Відродження духовності

Категорія (предмет): Релігія

Arial

-A A A+

1. Гетьманщина. Правління Івана Мазепи.

2. Сутність та особливості народного календаря.

Список використаної літератури.

1. Гетьманщина. Правління Івана Мазепи

Іван Степанович Мазепа народився між 1632 і 1644 роками (точна дата невідома). Він походив із українського православного шляхетського роду Мазеп-Калединських, що мали своє село Мазепинці біля Білої Церкви. Батько гетьмана під час визвольної війни 1648-1654 pp. вступив до війська Богдана Хмельницького і служив білоцерківським сотенним гетьманом. Мати походила зі шляхетського православного роду Моківських, була освіченою й відданою православ´ю жінкою, що багато робила для освіти свого сина. Овдовівши, постриглася в черниці і в 1686 р. стала ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Ця любов до православної віри й глибока релігійність були притаманні і Івану Мазепі.

Навчався Мазепа у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Пізніше став служити при дворі польського короля, і ним був посланий у західні країни вивчати артилерійську справу. Навчався у Голландії, Франції, ознайомився з Німеччиною, Італією, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, знав багато мов та зібрав велику бібліотеку.

У 1663 р., за сімейною традицією, повертається у маєток батьків. Коли Петро Дорошенко став гетьманом, пішов до нього на службу, стає його дорадником та приятелем, дослужився до рангу генерального осавула, потім писаря і виїздив з дипломатичними місіями. У 1674 р. під час поїздки до Криму і Туреччини був захоплений запорожцями і ледве не загинув. Іван Сірко його врятував і передав Самойловичу, до якого він незабаром став на службу і дослужився до генерального осавула. Все це свідчить не лише про визначні здібності та знання Івана Мазепи, але й про його уміння розпізнавати, розуміти людей, сходитися з ними. Він завоював симпатії гетьманської старшини, і вона у 1687 р. майже одноголосно висловилася за передачу йому булави.

Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана були підписані Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п´ять були новими. Хоча формально і підтверджувалися Переяславська 1654-го та Глухівська 1669 року угоди, Коломацькі статті посилювали обмеження гетьманської влади та державних прав України: гетьман не мав права без царського указу позбавляти посад генеральних старшин; старшина й козаки мали сте-жити за гетьманом і при якихось підозрілих його справах доносити на нього цареві; реєстр козаків налічував ЗО тис. чоловік. Гетьман для оборони від татар повинен був збудувати лінію фортець на лівому березі Дніпра і на річках Самарі, Орелі, Берестовій, Орчику і заселити їх українцями.

Царський уряд вперше відкрито заявив також про своє прагнення «злити» народ малоросійський з великоросійським, тобто проводити політику асиміляції українців. Гетьман і старшина мали дбати про зближення з росіянами, особливо через змішані шлюби.

Звістка про події на річці Коломак послужила сигналом до народних виступів проти старшин, чим виявлявся їх протест проти панування старшин, їх намагання закріпачувати селян і рядових козаків. Тому Мазепа вирушив прямо з табору з військом на придушення цих заворушень. Найбільш винних карав, але одночасно звернувся із закликом до населення з приводу будь-яких кривд звертатися до суду. З часом, у 1691 p., гетьман розіслав в усі полки універсали, в яких заборонялося обтяжувати посполитих селян надмірними роботами і надуманими поборами, не чинити кривд у володінні полями, лісами і сіножатями[3, c. 194-195].

Придушивши виступи селян і козаків, Мазепа розгортає підготовку до розширення боротьби з Кримським ханством. Насамперед 20 тис. козаків, обраних від усіх полків, збудували лінію фортець на берегах Самари та інших річок. Вони були заселені переселенцями з Правобережжя.

Фортеці служили базами нового наступу на Крим і визволення південноукраїнських земель, а також оборони Гетьманської держави та південних московських земель від нападів татар.

