Вивіз капіталу, як фактор інтенсифікації міжнародної інвестиційної і виробничої діяльності
Категорія (предмет): ІнвестуванняВступ.
1. Сутність та особливості експорту капіталу. Масштаби і напрями вивозу капіталу.
2.Фактори вивозу капіталу.
3. Форми вивозу капіталу.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Важливим чинником міжнародних економічних відносин є експорт капіталу. Існують різні визначення сутності експорту капіталу. Наприклад, Р. Гіль-фердінг у роботі "Фінансовий капітал" писав, що під експортом капіталу слід розуміти вивіз вартості, яка призначена виробляти за кордоном додаткову вартість1. Із точки зору автора, важливо при цьому, щоб додаткова вартість залишалася у розпорядженні вітчизняного капіталу. Якщо, наприклад, німецький підприємець переселяється зі своїм капіталом у Канаду, працює там і вже не повертається на батьківщину, це означає втрату для німецького капіталу, його денаціоналізацію.
У цьому разі ми маємо не експорт, а перенесення капіталу, яке являє собою вилучення вітчизняного і прирощення іноземного капіталу. Отже, про експорт капіталу можна говорити тільки тоді, коли використаний за кордоном капітал залишається у розпорядженні країни, з якої він прибув, і якщо вітчизняні капітали можуть розпоряджатися додатковою вартістю, яка виробляється цим капіталом. Експорт капіталу відповідно зменшує кількість вітчизняного капіталу і збільшує національний дохід на усю суму виробленої додаткової вартості. Таким чином, вивіз капіталу — це вилучення частки капіталу певної держави і переміщення його у виробництво або обіг іншої держави з метою отримання прибутку та інших вигід. Результатом вивозу капіталу є створення зустрічного потоку капіталу у вигляді доходів, які повертаються на батьківщину. І цей зворотний потік значно перевищує за своїм обсягом щорічну еміграцію капіталу. Але, як свідчать дослідження, високі прибутки — це не єдиний стимул для експорту капіталу. Корпорації часто йдуть на тимчасові збитки (як це робили компанії з торгівлі нафтою і нафтопродуктами) з метою захоплення ринку або отримання доступу до нього, щоб домогтися перемоги у конкурентній боротьбі і, якщо це можливо, витіснити конкурента з ринку або оволодіти останнім.
1. Сутність та особливості експорту капіталу. Масштаби і напрями вивозу капіталу
Найважливішою формою міжнародних економічних відносин у XX ст. став вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціями, так і державою. Можливість вивозу капіталу обумовлена тим, що більшість країн уже ввійшли у світове господарство, пов'язані одна з одною розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.
Необхідність і найважливіша причина вивозу капіталу полягає в його відносному надлишку на національному ринку й обумовленій цим можливості досить прибуткового застосування. У пошуках більшого прибутку і спрямовується капітал за кордон.
Ще одна причина вивозу капіталу полягає у прагненні ТНК використовувати відмінності між країнами у рівні витрат виробництва, передусім — заробітної плати. Одержало широке розповсюдження переміщення трудомістких виробництв, переважно збирання кінцевої продукції, із розвинутих держав у країни, що розвиваються, де заробітна плата в багато разів нижча. В умовах загострення сировинної проблеми причиною зарубіжного інвестування стає прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини, забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств. Сьогодні капітал вивозиться і з метою одержання переваг, пов'язаних із використанням висококваліфікованої робочої сили, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктур.
Експорт капіталу мав місце в умовах чистого ринку (вільної конкуренції). Незважаючи на свої незначні масштаби, вивіз капіталу відбувався у трьох різних напрямках: у промислово розвинуті країни (європейські або США) або в колонії, які заселялись вихідцями з цих країн, наприклад, у Канаду; у самі колоніальні країни (наприклад, Індію); у слаборозвинуті, хоча формально незалежні країни (наприклад, Аргентину).
Із другої половини XX століття експорт капіталу набирає темпів, що перевищують темпи зростання зовнішньої торгівлі. Таке становище зумовлено низкою причин.
Сама можливість вивозу капіталу виникає при його перенакопиченні в країні-донорі. У 90-х роках XIX століття надлишок капіталу оцінювався у 180—200 млрд. доларів.
Спонукальним мотивом для вивозу капіталу є різниця у витратах виробництва в країні-донорі й країні-реципієнті. Капітал часто спрямовується туди, де можна знайти дешевшу робочу силу й сировину.
