнайшвидший демонтаж. Деструктивні фактори Версальської моделі з кожним днем набирали все більший розмах.

Актуальність даного дослідження значною мірою  визначається системним підходом, що використовуються у роботі. Він припускає вивчення всього комплексу міждержавних відносин 1919-1935 років, дозволяє глибше проаналізувати мотивацію поводження великих держав, виявити питому вагу тих або інших факторів, що детермінують їхні дії, досліджувати механізм, що визначав динаміку розвитку Версальського порядку.

Метою дослідження є всебічне вивчення процесу наростання кризових тенденцій Версальської моделі міжнародних відносин. Поставлена мета зумовила рішення декількох наукових завдань:

• виявити причини й передумови створення Версальської системи;
• показати зміст, хронологію й динаміку розвитку цієї системи;
• проаналізувати характер реакції великих держав на кризові події й наслідки їхніх дій для наростання кризи Версальської моделі;
• виявити причини краху європейського порядку.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1919 по 1936 рік. Верхня границя може бути позначена березнем 1936 року. Окупувавши Рейнську область 7 березня 1936 року, нацистська Німеччина вперше після 1918 року відверто порушила закріплені в післявоєнних мирних договорах границі. Ця подія позначила початок фази кризи Версальської системи. Підписання Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року ознаменувало апогей кризи європейського порядку, що загинув у горні Другої світової війни.

Як і всяке наукове дослідження, пов’язане із проблемами теорії й історії міжнародних відносин, дана робота оперує певними категоріями й поняттями. Одним із ключових понять у сфері вивчення міжнародних відносин є поняття «системність». Системність стосовно до міжнародних відносин означає такий характер довгострокових взаємин між державами або групами держав, які відрізняє стабільність і взаємозалежність, в основі яких лежить прагнення до досягнення певного, усвідомленого комплексу стійких цілей і де тією чи іншою мірою  присутні елементи правової регламентації базових аспектів міжнародної діяльності; ми розглядаємо міжнародні відносини 1920-30-х років саме як унікальну систему, використовуємо системний підхід, що дозволяє глибше проаналізувати суть європейської системи.

Вважаючи особливо важливим останній елемент національної моці — «якість дипломатії», «реалізм» особливо підкреслюємо, що «успіхи дипломатії в збереженні світу залежать від незвичайних моральних і інтелектуальних якостей, якими повинні розташовувати, що беруть участь у цьому процесі  лідери. Проте, дипломатичний церемоніал, політика престижу, що включає й блеф, тобто розрахунок увести в оману відносного щирого стану справ у країні й намірів, ідеологія є проявом боротьби за владу між націями. У зв’язку з цим варто помітити, що саме вмілі дипломатичні ходи дозволили Гітлерові переграти своїх опонентів на початковому етапі нацистської зовнішньої політики.

Говорячи про історіографію теми нашого дослідження, насамперед, хотілося б відзначити, що у вітчизняній і закордонній історіографії практично відсутні спеціальні роботи, присвячені розвитку та кризі Версальської системи. Однак існує цілий ряд досліджень, у яких розглядається проблема колективної безпеки, політика великих держав в іспанському конфлікті, політика умиротворення, створення осі «Берлін-Рим», чехословацька криза. Величезна кількість досліджень, переважно закордонних, присвячено; міжнародним відносинам у середині- кінці 1930-х років.

У вітчизняній історіографії тематика нашого дослідження розглядався в роботах з історії міжнародних відносин і в дослідженнях, присвячених безпосередньо проблемі колективної безпеки, громадянській війні в Іспанії, аншлюсу Австрії й Мюнхенській угоді.

Історія міжнародних відносин усього міжвоєнного часу, на думку відомого вітчизняного історика О.О.Чубар’яна, визначається розвитком протиріч споконвічно закладених у Версальско-Вашингтонській системі. При цьому підкреслюється, що протиріччя існували не тільки між переможцями й переможеними, але й між самими переможцями.

Розділ 1. Результати Першої світової війни і становлення Версальської системи міжнародних відносин

1.1. Виникнення Версальської системи міжнародних відносин. Плани післявоєнної перебудови світу

Для підготовки мирних договорів з переможеними країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась проведення її у своїй столиці.

18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем’єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У конференції брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конференцію не були запрошені представники переможених країн і Росії, в якій йшла громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися в ході вузьких нарад: спочатку на »раді 9», а з березня 1919 року на »раді 4».

Обговорення мирних договорів з переможеними країнами виявило всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Які ж були плани і наміри великих держав?

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало — 192 млрд. дол., а в 1920 р. — 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики [40, c. 104].

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у »14 пунктах», які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар’єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у »співтовариство вільних націй»;

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй [40, c. 106].

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом.

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла своєї головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем’єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріпити вже досягнуте. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєннії Європі, на думку Ллойд Джорджа, потрібно виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: домініони домоглись більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління, із світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була послаблена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеччини, Англія з занепокоєнням спостерігала за швидким зростанням американського флоту.

Свої міркування щодо післявоєнного устрою світу англійська Делегація виклала в документі, який отримав назву »Послання з Комбре».

Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції — Росія анулювала всі свої зобов’язання. Найбільш популярним гаслом у країні було: »Німці за все заплатять!» Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: »В Європі 20 мільйонів зайвих німців». Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції територіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію. Для здійснення інших своїх далекоглядних намірів треба було перешкодити об’єднанню Австрії і Німеччини, створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т.д. Це було передбачено ще в таємному договорі між Францією і царською Росією. В цьому документі йшлося і про стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину османської спадщини.

Підготовка мирних договорів формально велась на основі »14 пунктів». З цього випливає, що таємні домовленості не повинні були братися до уваги. Але тим не менше умови таємних угод весь час впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Особливо наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших держав.

»Українське питання» на конференції. Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов’язують, зокрема, з тим, що радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л.Намієр, родом з України [33, c. 58].

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород.

8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною. її делегацію було викликано до Парижу для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документу були відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. В текст договору, за наполяганням Вільсона, було вміщено статут Ліги націй.

За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15 років переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий »польський коридор», що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923 р. приєднаний до Литви), а Данціг (Гданськ) оголошувався »вільним містом» під захистом Ліги націй [33, c. 59-60].

За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона повністю позбулась своїх колоній, їх поділили між дер-жавами-переможцями. їй заборонялося мати армію понад 100 тис. чоловік, військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52% повинна була отримати Франція, 22 — Великобританія і 10 — Італія.

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною Версальського договору.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були представлені США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5 непостійних членів. Рішення з усіх питань мали прийматися одноголосно. Переможені у війні держави, а також Радянська Росія, не входили до Ліги націй. Метою Ліги проголошувались розвиток співробітництва між народами і гарантія безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись з умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі статутом Ліги націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Сен-Жерменський мирний договір. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір із Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії.

Колишні австрійські володіння — провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство сербів, хорватів і словенців отримало Боснію і Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину. Австрії заборонялось приєднуватись до Німеччини.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоч сума їх не була визначена [26, c. 113-114].

Нейський мирний договір. 27 листопада 1919 р. у передмісті Парижа Нейі-сюр-Сен був підписаний мирний договір з Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалась Греції, і позбавлялась виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частина Македонії була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялось мати армію більше 20 тис. чол. Сума репарацій була визначена у 2,25 млрд. золотих франків, які потрібно було сплатити протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір. Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов’язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась втричі, а населення — у 2,5 рази. Румунія отримала Трансільванію і Банат, Королівство СХС — Воєводину, Хорватію. Словаччина і Карпатська Україна стали складовими частинами Чехословаччини.

Заборонялася загальна військова повинність, а армія обмежу^ валася 35 тис. чоловік.

Севрський мирний договір. 10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських володінь, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький — над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втратила володіння на Аравійському півострові і в Європі. Острови Егейського моря і місто Ізмір передавались Греції. Армія обмежувалась чисельністю в 50 тис. чоловік. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично означав перетворення Туреччини у напівколонію.

Лозаннський мирний договір і угода Туреччини з Радянською Росією. Севрський договір так і не вступив у силу. В результаті національно-визвольного руху Туреччина зуміла відстояти свій суверенітет і відвоювати частину територій. За договором з Радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Каре і навколишні території.

24 липня 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначались нові кордони Туреччини. За договором ліквідовувався режим капітуляції і фінансовий контроль з боку іноземного капіталу. Представники Радянської Росії, УСРР та Грузії пропонували закрити протоки Босфор і Дарданелли для військових суден усіх країн, крім Туреччини. Проте країни Антанти домоглися прийняття конвенції, яка передбачала відкриття проток не тільки для торгових, а й для військових кораблів.

У 20-ті роки арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги націй Великобританії (Ірак, Йорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).

Міждержавні суперечності на Далекому Сході. Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:

— контроль над Китаєм;

— недоторканість колоніальних володінь;

— баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.

Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами »відкритих дверей» і »рівних можливостей». Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні прин-і ципу поділу Китаю на »сфери впливу». Така позиція Великобри-і танії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію.

Вашингтонська конференція 1921-1922pp. Мирні договори з! Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських І озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У роботі конференції брали участь США, Великобританія І (також були представлені її домініони та Індія), Японія, Франція, 1 Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.

На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох І держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п’яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору зобов’язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис. тонн. Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев’яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала йому колишні німецькі володіння.

Великі держави брали на себе зобов’язання не прагнути до розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів »відкритих дверей» та »рівних можливостей» [25, c. 67-68].

1.2. Ознаки Версальської системи міжнародних відносин

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ-ники 27 держав, з них 9 учасниць війни — на боці Антанти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни — Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч-чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п’яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією — 27 листопада 1919р., Тріанонсь-кий з Угорщиною — 4 червня 1920 p. та Севрський з Треччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи міжнародних відносин:

1. Розпад імперій.
2. Поява нових держав.
3. Перерозподіл колоній.
4. Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв’язати незліченні проблеми, об’єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

1. не розв’язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;
2. не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
3. не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;
4. викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започаткувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою [29, c. 57-58].

Отже, слід проаналізувати політичні результати мирних договорів і перші труднощі їхнього застосування в період від 1919 до кінця 1921 рр.

Оскільки головною серед центральних держав була, очевидно, Німеччина, то саме їй було приділено в договорах найбільше прискіпливої уваги, її доля була вирішена Версальським договором 28 червня 1919 р. В цьому розтянутому й складному документі можна вирізнити питання кордонів і питання всіляких гарантій, ужитих проти Німеччини. З метою продовження спільної роботи і втілення договорів у життя союзники передбачили:

1) періодичне скликання Найвищої міжсоюзницької ради;

2) конференцію послів під головуванням французького представника Жюля Камбона (Франція, Великобританія, Італія, Японія і згодом Бельгія);

3) різні контрольні органи: комісію з репарацій; комісію для контролю за роззброєнням Німеччини; міжсоюзницьку комісію з рейнських територій; комісії з плебісциту; комісію з судноплавства по Рейну, Дунаю, Ельбі, Одеру і т. ін.

Після перемир’я у Франції відродились анексіоністські настрої. В усякому разі, 15 квітня 1919 р. Клемансо погодився відкласти плебісцит у Люксембурзі.

Шкоду, заподіяну цивільному населенню союзних держав та їхній власності внаслідок агресії Німеччини проти союзних держав на суходолі, на морі й повітряним шляхом». На ділі союзники замість дотримування цієї декларації розширили сферу її застосування, додавши на вимогу Англії до шкоди населенню ще й вимогу виплати військових пенсій, що значно збільшувало розмір репарацій. Після тривалих дебатів союзники розробили на Паризькій конференції неповний план, який було включено до Версальського договору.

Стаття 231 договору встановлювала такий принцип: «Німеччина визнає свою відповідальність за всю шкоду, заподіяну нею союзним урядам і тим, що приєдналися до них, їхнім громадянам внаслідок війни, що була їм нав’язана агресією з її боку». В очах громадськості різних країн і, зокрема, Німеччини це була декларація про «моральну провину». Німецькі націоналісти заходилися розпалювати настрої співвітчизників, критикуючи цю статтю. Насправді ж, як це довели Ренувен і Каміль Блок в аналітичній статті, опублікованій у 1931 р., стаття 231 встановлювала лише фінансову відповідальність за цивільним правом. Вона надавала правову базу для повного відшкодування заподіяних збитків.

Розглянемо умови Версальського договору. На жаль, визначивши принцип, союзники так і не довели його до кінця. Вони не встановили тоді ж таки розміру репарацій і відкинули ідею фіксованої суми в 120 млрд. марок золотом, запропоновану 20 березня трьома експертами (від Франції — Лушер). Вони вибрали очікувальне вирішення, що ще більш утруднило відбудову німецької економіки.

1. Німеччина мала сплатити 20 млрд. марок золотом до 1 травня 1921 р., причому 2/5 цієї суми першочергово для Бельгії, що одержала цей привілей завдяки підтримці Франції. Видатки на окупацію вираховувалися з цієї суми.
2. Створювалася «комісія з репарацій» для контролю за надходженням цих 20 мільярдів, їй доручалося також визначити до 1 травня 1921 р. реальні розміри шкоди, заподіяної війною, з урахуванням — на прохання Англії — військових пенсій. До складу цієї комісії з місцем перебування в Парижі мали входити представники п’яти країн: Франції, Великобританії, Італії, США і, в залежності від обставин, Бельгії, Японії чи Югославії. Відмовившись ратифікувати договір. Сполучені Штати задовольнилися тим, що надіслали до неї неофіційних представників.

На випадок несплати єдиними гарантіями були «акти заборони та економічних і фінансових репресій, а також взагалі такі інші заходи, що їх відповідні уряди можуть вважати необхідними з огляду на обставини» [30, c. 36-37].

Отже, мирні договори 1919—1920 рр. стали спробою розв’язати незліченні проблеми, що їх поставила війна, і навіть ті, що виникли ще до неї. Вже з самого початку всі зрозуміли, що вони дуже мало відповідають глибинним і часто-густо суперечливим інтересам народів і держав.

1.3. Розстановка сил у повоєнному світі

Версальська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

Держави-переможниці, надто Франція та Бельгія, вважали в 1918—1919 рр., що головне — це гарантувати безпеку світу перед можливим відродженням німецької могутності. Щоб досягти цього, вони виробили цілу низку військових і політичних гарантій. Військовими гарантіями передбачалося обмеження озброєнь Німеччини, демілітаризація Рейнської області, окупація.

Франція без великих зусиль домоглася часткового роззброєння Німеччини. Всі союзники Франції та Сполучені Штати прагнули знищення мілітаризму. Великобританія мріяла здебільшого про ліквідацію німецького флоту. Договір обмежив його склад певною кількістю сторожовиків і заборонив Німеччині мати підводні човни. Решта флоту мала бути поділена між союзниками. Але 21 червня 1919 р. сімдесят бойових кораблів, переданих згідно з перемир’ям, їхні екіпажі затопили на рейді Скапа-Флоу. Верховний головнокомандувач союзних сил Фош спочатку пропонував обмежити німецьку армію двома сотнями тисяч вояків, які набиралися б за загальною військовою повинністю строком на один рік. Ллойд-Джордж легко провів іншу ухвалу: німецька армія буде професійною, чисельністю в 96 000 солдатів і 4000 офіцерів. Генеральний штаб і військові училища будуть ліквідовані, важка артилерія, танки й авіація заборонені. Німеччина мала задовольнитися 288 польовими гарматами. Виробництво військової техніки буде заборонено повсюди, за винятком тих заводів, які одержать дозвіл союзників. Зауважимо, що роззброєння Німеччини розглядалося як прелюдія до загального роззброєння (ст. 8 договору, пакт Ліги Націй і початок частини V договору). Подавати роззброєння в такий спосіб було не дуже вдалим вирішенням, оскільки так можна було виправдати можливе переозброєння Німеччини. Зважимо хоча б на те, що в червні 1919 р. Німеччина мала ще 400 000 чоловік при зброї. Для того, щоб забезпечити виконання військових умов договору, було створено «Міжсоюзницьку контрольну комісію».

Союзники й Сполучені Штати легко погодилися на демілітаризацію лівобережжя Рейну та п’ятдесятикілометрової зони на правому березі. Прийнято текст документа, запропонований Вільсоном 28 березня; у ньому передбачалося, зокрема, що в демілітаризованій зоні не буде укріплень і збройних сил, а військові маневри там будуть заборонені.

Дражливішою була проблема окупації. Облишивши свій проект відокремлення західної частини Рейнської області, Клемансо пристав до ідеї простої військової окупації. Але, на його думку, вона мала бути остаточною. Вільсон і Ллойд-Джордж спершу не хотіли ніякої окупації, але врешті-решт 20 й 22 квітня 1919 р. згодились на тимчасову окупацію на п’ятнадцять років території по лівому берегу Рейну з плацдармами на правому березі. Виведення військ мало здійснюватися ще п’ять років, тобто в січні 1925 р. з північної зони (Кельн), у січні 1930 р. з центральної зони (Кобленц) і в січні 1935 р. з південної зони (Майнц). Якби вбезпечення від загрози агресії виявилося недостатнім, виведення військ могло бути припинене. Якби після виведення військ Німеччина порушила свої зобов’язання, окупація могла бути відновлена (ст. 429). Проте окупацію можна було припинити ще до визначеного терміну за згодою зацікавлених сторін. Витрати на окупацію, покладені на Німеччину, не повинні були перевищувати 240 млн. марок золотом на рік [35, c. 82-83].