Новий похід відбувся у 1689 р. 112-тисячна російська армія, до складу якої входили і слобідські полки, під керівництвом того ж Голіцина вирушила тепер уже ранньою весною. У квітні до неї приєдналося військо Мазепи. Об´єднані війська встигли дійти до Перекопа у кінці травня. На них напав хан з усією своєю армією, але був відбитий. Однак татари винищили всю навколишню місцевість, і Голіцин побоявся вторгатися в Крим та швидко відступив до фортець на річці Самара. Він зображав цей похід як свій великий успіх. Після повернення з походу на Крим у серпні 1689 р. Мазепа з генеральними старшинами, полковниками та обслугою в кількості майже 300 чоловік прибув до Москви, щоб представитися цариці Софії та царям Івану й Петру. Делегацію Гетьманської держави Москва зустріла з великими почестями, як зазвичай зустрічала чужоземних послів. Однак у цей час відбувся переворот: Петро І усунув від влади Софію, відправив її в монастир і взяв владу в свої руки. Голіцин, її фаворит, був засланий на північ. Іван Мазепа, який вважався особою, якою опікувався і підтримував Голіцин, виявився в складному становищі. Однак він не розгубився, поїхав до Петра, який знаходився в Сергієво-Троїцькому монастирі, і зумів так сподобатися молодому цареві, що здобув його довіру, симпатію та підтримку, які тривали майже 20 років, аж до відкритого переходу гетьмана в табір шведського короля Карла XII. Цар неодноразово нагороджував гетьмана, надавав привілеї, титули і маєтки. Таким чином, становище Івана Мазепи у Москві зміцнилося, і він, повернувшись в Україну, впевнено проводив свою політику.

Однак становище Мазепи в Лівобережній гетьманській державі було складним. Зростала соціальна напруженість, невдоволення широких селянських і козацьких мас збільшенням старшинських земельних володінь, маєтків і все більшим закабаленням мас, обтяженням їх «послушенством», тобто феодальними повинностями на свою користь[6, c. 178-179].

У гетьмана було багато особистих ворогів, які інтригували проти нього й засипали московський уряд доносами. Для багатьох старшин Мазепа був чужий, зайда, «лях». Деморалізована старшина, що звикла заради своїх егоїстичних інтересів скидати гетьманів московськими руками, сприймала його як спритну людину, яка зуміла втрапила використати момент і знайти підтримку в Москві. І в середовищі селянства та козацтва Іван Мазепа не мав великого авторитету, бо його вони не могли виділити з-поміж решти нового панства, тим більше, що він спирався на нього, а не на селян і козаків.

З цього складного становища новий гетьман знайшов вихід. Тактовно, обережно і в той же час твердо здійснюючи свою політику, він зміцнив свій авторитет серед старшини, а декого із надто нестриманих противників приборкав. Щедрою роздачею маєтностей та посад розширив коло прихильників. Опорою держави він робив все зростаючу верству багатої та освіченої старшини. А про її економічну силу, освіту, культуру постійно дбав, всіляко підтримував освіту, церкву, мистецтво, особливо архітектуру. Поряд з цим гетьман продовжував утримувати старшину від надто жорстоких форм кріпацької експлуатації селянства («поспільства»), карав тих урядовців, які надмірно збільшували селянські повинності, рекомендував обмежити їх двома днями роботи на тиждень в панському господарстві. Відстоював він інтереси селян і тоді, коли московський уряд намагався залучити їх до будівництва фортець, мостів та ін. Однак внести повне заспокоєння і мир в суспільне життя, завоювати підтримку мас могла лише радикальна ліквідація зростаючого кріпацтва. На це Іван Мазепа не наважився, бо сам був одним із найбільших феодалів в Україні. Таким чином, головними завданнями для зміцнення держави він вважав формування національної еліти, соціального миру та розвитку духовної сфери. Зовнішньополітична стратегія включала в себе звільнення південноукраїнських земель та приєднання Правобережжя. В середині 90-х років XVII ст. розпочинається нова серія походів російських та українських військ на Крим з метою оволодіння Північним Причорномор´ям. Петро І розробив план війни на два фронти: російських військ проти Азова (на Дону) і російсько-українських — пониззі Дніпра. У 1695 р. відбувся перший похід. Однак без флоту і достатньої кількості артилерії Азов взяти не вдалося. А на пониззі Дніпра московсько-українська армія взяла турецьку фортецю Кизикермень та ряд інших.

