Визначення і ділення понять

Вступ.

1. Структура і види визначень.

2. Значення визначень в науці та судженнях.

3. Класифікація, структура і види поділу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття — форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках.

Ознаками вважають усе те, чим предмети відрізняються один від одного або подібні між собою. Істотними називають таку сукупність ознак предмета, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні, щоб відрізнити даний предмет (чи множину предметів) від будь-якого іншого. Так, знання того, що квадрат має ознаки ромба і прямокутника, дає можливість відрізнити його (квадрат) від будь-яких інших геометричних фігур.

Розкриваючи специфіку поняття, його порівнюють з іншими формами мислення (із судженням і умовиводом), а також з уявленням — найдосконалішою формою чуттєвого відображення дійсності. Може виникнути запитання: а чому не з відчуттями й сприйняттями? Тому, що уявлення значно подібніші до поняття, ніж відчуття і сприйняття. По-перше, останні виникають при безпосередньому контакті людини з предметами матеріального світу і тут же «згасають». А уявлення, як і поняття, постійно перебувають у свідомості людини. Щоправда, їх (уявлення) доводиться акту-алізовувати, піднімати з «архівів пам'яті», оскільки уявлення — це відтворення в пам'яті зовнішності тих предметів, які раніше сприймалися. Завдяки уявленням людина може вільно оперувати чуттєво-наочними образами предметів. А по-друге, уявлення — це чуттєві образи речей, які (образи) вже зазнали попередньої мисленої обробки.

1. Структура і види визначень

Поняття, як і уявлення, відображають предмети, явища та їх ознаки. Проте між ними існують і суттєві відмінності. Прийнято вважати, що поняття відображає множину предметів, а уявлення — лише один предмет. Це, безумовно, стосується сприйняття. А з уявленням справа складніша вже хоча б тому, що в ньому наявний момент узагальнення. В уявленні, як правило, «стирається» індивідуальна неповторність сприйнять, а іноді відбувається і свідоме узагальнення, групування образів предметів у складне уявлення. До того ж, у логіці визнається факт існування одиничних понять, що зближує їх з уявленнями.

Поняття і уявлення різняться і за змістом. Часто поняття називають абстрактними, а уявлення — конкретними. Та конкретність образу передбачає не лише багатство відображених ознак (уявлення, як правило, відображає більше ознак, ніж поняття), а й їх координацію та субординацію. В уявленні ж відображені ознаки предметів координовані, але не субординовані, зокрема істотні ознаки тут не віддеференційовані від неістотних. Іншими словами, уявлення є «дифузійно»-конкретним.

Вважається, що поняття відображають ознаки, які є одночасно загальними, істотними, необхідними, внутрішніми та опосередкованими, а уявлення — одиничні, неістотні, випадкові, зовнішні, безпосередні; що в понятті мисляться й ознаки, недоступні для органів чуття; що зміст понять чітко окреслений; що завдяки поняттям людина глибше проникає в саму сутність речей, набуває здатності практично впливати на них, змінювати їх. Загалом це так, хоча в уявленнях, як уже зазначалося, присутній і момент узагальнення, і осягнення істотних ознак (принаймні умовно-істотних). Це собливо стосується уявлень, які супроводжують моральні, естетичні, політичні та інші оцінки.

Зміст уявлень має індивідуальний, суб'єктивний відтінок, оскільки залежить від власного життєвого досвіду, психічних особливостей людини тощо. Уявлення — це образи речей, які використовуються насамперед для «власного вжитку». А поняття з самого початку готуються для інших (а тому й для себе), для спілкування. З них елімінується (вилучається) все суб'єктивне. Вони мають загальнолюдський характер. Цьому сприяє і закріплення поняття за відповідним терміном. Уявлення ж не обов'язково об'єктивуються з допомогою мови, а коли й передаються засобами мови, то, як правило, багато втрачають у змісті, індивідуальній неповторності тощо.

Важко перебільшити роль уявлень у житті людини. Вони є тим матеріалом, «сировиною», з якої виготовляються мислені образи, зокрема й поняття. Завдяки уявленням людина впізнає предмети і явища, які раніше сприймала, розрізняє їх, орієнтується в матеріальному світі. Порівнюючи образи сучасного, дані у відчуттях і сприйняттях, з уявленнями про минуле і проникаючи подумки у майбутнє в його чуттєвому «вбранні», вона осягає плин часу. Людині постійно доводиться зіставляти зміст понять з відповідними уявленнями. Правда, в цій ситуації можлива помилка, яка виявляється зокрема в тому, що уявлення приймаються за поняття, чим створюється ілюзія наявності справжніх, тобто теоретичних, знань. І це треба брати до уваги [1, c. 25-26].