Військові гарантії мали бути доповнені політичними. Ллойд-Джордж і Вільсон запропонували Клемансо — якщо він не претендуватиме на лівий берег Рейну — укласти гарантійні договори з Англією та Америкою. Ці два договори стали додатком до Версальського й були підписані, так само, як і цей останній, 28 червня. Ними передбачалося негайне надання допомоги з боку Англії та США в разі неспровокованої агресії Німеччини на французьких кордонах, а бельгійський кордон уподібнювався до французького. Домініони не підпадали під дію франко-англійського договору, якщо тільки їхні парламенти не вирішать самі приєднатися до нього. Ця гарантія мала тривати «доки на прохання однієї з сторін… Рада (Ліги Націй) не вирішить — у разі потреби — більшістю голосів, що Ліга сама забезпечить достатню безпеку». Найтяжчою умовою, яка мала призвести до провалу системи, була умова про взаємну обумовленість обох договорів. Коли один з них не буде ратифіковано, то другий не матиме сили. І сталось якраз так, що американський Сенат відхилив схвалення Версальського договору в цілому конституційною більшістю в 2/3 голосів, і гарантійний договір, який йому навіть не подавали на розгляд, залишився нечинним.

Тож франко-англійський договір провалився, як здається, на втіху Ллойд-Джорджеві й британській громадськості, яка не кидала звинувачувати Францію в імперіалізмі. Там не усвідомлювали, що знекровлена країна, яка втратила загиблими 1 394 000 чоловік і чия територія була частково спустошена, навряд чи могла дозволити собі проводити політику гегемонізму в Європі. Вже від 1920 р. спостерігаються перші конфлікти між французькою політикою, стурбованою проблемою безпеки, й англійською, для якої головним була «європейська рівновага». Ці конфлікти відчутно зашкодять виконанню умов мирного договору.

Єдиним альянсом, що його домоглася Франція проти Німеччини, став союз із Бельгією. В 1919 р. між цими країнами виникла певна напруженість. Бельгія вважала, що її недостатньо підтримують у її вимогах до Голландії. Вона звинувачувала Францію в прагненні до політичної анексії Люксембургу (хоча Рібо й заявив З червня 1917 р., що Франція цього не бажає1. 11 лютого 1919 р. Гіманс від імені Бельгії також відмовився від претензій на Люксембург. 28 вересня 1919 р. Люксембург проголосував за економічне об’єднання з Францією й за збереження династії Нассау. Заради воєнного союзу з Бельгією Франція ладна була пожертвувати економічним приєднанням до неї Люксембургу. Вирішальна конференція зібралася 28 січня 1920 р. в Іпрі. Францію представляли Пуанкарс, Мільєран і маршал Фош, Бельгію — прем’єр-міністр Делакруа, міністр закордонних справ Гіманс і посол у Парижі де Геф’є. Бельгія вимагала відмови Франції від будь-якого економічного впливу на Люксембург і навіть на його залізниці, а також допуску Бельгії на конференцію послів, яка розглядала питання виконання Версальського договору. Вона бажала також, щоб Англія брала участь у всіх франко-бельгійських воєнних угодах. Але Англія остаточно відмовилася від цього 12 липня 1920 р. під час зустрічі Ллойд-Джорджа й Делакруа на конференції в Спа.

Зважаючи на ці обставини, 16 липня бельгійський уряд пристав на принцип таємної воєнної угоди з самою тільки Францією. 7 вересня 1920 р. цю угоду підписано, а 10—15 вересня доповнено обміном листами. Воєнна угода мала оборонний характер і призначалася «на випадок неспровокованої воєнної агресії». Дехто в Бельгії вважав її просто «технічною комбінацією». Для Франції це був союз [24, c. 169-170].

Питання репарацій тісно пов’язане з проблемою гарантій проти Німеччини. Справді, до 1924 р. ця країна докладала всіх зусиль, аби сплачувати якомога менше репарацій, тому з часом військову окупацію стали розглядати не як чинник безпеки, а скоріше як засіб тиску для одержання німецького боргу.

Наприкінці 1921 р. можна було вже вирізнити основні напрями політики західних держав. Упевнена в своїй економічній могутності, Німеччина чинила стійкий опір вимогам союзників і користалася їхньою незгодою. Англія, турбуючись рівновагою сил у Європі, скоса дивилася на експансіоністські заміри Франції. Крім того, почасти під впливом видатного економіста Кейнса, автора книжки «Економічні наслідки миру», її уряд і громадськість сприяли економічному піднесенню Німеччини — найвигіднішого партнера Англії — і чимраз більше схилялися до полегшення репарацій, зниження їх до рівня, сумісного з «платоспроможністю» Німеччини. Францію ж, навпаки, турбувала її власна безпека, і громадськість прагнула неухильного дотримання всіх воєнних гарантій, передбачених договором. Франція вимагала також в ім’я того, що вона вважала найсуворішою справедливістю, повної сплати репарацій. Вираз «Німеччина заплатить» був у ті часи чудовою темою для передвиборної пропаганди.

Розчленування Австро-Угорщини розпочалося в жовтні—листопаді 1918 р. Ми не зупиняємося тут на складних подіях, які відбувалися тоді1. Розглянемо ситуацію такою, яка вона була на час підписання договорів, а також її стабілізацію в 1920—1921 рр. На розвиток подій справляють панівний вплив дві головні обставини: союзники прагнули застосувати принцип самовизначення, але робили це недосконало, надаючи переваги в сумнівних випадках країнам, що воювали на їхньому боці (Сербія, Румунія, Греція), а також чехам. Як наслідок утворилися дві групи: держави, незадоволені миром, «ревізіоністські», такі, як Австрія, Угорщина, Болгарія, і держави, більш-менш задоволені, а саме Чехословаччина, Румунія, Югославія. В другій групі, однак, Хорватія й Словенія нарікали на те, що сотні тисяч їхніх співвітчизників залишені Італії, Австрії тощо. Італії й Франції випало грати роль арбітрів і захисників для обох груп.

В Балканському регіоні переможеними країнами були Болгарія та Османська імперія. Але між переможцями виникали дуже складні проблеми, зокрема питання Албанії та північних кордонів Греції.

Територіальні поступки, які Болгарія була змушена зробити на користь Румунії та Югославії. До них треба додати ще й утрату Східної Фракії, анексованої Грецією. Відтак вона позбулася свого порту Дедеагач і будь-якого виходу до Егейського моря. Найтяжчою для Болгарії була, ясна річ, втрата Македонії, відданої Сербії ще за Бухарестським договором 1913 р. і трохи збільшеної за договором Нейї. Дуже багато македонських болгар перейшли в Болгарію, де вони поводилися дуже неспокійно. Водночас відновила свою діяльність «Внутрішня революційна македонська організація». Упродовж кількох років у Македонії точилася запекла партизанська війна, через що зберігалася сильна напруженість між Болгарією та Югославією.

Щодо Албанії, утвореної в 1913 р., Лондонський договір 1915 р. передбачав, що її північна частина відійде Чорногорії й Сербії, південна частина — Греції, а посередині буде створена невелика нейтральна держава під італійським протекторатом. Так малося на меті відвернути загрозу, яку становило б для Італії виникнення сильної держави на протилежному березі Адріатичного моря. Але Сербія, значно вирісши й перетворившись на Югославію, знову відроджувала цю загрозу, отож Італія повернулася в 1919 р. до ідеї свого протекторату над великою Албанією моделі 1913 р. Після відставки Сонніно новий міністр закордонних справ Тіттоні 19 червня 1919 р. підписав з грецьким міністром Венізелосом таємну угоду, за якою Італія підтримувала грецькі вимоги щодо Фракії та Північного Епіру, а Греція відповідно підтримувала італійські претензії, а саме — мандат над Албанією та анексію Балони (Вльори). Північна частина Албанії мала тимчасово управлятися союзниками (французькі, англійські, італійські війська) зі штабом у Скутарі, а південна — Національною асамблеєю в Дураццо (Дурресі) — місті, що перебувало під італійським впливом.

У липні 1919 р. Греція оприлюднила угоду Тіттоні—Венізелоса, що дуже сильно роздратувало Албанію та Югославію. В листопаді 1919 р. спалахнув антиіталійський бунт у Валоні. Проіталійський уряд Дураццо був скинутий в січні 1920 р., а в Тірані прийшов до влади уряд протилежного спрямування. В січні ж 1920 р. італо-югославський компроміс, що передбачав виправлення кордону на півночі на користь Югославії, а на півдні на користь Греції, зазнав поразки через опір президента Вільсона, який убачав у ньому порушення принципу самовизначення націй. Тим часом антиіталійськс повстання розширювалося. Була обложена Балона, а в Анконі збунтувалися італійські підкріплення. В цих умовах Італія облишила свої претензії й денонсувала угоду Тіттоні— Венізелоса. 2 серпня 1920 р. уряд Джолітті підписав у Тірані договір про дружбу з Албанією, за яким Італія відмовлялася від Валони й залишала собі в Албанії тільки острів Сасено (Сазані). Крім цього, в червні 1920 р. албанці зупинили просування греків. У грудні Албанію прийняли в Лігу Націй на пропозицію Італії. 9 листопада 1921 р. конференція послів (Італія, Франція, Англія, Японія) призначила комісію для визначення албанських кордонів, а трохи згодом ухвалила, що в разі нападу на Албанію допомогу їй надаватиме Італія. Так стабілізувався кордон нової держави, а Італія — за браком протекторату — зав’язала з нею дружні стосунки.

Серед арабських країн Єгипет займає особливе місце.   18 грудня 1914 р. британський уряд одностороннім актом скасував турецьку зверхність   над   країною   і   взяв   ЇЇ   під   свій   протекторат,   який фактично існував уже з 1882 р. Єгипет послужив плацдармом для наступу   генерала   Еленбі  на   Палестину   в   1917—1918   рр.,   але безпосередньо участі в воєнних діях не брав. 13 листопада 1918 р. колишній міністр Саад Заглул-паша від імені делегації («Вафду») Законодавчих зборів зажадав від англійського верховного комісара Реджінальда Вінгейта повної незалежності Єгипту. Після відмови відомства закордонних справ Заглул створив «Партію делегації», або «Вафд», і активізував національний рух.  Англійці заарештували  його  8  березня   1919  р.   й  вислали  на   Мальту.  Але  вони доручили   лордові   Мілнерові   вивчити   ситуацію,   і   той   зробив висновок,  що треба  замінити  протекторат системою «самоврядування»,   її  можна  було  запровадити  шляхом  англо-єгипетського договору, виробленого на переговорах з представниками «Вафду». Такі переговори відбулися в  1920 і  1921 рр., але вони не дали результату. 28 липня  1922 р. британський уряд знову в односторонньому порядку проголосив кінець протекторату, але з деякими застереженнями.

15 березня султан Фуад І за власною ініціативою проголосив себе королем Єгипту. Але англо-єгипетський договір підписано аж у 1936 р.

За   винятком  питання  європейських  концесій  у  Китаї  проблеми колоній були досить легко вирішені мирною конференцією.

Одним з найоригінальніших і найновіших аспектів цих мирних договорів стало створення Ліги Націй. Цей акт відповідав глибокій потребі народів, що потерпіли від війни, забезпечити мир на нових і міцних засадах. Питання це турбувало багато приватних організацій і політичних діячів у різних країнах. Президент Вільсон зацікавився ним лише в 1916 р. і одразу став одним з його найактивніших прихильників. Він украй вороже ставився до давнього принципу «європейської рівноваги», в якому йому вбачалося саме джерело воєн, і він і на крихту не поважав систему «правління великих держав», за якою великі нав’язують свою волю малим. У 14-му пункті його пропозиції (січень 1918 р.) вказувалося, що «слід створити загальне об’єднання Націй… з метою надати взаємні гарантії політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам». На засіданнях Найвищої міжсоюзницької ради Клемансо виявив дуже мало зацікавленості цим проектом. Ллойд-Джордж вагався. Тож ініціатива належить саме Вільсонові [12, c. 9-11].

Висновок до розділу

Отже, Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

• Німеччина визнавалася винною у розв’язанні світової війни;
• Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;
• накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;
• Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй;
• Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»;
• Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);
• Данії передавався Північний Шлезвіг;
• до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Розділ 2. Розвиток Версальської системи у 1920-х рр.

2.1. Стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр., її вплив на міжнародні відносини

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин – це світоустрій, основи якого були закладені Версальським мирним договором 1919 року з Німеччиною, договорами з союзниками Німеччини, а також договорами, підписаними на Вашингтонській конференції (1921-1922 рр.).

Європейська частина цієї системи (інакше Версальська) в значній мірі була створена під впливом політичних та військово-стратегічних міркувань країн-переможниць. Ігнорувались інтересів як держав, що зазнали поразку, так і новоутворених країн (9 тільки в Європі). Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворення і вдосконалення і не сприяло довготерміновій стабільності.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відрізнялася вкрай високим рівнем гетерогенності як внаслідок протистояння в політико-ідеологічній ( демократія і тоталітаризм), політичній, військовій, економічній сферах, так і в силу наявності декількох більш-менш незмінних протягом всього періоду її існування груп акторів, що знаходились у стані перманентного системного протистояння. Наявність широкого кола сильних «революційно» налаштованих по відношенню до системи акторів є найпершою і по суті єдиною історично підтвердженою причиною колапсу будь-якої системи у міжнародних відносинах. В таких умовах достатньо високою є імовірність виникнення системної війни, на відміну від ситуації класичного біполярного протистояння, в якому обидві сторони більше зацікавлені у збереженні статус-кво, аніж у повному його перегляді.

Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип контролю, характерний для даної системи, який можна охарактеризувати як егалітарно-ієрархічний. Тоді як в рамках досліджуваної системи існувала певна ієрархія засобів та суб’єктів системного контролю, на практиці основні елементи контролю були оформлені у егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж іншого якраз і зумовила подальший крах системи [3, c. 116-117].

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безумовно, є одною з найбільш складних для системного аналізу. Цей факт в першу чергу пов’язаний з високим ступенем «розмитості» меж окремих етапів розвитку даної системи, швидкою трансформаційною динамікою системи та невизначеністю статусу ряду акторів по відношенню до системи та інших акторів у окремі періоди розвитку Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Протягом всього періоду відносної стабілізації зберігалося практично в незмінному вигляді те співвідношення сил акторів, що його сформовано ще до 1922 року, а саме:

• Лідери: США, Британія, Франція;
• Держави зі значним впливом: Італія, Японія, Польща, Чехословаччина, Китай та ін.;
• Актори, штучно позбавлені значного впливу на систему: Німеччина, СРСР, Австрія тощо;
• Маловпливові суб’єкти міжнародних відносин: держави Латинської Америки, більша частина азійських держав тощо.

Для держав-лідерів протягом даного періоду найбільш пріоритетною задачею стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих заходів для запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбутньому, а також для попередження переростання деструктивної по відношенню до статус-кво активності деяких держав (в першу чергу — СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, в яку виявились би втягнутими США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.

Перша мета реалізовувалась в основному через механізми міжнародно-правового характеру, а саме Лігу Націй та окремі міжнародні домовленості. До таких домовленостей, зокрема, можна віднести пакт Бріана- Келлога та інші проекти ініціатив у справі миру або роззброєння, які, втім, не досягали своєї мети . На відміну від них, друга група заходів, спрямована на направлення політики держав, зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, носила більш предметний характер. Так, вирішення Францією та Великою Британією частини проблем у відносинах з Німеччиною (репарації, пізніше – питання Саару) свідчило про намагання конструктивізувати власні стабілізаційні заходи у межах системи, для яких одверто недостатньо було діяльності Ліги Націй. На підтвердження цього факту можна згадати і «закривання» очей на деякі агресивні дії Японії у Китаї на порушення «договору дев’яти»: інтервенцію 1931 року, утворення Манчжоу-Го .

Втім було б помилковим вважати такі заходи частиною політики умиротворення, адже безпосередньої військової загрози для США, Франції чи Британії такі акції з боку переважно деструктивних по відношенню до системи акторів на той момент не спостерігалось. Це є свідченням суттєвої відмінності між процесами у системі до і після 1929 року, що частково і стало причиною виділення цієї хронологічної межі фази відносної стабілізації Версальсько-Вашингтонської системи.

Таким чином, однією з важливих для розвитку системи подій можна вважати Велику депресію 1929-1933 років. Безумовно будучи глобальним явищем, вона суттєвим чином вплинула на трансформації у системі, але переважно опосередкованим чином (наприклад, зумовивши прихід Гітлера до влади). Деякі автори кінцем фази відносної стабілізації системи (звичайно ж, дещо умовно) вважають початок активних дій Німеччини на міжнародній арені, спрямованих на силовий перегляд засад системи, який припадає на ремілітаризацію Рейнської зони (березень 1936) [6, c. 35-36].