У 1696 р. відбувся другий похід і облога Азова. Цар Петро І збудував на Дону флот, і при його допомозі московські війська та український 15-тисячний корпус після жорстоких боїв здобули Азов. Українські війська відіграли дуже важливу роль у взятті фортеці. Чотири роки тяглася ця кампанія. Гострими були сутички на Дніпрі та Чорному морі, де козацькі чайки нападали на кримські і турецькі береги. Війна затяглася і велась переважно зусиллями України, ситуація в якій ускладнювалася через неврожай. У 1700 р. в Константинополі Москвою і Туреччиною було підписано перемир´я на 30 років. Азов з Північним Причорномор´ям відійшов до Московської держави. Всі фортеці на Дніпрі знищувалися. Доступ до Чорного моря для Москви тепер став вільним. Однак це вже не задовольняло московського царя. Він готувався до боротьби за вихід на Балтику. Так закінчувалось для України XVII століття[9, c. 214-216].

Особа і діяльність Івана Мазепи вважаються надзвичайно суперечливими і отримали в історичній літературі неоднозначну оцінку, досить часто суперечливу. Безперечно, це один із найвизначніших і найскладніших політичних діячів України. Ним цікавилися історики, музиканти, живописці, літератори Росії, України і всієї Європи. Російський царизм, починаючи від Петра І, довгі роки і навіть століття настирливо насаджував його образ як «злодія», зрадника, сепаратиста, безпринципного й віроломного політика. При цьому замовчувався факт нечесності, віроломства, зрадництва самого царського уряду. Багаторічний тиск великодержавницької великоросійської пропаганди царизму призвів до того, що Івана Мазепу вважали зрадником не лише широкі народні маси, але й значна частина російських та українських істориків до кінця XIX ст.

Однак уже від початку XIX ст. багато українських істориків — М. Костомаров, В. Антонович, Ф. Уманець, М. Грушевський, І.Борщак та інші все уважніше вивчають і, об´єктивно аналізуючи, позитивно оцінюють особу і діяльність Мазепи. В.Антонович писав: «Коли придивитися до його діяльності, то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю».

Даючи оцінку Івану Мазепі, його діяльності, слід мати на увазі історичну ситуацію, характерні риси того часу і мотиви, що штовхнули його на розрив з Москвою і союз зі Швецією. Він став у 1687 р. проводирем українського народу, який знаходився в трагічних умовах, оточений трьома зажерливими, агресивними сусідами — Польщею, Туреччиною і Московським царством, які розшматували його на три частини і намагалися повністю роздушити та асимілювати. Очолюючи цей народ, Мазепа для успішного керівництва ним мусив проводити гнучку політику аж до найбільшого лукавства й надзвичайної утаємниченості.

Спираючись на старшину, яку збагачував, він намагався перетворити її на освічену аристократію, він зміцнював українську державність. При цьому не був жорстоким, добивався покори і поваги старшини та широких мас витонченими заходами, часто — турботою. Цей надзвичайно багатий феодал вимагав від старшини поміркованості у ставленні до селян — лише два дні панщини на тиждень. Формуючи українську аристократію, турбуючись про зростання її земельних володінь, він не став на шлях офіційного запровадження кріпосництва, і селяни мали право продавати свої землі, переходити до інших землевласників. Свої величезні багатства він уміло і щедро використовував для різноманітних політичних акцій, підкуповуючи у Москві високих чиновників, засилаючи свою агентуру у Варшаву, Бахчисарай, Константинополь, на Правобережжя. Багато власних грошей витрачав на будівництво і реставрацію церков, шкіл, шпиталів, друкарень. Він любив зброю, прекрасно нею володів, уміло воював, хоча ніколи не захоплювався війнами[1, c. 134-136].

Мазепа мав могутній темперамент, високий розум, тверду волю. Зваживши всі «за» і «проти», прийнявши рішення, він твердо проводив їх ужиття і не губився в складних ситуаціях. Після Полтави, коли шведські керівники і українські старшини впали в паніку, Мазепа, який втратив за один день справу всього свого життя, єдиний не розгубився і в свої 70 років рішуче керував відступом. І якби Карл XII реалізував його рекомендації, можливо, не було б трагедії під Переволочною. І все ж поряд з позитивними рисами Іван Мазепа мав «слабкості». Головна з них — невміння і небажання цього аристократа спиратися на маси, залучити їх до боротьби за українську державність. Йому були далекі і чужі селянство, козацтво та міщанство. А лише за їх участі спроби гетьмана і старшини врятувати Українську державу мали великі шанси на успіх.

