Відтворення основних фондів

Категорія (предмет): Фінанси

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Відтворення основних фондів.

1.1. Форми і методи відтворення.

1.2. Визначення ефективності.

2. Організаційно-економічна характеристика.

2.1. Загальна характеристика ТОВ “Буддеталь” та організаційна структура управління.

2.2. Аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища ТОВ “Буддеталь”.

2.3. Основні економічні показники виробничо-господарської діяльності.

2.4. Класифікація і структура основних фондів ТОВ “Буддеталь”.

Висновки.

Використана література.

Вступ

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого використання діючих основних фондів і виробничих потужностей підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, – дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і його управління. Підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

В сучасних умовах господарювання і формування ринкової економіки важливого значення набуває економічна оцінка і аналіз показників ефективності відтворення, яка проведена у першому розділі даної дипломної роботи.

Нагромадження і оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства країни здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.

Безперервний процес виробництва вимагає постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці у натурі є їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації перш за все активної частини основних фондів, тобто періоду функціонування у виробництві відповідно до їх первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення і використання знарядь праці.

При простому відтворенні засобів праці розмір їх зміни практично повинен дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а при розширеному відтворені – залежить не лише від нормального строку експлуатації, але й темпів щорічного збільшення обсягу основних фондів.

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, у відповідності з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види.

Співвідношення між окремим групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовуються для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними з них є ті, що характеризують ступінь заборгованості, ліквідності та активності підприємства.

Прибуток (доход) і рентабельність як основні показники фінансових результатів не можуть повністю характеризувати фінансовий стан підприємства і можливі тенденції його зміни. Останній істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за даними балансу – підсумкового синтетичного документу про наявність використання коштів на певну дату (кінець кварталу, року).

1. Відтворення основних фондів

Під терміном “основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з моральним або фізичним зносом. Просте і розширене відтворення основних робочих фондів відбувається у безперервному процесі здійснення взаємозв’язаних різних його форм – ремонту, модернізації та зміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів слугують постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.

1.1. Форми і методи відтворення

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним спрацюванням) основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості – економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання. Особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв’язку з цим відокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів [12, ст.173].

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і нормативної величини з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, розраховуваного за формулою:,

где В0,В1 – повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці; П0,П1 – відповідно продуктивність тих же засобів праці або витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядб праці, що експлуатуються понад 10,15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами старіння засобів праці та формами їх відшкодування існує певний взаємозв’язок (рис. 1.1.1).

Під терміном “амортизація” основних фондів і нематеріальних активів, згідно з Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизації відрахувань, установлених законодавством [28, ст.28].

Амортизації підлягають витрати на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання; самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, що були зайняті на виготовлення таких основних фондів; проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшої реалізації іншим платникам податку чи їх використання у виробництві інших основних фондів, призначених для подальшої реалізації іншим платникам податку.

Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду у такому розмірі:

Група 1 – 5 відсотків;

Група 2 – 25 відсотків;

Група 3 – 15 відсотків.

Суми амортизаційних відрахувань вилученню до бюджету не підлягають.

Для амортизації нематеріальних активів застосовується лінійний метод, за яким кожний окремий вид нематеріального активу амортизується рівними частками виходячи з його первісної вартості з урахуванням індексації протягом строку, який визначається платником податку самостійно виходячи із строку корисного використання таких нематеріальних активів або строку діяльності платника податку, але не більше 10 років безперервної експлуатації [7, ст. 167].

Амортизаційні відрахування провадяться до досягнення залишковою вартістю нематеріального активу нульового значення.

Щорічна індексація балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою:

де І(а-1) – індекс інфляції року, за результатом якого проводиться індексація. Якщо значення Кі не перевищує одиниці, індексація не провадиться.

У разі коли застосовується коефіцієнт індексації, капітальний доход вираховується у сумі, що дорівнює різниці між балансовою вартістю відповідної групи основних фондів, визначеною на початок звітного року із застосуванням коефіцієнта індексації і балансовою вартістю такої групи основних фондів до такої індексації.

Зазначений капітальний доход належить до складу валових доходів платника податку кожного звітного кварталу року в сумі, яка дорівнює одній четверті відсотка річної норми амортизації відповідної групи основних фондів від суми капітального доходу такої групи.

При застосуванні прискореного методу амортизації коефіцієнт індексації не застосовується.

Платник податку може самостійно прийняти рішення про застосування прискореного методу амортизації основних фондів групи3, придбаних після набуття чинності цим Законом за такими нормами:

1-й рік експлуатації – 15 відсотків;

2-й рік експлуатації – 30 відсотків;

3-й рік експлуатації – 20 відсотків;

4-й рік експлуатації – 15 відсотків;

5-й рік експлуатації – 10 відсотків;

6-й рік експлуатації – 5 відсотків;

7-й рік експлуатації – 5 відсотків.

Зазначене рішення не може бути прийняте платниками податку, що випускають продукцію, ціни на які встановлюються державою.

Облік таких основних фондів ведеться окремо по кожному об’єкту. Амортизаційні відрахування нараховуються на балансову вартість таких об’єктів, яка дорівнює їх первісній вартості, збільшеній на суму витрат, пов’язаних із поліпшенням таких фондів, у порядку, передбаченому законодавством.

Платники податку мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрати пов’язані з поточним і капітальним ремонтом, реконструкцією, модернізацією, технічним переозброєнням та інші види поліпшення основних фондів.

З огляду на існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно не виправданою.

