Виправданість закону і правопорядку як предмет комплексних філософсько-правових досліджень

У зв’язку з тією обставиною, що сама нормативність юридичного закону, який лежить в основі того чи іншого легального порядку, може виявитися нелегітимною з точки зору певних уявлень про «суспільну бажаність» (а отже, і неприйнятною суспільством, попри її конституювання владою), досягнення такої легітимності передбачає насамперед обґрунтування змістовної доречності встановлюваних норм у плані їх виправданості принаймні деонтологічними мірилами ідеї права взагалі та її конкретно-історичними специфікаціями зокрема. Разом із тим, як неважко переконатися, тлумачення згаданої ідеї (як, відповідно, і критеріїв легітимності) є надто неоднозначним, будучи похідним від тих світоглядно-методологічних підвалин, на яких ґрунтується праворозуміння суб’єкта, що здійснює інтерпретацію цієї ідеї. Відтак, закон та правопорядок можуть легітимуватися домінуючими у суспільстві культурними цінностями (моральними, релігійними, цивілізаційними тощо), природно-антропологічними вимірами людської гідності, емоційно-психологічним підґрунтям почуття справедливості, схвальним ставленням більшості суспільного загалу, гарантованістю основних прав людини і громадянина, приватними та публічними інтересами, забезпеченням рівної можливості реалізації суб’єктивної свободи, чесним дотриманням процедурних правил прийняття закону та встановлення легального порядку тощо. Зважаючи ж на вагомість кожної з таких аргументацій (адже вони не є суто довільними, а зорієнтовані на досягнення стимульованих самою правовою реальністю цілей нормативного регулювання міжлюдських відносин), у сучасному правознавстві намітилась досить виразна тенденція до розробки копмлексних методологій. Метою останніх є передусім нівелювання цілком очевидних наразі негативних наслідків однобічного та обмеженого осмислення і реалізації права, зумовлених концентрацією уваги на одних його сутнісно-цільових характеристиках, супроводжуваною ігноруванням інших. Адже, як з’ясувалося, «право не можна локалізувати в одній точці, позначеній термінами «норма», «правовідношення», «закон» і т. д. Право не існує поза текстуальною формою своєї об’єктивності (наприклад закону); право не існує там, де відсутні суб’єкти, що сприймають та інтерпретують його, з притаманним їм власним психічним світом; право не існує там, де воно не легітимується відповідно до існуючих у суспільстві ціннісних стандартів (у тому числі й ідеалів); право не існує там, де відсутні взаємодіючі суб’єкти — носії відповідних прав та обов’язків. Право є частиною цілісного життєвого світу людини, системою рекурсивних комунікацій, і воно не може бути зведене ні до законів, ні до норми, ні до ідеалів, ні до відносин, ні до психіки людини, взятих у якості окремих смислових центрів поняття права» [7, 29].

З огляду на зазначене основною метою статті є визначення методологічних засад інтегративно-комплексного підходу до вирішення проблем легітимації закону і правопорядку.

Проблематика, пов’язана з розробкою комплексної правової методології, досліджується у працях В. Графського, Д. Керімова, С. Максимова, А. Полякова, І. Тімуш, М. ван Хоека, Дж. Холла та інших вітчизняних і зарубіжних вчених. Однак згадана методологія досі не залучалася до аналізу проблем легітимації правової нормативності.

Важко, мабуть, не погодитися з тим, що суттєвою перешкодою на шляху здійснення комплексних обґрунтувань та застосувань права є концептуальна та методологічна альтернативність різних правознавчих підходів, котра доволі часто виявляє себе у їх «конкурентному» протистоянні, подолати яке неможливо без докорінних трансформацій самого теоретичного праворозуміння (причому, починаючи вже з переосмислення таких базових його понять, як «сутність права», «джерела правової нормативності», «справедливість та легітимність закону» тощо). У згаданому відношенні досить показовим є факт становлення і розвитку інтегративного підходу до права (або ж інтегративної юриспруденції), що характеризується спробами концептуалізації правової реальності як цілісного феномену. При цьому всі згадувані вище окремі його буттєві форми розглядаються, користуючись висловом Б. Кістяківського, як «різні модуси єдиної субстанції» [3, 354], завдяки чому всі вони, власне, й охоплюються спільним та більш загальним по відношенню до них поняттям «право».