Петро І і придворні російські історики та політики твердили, що Іван Мазепа перейшов на бік шведів з егоїстичних, корисливих цілей.

Насправді він не міг лише з корисливих цілей здійснити цю акцію. На час союзу зі шведами йому виповнилося 70 років, дружини і дітей у нього не було. Понад 20 років він обіймав гетьманську посаду і мав найбільшу владу в Україні, користувався необмежною довірою царя, отримуючи від нього найвищі нагороди, у тому числі другий в Росії орден Андрія Первозванного. А це означало, що особистих, егоїстичних мотивів в нього не могло бути. Іван Мазепа піклувався про долю Української держави, про її незалежність, якій загрожував своєю антиукраїнською політикою один із найдеспотичніших і жорстоких царів Московської держави Петро І. Шукати нових політичних союзників, щоб звільнитися від намагання Москви знищити українську автономію, гетьмани почали від Богдана Хмельницького. У другій половині XVII ст. Москва всіма силами підтримувала найбільш вірних їй кандидатів на посаду гетьмана. Отримавши булаву, вони через деякий час ставали «зрадниками». Утворилася українська політична традиція: через агресивність великодержавної політики царизму гетьмани обов’язково намагалися відірвати Україну від Росії. Мазепа не був винятком[3, c. 152-153].

2. Сутність та особливості народного календаря

Людина з початку свого існування вела певні спостереження за природою і на основі цього виник Календар.

Із давніх-давен український народ жив у сприятливих природнокліматичних умовах, серед родючих ґрунтів, розкішної рослинності та багатого тваринного світу.

Природа завжди була в основі матеріальної та духовної культури наших пращурів, постійно одухотворювалась у їхній свідомості і поставала в народних уявленнях Матір'ю-Берегинею. Відповідно і ставилися вони до природи по-синівськи шанобливо і дбайливо, а будь-яку діяльність у ній узгоджували з її законами.

Український народ споконвічно хліборобський. Впродовж століть він виробив велику хліборобську культуру, яка позначилася на його психології, характері, світогляді.

Творець ранньої культури нашого народу — народний календар зібрав за всю історію розвитку і хронологічно систематизував почуття, віру, прагнення, життя та ідеали наших пращурів.

Народний календар — це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народні традиції і звичаї адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явищ у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей.

В основі народного календаря лежить землеробський (аграрний) календар. Крім цього, розрізняють також церковний календар, календар погоди, родинний календар.

Народний календар місяць за місяцем, тиждень за тижнем, нерідко день за днем передбачає відповідно до конкретних умов даного регіону всі сторони і види хліборобської праці, особливості життя, зміни в природі (це функція календаря як прогностика).

Народний календар — це енциклопедія знань про життя людей праці, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

Знайомлячись із педагогікою народного календаря, учитель може оволодіти глибокими знаннями історії релігії, церкви, що дасть змогу всебічно використати виховний потенціал народного календаря.

Українські календарні традиції, звичаї, обряди є тим цементуючим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ідентичність. Саме календарна обрядовість допомогла народу єднатись і зберегти його самобутній національний дух, вижити і розвиватись[7, c. 184-187].

Календарна обрядовість, звичаї українського народу, з погляду багатьох дослідників, явище феноменальне. Багатовікове перебування наших земель під владою сусідніх держав не завадило українцям зберегтися як великій нації, ще й витворити світового рівня матеріальні та духовні цінності. Етнічна своєрідність нації, безмежна воля до самозбереження, природні та біологічні фактори допомогли нашому народу знайти сили для відродження. Українців упродовж століть гартували і єднали народні звичаєві традиції. Саме вони допомогли зберегти національну своєрідність і допоможуть самовідновитися. Звичаї самі по собі не народжуються. На їх формування впливають природно-географічні фактори. Зручне географічне розташування, помірний клімат створили всі умови не тільки для формування характеру та психіки, але й для формування обрядів, що супроводжуються поетичністю, м'яким і лагідним характером етносу. Українці як етнос сформувались задовго до прийняття християнства, на всій території України була високорозвинена звичаєво-обрядова культура. Боротьба християнства з дохристиянськими звичаями призвела до двовір'я (своєрідний дуалізм) народу. Саме завдяки цьому пощастило зберегти колядки й щедрівки, вертепи, веснянки, гаївки, свято Купала та ін. Паралельно з церковно-вселенською співіснувала національна обрядовість.