Уявлення людини якісно відрізняються від уявлень тварин. В уявленнях людини містяться в «знятому» вигляді життєвий досвід, практика, а через них — і результат мисленого пізнання світу.

Мислення не існує поза матеріальною оболонкою. Такою оболонкою, безпосередньою дійсністю мислення є мова і мовлення1. Поняття виражається словом, словосполученням, а то й цілим реченням — називним. Слово є звуковим або графічним комплексом, за яким закріплені відповідне предметне значення (денотат) і смисл пов'язує слово з відповідним предметом, і слово виступає як безпосередній представник цього предмета, несучи в собі певне значення. Індиферентність звукового і графічного аспектів слова стосовно сутності предметів, які ним позначаються, дає можливість виділити й узагальнити властивості цих предметів. Слово має свій зміст (смисл) і значення. Його значенням є той предмет, який презентується цим словом. Два слова (чи групи слів) є тотожними за значенням, якщо вони позначають один і той самий предмет. Так, вирази «автор «Кобзаря» і «Т. Г. Шевченко» є тотожними і мають одне й те саме значення. Слово водночас виражає відповідний зміст (смисл). Останній не вичерпується змістом поняття. Річ у тім, що понять про один і той же предмет може бути й кілька. І всі вони можуть закріплюватися за одним і тим самим словом (скажімо, поняття «вода» для фізика і хіміка будуть різними за змістом). До того ж у поняттях відображаються лише загальні та істотні ознаки, а слово має презентувати предмет з будь-якими його ознаками, які цікавлять людину. Слова, які вживаються для вираження думок, повинні мати ясний зміст і чітке значення, інакше обмін думками між людьми буде неможливим чи принаймні малоефективним.

Щоб уникнути розбіжності в тлумаченні значень уживаних слів, кожна наука виробляє свою термінологію.

Термін — слово чи група слів, які позначають один предмет (чи певну групу предметів) і вживаються в даній науці з одним чітко визначеним значенням і відповідним змістом.

Оскільки в сучасній логіці створено цілу теорію імен, ознайомимося з її елементами. Ця потреба зумовлена й тим, що розуміння слова, як воно щойно було охарактеризоване, не повністю збігається з визначенням поняття «ім'я»: «Ім'я» — нелогічний термін, який позначає будь-який предмет або клас предметів»

Всі осмислені вирази природної мови можна розглядати як знаки, які є носіями імен.

Ім'я — вираз природної чи штучної, формалізованої мови, що позначає окремий предмет чи клас предметів (денотат).

При цьому під предметом розуміють усе те, що може бути об'єктом думки — речі, явища, процеси, властивості та відношення як реально існуючих предметів (чи тих, що існували), так і уявних, які або поки що не існують, або в принципі не можуть існувати. Не позначивши предмети відповідними іменами, люди не можуть не тільки спілкуватися, але й мислити (на теоретичному рівні).

Між іменем і його денотатом існує відношення іменування, тобто ім'я називає, найменовує свій денотат. Позначаючими (іменами) виступають слова, словосполучення, речення, а позначуваними — окремі предмети або класи предметів. Причому один і той самий денотат може мати різні імена. Так, ім'я «автор повісті «Тіні забутих предків» та ім'я «український письменник, друг М. Горького» вказують на одну особу — М. Коцюбинського. Що ж дає можливість пов'язувати в кожному окремому випадку певне ім'я з відповідним предметом (денотатом)? Річ у тім, що в процесі іменування задіяний якийсь посередник, завдяки якому і створюється можливість користуватися іменами та знаходити і відрізняти одні предмети від усіх інших. Цим посередником є певне знання про позначуваний предмет, яке називається смислом (концептом) імені. Смисл і значення (денотат) становлять зміст імені. Значення мають лише ті імена, які позначають існуючі чи ті, що існували, предмети («Рим», «кенгуру», «динозавр»). Уявні імена тільки символічно щось позначають, оскільки позначуваних ними предметів не існує (поки що не існує — «людина, яка вперше побувала на Марсі», або їх існування взагалі неможливе — «вічний двигун», «відьма», «абсолютно чорне тіло»). Стосовно смислу, то його мають усі імена. Оскільки саме смисл пов'язує ім'я з предметом, то виявлення смислу є винятково важливим. Логіку в теорії імен цікавить питання про зв'язок імен з предметами, які ними позначаються, зокрема співвідношення смислу імені й змісту поняття, залежність логічного значення висловлювання від значень імен, що є його складовими, тощо [4, c. 36-37].