Однак закордонні філії ТНК користуються особливими перевагами, зу-мовленими не тільки скороченням внутрішньозаводських витрат, а й тим, що витрати на дослідження і проектування, а також значна частина загальних витрат (реклама тощо) лягають переважно на материнську фірму як постійні витрати, неминучі на великому підприємстві. Прибутки ТНК збільшуються і завдяки використанню об'єктів інтелектуальної власності.
Утворення інтегрованих груп у вигляді ТНК дає можливість не лише скорочувати витрати виробництва, а й проводити відповідну економічну стратегію, яка передбачає завоювання домінуючих позицій на ринку іноземних країн. Наприклад, закордонна філія транснаціональної корпорації може продавати у короткостроковому періоді продукцію за цінами, які навіть не покривають витрат. Однак у цілому, в масштабах усієї інтеграційної групи прибутки значні й повертаються до материнської фірми[2, c. 54-56].
Нині існує надзвичайно гостра міжнародна конкуренція на іноземні інвестиції. Переможцями в цій боротьбі стають країни зі стабільною політичною ситуацією та сприятливим інвестиційним кліматом. Останнє означає наявність у країні, яка бере капітал, чіткої законодавчої бази, що регламентує діяльність підприємств з іноземними інвестиціями, а також ефективного механізму державних гарантій.
Отже, масштаби залучення іноземного капіталу в ту чи іншу країну залежать від того, наскільки ця проблема стала пріоритетною в економічній політиці держави. Слід зазначити, що іноземний капітал значною мірою забезпечив економічне зростання як промислово розвинутих країн, так і нових індустріальних держав, бо сприяв створенню конкурентоспроможного експортного капіталу й розвитку наукоємних галузей.
Р. Гільфердінг у роботі "Фінансовий капітал", що вийшла з друку ще у 1910 році, відзначив величезну роль транспорту в розвитку експорту капіталу. Залізниці й пароплави самі собою мають колосальне значення для розвитку підприємництва, бо значно скорочують період обігу. Внаслідок цього вивільняється капітал зі сфери обігу і збільшується прибуток. Автор зазначає, що завдяки залізницям і пароплавам утворюються величезні господарські території, які роблять можливою появу гігантських підприємств із їхнім масовим виробництвом.
Саме залізниці були важливим засобом для відкриття іноземних ринків збуту. Лише вони зробили можливим споживання Європою продуктів цих ринків у такій велетенській масі, і тільки завдяки їм ринок так швидко розширився у світовий ринок. Але найважливішою була та обставина, що назріла необхідність у великих масштабах експорту капіталу для будівництва цих залізниць, яке здійснювалося на той час майже виключно європейським, зокрема англійським, капіталом. Нині висновок, зроблений Гільфердінгом, стосується сучасних транспортних засобів і комунікацій: телефон, телефакс, електронна пошта.
У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції. По-перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування.
По-друге, відбувається активізація діяльності ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства.
По-третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90-х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань. А найкрупнішими позичальниками стають США (27%), Великобританія, Мексика та Саудівська Аравія. У 90-ті роки рекордні обсяги прямих інвестицій були вкладені в країни, що розвиваються, головним чином, промислове розвинутими державами. В 1993 р. їхній обсяг досягав 65 млрд. дол., а в 1994 р. — 74 млрд. дол. Це в два рази більше, ніж рівень 1991 р. Практично весь потік інвестицій концентрувався в 10-15 країнах, що розвиваються. Помітних успіхів в залученні іноземних інвестицій отримав Китай, який по цьому показнику займав друге місце в світі після США -26 млрд. дол. у 1993 р. (що в шість разів більше, ніж у 1991 р.)[7, c. 141-143]
2.Фактори вивозу капіталу
Передумови вивозу капіталу:
· інтернаціоналізація господарського життя;
· відносне перенакопичення капіталу у національній економіці та відсутність умов його ефективного використання;
· наявність дешевих ресурсів за рубежем: дешевої сировини, матеріалів, робочої сили;
· неспівпадання попиту та пропозиції на капітал у національній економіці;
· прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.
Фактором, що стимулює вивіз капіталу, є зростаюча глобалізація світової економіки. Початок глобалізації як масштабного історичного процесу проявився у виникненні й розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою та найжиттєспроможнішою формою організації спільного бізнесу і виробництва (кооперації).