Як стверджує у своїй книжці "Місяцелік" Василь Скуратівський, в давні часи початок зимового літочислення іменувався "студнем". В Іпатіївському літописі (1118 р.) цей місяць називають "грудень" — "нерівний, покритий грудками шлях". У різних регіонах зустрічаються назви місяця "хмурень", "стужайло", "мостовик", "трусим" тощо. Поляки", білоруси називають цей місяць — "грудзень", сербохорвати — "грудан", словаки — "груден". На Закарпатті місяць називали "мочавець" (вологий, мокрий) та андріїв (від свята Андрія Первозванного — 13 грудня).

В європейських мовах збереглося давньоримське означення "децембер" (десятий місяць року).

На 22 грудня припадає зимове сонцестояння, за яким визначають астрономічний початок Зими. Всі дохристиянські вірування европейських народів пов'язували з ним "народження сонця", "родини сонця". "сонцеворот", "ріст сонця". Тому 25 грудня свято Спиридона називали ще й Спиридон-сонцеворот. В цей вечір наші пращури прогнозували погоду на наступний рік. Із розрізаної навпіл цибулини відбирали 12 пелюсток (починаючи із зовнішньої і до середини), що символізували кожен місяць року, насипали в середину кожної пелюстки однакову кількість солі (маленьку ложечку) і залишали до ранку. Вранці спостерігали як помокріє сіль у кожній пелюстці цибулі. Якщо сіль мокра, значить цей місяць в наступному році буде мокрий, суха — суха погода переважатиме в цьому місяці.

Такі прогнози на погоду наступного року робили в цю ніч данці, голландці. Вони розрізали свіжий огірок на дванадцять кружалець і теж посипали однаковою кількістю солі. Прогноз — такий же.

Наші пращури вважали, що погода кожного наступного дня від Спиридона (25 грудня) відповідає характерові погоди всіх дванадцяти місяців. Тому протягом 12 днів запам'ятовували погоду.

Ретельно велись спостереження за зміною в погоді (через кожну годину). Для хліборобів це було важливо, щоб завбачити погоду на весь рік.

В Київській Русі календарний рік починався 1 березня. Наші пращури вважали, що початок новолітування має збігатися з весною, з пробудженням і розквітом природи. Зображені на ритуальному глеку, що знайдений поблизу села Ромашки (Рокитнянського району Київщини) і датується IV століттям, візерунки і малюнки, які повторюються ритмічно, вченими розшифровуються не інше, як стародавній слов'янський календар. Цей стародавній календар теж започатковує відлік часу з весни.

Прихід весни пов'язували із святом Явдохи (1 березня за старим стилем, 14 березня за новим стилем). "Яка Явдоха — така весна", говорять народні прикмети.

Перший свист байбака теж вважався у наших предків однією з ознак приходу весни. Важливою прикметою був приліт птахів з теплих країв. Першою здебільшого прилітала вівсянка, і тому почувши її спів, селяни вкладали в цю мелодію свої слова: "Покинь сани, візьми віз, викинь шубу й з печі злізь!".

Астрономічне явище — весняне рівнодення 21-22 березня, теж було однією з дат настання весни. В цей період закликали весну і птахів. За народними звичаями Поділля, Київщини, Полісся в сім'ї пекли з тіста 40 "жайворонків", "голубів" і діти просили матусю: "Дозволь мати весну закликати!". Число 40 символізувало пам'ять 40-ка мучеників (22 березня за християнським календарем свято 40 святих мучеників, християн). За народними прикметами, якщо в цей день кине 40 лопат снігу — то весна дружньо вступить у свої права і буде з хорошою погодою[10, c. 116-118].