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану його технічного розвитку без розширення існуючих виробничих площ комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, модернізації та заміни фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства являє собою здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнування виробництва. За необхідністю можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти. До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, подальша експлуатація котрих визнана недоцільною. Під розширенням діючого підприємства прийнято розуміти спорудження за новим проектом його другої та наступних черг, додаткових виробничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва відносяться спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, що проводиться на нових майданчиках та за затвердженим початковим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств виступають як взаємопов’язані та доповнюючі один одного елементи єдиного відтворювального процесу. Найбільш ефективне його здійснення неможливе без запровадження до певної міри централізованого вирішення окремих зв’язаних з ним питань та вибору пріоритетних форм розширеного відтворення основних фондів. Практика господарювання впродовж багатьох років свідчить, що для переважної більшості підприємств різних галузей народного господарства України з огляду на економічну та соціальну ефективність наслідків пріоритетними формами нарощування до необхідних розмірів виробничих потужностей і підвищення технічного рівня виробництва є технічне переозброєння та реконструкція діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво економічно доцільне за умови вичерпання можливостей нарощування потужностей на діючих підприємствах, а також при організації виготовлення принципово нових видів продукції та надання відсутніх раніше послуг, неможливості підтримувати на належному рівні екологічну безпеку виробництва [12, ст.173].

1.2. Визначення ефективності

Скорочення строків експлуатації машин і устаткування, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, – обумовлює збільшення собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, вимагає більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Продовження періоду функціонування машин і устаткування дозволяє зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього направляти більше ресурсів для розширеного їх відтворення, але викликає зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, значне збільшення видатків на їх утримання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування повинні бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом всього періоду функціонування.

Система показників, яка всебічно може характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки: перший – показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий – показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів (рис. 1.2.1.)

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Існуюча система показників ефективності відтворення основних фондів вимагає удосконалення з огляду методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці [12, ст.186].

Зокрема коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їх наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття – відношення обсягу вибуття основних фондів до їх наявності на початок року, що унеможливлює зіставлення цих відносин показників. Тому визнання коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їх вартістю слід вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів – екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих та спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці.

Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, але й передачу певної їх частини їх балансу одного підприємства на баланс іншого. Поряд з цим у системи показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нових: коефіцієнт інтенсивного оновлення; коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів.

Показники. Що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об’єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення і охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них зрозуміла за їх назвою. Показники, зміст яких нечітко відображений у їх назві, характеризують ось що:

— Коефіцієнт змінності роботи устаткування– відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до числа встановленого устаткування;

— Напруженість використання устаткування– випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

— Коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування – відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної продуктивності відповідного устаткування.

Протягом останніх років на більшості підприємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних процесів.

Коефіцієнти оновлення і вибуття машин і устаткування , тобто найбільш активної частини основних фондів на промислових підприємствах коливаються в межах відповідно 5-6 та 2-3% загального їх обсягу, а коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50-55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично спрацьованих та технічно застарілих його одиниць. Саме цим в першу чергу спричинюються нагальне завдання прискорення та підвищення ефективності відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних засобів праці. В сучасних умовах слід запровадити реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

— всебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, радикальна перебудова його структури з метою максимально можливого задоволення власного народногосподарського попиту на достатньо широку номенклатуру різних видів машин і устаткування, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки та закінчених систем машин, розробка і організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виготовлялися або імпортувалися з інших країн;

зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках науково-технічного прогресу, форсованому розвитку перш за все наукомістких виробництв, істотному підвищенню техніко-організаційного рівня та соціально-економічної ефективності виробництва на підприємствах різних галузей народного господарства;

В умовах недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів вагомого значення набуває модернізація діючого виробничого устаткування, котра означає його удосконалення з метою запобігання техніко-економічного старіння і підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог виробництва.

Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує їх продуктивність на 30-50%, а пов’язані з нею витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий же, як і витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна користуватися формулою поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість видатків на капітальний ремонт відповідного устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і модернізацію, здійснюваних одночасно,,

де М – витрати на модернізацію. При цьому величини a,bіSe, що входять у цю формулу, треба визначити за даними модернізованої та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного щорічного обсягу заміни засобів праці передбачає:

1. Встановлення оптимальних строків експлуатації відповідних їх видів;

2. Розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів.

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів того чи іншого підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному розмірі виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машини і устаткування протягом доби, місяця або року, тобто їх екстенсивного завантаження. А з другого, – від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання основних фондів підприємства за їх змістом та призначенням умовно можна поділити на дві групи: перша збільшення екстенсивного завантаження; друга – підвищення інтенсивного навантаження. Виділені групи складають головні напрямки більш ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих заходів, або шляхів (рис 1.2.2.).

При цьому треба визначити, що екстенсивне завантаження можна підвищувати до певного рівня, а інтенсивне не є таким вичерпним, а також те що здійснення заходів екстенсивного напрямку не потребує капітальних витрат, а для інтенсивного потрібні певні інвестиції, але вони швидко окуплюються за рахунок одержуваного внаслідок цього додаткового економічного ефекту.

2. Організаційно-економічна характеристика

2.1. Загальна характеристика ТОВ “Буддеталь” та організаційна структура управління

“Буддеталь” є підприємством з колективною формою власності, це товариство з обмеженою відповідальністю, яке має уставний фонд, поділений на декілька частин. Його учасники несуть відповідальність по боргам у межах їх вкладів.

У випадках, що передбачені документами, учасники які не повністю внесли свої вклади відповідають по зобов’язанням товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

Виконавчим органом товариства є дирекція. Дирекція – це колегіальний орган, директор – одноособовий. Виконавчий орган товариства має право розглядати всі поточні питання, що виникають у процесі діяльності фірми, за виключенням тих питань, що відносяться виключно до компетенції зборів учасників. Воно може передати частину своїх повноважень виконавчому органу.

Виконавчий орган підпорядкований зборам учасників і організує виконання його рішень, а також він немає права приймати рішення, обов’язкові для учасників товариства.

Директор має право без доручення виконувати свої дії від імені товариства: укладати договори, представляти інтереси товариства в установах, організаціях, державних органах і виконувати інші обов’язки.

Для характеристики підприємства необхідно визначити цілі та задачі. Ціль визначається багатьма факторами, в тому числі її структурою, методами діяльності, характером внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Вона лежить в основі критеріїв, за допомогою яких приймаються рішення і оцінюється ступінь їх реалізації. Ціль представляє собою сильний мотиваційний засіб для працівників-бо успішне її досягнення забезпечить їм визначену матеріальну винагороду [1, ст.36].