Глобалізація усіляко сприяє прискоренню інтеграційних процесів, під впливом яких у світі сформувалися 3 регіональних ринки з привілейованими режимами взаємної торгівлі: Північноамериканська зона вільної торгівлі (СШД, Канада, Мексика); Європейський економічний простір, основу якого становить Європейський союз; Південно-Східна Азія (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур).
Фактори, які сприяють вивозу капіталу:
— МПП (міжнародний поділ праці) міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва;
— наявність транснаціональних корпорацій (ТНК, які шляхом вивозу капіталу запроваджують дочірні підприємства та філії);
— наявність СП (спільних підприємств);
— міжнародні фінансові організації (МБРР, ЄБРР, МВФ) які сприяють і регулюють переливами капіталів і т.д.
— економічна поведінка промислово розвинених країн та країн що розвиваються: одні прагнуть вивезти капітал за кордон, інші створюють сприятливий інвестиційний клімат для імпорту капіталу із-за кордону.
Головною метою вивозу капіталу є:
— отримання прибутку підприємством;
— отримання процентів за надання капіталу в грошовій формі;
— встановлення контролю за діяльністю імпортерів капіталу.
Суб’єктами вивозу капіталу є: підприємці, ТНК, держава.
Вивіз капіталу прискорюють і генерують численні міжнародні економічні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Багатостороннє інвестиційне гарантійне агентство (БІГА), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та інші інститути[5, c. 167-169].
На початку 90-х років з'являється ще один потужний фактор стимулювання експорту капіталу. Його формує величезна потреба у зовнішньому інвестуванні перехідних суспільств. Ця потреба зумовлена намаганням якнайшвидше вийти з кризового стану і бажанням прискорити економічну модернізацію країн. Економічна модернізація означає докорінне оновлення на сучасній основі матеріальних та організаційно-економічних структур усієї системи суспільного виробництва. Матеріальний компонент економічної модернізації передбачає повне оновлення наявного технічного базису, впровадження наукоємних, ресурсозберігаючих, екологічно чистих технологій, розвиток експортоорієнтованих, імпортозамінюючих виробництв.
За розрахунками економістів, для реалізації планів структурної перебудови України лише протягом 1999—2003 років потрібно залучити не менш як 70 млрд. грн. При цьому за рахунок внутрішніх ресурсів передбачено мобілізувати 70—80% необхідних коштів. У тому числі за рахунок амортизаційних відрахувань і прибутку підприємств — 55%, довгострокових банківських кредитів і залучення коштів населення — 12—15%, коштів інвесторів (у тому числі й іноземних) — 30%[3, c. 108-109].
3. Форми вивозу капіталу
Найпершими формами вивозу капіталу були – підприємницька та позичкова, які зародились ще в середині 19 – на поч. 20 ст.
Вивіз приватного капіталу – це переміщення за кордон матеріальних та грошових цінностей, які належать приватним особам.
Вивіз державного капіталу – це переміщення за кордон матеріальних цінностей та грошей, які належать державі.
Вивіз підприємницького капіталу – це переміщення за кордон довгострокових інвестицій, з допомогою яких створюються за кордоном дочірні підприємства, філії, СП. Підприємці, які вивозять капітал, отримують два види доходів підприємницький доход і процент на вкладений капітал.
Вивіз позичкового капіталу – експорт капіталу, який дають під проценти.
До сучасних форм вивозу капіталу відносяться: прямі і портфельні інвестиції та міжнародний кредит.
Прямі інвестиції – капіталовкладення в підприємства за кордоном з метою отримання підприємницького доходу та контролю над ними з боку інвестора.
Портфельні інвестиції – це вкладання капіталу в іноземні цінні папери (акції) з метою отримання доходу (дивідендів) і встановлення можливого контролю за діяльністю підприємства, у яке вкладено капітал.
Міжнародні кредити – це позики в грошовій або товарній формах, які надаються кредиторами однієї країни позичальнику іншої країни. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу(грошову у виробничу, виробничу у товарну, а товарну знову у грошову.
Світова практика доводить, що реалізація таких глобальних завдань значно прискорюється при залученні іноземного капіталу. Протягом останніх років суттєво зріс попит на іноземний капітал саме з боку країн із трансформаційною економікою.
Іноземні інвестиції класифікуються залежно від різних критеріїв: форми вивозу капіталу, джерел їх походження, об'єктів вкладення, обсягу, періоду інвестування. Наприклад, у міжнародній практиці інвестиції класифікуються як прямі, портфельні та неакціонерні форми участі іноземних інвесторів у інвестиційних проектах.