Справді, розвиток та підвищення рівня комплексності системи суспільних відносин призводить до цілком закономірного зростання ступеня неоднорідності (відповідно, й багатовимірності) самого феномену права як регулятивної підсистеми соціуму. Проте зрештою таке дедалі прогресуюче його внутрішнє «диференціювання» має своїми наслідками все відчутніші складності при спробах узгодження численних існуючих концепцій, підходів та методів як пізнання правової реальності, так і регулювання окремих її сфер. У свою чергу, ця обставина «негативно позначається на дієвості правових інституцій як засобів гармонізації різноспрямованих суб’єктивних інтересів, оскільки стає все важче привести їх до тих чи інших спільних вимірів. Отже, в сучасному правознавстві все актуальнішою стає проблема компенсації цілком закономірних диференціативних тенденцій у царині юридичної науки та практики відповідним «противажним» прагненням інтегрування права в системно організовану цілісність, об’єднуючим началом якої фігурувало б «синтетичне» за своїм характером праворозуміння» [8, 5] (тобто таке, що дало б змогу конструктивного вирішення відомих на сьогодні концептуально-методологічних суперечностей між школами природного та позитивного права, юридичною догмою та юридичною соціологією, історією та теорією права, об’єктивістськими та суб’єктивістськими правовими доктринами, персоналістським та соціатарним праворозумінням, психологією та логікою права, деонтологічно-ціннісними та онтологічно-правовими підходами тощо).

Варто згадати, що ідея подібного «синтезаторства» у правознавстві є не такою вже й новою. Наприклад, ще на початку ХХ ст. О. Ященком була розроблена концепція «багатоєдності права», на підставі якої він пропонував побудувати розгалужену систему так званої синтетичної юриспруденції. Адже «на право можна дивитися і як на внутрішнє колективно-психічне явище, і як на зовнішньо реалізований факт об’єктивного світу. Якою б правильною не була думка про те, що право є передусім фактом суспільної людської психіки, однак для пояснення природи права… недостатньо самого лише психологічного аналізу. Потрібно зрозуміти право і як соціальне явище, що виражається в об’єктивних фактах, увійшло до юридичних пам’яток, існувало та існує незалежно від індивідуальних переживань.» [10, 173]. На думку правознавця, головною причиною дивергенції правових теорій та методів є «розірвання цілісності феномену права на частини, кожна з яких не є тотожною цілому» [9, 3]. Скажімо, в разі тлумачення правової нормативності виключно з точки зору забезпечуваності нею зовнішньої свободи індивіда як правосуб’єкта, отримуватиметься, відповідно, індивідуалістична теорія права; якщо ж правова норма розглядається насамперед як прояв пануючої волі, то тим самим буде закладено фундамент для побудови вольової теорії влади. Проте в межах індивідуалістичної теорії право позбавляється однієї з його фундаментальних функцій, що полягає у захисті спільного інтересу. Для вольових же теорій, навпаки, характерною є недооцінка моменту індивідуально-суб’єктивної автономії, заснованої на осмисленому та добровільному визнанні й підпорядкуванні нормативності права. Аналогічним чином, поляризація природного та позитивного права веде до розірваності між «справедливістю за законом» та «справедливістю за покликом совісті». Насправді ж «немає двох прав, природного та позитивного, а є одне право, як є одна моральність, у якій природна мораль не протиставлена позитивній» [10, 123]. Відповідно, головна мета побудови синтетичної правової теорії, на думку О. Ященка, має бути нерозривно пов’язана з прагненням концептуальної єдності та системної цілісності юриспруденції на основі комплексного підходу до обґрунтування та застосування нормативності права. У практичному ж плані така теорія повинна спрямовуватись на пошук та реалізацію форм узгодження «інтересів особистої свободи» та «інтересів суспільного блага». Таке узгодження вбачається можливим «аналогічно тому, як немає абсолютних федеральних влад та абсолютної централізованої влади, а є їхня взаємоврівноваженість», котра досягається завдяки «корпоративній нерозривності центральної та федеративних влад, що діють узгоджено» [10, 16-17]. При цьому мірою досягнення зазначеного узгодження, вони, так би мовити, «взаємолегітимуються», обґрунтовують та підтримують одна одну.