Коло великих цілей групують ентузіасти, що сприяє формуванню сприятливого морально-психологічного клімату в колективі. Загальна ціль конкретизує статус організації і забезпечує напрямки та координацію для розробки більш конкретних цілей і стратегій на різних організаційних рівнях.

Загальноорганізаційні цілі визначаються на основі цілей організацій, які входять в організацію, і тих цінностей, на які орієнтується її керівництво. До них ставляться особливі вимоги.

Ці цілі повинні бути конкретними, що дає змогу для прийняття рішень і оцінити хід робіт по їх виконанню. Якщо вони з яких-небудь причин перевищують можливості організації, то діяльність організації з їх виконання може зайти в глухий кут, тобто привести до катастрофи.

Організація, по визначенню, це — група людей з усвідомленими загальними цілями. Організацію можна розглядати як засіб досягнення цілей, який дозволяє людям виконувати колективно те, що вони не можуть виконати індивідуально [20,с.89]. Основна загальна мета організації, що є чітко вирізненою причиною її існування, визначається як її місія. Цілі розробляються для здійснення цієї місії. Значення відповідної місії, яка формально виражена і ефективно представлена співробітниками організації, неможливо перебільшити. Розроблені на її основі цілі є критеріями для всього наступного процесу прийняття управлінських рішень. Якщо керівники не знають, яка основна мета їх організації, то в них не буде логічної точки відліку для вибору найкращої альтернативи. Місія деталізує стаж фірми і забезпечує напрям і орієнтири для визначення цілей і стратегій на різних організаційних рівнях. Формулювання місії організації повинно визначати:

а) задачі фірми з точки зору її основних послуг або виробів, її основних ринків і технологій. Іншими словами, якою підприємницькою діяльністю займається фірма;

б) зовнішнє середовище по відношенню до фірми, що визначає робочі принципи фірми;

в) культуру організації. Якого типу людей приваблює цей клімат? [20, с.262].

Визначимо причини виникнення та місце на регіональному рівні. ТОВ “Буддеталь" була організована 12.08.94р. Організація здійснює свою виробничу діяльність на принципах госпрозрахунку, має свій самостійний баланс, розрахунковий рахунок. В своїй діяльності керується законами України, Постановами ВРУ, Указами КМУ, постановами, розпорядженнями, а також установчими документами, розпорядженнями та іншими нормативними актами і діючим положенням.

Місія ТОВ “Буддеталь” визначається його основними завданнями: здійснення виробничої діяльності; впровадження у виробничі процеси прогресивних технологій, нової техніки і передового досвіду; здійснення контролю та проведення документальних ревізій та перевірок.

Загальна структура організації створюється або проектується в першу чергу, а потім вже формулюються завдання, визначається вплив економічних обставин, політика і тактика організації та взаємовідносини влади.

Задача – це те, що потребує виконання. Для того щоб задача була виконана, необхідно чітко визначити об’єм засобів необхідних для досягнення результату, якого хоче досягти організація в процесі реалізації своїх цілей до певного періоду [6, ст. 96].

Для визначення реальних задач організацій необхідно детально проаналізувати і продумати наступне:

1. Детально вивчити ринок і особливо ті сектори, на яких здійснює або буде здійснювати свою діяльність організація;

2. Вивчати діяльність конкурентів і передбачати їх плани;

3. Вміти перерозподіляти кошти, в ті сфери діяльності, які будуть сприяти вирішенню задач організації;

4. Мати інформацію про нововедення [2, ст. 49].

Підприємство випускає збірний железобетон, бетонні вироби, бетон товарний, суміш товарна, приблизна номенклатура калькуляційних статей витрат відображена у Додатку 2.

У відповідності з виробничою структурою підприємства формуються органи управління дільниць, цехів та підприємства в цілому. Одночасно з цим поділ праці в сфері управління зумовлює відокремлення однорідних робіт за функціями управління та зосередження цих робіт у підрозділах апарату управління. Отже управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та функціональний. Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом.

Функціональний – допомагає лінійним керівникам виконувати функцій управління своїм підрозділам. Між лінійними керівниками і посадовими особами апарату управління виникають певні організаційні відносини. Сукупність лінійних і апаратних органів управління та відносини між ними утворюють системк управління підприємством.

Організаційна структура управління – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів [7, ст 235].

В організаційний структурі управління кожний її елемент має своє певне місце та відповідні зв’язки, які і забезпечують їх взаємодію. Зв’язки наведених елементів системи управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління. Ці зв’язки з’являються там, де один керівник адміністративно підпорядкований іншому.

Функціональні зв’язки характеризують взаємодію керівників, що виконують певні функції на різних рівнях управління. Але між ними не існує адміністративного підпорядкування.

Міжфункціональні зв’язки мають місце між підрозділами одного і того ж рівня управління.

Характер зазначених зв’язків визначає відповідний тип організаційної структури управління.

Організаційна структура стає більш міцною і життєздатною тільки втому випадку, коли в організації встановлюється чітка ієрархічна взаємодія між дорученнями керівництва, тобто коли власний прояв управлінських дій головного керівника здійснюється по всій вертикалі. Саме при таких умовах в організації формується неперервний ланцюг командування, який забезпечує підпорядкування будь-якого суб'єкта діяльності тільки одній особі — вищому керівникові.

В фірмі керівники використовують в роботі стандартні процедури і приписи. В задачах підлеглих окремих відділів багато спільного, введення нових задач для підлеглих майже відсутнє. Ці ознаки свідчать про широкий діапазон контролю в організації. Організаційна управління структура фірми має наступний вигляд (рис.2.1.1).

Структура управління залишається основною і домінуючою формою організаційної структури. Але в чистому вигляді не існує жодного типу організації. Як правило, організаційна структура має ознаки декількох типів організаційних структур. І в прикладі з товариством це підтверджується.

Директор фірми має велику кількість різних обов'язків і відповідає за їх виконання. Іноді виникає необхідність в тому, щоб сконцентрувати всі зусилля на вирішенні однієї задачі. Тому в директора виникає необхідність в тому, щоб призначити певну особу, яка була б відповідальною за виконання даного завдання, а отже самостійно приймала рішення, визначала виконавців і шляхи вирішення поставленої задачі.