Залежно від походження капіталу або від суб'єкта, що здійснює інвестиції, розрізняють інвестиції іноземних держав, капіталовкладення міжнародних фінансових організацій, приватні інвестиції.
В українському законодавстві класифікація інвестицій подана в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції від 22.05.1997 року. Згідно з цим законом розрізняють капітальну, фінансову та реінвестицію.
Під капітальною інвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації[11, c. 139-142].
Фінансова інвестиція — це така господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на прямі й портфельні.
Під реінвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій4. За часовим критерієм інвестиції поділяються на довгострокові, середньострокові й короткострокові.
Вивіз капіталу відбувається у позиковій та підприємницькій формі. Позиковий капітал може вивозитися у формі приватних і державних позик та кредитів міжнародних фінансових організацій. Підприємницький капітал експортується у формі прямих та портфельних інвестицій.
Кредити, які надходили в Україну, спрямовувалися головним чином на розв'язання нагальних першочергових проблем, включаючи і реалізацію інвестиційних проектів. Кредитні угоди останнім часом були підписані з Німеччиною, Канадою, США та іншими державами. Однак потреба у кредитах значно перевищує суму наданих. Одержані кредити спрямовувалися на реалізацію проектів у металургійній, целюлозно-паперовій, деревообробній, медичній промисловості, агропромисловому комплексі.
Велике значення для України має кредитна підтримка з боку Світового банку та МВФ. Економічні відносини цього інституту і України регулюються такими законодавчими актами: Законом України від 03.06.1992 р. № 2402—XII5 ("Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агентства з гарантій інвестицій"), Законом України від 22.12.1993 р. "Про міжнародні договори України"6, Постановою Кабінету Міністрів України від 05.05.1997 р. № 414 "Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу".
Україна скористалася так званим фондом запозичення при МВФ для країн, які переживають фінансові труднощі. Необхідний внесок оформили як борг, під який було надано безстроковий кредит.
Фонд ретельно стежить за цільовим використанням коштів, вимагаючи проведення твердого економічного курсу[8, c. 115-118].
Слід зазначити, що кредити, які надаються фінансовими організаціями системи ООН, передбачають відсотки, набагато нижчі за ринкові. Кредити Світового банку спрямовані на підтримку дефіциту бюджету, реалізацію довгострокових інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки, на підтримку експорту, страхування імпорту. Україна одержує кредити СБ на строк до 20 років із пільговим періодом у 5 років. Ставка відсотка становить близько 6,5% річних.
Починаючи з 1993 року в Україні реалізуються 16 проектів, що фінансуються за рахунок позик СБ на загальну суму 2894,8 млн. дол. США та 15 млн. євро.
Україна тісно співпрацює з Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Кредитуючи приватні підприємства, банк зазвичай не вимагає гарантій від уряду. Кредити надаються під відсотки, набагато нижчі, ніж у комерційних банках.
Разом із прямим кредитуванням або інвестуванням (інвестиції здійснюються шляхом купівлі простих і привілейованих акцій без претензій на контрольний пакет акцій) ЄБРР залучає також фінансових посередників (місцеві або закордонні комерційні банки та інвестиційні фонди). Україна стала членом банку у 1992 році. її частка в ЄБРР становить 8000 акцій (80 млн. евро). Портфель українських проектів оцінюється в 1,6 млрд. евро. Співробітництво банку з Україною здійснюється у таких напрямах:
— розвиток фінансового сектору. Він передбачає підтримку національних банків, кредитоспроможність яких має наближатися до міжнародних стандартів, збільшення можливостей фінансування приватних підприємств через банки;
— підтримка приватизаційних проектів шляхом надання технічних послуг і фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;
— структурні перетворення у сільському господарстві, які передбачають фінансування створення структур приватного сектору, і в підтримці розвитку сільськогосподарської інфраструктури, зокрема, формування оптових ринків аграрної продукції та розвиток приватних обробних підприємств;
— розвиток інфраструктури шляхом упровадження сучасної технології і сучасних засобів контролю;
— вибіркове фінансування приватного сектору.
ЄБРР надавав кредити кондитерській фабриці "Світоч"; на створення бездротового телефонного зв'язку у Львові і Львівській області; на модернізацію теплової електростанції у Старобешеві Донецької області; кредитами ЄБРР користується і пивзавод "Оболонь".
Нині на різних етапах підготовки перебувають одинадцять проектів із часткою фінансування ЄБРР понад 400 млн. євро. Серед них проекти, що мають бути затверджені у 2000 році. Зокрема, завершення будівництва ядерних блоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Разом із ЄБРР буде реалізовано чотири проекти реформування галузі.