Незважаючи на те, що піонерські розробки «синтетичного» підходу до права (котрі можна знайти у працях П. Виноградова, Б. Кістяківського, В. Соловйова, П. Сорокіна, О. Ященка та багатьох інших авторів) не увінчалися побудовою якої-небудь цілісної й несуперечливої теорії (оскільки здійснювані ними спроби логічного «зведення» основ права до соціально-економічних, антропологічних, моральних, релігійних, психологічних чи інших підвалин призвели насамперед до «розколу» в межах цього дослідницького напряму), однак ця ідея і понині не втрачає своєї актуальності. Своє, у певному сенсі, «друге дихання» вона отримала після виходу праці Дж. Холла «Інтегративна юриспруденція. Інтерпретації сучасної філософії права» (1947 р.), де міститься критичний аналіз трьох основних правових шкіл у плані обґрунтування концептуально-методологічної обмеженості підходів, на яких ґрунтується кожна з них. Природно-правові теорії, як зазначає автор, не надають належної уваги розробці основних юридичних понять; юридичний позитивізм зводить право до чинного законодавства у його суто формальному вигляді, ігноруючи соціально-культурну укоріненість юридичних понять; правовий реалізм намагається позбавити право будь-якої загальної нормативності та зосередитись виключно на «ситуативній справедливості». Відповідно, «науковий пошук філософа та теоретика права зрештою має зосереджуватися на тому, що в найбільш повному й узагальненому розумінні може позначатися терміном «правовий об’єкт знання»» [11, 322].

Правда, як цілком резонно передбачував Дж. Холл, у правовій науці усі спроби переосмислення змісту права на основі «порушуючих рафінованість чистої юриспруденції» інтегративних підходів «будуть відчутно гальмуватися міцними пануючими позиціями… традиційного формально-юридичного догматизму» [12, 47]. Зокрема, згадані підходи критикуються насамперед за їхню неоднозначність. Скажімо, при закликах до створення інтегративної концепції права «мова може йти, по-перше, про цільність знань, про право взагалі. По-друге, про правознавство як сукупність наук про право, кожна з яких посідає своє належне місце. По-третє, про розмаїття методів вивчення права як складного суспільного явища. По-четверте, про спроби дати загальне, цілісне визначення права. По-п’яте, про бажання взяти все найкраще з «конфліктуючих праворозумінь»» [4, 39]. До того ж щодо таких підходів можна сперечатися, «синтетичні вони, чи еклектичні. Очевидним є одне — вони не прижилися», оскільки «нічого нового не пропонують, крім відмови від власного пріоритету якої-небудь з альтернативних правових шкіл (позитивізму, теорії природного права чи історичної школи) та визнання їхньої взаємозалежності» [4, 37].

Проте слід, мабуть, зауважити, що подані вище версії потенційних тлумачень інтегративного підходу не є альтернативними, а скоріше, знаходяться у відношенні логічної ієрархії. Адже сама інтерпретація права як інтегрального феномену (утворюваного результуючою взаємодією різносуб’єктних інтересів) є умовою реалізації інтегративної функції такого праворозуміння по відношенню до системи юридичних наук та відповідних методів, використовуваних ними. У свою чергу, подібна інтерпретація передбачає її заснованість на загальному та цілісному визначенні змісту категорії «право», що має сприяти подоланню існуючих поляризацій та конфліктів у сфері теоретичного праворозуміння.