Отже, модель управління має свої позитивні властивості, але ії не можна застосовувати без детальної обробки і вдосконалення всіх складових.

Для того, щоб враховувати різницю в задачах, стратегічних і оперативних планах організації, керівники використовують різні системи департаменталізації. Це поняття означає процес поділу організації на окремі блоки, котрі можуть називатися відділами, дільницями або секторами.

Функціонаційну організаційну структуру іноді називають традиційною або класичною, оскільки вона була першою структурою, яку вивчили і опрацювали. Функціональна схема організаційної діяльності широко застосовується в компаніях середнього розміру, а також в організації нашого прикладу – товариство "Буддеталь". Функціональна департаменталізація — це процес поділу організації на окремі елементи, кожний з яких має свою чітко визначену, конкретну задачу і обов'язки. [20, с. 335] В принципі, утворення функціональної структури зводиться до групування персоналу по тим задачам, які вони виконують. Тому дуже важливо і необхідно правильно зрозуміти функцію, ії взаємозв'язки з іншими функціями, з якими вона може бути згрупована або від яких вона повинна бути відокремлена. Вже потім вся система інтегрується і віддається в управління одному підрозділу.

В побудові системи управління важливу роль відіграє не тільки об'єднання функцій, але й розподіл повноважень, тобто прав на прийняття управлінських рішень. При визначенні повноважень часто приходиться коректувати початкові варіанти об'єднання функцій. Тут можуть виникнути проблеми ієрархії системи управління, децентралізації, гнучкості і т.д.

Функціональна структура організації має свої переваги і недоліки.

До переваг належать: високий професіоналізм персоналу; чітка кар'єрна перспектива; здатність персоналу працювати над складними спеціальними проектами; масштабність поглядів з питань спеціалізації; простота координації працівників; здатність конкурувати з проблем спеціалізації.

До недоліків даної структура організації належать: вузька спеціалізація персоналу; проблеми утруднення з кар'єрою; складність переключення на нові задачі; обмеженість поглядів на загальні спеціалізації; проблеми в оцінці діяльності персоналу; вузька база підготовки до роботи в якості менеджера; відділи можуть бути більш зацікавлені в реалізації цілей і завдань своїх підрозділів, ніж загальних цілей всієї організації, це підвищує можливість конфліктів між функціональними областями; в великій організації ланцюг команд від керівника до безпосереднього виконавці стає надто довгим.

Досвід говорить про те, що функціональну структуру треба використати в тих організаціях, які випускають обмежену номенклатуру продукції, або надають обмежену кількість послуг, діють в стабільних зовнішніх умовах і для забезпечення свого функціонування вимагають вирішення стандартних управлінських задач [20, с. 335].

Дивізіональна структура теж має свої переваги та недоліки.

До переваг слід віднести: швидке реагування на зовнішні зміни; спрощена практика горизонтальних зв'язків між працівниками; сумісні дії в досягненні цілей організації; чітка оцінка діяльності структурних підрозділів.

До недоліків відносимо: збільшення витрат внаслідок дублювання одних і тих же видів робіт; низький рівень спеціалізації робітників; високастепінь конкуренції між відділами; зневажання цілей організації.

Отже, товариство “Буддеталь” сполучає в собі елементи функціональної та дивізіональної форми структури організації. Функціональний компонент тут звернений на проблеми раціонального управління постачанням товарів народного споживання, а також управління запасами, дивізіональний компонент сконцентрований на сервісі і ринках. [17, с.144]

Тому можна визначити, що товариство “Буддеталь” має організаційну структуру гібридного типу, яка теж має свої переваги і недоліки.

Перевагами є: направленість на цілі організації і дивізіональні цілі; спеціалізація і якість обслуговування; гнучкість в реагуванні на потреби ринку.

До недоліків належать: конфліктність між відділами організації та дивізіональними структурами; складність адміністративного управління; уповільнена реакція на складні ситуації.

Отже, формальні організації складаються з декількох рівнів управління і підрозділів. Іншою назвою підрозділів може бути термін функціональні області. Це поняття відноситься до роботи, яку виконує підрозділ для організації в цілому. Структура організації — це логічні взаємовідносини рівнів управління і функціональних областей, що побудовані в такій формі, яка дозволяє найбільш ефективно досягти цілей організації. Існує основна концепція, що має відношення до структури — концепція спеціалізованого розподілу праці — закріплення певної роботи за спеціалістами., тобто тими, хто здатен виконувати її краще всіх з точки зору організації як єдиного цілого[20, с.90] В усіх організаціях, за виключенням самих дрібних, існує горизонтальний розподіл праці за спеціалізованими лініями. Якщо організація досить велика за розміром, спеціалістів групують разом в межах функціональної області.

2.2. Аналіз зовнішнього та внутрішнього середовищаТОВ “Буддеталь”

Оцінка зовнішнього середовища обумовлена сукупністю зовнішніх факторів таких як основні фактори, тенденції, суб’єкти, та їх взаємозв’язок із діяльністю організацій. Це може стати відправною точкою для аналізу зовнішніх умов. Розглянемо детально фактори зовнішнього середовища (рис. 2.2.1., рис 2.2.2.). До основних факторів відноситься економічні; політичні; соціальні; технологічні; конкурентні; ринкові; міжнародні.

У досить складному макросередовищи, що оточує підприємство, діє значно більша кількість чинників, ніж у мікросередовищи. Цим чинникам властивий високий рівень варіантності, невизначеності та непередбачуваності можливих наслідків. Така дія факторів макросередовища обумовлена тим, що вони впливають на підприємство і суб’єкти його оточення, мікросередовище не прямо, а опосередковано. Такі фактори, що є достатньо інтегрованими, мають бути до певної міри диференційованими, аби точніше визначити, де і як їх треба враховувати на рівні підприємства, окремих видів діяльності останнього (Таблиця 1.1.)

До економічних факторів відноситься стан ринку і його характеристика, стан економіки країни, ринкові можливості, загроза з боку конкурентів, стабільність національної валюти (рівень інфляції), рівень капіталовкладень в працівників і організацію.