Отже, для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була певна асинхроність у трансформаційних процесах в двох основних підсистемах (європейській та далекосхідній), що в свою чергу призводило до подальшої дестабілізації системи за принципом каталізації, себто системні зміни у одній з підсистем з часом викликали новий сплеск трансформацій у іншій. Втім, можна зробити обґрунтоване припущення про переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхідного регіону у системних процесах деструктивного характеру, і практичну відсутність конструктивних для системи явищ у цій підсистемі. Звісно, для повного аналізу системи варто було б також врахувати вплив інших підсистем на розглянуті вище кризові процеси, проте вони на практиці виявляються настільки незначними, що для цілей даного дослідження ними можна знехтувати.

2.2. Каннська й Генуезька конференції, Рапалльський договір

Роки з 1922 по 1925 були роками політичних криз. Найтяжчі з них були викликані німецьким питанням і ставленням Франції до нього. Політика Франції в цьому напрямі коливається між двома суперечливими лініями. Одна з них вимагас твердості, суворого виконання Версальського договору, її головні представники — президент республіки Александр Мільєран і колишній президент Пуанкарє. Бріан, який — ми бачили це — стояв на початку 1921 р. за твердість, після великої жовтневої дискусії про загальну політику уряду починає міняти свою позицію. Він стає провідником політики франко-німецького зближення. Він не є ще тим рішучим прихильником колективної безпеки, яким стане пізніше. Тільки в 1924 р. він уперше візьме участь у роботі Женевської Асамблеї. Щодо зближення з Німеччиною, то воно можливе тільки ціною французьких поступок. Отже, треба йти проти побажань націоналістично настроєної більшості «Блакитної палати». Дедалі частіше Бріан шукає підтримку у лівих, радикалів (з Ерріо) й соціалістів (з Блюмом і Оріолем). На жаль, після виборів 1919 р. ліві зберегли всього 180 депутатських крісел з 360. Тож Бріанові загрожує те, що більшість покине його. Але, можливо, він вважає за краще на деякий час відступити, щоб зберегти позиції на майбутнє? Можливо також, що він вірить, ніби зможе переконати значну частину більшості. По суті політика примирення набагато більше відповідає його темпераментові. До того ж вона має очевидну перевагу: це така сама політика, як та, що її проводить британський уряд Ллойд-Джорджа. На думку Бріана, краще пожертвувати кількома перевагами, що їх надав Версальський договір, і зберегти франко-англійську дружбу.

У промові 21 жовтня Бріан так формулює свою політику: «Мир внутрішній, мир політичний і соціальний — я гадаю, що вся країна палко прагне його… Прагнути миру в такій країні, як Франція, що так постраждала від війни і що її після перемир’я постійно піддають викликам і провокаціям, які можуть виправдати нетерплячість, — цс значить бути терплячим».

Його підштовхує до примирення один із лідерів лівої опозиції Едуар Ерріо: «Нам треба вибирати між політикою Тардьє й політикою голови уряду. Політика Тардьє нам добре відома: вона йде на штурм кожного разу, як виникають великі зовнішньополітичні проблеми… Поряд із цією ідеєю абсолютної політики, чудової на папері, як казав Франклен-Буйон, політики, яка обіцяє все й нічого не дає, у нас є інша ліберальна політика, і я заявляю про це, політика, яка піклується про інтереси Франції, гарантує її права, але є більш людяною, а, отже, більш французькою. Саме їй я віддаю перевагу».

Ініціатива зближення з Німеччиною належить Ллойд-Джорджеві, 29 листопада посланець німецького уряду Ратенау попросив його про мораторій на виплату репарацій. Дуже схильний до такого мораторію, Ллойд-Джордж замислив ось який план: домогтися від Франції пом’якшення щодо репарацій, ураховуючи «платоспроможність» Німеччини. Натомість запропонувати їй франко-англій-ський договір про гарантії, аналогічний договорові 1919 р., який так і не набрав чинності через позицію американців. Крім того, Ллойд-Джордж хотів би провести конференцію, яка взяла б на себе економічну перебудову Європи. На неї були б запрошені на засадах рівноправності Німеччина й радянська Росія. У такий спосіб ці дві країни змогли б повернутися до компанії великих держав.

До того ж 28 жовтня 1921 р. Ради запропонували скликати міжнародну конференцію, щоб обговорити питання російських боргів.

Повернувшись із Вашінгтона, Бріан вступив у переговори з Ллойд-Джорджем. Він згоджувався на союз і на економічну конференцію, але хотів поширити франко-англійський союз на інші країни, котрі взаємно гарантували б одна одній свої кордони. Це був перший начерк майбутньої політики Локарно. Крім того, він хотів пов’язати питання репарацій з питанням міжсоюзницьких боргів (уже 11 грудня проти цього виступив американський уряд) [59, c. 46].

Франко-англійські переговори пройшли в два етапи: спочатку, 21 грудня, Бріан зустрівся з Ллойд-Джорджем у Лондоні. Одразу ж стало зрозуміло, що позиція двох держав дуже різниться. Великобританія була згодна гарантувати східні кордони Франції, але не всі європейські кордони разом, а головне — не кордони Східної Європи: «Англійському народові здавалося, що населення цієї частини Європи хитке й збудливе».

Переговори продовжилися 4 і 5 лютого 1922 р. в Канні, де обидва діячі зустрілися безпосередньо перед відкриттям конференції, яка мала підготувати можливе скликання економічної конференції й розглянути питання репарацій. У Канні, так само, як і в Лондоні, Ллойд-Джордж відмовився розширити франко-англійський союз і створити європейську коаліцію на зразок тієї, що її Вашингтонська конференція виробила для Тихого океану1. Хоч він і визнавав, що Ліга Націй ще малоефективна, але боявся, що європейська коаліція дублюватиме її без будь-якої користі.

Загалом вони зупинилися на пропозиціях Ллойд-Джорджа. Конференція відкрилася 6 січня, францію представляли Бріан, Думер і Лушер, Англію — Ллойд-Джордж, канцлер скарбниці Роберт Горн і лорд Керзон. Були також представлені Італія, Бельгія (Теніс і Жаспар) і Японія. Сполучені Штати прислали свого спостерігача. Конференція пройшла дуже швидко, і першого ж дня делегати дійшли згоди щодо скликання на початку березня «економічної конференції» і щодо принципів, яких треба дотримуватися для відновлення торгівлі з радянською Росією. Додамо до цього, що 11 січня Ллойд-Джордж вручив Бріанові проект пакту про гарантію2. Але справжньою проблемою, яка постала на Каннській конференції, була позиція Франції. Проти Бріана виступали президент республіки .Міоьєран і окремі міністри, зокрема військовий міністр Ліаріу та міністр фінансів Ду_мер. Тож між Канном і Парижем розгорілася запекла суперечка, а 7 січня Мільєран надіслав Бріанові послання, в якому йому пропонувалося:

1. Не йти на жодну поступку щодо репарацій.
2. Не викликати в Канн німецьких представників у питанні про репарації. (Цим питанням клопоталася Комісія з репарацій — єдиний міжсоюзницький орган, який мав на це повноваження. Мільєран не хотів, щоб це питання було передане з комісії Найвищій міжсоюзницькій раді, а головно, щоб до неї увійшли німці).
3. Не запрошувати радянську Росію на економічну конференцію, доки вона не прийме певні умови.

Зазначимо, що цей пакт пропонував відновлення нейтралітету Бельгії, а це викликало протести з її боку, оскільки Бельгія воліла б укласти угоду з Англією на зразок англо-французької.

Отже, Мільєран наголошував на негативному аспекті — французьких поступках, і, здавалося, нехтував позитивним аспектом, тобто запропонованими Англією гарантіями. З іншого боку, все більше розпалювалася громадська думка. В неділю 8 січня Бріан зіграв партію в гольф з Ллойд-Джорджем і, природно, програв. Усі газети надрукували фото цієї гри, а серед публіки поширилася чутка, буцімто Бріан сказав тоді: «Це перша партія в моєму житті, яку я програв». Зрозуміло, цій фразі надавали символічного значення. Врешті-решт Бріан вирішив поїхати в Париж, щоб порозумітися. Прибувши туди 12 січня, він одразу зрозумів, що його лінію критикують набагато гостріше, ніж він уявляв. Удень він виголосив у Палаті довгу промову, виправдовуючись за те, що надав перевагу франко-британському альянсові перед неухильним виконанням договору. «Ось що я зробив, ось де ми зупинилися, коли я поїхав з Канна. Інші зроблять краще», — додав він на закінчення. Так, несподівано й ефектно, він заявив про свою відставку. Проте цілком імовірно, він одержав би більшість голосів за себе в Палаті. Вже 14 січня було сформовано новий уряд на чолі з Пуанкаре, віце-прем’єром у якому став Варту — головний суперник Бріана.

Противник політики Бріана, Пуанкаре опинився перед фактом прийнятих у Канні ухвал: скликання в Генуї економічної конференції та запрошення на неї радянської Росії й Німеччини. Крім того, почалися переговори щодо принципів франко-британського договору про гарантії. По всіх цих пунктах непримиренність Пуанкаре мала привести до невдачі [52, c. 44-45].

29 січня Пуанкаре надіслав Ллойд-Джорджеві меморандум про проект пакту. Він вимагав, щоб це не був пакт про односторонні гарантії, а договір про союз рівноправних партнерів. Він хотів також додати до нього військову угоду (яку Ллойд-Джордж відкидав). На думку Пуанкаре, такий пакт мав би бути ухвалений не більш ніж на десять років і гарантував би східні кордони Європи, а це, як відомо, суперечило поглядам Англії. Нарешті, він вимагав, щоб договір діяв у разі німецької агресії не лише проти Франції, а й у разі її вторгнення в демілітаризовану зону Німеччини. 9 лютого Керзон відповів, що пакт можна підірвати, коли намагатись поліпшити його за межі можливого. 26 і 27 лютого Пуанкаре приймав Ллойд-Джорджа в Булоні, їхні розмови не дали нічого. Вони навіть не зачіпали пакту в своїх бесідах, і 4 березня Пуанкаре написав французькому послові в Лондоні Сент-Олерові: «Наприкінці нашої бесіди в Булоні

Ллойд-Джордж сказав мені, що готовий був би поговорити про це. Я відповів, що, на жаль, час від’їзду поїзда не дозволяє мені вирішити це питання». Отже, Пуанкаре надавав йому мало значення, а Ллойд-Джордж, який убачав у цьому лише поступку Франції, щоб пом’якшити її непримиренну позицію щодо Німеччини, скористався з цього для вичікування. Тож, коли після Генуезької конференції та Рапалльського договору Пуанкаре вирішив 11 травня, що настав час відновити переговори, англійський міністр закордонних справ лорд Керзон був хворий, а його заступник Бальфур підпорядкував продовження переговорів вирішенню інших проблем, що назріли тоді. Це був остаточний провал.

В економічному плані Генуезька конференція, яка проходила з 10 квітня по 19 травня, не дала нічого через неучасть Сполучених Штатів, які не хотіли розмовляти з Росією через франко-англійські незгоди, радянські претензії та радянсько-німецьке зближення.

Її метою було поновити міжнародну торгівлю, причому Каннська конференція вже визначила щодо цього певну кількість принципів, таких, зокрема, як визнання державних боргів, повернення чужоземцям конфіскованої власності, відмова від будь-якої пропаганди проти наявного устрою та зобов’язання не вдаватися до агресії проти інших держав. Пуанкаре спробував був звести Генуезьку конференцію до простого обговорення російського питання та проблеми репарацій. У лютому в Парижі відбувалася нарада кредиторів Росії під головуванням колишнього посла Нуланса. Ця нарада поставила вимогу перед союзними урядами домогтися визнання Росією всіх боргів і умов, сформульованих у Канні. Радянська Росія погодилася взяти участь у Генуезькій конференції з чисто комерційних міркувань. Радянська делегація на чолі з Чичеріним прибула 29 квітня в Ригу, де обговорювала економічні питання з латвійськими, польськими й естонськими представниками. 1 квітня радянська делегація зробила зупинку в Берліні й мала зустріч з канцлером Віртом і міністром закордонних справ Ратенау. Було вирішено, що обидві делегації підтримуватимуть тісні контакти в Генуї [54, c. 190-191].

На Генуезьку конференцію прибули делегації 29 держав (34, якщо врахувати британські домініони). Чичерін запропонував включити в порядок денний конференції питання про роззброєння. Варту виступив проти. Ось чого намагалися добитись від Рад союзні уряди:

1. Визнання боргів  російської держави,  а  саме   11 —12  млрд. франків золотом позики, переважно від французьких громадян, з яких 1 600 000 володіли акціями та облігаціями.
2. Визнання боргів чужоземцям, переважно французам і англійцям, які вклали значні капітали в російські промислові підприємства, націоналізовані Радами. Союзники хотіли також домогтися особливого режиму для чужоземців в Росії, а також можливості засновувати тут промислові підприємства. Нарешті, вони хотіли поділити між собою російську нафту чи то шляхом створення міжнародного консорціуму, як того бажала англо-голландська компанія «Ройал Датч», чи то шляхом прийняття принципу «відкритих дверей», як цього бажала Франція. Через суперечки «Ройал Датч» з великим американським концерном «Стандард ойл» цей проект провалився.

На всі ці вимоги надійшла російська контрпропозиція: 15 квітня Чичерін зажадав виплати 30 мільярдів рублів золотом як відшкодування збитків, заподіяних інтервенцією союзників під час громадянської війни в Росії. Союзники ж вимагали від Росії 18 мільярдів. Отож, конференція зазнала повної поразки.

16 квітня Чичерін і Ратенау зустрілися в Рапалло, поблизу Генуї. Вони підписали тут угоду, якою обидві країни взаємно відмовлялися від воєнних боргів і від репарацій за воєнні збитки, яких вони могли б вимагати одна від одної. Німеччина відмовлялася від претензій на колишні німецькі підприємства в Росії, націоналізовані Радами, за умови, що не будуть задоволені такі ж самі вимоги інших держав. Відновлювалися дипломатичні й консульські стосунки. І нарешті, обидва уряди вирішили застосовувати в своїх торговельних і економічних відносинах принцип найбільшого сприяння. Як зазначив Потьомкін, «Рапалло зірвав спробу союзників створити єдиний капіталістичний фронт. Провалився план піднесення Європи за рахунок переможених країн і Росії». Ця подія означала остаточне скасування Брест-Литовського договору, кінець ізоляції Рад на економічному й політичному терені. Німеччина стала першою західною державою, яка відновила нормальні дипломатичні відносини з СРСР. Рапалльський договір було укладено без консультацій з командувачем райхсверу генералом фон Сектом. Він став результатом лінії, яку проводили в життя барон фон Мальтцан, керівник східного відділу Міністерства закордонних справ, і граф фон Брокдорф-Ранцау. Але фон Сект, зі свого боку, започаткував політику неофіційних і таємних військових угод з Червоною армією. Перші контакти було налагоджено ще восени 1919 р., але переговори особливо активно велися в 1921 й 1922 рр. Росія прагнула одержати технічну допомогу німецьких інженерів для своїх виробників озброєнь. А німці бажали обійти Версальський договір, випробовуючи в Росії заборонену зброю та готуючи спеціалістів з її використання. В Росії було збудовано кілька німецьких військових заводів. А головне, з 1924 по 1932 р. під егідою таємної установи «Централе Москау», створеної в 1924 р., тут активно функціонували танковий полігон (Кама), авіаційний полігон (Липецьк), а також полігон для випробування бойових отруйних газів (Саратов). Було також організовано співпрацю штабів. Ці зв’язки припинилися з початком гітлерівської доби [60, c. 132-133].

Рапалльський договір уразив союзників, наче грім, і 10 квітня вони надіслали Німеччині ноту, в якій звинуватили її в порушенні Каннських домовленостей, оскільки вона уклала таємну угоду з Росією. Вони виключили Німеччину з політичної комісії і 23 квітня заявили, що залишають за собою право вважати недійсними Рапалльські пункти.

З 15 червня по 20 липня в Гаазі пройшла ще одна конференція з питання російських боргів. Радянська делегація навзамін за визнання боргів вимагала пільг для себе: позику на кілька мільярдів рублів для будівництва заводів, визнання де-юре радянського уряду тощо. Тож на конференції згоди досягнуто не було.

На Генуезькій конференції проблема репарацій залишилася дещо осторонь. Але справа ця поновилася з новою силою 12 липня 1922 р., коли німецький канцлер Вірт заявив, що його країна не в змозі здійснити платежі за 1921 р. і вимагає мораторій на шість місяців. Як відомо, 24 квітня було вбито німецького міністра закордонних справ Ратенау, прихильника примирення. Починаючи з 1921 р. марка скочувалася все нижче й нижче. Ллойд-Джордж, в той час іще прем’єр-міністр, як і в листопаді минулого року, не заперечував проти мораторію. 30 липня Пуанкаре повідомив, що погоджується з таким вирішенням за умови, що рурські шахти будуть віддані в заставу союзникам. Він започаткував у такий спосіб нову політику — політику «продуктивного закладу».