Що ж стосується «еклектичності» розглядуваного підходу, то вона зазвичай аргументується тим, що, як наполягає Д. Керімов, «механічне поєднання не є інтеграцією. Поєднати можна все, що завгодно, а інтеграція — це внутрішня єдність однопорядкових речей та явищ» [2, 31]. Але ж тоді залишається незрозумілим, чому всі інтегровані в межах цього підходу явища відносяться нами до «правової реальності», якщо вони є «різнопорядковими»? Тим більше, що цей же автор далі стверджує те, що «коли йдеться не про «чисту» науку про право, а про дійсно наукову загальну теорію права, то чи потрібно спеціально доводити, що її принципова відмінність від догматичної юриспруденції передусім у тому й полягає, що вона є не тільки наукою юридичною, а й наукою суспільною, соціальною, і тому немає нічого дивного у соціологічному баченні її предмета. Ті, хто наполегливо піклуються про «чистоту» правознавства, не помічають, що у наш час реально не існує, наприклад, цивільного та господарського права поза економікою, кримінального права безвідносно до кримінології й конфліктології, адміністративного права без теорії управління, сімейного права без етики, міжнародного права поза теорією міжнародного спілкування і т. д. Та, звичайно ж, немає загальної теорії права без філософії, соціології, історії» [2, 515].

Певна річ, інтеграція при цьому не передбачає ні «розчинення» власне юридичної науки в масиві іншопредметних сфер знання, ані «витіснення» якою-небудь єдиною загальною теорією всіх конкретизуючих її знань. Вона полягає швидше у формуванні системної цілісності більш високого порядку, в контексті якої результати пізнання окремих аспектів правової реальності корелятивно синтезуватимуться на основі концептуальної моделі праворозуміння, що подає право як комплексний, однак водночас сутнісно поєднаний суспільно-регулятивний феномен. Адже яку б форму його буттєвого втілення ми не розглянули, вона, так чи інакше, спрямована на реалізацію однієї й тієї ж мети — упорядкування міжлюдських відносин для забезпечення гарантованого «ареалу» суб’єктивної свободи (де у якості суб’єкта може фігурувати як окремий індивід, так і певна суспільна чи державна інституція). Хоча, безумовно, шляхи та засоби досягнення цієї мети можуть бути різними і навіть «полярними» за своїм змістовним спрямуванням.

Іншими словами, є сенс вести мову про саму «ідею права», незалежно від конкретних модусів її виявлення та здійснення, на підставі якої можна інтегрувати як форми пізнання, так і способи реалізації правової нормативності. Синтезуючим началом у цьому відношенні варто, мабуть, вважати людську гідність як основне мірило справедливості. Як слушно зауважив А. Кауфман, «ідея права є ідея людини як особистості або ж вона є ніщо» [13, 123]. Всі ж інші критеріальні виміри легітимності правових норм (свобода, рівність, гарантованість основних прав людини і громадянина тощо) є, в кінцевому рахунку, підпорядкованими цій ідеї.

Попри те, що при розробці інтегративних підходів до осмислення й легітимації права, прагнучи конструювання певних якомога ширше узагальнюваних дефініцій та концептуальних моделей, ми неспроможні подолати того цілком зрозумілого «релятивізму», що є необхідним наслідком саме нашого культурно зумовленого та індивідуально суб’єктивізованого бачення права, а також його місця у системі світобуття, одначе такі підходи є більш наближеними до реальності правових об’єктів, ніж догматико-моністичні методології. Відповідно, вони мають вищий «легітимаційний потенціал» у тому розумінні, що здатні забезпечувати більш реалістичні та буттєво виправдані норми. Напроти ж, «абсолютизація будь-якого підходу. призводить до перетворення гіпотези чи теорії в догму, а застосування такої догми в практиці державно-правового будівництва спричинює відхід від магістрального історичного шляху розвитку цивілізації». Тож, у плані запобігання таких наслідків потрібен «інтегральний підхід як синтез соціологічного, економічного, природного та психологічного підходів» [5, 129].