До політичних факторів – стабільність ринку, відношення уряду до організації, відношення уряду до економічних і соціальних проблем, можлива зміна законодавства, маркетинг і податкова політика [3, ст.68].

Соціальні фактори – пропозиції, вимоги до працівників, наявність особливих навичок у працівників, відношення між працівниками, психологічний клімат у колективі організації, тощо, ставлення працівників до роботи, зміна поглядів на керівництво, політика профспілок організації, споживацькі можливості.

До технологічних факторів відноситься спеціалізація організації, можливості організації, і характеризується бажанням впровадження нововедень і новацій.

Навколишнє середовище може бути таким, що виявляє вплив на діяльність організації, але не підлягає його контролю. Друга частина визначення дуже важлива, бо організації примушені здійснювати внутрішні зміни, щоб пристосуватися до зовнішніх факторів. Цих факторів багато: споживачі, постачальники, конкуренти, державні і правові служби, державні і суспільні організації.

Оцінка зовнішніх умов відбувається по таких суб’єктах: клієнти; конкуренти; постачальники; суспільство.

Клієнти. Поки організація не буде обслуговувати своїх клієнтів на відповідному рівні вона буде терпіти невдачі [2, ст. 49]. Клієнти повинні бути детально вивчені і їх характер розглянутий і проаналізований для вияснення їх потреб. Для виявлення потреб необхідно дати відповідь на такі запитання.

Хто є клієнтами організації, фізичні чи юридичні особи? Як клієнти оцінюють послуги організації? Наскільки важливе індивідуальне обслуговування для клієнта? Чи може організація покращити обслуговування клієнтів? Які потреби організація не може задовольнити? Які потреби в майбутньому можуть бути задоволені?

Конкуренти і їх діяльність явно піддаються критиці. Кожній організації необхідно знати про своїх конкурентів наступне.

Хто є прямими конкурентами організації? Що допомагає конкурентам утримувати своїх клієнтів? Які плани конкурентів? Які конкуренти можуть впливати на діяльність організації? Яким чином організація може скласти програму для поповнення складу своїх клієнтів? Хто є не прямим і потенційними конкурентами для організації.

Постачальники є важливим елементом в обслуговувані клієнтів. Дані про постачальників і їх плани дуже важливі для організації [2ст. 50]. Організація повинна знати про постачальників:

Наскільки стабільною є робота постачальників з організацією, чи можуть виникнути якісь проблеми через якісь причини (прихід до влади нового власнику, страйку, дефіциту матеріалу, чи штату), наскільки зв’язки з організацією є необхідними для постачальників, яким чином зв’язки з постачальниками впливають на кінцевий результат діяльності організації.

Саме виживання і виправдане існування організації залежить від здатності знаходити споживача результатів її діяльності і задовольняти його запити. Споживачі вирішуючи, які товари та послуги для них бажані і за якою ціною, визначають для організації майже все, що відноситься до результатів її діяльності. Тим самим необхідність задоволення потреб споживачів впливає на взаємодію організації з постачальниками матеріалів та трудових ресурсів. Споживачі здійснюють значний вплив на структуру організації. Організація повинна визначити і прийняти рішення про те, як, коли і де надавати послуги.

Крім того керівництво кожної організації розуміє, якщо не задовольняти потреби споживачів на тому ж рівні, як це роблять конкуренти то організація довго не протримається в своїй діяльності. В багатьох випадках не споживачі, а конкуренти визначають які послуги можна продати і за якою ціною. Важливо розуміти, що споживачі — не єдиний об'єкт конкуренції організацій. Вони можуть конкурувати за трудові ресурси, матеріали, капітал і право використовувати певні технічні нововведення. Від реакції на конкуренцію залежать такі внутрішні фактори, як умови праці, оплата праці і характер відносин керівників з підлеглими.

Суспільство. Особливо організація повинна бути готова до змін такого типу: збільшення або зменшення чисельності населення; збільшення в регіоні галузей промисловості; зміни в галузях промисловості які є збитковими; зміна відношення до промислової і комерційної діяльності.

Всі ці фактори в місцевому масштабі впливають на діяльність організації.

На діяльність товариства “Буддеталь” впливають фактори зовнішнього середовища. Аналіз зовнішніх умов на данній організації дозволяє оцінити ступінь впливу зовнішніх факторів на її діяльність.

Вплив зовнішнього середовища на фірму змінний. Деякі організації працюють в порівняно статичних умовах, коли зовнішнє середовище майже не міняється: не з'являються нові конкуренти, нові технології, немає особливого впливу з боку державних і суспільних організацій.

Однак такі ідеальні умови є рідким виключенням. Більш розповсюдженою є ситуація, коли фірми діють в умовах реактивно-оперативних змін зовнішнього середовища. Фірми, щоб вижити в таких умовах, примушені приділяти велику увагу розвитку адаптивних внутрішніх структур.

Теорія і практика сучасного західного бізнесу показує, що широке використання комп'ютерної техніки є невід'ємною частиною адаптивних структур. Комп'ютеризація в управлінні сприяє розвитку горизонтальних зв'язків між менеджерами і підрозділами завдяки можливості прямого доступу до необхідної інформації. Менеджери з допомогою особистих комп'ютерів швидко зв'язуються друг з другом для вирішення спеціальних питань. Комп'ютер і комп'ютерний збір інформації також допомагають і вищій ланці менеджерського корпуса краще орієнтуватися в тому, що відбувається на низинних рівнях, швидше, у випадку необхідності, вносити корективи.

Керівнику будь-якої організації, незалежно від її розміру або ж місця на регіональному рівні, слід врахувати вплив зовнішнього середовища, оскільки організація як відкрита система залежить від зовнішнього світу у відношенні поставок ресурсів, енергії, кадрів, споживачів, конкурентів. Оскільки від керівника залежить виживання організації, він повинен вміти виявити значущі фактори в оточенні, що вплинуть на його організацію. Тому організації вимушені прилаштовуватись до середовища, щоб вижити і зберегти ефективність. Організація весь час знаходиться під прямим або непрямим впливом зовнішніх факторів [20, с. 115]. До факторів прямого впливу, у прикладі з центром, слід віднести постачальників, трудові ресурси, закони і провадження державного регулювання, споживачів і конкурентів, а до факторів непрямого впливу — стан економіки, науково-технічний прогрес, політичні зміни.