Важливою проблемою логіки є класифікація понять, завдяки якій вони систематизуються. Наслідком цього є мислене упорядкування предметного світу, орієнтованого на його (світу) об'єктивну упорядкованість.

Найбільша відмінність існує між тими поняттями, в яких відображаються реально існуючі (чи ті, що існували) предмети, і тими, в яких мисляться уявні предмети, — так званими нульовими поняттями. Останні ще називають поняттями з порожнім обсягом або просто — порожніми, а протилежні — непорожніми.

Непорожнє поняття — поняття, в якому мисляться реально існуючі (або ті, що існували) предмети.

Наприклад: «Токіо», «Карфаген», «Ярослав Мудрий», «океан», «слон», «мамонт».

Порожнє поняття — поняття, в якому мисляться предмети, котрих або ще не було й немає, або ніколи не буде.

Наприклад: «людина, яка побувала на Марсі», «лікар, здатний перемогти ракову хворобу на будь-якій стадії її перебігу», «вічний двигун», «античне божество», «абсолютно чорне тіло». Не тільки непорожні, а й порожні поняття поділяють за обсягом і змістом.

За обсягом, тобто за кількістю предметів, які в них мисляться, поняття поділяють на загальні й одиничні.

Загальне поняття — поняття, в якому мислиться два чи більше предметів.

Наприклад: «полюс Землі», «планета Сонячної системи», «елементарна частка», «відьма», «вічний двигун».

Одиничне поняття — поняття, в якому мислиться один-єдиний предмет.

Наприклад: «найдовша на Землі ріка», «Чернівецький державний університет», «найповноводніша ріка на Місяці», «Коростенський державний педагогічний інститут».

Усі поняття, незалежно від того, до якого з перелічених видів і підвидів вони належать, поділяються на збірні і незбірні.

Збірне поняття — поняття, в якому кожен елемент обсягу є сукупністю відносно самостійних предметів, що мисляться як один предмет («сузір'я», «сузір'я Водолія»; «оркестр двадцять другого століття»). Всі інші належать до незбірних [1, c. 29-30].

2. Значення визначень в науці та судженнях

Визначення поняття грає важливу роль у теоретичній і практичній діяльності. Висловлюючи в стиснутому виді знання про предмет, воно є істотним моментом у пізнанні дійсності. У будь-якій науці всім основним поняттям даються визначення, причому в правових науках точне визначення понять має не тільки теоретичне, але і практичне значення.

Визначення діляться на:

a) номінальні і реальні

Номінальним називається визначення, за допомогою якого замість опису якогось предмета вводиться новий термін, (ім'я), пояснюється значення терміна, його походження і т.п. Наприклад: "Нова галузь науки, що вивчає комплекс питань, пов'язаних із здійсненням космічних польотів, називається космонавтикою.

Реальним називається визначення, що розкриває істотні ознаки предмета. Наприклад: Правосуддя — це діяльність суду, що полягає в розгляді і розв'язанні карних і цивільних справ.

Номінальні і реальні визначення різняться по своїх задачах: пояснити значення терміна або розкрити істотні ознаки предмета.

Якщо в номінальному визначенні значення терміна пояснюється шляхом вказівки на істотні ознаки предмета, що позначається цим терміном, то таке визначення можна легко перетворити в реальне. Реальне визначення також перетворюється в номінальне.

b) явні

Явні визначення розкривають істотні ознаки предмета. Найбільше поширеним видом явних визначень є визначення через рід і видову відмінність, і його різновид — генетичне визначення.

— Визначення через рід і видову відмінність складається з двох понять: визначуваного і визначаючого, а сама операція містить у собі два прийоми: підведення визначуваного поняття, під більш широке за обсягом родове поняття (рід)

— указівка видової відмінності, тобто ознаки, що відрізняє визначуваний предмет (вид цього роду) від інших видів, що входять у даний рід.

Наприклад: "Чеком признається цінний папір, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження чекодавця банку сплатити тримачу чека зазначену в ньому суму". Тут визначуване поняття "чек" є видом родового поняття "цінний папір", що містить деякі ознаки поняття "чек"; інша частина визначення — видова відмінність — відрізняє чек від облігації, векселя, акції й інших документів, що випускаються відповідно до законодавства в якості цінних паперів [6, c. 35-36].

Визначення через рід і видову відмінність виражається символічно: А=Вс, де А — визначуване поняття, Вс — визначаюче поняття (В — рід, С — видова відмінність). Або: Dfd = Dfn, де = — знак еквівалентності.