7—14 серпня в Лондоні відбулася конференція з цього приводу. Ллойд-Джордж виступив проти системи «продуктивного закладу». Наслідуючи приклад США, Англія одночасно зажадала виплати французького воєнного боргу. Пуанкаре відповів, що Франція розрахується зі своїми боргами не раніше, ніж одержить свою частку репарацій. Конференція закінчилася безрезультатно, зате зросла напруга між Францією й Англією.

31 серпня Пуанкаре провалив також проект шестимісячного мораторію, запропонований комісією з репарацій. На знак протесту французький представник Дюбуа подав у відставку. Зазначимо, що у вересні Пуанкаре наказав французьким військам залишити Чанак, звідки союзники могли прикривати Константинополь від загрози з боку націоналістичних сил Мустафи Кемаля. Англійці, отже, залишилися там самі, і їхнє невдоволення Францією дуже загострилося. Ллойд-Джорджеві довелося піти у відставку, а його місце зайняв консерватор Бонер Ло. Але британська політика залишилася без змін. 14 листопада німецький уряд знову висунув вимогу мораторію, і 9 грудня в Лондоні відкрилася нова конференція, яка лише підтвердила франко-англійську незгоду. Зауважимо, що Італію на ній представляв Муссоліні, який тільки-но, а саме в жовтні, прийшов до влади після «походу на Рим». Пуанкаре рішуче налагодився окупувати Рур на підставі першого ж порушення німцями виплати репарацій. Німеччина ж якраз зірвала передбачену на ЗО вересня поставку телеграфних стовпів і деревини. Комісія з репарацій прийняла до відома це порушення 26 грудня за заявою французького представника Варту, якого підтримали Бельгія та Італія.

На останній конференції в Парижі 2 січня 1923 р. було вирішено взяти Рур як заставу. Бонер Ло протестував, та все ж заявив, що не виступатиме силою проти такої постанови. 4 січня Пуанкаре сказав, що не звертатиме уваги на англійські протести [61, c. 208-209].

11 січня 1923 р. франко-бельгійські війська увійшли в Рурський басейн під приводом захисту «Міжнародної місії контролю заводів і шахт», яка мала наглядати за діяльністю «Вугільного синдикату» й уживати всіх необхідних заходів для забезпечення виплати репарацій. Цими військами (дві піхотні й одна кавалерійська дивізії) командував генерал Дегут. Того ж дня Палата депутатів схвалила дії Пуанкаре 452 голосами проти 72 (соціалісти й комуністи). Чоловік із тридцять радикалів, серед яких був Ерріо, утрималися. Французька політика мала подвійну мету: забезпечити в разі необхідності виплату репарацій шляхом відрахувань з рурської промисловості; примусити Німеччину поводитись відповідно до інтересів союзників шляхом тиску на її економіку.

Німецький уряд, відчуваючи підтримку громадськості, негайно заявив протест і наказав робітникам і службовцям Руру вдатися до «пасивного опору», який вони, до речі, вже стихійно почали. З деяким запізненням до них приєдналися й підприємці, а «Вугільний синдикат» перебрався з Ессена до Гамбурга. Всі репараційні поставки були припинені, а населення Руру оголосило страйк, під час якого користувалося фінансовою підтримкою з боку уряду. Крім того, Німеччина відкликала свого посла з Парижа. Іноді пасивний опір обертався на активний у вигляді диверсій. 31 травня під час сутичок на круппівських заводах загинуло 13 робітників. 26 травня розстріляно Лео Шлягетера, який висадив у повітря військовий ешелон.

Але «пасивний опір» не подіяв на Пуанкаре. За згоди Бельгії та Італії він утворив «Управління залізниць», які стали експлуатуватися за допомогою французького й бельгійського персоналу, а також саперів. На шахти привезли французьких і бельгійських шахтарів. Були запроваджені нові гроші — «франк управління». Із окупованої зони виселили 145000 німців.

Тактика «пасивного опору» не досягла мети. Німеччину вразила страшенна інфляційна криза, яку ускладнювала до того ще й допомога рурським страйкарям. Потерпаючи від безробіття, боячись, що їх витіснять французькі й бельгійські робітники, вони помалу поверталися на роботу і, незважаючи на заборони німецького уряду, їздили «французькими потягами», що їх пускали на світанку, аби уникнути масових виступів. 12 серпня 1924 р. уряд Куно змушений був піти у відставку, а його місце заступив кабінет Густава Штреземана — керівника Німецької народної партії, поміркованого націоналіста, який користувався підтримкою середніх і великих підприємців (завдяки Гуго Стіннесові).

Одним    із    перших    заходів    Штреземана    стало    припинення «пасивного опору» (26 вересня).

Крім фінансових клопотів, Штреземана дуже турбувала активність крайніх лівих (комуністів) і крайніх правих (націонал-соціалістів), а також відновлення діяльності рейнських сепаратистів, що ніяк не проявляли себе з 1919 р. Окупація Руру, інфляція дали їм нові сили. Наприкінці березня 1923 р. зібралися «Рейнські народні збори». Вони запропонували випустити «рейнські гроші» на основі франків франко-бельгійської адміністрації, а також сформувати «Рейнську раду», здатну замінити прусські адміністративні органи. Наприкінці квітня 1923 р. докторові Дортенові доручили поїхати в Париж і налагодити контакти з французьким політичним керівництвом, з давнім прихильником рейнського руху генералом Ман-женом, а також з журналістами й письменниками, такими, як Моріс Барре і Жак Бенвіль. Він зустрівся з міністром визволених районів Лушером, але не зміг добитись аудієнції Пуанкаре. Однак він залишився задоволений цим вояжем і відчув неафішовану підтримку голови Найвищої міжсоюзницької комісії у питаннях рейнських територій Поля Тірара. Після його повернення події в Рейнській області різко активізувалися. 20—21 жовтня в Екс-ля-Шапель — зоні, окупованій бельгійцями, — промисловець Лео Декерс, якого підтримав бельгійський дипломат П’єр Нотомб, захопив громадські будівлі й проголосив «незалежну республіку». Нотомб мріяв про відродження Лотарингії під бельгійським контролем. Та через три дні бельгійський уряд дезавуював цю акцію й вислав Декерса. В Кобленці авантюрист Маттес здійснив такий собі державний переворот під прапором руху, що іменував себе «Вільний Рейн». У цій колишній американській окупаційній зоні французи замінили американські війська після їхнього виведення в 1923 р. Маттес урешті домовився з Дортеном і дістав «повноваження щодо півночі», а Дортен, який перебував у Вісбадені, став «уповноваженим на півдні». Але військо Маттеса розпалося, і Дортена, коли він остаточно розмістив свій штаб у Бад-Емсі, 1 грудня 1923 р. проголосили «головою тимчасового уряду Рейнської республіки». Найважчим для цього уряду було, звичайно, розшукати кошти. 15 листопада Штреземан запровадив «рентну марку». Та чи може вона увійти в обіг на окупованих територіях? Щоб запобігти цьому, Дортен, якого не підтримував Пуанкаре, розробив за допомогою фінансистів план створення «Рейнського державного банку», який мав би право емісії. Однак цей проект не змогли реалізувати. Мер Кельна Конрад Аденауср і кельнський банкір Луїс Гаген — «ле-галісти», які протистояли «активістам» на чолі з Дортеном, — виробили власний проект емісійного банку, який здобув підтримку Пуанкаре. 4 грудня він примусив Дортена полишити свій план. Ця пітримка Аденауера пояснюється тим, що на Аденауера дивилися як на «людину англійців». Можливо, Пуанкаре сподівався привернути Британію до ідеї рейнської автономії. Але його дуже швидко спіткало розчарування.

У листопаді Штреземан пішов з посади канцлера, але залишився міністром закордонних справ у новому уряді, очолюваному Марксом. Штреземан добре усвідомлював, що оздоровлення грошової ситуації перешкодить створенню емісійного банку, чого, зрештою, Аденауср не так уже й прагнув. Штреземан спромігся переконати Пуанкаре. 22 листопада Тірар викликав Дортена в Кобленц і заявив йому, що Франція зобов’язалася перед Англією покласти край рейнському сепаратизмові й не зупиниться, якщо буде треба, перед застосуванням сили.

Сепаратистський рух тривав ще деякий час у Пфальці, який мав своїх власних автономістів, а потім приєднався до «Рейнських народних зборів». Автономісти заволоділи Кайзерслаутерном. Після невдачі Дортена їхні дії не припинилися. Та 9 січня 1924 р. в Спірі було вбито голову автономного уряду Ганц-Орбіса, а 13 лютого французькі власті допустили вбивство в Пірмазенсі п’ятнадцяти автономістів, коли вони намагались урятуватися з охопленої полум’ям ратуші.

Штреземан також заохочував відновлення переговорів із Францією в питанні про репарації. В жовтні «Міжнародною місією контролю заводів і шахт» були укладені угоди з різними підприємствами Руру. Цими угодами дозволялася поставка в рахунок репарацій промислової продукції, починаючи з вугілля. Так досягла результату політика «продуктивного закладу». Насправді їй судилось утілюватися в життя протягом дуже короткого періоду, оскільки Франція й Бельгія погодились винести проблему на міжнародний рівень.

Новий президент США Кулідж, що зайняв цей пост як віце-президент після смерті Гардінга в серпні 1923 р., двічі — в серпні й жовтні 1923 р. — пропонував або доручити вирішення проблеми репарацій комісії експертів, у якій узяла б участь і Америка, або ж скликати конференцію політичних діячів союзних держав теж з участю Америки. 24 жовтня німецький уряд виступив з проханням, щоб комісія з репарацій переглянула платоспроможність Німеччини. 26 жовтня Пуанкаре погодився на перший варіант, тобто на комісію експертів, але з деякими застереженнями. В комісії з репарацій французький представник Варту висловився за утворення двох комітетів, один з яких вивчив би питання відбудови грошової системи Німеччини, а інший, яким мав керувати американський банкір (і генерал) Даусс, заклопотався б репараціями. Пуанкаре дав згоду 30 листопада 1923 р. Так він переносив проблему в міжнародний простір, певною мірою віддавав її Англії й Америці, позбавляв себе на майбутнє будь-якої можливості арешту майна для гарантування своїх інтересів, коротше кажучи, втрачав усі переваги енергійної політики. Чим пояснити таку зміну в його поведінці? Певна річ, вона пов’язана з характером Пуанкаре, великого прихильника законних та правових вирішень, та найголовнішим чинником була фінансова й грошова криза у Франції. Франк своєю чергою зазнав інфляції, і, щоб мати надію вилікувати його, треба було добитися допомоги англійських фінансистів. Крім того, наближалися законодавчі вибори. Праві в основному стояли за залишення французьких військ у Рурі, ліві ж виступали проти. Пуанкаре сподівався зіграти роль арбітра в цій суперечці [50, c. 46-47].

Комітет Дауеса зібрався в Парижі в січні й працював до квітня 1924 р. 9 квітня експерти подали свою доповідь. 16 квітня німецький уряд повідомив, що розглядає план експертів як основу для переговорів. У статті, опублікованій у газеті «Цайт», Штреземан заявив, що німецький уряд діяв «з повним усвідомленням своєї відповідальності». Цю думку він уточнив у передвиборній промові в Ганновері 29 квітня: «На мою думку, політичні питання стоять на порядок вище, ніж економічні. Що то був би за уряд, якби він не пішов на будь-яку жертву, щоб звільнити Рейн і Рур, і не прагнув створити умови для такого розвитку, щоб урешті ми знову стали здатні до політичних дій». Штреземан був упевнений, крім того, що економічна відбудова Німеччини можлива лише за умови припливу англосаксонських капіталів, а щоб їх одержати, треба було передовсім відновити міжнародне довір’я. Притиснутий загостренням грошової кризи, підштовхуваний Варту, Пуанкаре врешті-решт також погодився на цей план.

На виборах більшість була на боці об’єднання лівих сил, і 1 червня Пуанкаре оголосив про свою відставку. Його наступник Едуар Ерріо вважав, що політика його попередника в рурському питанні була хибною. Однак він заявив, що чимала частина його партії може об’єднатися проти нього з правими, якщо перед виведенням військ не буде одержано гарантії. Особливо слабкою була його позиція в Сенаті. Тому в своїй програмній промові в червні 1924 р. новий голова уряду пообіцяв облишити силову політику, надати амністію ув’язненим і висланим німцям і вивести війська з Руру, коли почнеться виконання плану Дауеса. 22 червня Ерріо відвідав у Чекерсі нового англійського прем’єра, лейбориста Макдональда. Обидва діячі згодилися, що треба зажадати від Штреземана додаткової гарантії, а саме відновлення військового союзницького контролю. 30 червня Штреземан відповів, що дозволить загальну інспекцію німецьких озброєнь, яка, на його думку, стане кінцевим актом союзницького контролю. Ми побачимо нижче результати цієї інспекції. Отже, Ерріо об’єднав проблеми плану Дауеса й виведення військ із Руру. Для остаточного прийняття плану Дауеса в Лондоні була скликана спеціальна конференція. 9 липня 1924 р., незважаючи на протести Штреземана, ухвалено не запрошувати Німеччину на початок конференції. В її засіданнях (16 липня — 5 серпня) брали участь союзні держави й США (представлені послом у Лондоні Келлогом). Німецька делегація у складі канцлера Маркса, Штреземана та міністра фінансів Лютера прибула в Лондон 5 серпня, і переговори з нею тривали аж до 15-го. Постанови конференції стосувалися двох головних пунктів: прийняття плану Дауеса та виведення військ.

З першого пункту згоди було вже досягнуто. Попри гучні заяви лейбористів Макдональд у червні знову наслідував приклад своїх попередників і відмовився пов’язати питання союзницьких боргів з питанням про репарації (те, що французи називали «страхувальною умовою»). Треба зазначити, що 18 червня 1923 р. Англія уклала зі США так звану угоду Болдвіна—Меллона, якою вона зобов’язалася виплатити їм свої борги за 62 роки. Франція підписала аналогічні договори зі США та Англією лише в 1926 р., а ратифікувала їх у 1929 р.

План Дауеса являв собою тимчасовий план, розрахований на п’ять років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставленням залізниць і промисловості. Річні виплати мали піднятися за п’ять років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. Оплата здійснюватиметься в марках переказами, що їх виконуватиме генеральний агент з репарацій у Берліні під наглядом спеціального комітету, очолюваного цим агентом; до його складу ввійдуть 5 членів — від Америки, Англії, Франції, Італії, Бельгії. В перший рік Німеччині буде надано позику в 800 млн. франків золотом (найширша підписка була відкрита в Америці). В цілому план Дауеса відрізав чималенький шматок від суми репарацій, визначеної «станом платежів» за 1921 р.

Проблема виведення військ видалася набагато тяжчою. Головні дискусії велися починаючи з 7 серпня поза конференцією, між Ерріо й Штреземаном. Ерріо хотів підпорядкувати залишення Руру встановленню військового контролю й укладенню пакту про безпеку. Штреземан відмовлявся пов’язувати ці дві справи під тим приводом, що це додасть нових сил націоналістичній опозиції. 9 серпня Ерріо виїхав до Парижа для консультацій з Радою міністрів і повернувся 11-го з новим планом. Виведення військ не буде підпорядковане встановленню військового контролю, але буде здійснюватись протягом року. Штреземан спочатку відмовився, але потім, після розмови, в якій Макдональд зіграв роль посередника, і після консультацій зі своїм урядом, погодився на річний термін, починаючи з 15 серпня, причому з Дортмунда війська мали бути виведені негайно. За цю головну поступку Ерріо не одержав жодної переваги — ні в питанні репарацій, ні на поставках вугілля, ні щодо майбутнього франко-німецького торговельного договору, що мав замінити тимчасовий порядок, запроваджений договором на період до січня 1925 р. Така політика односторонніх поступок зазнала різкої критики у Франції.

Складність проблеми виведення військ полягала, зокрема, в тому, що йшлося про три групи територій, а саме:

1. Міста Дуйсбург, Дюссельдорф і Рурорт, окуповані 8 березня 1921 р. на підставі застосування санкцій, за згоди Англії.
2. Рур, окупований Францією та Бельгією в січні 1923 р. на підставі застосування санкцій, за несхвалення Англії.
3. Район Кельна, окупований згідно з Версальським договором; з нього за цим же договором війська мали бути виведені через п’ять років після набрання ним чинності, тобто 10 січня 1925 р.