Звичайно ж, саме визначення інтегруючих підстав при цьому великою мірою зумовлюється нашим вибором (котрий, до речі, у разі його осмисленості, не є абсолютно суб’єктивним, будучи завжди вибором у певній онтологічній ситуації, де остання накладає істотні обмеження на діапазон нашої «довільності»). Тому, так чи інакше, необхідно усвідомлювати відносність таких підстав. «Цілком очевидно, що ми не в змозі поглянути на право з усіх можливих перспектив одразу. Пропозиція подібного «всеохоплюючого підходу» означала б лише пропозицію дуже хаотичної картини» [14, 7].

З огляду на окреслені обставини, можна дійти висновку, що проблема основ праворозуміння, мабуть, не набувала б якої-небудь значущості, якби не поставало питання стосовно легіти- маційного обґрунтування права. Скажімо, аналогічно тому, як ми не вважаємо, що класифікація правових норм за їхнім деонтичним статусом (тобто їх поділ на зобов’язуючі, дозволяючі та заборонні) не виключає та не скасовує їхнього поділу за предметністю їх застосування на конституційні, кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові тощо (вже хоча б через те, що такі класифікації здійснюються за різними логічними основами), так само можна було б визнати припустимість та беззаперечне право на існування будь-якого підходу до праворозуміння за умови чіткого окреслення меж дієвості кожного з них: адже ці межі також визначаються концептуальними основами згаданих підходів, а згадані основи також є відмінними у різних правових методологіях. Наприклад, посткласичне праворозуміння відрізняється від класичного насамперед тим, що перше скасовує принциповість диференціації суб’єктивної та об’єктивної площин права, тоді як для другого це розрізнення є істотним. Однак сам лише цей факт ще не дає нам достатніх підстав для визнання того, що перше є прийнятнішим за друге; адже, диференціюючи їх у такий спосіб, ми можемо стверджувати тільки те, що вони є просто різними теоретичними системами, кожна з яких має свою предметну сферу її релевантного застосування (залежно від специфіки її власної зорієнтованості та відповідності останньої цільовим намірам суб’єкта). Та коли ж йдеться про легітимність змістовного спрямування правових норм, сформульованих на основі різних концептуально- методологічних підходів, то перевага, очевидно, надаватиметься тому з них, який забезпечуватиме найвищу міру відповідності такого спрямування потребам врегулювання певних людських відносин чи діяльності.

Таким чином, чим більш наближеною є системна організація правової теорії до комплексності самої відтворюваної нею правової реальності, тим більш імовірною буде легітимність закону, заснованого на цій теорії. Йдеться про те, що надто неоднорідна у сутнісному та структурно-функціональному відношеннях сфера правових явищ не може в достатній мірі адекватно відображатися тим чи іншим монометодологічним підходом до її концептуалізації; а отже, й виправданість законодавства, здійснювана на базі подібних підходів, також виявлятиме певну однобокість. Тож, легітимаційна оцінка має ґрунтуватися на системному синтезі різних площин та аспектів права шляхом їх координованого підпорядкування загальній ідеї взаємоузгодження, з одного боку, інтересів людини, суспільства та держави, а з другого — суб’єктивної бажаності та об’єктивних обставин її здійснення.

Справді, нормативність права, врешті-решт, легітимується не тільки волею всіх чи більшості громадян (адже ця воля, особливо в умовах розвитку сучасних інформаційних технологій, є доволі мінливою та піддатливою ідеологічному та психологічному маніпулюванню), а має бути виправданою динамічною специфікою суспільно-політичної та корельованої з нею правової дійсності. До того ж заснована на поширених у певному суспільстві поглядах воля більшості може виявитися надто консервативною і навіть «ворожою» по відношенню до прогресивних загальнолюдських цінностей (як, наприклад, це мало місце у ситуації, коли Верховний суд