Товариство “Буддеталь” має справу з декількома постачальниками, тому потрапляє в залежність від їх дій. Наприклад — забезпечення енергією, водою, опаленням, що організація одержує від держави — монополіста та за монопольно-високими цінами. Це в свою чергу підвищує фактичну собівартість на утримання, що знижує прибуток підприємства. Для росту і процвітання фірми потрібні також постачальники капіталу. В Україні таких потенційних інвесторів декілька: банки, акціонери, інвестиційні компанії. Для фірми найбільш зручним інвестуванням є кредити банку, які використовуються для розширення торгових можливостей організації. Що до трудових ресурсів, то будь-якій організації потрібні працівники певних спеціальностей і кваліфікацій для реалізації задач, що пов'язані з досягненням поставлених цілей, тобто для ефективності організації як такої. Без людей, що здатні ефективно використовувати матеріали, обладнання, енергію і капітал, все перераховане стає непотребом. Навіть розвиток деяких галузей в сучасний час стримується через дефіцит спеціалістів. Тому основною турботою сучасної організації є відбір і підтримка талановитих та кваліфікованих спеціалістів.

Також слід врахувати вплив такого фактору, як закони і провадження державного регулювання. Адже взаємодія між покупцями і продавця ми кожного ресурсу і кожного продукту знаходиться під впливом багаточисельних правових обмежень. Кожна організація має визначений правовий статус і це визначає, яким чином організація може вести свої справи і які податки повинна сплачувати.

Як зазначалося, фірма є юридичною особою і в своїй діяльності керується Законами України, Постановами ВРУ, Указами КМУ, постановами, розпорядженнями і наказами Міністерств, розпорядженнями та іншими актами. Також організації повинні дотримуватися вимог органів державного регулювання. Ці органи забезпечують примусове виконання законів у відповідних сферах своєї компетенції, а також вводять власні вимоги, що мають силу закону. Господарська діяльність фірми, як і будь-якої організації що займається торговельною діяльністю періодично контролюється і перевіряється такими державними органами як КРУ, а на місцевому рівні проводиться комплексна ревізія фінансово-господарської діяльності по затвердженому плану не частіше ніж 1 раз на рік.

Розглянемо фактори середовища непрямого впливу. Середовище непрямого впливу складніше, ніж середовище прямого впливу. Керівництво вимушене приймати свої рішення на прогнозах про існування і вплив середовища, аналізуючи неповну інформацію, у спробах визначити можливі наслідки для організації.

Зміни в технологічному зовнішньому середовищі можуть поставити організацію в безнадійно програшне конкурентне становище. Технологічні нововведення впливають на ефективність. Аналіз технологічного зовнішнього середовища може враховувати застосування ЕОМ в проектуванні і наданні товарів та послуг. Але не всі організації знаходяться під впливом швидкого науково-технічного прогресу. Фірма належить саме до таких організацій, до мети діяльності даної організації входить впровадження нової технікиі передового досвіду, щодо складних робіт, операцій по розрахунках з постачальниками і підприємствами. Значна кількість технологій грунтується на використанні комп'ютерів. Комп'ютер також може стежити за тим, де саме знаходиться кожний товар. Ці системи не тільки виключають людську працю, а й дозволяють економити складські площі, прискорювати складські операції і покращувати контроль за матеріально-технічними запасами, але ці програми дуже дорогі, тому всі технологічні новинки якими обмежується фірми — це пакети програм для ведення бухобліку.

Керівництво також повинно вміти оцінювати як вплинуть на структуру організації та її діяльність загальні зміни стану економіки. Стан економіки впливає на вартість всіх вхідних ресурсів і здатність споживачів купувати певні товари та послуги. Зараз Україна переживає економічний спад, а отже зниження купівельної спроможності споживачів.

Керівництво організації повинно з'ясувати, чи володіє воно внутрішніми силами, щоб скористуватися зовнішніми можливостями, та і чи існують у неї слабкі сторони, що можуть ускладнити проблеми, пов'язані з зовнішніми факторами. В обстеження входять такі функції, як маркетинг, бухгалтерський облік, операції провадження, людські ресурси, культура корпорації. При обстеженні функції маркетингу необхідно звернути увагу на галузі аналізу: конкурентноспроможність і бажана частка ринку в відсотках до його загальної місткості, що є суттєвою метою для компанії; різноманітність та якість асортименту виробів, що постійно контролюються та оцінюються вищим керівництвом; ринкова демографічна статистика, контроль за змінами на ринку у інтересах споживачів; ринкові дослідження та розробки нових товарів та послуг; передпродажне та післяпродажне обслуговування клієнтів, що ї одним з слабких місць у підприємництві; ефективний збут, реклама та просування товару (агресивна, компетентна група служби збуту); творчо направлена спрямована реклама і просування товару служить гарним доповненням до асортименту виробів.

Аналіз фінансового стану може принести користь фірмі виявити наявні потенційні внутрішні слабкості організації у порівнянні з її конкурентами. Надто важливим для тривалого виживання фірми є безперервний аналіз управління операціями. У ході обстеження внутрішнього середовища слідує звернути увагу на наступні питання: Чи може організація продавати товар чи послуги по більш низьким цінам, ніж її конкуренти? Якщо немає, то чому? Який доступ організація має до нових матеріалів? З якою кількістю постачальників вона пов'язана? Яке обладнання на організації? Чи розрахована закупівля на зниження величини матеріальних запасів та часу реалізації замовлення? Чи існують адекватні механізми контролю над вхідними матеріалами та виробами, що виходять? Чи залежить продукція організація сезонним коливанням попиту? Якщо так, то як виправити існуючу ситуацію? Чи може організація обслуговувати той ринок, що не можуть обслугувати її конкуренти? Чи має організація ефективні та результативні системи контролю якості? Наскільки ефективно спланований та спроектований процес виробництва?

Розглянемо слабкі сторони організації:

— Громіздкість структури, неповороткість, повільність апарату керування.