Цей сектор, окупований англійцями, зв’язував Рур з рештою окупованої зони. В разі його звільнення війська, утримувані в Рурі, були б відрізані. Крім того, перші результати генеральної інспекції озброєнь виявились несприятливі для Німеччини. Перевірками було встановлено, що вона приховує зброю, що на заводах Крупна збереглися великі верстати, на яких можна виготовляти важкі гармати, що, незважаючи на заборони в договорі, генерал фон Сект намагається відродити генеральний штаб. Франція була дуже стурбована, і її повністю підтримав британський уряд консерваторів, сформований у листопаді 1924 р. після загальних виборів, на чолі з Болдвіном і міністром закордонних справ Остіном Чемберленом —відомим франкофілом. Тому на скликаній 27 грудня в Лондоні конференції послів було вирішено відкласти виведення військ. Німецький уряд намірився був припинити торговельні переговори з Францією, але задовольнився протестом: «На мою думку, — сказав Штреземан 30 грудня представникам чужоземної преси, — немає сумніву: якщо не буде врегульоване питання виведення військ, якщо нам скажуть: «Ми залишаємося в районі Кельна», не вступаючи з Німеччиною в переговори в будь-якій формі з метою досягнення певного компромісу і виведення військ із Руру та Рейнської області, немає сумніву, я повторюю, що це буде цілковите банкрутство політики, яка проводилася в Німеччині  щодо прийняття плану Дауеса, і німецький народ тут не помилиться». Цей протест, однак, не змінив позиції союзників. Війська з Руру вивели лише в період з 1 липня по 17 серпня 1925 р., коли гарантії проти німецького переозброєння видалися достатніми. Перші троє міст залишено 25 серпня. Щодо району Кельна, Штреземан скористався з Локарнської конференції, щоб поставити там це питання, і підпорядкував підписання договору Німеччиною виведенню військ. Після ще одних переговорів, коли 23 жовтня 1925 р. Німеччина запевнила, що більшість вимог союзників стосовно її роззброєння ось-ось мають бути задоволені, конференція послів ухвалила, що виведення військ із Кельнської зони почнеться 1 грудня 1925 р. Завершилося воно 31 січня 1926 р. [41, c. 92-93]

2.3. Використання нових тактичних варіантів відносинах з європейськими країнами

Паралельно з проблемою франко-німецьких відносин постала проблема «колективної безпеки», пов’язана з роззброєнням. У цьому питанні французи й англійці дуже розійшлися ще в 1919 р. Англія стояла за негайне й безумовне роззброєння, бо, на її думку, така дія, завдяки своєму психологічному ефектові, забезпечить міцний мир. Франція ж, навпаки, вважала, що найкращою запорукою миру буде її перевага над силами Німеччини. Вона погоджувалась із принципом роззброєння, але тільки після того, як буде гарантована безпека. А цього можна було досягти лише шляхом глибокої реформи Ліги Націй, якою передбачалося б обов’язкове мирне розв’язання будь-яких суперечок, а також створення міжнародної армії. Це було, власне, повернення до відкинутої англосаксами в 1919 р. ідеї Леона Буржуа, до якої Британія, як і раніше, ставилася вороже.

Вже на першій Асамблеї Ліги Націй у 1920 р. була утворена «постійна консультативна комісія» у військових, морських і повітряних питаннях. Та вона дуже швидко впевнилася в складності цієї проблеми, що привело до прийняття Асамблеєю Ліги Націй документу, відомого під назвою «Резолюція XIV» (27 вересня 1922 р.). В ній зазначалося, що план скорочення озброєнь може стати дійсним, якщо буде загальним і якщо йому передуватиме відкрита для всіх країн «оборонна» угода, яка зобов’яже всі сторони надавати ефективну й негайну допомогу тій з них, на яку буде вчинено напад, за умови, що «обов’язок надавати допомогу країні — жертві нападу буде обмежено в принципі країнами тієї самої частини світу». Тож і розпочалося готування договору про взаємну допомогу. На розгляд було подано кілька проектів. Один з них, розроблений полковником Рекеном, передбачав укладення великої кількості двосторонніх і багатосторонніх угод про взаємний захист.

В іншому, запропонованому лордом Робертом Сесілем, пропонувався загальний договір про взаємні гарантії, оскільки його авторам здавалося, що багатосторонні договори можуть спричинитися до виникнення суперницьких блоків. Постійна консультативна комісія зробила спробу об’єднати обидві пропозиції і в 1923 р. подала свій проект договору про взаємну допомогу. Така допомога, на її думку, мала здійснюватися, з одного боку, шляхом загальної гарантії для всіх держав, а з іншого — шляхом спеціальних договорів, укладених тільки між окремими державами. Загальна гарантія набирала б чинності лише після скорочення озброєнь. Завдання визначення агресора лягало на Раду Ліги Націй. Після того, як його було розповсюджено на Асамблеї 1923 р., проект наштовхнувся на численні заперечення, зокрема, з боку Макдональда, що висловив їх 5 липня 1924 р. Він вважав, що проект недостатньо чітко передбачає скорочення озброєнь і що гарантії безпеки, які надає договір, зовсім недостатні, бо вони залежать від одностайної ухвали Ради про факт агресії. Крім того, функції Ради видавалися йому надто широкими й такими, що порушують суверенітет держав [53, c. 76-77].

Асамблея 1924 р. мала значно більший розголос, ніж попередні, зважаючи на сплеск інтересу до Ліги Націй з боку французького й англійського урядів. Уперше голова Ради міністрів Франції (Ерріо) особисто взяв у ній участь. Також уперше до складу французької делегації увійшов Бріан. Тож Асамблея 1924 р. взялася за розгляд проекту, поданого чехословацьким міністром закордонних справ Бенешем і відомого як «протокол про мирне врегулювання міжнародних суперечок», або «Женевський протокол».

Цим протоколом передбачався новий елемент — обов’язковий розгляд конфліктів. Всі міжнародні суперечки мали передаватися в Постійний міжнародний суд або в арбітраж. В разі відхилення арбітражу й розв’язування війни застосовуватиметься принцип презумпції агресії. Така сама процедура передбачалася й для тих сторін у суперечці, які не підкоряються ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економічні, військові санкції. Постанова про їх застосування приймається Радою Ліги Націй більшістю в дві третини голосів, і всі країни-члени зобов’язані її виконувати. Цей проект являв собою набагато дійовішу гарантію, ніж пакт Ліги Націй, згідно з яким постанови Ради мали ухвалюватись одноголосне, і Рада могла лише «рекомендувати», а не «призначати» військові санкції.

Нарешті, держави — учасниці протоколу зобов’язувалися взяти участь у міжнародній конференції з питання скорочення озброєнь. Коли б така конференція виявилася безрезультатною, протокол чинності не набирав. Цим установлювався нерозривний зв’язок між принципами арбітражу, безпеки, роззброєння.

Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти протокол. Його підписали десять країн, зокрема Чехословаччина й Франція. Великобританія попросила перенести обговорення на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., консерватори сформували свій уряд на зміну лейбористському. Отже, пішов Макдональд, який підтримував проект. Новий міністр закордонних справ Остін Чемберлен під впливом домініонів і за підтримки Італії дуже різко розкритикував протокол у своєму виступі 12 березня 1925 р., висунувши численні заперечення. Він ставився вкрай неприхильне до арбітражу й до економічних санкцій, які вважав неефективними. Він боявся, що Великобританія, через свій великий флот і володіння в світі, буде змушена постійно втручатися від імені Ліги Націй. Він боявся також, що не буде досягнуто скорочення озброєнь. Зі свого боку, деякі домініони несхвальне дивилися на процедуру арбітражу, якій їм довелося б підкоритися через їхню імміграційну політику. Вони не хотіли, щоб їх зобов’язували до втручання в Європі при застосуванні санкцій. Як зазначив канадський представник Дандюран: «В цій асоціації взаємного страхування від пожежі різні держави страхуються від неоднакового ризику. Щодо нас, то ми живемо в пожежобезпечному будинку, далеко від горючих матеріалів».

Нарешті, Сполучені Штати, які вбачали в протоколі новий «Священний союз», що дозволив би європейським країнам утручатися в справи Латинської Америки незважаючи на доктрину Монро, справили сильний тиск на Англію з метою настроїти її проти протоколу.

Через незгоду протокол не пощастило прийняти. Чемберлен повідомив про свою постанову в березні 1925 р. Передбачена конференція з роззброєння не відбулася. Це була відчутна поразка для системи колективної безпеки.

У грудні 1922 р. канцлер Куно запропонував, щоб Німеччина гарантувала східний кордон Франції. Пуанкаре відкинув цю пропозицію як «грубий маневр». Цю ідею підхопив, однак, англійський посол у Берліні лорд д’Абернон, який порадив Штреземанові подати союзним державам відповідний меморандум. 19 лютого 1925 р. такий меморандум їм було надіслано. В ньому пропонувалося, щоб Німеччина, Англія, Франція та Італія зобов’язалися перед Сполученими Штатами не воювати одна з одною. До цієї угоди мав бути доданий франко-німецький договір про арбітражне розв’язання всіх конфліктів. Нарешті, Німеччина гарантувала б кордони Рейнської зони, але про східний кордон уже мови не було. 20 лютого Ерріо оприлюднив цю пропозицію, заявив, що вона цікава, але не виявив ніякого ентузіазму, а Остін Чемберлен у своєму виступі 24 лютого зайняв таку саму позицію. Тим часом кабінет Ерріо повалився, і 10 квітня 1925 р. на зміну йому прийшов Пенлеве, а Міністерство закордонних справ очолив Арістід Бріан. Він займав цю посаду майже без перерви аж до січня 1932 р., залишивши її за кілька місяців до своєї смерті. Бріан мав твердий намір домогтися франко-німецького зближення. 6 червня Франція відповіла Німеччині, що ладна обговорити меморандум, якщо Німеччина вступить до Ліги Націй без особливих умов.

Штреземан твердив, що це була його власна ініціатива.

Невдовзі було, нарешті, ухвалено постанову про виведення військ із Кельнської зони. Німецький уряд, який поставив її залишення умовою для підписання договору, погодився 19 листопада подати законопроект, що дозволив йому підписати Локарнський договір і зробити необхідне для вступу Німеччини до Ліги Націй. Після палких дебатів з Національною німецькою партією Гугенберга і завдяки підтримці Гінденбурга, який недавно став президентом Республіки, закон було, зрештою, прийнято.

Німеччина висунула певні умови для вступу в Лігу Націй: маючи невелику армію, ледь достатню, щоб забезпечити внутрішній порядок, вона не хотіла бути зобов’язаною залучатися до застосування воєнних санкцій. Вона вимагала, щоб її визнали «не винною» у війні 1914 р. і «гідною» мати колонії. Вимагала вона також і постійного членства в Раді [16, c. 35-36].

Учасники переговорів у Локарно домовилися на словах по деяких пунктах. Німеччині пообіцяли постійне місце в Раді, а ставши її постійним членом, вона могла б, отже, завжди заперечити проти своєї участі у воєнних санкціях. Німецький уряд звернувся з проханням про прийняття до Ліги Націй лише 8 лютого 1926 р. Штреземан і Лютер прибули в Женеву 6 березня. Та справа провалилася через опір Бразилії. Як відомо, для будь-якої зміни статуту потрібна була одностайна ухвала Ради. Бріан із запалом підтримував Німеччину, та 5 березня його кабінет було повалено. Тоді вирішено було утворити комісію для вивчення можливості реформи статуту, в якій Німеччина мала б одне місце. Франція, Англія, Італія та Японія були постійними членами Ради. Інші держави — Китай, Польща, Бельгія, Іспанія, Бразилія — домагалися «напівпостійного» членства. В 1926 р. Іспанія та Бразилія були членами Ради, і для надання постійного місця в ній Німеччині необхідна була їхня згода. 17 травня комісія ухвалила-таки проект реорганізації Ліги Націй, згідно з яким кількість непостійних членів Ради збільшувалася з 6 до 9, а три з них одержували статус напівпостійних. Польщу таке вирішення задовольнило, але Бразилія відхилила його і заявила, що виходить з організації. Відтак для прийняття Німеччини більше не лишалося серйозних перешкод. 4 вересня Асамблея проголосувала за проект комісії, збільшивши число членів Ради до 15, з котрих 6 були постійними членами, в тому числі Німеччина. У своїй відомій промові 10 вересня Бріан вигукнув: «Хіба це не хвилююча, дуже повчальна й підбадьорлива подія, коли всього через кілька років після найжахливішої з воєн, які будь-коли стрясали світ, коли поля битв іще не висохли від крові, народи, ті самі народи, які так жорстоко билися один з одним, зустрічаються на цій мирній Асамблеї та обмінюються спільною волею співпрацювати в справі загального миру?» Під грім аплодисментів він додав: «Геть рушниці, кулемети, гармати! Дорогу примиренню, переговорам, миру».

Прийняття Німеччини до Ліги Націй приблизно через рік після Локарно знаменувало собою, як здавалося, початок ери загального зближення. В період 1925—1929 рр. усюди в світі вірили в могутність колективної безпеки і в майбутнє світу [4, c. 56].

Висновок до розділу

Отже, домовленості першого п’ятиріччя 20-х років, передусім Локарнські, були вищим політичним досягненням творців Версальського порядку, які уперше показали себе здатними не лише диктувати умови з позиції силового переважання, але і приймати з розрахунок інтереси слабкої сторони, так само як і об’єктивні потреби усього міжнародного співтовариства. Логіка і схема вироблення компромісів на кшталт локарнского могли теоретично стати моделлю для впорядкування міжнародних відносин в усіх частинах світу і Європи. Але насправді цього не відбувалося. Механізм забезпечення стабільності, розроблений стосовно франко-германским стосунків фактично набув тільки відносно вузького, субрегіонального значення. Проте, потенціалу «духу Локарно» виявилося досить для істотної стабілізації міжнародних відносин в другій половині 20-х років.

Розділ 3. Криза Версальської системи міжнародних відносин у 1930-х рр.

3.1. Вплив кризи на розвиток міжнародних відносин. Криза Версальської система в США

Перші ознаки кризи європейського порядку позначилися на початку 1930-х років. Світова економічна криза, що почалася наприкінці  1929 року, відкрила нову фазу в розвитку Версальської системи. Вона змусила провідні країни Європи сконцентрувати свою увагу насамперед  на рішенні внутрішніх проблем, а збереження стабільності міжвоєнної системи на час відійшло на другий план. Із середини 1930- х років конфліктний потенціал європейського порядку став стрімко зростати.

Криза Версальсько-Вашингтонської системи безпосередньо пов’язана з подіями в Європі, що випереджали кризові явища в інших регіонах світу як за інтенсивністю, так і за рівнем впливу на стан системи в цілому. Цей факт підтверджує тезу про переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин .

У 1922 році в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 року до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню цих режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувалися з реаліями, що склалися у світі після війни.

У 1935 році до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936 року німецькі війська вступили в Рейнську область. Події свідчили, що протягом 1933-1935 рр. Німеччина знову і цілком переозброїлась і була готова у будь-який час до агресивних дій.

До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь у Африці. У жовтні 1935 року вона напала на Ефіопію. Навесні 1936 року ця війна завершилась. Ефіопія стала німецькою колонією. Так виникає вогнище війни у Африці.

Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав стали тими довготривалими чинниками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний конфлікт на європейському континенті.

Значення Версальського договору і включеного до нього пакту Ліги було дуже зменшене утриманням США. Через надмірну впевненість президент Вільсон не запросив до американської делегації сенаторів, і в ній на п’ятеро офіційних членів був лише один республіканець — та й той не дуже помітний (Генрі Байт). Конституція ж Сполучених Штатів визначає, що договори повиннізатверджуватися Сенатом — більшістю в дві третини голосів Сенат налічував 47 демократів і 49 республіканців. Вільсон міг розраховувати на підтримку 43 демократів. Чотири інші демократи й 14 республіканців (серед яких такі визначні діячі, як Вільям Е. Борех, Гайрем В. Джонсон, Файлендер Нокс) були «непримиренні». Треба було заручитися принаймні 23 голосами інших республіканців. Більшість із них могли б прийняти договір чи то з незначними застереженнями, чи то з «поправками», які мали б на увазі відновлення переговорів із союзниками. Така була позиція голови комісії у закордонних справах Генрі Кебота Лоджа — особистого суперника Вільсона. Президент спробував підняти громадську думку й вирушив, незважаючи на свій стан здоров’я, у велике пропагандистське турне, зокрема на американський Захід. Під час подорожі він захворів і протягом трьох місяців був цілком ізольований від політичного світу. Його дружина пропускала до нього тільки добрі новини, і він не змінював своєї позиції, хоча договір міг би бути затверджений з кількома застереженнями, які Франція й Англія були схильні прийняти. Тож сталося явно незрозуміле. 19 листопада 1919 р. текст договору разом з кількома поправками набрав усього 39 голосів проти 55, бо майже всі демократи за вказівкою Вільсона проголосували проти. Вільсон сподівався, що зможе взяти справу в свої руки й доможеться, щоб договір прийняли без поправок. 19 березня 1920 р. договір отримав 49 голосів проти 35, тобто бракувало семи голосів, щоб досягти більшості в дві третини. Тоді Вільсон вирішив перетворити президентські вибори в листопаді 1920 р. на такий собі плебісцит. Його кандидат — демократ Кокс зазнав нищівної поразки від другорядного республіканця Воррена Дж. Гардінга, що побудував свою програму на гаслі «повернення до нормального життя», тобто відмови від вільсонівського інтернаціоналізму. Сполученим Штатам довелося підписати сепаратний мир з Німеччиною, Австрією й Угорщиною (серпень 1921 р.). Відсутність Америки в Женеві мала дуже серйозно датися взнаки [2, c. 105-106].