Селянина завжди цікавила літня погода. Від того, якого вона буде, значною мірою залежала доля врожаю; посуха накликала недорід, а часто дощі чи град — вимокання й побиття збіжжя. Ось чому протягом зими й весни люди ретельно стежили за погодою в окремі дні і тому народний прогностик всіяний чисельними завбаченнями, Останнім весняним прогностиком на літаю погоду був день Святого Мокія — 24 травня. Майже на всьому терені України ним завбачували, якою буде погода протягом літа. Якщо в цей день йтиме дощ, то мокрих чекай жнив. "Мокіїв день мокрий, все літо буде мокрим". "Якщо ва Мокія падає дощ, то буде сорок днів падати". Монастирські хлібороби користувались прогнозом березневих днів з вранішнім інеєм — через 90 днів у червні буде дощ. Який березень — такий червень. Якщо березень був сухий, без інею і густих туманів, а на Мокія і весь тиждень Мокіїв теж було сухо — чекай засухи.

Після перших холодних днів осінь приходить розкішна, жовта і тепла. Вересневий час — сім погод у вас. Так говорить народ про перший місяць осені. У вересні покоротшали дні, прирівнюючись до ночі. 22 вересня — день осіннього рівнодення. Погустішали тумани, заблищало павутиння. Опівдні по-літньому тепло, навіть іноді гаряче. Давня назва вересня — "руєн" пов'язана з жовтим кольором осені, "ревун" — з дощами та недогодою, "рюїн" — з гоном, ревом оленів, "хмурень" — із зменшенням сонячного місяця осені безпосередньо зв'язана з буйним цвітінням вересу. У білорусів — "вересєнь", поляків — "вжесєнь", "місяць вересу" (з литовської), в латиській — "місяць цвітіння вересу".

З прийняттям християнства на Русі тижневий відлік часу придбав назву седмиці. У церковному календарі це так зване седмичне коло. Народна назва — тиждень — "той же день", що сім днів тому. Народ розшифровує назву днів тижня так:

Неділя — не для діла.

Понеділок — перший день на неділі.

Вівторок — другий день на неділі (вторий).

Середа — середина тижня.

Четвер — четвертий день на неділі.

П'ятниця — п'ятий день на неділі.

Субота — з давньоєврейської "шабат" не трудовий день, а звідси "шабат" — кінець тижня[9, c. 129-130].

З давніх часів кожен день тижня мав свою характеристику і особливості — "легкі" та "важкі", "чоловічі", "жіночі". Ними регулювали виробничу діяльність, відпочинок та побутові взаємини. І це не якась забаганка чи містифікація — за кожним таким віруванням стоїть довголітній досвід, що здобутий з практичних узагальнень не одного покоління людей.

Духовний мікросвіт наших пращурів складався з таких уявлень про дні тижня.

Понеділок — перший у ряді буденних днів тижня. З позиції першого — "як почнеш — теж буде цілий тиждень". В Україні повсюдно пам'ятали, що понеділок — важкий день, тому важливі роботи цього дня не розпочинали. Але вірили, що розпочата цього дня шевська робота скоро буде виконана. В Україні існував звичай "понеділкувати", за яким заміжні жінки не працювали, звільнялись гід родинних і господарських обов'язків, брали участь у сходках, відвідували жіночий гурт і родичів. Жінки і дівчата по понеділках постили. "Котра дівка постить у понеділок, до року віддасться". А заміжні жінки постили заради щасливого сімейного життя. Всі пости (крім різдвяного) починаються з понеділка. Селяни вірили, що в понеділок не можна нічого позичати. За великий гріх вважали одягати в понеділок нову сорочку (буде напасть).

У понеділок світ заснувався. На думку М. Грушевського, вірування в святий понеділок, який допомагає легко помирати, тому й постили. Вірили, що в понеділок народжуються віщуни і знахарі. Якщо в понеділок у сім'ї зчинилась сварка, то буде цілий тиждень. Німці вважали, що в понеділок не можна витрачати грошей, бо будуть "спливати з рук". Не варто в цей день виїжджати в дорогу — трапиться нещастя. Як у понеділок мастити хату. то будуть вестися таргани.