— Відсутність конкретної матеріальної зацікавленості персоналу.

— Фактично абсолютна незмінність структури організації, не зважаючи на величезні зміни колишніх років.

— Згаяний час.

— Надія на допомогу держави.

Необхідно:

— Не боротися з конкурентами, а намагатися домовитися з ними про який-небудь розподіл галузей діяльності.

— Потрібні інвестиції, щоб хоч як-небудь загрузити базу, що залишилась.

— Зменшити ризик неправильного розміщення засобів через некомпетентність апарату.

Аналіз зовнішніх умов дає уявлення про сприятливі і несприятливі фактори, які існують на ринку [2, ст.49]. Але вони можуть бути оцінені тільки у відношенні сильних і слабких сторін організації. Мета оцінки сильних і слабких сторін організації в тому, щоб закріпитися на ринку і захищати свої слабкі сторони.

Причини для проведення аналізу сильних і слабких сторін внутрішнього середовища такі:

— Знайти найкращі засоби досягнення результатів;

— Необхідно базувати свої дії на реальних, а не на бажаних факторах;

— Минулий успіх не є достатньою основою для майбутнього успіху;

— Причини важливі для розуміння не тільки того, що зроблено, але й чому воно зроблено.

При аналізі проводиться оцінка таких внутрішніх факторів як:

— Стан ринку і рівень обслуговування;

— Фінансові ресурси;

— Операційна діяльність і продуктивність;

— Технологія;

— Управління і штати;

— Організація;

— Інформація;

— Система обслуговування.

Стан ринку і рівень обслуговування – важливо вияснити, які товари і послуги відповідають відповідним вимогам, і вияснити на яких необхідно зосередити свою діяльність.

Товари і послуги: сприяють для розвитку сприятливих можливостей розвитку діяльності організації в межах інвестицій; виконані і виконуються добре, але їх подальше зростання уповільнюються; повільно зростають чи знижуються при неактивному ринку, потребують більших затрат аніж прибуток, який отримується.

Організація — оцінює, допомагає чи заважає структура у виконанні задач.

Інформація – вирішить чи необхідна відповідна інформація, коли і де вона необхідна організації, оцінить погіршення виконання роботи через погане або несвоєчасне надання інформації.

Система обслуговування – оцінює як багато часу потребує обслуговування; скільки коштує система обслуговування; який потенціал має для покращання.

Витоки більшості проблем у організації приховані у людських ресурсах. Тут необхідно враховувати: тип співробітників, компетентність та підготовку керівництва, систему винагород, спадкоємність керівних посад, підготовку та підвищення кваліфікації співробітників, втрата провідних фахівців та причини цього, якість виробів. Імідж організації створюється за допомогою співробітників, клієнтів та суспільної думки. Культура та імідж закріплюються чи послабляються репутацією. Призвівши внутрішні сильні і слабі сторони у відповідність з зовнішніми загрозами та можливостями, керівництво готово до вибору відповідної стратегічної альтернативи.

2.3. Основні економічні показники виробничо-господарської діяльності

Оскільки структура балансу наших підприємств поступово змінюється у напрямку адаптації до ринкових умов, для ілюстрації візьмемо баланс ТОВ “Буддеталь” (Додаток 1). Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів (капіталу), і пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне , грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи: фіксовані і поточні активи.

Фіксовані активи – це майно, створене за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу (більше року), передусім основні фонди, незавершене будівництво, нематеріальні активи, довгострокові фінансові вкладення та ін. Фіксовані активи ще називають основним капіталом. Основні фонди і нематеріальні активи у балансі оцінюються по їх повній вартості, але у підсумок включаються по залишковій вартості, тобто за вирахуванням амортизаційних відрахувань (зносу) [2, ст 56, 4, ст.45].

Поточні активи включають мобільний елемент майна з коротким терміном обігу (до одного року). До них належать оборотні кошти і цінні папери, що швидко реалізовуються.

Поточні активи мають здатність досить швидко перетворюватись у гроші. Цю здатність називають ліквідністю. Поточні активи більш ліквідні ніж фіксовані. В свою чергу окремі різновиди поточних активів мають різну ліквідність. За умов нормального функціонування економіки найбільш ліквідні активи – це гроші, цінні папери, на які є попит на ринку, та дебіторська заборгованість.

Меншу ступінь ліквідності мають товарно-матеріальні запаси та затрати. Але це загальні оцінки. Вони можуть змінюватись в конкретних економічних ситуаціях під впливом макро- і мікрочинників. Пасиви балансу складаються з капіталу у різних формах заборгованості (зобов’язань).

Боргові зобов’язання у балансі поділяються на довго- та короткострокові. Довгострокові – це ті зобов’язання, які погашаються на раніше ніж за рік від дати складання балансу, короткострокові – в межах року. Короткострокові боргові зобов’язання включають не тільки кредити, але й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за розрахунками по оплаті праці, виплаті податків, обов’язковим відрахуванням на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів.

Іншими словами доход у –2,98 раза нижчий ніж витрати на проценти. Низьке покриття процентів вказує на небезпечне становище фірми, бо за спаду ділової активності операційний доход фірми може бути нижчий за суму процентів до сплати, а це призведе до затримки платежів і остаточної неплатоспроможності. Але не тільки операційний доход фірми може бути джерелом покриття процентів, також кошти фірми надходять за рахунок амортизації. Амортизацію можна використати на покриття процентів. Фірма повинна накопичувати резерви, щоб можна було сплачувати борги своїм кредиторам.

Показник коефіцієнта кратності процентів недосконалий, бо його знаменник не враховує інші фінансові платежі, такі як сплата основного боргу, дивіденди на акції, орендні платежі.

2.4. Класифікація і структура основних фондів ТОВ “Буддеталь”

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Видова класифікація основних фондів використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основних фондів в свою чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини: активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини і устаткування. Інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогерсивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінююється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них є:

— Виробничо-технологічні особливості підприємства;

— Науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

— Ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

— Відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

— Вартість будівництва виробничих процесів і рівень цін на технологічне устаткування;

— Територіальне розміщення підприємства.