Версальська модель міжнародних відносин вступила у фазу системної кризи. Здатність і готовність її членів вирішувати спірні проблеми шляхом  переговорів; швидко зменшувалася й, навпаки, росло бажання; домагатися своїх цілей військово-силовим шляхом. У Європі стали формуватися вогнища: підвищеної напруженості, що загрожували розвалити дію системного механізму. У лідерів великих держав міцніла переконаність у тім, що забезпечувати свої державні інтереси поодинці  в сформованих умовах простіше, ніж шляхом спільних дій. З’явилися держави, які як  своє головне завдання на міжнародній арені бачили не зміцнення або модернізацію існуючої системи міжнародних відносин, а її якнайшвидший демонтаж. Деструктивні фактори Версальської моделі з кожним днем набирали все більший розмах.

Проаналізувавши причини й передумови наростання кризових тенденцій Версальської системи, зміст, хронологію й динаміку розвитку її кризи, реакцію великих держав на кризові події, а також наслідку їхніх дій для наростання кризи Версальської моделі, автор приходить до наступних висновків. Кризові моменти були споконвічно закладені в післявоєнній моделі міжнародних відносин. За вихідну точку відліку кризи Версальської системи варто прийняти ремілітаризацію Рейнської області 7 березня 1936 року. Германія вперше після закінчення Першої світової війни відверто порушила границі, закріплені у Версалі, що з’явилося істотним ударом по існуючий статус-кво на континенті.  курс, Що Позначився, Німеччини на зламування Версальської системи й відсутність адекватної реакції на нього з боку великих держав позначив початок кризи Версальської моделі міжнародних відносин.

Наступним каталізатором розвитку кризи з’явилася в липні 1936 року громадянська війна, яка розпочалась в Іспанії. Англо-французька політика невтручання завдала серйозного удару по позиціях Франції, поставила хрест на планах створення ефективної системи колективної безпеки в Європі, зіграла вирішальну роль у формуванні блоку фашистських держав.

Третьою віхою в розвитку кризи з’явився аншлюс Австрії в березні 1938 року. Роль цієї події також надзвичайно велика. З одного боку, аншлюс закріпив перехід англо-французької політики на рейки умиротворення — стратегії, що вела до руйнування Версальської системи. З іншого боку — австрійські події усунули останні протиріччя між фашистськими державами й остаточно зміцнили їх у думці про доцільність домагатися своїх цілей силовим шляхом.

Результатом такої політики стала кардинальна зміна балансу сил на континенті. Висновок Мюнхенської угоди у вересні 1938 року стало останньою, четвертої, віхою в розвитку кризи Версальської системи. Мюнхенська угода перевела кризу міжвоєнної системи у фазу її розпаду. Великобританія й Франція зволіли поступитися Центральну Європу Німеччини заради збереження миру на континенті. У результаті стратегічні й політичні позиції західних демократій виявилися серйозно ослаблені. Була ліквідована англо-французька гегемонія в Європі, знищена система військових союзів Франції, ув’язнених у різний час із іншими державами Європи. Франко-радянський пакт про взаємодопомогу був повністю знецінений. Була остаточно похована Ліга націй. Всі мирні договори були ліквідовані. Версальська система міжнародних відносин по суті перестала існувати. Нацистська Німеччина одержала найкращі можливості для подальшої експансії, у тому числі й для агресії проти Великобританії й Франції. Без сумніву можна затверджувати, що Мюнхен з’явився передоднем Другої світової війни.

Протягом  другої половини 1930- х років у Європі існували три глобальні лінії політичного розвитку. Одна лінія була спрямована на зламування європейського порядку. Нацистська Німеччина й фашистська Італія не бажали миритися з існуючим статус-кво й мали намір здійснити його корінну перебудову. Дві інші лінії повинні були стати відповіддю на виклик фашистських держав. Однак треба було зробити вибір між політикою колективної безпеки, більше ризикованої, але (у випадку успіху) і більше ефективної; і політикою умиротворення, менш ризикованої, але, як показала історія, зовсім неефективної. Протягом  усього лише двох років — 1936- 1938 років — на європейському континенті відбулося відразу трохи серйозніших криз, спровокованих тією чи іншою мірою  агресивними державами. Ні на один з них Великобританія й Франція, країни-стовпи Версальської системи, не змогли знайти адекватної відповіді. Більше того, з кожним витком кризи їхні позиції тільки погіршувалися, і, як наслідок, зростав конфліктний потенціал Версальської системи. Причину цього варто шукати в тім виборі, що був зроблений лідерами західних демократій. Назва цього вибору добре відомо історичній науці — політика умиротворення. Фатальне нерозуміння суті диктаторських режимів з боку Великобританії й Франції коштувало Європі самої руйнівної війни в історії людства [15, c. 22-23].

3.2. Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі

24 жовтня 1929 р., жахлива катастрофа спіткала Уолл-стрітську біржу. Надвиробництво, зловживання торгівлею в кредит спричинилися до масового падіння курсу цінних паперів. Численні банки й підприємства опинилися на межі банкрутства, значно зросло безробіття. Сполучені Штати припинили давати позики за кордон і повернули додому свої капітали. Криза в Америці, збігшись зі зниженням світових цін, відлунням прокотилася по земній кулі та викликала майже всюди економічну, фінансову й грошову кризу. Критичний стан досяг найвищої межі в Австрії в травні 1931 р., у Німеччині трохи пізніше, в Англії — у серпні 1931 р., у Франції — 1931 і надто в 1932 рр. Події такого розмаху не могли не справити поважного впливу на розвиток міжнародних відносин. Ми не можемо тут зробити дуже детальний аналіз цього впливу, але покажемо, як послідовно розвивалися наслідки кризи. В період 1929—1933 рр. вони ще не проявлялися дуже різко, і можна було за певного оптимізму вірити в міцний успіх колективної безпеки, в близьке повернення добробуту й міжнародного спокою.

Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи [10, c. 26-27].

У Сполучених Штатах криза, безперечно, породила «ізоляціоністські» настрої. Американці спробували подолати свої труднощі, замкнувшись в собі й залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. Тим часом з огляду на хворобу й відставку Пуанкаре (липень 1929 р.) у Франції — країні, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, — почався період крайньої урядової нестабільності. Стався справжній розпад III Республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в часи кризи. Тож роль Франції на міжнародній арені стала обмеженішою. Укладені нею союзи послабшали. Сама її імперія захиталася від заворушень, викликаних кризою, зокрема в Індокитаї в 1930 і 1931 рр. Щодо Англії, то вона намагалась подолати кризу, скасовуючи вільний обмін, девальвуючи фунт і посилюючи свої зв’язки зі Співдружністю системою «імперських переваг». Вона в такий спосіб відійшла від справ у Європі й навіть на Далекому Сході. На тлі такої ізоляції або ослаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, збільшила число безробітних у Німеччині, викликала глибоке невдоволення німецької дрібної буржуазії й створила сприятливий грунт для бурхливого розвитку націонал-соціалізму. Нацистська партія здобула великий успіх на виборах 1930 р. ще більший успіх — на виборах 1932 р., завдяки чому ЗО січня 1933 р. Гітлер прийшов до влади. В Італії криза поступово спрямувала Муссоліні на силову політику, від якої він доти ухилявся. В Японії міністр закордонних справ Сідехара — людина твердих миролюбних поглядів — починаючи з 1931 р. був вибитий з колії тиском військових і моряків, яких підтримували все дужчі й дужчі течії громадської думки.

Так економічна криза стала головною винуватицею нерівноваги, яка виникла й посилилася між глибоко миролюбними, але ослабленими великими державами й диктаторськими чи військовими режимами, які прагнули зруйнувати статус-кво нехай навіть ціною війни. Але, як уже зазначалося, все це проявлялось поступово й стало очевидним лише починаючи з 1933 р. У 1929—1933 рр. цей рух ще тільки намічався [18, c. 37-38].

Британська дипломатія упродовж майже усього післявоєнного періоду зберігала за собою роль балансира, який міг коригувати співвідношення впливів між головними гравцями на європейській сцені. Лондон мав власне бачення умов забезпечення рівноваги сил в Європі. І СРСР, і Німеччині в тій картині оптимального співвідношення можливостей материкових держав, яка малювалася британським політикам, відводилася строго певна роль. Британія не хотіла виганяти Радянський Союз з Європи, де він був потрібний, щоб стримувати амбіції Німеччини. Але вона була і проти ізоляції нацистів (на чому наполягала Франція). Ідея взаємного протиставлення континентальних країн при збереженні переважаючого впливу Лондона на стан політичних стосунків між ними залишалася наріжною для британської дипломатії. Проте під впливом перемог лівих сил в Іспанії і Франції в 1936 р., що спровокували розширення прямого втручання СРСР в західноєвропейські справи, у Великобританії запанувала думка про те, що на осяжну перспективу небезпека революції і комунізму переважує для Європи загрозу з боку Німеччини і нацизму.

Відповідно, «баланс рівновіддаленості» Британії від СРСР і Німеччини змінився: з другої половини 30-х років в політичній еліті Британії починає посилюватися вплив сил, виступаючих за перетворення Німеччини на противагу не просто Радянському Союзу, а загальній лівій, революційній небезпеці.

Франція, усвідомлюючи свою слабкість, все більше покладалася на партнерство з Британією. Від неї французьке керівництво сприйняло ідею неминучості компромісу з Німеччиною за рахунок третіх країн з метою виграти час для переозброєння. У цьому полягала суть лінії заспокоєння Німеччини. Найслабкішими в Європі були нові держави. І саме на них фокусувалися німецькі претензії. Політика заспокоєння сама по собі не була специфічно спрямована проти СРСР. Її сенс для західних держав полягав у відстроченні, якщо не запобіганні, конфлікту з Німеччиною.

Але СРСР об’єктивно був зацікавлений в збереженні протиріч між євроатлантичними державами і Німеччиною, сподіваючись теж виграти час. Він був зацікавлений в зриві компромісу Великобританії і Франції з Гітлером за рахунок малих країн. Тому заспокоєння Німеччини могло принести результати тільки за умови усунення СРСР від європейських справ. Відробіток цієї комбінації — заспокоєння Німеччини і ізоляція СРСР — визначила основний зміст політики нового консервативного кабінету, який в травні 1937 р. сформував в Лондоні Невіль Чемберлен.

Він фактично став керувати зовнішньою політикою Британії окрім свого міністра закордонних справ (Идена). У листопаді 1937 р. в Берлін був спрямований Едуард Галифакс, один з близьких Чемберлену людей, пост міністра, що займав в кабінеті, без портфеля. Той прибув в Німеччину як особистий гість Германа Геринга, але був прийнятий Гітлером. В ході бесід до зведення німецької сторони було доведено, що уряд Великобританії не заперечуватиме проти розширення території Німеччини до її «природних етнічних меж». Іншими словами, Лондон в принципі був готовий розглянути питання про приєднання до Німеччини територій, населених німцями (Судетской області, Австрії та ін.), за умови, що процес територіального перевлаштування буде мирним і узгодженим. Це означало відмову Великобританії від принципу збереження післявоєнний статус-кво в Європі.

І Великобританія, і Франція з кінця 20-х років зазнавали постійного тиску з боку виборців, які або під пацифістськими, або під соціально-політичними гаслами вимагали обмеження військових витрат. Уряди були вимушені враховувати настрої мас. Економічна депресія закріпила цю тенденцію. У результаті Франція і Великобританія на початку 30-х років скорочували військові витрати якраз в той час, коли Німеччина і Італія їх нарощували [42, c. 53-54].

На початку 30-х років Франція мала другу після СРСР за чисельністю армію в Європі. Але, як вже відзначалося, економічна криза охопила Францію саме в 1933 р. — якраз в того моменту, коли в Німеччині почалися небезпечні зміни. Спроби радикалів узяти економічну ситуацію під контроль провокували непопулярні заходи. Перемога ж Народного фронту в 1936 р. хоча і нейтралізувала потенціал соціального протесту шляхом підвищення зарплати і введенням 40-годинного робочого тижня, підірвала стабілізаційні заходи колишніх кабінетів. У результаті економічний стан країни в другій половині 30-х років був гіршим в Європі. У 1938 р. ВНП Франції був на 18% менше, ніж в 1929 р. Тільки в 1937 р. військові витрати Франції перевищили рівень 1930 м. Франція стала витрачати на оборону до 30% держбюджету, але все таки засобів було недостатньо, щоб переоснастити збройні сили. Промислове виробництво було слабкіше німецького і британського. У 1937 м. Франція могла випускати 370 літаків, тоді як Німеччина — 5 600.

Положення Великобританії теж було складним. Тільки у 1936 р., вже після війни в Ефіопії і ремілітаризації Рейнської зони, британський уряд уперше передбачив істотне збільшення військового бюджету. Але в абсолютних цифрах він поступався італійському і складав усього третина німецького. Але і це збільшення супроводжувалося запереченнями міністерства фінансів (Н.Чемберлен), парламенту, що вказував на негативну реакцію, і громадської думки. Переозброєння британської армії фактично почалося тільки в 1938 році. Крім того, британські експерти перебували під враженням від потужності ВПС Німеччини і визнавали уразливість Британських островів з точки зору можливих повітряних ударів з Німеччини. Використання сухопутної армії для дій на материку було проблематичне. І навіть за допомогою флоту Британія не могла контролювати ситуацію на європейському узбережжі, оскільки одночасно їй було необхідно тримати величезний флот в Сінгапурі для захисту колоніальних володінь. Розміри імперії переросли можливості метрополії.

Найбільш важким у зв’язку з розвитком подій в Іспанії було положення Франції. У травні 1936 р. на виборах до французького парламенту перемогли радикали, соціалісти і комуністи, які по аналогії з Іспанією об’єдналися в Народний фронт. Новий уряд очолив Леон Блюм — перший в історії Франції соціаліст на посту глави уряду. Париж турбували іспанські події, де при владі перебував режим, близький новому уряду Франції в ідейно-політичному сенсі. Анархія і безсилля іспанського уряду пригноблюючий діяли на політичну обстановку у Франції. У громадській думці виникали аналогії між подіями в Іспанії і тим, що могло статися в самій Франції.

Париж був зацікавлений мати в Мадриді дружній уряд. Між тим перемога опозиціонерів-франкістів означала б для Франції появу на її південних межах режиму, що вже вступив у дружні відносини з історичними суперниками Франції — Німеччиною і Італією. Тому поразка республіканців суперечила французьким інтересам.

В цілому світова громадська думка сприймала іспанський конфлікт як зіткнення революціонерів, комуністичних доктринерів і анархістів з традиціоналістами і консерваторами, що об’єдналися навколо армії і церкви заради відновлення порядку. Порядок, який обіцяв Ф.Франко, не подобався ні США, ні Великобританії, ні самій Франції. Але анархія і хаос, які виявилися пов’язаними з правлінням іспанського Народного фронту, лякали більше.

Блюм не міг засудити іспанських лівих, не ставлячи під загрозу союз зі своїми власними комуністами, які були солідарні з іспанськими. Але він не міг підтримати їх, оскільки уряд французького Народного фронту зробив партнерство з Великобританією основою зовнішньої політики Франції, а британські консерватори не симпатизували іспанським революціонерам.

Перемога Народного фронту у Франції ускладнила франко-британські стосунки. Хоча Блюм прагнув продемонструвати свою лояльність Лондону, більшість британських політиків відносилися до нього з недовірою. На сторінках британських газет і журналів Францію взагалі називали «напівкомуністичною» державою. В усякому разі, дві підряд перемоги «народних фронтів» в Іспанії і Франції налякали британську еліту. «Революційна небезпека», яка до того сприймалася на Британських островах як щось віддалене, тепер виявилася ближче і реальніше. Великобританія не хотіла перемоги Франка. Вона розуміла, що це може привести до створення испано-итальянского союзу, який завдасть удару по британському впливу на Середземному морі і створить загрозу британській присутності в Гібралтарі. Але і закріплення лівих в Мадриді британський уряд побоювався.

Страхи відносно «революційної небезпеки» посилював Радянський Союз. СРСР не мав безпосередніх інтересів на Піренейському півострові. Та і ідея світової революції в 1935 р. вже викликала в Москві сумніви. Але іспанська ситуація дозволяла розраховувати на виникнення конфлікту із-за Іспанії між Францією і Великобританією, з одного боку, і Німеччиною і Італією, з іншою. Москві було вигідно, щоб увага «імперіалістичних держав» перемкнулася зі сходу на захід Європи. Радянський Союз міг виграти час, необхідний для пристрою внутрішніх справ (політичних і господарських) і зміцнення стратегічних позицій на Далекому Сході. Японія нарощувала натиск в Китаї, і японська загроза здавалася в Москві реальніше за європейську.

Сталін не хотів перемоги Франка. Але він і не прагнув до занадто швидкого припинення війни в Іспанії. У Москві знали, що в іспанському лівому русі був сильним вплив троцькізму і підтримувальних Л.Д.Троцкого груп. Ці сили конфліктували з «твердими коминтерновцами», які наслідували вказівки Москви. Не було виключено, що перемога іспанських революціонерів зміцнить позиції не комінтернівського, а троцькістського крила комдвижения. Тому лінія СРСР визначалася наданням допомоги мадридському уряду в розмірах, достатніх для підтримки його боєздатності, але недостатніх для перемоги над франкістами.