Визначення через рід і видову відмінність, яке називається класичним, — найбільш поширений вид визначення, широко застосовуваний у всіх науках.

Генетичним (від грецького слова "генезис" — "походження", "джерело") називається визначення, що вказує на походження предмета, на засіб його утворення.

Розкриваючи засіб утворення предмета, його походження, генетичне визначення грає важливу пізнавальну роль, широко використовується в ряді наук: математиці, хімії й ін. Як різновид визначення через рід і видову відмінність, воно має ту ж логічну структуру і підпорядковується тим же правилам.

с) неявні

За допомогою визначення через рід і видову відмінність можна визначити більшість понять. Проте для деяких понять цей прийом негожий.

Не можна визначити через рід і видову відмінність, гранично широкі поняття (категорії), тому що вони не мають роду. Не можуть бути визначені через найближчий рід і видову відмінність, одиничні поняття, оскільки вони не мають видової відмінності.

У цих випадках вдаються до неявних визначень, а також до прийомів, що заміняють визначення.

До неявних визначень належать:

Визначення через відношення до своєї протилежності. Це визначення широко використовується при визначенні філософських категорій. Наприклад: "Свобода є пізнана необхідність"; "Дійсність — реалізована можливість".

У контекстуальному визначенні зміст поняття розкривається у відносно самостійному за змістом уривку письмового або усного мовлення (контексті). Наприклад, поняття "категоричний" може бути встановлене в контексті "У своїх листах я прошу у вас тільки категоричної, прямої відповіді — і або немає" (Чехов).

Остенсивним називається визначення, що встановлює значення терміна шляхом демонстрації предмета, що позначається цим терміном. Ці визначення застосовуються для характеристики предметів, доступних безпосередньому сприйняттю. Остенсивне визначення використовується також для характеристики найпростіших властивостей речей: кольору, запаху, смаку і т.п.

У ряді випадків використовуються прийоми, що заміняють визначення: порівняння, опис, характеристика.

За допомогою порівняння один предмет порівнюється з іншим, подібним у якомусь відношенні. Цей прийом застосовується для образної характеристики предмета. Порівняння допомагає встановити не тільки подібні ознаки, але й ознаки, що відрізняють один предмет від інших, подібних із ним предметів.

Задача опису складається в тому, щоб найбільш точно і повно зазначити ознаки предмета (особи, події, місця, де воно відбулося і т.д.).

Характеристика складається в указівці відмітних і характерних ознак одиничного предмета (особи, події і т.д.).

У характеристиці може бути зазначена тільки одна важлива в якомусь відношенні ознака. Наприклад, К. Маркс назвав Аристотеля "найбільшим мислителем старожитності"; І.М. Сєченов, за словами І.П. Павлова, — "батько російської фізіології" [1, c. 41-43].

3. Класифікація, структура і види поділу

Поділ понять опирається на такі логічні операції, як обмеження та узагальнення понять. Обмеження – це логічна операція над поняттями, завдяки якій відбувається перехід від поняття з ширшим обсягом (родового) до поняття з вужчим обсягом (видового) через додавання до змісту вихідного поняття ознак, які стосуються лише частини предметів його обсягу. Узагальнення – це логічна операція, в результаті якої відбувається перехід від поняття з вужчим обсягом (видового) до поняття з широким обсягом (родового) шляхом збіднення його змісту, тобто вилучення специфічних для вихідного поняття видових ознак.

Усі поняття, крім нульових, мають обсяг. Проте саме слово (ім’я), яким позначаються певний клас предметів і відповідне поняття, нічого не говорять про цей клас, тобто його обсяг (це не стосується імен, якими позначаються деякі одиничні поняття). Саме завдяки операції поділу понять (точніше – поділу обсягу понять) і одержують цю інформацію.

Поділ поняття – логічна операція, за допомогою якої розкривається обсяг родового поняття через перелік його видів або елементів.

Поняття, що діляться, називаються поділюваними, а результати поділу — відповідні видові поняття – членами поділу. Поділюване поняття і члени поділу перебувають у відношенні підпорядкування (першому підпорядковані другі), а члени поділу між собою – у відношенні співпідпорядкування. Завдяки поділу понять знання конкретизуються і систематизуються, а опосередковано відбувається осмислення упорядкованості, системності об’єктивного світу.

Не випадково система поділів, використовувана в біологічній науці, називається систематикою. Традиційно розрізняють два види поділу – поділ за видотвірною ознакою і дихотомію. Поділ за видотвірною ознакою – поділ, з допомогою якого поділюване поняття мислено розбивають на види з урахуванням специфіки прояву певної ознаки в різних групах елементів цього обсягу [6, c. 28-29].