США прийняв рішення про неконституційність расової сегрегації; це рішення, незважаючи на авторитет закону та значущість ідеї правової рівності для розвитку демократії, наштовхнулося на активну протидію з боку більшості тодішнього населення цієї країни). При цьому «з усією очевидністю складається дилема, оскільки неодмінно постає питання про недемократичну процедуру «просвіченої» меншості, котра веде за собою незгодну та чинячу опір більшість у напрямку, в якому та не бажає йти. Але якщо не визнати, що у прогресивному суспільстві, яке динамічно розвивається, меншість обов’язково повинна мати можливість виступати з власними ініціативами, а не просто приєднуватися до масових забобонів, то доведеться зробити висновок, що демократія взагалі є ворожою по відношенню до усякого прогресу» [6, 161].

Отже, легітимація права не повинна зводитись до встановлення його відповідності яким-небудь апріорним принципам, превалюючій громадській думці чи формально закріпленим процедурним нормам; вона передусім визначається спрямуванням на забезпечення реальних можливостей деліберативного пошуку вирішень суспільних конфліктів та проблем. Підхід, згідно з яким «урівняння непримиренно конфліктуючих інтересів можна досягти не інакше як внаслідок боротьби, провадженої за конкретну стратегію. неможливо легітимізувати демократично… Переважна ж більшість конфліктів, зрештою, постає із колізій групових інтересів і стосується проблем розподілу, які можуть бути розв’язані тільки через досягнення компромісів». Це передбачає потребу в «інсититуціюванні правових процесів, котре забезпечить найістотніше виконання нормативних передумов комунікативності щодо чесних обговорень і непідвладного примусові аргументування» [1, 34-35]. Такими інтегруючими передумовами є вимоги залучення до дискурсивного обговорення представників усіх сторін, рівноправності останніх, вільності у взаєминах, відкритості тем і пропозицій, можливості перегляду результатів обговорення тощо. Базовим же критеріальним фоном обґрунтованості та прийнятності таких результатів є не просто інтерсуб’єктивна згода, а ступінь взаємного переконання стосовно відповідності прогнозованих рішень комплексним запитам самої правової реальності у плані сприяння злагодженому спів функціонуванню усіх її складових. Зазначені цілі, звичайно, є недосяжними засобами певного одномірного підходу, однак за умови комплексності досліджень у цьому напрямі висновок щодо такої можливості вже не буде, мабуть, настільки категоричним.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. — Л., 2000. — 320 с.
2. Керимов Д. А. Методология права : предмет, функции, проблемы философии права. — М., 2009. — 521 с.
3. Кистяковский Б. А. Философия и социология права. — М., 1998. — 800 с.
4. Козлихин И. Ю. О нетрадиционных подходах к праву // Правоведение. — 2006. — № 1. — С. 31-40.
5. Костицький М. В. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції : вибрані наукові праці. — Чернівці, 2008. — 560 с.
6. ЛлойдД.Идея права. — М., 2006. — 416 с.
7. Поляков А. В. Постклассическое правоведение и идея коммуникации // Правоведение. — 2006. — № 2. — С. 26-43.
8. Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право. — К., 2009. — 284 с.
9. Ященко А. С. Синтетическая теория права и юридическая наука // Журнал Министерства юстиции. — 1912. — Январь. — С. 3-12.
10. Ященко А. С. Философия права Владимира Соловьева. Теория федерализма. Опыт синтетической теории права и государства. — СПб., 1999. — 212 с.
11. Hall J. Integrative Jurisprudence. — N. Y., 1947. — 358 р.
12. Hall J. Integrative Jurisprudence // Studies in Jurisprudence and Criminal Theory. — N. Y., 1958. — P. 22-49.
13. Kaufmann A. Preliminary Remarks on a Legal Logic and Ontology of Relation // Law, Interpretation and Reality. Essays in Epistemology, Hermeneutics and Jurisprudence. — Dordrecht, 1990. — Р. 104-123.
14. Van Hoecke M. Law as Communication. — Oxford, 2002. — 224 р.