Італія підтримувала Ф.Франко з прагматичних міркувань. Рим сподівався зберегти дружні стосунки, які він встановив з бунтівниками. Разом Іспанія і Італія могли успішно урівноважувати присутність Франції і Великобританії на Середземному морі так, щоб Італія, нарешті, могла мати безпечніший доступ до Африки, Балкан і островів Східного Середземномор’я, які входили в сферу італійських домагань. Муссоліні також розраховував придбати в оренду військові бази на Балеарських островах, що належать Іспанії, в Середземному морі.

Нарешті, Німеччина, подібно до СРСР, була зацікавлена просто в затяжному конфлікті, за час якого вона могла б спокійно підготуватися до реалізації своїх планів в Центральній і Східній Європі. Гітлера не дуже цікавив генерал Франко. Але Берлін був не проти підтримати режим, який, якщо і не стане явно ворожим Франції, то, принаймні, не буде нею дружнім [39, c. 24-25].

У серпні 1936 м. Великобританія і Франція обміном нот оформили свою угоду про проведення лінії «невтручання» в іспанські справи. Услід за тим про підтримку цієї політики заявили Радянський Союз, Німеччина і Італія. У вересні 1936 р. в Лондоні був створений Міжнародний комітет з дотримання політики невтручання в іспанські справи. До нього увійшли представники Великобританії, Франції, Італії, Німеччини і СРСР. Було прийнято рішення про введення ембарго на постачання зброї обом воюючим сторонам. У серпні американська адміністрація також рекомендувала компаніям США утриматися від постачань зброї в зону конфлікту.

Але на ділі ембарго порушувалося. Італія і Німеччина продовжували допомагати франкістам, переправляючи зброю в португальські порти, а звідти сухим шляхом в Іспанію. Побоюючись, що мадридський уряд ляже під тиском бунтівників, СРСР запропонував комітету з невтручання розглянути питання про встановлення міжнародного контролю над портами Португалії. Великобританія традиційно була чутлива до безпеки Португалії, узбережжя якої мало стратегічне значення для її власної безпеки. Спроба обговорення питання про Португалію на чотиристоронній основі викликала негативну реакцію Лондона. Обстановка усередині комітету з невтручання розжарилася. 23 жовтня 1936 р. радянський уряд заявив про свою відмову дотримувати угоду про невтручання і відмінив ембарго на постачання зброї мадридському уряду. На комерційній основі з оплатою у валюті СРСР став експортувати в Іспанію морським шляхом і по повітрю озброєння, літаки і техніку. У Іспанію були спрямовані радянські інструктори і добровольці чисельністю близько 500 чоловік. Дії СРСР дали привід Німеччини і Італії різко активізувати допомогу Франка.

Спроба франко-британского посередництва багато в чому була вираженням прагнення Франції зберегти крихке взаєморозуміння з Італією з питання про протистояння Німеччини в Центральній Європі. Провал проекту Лаваля і Хору позначив етичні і політичні межі, вийти за рамки яких Франції і Великобританії з властивими їм традиціями і політичними системами було досить складно, незважаючи на явне бажання французького і британського кабінетів зберегти Італію в якості партнера. Одночасно Муссоліні мав можливість переконатися, що політика з позиції сили в тодішніх європейських умовах може приносити успіх. Взаєморозуміння з Парижем і Лондоном стало втрачати для Риму своє колишнє значення.

7 березня 1936 р. німецькі війська, у черговий раз порушивши умови Версальського світу і Локарнского пакту, були розміщені на території Рейнської області. Формальним приводом для акції Берліна була ратифікація французькою палатою депутатів франко-радянського договору про взаємодопомогу, набуття чинності якого, як заявив Гітлер, означало порушення Локарнского пакту самою Францією.

Франція мала в розпорядженні достатню потужність, щоб, оголосивши загальну мобілізацію, силою змусити Берлін відвести війська назад. Згодом було встановлено, що німецькі командири мали наказ негайно відступити, якщо події приймуть саме такий оборот. Проте уряд радикал-соціаліста Альбера Сарро не робив рішучого кроку, не діставши попереднього схвалення Лондона. У свою чергу, більшість британського кабінету, включаючи Идена, висловилися за вичікувальну позицію. Франція не отримала дипломатичної підтримки. Це ще більше зміцнювало вплив і престиж Німеччини в Європі. Уважно стежачи за ситуацією, Муссоліні схилявся до думки про те, що найбільш відповідним союзником для нього в довгостроковій перспективі буде Гітлер.

Конференція представників Франції, Великобританії і Італії для обговорення німецьких справ зібралася 11-14 квітня 1935 р. Напередодні її відкриття Париж демонстративно заявив про готовність в найближчому майбутньому підписати пакт про взаємодопомогу з СРСР. Ця демонстрація, з роздратуванням сприйнята Лондоном, не сприяла франко-британскому взаєморозумінню. Конференція ухвалила підтримати запропоновану Францією резолюцію із засудженням дій Німеччини на Раді Ліги націй, що мала відбутися. Але далі за загальну констатацію справа не пішла.

Британська делегація відстоювала необхідність поступок Німеччини і вказувала на неприйнятність жорсткого тиску на неї. Лондон відхилив вимогу Парижу про застосування до Німеччини санкцій у разі, якщо порушення Версальського договору повторяться. Британський уряд вважав, що розумніше було надати Берліну потрібні їм права і одночасно спробувати залучити його в конструктивні стосунки з сусідніми державами. Інформація про стан справ в німецькій авіації переконала Лондон в неможливості перешкодити Німеччині озброїтися, якщо вона зробила на це ставку. Спроби Франції стримати Німеччину політико-правовими методами здавалися непереконливими, а підкріплювати декларації рішучими заходами Великобританія не збиралася.

Італія на конференції займала насторожено вичікувальну позицію. Муссоліні було важливо зберегти рівні стосунки і з Парижем, і з Лондоном. Він побоювався, що євроатлантичні держави можуть використовувати зустріч в Стрезі для тиску на Італію в питанні про Ефіопії. Ні французька, ні британська делегації, проте, не настоювали на детальному обговоренні цієї проблеми, перенісши його з пленарних засідань на рівень комісій експертів. Муссоліні побоювався їх провокувати. У результаті італійська делегація підтримала загальну декларацію конференції, як цього вимагала Франція, але виступила проти застосування до Німеччини санкцій, як наполягала Великобританія. З питання про санкції Францію опинилася в ізоляції.

16 березня 1935 р. в Німеччині був відновлений загальний військовий обов’язок. Одночасно було прийнято рішення про створення німецьких військово-повітряних сил. У пресі почалася відкрита пропаганда ідеї приєднання (аншлюсу) Австрії до Німеччини. Ці кроки відкрито суперечили умовам Версальського договору.

Паралізована черговою урядовою кризою, що співпала з рішеннями Берліна, Франція упустила момент для негайних енергійних дій. Проте, Франція, Великобританія, а потім і Італія направили Німеччині офіційні ноти протесту з приводу порушення Версальського договору, а 23 березня призначили проведення в р. Стрезі (Італія) спеціальної конференції трьох держав для обговорення положення, що створилося.

Але між Францією і Великобританією не було єдності. Обидві країни знаходилися в різних геополітичних умовах, і вони по-різному сприймали німецьку загрозу. Відмінність між Парижем і Лондоном полягала в тому, що в боротьбі за європейську стабільність Францію прагнула забезпечити собі максимальну військову підтримку можливо ширшого кола країн, тоді як Великобританія незмінно бажала побудови такої європейської системи, яка дозволяла б підтримувати стабільність на материку без прийняття скільки-небудь твердих і прямих військових зобов’язань Британії перед континентальними країнами, — хто б вони не були. Німецька проблема для Великобританії існувала. Але з Лондона було добре видно, що амбіції Берліна в основному торкаються материкових просторів, а не морських. Німецька експансія в першу чергу створювала загрозу для Франції, яка сама була континентальною державою [56, c. 125-126].

Британія була острівною державою, німецька потужність турбувала її в основному в частині, що торкалася військово-повітряних сил. Але найголовніше, за будь-яких обставин Британія не хотіла ризикувати залученням до війни на материку, якщо тільки це прямо не диктувалося інтересами її безпеки. Дії ж Німеччини ще не здавалися Британії небезпечними такою мірою, як Франції.

Крім всього, у Великобританії викликала сумнів ідея стримування Німеччини за допомогою союзу з СРСР. На ділі вона означала «оточення Німеччини», а воно, з точки зору Лондона, неминуче повинно було провокувати німецький реваншизм. Британію в принципі не влаштовувало перегрупування сил, в результаті якого на материку існувало б явне переважання якоїсь однієї держави або коаліції, — як у разі виникнення повноцінного радянсько-французького союзу. Мета Британії полягала в підтримці зразкової порівнянності можливостей усіх трьох провідних материкових держав, а не у формуванні антинімецького блоку в тому або іншому складі. Тому радянсько-французькі переговори по ув’язненню пакту про ненапад сприймалися в Лондоні холодно. Більше того, перспективі зближення Франції з СРСР Британія готова була протиставити свою власну готовність домовитися з Берліном окремо від Парижу.

Безпосередньо зовнішню політику Великобританії визначав міністр закордонних справ Стенлі Болдуін, що зайняв цей пост ще в уряді Макдональда. Після перемоги консервативної партії на виборах в червні 1935 р. С. Болдуін сам очолив кабінет. Він був найбільш видним представником лінії «рівновіддаленості» від взаємно супротивних материкових держав. Лояльну опозицію його курсу складали дві течії консерваторів. З одного боку, виділявся молодий Антони Иден, що займав в уряді почесний, але не первинний пост лорда-хранителя печатки. Подібно до Л.Барту, А.Иден вважав необхідним протиставити Німеччині Радянський Союз і Італію, а в ідеалі — їх разом. Погляди Идена знаходили підтримку в тій частині консервативної партії, яка групувалася навколо Уїнстона Черчіля.

З іншого боку, на Болдуіна прагнули впливати представники течії на користь компромісу з Німеччиною. У цій групі виділявся міністр фінансів в уряді Макдональда, а потім і самого Болдуіна, Невіль Чемберлен. Помірним «германофилом» в уряді вважали і Самуэла Хора, який з червня 1935 р. отримав пост міністра закордонних справ.

Зроблені заходи дозволили нацистам діяти напористо. Німеччина стала домагатися рівних можливостей в області озброєнь. Питання це обговорювалося у рамках Конференції з роззброєння. Вимоги Берліна зустріли відсіч західних держав. У відповідь німецька сторона розгорнула пропагандистську кампанію під гаслом боротьби з дискримінацією Німеччини у світовій політиці. 14 жовтня 1933 р. уряд Гітлера заявив про припинення своєї участі в роботі Конференції з роззброєння, а 19 жовтня Німеччина вийшла з Ліги націй [48, c. 51-52].

Позиція Німеччини, хоча і не цілком, була підтримана Італією. Між Римом і Берліном були встановлені тісніші дипломатичні контакти, став розвиватися політичний діалог. На відміну від Німеччини уряд Муссоліні не пішов на розрив стосунків з Лігою націй. Проте воно знизило статус свого представника на Конференції з роззброєння — з повноправного учасника Італія перетворилася на спостерігача. У Європі став фактично складатися своєрідний неформальний блок «ревізіоністських» держав, за формуванням якого із співчуттям і інтересом спостерігала ще одна, азіатська, «ревізіоністська» держава — Японія.

Питання забезпечення стабільності і обмеження військової небезпеки істотно турбували СРСР. Упродовж усієї першої половини 1933 р. радянська дипломатія домагалася популяризації своїх пропозицій про заключення спеціальної конвенції, яка б затверджувала універсальні критерії для заключення про те, чи є той або інший крок якої-небудь держави актом агресії, або він не може таким вважатися. Заключення конвенції могло б упорядкувати практику застосування статей Статуту Ліги націй, які передбачали можливість застосування санкцій проти держави-агресора, але не пояснювали, що саме розуміється під словом «агресія». Точка зору Радянського Союзу не була прийнята провідними західними державами.

Проте, 3-5 липня 1933 р. в ході Лондонської економічної конференції Радянський Союз підписав три роздільні конвенції — в основному з державами, що граничать з ним. Перша конвенція була підписана Афганістаном, Іраном, Латвією, Польщею, Румунією, СРСР і Естонією; у 1934 р. до неї приєдналася Фінляндія. Друга — Румунією, СРСР, Туреччиною, Чехословаччиною і Югославією. Третя — СРСР і Литвою. Туреччина і Румунія підписали дві конвенції, які були за змістом ідентичні. Це було пов’язано з тим, що країни Малої Антанти і Балканської Антанти підписували обидві конвенції, виступаючи не у своїй національній якості, а як учасники відповідних блоків.

Агресією визнавалися: 1) оголошення однією державою війни іншому; 2) вторгнення збройними силами хоч би і без оголошення війни; 3) напад сухопутними, військово-морськими або військово-повітряними силами на територію, морські і повітряні судна іншої держави; 4) морська блокада берегів або портів; 5) підтримка озброєних банд, які, будучи утвореними на території однієї держави, вторгнуться на територію іншого.

Критерії, узгоджені конвенціями, не були ще загальновизнаними. Але вони сприяли стабілізації стосунків СРСР з сусідніми державами. У наступні роки положення, закладені в конвенціях, знайшли віддзеркалення в багатьох міжнародних документах.

Зовнішня політика нацистського режиму визначалася пошуком шляху до реалізації завдання «національного самовизначення німців» в тому виді, як вона формулювалася Гітлером. Але в Берліні розуміли, що одномоментний ривок до мети був неможливий. Німеччина була ще слабка, і вона не могла вступити в конфлікт відразу з усіма державами, з боку яких нацисти передбачали опір своїм планам. Ресурси були потрібні для внутрішніх цілей. Уряд Гітлера хотів забезпечити собі міцну політичну підтримку усередині Німеччини. Воно змогло знайти кошти, щоб асигнувати 2 млрд. марок на житлове будівництво і спорудження нових доріг і ще 1 млрд. марок на підтримку тих з підприємців, які створювали нові робочі місця.

Дипломатія Гітлера прагнула забезпечити собі свободу маневру і ухилялася від вираження явних переваг. Лінія формулювалася гнучко. У перші роки нацистського режиму вона передбачала мирні стосунки Німеччини з усіма її сусідами на двосторонній основі, але неприйняття існуючого світового ладу в цілому. У рамках цього «подвійного підходу» Берлін зробив кроки до зміцнення своїх стосунків з країнами Центральної і Східної Європи.

Маючи на увазі «самовизначення німців», нацистський режим прагнув добитися зближення передусім з католицькою Австрією. Спершу Берлін нормалізував відносини з Ватиканом. У квітні 1933 м. Німеччина підписала конкордат з папою Пием ХI. Німецький уряд зробив ряд послаблень діяльності католицьких громадських і релігійних організацій в Німеччині, а Святійший престол обіцяв просити попередню згоду німецької влади на призначення католицьких єпископів і архієпископів в Німеччині.

Наступним кроком Гітлера була нормалізація стосунків з СРСР. Згідно з умовами радянсько-німецького протоколу від червня 1931 р. про продовження дії Договору про нейтралітет і ненапад 1926 р. між СРСР і Німеччиною, німецька сторона могла заявити про намір його денонсувати після червня 1933 р. Фактичний стан радянсько-німецьких стосунків при урядах, що передували нацистському, було таке, що відміни договору можна було чекати будь-якої хвилини.

Але 5 травня 1933 р. Гітлер ясно заявив, що Договір і протокол 1931 року діятимуть і надалі. У світі це було розцінено як ознака прагнення Берліна зберігати стабільні стосунки з Москвою. Демонстрація дружелюбності до СРСР відбувалася на тлі репресій німецької влади проти комуністів усередині Німеччини. Радянське керівництво стежило за ситуацією, але утримувалося від офіційної критики. Після того, як в 1932 р. в результаті агресії проти Китаю японські війська вийшли безпосередньо до сухопутних кордонів СРСР, примара війни з Японією не покидала кремль. Страх виявитися в умовах війни на два фронти — проти Японії в Азії і проти Німеччини в Європі — примушував Сталіна бути украй обережним [47, c. 136-137].

Отже, період відносної політичної стабілізації на міжнародній арені виявився досить коротким. Світову економічну кризу, що почалася в 1929 р. загострив і без того непрості відносини як між країнами — гарантами стабільності Версальської системи, так і між останніми і країнами колишнього німецького блоку, звівши практично до нуля усі досягнення європейських, американських і російських дипломатів.