Вівторок — другий день тижня. Вівторок — початків сорок: починали всі важливі справи. Чоловічий (легкий) день. Оселю закладали у вівторок. У вівторок садили гарбузи та огірки (вродить сорок). Вагітні жінки у вівторок остерігалися важкої праці. Діти, що народились у вівторок — "будуть геніальними". Вівторок називали днем, коли "світ заснувався" і тому добрий для оранки, сівби, жнив, возовиці.

Середа — третій день тижня, його середина. Оскільки пісний день, то вважався нещасливим. "Добрі ви гості, та в середу трапились". Жіночий день. Добрий для ворожіння. У середу Бог створив сонце, місяці і зорі.

Четвер — четвертий день тижня. Вважається легким, щасливим чоловічим днем. Сватання здебільшого приурочували на четвер. Вірили, що багаті народжуються у четвер. За народними віруваннями саме в цей день Бог створив усі планети. На Білоцерківщині вважають, що у четвер можна все робити, окрім побілки. У четвер до сходу сонця добре примовляти чи замовляти — допоможе. На Поліссі вважали четвер несприятливим для садіння овочів, заготівлі сала, масла, "бо черви з'їдять". Народ каже: Хто в четвер скаче, тої в п'ятницю плаче. Згодюсь я тоді, не тепер, то в четвер.

П'ятниця — п'ятий день тижня; Жіночий день, тяжкий. Особливо для жінок. Вірили, що проти п'ятниці всі сни віщі. На Поліссі жінки в цей день не ткали і не пряли, а галичани — не місили тісто, подоляни — не білили в хаті. Особливо остерігалися п'ятниці вагітні жінки, оскільки по святах, п'ятницях та неділях — "не вільно нічого робити, ані пити, ані прясти, ані прати, бо це спроваджує велике нещастя на дитину".

Велику гріховність накликали на себе ті, хто зважувався співати — "бо в цей день Христос помер". Віруючі люди весь рік говіли по п'ятницях. Вважаючи, що зачата дитина в п'ятницю, народиться сліпою чи з іншими фізичними вадами. У п'ятницю йти свататись — буде вдача. Народні прислів'я про п'ятницю: Довша п'ятниця, як неділя. П'ятниця — кому що трапиться. Хто в п'ятницю скаче, той у неділю плаче. Хто в п'ятницю сміється, той у неділю буде плакати. Про людей, які змінюють часто свою думку, кажуть: "У нього сім п'ятниць на тиждень", чи "У тебе десять п'ятниць на тижні".

Субота — шостий день тижня. Кінець трудового тижня. У єврейського народу та в арабів субота — це святковий (вихідний) день, в інших народів і в українців — це буденний день. Це день для завершення всіх робіт, що розпочалась протягом тижня, тому не розпочинали нових робіт, крім зажинків і закладин хати. На суботи припадають і поминальні дні. Найвідоміші з них Хомина, Переддмитрова, Передкузьмина, Передмихайлова, а також поминальні суботи перед М'ясницями і Трійцею. Найбільше дійств пов'язано з Дмитровою суботою ("Дідівські суботи), "Осінні діди"). Осінній Дмитро (8 листопада) завершує хліборобський рік. За повір'ям він замикає землю і передає права зимі, але ключі тримає при собі, поки за ними не прийде весняним Юрій (6 травня). Наприкінці тижня годилося змити голову та облити тіло — "бо в суботу й ведмідь умивається", причепурити в хаті, помазати долівку та припічок, зодягти чисту білизну, а малих дітей до року в білу сорочечку — "щоб лучче росли". Ввечері, коли в церкві дзвонили дзвони, вчили ходити немовлят. Був звичай щосуботи, перед заходом сонця голитися парубкам та чоловікам, а дівчатам розчесати волосся. Народ про суботу: "Субота — й вся робота", "Субота — не робота, а в неділю нема діла", "Субота — кінчається робота", Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж".

Неділя — сьомий день тижня, вихідний день, свята неділя. Найстарша днина в тижні. Працювати не можна, не можна пити горілки, їсти й спати вранці до служби Божої. Чумаки вирушали в дорогу в неділю. Народжені діти в неділю мають бути пристрасними[4, c. 204-206].

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.