Розглянуті кредити міжнародних фінансових організацій надаються Україні під гарантію держави.
На сьогодні реально підприємство може одержати кредит практично у двох формах: шляхом лізингу й на компенсаційній основі. Розрізняють такі форми лізингу: оперативний, фінансовий, лізинг нового обладнання і такого, що було у користуванні, лізинг рухомого та нерухомого майна. Оперативний лізинг здійснюється на основі контрактів, які укладаються на короткий термін. Орендарю надається право при дотриманні певного терміну ліквідувати угоду. Після завершення строку дії угоди предмет угоди може повернутися до власника або знову здаватися в оренду.
Фінансовий лізинг застосовується за умов досить тривалого строку контракту (від 5 до 10 років) та амортизації усієї або більшої частини вартості обладнання. Після завершення терміну дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об'єкти оренди, продовжити угоду або укласти нову, купити об'єкт лізингу за залишковою вартістю.
Останнім часом значно поширилася практика укладання угод під назвою "допомога у продажу", які застосовуються для обладнання низької вартості — від 5 до 20 тис. дол. Згідно з цими угодами виробник пропонує клієнтам фінансування своєї продукції за допомогою лізингової компанії. Остання використовує при цьому торговельну мережу постачальника, а постачальник поліпшує і збільшує можливості збуту своєї продукції.
За умов тривалого співробітництва підприємств з лізинговими компаніями укладаються угоди з надання лізингової лінії. Ці угоди подібні банківським кредитним лініям і дають змогу орендареві брати додаткове обладнання у лізинг без укладання кожного разу нового контракту.
Лізинг-операція має досить складну структуру. Багато угод включають не менш як три контракти: між орендарем і орендодавцем; між постачальником та орендодавцем; між орендодавцем і банком. Щодо лізингу рухомого майна зауважимо, що він передбачає наявність стандартних типів контрактів. Лізинг нерухомості ґрунтується на контрактах, окремі пункти яких укладаються в індивідуальному порядку.
Поширилися останнім часом і великомасштабні операції на компенсаційній основі. Сутність таких операцій полягає у тому, що одна країна, використовуючи обладнання й технологію іншої країни, будує на своїй території промисловий об'єкт, продукцією котрого і буде розраховуватися за надане обладнання і технологію. Ці операції слід відрізняти від звичайних компенсаційних угод, коли відбувається обмін кількома товарами між державами.
Усі розглянуті форми експорту позикового капіталу необхідно застосовувати в умовах нашої держави, сподіваючись, що позитив від можливості активізації інвестиційної та інноваційної діяльності за рахунок іноземних кредитів переважить негативні наслідки цього процесу при розумному використанні таких кредитів[10, c. 157-159].
Висновки
Міжнародне інвестування має всі підстави стати ключовим фактором у вирішенні проблеми зупинення економічного спаду та наступного економічного розвитку в Україні. Позитивний фактичний та потенційний вплив міжнародного інвестиційного процесу на соціально-економічну ситуацію в Україні спонукає до поглибленого вивчення умов утворення, переміщення та використання світових інвестиційних ресурсів.
У країнах з ринковою економікою використовуються механізми регулювання, значною мірою орієнтовані як на збільшення інвестиційних можливостей самих підприємств та приватних осіб, активізацію їх відтворювальних можливостей за посередництвом грошових регуляторів, так і на пошук додаткових джерел для фінансування розвитку. Досвід країн ринкової економіки, зокрема США і ФРН, свідчить, що головними джерелами національних інвестицій є власні кошти підприємств та кредитні ресурси, проте говорити про пріоритетність внутрішніх джерел для України, яка є типовою країною з перехідною економікою, зараз нереально.
Особливостями інвестиційної діяльності в країнах з перехідними економіками є те, що іноземна фізична особа — інвестор оцінює ризик такого інвестування як високий і оцінює майбутній доход як низький; фінансові інституції оцінюють мобільність капіталу в таких країнах як низьку; корпорації інвестують в ті країни, де їх дії підтримані власними урядами; уряди зарубіжних країн намагаються створити таке економічне середовище, яке дозволить зменшити значення детермінантів конкурентної переваги таких країн, де починають діяти корпорації; міжнародні фінансові інституції реалізують довготермінові глобальні економічні цілі урядів тих країн, які заснували ці міжнародні організації.
Список використаної літератури
1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.