Основою цього поділу є ознака, характерна для кожного предмета, який мислиться в цьому поділюваному терміні, але проявляється в ньому по-різному. Так, кожна людина має стать (цим люди подібні), проте різні люди мають різну стать. Ця відмінність і є об’єктивною основою для поділу обсягу поняття “людина” на “чоловік” і “жінка”. На нашу думку, основою наведеного поділу може бути як одна ознака, так і дві й більше ознак. Не погодившись з цією істиною, довелося б визнати існування ще й третього виду поділу, основою якої є понад одна ознака. Внаслідок поділу понять за видотвірною ознакою одержують різну кількість членів поділу – від двох (існують два пояси Землі – Південний і Північний) до нескінченності.

Дихотомічний поділ – поділ, членами якого є два суперечних поняття. Основою цього поділу є наявність чи відсутність певної ознаки (ознак) у предметів, які мисляться в поділюваному понятті. Внаслідок такого поділу одержуються лише два члени поділу, які завжди є суперечними поняттями. Наприклад, предмети і явища можна поділити на красиві і некрасиві, спільноти людей – на нації і ненації. Графічна зображення дихотомії здійснюється дуже просто: круг, яким позначається обсяг поділюваного поняття, ділиться навпіл; одна половина цього круга зображує обсяг відповідного позитивного поняття, а друга — обсяг негативного (заперечного) поняття. Проста і сама “технічна” процедура здійснення дихотомічного поділу: обравши будь-яке поняття (не поділюване, а позитивний його різновид) і відповідне йому слово, додаємо до цього слова частку “не” – і поділ здійснено.

Класифікація – це складний, багатоступінчастий поділ (тобто система поділів), який проводиться з метою одержання нових знань стосовно членів поділу і систематизації цих знань. Внаслідок класифікації поділюване поняття мислено розбивається на видові поняття, кожне з яких (за наявності основи) у свою чергу поділяється на підвиди. Здійснюючи класифікацію, вдаються до різних видів поділу. Розрізняють два види класифікації – наукову і ненаукову. Основою поділів у першій є істотні ознаки предметів, які класифікуються, а в другій (штучній класифікації) – неістотні ознаки [4, c. 39-40].

Висновки

Отже, обравши відповідну основу поділу, перелічені види понять у свою чергу можна поділити на підвиди. Так, загальні поняття поділяють на реєструючі, в обсязі яких мислиться скінченна, обчислювана множина предметів («пора року», «обласний центр України»), і нереєструючі, обсяг яких не піддається обчисленню («елементарна частка», «небесне тіло»).

Залежно від того, мисляться в поняттях ознаки разом з їх носіями (предметами) чи ізольовано від них, вони поділяються на конкретні й абстрактні.

Конкретне поняття — поняття, в якому мисляться ознаки з їх носіями, тобто відповідними предметами.

Абстрактне поняття — поняття, в якому мислиться ознака, ізольована від її носія.

Так, у понятті «геніальна людина» мисляться і ознаки, притаманні геніальним людям, і носії цих ознак — геніальні люди, а в понятті «геніальність» відповідна ознака відділяється свідомістю від її носія і мислиться як щось окреме, як самостійний предмет думки (як це парадоксально не звучить). Тому поняття «геніальна людина» належить до конкретних, а «геніальність» — до абстрактних.

Поняття поділяють ще на позитивні й негативні.

Список використаної літератури

1. Тофтул М.Г. Логіка: Посібник. — К.: Академія, 2002. — С. 24-68.

2. Гетманова А.Д. Учебник по логике, — М.: ЧеРо, 1997. — С. 27-54.

3. Ерышев А.А., Сластенко Е.Ф. Логика: Конспект лекций – К.: КМУГА, 1999. -С. 24-38.

4. Бандурка О.М., Тягло О.В. Курс логіки: Підручник. — К : Літера ЛТД, 2002. — С. 35-44.

5. Демидов И.В. Логика: Учебное пособие для юридических вузов. — М.: Юриспруденція, 2000. — С. 27-46.

6. Жеребкін В. Є. Логіка: Підручник для юридичних вузів і факультетів. — К.: Знання, 1999. — С. 24-62.

7. Иванов Е.А. Логика: Учебник. — М.: БЕК, 1996. — С. 44-103.

8. Свинцов В.И. Логика: Элементарный курс для гуманитарных специальностей. — М.: Скорина, Весь мир, 1998. — С. 36-79.