Більша частина власних і значна частина залучених фінансових ресурсів промислових підприємств вкладаються в основні засоби – матеріально-речові цінності, які використовуються протягом тривалого часу і, в міру зносу, частинами переносять свою вартість на вартість вироблюваної продукції, робіт і послуг. Саме питома вага вкладень коштів промислових підприємств в основні засоби значною мірою визначає виробничий потенціал. Від неї залежать і обсяг виробництва, і його технічний рівень і умови праці на підприємствах, і соціальний розвиток трудових колективів.

За своїм призначенням і характером виконуваних функцій основні засоби промислового підприємства поділяються на виробничі і невиробничі.

Основні виробничі фонди підлягають розподілу за такими групами:

Група – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);

Група 2 – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до нього); меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини. Інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

Група 3 – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1і 2.

До невиробничих основних засобів належать ті основні засоби, які не пов’язані безпосередньо з виробничім процесом і функціонують для задоволення соціально-культурних і побутових потреб учасників виробництва. Це основні засоби житлово-комунального господарства підприємства належних йому закладів невиробничих галузей.

Належність тих чи інших цінностей до основних фондів регулюється законодавством. Згідно з діючим в Україні “Положенням про організацію бухгалтерського обліку і звітності”.

Структура основних фондів відображає технічну озброєність підприємства, великою мірою характеризує використання підприємством фінансових ресурсів, призначених для формування фонду основних засобів. Одним з критеріїв визначення такої ефективності слід вважати питому вагу активної частини (засоби, які діють на предмети праці) основних виробничих засобів у загальній вартості всіх основних виробничих засобів. У різних галузях ця частка досягає 45 і більше відсотків.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд – 45-47%; машин і устакування – 40-42%, у тому числі робочих – 30-32%; транспортних засобів – 2,5-3%.

Висновки

В ході дослідження діяльності та організаційної структури управління заводу ТОВ “Буддеталь” було розглянуто три основні питання:

1. дослідження ефективності різних форм відтворення;

2. вплив на підприємство зовнішнього і внутрішнього середовища;

3. структура управління організацією.

Просте і розширене відтворення основних робочих фондів відбувається у безперервному процесі здійснення взаємозв’язаних різних його форм – ремонту, модернізації та зміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів слугують постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.

Найбільш впливовими зовнішніми факторами для організації є постачальники товарів, закони та провадження державного регулювання, конкуренти та економічна ситуація, яка склалася в Україні. При розгляді організаційної структури відділів було виявлено, що дана організація сполучає в собі елементи функціональної та дивізіональної форми структури організації. В організації існує три рівні відповідальності і лінійна передача повноважень, відповідальність і обов’язки працівників відповідають одне одному, і права співпадають з функціями і обов’язками.

Організаційна структура управління пристосована до змін у зовнішньому середовищі.

Використана література

1. Балабанов И.Г. Финансовый менеджмент: Учебник. –Москва: Финансы и статистика, 1994.– 724С.

2. Білуха М.Т. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту. – К. Вища школа. 1994.-364с.

3. Василик О.Д. Державні фінанси України. – Київ: Вища школа, 1997.– 320с.

4. Грабова Н.М. «Теорія бухгалтерського обліку» – Київ: Основи, 1993.– 286с.

5. Єфімова О.В. Как анализировать финансовое состояние предприятия.– М.: Интел-синтез, 1994.-124с

6. Ковлев В.В. Анализ финансового состояния и прогнозирования банкротства. – М.: Аудит – 1994. 163с.

7. Коробов М.Я. Фінанси промислового підприємства. – К.: Либідь, 1995 – 160с.

8. Кратнина М.Н. Финансовое состояние предприятия. Методьі оценки.– М.: – Дис.1997. – 224с.

9. Крутиков Р.А. Толковьій словарь рьіночной єкономики. – М. : Сотрудничество, 1993. – 301с.

10. Моляков Д.С. Финансьі предприятий отраслей народного хозяйства. – М.: Финансьі и статистика. 1997 – 176с.

11. Макаров В.Г. «Теория бухгалтерского учета» – К.: Вища шк., 1997. – 383 с.

12. Нікбахт Е., Гроппеллі А. Фінанси. – Київ: Основи, 1993.– 383С.

13.

14. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. Підручник.– в 2 т..– К.: “Хвиля-прес”, Донецьк, 1995. – 400 с.

15. Палий В.Ф., Соколов Я.В. Теория бухгалтерского учета. – К.: Основи, 1997.– 243 с.

16. Родионова В.М. Финансы. – М.: Финансы и статистика, 1993. – 400С.

17. Суторміна В.М., Федосов В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій. – К.: Либідь, 1993.– 247с.

18. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський облік на підприємствах з різними формами власності.– К.: Вища шк., 1997. – 383 с.

19. Тальмина П.В. Финансовьіе рьічаги повьішени фондоотдачи.– М.: Финансьі статистика, 1990.-207с.

20. Финансово-кредитньій словарь: В 3-х т. – М.: Финансьі и статистика, 1984. – т.1. 511с.

21. Финансово-кредитньій словарь: В 3-х т. М.: Финансьі и статистика, 1986. – т.2-511с.

22. Финансово-кредитньій словарь. В 3-х т. – М.: Финансьі і статистика, 1988 т.3. – 511с.

23. Черкасов В.Е. Практическое руководство по финансово-єкономическим расчетам. – М.Метаінформ, 1995г. – 128с.

24. Беконя.С.М. Актуальні питання реформи системи оподаткування. Науково-теоретичний та інформаційно-практичний журнал: «Економіка України.»//№3,1993р.

25. Василик.О.Д. Шляхи зміцнення фінансового становища держави. Науково-технічний та інформаційно-практичний журнал Міністерства фінансів України, “Фінанси України”//№7, 1998 р.

26. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” , “Урядовий кур`єр“ 12 червня 1997 р. №105-106.

27. Закон України “Про господарські товариства” від 19 версня 1991 р. (із змінами та доповненнями).

28. Закон України “Про підприємства в Україні” 1991 р. (Із змінами та доповненнями).

29. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” № 639-12 від 17.06.1993 р., №297-95 – Верховна Рада від 11.10.1998 р.