3.3. Версальско-Вашингтонська система: позитивне значення і недоліки

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 — 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 — 1922р. Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Однак у силу внутрішнього розвитку великих держав інтереси однієї чи декількох країн починають виходити за рамки сформованого балансу сил, у результаті чого стабільність системи порушується. У випадку, якщо не вдається модифікувати систему і прийти до нового консенсусу, система руйнується. Перехід від однієї системи до іншої, як правило, супроводжується війнами. Взаємини держав усередині системи міжнародних відносин визначаються в першу чергу їхнім відношенням до існуючого балансу. Деякі прагнуть до його закріплення, інші до трансформації, треті — до руйнування. У залежності від цієї держави і будують свої відносини один з одним як союзники, чи партнери ж як супротивники. Країни, що прагнуть до підтримки рівноваги системи, називають державами-балансирами. Вони виступають гарантами збереження системи міжнародних відносин, її адаптації до нових історичних реалій».

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження[13, c. 114-117].

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об’єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

Врегулювання міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило в більш спокійній обстановці. У ході конференції у Вашингтоні (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, в основі якого лежало партнерство великих держав на базі консенсусу по військово-морських проблемах, взаємних гарантій регіональних інтересів і загальних принципів політики в Китаї. Рівновага системи закріплювалася новою роллю Японії, що хоча і була змушена відмовитися від союзу з Англією й обмежити свої домагання в Китаї і Росії, але одержала гарантії військово-морської безпеки. Таким чином, Японія виявилася в ролі основного гаранта Вашингтонської системи міжнародних відносин. Однак гарантами від японського експансіонізму могли бути тільки далекосхідні держави в співробітництві зі США й Англією, але вони (СРСР і Китай) минулого або виключені із системи міжнародних відносин, або були її об’єктом. Тому, будучи більш рівноважною системою, ніж Версальська, вона залишалася неуніверсальної, оскільки виключила зі своїх суб’єктів СРСР і Китай.

Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин. її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної стабільності у міжнародних відносинах у двадцяті роки.

Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, — визнання права на самовизначення народів, відмова від війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду європейських держав, за що довго боролися їхні народи.

Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.

Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Не було враховано, що ці народи вже скинули режими, які брали участь у розв’язанні війни. Умови миру здавались ще більш несправедливими для цих народів, тому що їх країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилась, коли ні один солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини.

Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених країн.

Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів, як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у багатьох державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з своєї волі. Німці — в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці — в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці — у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д.

Розраховувати на підтримку Версальсько-Вашингтонської системи цих народів навряд чи можна було.

Поза Версальською системою залишилась Росія, що було значним дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після її провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Таким чином, говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в міжвоєнне двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Німеччина — СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, що прагнув повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

Висновок до розділу

Отже, у 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з’явилася криза і крах системи міжнародних відносин[5, c. 94-98].

Висновки

Отже, Версальська система формувалася як перша глобальна система — у клуб великих держав увійшли США і Японія. Однак створити стійка рівновага на основі балансу інтересів великих держав архітекторам Версальсько-Вашингтонської системи не вдалося. Вона не тільки не усунула традиційні протиріччя, але й сприяла появі нових міжнародних конфліктів.

Головним стало протистояння держав-переможниць і переможених держав. Конфлікт між союзними державами й Німеччиною являв собою найважливіше протиріччя міжвоєнного часу, яка у підсумку вилилась в боротьбу за новий переділ світу. Протиріччя між самими державами- переможницями не сприяли проведенню ними погодженої політики й визначили неефективність першої міжнародної організації по підтримці з — Ліги Націй. Органічним пороком Версальської системи було ігнорування інтересів Радянської Росії. У міжнародних відносинах виник принципово новий – міжформаційний , ідейно-класовий конфлікт. Поява ще однієї групи протиріч — між малими європейськими країнами — було пов’язане з рішенням територіально-політичних питань, що враховувало не стільки їхні інтереси, скільки стратегічні міркування держав-переможниць. Сугубо консервативний підхід до рішення колоніальних проблем загострив відносини між державами-метрополіями й колоніями.  національно-визвольний рух, Що Наростало, стало одним з найважливіших показників нестабільності й неміцності Версальсько-ашингтонської системи. Незважаючи на свою нестійкість Версальсько-Вашингтонська модель не може бути охарактеризована лише в негативному ключі. Поряд з консервативними, імперіалістичними тенденціями, у ній були присутні демократичні, справедливі початки. Вони були обумовлені кардинальними змінами в післявоєнному світі: підйомом революційного й національно-визвольного руху, широким поширенням пацифістських настроїв, а також прагненням ряду лідерів держав-переможниць додати новому світопорядку більше ліберальний вигляд. На цих принципах ґрунтувалися такі рішення, як установа Ліги Націй, проголошення незалежності й територіальної цілісності Китаю, обмеження й скорочення озброєнь. Однак вони не змогли перекреслити деструктивних тенденцій у розвитку системи, які особливо виразно виявилися на хвилі великої економічної кризи 1929- 1933 гг.

Прихід до влади в ряді держав (у першу чергу в Німеччині) сил, націлених на зламування існуючої системи, став важливим фактором її кризи. Теоретично можлива альтернатива в еволюції Версальсько-Вашингтонської системи проіснувала до середини 30- х рр., після чого деструктивні моменти в розвитку цієї моделі стали повністю визначати загальну динаміку функціонування системного механізму, що обумовило переростання фази кризи у фазу розпаду. Вирішальна подія, що визначила остаточну долю даної системи, відбулося восени 1938 р. Мова йде про Мюнхенську угоду, після якого врятувати систему від краху було вже неможливо.

Кризові моменти були споконвічно закладені в післявоєнній моделі міжнародних відносин. Поява ж в 1933 році на авансцені європейської політики нацистської Німеччини, безумовно, стимулювало весь комплекс міждержавних протиріч, що спричинило   зниження стабільності Версальської системи. Однак фаза кризи європейського порядку почалася, на наш погляд, лише із середини 1930- х років, коли Німеччина й Італія відкрито взяли курс на ліквідацію мирних договорів 1919 року. Характер реакції великих держав на системоразрушающие дії цих держав обумовив суть і динаміку кризи Версальської моделі міжнародних відносин.

Варто виділити чотири рубежных події, у результаті яких відбулося різке збільшення конфліктного потенціалу Версальської системи. Традиційно за початок цього процесу беруть вторгнення італійської армії в Ефіопію в 1935 році. Дійсно, воно зіграло значну роль у наростанні кризових тенденцій Версальської системи. І все-таки  за вихідну точку відліку кризи треба, на наш погляд, прийняти ремілітаризацію Рейнської області 7 березня 1936 року. Фактично Німеччина вперше після  закінчення Першої світової війни відверто порушила границі, закріплені у Версалі, що з’явилося істотним ударом; по існуючому статус-кво на континенті. Події березня 1936 року показали, що Берлін встав на шлях насильницької зміни європейського порядку.

Наступним каталізатором для розвитку кризи з’явилася розпочата в липні 1936 року громадянська війна в Іспанії. Під тиском Лондона Париж був змушений проводити невигідну для себе політикові невтручання в іспанський конфлікт. У підсумку англо-французька лінія завдала серйозного удару по позиціях Франції й знищила можливість створення ефективної системи колективної безпеки в Європі. У той же час фашистські держави витягли максимум можливого з подій на Пиренейском півострові. Вони одержали необхідні ресурси, випробували нову військову техніку, нарешті, італо-німецька інтервенція в громадянську війну в Іспанії зіграла вирішальну роль у формуванні блоку фашистських держав.

Третьою віхою в розвитку кризи Версальської системи з’явився аншлюс Австрії в березні 1938 року. Роль цієї події також надзвичайно велика. З одного боку, аншлюс закріпив перехід англо-французької політики на рейки умиротворення, стратегії, що вела до руйнування Версальської системи. З іншого боку — австрійські події усунули останні протиріччя між фашистською Італією й нацистською Німеччиною й остаточно зміцнили їх у думці про доцільність домагатися своїх цілей силовим шляхом:

Результатом такої політики стала кардинальна зміна балансу сил на континенті. Заключення Мюнхенської угоди у вересні 1938 року стало останньою віхою в розвитку кризи Версальської системи, позначивши: одночасно початок фази розпаду, даної моделі міжнародних відносин. Великобританія й Франція зволіли поступитися Центральну Європу Німеччини заради ілюзорного шансу на збереження миру на континенті. У результаті стратегічні й політичні позиції західних демократій виявилися серйозно ослаблені. Була ліквідована англо-французька гегемонія ф у Європі; знищена системи військових союзів Франції, ув’язнених у різний час s з іншими державами Європи. Франко-радянський пакт про взаємодопомогу був повністю знецінений. Була остаточно дискредитована Ліга націй. Нацистська Німеччина одержала найкращі можливості для подальшої експансії, у тому числі й для агресії проти Великобританії й Франції.

У цілому, протягом  другої половини 1930- х років у Європі існувало три глобальні лінії політичного розвитку. Одна лінія була спрямована на зламування європейського порядку. Нацистська Німеччина й фашистська  Італія не бажали миритися з існуючим статус-кво й мали намір здійснити його корінну перебудову. Дві інші лінії повинні були стати відповіддю на виклик фашистських держав. Великим державам, що прагнуть зберегти свої позиції на європейському континенті, випливало зробити вибір між політикою колективної безпеки, більше ризикованої, але (у випадку успіху) і більше ефективної; і політикою умиротворення, менш ризикованої, але, як показала історія, зовсім неефективної.

Однак насправді   саме Гітлер зумів обдурити лідерів західних країн. Протягом 1936- 1938 років західні демократії проводили свою політичну лінію, не зрозумівши самого головного: Гітлер був експансіоністом у чистому виді, причому озброєний расовою доктриною, а Муссоліні являв собою імперіаліста, що мріяв про завоювання в масштабах величі Римської імперії. Фатальне нерозуміння суті диктаторських режимів з боку Великобританії й Франції не дозволило знайти вихід із кризи міжнародної системи й привело до її розпаду й     руйнівної віійни, що пришла за ним самим, в історії людства.

Список використаних джерел

1. Белоусова 3., Кремер И. Политика окружения Франции. // Международная жизнь. – 1960. — №7.
2. Белоусова З.С. Французская дипломатия накануне Мюнхена. — М.: Наука, 1964. – 214 с.
3. Белоусова З.В. Франция и Европейская безопасность. М.: Наука, 1976.
4. Борисов Ю.В. Советско-французские отношения 1924-1945. — М.: Наука, 1964. – 540 с.
5. Бэттлер А. Контуры мира в первой половине ХХІ века и чуть далее // Мировая экономика и международные отношения. — №1. — 2002. — с. 73-80
6. Введение в теорию международных отношений. Отв. ред. Маныкин. –М.: А.С.М., 2001. – 408 с.
7. Война и революция в Испании. 1936-1939. М.: Наука, 1968. – 228 с.
8. Волков Ф.Д. Тайны Уайтхолла и Даунинг-стрит. М.: Наука,1980. – 157 с.
9. Вторая мировая война / ред. В.Михалки, М.: Наука,1996. – 312 с.
10. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. Учебник. — М.: Логос, 2000. — 429 с.
11. Горохов В.Н. История международных отношений. 1918- 1939 гг.: Курс лекций / В.Н.Горохов. М.: Изд-во Московского университета, 2004. — 288 с.
12. Гуцал І.А. Глобалізація як провідна тенденція трансформації сучасної системи міжнародних відносин. // Нова парадигма: Журнал наукових праць/ Гол. Ред.. В.П.Бех. – Вип. 47. – К.: Видавництво НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. -13 с.
13. Даме X.F. Франсиско Франко.- Ростов-на-Дону, — 1999. – 144 с.
14. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
15. Десятсков С.Г. Формирование английской политики попустительства и поощрения агресора 1931-1940. М.: Наука, 1983. – 132 с.
16. Джордан В.М. Великобритания, Франция и германская проблема в 1918 — 1939 гг. Анализ Англо — французских отношений в период создания и проведения в жизнь Версальского договора: пер. с англ. М.: Госполитиздат, 1945. — 303 с.
17. Дюрозель Ж.-Б. «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів», К., 1995. — 903 с.
18. Европа между миром и войной. 1918 —  1939 гг. / РАН.  Ин – т всеобщей истории. Редкол.: А.О. Чубарьян ( отв. Ред.) и др. М.: Наука, — 221 с.
19. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 80с.
20. Ибаррури Д. Национально-революционная война испанского народа против итало-германских интервентов и фашистских мятежников (1936-1939) // Вопросы истории. — — №11.
21. Из истории освободительной борьбы испанского народа. М.:Наука, 1959. – 96 с.
22. История внешней политики СССР. М.:Наука, 1988. Т.1. – 469 с.
23. История второй мировой войны 1939-1945. Т.2. М.:Наука, 1974. – 512 с.
24. История дипломатии. М.:Наука, 1965. Т.3. – 322 с.
25. Коппель О.А. Основні парадигми дослідження глобальних політичних процесів // Вісник КНУ ІМВ, 2005.
26. Коппель О.А. Цивілізаційні комплекси в сучасних міжнародних відносинах. // Вісник КНУ ІМВ, 2005
27. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем та глобального розвитку в Україні. // Наукові записки Т.Х. Інститут міжнародних відносин КНУ КПВД «Педагогіка». Вип.. 29-30. – К., 2004.
28. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття. – К.: Віта, 2005. – 212 с.
29. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. – 226 с.
30. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика: Навч.пос.- К.: ФВТВ ЛТД, 2001. – 188 с.
31. Коппель О.А., Петюр Р. Близькосхідний регіон в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України. // Історичний журнал. – 2005. — №5. – с. 46-51
32. Коппель О.А., Петюр Р.В. Сучасний стан і перспективи співробітництва України з державами близькосхідного регіону. // Вісник КНУ ІМВ, 2005. – с. 36-42
33. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: Підручник/ Маркіян Мальський, Михайло Мацях,; М-во освіти і науки України, Львівський націон. ун-т ім. І.Франка . — 3-е вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2007. – 461 с.
34. Мартиненко А. Міжнародні відносини 1945 -1975 років: Навчальний посібник/ Анатолій Мартиненко, Богдан Мартиненко,. — К.: Ліра, 2007. — 359 с.
35. Международные отношения накануне второй мировой войны. Спб., 1993. – 164 с.
36. Мещеряков М.Т. Испанская республика и Коминтерн. М.:Наука, 1981. – 84 с.
37. Мещеряков М.Т. СССР и гражданская война в Испа-нии//Отечественная история. – 1993. — №3. – с. 35-40
38. Мировые войны XX века. Т.3-4. М.:Наука, 2002. – 146 с.
39. Міжнародні відносини та зовнішня політика, 1945-70-ті роки. Підручник. /За ред. В.А.Манжоли. – К.: Либідь, 2003. – 276 с.
40. Міжнародні відносини та зовнішня політика: Навчальний підручник/ Автори: В.АМанжола, М.М.Білоусов та ін.. — К.: Либідь, 1999. — 557 с.
41. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
42. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
43. 1Павленко В. М. Історія міжнародних відносин (1918-1939): Навч. Посібник . -К.: Алвія, 2008. 218 с.
44. Овинников Р.С. За кулисами политики «невмешательства». М.:Наука,1959.
45. Парсонс Т. Система современных обществ=The System of Modern Societies/ T.Parsons / Л.А. Седова (пер.с англ.), А.Д. Ковалева (пер.с англ.). — М. : Аспект Пресс, 1998. — 270с.
46. Полтавский М.А. Дипломатия империализма и малые страны Европы. М.:Наука,1973. – 244 с.
47. Поляков В.Г. Англия и мюнхенский сговор (март — сентябрь 1938 г.). М.:Наука,1960. – 96 с.
48. Прицкер Д.П. Подвиг испанской республики 1936-1939. М.:Наука, 1962.
49. Проблемы американистики: Конфликты и кризисы в международных отношениях: проблемы теории и истории. Отв. ред. Маныкин А.С. М., 2001.
50. Рыбалкин Ю. Операция «Х». Советская военная помощь республиканской Испании (1936-1939) – М. : АИРО-ХХ, 2000 . – 150 с.
51. Севостьянов Г.Н. Мюнхен и дипломатия США//Новая и новейшая история. — — №4. – с. 25-32
52. Сиполс В Л. Дипломатическая борьба накануне второй мировой войны. 2-е изд., дораб. и доп. — М.: Междунар. отношения, 1989. — 336 с.
53. Системная история международных отношений. T.l М., 2000.
54. Сориа Ж. Война и революция в Испании. М.: Прогресс, 1987 г. 2 т. – 432 с.
55. СССР, Франция и эволюция Европы в 30-е годы. М. : МГИМО,2003. – 312 с.
56. Стегарь С.А. Дипломатия Франции перед второй мировой войной. М.: Международные отношения, 1980. – 280 с.
57. Стальные мускулы : [Пер. с англ.]. — М. : Терра — Кн. клуб, 1998. — 184 с..
58. Трухановский В.Г. Внешняя политика Англии на первом этапе общего кризиса капитализма1918-1939. М.: Наука, 1962. – 384 с.
59. Цыганков П.А. Международные отношения. — М. : Новая школа, 1996. — 320 с.
60. Чубарьян А.О. Упущенные возможности и исторические уроки. // Европа между войной и миром. 1918-1939. М.: Наука, 1992. — 208 с.